Підхоплені полум'ям. Частина 4. (Автор: Бакай Микола)

опубліковано 11 жовт. 2016 р., 10:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лист. 2016 р., 09:21 ]

 

 

 

Я БАЧИВ ГЕРОЯ

Я бачив героя, на розстріл вели.

Він йшов по дорозі на страту.

Кати збиткувались над ним, як могли,

Чинили криваву розплату.

Він босий, роздягнений, гордо ступав

На гостре зігріте каміння

І спрагло в останнє очима вбирав

Весни незбагненне цвітіння.

Він згадував друзів,

Що в ніч відійшли

Гуртом у зелені Карпати.

Якби вони знали, то може б змогли

Од смерті його врятувати.

І згадував бій на окіллі села,

І вибух ворожий гранати,

Обличчя жіноче і теплі слова,

І стіни старенької хати;

І ліжко в куточку, де тихо лежав

Безсилий, поранений в груди.

Надіявся, мріяв, та того не знав,

Що скоро його вже не буде.

Про нього дізнались кати.

Хтось доніс..

Підкрались, злетілись, мов круки.

Не зміг захиститись, –

Заряджений кріс

Стояв мовчазний на покутті...

Прощався думками, додому летів –

До рідного батька і неньки.

Кохану обняти в останнє хотів...

"Бувайте здорові, рідненькі!

Прощай, Україно! Мене не забудь!

За тебе іду умирати.

Не сотні, а тисячі завтра прийдуть

І будуть тебе захищати!"..

Розхлюпалось небо в юначих очах,

Кривавились зв'язані руки,

І кров виступала на спраглих вустах,

І краялось серце з розпуки.

З дороги зійшли.

Пішли по траві...

Озвавсь автомат у потоці..

Загинув герой уже по війні,

В селі в сорок шостому році…

 

МОЛИТВА

Змилуйся, Боже наш, над Україною!

Волю, що дав ти, святу захисти.

Досить страждати і бути руїною,

Людям байдужим гріхи відпусти.

Може прозріють ще,

Може прокинуться.

Виросли всі ж бо незрячі в ярмі.

Випрямлять плечі,

З колін ще піднімуться,

Може покаяться щиро й самі

Розуму дай їм, аби не сварилися,

Вміли ладнати всі справи земні.

Храмом священним аби не ділилися,

Були єдині в труді і в борні

Рідної матері щоб не цуралися,

Віру і мову свою берегли.

В батьківській хаті аби побраталися,

Чисті й незламні в любові були.

Досить вже крові і сліз в нас пролилося!

Ниви просякли, земля не прийма.

Пилом чорнобильським все довкіл вкрилося,

Може настати суцільна пітьма!...

Змилуйся, Боже наш, над Україною!

Довго в неволі страждала вона.

Доля хай квітне у лузі калиною,

Пісню щасливу підхопить луна...

 

ОЙ, БОГДАНЕ

Отак-то, Богдане!

Занапастив – єси вбогу

Сироту Україну»

Т. ШЕВЧЕНКО

Ой, Богдане, рідний батьку,

Славний наш гетьмане!

Скільки років через тебе

Носили кайдани.

Скільки років Україна

Ниділа в неволі?

І ми з нею, як сироти,

Виглядали волю.

В нашій хаті внуки Петра

Все бенкетували,

Батьків наших,

братів наших

Щодня розпинали.

А з сестрами фліртували,

Байстрюків плодили.

Наймитами, жебраками

По світу пустили.

Земля наша забруднена,

Отруєні ріки –

Чорнобилем, гнилим морем

Не на рік – на віки.

Серце болить, коли глянеш

На степи безкраї.

Нема Січі, тільки вітри,

Мов орда гуляє.

Як підняти із руїни

Неньку Україну?

Відродити нашу славу

І віру єдину?

Згуртуй, батьку, в міцні лави

Роз’єднані сили!

Щоб в кайданах твої діти

Більше не ходили!..

 

ПОЛТАВСЬКІ РОЗДУМИ

Сліди Петра – німі редути, –

Глибокі рани на землі.

Як важко все те осягнути,

Що натворили москалі.

Вони Вкраїну розпинали,

Що беззахисною була.

Людей безжально катували

Ординці дикого Петра.

Він першим був,

хто вів на плаху

Відважних, славних козаків.

І вішав п'яний біля шляху

Наших батьків, наших братів.

І сам просякнутий брехнею

Народ наш темний обдурив.

Святу Мазепину кирею

І честь гетьманську очорнив.

Попи Московські підхопили

Цей бруд й рознесли по церквах

І людські душі отруїли,

Загнали в них тваринний страх.

І розповзлась страшна руїна,

Смердючим струпом обросла,

І застогнала Україна

В обіймах хижого орла.

Закрили небо чорні хмари,

Що піднялися з попелищ.

І здичавілі яничари

Бенкет кривавий почали.

Катам догідно помагали

Свої, домашні палії:

Людей в неволю заганяли

Ці безхребетні холуї.

І заридав Дніпро-Славута.

