Ніч і день. Частина ІІ. (Автор: Гжицький Володимир)

опубліковано 15 січ. 2015 р., 09:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 лют. 2015 р., 08:06 ]

VIII

Місцевість Еджит Кирта, що мовою комі означає Біла Гора, ніколи не була заселеною. Стояла, правда, на високому березі Печори невеличка хатина – мисливця чи вугляра, але давно від неї віяло пусткою. Однак відколи поблизу берега знайдено вугілля і в двох місцях закладено шахти, уздовж ріки виросло велике селище. В ньому розмістилось рудоуправління, а самітня хатина загубилася серед нових великих чотириквартирних будинків. Треба сказати, що все рудоуправління, всі інженери, начальники шахт, плановики, економісти, маркшейдери, не кажучи вже про робітників, бригадирів і десятників – це «контрики». Тільки на чолі рудоуправління і воєнізованої охорони стояли вільні люди. Було ще кілька солдатів.

 

У це селище, в розпорядження рудоуправління, в середині лютого і прибув нарешті зек Гаєвський Микола Степанович. Хоч відстань од Вої до Еджит Кирти невелика, всього п'ятдесят кілометрів, але поки там, в управлінні таборів, надумали, куди послати небезпечного «злочинця», – бо ж треба було виконати розпорядження центру, – поки знайшли нагоду відправити його на шахту (наче робота на буровій була легшою, ніж у шахті), минуло більше місяця. І репресований Гаєвський, замість бурити свердловину, виконував найрізноманітніші роботи в селищі, для яких непотрібні були ні його освіта, ні кваліфікація, яку набув на буровій: відкидав сніг, різав і колов дрова, і знову без конвою, бо ж начальство було певне, що нікуди він не втече, а, крім того, розпорядження з центру, грізне спочатку, поволі втратило актуальність, і Гаєвський тільки вважався законвойованим, а фактично працював вільно.

 

Одного разу виїхала на крутий берег селища Еджит Кирти і зупинилась перед управлінням транзитна валка з десяти саней. На санях були деталі пилорами і ще якоїсь машини. На чолі валки прибув експедитор, колишній базарний фокусник Соломон Абрамович Фронталес, а з ним – два візники. Супроводив валку один солдат-конвоїр. Валка йшла з Кожвинської бази в Покчу, в табірний пункт, де будували баржі.

 

Прибувши на рудник, експедитор попросив у начальства сім візників, бо трьом людям, у тому числі й самому експедиторові, обслуговувати десять коней і доглядати вантажі на десяти санях було дуже важ­ко. Прохання відразу задовольнили.

 

Кожний табірний пункт старався при нагоді позбутись людей небажаних, з якими мав якийсь клопіт. Так у число візників несподівано потрапив і Гаєвський. Адже начальство з центру наказало його законвоювати і використовувати на тяжких фізичних роботах, а робіт таких на базі не було. До того ж його знали як людину чесну, акуратну, дисципліновану і як колишнього письменника. Та й просто його жаліли.

 

Гаєвський ніколи не міг зрозуміти, чому до нього застосовано якісь додаткові репресії. Уже до Вої він прибув з так званим меморандумом, у якому наказувалось використовувати його виключно на тяжких фізичних роботах. Тому вже у Вої він одержав першу категорію працездатності. Тяжчої роботи, ніж на буровій, при тих умовах, які там існували, і придумати не можна було, але чиєсь недремне око позаздрило йому маленькому привілею – ходив без конвою – і звеліло його законвоювати. Так він опинився в Кирті. Так волею табірного начальства почав освоювати ще одну професію – візника. Іронізуючи над собою, Микола згадав свої дитячі мрії: коли виросте, стати візником. Мрії здійснились. А ще кажуть, що не завжди вони збуваються...

