Переселення у спогадах. Підготував Величко Лев

опубліковано 24 жовт. 2011 р., 01:18 Степан Гринчишин

Бойко Володимир, завідувач відділом історії визвольних змагань України, ЛІМ.

Пелещишини Катерина, старший науковий працівник відділу Історії України, ЛІМ

Переселення українців з етнічних земель охоплює окрему сторінку в списку злочинів сталінізму та політики геноциду, яку проводили уряди СРСР та УРСР. Від початку 90-х років питання, пов’язані з депортацією українського населення, почали набувати певних політичних та правових оцінок. Практична ж сторона переселення довгий час залишалась маловідомою серед української громадськості. Для об’єктивної оцінки процесу переселення ми використовуємо «Звіт Головного Уповноваженого Уряду УРСР з евакуації українського населення з території Польщі» [1] М. Ромащенка від 15 лютого 1947 року, довідки райуповноважених про транспортну ситуацію при проведенні евакуації [2], довідки про військовий спротив у районах, де проводилась евакуація [3] та спогади депортованих [4].

Донедавна залишався маловідомим тест угоди між урядом УРСР та Польським Комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 року «Про евакуацію українського населення з території Польщі». Зміст угоди подавався в переказі окремих її положень у центральних та обласних газетах. Угода гарантувала добровільний принцип переселення. У Звіті Головного Уповноваженого Уряду УРСР з евакуації наголошувалось, що евакуація українського населення з території Польщі відбувалась лише за бажанням. Для утвердження такої думки в міжнародних правових інституціях радянський уряд напередодні переселення зібрав 11 тисяч підписів від українців польського прикордоння, що представляли понад п’ятсоттисячне українське населення Польщі з заявами про переселення їх в УРСР або приєднання територій, де вони проживали, до УРСР.

Продовжуючи політичний фарс, Угода від 9 вересня 1944 року нібито передбачала для евакуйованих чимало пільг, які мали зробити на практиці процес переселення «безболісним». Для цього в угоду було вміщено положення, у відповідності до яких нібито надавалась можливість безперешкодно перевозити з собою знаряддя професійної праці, худобу, до двох тонн іншого майна, безоплатно користуватися транспортом при евакуації, гарантувалось забезпечення компенсацій за залишене в Польщі майно та надання в місцях нового поселення кредитів у розмірі п’ять тисяч карбованців на господарство.

Зокрема, зазначалось:

– особи, які евакуюються з Польщі на територію України за їх бажанням, влаштовуються в колгоспах, або наділяються ділянками землі для ведення одноосібного господарства;

– якщо евакуйований у пункті його виїзду здає свій урожай державі, йому передбачається повне повернення цієї ж кількості врожаю в пункті, куди він переселяється.

Як далі побачимо, сам хід проведення переселення унеможливлював виконання цих положень угоди на практиці. Це була насильницька акція проти українського населення, яке було фактично позбавлене громадянства та захисту з боку державних структур.

Згідно з відповідати планом, затвердженим Постановою РНК УРСР та ЦК КП(б)У за №1678 від 15 грудня 1944 року , передбачалось розселення 305 806 українців. За документами Головного Уповноваженого Уряду УРСР у справах евакуації переселення було почато 1 листопада 1944 року і формально закінчено 12 липня 1946 року. При цьому варто зауважити, що згідно з Угодою «Про евакуацію українського населення з території Польщі», акція мала завершитись 1 лютого 1945 року. На облік було поставлено 497 682 особи (125 949 родин), із них евакуйовані 482 880 осіб (122 622 родини), тобто 97 відсотків.

Бачимо вражаючу різницю між кількістю фактично депортованого населення та його загальною кількістю, яку передбачалось розселити на території УРСР. Вона становить 177 074 особи, тобто майже третя частина депортованих була «позаплановою». За даними польського історика Йожефа Бушко, в 1944-46 роках з Польщі евакуйовані 518 тисяч осіб. Розходження між польськими та радянськими даними про кількість фактично евакуйованого населення відображає, вірогідно, втрати протягом евакуації.

З Любачівського повіту було депортовано 43 172 особи або 9951 родину, з Томашівського – 40 742 особи або 11 097 родин. З аналізу витратної частини звітів виходить, що на евакуацію однієї особи витрачено приблизно 21 злотий. Отже, держава мала мінімальні витрати.

На початках переселення, певною мірою, мало добровільний характер. Виїжджали спочатку прокомуністичні настроєні громадяни. З часом українських селян примушували до виїзду з допомогою терору.

