По дорозі у Сибір народила сина…

опубліковано 4 лют. 2013 р., 10:30 Степан Гринчишин

Розповідь Миколи Кардаша, 1933 р. н., жителя села Черниці

 

Про те, що нашу сімю можуть вивезти на спецпоселення у Сибір, ми знали. В список «неблаґонадійних» нас внесли через брата Степана, який був партизаном УПА. Надіялись, що лихо нас омине, але чуда не сталося.

 

 

У кінці жовтня 1947 року радянська влада провела спеціальну операцію «Захід». Протягом однієї доби з Пісочної та Черниці було депортовано більше десятка сімей. Приблизно о 3 годині ночі нашу хату обступили облавці, серед них були і місцеві «стрибки» Василь Хомин та Степан Швед. Постукали у вікно, батько запитав у них: «Хто такі і що вам потрібно?». Почулося: «Відкривайте, прийшли забирати вас на висилку». У хату зайшло троє чужинців зі Степаном Шведом. Підняли усіх. Дали команду одягтися і за півгодини вийти у двір. З собою не дозволили брати нічого зайвого. Не дали навіть добре по-зимовому одягтися і повели до сільської ради. З нашої хати забрали шістьох осіб – батька, Василя Кардаша, 1896 р. н., маму, Ганну Кардаш, 1893 р. н., брата, Григорія Кардаша, 1921 р. н. з дружиною Марією та дочкою Лідою, якій було п’ять років, а також мене. До десятої години серед нас були сім’ї Василя Овсяника, Федора Струка, Федора Бінаса, Івана Овсяника, Григорія Косового, Степана Кучминди, родина Грици, Воютицького та інші. О 10 годині приїхала вантажна машина «студебекер», нас погрузили в кузов і повезли до села Розвадова на залізничну станцію, де уже стояв ешелон. До вечора усі вагони були повністю заповнені людьми. У кожен вагон поселяли не менше як 60 чоловік. Вагони-телятники були обладнані двоярусними нарами, по середині стояла буржуйка, в якій палили вугіллям. Стояла велика бочка з водою. Пізно ввечері поїзд рушив зі станції. Того дня, пам’ятаю, було уже холодно, пролітав мокрий сніг.

 

Наша подорож у Сибір тривала три тижні. Годували у дорозі дуже погано – раз на день для цілого вагону приносили два відра по 15 літрів якоїсь баланди. Вона була така противна, що, напевно, і свині не захотіли б їсти. Але ми змушені були її споживати, бо в іншому випадку чекала голодна смерть. Тим більше, з дому нам не дали взяти з їжі нічого.

 

Пам’ятаю, прямо у вагоні під час виселення дружина Федора Бінаса народила сина. Немовля у цих страшних умовах зуміло вижити, згодом  повернулося додому – назвали його Іваном.

 

Нас завезли у Кемеровську область, у шахтарське поселення Байдаєвка. Людей похилого віку забрали обслуговувати підсобне господарство. Нас поселили у барак, в якому раніше утримували тюремників. Барак був обладнаний триповерховими ліжками. Групу людей, яких привезли декілька днів пізніше з Тернопільської області, поселили в конюшню, до якої через діри задувало снігом.

 

У нас не було такого суворого режиму, як в інших таборах. У бараку був староста, через якого передавали усі вказівки до поселенців. Він також  нагадував про обов’язкову відмітку через кожні 10 днів у штабі поселення.

 

У шахті працював мій брат Григорій. Коли мені виповнилося 16 років, я теж пішов туди на роботу, бо не хотів сидіти на шиї у батьків…

 

На одну людину давали по 300 грамів чорного хліба, шахтарям діставалося його по 400 грамів. Черги за хлібом були страшенно великими і такими тісними, що неможливо було у тисняві підняти руки. Деколи доводилося займати чергу о 3 годині ночі.

 

Коли нас вивозили, ніякого обвинувачення не пред’явили. Тільки 26 березня 1948 року видали постанову особового відділу КГБ СРСР про депортацію у Сибір. Усе майно було конфісковане, хату та господарські будівлі розібрали. Незадовго до виселення один родич порадив батькові зарізати свиню, щоб мати законсервовані м’ясні збереження, а ми не послухалися. Після депортації велика свиня пропала...