 

Треба сказати, що бути візником на далекій Півночі – нелегка справа. Тут нема шляхів, і кіньми користуються лише взимку, коли замерзають ріки. Не часто доводиться їздити лісами, хіба коли ріка робить велике коліно і його треба обминути, то віддаль між початком і кінцем коліна пересікають через ліс. А в лісі відомо, які дороги. Коли ж узяти до уваги високі береги Печори, підйоми та спуски з великим вантажем, та ще таким, як машини, то стане ясно, що робота візника не дуже й безпечна.

 

Гаєвський мав нагоду в цьому особисто переконатись.

 

Новоспечений візник мав багато клопоту з запряганням коня, бо тут запрягають інакше, ніж у його краях, тому він ніколи не був певний, що запріг як слід. А неправильно підтягнутий черезсідельник чи недобре засупонений хомут могли стати причиною каліцтва, а то й загибелі коня. Тому через кожних два-три кілометри він зупинявся і перевіряв упряжку. Ще важче було з напуванням коней. Морози стояли люті. Щоранку і щовечора доводилося з іншими візниками прорубувати в ріці метрову чи й більшу ополонку і з неї діставати воду. А їхали довго. Двісті кілометрів, що відділяють Кирту від Покчі, подолали аж за чотирнадцять днів. Фокусник не квапився. Він казав – і мав рацію, – що до табору поспішати нічого, туди ніколи не спізнишся. Зрештою, він мав свій інтерес у тому, щоб їхати якнайдовше. В кожному селі, де зупинялись на нічліг, він ворожив бабам на картах, показував фокуси, і за це брав плату грішми й натурою: жінки приносили йому рибу, сметану, молоко. Треба було бачити цього артиста за «роботою». Здоровенний, уже в літах, дядько – велика голова, чорне, з сивиною, кучеряве волосся, витрішкуваті очі, горбатий ніс, товсті губи. Був одягнений не по-табірному. Мав на собі засмальцований піджак невиразного кольору, штани, заправлені у величезні піми, підв'язані під колінами чорними стрічками, на кінцях яких стирчали довгі вусики і китички. В дорогу він брав старе чорне пальто з чужого плеча, шубу табірного походження і велику пижикову шапку з довгими, на півметра, вухами, від якої його голова здавалася вдвічі більшою. Де взяв цей одяг, важко сказати. Так само нелегко було вгадати, чим промишляла ця людина на волі. З його слів, він був то перукарем, то актором єврейського театру, то цирковим клоуном, фокусником. Та найбільше він скидався на афериста-пройдисвіта, бо з табору не вилазив багато років.

 

Але попри всі ці таланти Фронталес був непоганою людиною. Завдяки його кмітливості візники, над якими він був у дорозі начальником, не сиділи голодні, хоч свої пайки з'їдали задовго до кінця подорожі.

 

Нарешті – приїхали. Заночували ще в селі Покча, на правому березі Печори, а вранці перебрались через ріку і скоро вже були на місці. Могли й не ночувати в селі, але Фронталес не міг собі відмовити в приємності: ще одну ніч побути поза табором. А охоронцеві, що продовжував валку, байдуже: він відповідав за цілість візників, а скільки днів вони їхали – дрібниця, бо йому і самому непогано жилося в дорозі. Це був молодий, гарний з себе парубок. Він подобався солдаткам та іншим молодицям, яких знаходив у кожному селі. А потім, у дорозі, розповідав про свої «подвиги».

 

Те, що побачив Гаєвський уранці, нічим не нагадувало табір і не було схоже на Кирту.

 

На кілька кілометрів уздовж ріки, на стапелях, стояли зелені, шістсоттонні баржі: одні були тільки закладені, інші закінчували будувати, а деякі уже стояли на воді. Скрізь копошилися чоловіки й жінки, переважно молодь. Тільки по чорних одностроях можна було пізнати, що то в'язні. Ні огорожі, ні охорони. Принаймні на перший погляд. Пізніше Гаєвський довідався, що навколо табору й верфі – збройні застави, які взимку не обминеш.

