Операція “Захід” (автор: Дерев’яний Ігор)

опубліковано 2 лист. 2012 р., 05:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 лист. 2012 р., 13:09 ]
 
У сибірські концтабори й на заслання із західноукраїнських областей вивезли майже 1,5 мільйона осіб

 

Цими днями минуло 63 роки, відколи було прийняте рішення про проведення операції «Захід» і 62 роки – від часу прийняття Радою Міністрів СРСР ухвали про виселення сімей національно свідомих громадян. Про те, як усе відбувалось у сорокових роках, «Експресові» розповів Ігор Дерев’яний, старший науковий співробітник національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

 

– Що ж це за операція «Захід»?

– Ще у вересні 1947 року радянська влада вирішила вивезти у концтабори 75 тисяч осіб із Західної України. Таким чином хотіли послабити допомогу мирного населення упівцям, а також налякати інших, незгодних з комуністичним режимом…

 

– Ви кажете – 75 тисяч осіб. А як каральні органи визначили, скільки людей треба вивезти?

– Та вони не рахували конкретних людей. Мали певні агентурні дані, але в цілому виходили із загальної кількості населення Західної України. Таку-то частку потрібно вивезти, щоб інших налякати. Очолював операцію «Захід» Микита Хрущов, а так би мовити, благословення від центрального апарату дав Лазар Каганович. І ось 21 жовтня, о шостій годині ранку, під безпосереднім керівництвом заступника міністра внутрішніх справ УРСР Дятлова почалась операція. Вона тривала всього добу (у деяких областях через сніги розтягнулась на два дні), і за цей час з нашого регіону виселили 76 192 особи.

 

– Кого більше: чоловіків чи жінок?

– Жінок. Їх – аж 35 152, тоді як чоловіків – 18 866. Та й дітей теж було багато – 22 174. Цікаво, що у списках, з якими приходили до хат вояки, були зазначені тільки цифри. Тобто військові знали лише кількість людей, яких мають вивезти зі села. Прізвищ там не було, і вони не мали інформації, хто з людей причетний до підпілля, а хто – ні.

 

– Тобто якщо місцевому партійцеві, який відповідав за виселення, не сподобалась якась людина на вулиці, він міг просто вислати її у Сибір?

– Так. Відбір був суто суб’єктивним… Людям не дозволяли нічого зі собою брати в дорогу, везли до залізничних станцій, а тоді поїздами – до міст. Там на термін від кількох днів до кількох тижнів кидали до «пересильних» в’язниць. За той час «дозбирували» інших і, коли був ешелон (30 вагонів), везли у заслання. У кожному вагоні, за документами, перебувало 35-40 осіб. Але, як розповідали мені самі люди, насправді – по 70. Щодо умов переїзду, то вони були вже кращими, ніж у 1939 – 1941 роках. У товарняках з’явились двоповерхові ліжка-нари. Однак люди знемагали від задухи й тисняви, тоді як на стінах вагона іній виступав… Годували їх таранькою, від якої постійно хотілося пити, і напували окропом. А кожні кілька днів засланців з різних вагонів між собою перемішували, щоб запобігти бунтам.

 

– Чи втікали люди?

– Відомо, що під час вивезення у 1947 році з поїздів 875 в’язнів таки зуміли втекти. З них 515 спіймав конвой, а що сталося з іншими – не знати.

 

– Чи багато людей з тих, кого вивезли, повернулися на батьківщину?

– Та, власне, всі, хто вижив. З півтора мільйона людей, яких вивезли до Сибіру за весь час, десь 1,3 мільйона таки повернулися в Україну. І серед них навіть ті, хто відбував найдовший термін ув’язнення – по 25 літ. Кілька таких героїв, зокрема полковник УПА Василь Левкович, живуть і нині…

 

Тарас ВАРХОЛЯК

 

Джерело: http://cdvr.org.ua/node/780/