Могили виросли в степах,

І воля приспана, закута

Зів'яла прямо на очах...

 

НА ХОРТИЦІ

Немає Січі.

Зникли колоністи,

Що тут колись завезені були.

Пішли за ними нині комуністи,

Що на порогах греблю возвели.

Пішла орда.

Лишились яничари,

Що чорну справу творять на землі.

У небо дим струмує, наче хмари.

Трава й дерева,

все довкіл в золі.

Пороги всі затоплені водою.

Спить Ненаситець в темній глибині.

Тече Дніпро калюжею брудною

І плаче чайка ген у далині.

Бандура плаче, згадує минуле,

Що відійшло, мов слава козаків.

Бо сплять нащадки...

У ярмі заснули.

Заколисав нагайки грізний спів.

Та прийде час і встане Україна!

Прокинуться залякані сини.

Очистить душі пісня солов'їна,

Серця умиє перший дощ весни!..

 

ДЕМ'ЯНІВ ЛАЗ

Відступаючи, більшовицькі яничари

розстріляли сотні мирних людей

в Дем'яновім Лазу на околиці

Станіслава (нині м. Івано-Франківськ)

Зупиніться, друзі, хоч на мить!

Чуєте, як поле застогнало?

Хай же серце ваше защемить, –

У землі братів лежить не мало.

Поруч з ними й сестри полягли.

Всі зів'яли, як весняні квіти.

А вони окрасою були, –

Нашої землі святої діти.

Мріяли, любили, берегли

Рідну мову, звичаї прадавні.

Зрадити народ свій не могли,

Бо були в любові одностайні,

Їх скосили кулі уночі.

Відійшли вони од нас на віки.

Де ж од правди сховані ключі?

Де од горя вистраждані ліки?

Кров'ю тут просякнута земля

І сльозами зрошена рясними.

І до нас в скорботі промовля

Горем оповита Україна,

Їхні вбивці й нині ще живуть,

Що вночі вривались в курні хати,

І тенета змовницькі плетуть,

Щоб і нас усіх тут поховати.

Об'єднаймось й шлях їм заступім,

Щоб ніколи це не повторилось!

Аби лихо не прийшло в наш дім,

Щоби мати наша не журилась...

 

*     *     *

З глибокої ями підняли

останки матері і дитини,

скручені колючим дротом..

Мати й дитина

Скручені дротом.

Мати й дитина

В ямі, в болоті

Мати й дитина

Знищені катом,

Брудом облиті,

Кулями й матом.

Злиті докупи

В ямі холодній...

Вбивці прокляті,

Зайди голодні!

Брали ночами,

В ніч увозили

І виростали

Свіжі могили...

Мати й дитина,

Мати й дитина...

В траурі, в смутку

Вся Україна

 

*     *     *

Ідуть, ідуть на поклик дзвонів

Батьки і сиві матері.

Похмуре небо у поклоні

Зависло стягом угорі.

І сонце скапує промінням,

Неначе свічка воскова.

Ще й осінь стала на коліна,

Немов засмучена вдова.

Ідуть, ідуть мої краяни

Здалека й зблизька –

звідусіль.

У кожнім серці живі рани,

В зіницях: смуток, гнів і біль.

Несуть вінки і живі квіти

І на могили їх кладуть.

У велелюднім плині й діти

Поруч з дорослими ідуть.

В руках пучечки м'яти-рути,

А погляд лине в далину,

Їм важко все оте збагнути,

За що розстріляно весну?

Отих дівчат у довгих косах

І юних хлопців, мов орлів?

За що тоді в холодних росах

Світанок їхній одгорів?

Мовчать поля...

Мовчать могили...

А дзвони дзвонять: бам і бам!

Це засторога:

Чорні сили

Дем'янів Лаз готують нам!..

 

БУДЬМО ЄДИНІ

Нас розпинали,

Нас вивозили,

Нас катували,

Клали в могили.

Ми воскресали

І не схилялись,

Якими були,

Тими й остались.

Вмієм любити

І працювати,

Вміємо жити,

І шанувати:

Мову і віру,

Рідну оселю,

І колискову

Пісню веселу.

Будьмо єдині,

Будьмо незламні,

Як наші предки

Горді і славні.

Будьмо величні,

Як сині гори,

Тоді ніхто нас

Вже не поборе...

 

НЕ ПОСПІШАЙТЕ У ЯРМО

Прихильники комуністичного "раю"

розпочали, шалену агітацію

щодо відновлення Союзу.

Нас запевняють, що в Союзі

Нам щастя світиться ясне.

Що тільки там брати і друзі,

Де є "содружество" міцне.

Ми вже були у тих обіймах

І їли з спільного котла.

Поневірялися по наймах

Голодні, босі й без тепла.

Там нас брехнею годували,

Тягли до "сонячних висот.

З колін підвестись не давали

І на замку був кожен рот.

Нас заставляли прославляти

Своїх душителів-катів.

Паскудні наклепи писати

На вірних друзів і братів.

Усім стелилася дорога

За непокору в лагеря.