 

Здавши коней у стайню, Гаєвський з іншими візниками пішов до канцелярії оформлятись. Ця процедура тривала недовго. Йому призначили місце в бараку, і він пішов. На високому плато в сосновому ліску розкинулось нове селище. Такими будинками могло пишатися будь-яке село. Всі вони сяяли білизною і пахли живицею. Будували з таким розрахунком, що коли заберуть звідси табірників, тут поселяться вільні мешканці – лісоруби чи баржебудівельники. В одному з них знайшлось місце і для нього.

 

Ще одне вразило Гаєвського з першого дня: дуже багато людей інтелігентних професій. По дорозі зустрічав і тендітних дівчат, які, певно, ніколи раніше фізично не працювали. Всі ці люди робили тут таке, що колись їм і не снилося.

 

В бараці тихо, тепло. Всі мешканці на роботі. Від днювального довідався, що в Покчі дуже багато інтелігентів. Це підтвердило його спостереження. Сам днювальний, як виявилось, був професором Празького університету. Приїхав на Україну на запрошення наркома освіти, і тут його спіткало те ж нещастя, що й Гаєвського.

 

Володимир Кирилович Онишкевич, днювальний барака, мав жалісливий вигляд. Короткозорий, він зламав оправу окулярів, і слюсар зробив йому нову – з алюмінію. Була незграбна, потворна. Доки не говорив, його можна було вважати за блаженного. Все, що він робив – підмітав хату, набирав у відро води – робив якось неприродно, невміло, чим викликав посмішки й глузування. Та коли заговорить про літературу або про якийсь історичний факт, – заслухатись можна. Професор Онишкевич був людиною величезної ерудиції, знав кілька європейських мов, а тепер нидів у табірнім бараку на далекій Півночі. Володимир Кирилович – галичанин за походженням, утік колись від польських поліцаїв у Чехію, здобув там вищу освіту, а згодом став професором університету.

 

Гаєвський дивувався, що таку величезну кількість інтелігентних людей використовують на чорних роботах, не зв'язаних з їхніми професіями. Адже на їх навчання витрачено час і державні гроші. Професор назвав імена кількох відомих інженерів, техніків, економістів, режисерів, письменників, співаків, музикантів, які перебували в цьому таборі. Двох письменників Гаєвський знав і дуже хотів з ними побачитись.

- Завтра дадуть вам сокиру в руки і підете будувати баржі. Там і зустрінетесь, – сказав Володимир Кирилович.

- Що ж я з сокирою робитиму?

- Тесатимете.

- Я не вмію.

- Навчать.

 

В барак увійшов днювальний сусіднього будинку. Побачивши Гаєвського, він весь просіяв, але відразу ж і погасив усмішку.

- І ви тут? Хіба не пізнали, Миколо Степановичу?

- Пізнав, – сумно сказав Микола.

 

Перед ним стояв харківський журналіст, молодий і дуже талановитий хлопець – Іван Мельник. Незважаючи на молодість, він здобув щиру симпатію і пошану серед письменників і журналістів, йому пророкували велике майбутнє. І ось він тут, на Півночі, також днювальний барака. Спочатку його хотіли використати на будівництві барж, але він був короткозорий, як і Онишкевич, і його призначили днювальним. (Обидва вони не могли пристосуватись до такої роботи і таких умов, і обидва невдовзі загинули).

 

За кілька годин, поки люди повернулися з роботи, всі троє наговорились. Розповідали про товаришів і знайомих, яких зустрічали в пересильних пунктах, в'язницях, де за порівняно короткий строк довелось побувати. Від Мельника, який був арештований пізніше, Гаєвський довідався про багатьох своїх товаришів, письменників, що, як і він, потрапили під руку безжальних людей.

- Що все це має означати? – питав Володимир Кирилович. Він ніяк не міг зрозуміти, що діялось у той час у радянській країні. – Ну, нехай мене посадили, мені не вірять, бо приїхав з чужої країни. Хоч я, колиб мене і не запросили на роботу, обіцяючи при цьому золоті гори, може, і сам приїхав би.