 

Брат Григорій за німців був вивезений у Німеччину на примусові роботи. Коли закінчилась війна, через фільтраційний табір його забрали в радянську армію. Їхню військову частину вирішили перекинути на Далекий Схід, щоб воювати з Японією. Коли ешелоном прибули до Москви, прийшла інформація, що Японія капітулювала. Солдати надіялись, що їх відпустять додому, але цього не сталося. Верховне командування видало наказ: залишити всіх на відбудову Москви.

 

Поселили солдатів у казарми, працювати треба було тяжко від ранку до вечора. Годували дуже погано. Пробувши на цих роботах два місяці, брат вирішив утікати. Попутними поїздами, на товарняках та іншим транспортом він добрався додому. Батьки були дуже раді поверненню сина. Однак ця радість була недовгою – прийшли з воєнкомату і як «дезертира» посадили у тюрму.

 

Через прокурора Гребінова батькові удалося Григорія викупити. Але і ця свобода для брата теж виявилась ненадовго. Коли восени 1947 року проводили масову депортацію у Сибір, його сімю теж забрали туди, незважаючи на те, що був учасником війни.

 

 

Життя у нашому шахтарському поселенні Байдаєвка стало налагоджуватися. У новому мікрорайоні поселення почали будувати фінські будиночки для шахтарів. У 1952 році нашій сім’ї та ще тридцятьом таким, як ми, виділили окремі фінські будиночки загальною площею 40 кв. метрів.

 

У 1956 році, з приходом до влади Маленкова, нам видали паспорти. За роботу у шахті платили невеликі суми грошей, їх уже вистачало для покупки продуктів. Брат Григорій із сім’ю отримав окремий фінський будинок від шахти. Його дочка Лідія померла у Сибіру в семирічному віці від сибірки.

 

У 1953 році я оженився на дівчині із Черниці. У Сибірі в нашій сімї народилося троє діточок. У 1960 році я з ними повернувся у рідне село. Нам дали земельну ділянку за костелом, де побудували будинок.

 

Після приїзду до села нас не захотіли прописати. У Жидачеві сказали, щоб я записався до колгоспу, а я цього не хотів. Тоді звернувся до голови сільської ради Степана Шведа (Гиляка), він подзвонив у район, аж тоді прописали мене. У 1962 році повернувся і наш батько з матір’ю.

 

Нас вивезли через брата, Степана Кардаша, 1927 р. н. З приходом москалів проводилась масова демобілізація в радянську армію, і Степана у кінці 1944 року забрали до Миколаєва у воєнкомат. Не знаю, як і чому, але він і ще 12 чоловік утекли звідти. На другий день до нас прийшов за братом НКВДист з секретарем сільської ради Олексою Кіндієм. Брат у цей час був у хаті. Коли вони відкрили другу кімнату, він заховався за відчинені двері, тож його не побачили. Пересвідчившись, що брата немає, пішли назад. Через декілька днів Степан пішов у партизани.

 

У Степана з вигляду було дуже дівоче лице, він деколи переодягався у жіночий одяг і міг ходити непомітним по селі серед людей. У селі було чимало сексотників, які у будь-який момент могли його «здати». Сексотники таки вирішили його судьбу. У 1946 році, на саме свята Петра, партизани зупинилися у Петра Котового. Для охорони на посту стояв брат Степан та ще один партизан. Серед партизанів у цей час був агент-сексотник КГБ Василь Коваль. У селі підлі справи робили ще два його брати. Знаючи про перебування у селі партизанів, один з них подзвонив у Миколаїв. Дуже скоро прибули облавці. Першим у поле зору попав брат Степан. Він хотів заховатися у кукурудзу, але при спробі втечі через перелаз автоматною чергою йому перебило ноги. Почувши постріли, партизани вибігли із хати. Пораненого Степана хотіли забрати із собою, але він відмовився, бо і вони могли попасти під обстріл ворожих куль. Залишившись на самоті, при підході облавців Степан підірвав себе гранатою.

  

 

Партизана Василя Коваля тричі ловили облавці, але всі три рази йому удавалось утекти. Це було дивно. Пізніше, переконавшись у зрадницькій роботі трьох братів Ковальових, партизани забрали їх до лісу і партизанським польовим судом зробили над ними відповідну розправу. 

Записав Іван Кахнич 04.12. 2010 року.