Огорожа тюремного подвір'я була чорна від людської крові

опубліковано 23 вер. 2012 р., 13:24 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №325

 

Огроднича Пелагія Юхимівна, народилася 21 травня 1913 р. в с. Конюхи Локачівського району Волинської області, українка, православна, безпартійна, селянка, заарештована у 1949 р., звільнена в 1955 р.

 

Жила я зі своїм чоловіком, Огродничим Яковом Васильовичем, і малолітнім сином у рідному селі Конюхи на Волині. Мали ми господарство: 12 га землі, коней, корів, хату, стодолу, хлів. Господарювали як всі селяни. З початком російсько-німецької війни чоловіка забрали на фронт, він пройшов від Сталінграда до Німеччини. Щасливо повернувся додому.

 

У 1949 р. почалася колективізація. Людей насильно заганяли в колгоспи. Нашу сім'ю за те, що ми не хотіли піти до колгоспу, внесли в списки для вивезення в Сибір. Щоб запобігти цьому лиху, чоловік, після того як його добу потримали в карцері, змушений був написати заяву у колгосп і став працювати сторожем.

 

У цей час ми почали допомагати воїнам УПА, яких переховували у своєму домі. У нас був схрон. Нелегко мені було як господині дому: потрібно було пекти багато хліба, а з чого? Але я знала, що допомагаю Україні.

 

Одного разу повстанці привели до нас дівчину з матір'ю. Вони втекли з Сибіру. І так вони жили у нас два роки. Вдень у хаті або в схроні, а на ніч десь ходили. Ні імені їхніх справжніх не знала, ні про справи не розпитувала.

 

20 грудня 1949 р. приїхали до нас енкаведисти. Синові сказали, щоб завів до батька на роботу, а самі оточили наш двір. Привезли чоловіка з колгоспного двору. Але, слава Богу, нікого з наших хлопців в той час не було. Декілька разів робили засідку біля нашої хати. Одного дня спеціально вистрілили в мого чоловіка і поранили його. Забрали з собою у Локачі, там і замучили. Куди поділи його тіло, не знаю й досі. Він ніколи нікого не зачіпав, любив землю, свій край і народ. Навіщо ж його так по-звірячому без суду і слідства треба було вбивати?

 

Мене привезли у Локачівське НКВД, де протримали цілий тиждень. Вимагали від мене розповідей про «бандітов». Я відповідала, що ніяких бандитів не знаю, а лише знаю бандитів, які вбили мого чоловіка. Наді мною сильно знущалися, затискали пальці між двері, так що й нині не можу шматка хліба втримати в руках. Босу по снігу гнали до льоху, в якому було повно щурів. Зима, холод, а я майже зовсім роздягнута, бо одяг забрали.

 

Слідчі мене запитували про одне, а я стояла на своєму. Казала, що «бандіти» це ті, що вбили мого чоловіка. Навіщо ж ви вбили його, може він щось знав? «Дивись, не ми над нею слідство ведем, – реготали вони, – а вона нас допитує». Зранку знову викликали на допит. У кабінеті ті ж: слідчий Могилов і начальник НКВД Марусенко.

 

Через тиждень мене відправили у Луцьку тюрму. За цей час «народні власті» порозтягували моє майно. Ще мене не судили, а моєї хати вже не було, навіть молоді дерева у садку повикопували. Ніхто не зважив на те, що залишився 12-річний син, якому односельчани не дали вмерти з голоду. Так не робили навіть фашисти! Німці, як не було людей в хаті, нічого не зачіпали, хіба що обтрусили яблуню і забрали яблука, а після «наших» визволителів навіть дерев не залишилося.

 

Як мене привезли в Луцьк в НКВД, то там також проводили слідство. Били, кидали роздягнену у холодну воду. Коли ж привели в камеру, де були жінки, то вони надали мені допомогу. Обігріли, напоїли теплою водою. У тій камері тримали три дні.

 

Потім почали викликати на допит. І знову за своє: «Скажи, кого з бандитів переховувала і де вони?» Я відповідала, що не знаю ніяких бандитів. Тоді мені сказали: «Зараз ти нам все розкажеш», – і одягнули на мене гумовий жилет, що душить. Я витримала лише півгодини в ньому, втратила свідомість. Цілий рік йшло слідство. Виводили іноді на прогулянку на 20 хвилин. Дошки огорожі тюремного подвір'я були чорні від людської крові, асфальт, де ми ходили, як нагрівався, то через нього просочувалась запекла кров.

 

Без болю в серці неможливо навіть тепер про все це згадувати. У камерах, де ми сиділи, чути було крики людей.

 

Отже слідство тягнулося довго. Одного разу мене викликав прокурор і сказав, щоб я щось додала до того, що записали слідчі. Я відповіла, що нічого мені добавляти. Він повідомив, що справу мою буде розглядати «особое совещание». Через якийсь час оголосили вирок – позбавити волі на 10 років. Відправили у табір у Мордовію. Як туди прибула, то була дуже худа. Мені сповнилося лише 27 років, а виглядала я на 70-річну бабуню.

 

Ще в дорозі важко захворіла, мало не померла, лежала два місяці у тюремній лікарні у Києві. В мене було запалення легень і малярія. У таборі працювати не могла, то призначили мене черговою в бараку.

 

Після смерті Сталіна в таборі стали кормити краще, почали відпускати потроху в'язнів додому. Спочатку звільняли малолітніх. З нами була дівчина Єва Породуха, яку судили за те, що писала вірші про Україну.

 

Потім звільнили матерів, які мали малих дітей. А потім настала черга таких, як я, котрих судило «особое совещание».

 

Прийшов час повернення додому, а куди іти? Приїхала на пусте місце: ні хати, ні двора. Залишився лише колодязь, він і досі там стоїть. Коли мене відпускали, то сказали, що мене судили без конфіскації майна. Виявилося, що нічого не залишилося.

 

Я звернулася до Верховної Ради, щоб повернули мені незаконно забране моє майно. Через якийсь час одержала таку відповідь з Волинської облпрокуратури: «Сообщаю, что Ваша жалоба о необоснованном привлечении Вас к уголовной ответственности по ст. 54–1а УК УССР, поступившая из Президиума Верховного Совета УССР, прокуратурой Волынской области проверена и оставлена без удовлетворения, в связи с отсутствием основания для опротестований принятого по делу решения. В связи с этим конфискованное у Вас имущество возвращено быть не может. Первый зам. прокурора области старший советник юстиции П. Г. Думало».

 

Зверталася щодо реабілітації і знову відповідь: «...Повторно сообщаю, что оснований для реабилитации не усматривается, поскольку Ваша виновность в активном пособничестве бандитам ОУН доказана материалами дела. Прокурор Волынской области, старшин советник юстиции И. Д. Заплатинский. 13.12.90 г.».

 

От така була комуністична справедливість... Живу зараз у м. Нововолинську з сім'єю сина. У мене забрали все, навіть пенсію тепер не призначили.

 

Важка доля випала мені, але віриться, що діти наші та онуки будуть жити краще, не зазнають того лиха, яке нам принесли окупанти. Над нашою селищною радою майорить синьо-жовтий Український Прапор. Я горджуся тим, що усе життя своє боролася за те, щоб стала моя Вітчизна незалежною самостійною державою.