- Що ж вам обіцяли? – спитав Гаєвський.

- Кафедру української літератури в Харківському університеті. Для мене, українця, працювати в столиці України і завідувати кафедрою української літератури було більше, ніж золоті гори. І вони дали мені кафедру. Рік я читав лекції – і ось, на тобі – днювальний барака. Мене обвинуватили в шпигунстві на користь іноземної держави, не маючи ніяких підстав. А втім... нехай мене, чужинця, а за що ж вас?

- Це задача з багатьма невідомими, – сказав сумно Іван Мельник, бо вони вже не раз говорили про це, і нічого не вияснили.

 

Зраділи і відразу ж засмутились, коли почули вони, що Гаєвський у Чіб'ю бачив Павла Михайловича Голубенка, одного з найулюбленіших письменників України. Обидва знали його з творів і особисто. Уболівали, бо знали його кволе здоров'я, непристосованість до важких умов, до клімату Півночі.

- Чи витримає він? – зітхнув Іван. А потім махнув рукою і сумно закінчив: – Ніхто з нас не витримає, а хоч хто і переживе десять років, то не буде здатний працювати взагалі, а в літературі, в науці – тим більше. Та й, певно, і не допустили б, коли б і хотів.

 

На цьому й погодились три товариші по нещастю.

 

Всіх мучило нерозв'язане питання: хто ця людина, що не хоче, щоб люди працювали вільно, хто цей злочинець, якого знайдуть колись, якому не пробачать народи світу, якому не простить історія, бо не можна було уявити, в ім'я чого робився цей страшний за розмірами, всесоюзний, масовий, небувалий в історії людства злочин. Було на думці у всіх трьох товаришів одне ім'я, але боялись вимовити його вголос, бо вже тоді ним рясніли всі газетні статті, всі заголовки книг, початок і закінчення кожної промови. Коли називали це ім'я на зборах, піднімався весь зал і плескав у долоні, а вимовлялося воно солодко-єлейно, як вимовляють побожні старі фанатички ім'я господа бога. Так, страшно було згадати його без належної пошани, а вже зовсім немислимо – висловити сумнів щодо непогрішимості того, кому воно належало.

 

Зустріч того ж вечора з двома російськими поетами і журналістами підбадьорила Гаєвського. Хлопці дивились на майбутнє веселіше, ніж два попередні знайомі.

- Не журіться, – радив Микола Олександрович, високий, вродливий чоловік в окулярах, – і тут можна і треба жити. Люди живуть і працюють не лише в Москві і Харкові. Тільки не треба робити трагедії ні зі свого становища, у яке несподівано потрапили, ні з того, що тимчасово, я певний, що тимчасово, втратили можливість робити те, що робили на волі. Володимир Кирилович та Іван Мельник занепали духом і тілом, стали майже доходягами. Це до добра не доведе. У нас не так і сумно, як може спершу видатись. Тут багато інтелігентної молоді – чоловіків і жінок. Щосуботи даємо концерти, я пишу вірші і читаю їх перед слухачами, є композитор, який пише музику на мої слова. Матвій, – він показав на журналіста, – виступає як конферансьє. Маємо своїх співаків, є режисер, готуємо виставу «На дні». Можете взяти участь. Ви фізично сильний, я бачу, отож нічого не бійтесь. Фізична праця зміцнить ваші нерви.

- А література? – вирвалось у Гаєвського.

- Нічого, колись буде і література. Все тимчасове.

- Вірите в це?

- Вірю. Мусить бути!

- На жаль, тимчасове і життя, – зітхнув Іван Мельник.

 

На його слова не звернули, або не хотіли звернути уваги. Іван повернувся і вийшов з барака.

 

Наступного ранку Гаєвський вийшов на роботу з бригадою теслярів і потрапив до найбільш нелюбимого серед бригадирів – Пунонова. Це був вологодський молодик – кругловидий, опецькуватий, з маленькими, як у свині, очицями. Він навіть не відповів на привітання Гаєвського, тільки похмуро глянув на «інтелігента», якого в душі зневажав.