І величали, наче Бога,

Тупого Ідола з Кремля.

Там все було загальне, наше.

Вірніш –

нічого не було.

Тепер скажіть відверто: нащо

В гадюче лізти нам кубло?

Кому хосен від того буде?

Нам це відомо вже давно.

То ж схаменіться, добрі люди!

Не поспішайте у ярмо!...

 

КОЛИШНІ

Люди сплять, та не сплять колишні,

Що були при владі стільки літ.

Їх бентежить, що розквітли вишні

І весна прийшла в буремний світ.

Що розмила повінь всі кордони

І колючі лагерні дроти.

Одізвались малинові дзвони

І відлуння лине з висоти,

Їм не спиться.

Мов руді шакали

Сходяться до купи аби знов

При нагоді випустити жало

І пролити ще невинну кров.

Пов'язати і погнать етапом

Волелюбних мирних сівачів.

Мов овець загнати в трюми трапом

Й опустить на дно морське вночі.

Або в ліс загнать, в тайгу дрімучу,

Чи у шахти темні, мов рабів,

І на пайку, баланду смердючу

Посадить нескорених "хохлів".

Мариться ж бо їм безмежна влада

І в покорі зігнуті хребти.

Замість правди –

сліпота і зрада,

Замість Храмів –

згарища й хрести!

Люди сплять.

Я хочу закричати:

"Прокидайтесь!

Волю проспите!

Вас в кайдани прагнуть закувати,

Відібрати все, що є святе!

Об'єднайтесь в незборимі лави,

Аби вас зламати не могли!

Не цурайтесь батьківської слави,

Піднімайтесь в небо, мов орли!

Захистіть собою Україну!

Дайте відсіч клятим ворогам!

Якщо треба –

бийтись до загину!

В цьому єдність допоможе вам!.."

 

ДОЛЯ

Когось чекають вдома матері.

Любистком вабить материнська хата.

Святково сяє сонце угорі,

Лягла на стежку запахуща м'ята.

Мене ніхто вже вдома не чека,

Давно і хати рідної немає.

Мені ж бо доля випала така,

Що вже ніхто не жде, не виглядає

Мій шлях водив мене на чужину,

Де молодість пройшла моя орлина.

Ще й нині проклинаю я війну,

Коли розпалась вся моя родина.

Я проклинаю диких посіпак,

Що налетіли зграєю, мов круки,

І без причини, просто собі так,

Погнали нас на каторгу, на муки.

Чужі й свої старались, як могли.

У підлості й бездушності змагались.

Дороги наші терном поросли,

Аби ніколи ми не об'єднались.

Шукав я правди, на весь світ кричав: –

За що, скажіть, ми терпимо наругу? –

Безсилий падав, тричі умирав,

Долаючи всі відстані і хугу.

Та все підводивсь й вперто крокував,

Безсило йшов назустріч власній долі.

І дні і ночі марно рахував,

Приречений, пригнічений в неволі

І вижив я, та рідних розгубив.

Шляхи ніколи вже не перетнуться.

В горнилі зла я серце насталив

І в рідний край лелекою вернувся.

Вернувся я в зруйноване гніздо,

Щоб хоч води джерельної напитись.

Зайти на цвинтар, ген аж за село,

Могилкам рідним низько поклонитись.

Пройтись стежками, де колись гасав

Я світлочубим запальним хлопчиськом.

Корову в лузі часто випасав,

Витріскуючи хвацько батожиськом.

О, доле, доле, чом же ти така

Мені досталась в спадок нещаслива?

Немов полин немила і гірка,

Та ще крім цього –

люта і зрадлива!..

 

РОКСОЛАНИ

Не раз ординці плюндрували

Мій край у сиву давнину,

Людей в неволю забирали,

Гуртом вели на чужину.

Під сонцем, стомлені, степами

Йшли Роксолани, наче жар.

На них чекали вже гареми

І дика пісня яничар.

Тепер, сучасні Роксолани,

Йдуть добровільно у ясир, –

В чужі краї, за океани,

У невідомий серцю вир.

І їм байдуже, що тут мати

З розпуки йде у небуття,

Що буде батько виглядати

Не рік й не два –

Усе життя.

Роксолани, Роксолани!

Вас так багато по світах.

Роксолани – серця рани,

Солоні сльози на очах.

Роксолани, Роксолани!

Землі моєї дивоцвіт.

Роксолани, Роксолани!

Для кого ж вас плекали мами?

Щоб чарувать чужий вам світ?...

 

НЕ ШУКАЙ ДОБРА НА ЧУЖИНІ

Не шукай добра на чужині,

Не лишай ти рідної оселі.

Твоє щастя в рідній стороні,

Де пройшли літа твої веселі.

Чужина, як мачуха, чужа,

У важку годину не зігріє.

Якщо в душу заповзе іржа,

То ніхто тебе не пожаліє.

Не шукай добра на чужині,

Засівай же краще рідну ниву.

Ти побачиш в отчому вікні

Свою матір над усе щасливу

Посади у батьківськім саду

Молоденьку яблуню весною,

І сюди помріяти прийдуть.

