Ну цо, Міхал Процак, юж побудовал самостійну Україну? (автор: Малицький Ярослав)

опубліковано 15 трав. 2013 р., 13:09 Степан Гринчишин

Малий хлопчина вскочив на подвір'я, підбіг під хату, затарабанив до вікна і крикнув:

– Матусю, до нас ідуть москалі!

Не затримуючись, він підбіг до плота, перескочив його, немов кіт, і зник. Пелагія, яка поралася біля печі, стривожено глянула на сина Михайла і сказала:

– Вони за нами. Ти втікай, Михалю, а я їх задержу, – і вибігла через сіни надвір. У цей час група солдатів на чолі з начальником застави Соколовим увігналася на подвір'я. Пелагія заслонила собою двері та в душі молилася, щоб синові вдалося непомітно вискочити через вікно, щоб хоч на хвилину задержати прикордонників.

Что, не ждала гостей? – люто глянувши на неї, гаркнув Соколов.

Чего стоишь у дверях? Пропусти в дом!

Пєлагія стояла бліда, мов стіна, і відповіла:

– Чого вам потрібно? В хаті нікого нема.

 

Соколов підійшов і вдарив Пелагію кулаком у лице; та зойкнула і, немов підкошена, впала на землю перед порогом. Переступаючи через неї, кілька солдатів з автоматами напоготові вскочили в хату, обшукали всі закутки і, не знайшовши нікого, повиходили. В цей час інші нишпорили по стодолі, стайні та коморах. На подвір'я в'їхав віз. Пєлагія поволі підвелася. Переконавшись, що синові вдалося втекти, заспокоїлася.

Где сын? – запитав Соколов.

– Не знаю, – відповіла.

В Сибире вспомнишь и будешь знать. Собирайся!

 

«Бог його знає, що брати», – думала вона і безпорадно ходила з кутка в куток, не знаючи, за що взятися. Її виганяли з рідної хати, і вона мусить покидати все своє майно, на яке літами так тяжко працювала.

 

Быстрей! – кричав Соколов, ходячи по хаті і придивляючись, що можна для себе забрати.

 

Після того, як Пєлагія дещо поклала на воза, її випхали з хати, посадили біля клунків; фірман вйокнув, і вона в супроводі охоронця виїхала з подвір'я. Очима, заповненими сльозами, прощалася з селянами, які стрічались по дорозі.

 

Михайло, вискочивши – через вікно, перебіг сусідське подвір'я і зник за хатами. Він знав, що додому вже не повернеться, бо не буде до кого: батько давно помер, сестри мають свої сім'ї, маму заберуть, а брат – у партизанці. Він також піде партизанити, його візьмуть, бо літа і здоров'я дозволяють, а зв'язок він має. З села багато хлопців воюють, і він буде з ними.

 

Ішов квітень 1946 року, коли почалися масові арешти і вивезення родин усіх тих, хто хоч трохи був причетний до визвольного руху. Ця страшна хвиля котилася від села до села, від містечка до містечка, по всій Західній Україні.

 

Михайло, пройшовши відповідний вишкіл, став стрільцем УПА і був закріплений за господарською частиною. Він, як і всі, мав два мундири – совєтський і польський. Справа в тому, що село, розташоване на самому кордоні, було розділене так, що невелика його частина опинилася на польській стороні. Границею була річка Вігор – притока Сяну, так що операції проводилися то по одну сторону, то по іншу і відповідно використовувалися потрібні мундири. Михайло, маючи псевдонім «Степовий», виконував завдання по забезпеченню різних господарських потреб, які часто вимагали ризику, бо доводилося переходити кордон, який пильно охоронявся з обох сторін – польської і совєтської.

 

Сутички з прикордонниками траплялися часто. Доля звела його ще з трьома Михайлами рідного села, і криївку, в якій вони деякий час переховувались, називали «криївкою чотирьох Михайлів».

 

Так у боях, у холоді й голоді, в постійній небезпеці минув 1945-й і 1946 рік. Не краще почався і 1947-й. Про маму довідався, що живе вона на засланні у важких умовах; Іван, старший брат, – у сотні, котра постійно в боях, і організувати з ним зустріч надзвичайно важко.