Процес депортації українського населення з Любачівського та Томашівського повітів характерний двома основними хвилями. Перша з них – від початку евакуації по листопад 1945 року, протягом якої зі згаданих повітів було евакуйовано8524 особи (2165 родини), друга припадає на травень 1946 року, коли виїхало 11 079 осіб (2631 родини).Селяни становили 93,1%. Вони вивозили худобу та сільськогосподарське знаряддя. З Любачівського повіту було вивезено 19 902 тонни збіжжя, з Томашівського – 22 194 тонни. Загалом, у 17 повітах, з яких ішла евакуація, 101 706 господарств залишала в Польщі рухоме і нерухоме майно, посіви на суму 665 758 165 злотих. Крім цього, при виїзді з Польщі українське населення здавало велику кількість зерна, овочів, худоби заготівельним організаціям Червоної Армії та місцевим органам польської влади на загальну суму близько 18 млн. злотих.

Евакуацію здійснювали переважно залізницею. Для евакуйованих з Любачівського повіту було використано 3240 вагонів, у середньому по дві родини на один вагон; з Томашівського – 4275 вагонів, у середньому по 2,4 родин на вагон.

Для характеристики процесу депортації, який носив, як вже відзначалось, примусовий характер, ми використовуємо спогади депортованих.

Зокрема, за відмову селян оформляти евакуаційні документи польська міліція спільно з військами НКВД вчинили розправу над селянами села Синявка Любачівського повіту. Внаслідок акції 9 березня 1945 року було розстріляно 21 особу та спалено всі оселі. Пожежа знищила запаси продуктів харчування. (Записано від п. Ждана Івана Степановича, 60 років, село Пікуловичі Пустомитівського району).

У селі Башня Долішня Любачівського повіту евакуація відбувалась примусово із застосуванням зброї польською міліцією. В ході евакуації загинула жінка. Депортовані селяни без продуктів харчування були доставлені до Рави-Руської. (Записано від п. Лакомого Івана Ільковича, 85 років, с. Пікуловичі Пустомитівського району).

Депортовані селяни з сіл, навколишніх від залізничної станції Башня Горішня, були позбавлені можливості повертатись до своїх осель за харчуванням. Евакуйовані раз на день отримували юшку. В таких умовах їх утримували протягом двох тижнів. Згодом селян відправили до Рави-Руської, а звідти – до станції Борщовичі під Львовом. Тут впродовж двох тижнів вони перебували просто неба, для захисту дітей від холоду застосовували бочки. (Записано від п. Ждана Івана Степановича, С. Пікуловичі Пустомитівського району).

У селі Борова Гора напередодні евакуації польська міліція закатувала Івана Березівського, бійця УПА, селян примусово відправили до станції Башня Горішня, звідти – до ст. Борщовичі, де вони не мали жодних умов для проживання. (Записано від п. Гришко Марії Федорівни, 58 років, село Пікуловичі Пустомитівського району).

У лютому 1945 року під час акції в селі Кобильниця Волоська Яворівського повіту  польська міліція і військові підрозділи замордували дев’ять осіб, а в селі Кобильниця Руська – двадцять п’ять осіб, у тому числі священика. (Записано від п. Вушка Петра Івановича, 69 років, місто Яворів).

Отже, за фрагментарно наведеними спогадами силовим чинником переселення можна вважати польський збройний тиск та акції НКВД, силами яких населення опинялось на залізничних станціях.

Згідно з секретними повідомленнями районних уповноважених Томашівського повіту, умови, в яких опинялось населення на залізничних станціях, були нестерпними. Зокрема, 19 січня 1945 року евакуйовані чекали ешелони 20 діб на станції Угнів, на станції Сокаль – 7 діб, на станції Белзець – 15 діб.

Від 2 лютого по 1 березня 1945 року на станції Сокаль чекали завантаження у вагони 140 господарів з сім’ями, Угнів –320, Белз – 170. Продукти харчування було вичерпано. 25 червня 1945 року на станції Сокаль чекали на відправлення 143 родини. З повідомлень з Любачівського повіту бачимо: на 6 лютого 1945 року на станції Любачів 940 родин чекали на вагони 8 діб. 22 березня 1945 року на станції Любачів було більше 500 родин, на станції Башня –400. На 20 квітня 1945 року на станціях Башня, Горинець, Любачів зібралось 1500 господарств із сім’ями, на станціях Кросно, Риманів, Санок – 650.