Твої ж діти з піснею дзвінкою.

Не шукай добра на чужині,

Бо воно, повір, не за горою.

Працею збагачуй свої дні

І вони віддячаться судьбою.

Ти з своїм народом зараз будь

І плекай любов святу до нього,

Бо важка, повір, до щастя путь,

А ще важча до мети й до Бога.

Не шукай добра на чужині,

Україна жде тебе, як сина.

Ой не легко їй тепер одній,

Хоч велика в неї є родина.

Єдності бракує нам усім

І любові щирої, на диво.

Тож зведім спочатку власний Дім,

І тоді вже заживем щасливо...

 

РОЗПИНАЮТЬ УКРАЇНУ

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, марно, гинеш?.

Т. ШЕВЧЕНКО

Розпинають Україну,

Як і розпинали,

Свої ж діти-перевертні,

Що катами стали.

Наплодилось їх багато

У часи неволі,

Попід тином виростали

Голодні і голі

І навчились шанувати

Ярмо і кайдани.

Не ходити – плазувати,

Виродки погані

Що їм мати-Україна,

Коли вони темні

Що їм сльози і руїна,

Жебраки нікчемні

Власна хата їх лякає,

Звикли до кошари,

Щоб чужинці спати клали

На холодні нари.

Знають лише гуртом їсти,

Та в соломі спати,

І катові за науку

Кирзаки лизати.

І для них нема різниці,

Чи чужі, чи друзі

Головне, щоб разом жити

В "єдинім союзі"

Розпинають, обкрадають

Аж страшно дивитись.

Нема кому заступитись,

Бідну захистити.

Мала лицарів відважних,

Загинули в полі.

Інші давно на чужині

Виглядають долю.

А ті, що їй співчувають,

Ще дуже маленькі.

У колисках виростають,

Смокчуть груди неньки.

Коли вони піднімуться

І стануть на ноги,

Залишиться лиш лахміття

З матері небоги.

А нас усіх винуватців

Візьмуть в свої руки

Й запитають:

- Де ж ви були,

Бісові онуки?

В шинках долю пропивали,

Віру і свободу?

Чи на печі міцно спали

В сонячну погоду?

Чом же мати обкрадена,

Обідрана плаче?

Куди дівся у ваших душах

Дух славний козачий?

Сотні років Україна

Мучилась в неволі!

А вам важко прокинутись,

Заснули й на волі!..

І виметуть, мов непотріб,

На смітник мітлою.

Бо ми з вами того варті,

Погодьтесь зі мною.

І покриють нас ганьбою

Наші ж власні діти,

За безділля і за зраду

Будуть всіх судити...

 

ВКЛОНІМСЯ ЇМ

Іде людина стомлена, безсила.

А шлях проліг далеко до села.

Не молода – вже у літах і сива,

І зморшки зароїлись край чола.

І проїжджають повз автомобілі

Не зайняті, лиш водії одні.

Та в них серця холодні, очерствілі,

Та ще й іржа байдужості на дні.

Ну що би їм людину не підвезти? –

Відкрить дверцята й щиро запросить.

Це не тягар, аби на собі нести,

І горб, повірте, їх не заболить.

А ця людина, знайте, не буденна.

Свої літа потратила в боях.

Над нею доля збиткувалась темна,

Життя спливло по тюрмах й таборах.

Глибокі рани ниють вечорами

І сняться друзі, що не дожили.

Вони усі підносились орлами,

Платили зайдам щиро, як могли.

І не чекали ні платні, ні дяки, –

Ідея всіх на подвиги вела.

Були вони за покликом вояки

І ціль одна в усіх тоді була:

Звільнити землю рідну від чужинців

І розірвати пута вікові,

Щоб бачив світ – живі ще українці

І дух козацький бродить по землі!

То ж поклонімся людям цим відважним,

Так мало їх лишилось серед нас,

І кожен їм хай тепле слово скаже,

Бо нелегкий переживаєм час…

 

*     *     *

На Схід і Північ без упину

Спішать вантажні поїзди.

Усю, здається, Україну

Взялися вивезти туди.

І лине в небо через грати

Дитячий плач, жіночий крик.

А на сторожі скрізь солдати,

Аби порою хтось не втік.

Ще й двері накрепко заперті

Колючий дріт на вікнах теж

І не один віддався смерті, –

Живим з вагона не втечеш.

Ще й холод лютий дошкуляє, –

Зима ж надворі, не весна!

Тут милосердя не буває,

Жорстокість визнана одна.

Народе мій живий і правий!

За що розп'ятий ти єси?

І хто тебе позбавив слави,

Твоєї справжньої краси?

За що ти терпиш такі муки

У цей важкий двадцятий вік?

Чому в чужі потрапив руки?

Чи меч тримати вже одвик?

Та краще смерть у чистім полі,

Аніж ходити у ярмі!

Тернистий шлях веде до волі

Пройти повинні ми самі.

То ж встань з колін і об'єднайся!

Іди сміливо до мети!