 

Весна 1947 року принесла нові облави по обидві сторони кордону. Зрада ходила по п'ятах. Поляки почали операцію «Вісла».

 

У червні після чергового бою з польськими прикордонниками Михайлові та його трьом друзям – Бистрому, Оріху і Соловію – вдалося відірватися від переслідувачів і городами та ярами села Угники добратися до Сераківського лісу, що над Вігором. Тут була їхня добре замаскована криївка. Всіх хвилювало, що сталося з п'ятим товаришем – Морозом, але заспокоювали себе тим, що вже не раз під час бою розбігалися, а пізніше всі знову збиралися, отже, і тепер так буде.

 

Оскільки всі були змучені, то, відклали зброю, полягали відпочивати; тільки Бистрий, колишній учитель, сидів і переглядав доставлену пошту. Нараз почувся умовний сигнал – в криївку заходив Мороз. Бистрий повернув голову й остовпів: за спиною Мороза були польські солдати. «Зрадив!» — промайнула думка. Він вихопив пістолет і вистрілив у Мороза. Тут же блискавично спрямував пістолет до своїх грудей і знову вистрілив. Мороз упав, а троє, що відпочивали, не встигли й підвестися, як на них навалилися поляки. Повстанців повитягали з криївки. Бистрий був мертвий. Важко пораненому Морозу поляки надавали медичну допомогу, бо він їм ще був потрібний. Усіх пов'язали, а Михайлові приділили особливу увагу: йому зв'язали руки наперед, але колючим дротом. З рук текла кров, та він, зціпивши зуби, навіть не зойкнув – мовчав, що дуже нервувало поляків («же кабан мільчи»). Особливо один зі злості аж казився; підійшовши до Михайла, запитав:

– Ну цо, Міхал Процак, друже Степовий, юж побудовал самостійну Україну? – і копнув Михайла. Але цього йому виявилося замало. Він почав за чимось шукати, нарешті кудись побіг і за кілька хвилин прикотив камінь з жорен, котрий поляки висадили на Михайла і прив'язали колючим дротом. Пекучий біль пронизував усе тіло, а кров текла з шиї, спини і грудей. «Жолнєжи», насміхаючись і штовхаючи всіх трьох прикладами, погнали їх до свого штабу, що знаходився за десять кілометрів, у селі Макова.

 

Дорога проходила через Новосілки Дидинські, Угники і містечко Риботочі. Все тіло пекло і горіло, страшенно хотілося пити. Коли проходили біля криниці, один з охоронців запитав Михайла чи не хоче він води, а коли той ствердно кивнув головою, охоронці опустили відро в криницю, набрали води, підняли наверх і покликали Михайла. Він підійшов і тільки нагнувся як солдат відтягнув відро і з усієї сили вдарив ним в обличчя Михайла. Кров бризнула з носа і розбитого чола.

– Ну цо, кабане, юж сі напіл? – зареготали поляки.

 

По дорозі Михайло падав, його піднімали, били і гнали далі. Ледве доплентався до штабу.

 

Зняли з нього камінь, розв'язали руки і повели в канцелярію на слідство. На жодне запитання Михайло не відповів. Його знову зв'язали і повели в ліс, що біля Макови, вимагаючи, щоб показав криївки, але він вперто мовчав, тоді його прив’язали до дерева, розпалили вогонь і почали пекти вогнем, та він все одно мовчав. Побачивши, що нічого не вдіють, повезли до Перемишля на нове катування Ще довго знущалися над двадцятилітнім юнаком на прізвище Процак Михайло, псевдонім «Степовий», 1927 року народження, з села Війська колишнього Добромильського району тодішньої Дрогобицької області. Одного дня, рано-вранці, влітку 1947 року під Перемишлем загриміли постріли, і скошений кулями, Михайло впав на землю, востаннє зрошуючи її своєю кров'ю. За любов до неї платив своїм життям. Сонце, яке несподівано виплило з-за обрію, ще встигло ласкавим промінням поцілувати його згасаючі очі.

 

Світла пам’ять про героя України буде вічно жити в наших серцях.