5 травня 1945 року внаслідок того, що на станціях довгий час не подавались вагони, родини почали вертатись додому: з Любачева – 190 родин, Башні –272, Горинця – 110, Олещиці – 15, всього – 588 родин. Удома їх чекали нові збройні акції.

З 28 вересня 1945 року на станції Любачів були зафіксовані випадки захворювання людей на тиф. 1200 родин перебували два тижні під дощем на холоді. Часто ешелони складалися з платформ, і було дуже мало критих вагонів.

8жовтня 1945 року на станції Нова Гребля евакуйовані залишались без води.

За повідомленням від 27 жовтня завантажені ешелони простоювали 15 діб. Так минула перша хвиля евакуації, забравши з собою сотні невинних жертв.

Загалом, після закінчення Другої світової війни антиукраїнський терор ініціювала польська влада. Його проводили частини польського крайньоправого підпілля – Національних Збройних сил та національної військової організації [5].

З початком депортації захист мирного населення здійснювали лише кущові відділи самооборони, але згодом активізується УПА. Наприклад, навесні 1945 року районний провідник кущових відділів самооборони Стебельський-Хрін видав наказ: «Розстрілюємо стільки польських боївкарів, скільки загинуло наших селян, і палимо стільки хат, – скільки згоріло наших. Всюди ясно говорім: що це – наша помста за напад, за наших замордованих селян, за наші спалені хати, і за наші пограбовані маєтки. Наказую: повідомити боївкарів, що віднині за кожне вбивство будемо відповідати вбивством, за підпал – підпалом. Не вільно вбивати жінок, дітей і старих. Так нам наказує наша революційна мораль, хоч ворог чинить інакше, коли нападає на наші села».

Як приклад можна навести напад польської озброєної групи під командою «Волиняка», яка винищила майже всіх мешканців села Пискоровичі – 300 чоловік за польськими даними, 2 тисячі осіб згідно даних УПА (на думку командирів УПА «Волиняк» співпрацював з НКВД). У квітні 1945 року польські частини «Корпусу внутрішньої безпеки» знищили кілька сіл поблизу Любачева, всюди влаштовуючи різню. Найбільша з них відбулась 6 квітня в Горайцю, де було вбито від 150 до 400 українських селян.

Через такі обставини активізується діяльність УПА. За секретними повідомленнями районних уповноважених з евакуації вже на 27 квітня 1945 року в Томашівському повіті оперували три підрозділи УПА чисельністю до 600 чоловік, а саме: групи «Залізняка» та «Байди» – 400 чоловік, «Ягоди» –60 чол., «Перемоги» – 150 чоловік. Спільно з ними діє загін Армії Крайової числом 150-200 чол. Цей період позначається тим, що з боку АК були запропоновані переговори про укладання угоди з УПА для створення військово-політичного союзу на рівні центрального керівництва обох сторін. Однак договір про співпрацю не було укладено через відмову польської сторони.

Незважаючи на це, продовжується співпраця в розбудові спільного українсько-польського фронту боротьби зі сталінізмом – від травня 1945 року по липень 1946 року. За повідомленнями райуповноважених з евакуації від 28 квітня 1945 р. в Любачівському повіті в підрозділах АК налічувалось 2500 чоловік, в УПА – 2600 чол., у загонах «Народної самооборони» – 1500 чол. Вздовж лінії сіл Диків, Руда, Нароль підрозділи АК споруджували укріплення. У повідомленнях відзначалось, що між АК та УПА було укладено угоду про спільну боротьбу, а в серпні 1945 року тут вже діяли об’єднані загони числом до 5 тисяч чоловік. Головною спільною акцією було знищення 26 червні 1946 року в місті Грубешові гарнізону НКВД і управління громадської безпеки. Наведемо спогади про роль УПА.

З 1944 року до вересня 1947 року територія від Ярослава до Рави-Руської була зоною діяльності куреня «Залізняка». Кулеметником у сотні «Месник» був С. Гришко. Сотня належала до куреня «Залізняка» і здійснювала оперативні диверсійні роботи.

У 1945 році було підірвано залізничний міст біля села Жапалів. Через рік знову було підірвано цей відремонтований міст в той час, коли по ньому рухався поїзд з польськими військовиками.

На дорозі в село Люблинець у 1945 році було ліквідовано польський загін (300 чол.), який мав намір пограбувати українців і вигнати їх на евакуаційні станції. (Записано від п. Гришка Стефана Стефановича, 1971 р.).