Якщо у бій, то не вагайся

І Україну захисти!..

 

ОРДА

Як вітер шалений орда налітала,

Ясир забирала й зникала мов сніг.

Коли ж налетіла червона навала,

Ніхто врятуватись від неї не зміг.

Вона проникала у мирні оселі,

Повзла, мов гадюка, по рідній землі.

А люди одвічно щасливі й веселі

У смуток вдяглися й пекучі жалі

Затьмарилось небо і сонце погасло.

І трави поникли в широких степах.

Лиш ворог приходив – вселялось нещастя

І гасли надії в усіх на очах.

І мову, і пісню, і душу топтали

Нові яничари безжально і зло.

Усюди святині ущент зруйнували,

Щоб навіть і згадки про них не було.

У сталь закували козацькую силу

Й погнали етапом на північ і схід,

Тюрму будувати, щоб потім в могилу

Надійно зарити своїх злочинів слід

Росли, виростали високі кургани –

Безмовнії свідки страшних катувань.

Та вірилось – прийдуть новітні гетьмани,

Щоб волю кувати в горнилі повстань!..

 

НЕВОЛЯ

(Автобіографічна поема)

 

 

 

1

Вночі раптово випав мокрий сніг,

Якого ще так рано не чекали.

На теплу землю покривалом ліг, –

Накрив поля, ліси і перевали.

Лиш жовтень місяць, рано би йому

Людей лякати сирістю й болотом.

Село принишкло, вгрузнувши в пітьму,

Вдяглись дерева в ранню позолоту.

Коли усе купалося у сні,

Червоне лихо до села підкралось.

І хоч два роки сплило по війні,

А тут вона, на горе, задержалась.

 

2

До хат вривалась сталінська орда

Й усіх на холод стала виганяти.

Брутальна лайка, крики, плач. Біда!

Куди? За що? Не стали поясняти.

Одне лише пояснення: – Сибір!

Воно було, неначе вибух грому.

Сатрап кричав, сичав, неначе звір,

Не дозволяв лишатися нікому

І кожен брав з собою, що лиш міг,

Бо знав – чекає нелегка дорога;

Зимовий одяг і взуття на сніг,

У торбу хліба й молитви до Бога.

 

3

І нас оця біда не обійшла, –

Десь перед ранком з шумом розбудили.

Зайшли до хати і немов мітла.

Всіх вигнали – на сніг повиводили:

Стареньку бабцю, маму і мене,

Ще й брат потрапив їм зненацька в руки.

І хто ж то знав, що лихо не мине, –

Тернистий шлях і незтерпимі муки.

Я взяв з собою зошит й олівець.

Оце і все... Прощайте друзі й школо!

Моїм надіям наступив кінець.

Нелегка доля випала, Миколо!..

 

4

А на селі – плачі і шум машин.

Ординці бранців в кузови зганяють

Відлуння бою лине з верховин.

Повстанці зайдів кулями стрічають.

Суцільне пекло... Лемент... Метушня.

Здається сам Нечистий об'явився.

Кати гасають п'яні, мов кічня.

Живий ніхто у них не відпросився

Збагнути важко. Час страшний настав.

Всіх заставляють гнутись у покорі

А хто підвівся, неслухняним став, –

Життя за дротом проведе у горі..

 

5

Нестерпний розпач мозок обпалив.

Душили сльози, жаром обпікали.

І я в молитвах Господа просив,

Аби надія нас не покидала.

Бо наш тут корінь, небо і земля,

І все це мусим зараз залишати,

Бо захотіли Ідоли з Кремля

Всіх українців у Сибір загнати.

До божевілля був один лиш крок.

Хто пережив подібне, не забуде.

Для всіх живущих це страшний урок.

Катам не вірте ні на крихту, люди!..

 

6

Коли село сховалось в далині,

Над сніжним полем розляглось ридання.

Миттєво груди обпекло мені,

Назавжди згасло тихе сподівання.

Ревів мотор, сміялись палії,

Націливши холодні автомати.

Ховали бранці смуток і жалі,

Аби безсилля їм не показати.

Здавалось нам, порою, що це сон.

Відкриєм очі – і ми в рідній хаті

І мирний ранок скресне край вікон,

Навіки зникнуть вороги прокляті..

 

7

А товарняк чека на нас давно

І дика зграя роботів-солдатів.

Що крівцю п'ють людську, немов вино,

В сестер й братів стріляють з автоматів.

Безправ'я скрізь на цій святій землі,

Политій щедро потом і сльозами.

Страшніше пекла чинять москалі, –

Збиткуються, знущаються над нами.

Із сіл женуть, везуть кудись ясир,

Пакують всіх в незаймані вагони.

І трублять скрізь, що всім принесли мир,

Насправді – ніч, жебрацтво і кайдани...

 

8

Аж заопівніч поїзд відійшов.

Розлилось горе чорною журбою.

І кожен бранець плакав, проклинав

Свою судьбу, породжену війною.

А що там жде? Куди усіх везуть?

Добра, звичайно, вже даремно ждати.