- Ви коли-небудь сокиру тримали в руках? – спитав, не дивлячись у вічі своєму новому робітникові.

 

Гаєвський сказав, що дрова рубати уміє, але тесати бруси не вчився.

- Присилають таких, прости господи, – буркнув бригадир. – Нам треба норму давати. Зрозуміло?

- Я ще тільки учень, – пробував боронитись Гаєвський. – Від мене сьогодні норми не вимагатимуть, але колись я норму даватиму.

- Не маю я часу з вами патякати. Ходімо сюди.

 

Він підвів Миколу до величезної довгої колоди, що лежала недалеко від майбутньої баржі, витягнув з кишені шнур, крейду, дав Миколі один кінець шнура і почав його натирати крейдою. Потім забив один кінець гвіздком у комель, другий – у вершину, натягнув шнур і відбив на корі риску. Те саме зробив на другому боці колоди. Сховавши шнур і крейду в кишеню, взяв свою, гостру, як бритва, сокиру і легко почав відрубувати по рисці тріску. Дійшов до половини колоди, встав.

- Бачив, як це робиться? – перестав він викати.

- Бачив, – відповів Гаєвський.

- Ставай і теши.

 

І він, не оглядаючись, пішов до своєї бригади, яка майстерно тесала колоди.

 

Гаєвський почав освоювати нову професію.

 

Коли він дивився, як орудує сокирою Пунонов, йому здавалося, що зможе робити це легко. Та на ділі вийшло інакше. Ніяк не вдавалося втримати рівну лінію. Ще той бік, по якому почав тесати бригадир, удалося якось закінчити, але другий вийшов такий хвилястий, що Микола сам злякався. Почав виправляти, але виходило ще гірше. Давно пропала риска, яку відбив Пунонов. Її ще тільки де-не-де було видно. Тут пригадався Миколі цікавий епізод, що нагадував йому безтурботні юні роки. Це було на лісництві у діда. Побережник Байраковський тесав колоду, на якій була відбита риска. Микола попросив дозволу спробувати собі потесати. Байраковський дозволив, і він почав тесати, але відразу пішло погано, бо стесав риску. І ось зараз згадав слова Байраковського: «Риска не тріска». Згадав ці слова, та вже було пізно: риска пішла з тріскою. І Гаєвський, який ніколи не боявся начальників – чи то в млині, де він працював робітником, чи в Наркомпроді, де був лаборантом, чи й ще раніше, коли служив в австрійській армії, де грізний крик капралів і офіцерів він сприймав з гумором, зараз почав по-справжньому боятись бригадира. Нарешті той підійшов. Уже здалеку побачив Миколину «роботу», і обличчя його налилося кров'ю.

- Ти що, пропелер зробив замість кільсона! – щосили загорлав той на старшого від себе віком теслю-невдаху.

 

І Гаєвський, ще недавно солідний письменник, до кімнати якого з побожним трепетом входили початківці, тепер стояв, як школяр перед розгніваним учителем.

- Я старався... – промовив він, і слова застряли в горлі.

- Старався! – і потік добірної лайки обрушився на Гаєвського. – Завтра щоб я тебе в бригаді не бачив! Інтелігентів... – він вимовив це слово з убивчим презирством, – посилають таких... І хочуть, щоб норму перевиконували...

 

Так невдало, хоч і пам'ятно на все життя, закінчився перший день роботи в Покчі. А день був чудовий. Зранку хоч і морозний, зате ясний, сонячний. До обіду потеплішало, з дахів почало капати.

 

Схвильований невдачею, Микола потроху почав заспокоюватись. Стало ніяково за свій малодушний жах. Чого, власне, боявся? І сам не міг пояснити. Тут був цілий комплекс почуттів: сором за свою недотепність, шкода зіпсованої колоди, страх перед лайкою, до якої ніяк не міг звикнути, бо раніше ніхто і ніколи його не лаяв то коли б і здумав вилаяти, то дістав би одкоша А тут... Що він міг зробити з сильнішим від себе який зрештою, мав рацію?