На теренах Любачівщини та її прикордонні була добре організована мережа ОУН та самооборона. Тут діяла сотня «Олега», а пізніше – сотня «Крука» – Г. Левка, уродженця села Кобильниця Волоська. (Записано від п. Вушка Петра Івановича, 1969 р., м. Яворів.)

Збройні виступи, спрямовані проти депортації, мали суттєвий вплив на її хід. З повідомлень з Любачівського повіту бачимо: 16 вересня 1945 року було підірвано залізничне полотно між станціями Горинець – Верхрата, пошкоджено зв'язок. 6 жовтня 1945 року була паралізована ст.. Чернець, зрізано 24 телеграфні стовпи, зірвано відправлення людей з ст. Нова Гребля. 9 жовтня 1945 року в Новому Селі було вбито районного референта головного уповноваженого з евакуації та охорону. 8 березня вчинено напад на міліцію міста Любачів, а 28 листопада УПА підготувало акцію ліквідації місцевих органів влади. У Томашівському повіті 22 жовтня 1945 року підірвано залізничну станцію Любича – Королівська, залізничний міст між ст. Любича – Королівська і Рава-Руська. 9 березня 1946 року підірвано міст на шосейні дорозі Любича – Королівська і Рава-Руська, знищено 15 польських солдатів і поранено 14. 22 квітня 1946 року було зірвано відправлення людей зі ст. Угнів.  

Отже, Любачівський та Томашівський повіти контролювали загони УПА, тут органи польської місцевої влади послабили свій вплив на хід евакуації, вояки УПА проводили пропагандистську діяльність, поширювали листівки. В Любачівському повіті місцева влада намагалась вплинути на українське населення, щоб схилити до відмови від евакуації.

Загони УПА вбили 283 вояки польської військової охорони і поранили 7. Серед охорони районних уповноважених зі складу військ МВД загинуло 31 чоловік, поранено 6. Всього за час депортації в усіх повітах, населення яких підлягало депортації, було здійснено 98 збройних акцій УПА та польських партизанів, в яких загинуло 243 повстанці та партизани. Зруйновано 11 залізничних станцій, 29 залізничних мостів, 50 мостів на шосейних дорогах. Підірвано 194 залізничні вагони та 3 паровози, розібрано 53 кілометри залізничного полотна від ст. Загуж до ст. Команча (в горах). 28 грудня 1944 року бійці УПА вбили референта райуповноваженого по Любачівському повіту Г.А. Лознюка.

Такий опір УПА привів до того, що на лютий 1945 року у Любачівському повіті тільки п’ять відсотків українського населення було охоплено заявами про бажання евакуюватися. В інших повітах ця цифра сягала від 50 до 90 відсотків.

Осип Горновий, віце-прем’єр революційного уряду України (УГВР), чоловий публіцист українського підпілля в брошурі «Підсумки успіхів нашої національно-визвольної боротьби» (Київ – Львів, 1950р.) писав: «А не може бути рівного героїзмові, виявленого селом Вербиця на Любачівщині. Це село, оточене польсько-більшовицькими бандитами билося разом з чотою УПА, що там квартирувала, до останньої краплі крові. Матері просили повстанців розстріляти їх власних дітей, і самі гинули тут же біля них, щоб не здатися ворогові. І ворогові не здався ніхто».

Радянські офіційні документи не розкривають примусового характеру евакуації. Тому свідчення очевидців, як важливе джерело характеристики цього заходу, можуть слугувати неоціненним інформативним додатком, який міг би знайти відповідне місце в наукових дослідженнях.

На підставі проаналізованих документів можна зробити висновок, що акція переселення українського люду була протизаконною і насильницькою. Під час її проведення було знехтувано громадянськими правами тисяч людей. Мабуть, можна говорити про елементарне порушення міжнародних правових актів.

Джерела:

Центральний Державний архів громадських об’єднань України. Ф. № 1, оп. 23, спр. 4356, стор. 1-80.

Там же, стор. 81-111.

Там же, стор. 111-143.

Львівський історичний музей. Ф. Народний архів, у рукописі.

Ковалевський Збігнєв. Польська демократична громадськість мусить знати правду по УПА//В кн.: Україна. Наука і культура/ К.: АН УРСР, 1991. – стор. 71-76. Там же.

Шановний читачу, постарайся дати собі відповідь на питання: «Чому Російська імперія, комуністичного забарвлення, депортувала українців з їх прадідівських земель на територію СРСР?»