Терниста й довга простяглася путь,

А замість волі – злидні, голод й грати.

Оце уся подяка за добро,

За хліб і сіль, чим зайдів зустрічали.

А потім штик встромили під ребро,

Щоб "старших братьєв"добре пам'ятали...

 

9

Все розчинилось в мороці й пітьмі, –

Вокзал і села, задуми й надії.

Стискалось серце. Постаті німі

Сиділи журно згорблені, змарнілі

І кожен думав зараз про своє,

Невсилі горе й холод побороти.

Здавалось нам – кінець вже настає, –

Летить земля і важко зупинити.

Ніщо уже не зможе світ спасти,

Чума червона душі полонила.

Але покару має понести

За кривди всі оця дикунська сила!..

 

10

Минали дні, а поїзд все спішив

На Схід далеко, у сувору зиму

Вмирали люди, а хто іще жив,

Терпляче зносив муку незбориму.

На станціях, в безлюдних тупіках,

Коли мінялись часом паровози,

Ховали мертвих у снігу будь-як,

І брались ледом на обличчях сльози.

Кричала варта, виливала бруд

Скрипучі двері знову зачинялись.

Сприймали гірко всі цей самосуд

На нарах купно мовчки зігрівались...

 

11

Не день й не два, а місяць у путі

Здавалося, що і кінця не буде,

Що це остання подорож в житті, –

Холодним снігом всім накриють груди.

Сибірський вітер тужно заспіва

І замете, завіє шлях навіки.

А на весні підніметься трава

І потечуть, мов сльози, ранні ріки.

І я з собою біль свій заберу,

І навіть сліду на землі не лишу

Тонким дубочком виросту в яру

Й холодні зорі в небі заколишу...

 

12

Думками кожен в рідний край летів,

У горі серце боляче стискалось.

Припасти спрагло до землі хотів,

Де все найкраще назавжди осталось.

І я туди, засмучений, спішив, –

На хлібні ниви, у ліси і луки,

Терпляче гнів виснажливий гасив,

У розпачі стискав до болю руки.

Та все, мов пташка, билось в цій труні,

І навіть мрії вирватись не в силі

І тільки лід іскрився на стіні

Й глухе зітхання чулось полохливе...

 

13

Нарешті Омськ. Зупинка. Метушня.

Усіх на сніг з вагонів виганяють.

Надворі ніч. І холод підганя.

Ясир на площу криками зганяють.

А там сортують і кудись везуть.

Страшна картина мозок обпікає

Розгублений, я встиг лише збагнуть,

Що це й мене із рідними чекає

Не жду кінця – зникаю в темноті,

Лиш матері про втечу встиг сказати.

І я не біг, а вихором летів,

Щоб ешелон з вугіллям наздогнати.

 

14

Останні сили витратив в путі

Рахунок дням я загубив в дорозі

Глузлива доля випала в житті –

Гірка, зрадлива, скупана в тривозі.

Неначе лис крадусь я до людей,

Бо з каторги додому утікаю.

Лише надію горну до грудей

І з нею я, стомившись, засинаю.

Сибір, Урал насилу подолав.

Живу як бомж по станціях й вокзалах.

В кишенях вітер. Невпізнаним став.

Напевно й мати б зараз не впізнала...

 

15

Чужа Земля і мова. Все чуже.

Зима, морози страшно дошкуляють.

Один Господь мене лиш береже,

А добрі люди хлібом пригощають.

Приходиться просити. Що ж робить?

Кати зробили жебраком, бездомним.

Я прагну волі, хочу, врешті жить,

А не рабом тинятися безмовним.

Живу одним – добратися в село.

Припасти спрагло до землі святої.

Все переборю, щоб там не було,

І вистою в нерівному двобої!..

 

16

І звідки сили бралися в той час?

Натхнення хто давав мені щоднини?

"Брати" не мали за людей бо нас,

Приймали гірше навіть від скотини

Бо хто животних голодом морив?

Чи хто, скажіть, жорстоко збиткувався?

А я пройшов усе це, пережив,

І таки Волі справді дочекався.

Вона прийшла через багато літ,

А зараз мусів відстані долати.

Вивчав чужий, жорстокий мені світ,

Беріг любов до батьківської хати...

 

17

Беріг любов... Вона мене вела.

У лютий холод серце зігрівала,

І ясним сонцем в темряві була,

Мій дух і віру завжди зберігала.

Бо не в купе на білій простині

Проводив я свій час у цій дорозі,

А в таборах, в вагонах, у тіні,

Зарившись в вуголь на вітру й морозі

Коли я звідти часом виповзав,

То страшно було глянути на себе.

Та до людей скрадливо поспішав, –

Дістати їжі конче було треба...

 

18

Спливали дні Спішили поїзди

Одні на північ, інші гей, додому

В уяві край змальовував завжди,

До болю милий й дорогий малому,

Стежки дитинства, сад на видноті

Обпалений, скалічений війною,

Стара криниця зоряна в куті,

З прозорою, цілющою водою.

Коли мені добратись з таланить,

Я вмить до неї побіжу, полину

Й життя в мені стосило задзвенить,

Лиш проковтну одну його краплину...

 

19

Минали дні. Терпляче все зносив –

І холод й голод що на мене впали

В молитвах Бога мужності просив,

Аби вона мене не покидала.

Бо в дійсності в лахмітті був не я,

Лише приблизно схоже на людину.

Снувала тінь в цім одязі моя,

Обкрадена у цю важку хвилину.

І мусів я постійно стерегтись

Людей у формі, що довкіл ходили

І я ступав скрадливо, наче рись,

І ця напруга забирала сили…

 

20

Манили зали світлом і теплом,

Та я зайти, наблизитись боявся,

Бо там я міг зустрітися зі злом,

Якого завжди ждав і сподівався.

Воно ходило поруч назирці

У теплому військовому кожусі,

З байдужістю тупою на лиці,

Проте в постійнім неквапливім русі

Та я один, а їх ціла орда.

Попробуй з ними зараз розминися.

І трапилась небажана біда –

В руках, на горе, таки опинився.

 

21

Стояла ніч холодна, мовчазна.

Мороз тріщав, залазив у шпарини.

Лилося світло на перон з вікна,

Дрімали люди в залі в ці хвилини.

Я заглянув й самого потягло

Погрітись трохи десь в кутку вокзала.

Не встиг присісти, як заснув на зло –

Глибока втома зразу подолала.

В коротку мить відчув я штурхани.

Розплющив очі – вже стоять горою.

Безсило встав, приперся до стіни,

А потім взяли й потягли з собою...

 

22

І знову допит, обшук і нора, –

Тісна, смердюча, з нарами брудними.

В кутку "параша" у вигляді відра,

Слабенька лампа світить над дверима.

Оце і все... Нікого більш нема.

Кладу на дошки вимучене тіло.

На гратах іній (за вікном зима!),

З розпуки серце в грудях защеміло.

Вологі очі в шапку заховав

І так заснув. А ранком знову кличуть.

Святу надію з сумом поховав...

Таких принижень й ворогу не зичу...

 

23

А потім "ворон чорний" і тюрма.

Цемент холодний в камерах смердючих

І пересилка, де народу тьма,

Щоденний виклик в невідомість сущу,

А скільки тут краян моїх, братів!

Здається там нікого не лишилось.

Вразливу душу краяв тужний спів

Й скупа сльоза у кожного іскрилась. –

Молчать, хохли! – кричали холуї,

Їм навіть пісня кісткою стояла.

А ми снували спогади свої,

І пісня серце кожне зігрівала...

 

24

Конвой кричить і пси на нас гарчать.

Крокуєм мовчки разом до вокзалу.

Столипінські вагони вже стоять –

Ковтають нас по одному помалу.

Немов овець рахують "Шевелісь!"

І по східцях швиденько загоняють

Безсилля точить, закипає злість,

Та мовчки всі місця свої займають.

Залізні двері грюкнули і все…

Конвой пройшовся поглядом суворим,

А поїзд вдаль гадюкою повзе, –

У край чужий, в засніжені простори...

 

25

Кавалок хліба й тюлька, мов ропа.

Оце і все на цілий шмат дороги.

Тісне купе і грати, і тупа

Пропита пика стражника-небоги.

Нема де сісти. Хочеться лягти.

В очах поволі світ весь туманіє

Повітря сперте. Господи, прости!

Якщо не ти, то хто нас пожаліє?

Жага страшна, а пити не дають.

Проси, благай – даремна трата сили.

Ніхто не зна, куди оце везуть,

Чи в Магадан, чи далі на Курили...

 

26

Тук-тук, тук-тук! – колеса стукотять.

І дні пливуть у муках і напрузі.

Немов мерці спресовані сидять

Борці за Волю – незборимі друзі.

І я між ними – підліток, юнак,

Підхоплений буремним виром часу.

Сприймаю все загострено на смак

І випиваю арештанську чашу.

Десь там Москва, душителі в Кремлі,

Що нашу волю грубо розіп'яли.

А тут Урал пливе, пливе в імлі,

За ним Сибір і наші перевали...

 

27

Суворий край за вікнами пливе,

Покритий снігом й холодом закутий.

Тут все, здається, вимерзло живе,

Людьми проклятий й Богом позабутий.

А нам прийдеться край цей обживать

І тільки в мріях бачити Вкраїну.

Нові міста, заводи будувать

За пайку хліба й баланди мисчину.

Рубати ліс на багнах у тайзі,

Шляхи нові чужинцям прокладати,

В страшній нужді, хворобах, пилюзі

На радість кату нидіти й вмирати...

 

28

Лиш лід пройшов й прокинулась ріка

Нас кількасот у баржу втрамбували.

І всіх на північ – шляхом Єрмака, –

По Іртишу під вартою погнали.

Закриті люки, темно, хоч стріляй.

Вода плюскоче за бортом звабливо.

Всіх мучить голод спрага – пропадай!

Терпіти все це просто неможливо.

Свій хрест важкий ми мусимо нести,

Але за що? – хотілося спитати.

Хоча б скоріш на берег нам зійти

Й повітря трохи в легені набрати...

 

29

Немов мерці виходим з глибини.

Танцює баржа п'яно під ногами.

Холодний вітер віє з далини

І сіре небо тяготить над нами

А поруч – берег й варта зустріча.

По трапу сходим кволі і безсилі.

А на обличчях мук страшна печать.

Тягар жури нести уже не в силі

А шлях тепер у глиб тайги проліг.

Нестерпно важко ноги піднімати.

І кожен з нас на землю радо б ліг,

Щоб хоч на мить весняних сил набратись…

 

30

Тайга, тайга! Ні краю, ні кінця.

Людина в ній, немов дрібна пісчина.

Обжити нам прийдеться ці місця,

Хоч ляже в землю більша половина.

Життя людське немає тут ціни,

Про доброту даремно говорити.

Холодний погляд Ідола з стіни

За нами стежить й не дає нам жити.

Весняне небо голос подає, –

Пташиний ключ піднесено курличе

А чорна туга спати не дає.

Надія знов у сині далі кличе

 

ВТРАТА

Світлій пам’яті

народного артиста України

Назарія Яремчука

присвячую

Ти відійшов, та пісня залишилась.

Вона, мов пам'ять, вічна і жива.

І голос твій звучить у ній стокрило,

Лягають в душу чарівні слова.

 

Ти відійшов у розквіті і славі,

До полудня ти так і не дожив.

Зійшлися друзі щирі і лукаві,

З якими ти усе життя дружив.

 

Осиротіла мати-Україна,

Калиною схилилася вона,

Бо передчасно поховала сина

І залишилась в траурі сумна.

 

Тобі б іще буяти і співати,

Нести у світ нев'янучі пісні

І свій народ безсмертний прославляти,

Щоб відступили хмари навісні.

 

То ж спи, наш друже, вірний побратиме,

Ти будеш з нами, як боєць в строю,

І твою пісню інший вже нестиме,

Неначе стяг підхоплений в бою!..

 

ЗМІСТ

Мирослав Попадюк. "За свій рідний край ………………………….

Запах рідної землі ……………………………………………………

Підхоплені полум'ям …………………………………………………

Орлик ………………………………………………………………….

Розстріляні мрії ……………………………………………………….

Упирі ………………………………………………………………….

Зашморг ………………………………………………………………

Марія ………………………………………………………………..

Тернистий шлях ……………………………………………………..

Ворога самі шукали …………………………………………………

 

Поетичні твори

Я бачив героя ………………………………………………………

Молитва …………………………………………………………….

Ой, Богдане …………………………………………………………

Полтавські роздуми ………………………………………………….

На Хортиці …………………………………………………………..

Дем'янів Лаз …………………………………………………………

Будьмо єдині ………………………………………………………..

Не поспішайте у ярмо ………………………………………………

Колишні …………………………………………………………….

Доля …………………………………………………………………

Роксолани …………………………………………………………..

Не шукай добра на чужині …………………………………………

Розпинають Україну ………………………………………………..

Вклонімся їм ………………………………………………………..

На Схід і Північ …………………………………………………….

Орда …………………………………………………………………

Неволя (поема) ………………………………………………………

Втрата  ………………………………………………………………

 

Серія «Карпатські сузір’я»

Літературно-художнє видання

БАКАЙ МИКОЛА ПЕТРОВИЧ

ПІДХОПЛЕНІ ПОЛУМ'ЯМ

 

Снятин Фірма "Прут Принт" Число 30

Тел. 03476/22255. факс 21300

 

Літературна редакція авторська

Художник Іван Куравський

Технічний редактор Володимир Карий

Коректор Валентина Куфлюк

 

Здано до складання 02.07.97. Підп. до друку 29.09.97 Формат 84x108/32. Папір офсетний. Гарнітура FrееSеt Офсетний друк Ум. друк. арк. 6,72. Ум. фарбовідб. 6,72 Тираж 1000 пр. Зам. 1013. Ціна за домовленістю.

 

Видавничо-друкарська фірма "Прут Принт" 285300 Снятин, Шевченка. 31

 

Бакай М. П.

Б19 Підхоплені полум'ям. - Снятин: Фірма "Прут Принт", 1997.- 128 с.

ISBN 966-7325-00-8

 

До нової книжки Миколи Бакая "Підхоплені полум'ям" увійшли прозові та поетичні твори, які висвітлюють те жахіття, що мало місце в повоєнні роки в західних областях України. Придушуючи волелюбний порив галичан, сталінські душогуби вдавались до нечуваних методів геноциду. Винищували спершу молодь, яка серцем і душею тягнулась до світла, до волі і не корилась червоним зайдам – гуртувалась в повстанські загони і мужньо захищала рідну землю, батьківську оселю, Україну.

 

Через горнило репресій пройшов і сам автор. Тому ця тема так хвилююче розкрита в запропонованих творах і не залишить байдужими наших читачів.

ББК 63.3(4УКР)-4Ів