 

Гаєвський вирішив пройтися по будові, що розтягнулась на цілі кілометри вздовж берега ріки. Скрізь працювали люди. На таких кільсонах, які він зіпсував, сиділи по дві дівчини обличчям до обличчя і дворучним рубанком стругали їх. Чоловіки тесали шпангоути і ще якісь деталі для барж. Усе це були люди, які ніколи не знали і не бачили ні таких робіт, ні інструментів а тут навчились ними орудувати і добре справлялися з завданням. Миколі стало незручно, що всі працюють, а він ходить без діла. Повернувся до свого зіпсованого кільсона. На місці застав незнайомого тесляра, що виправляв, а власне, переробляв його роботу.

- Це ви тесали? – спитав тесляр, чоловік середніх років і росту, тендітний, з розумними карими очима високим чолом, в шапці-вушанці, збитій на потилицю бо спітнів при роботі. На вигляд учитель, ким він і справді був.

 

Микола ствердно хитнув головою.

- Я.

- Непогано на перший раз, – сказав учитель.

 

Гаєвський здивувався.

- Жартуєте?

- Анітрохи. Ви думаєте, я краще робив, коли вперше взяв сокиру в руки. Ще кілька днів – і ви будете прекрасно тесати.

 

Микола розповів, як його вилаяв Пунонов.

- Не дивуйтесь. Він куркульський син, озлоблений на весь світ, ненавидить нашого брата-інтелігента, бо каже, що це ми зробили революцію і позбавили його майна. Не признається, що сидить за вбивство. Коли його батька розкуркулювали, він з обрізу застрелив колгоспника.

- І обійшовся тільки десятьма роками?

 

Був малолітній на той час, а то б не минути йому зашморга.

- Певне, добре працює, що зробили бригадиром.

- Уміє працювати, коли захоче. Він хитрий, вибився в бригадири, тепер йому легше, і пайка хліба краща, і начальство його шанує.

- Виходить, немає значення, що вбивця? – наївно спитав Гаєвський.

- Так, тут це не має значення. Він належить до категорії «побутовців», а ми з вами – до «контриків». Таким, як він, – довір'я, бо ті знають, за що сидять, і начальство знає, що вони відбувають заслужену кару. А нам – недовір'я, бо ми сидимо даремно, отже, начальство думає, що ми озлоблені проти нього і проти всієї Радянської влади. І міряє, мабуть, по собі такий начальничок; я певний, що коли б він сам потрапив у таку халепу, як ми з вами, то вже каменя з-за пазухи не виймав би.

 

Микола задумався.

- Невже вони знають, що перед ними ні в чому не винні люди, і ні в кого з них не заговорить совість?

- Мусять знати, як же не знати. Ви в якому бараці? Власне, це не бараки, а будинки.

 

Микола сказав.

 

Виходить, у тому домі, де і я. Товариство хороше. Є там поет, журналіст, режисер, куплетист-естрадник, лікар. Словом, народ цікавий. Щосуботи й неділі у нас концерти.

 

Микола повідомив, що вже чув про це від самого поета, Миколи Олександровича.

- Оце ж він і є той поет, про якого я вам кажу. Талановитий поет. До того ж великий оптиміст. Усіх потішає, що все буде добре. Недавно читав зі сцени свою поему. Гарна, сподобалась народу.

- Хіба таке дозволяється тут? – здивувався Гаєвський. – В Кирті чогось подібного не було.

 

Учитель перестав тесати, сів на колоду і витер з лоба піт.

- Поки що дозволяється, – сказав. – Цей табір особливий... В інших, ви маєте рацію, такого нема. Тут начальником високоосвічена, інтелігентна людина, відомий інженер, недавній зек. Він сам побував у таборі, отже, знає біду і на деякі речі закриває очі. Через те він з кумом не ладить. Завтра я переходжу на роботу в ліс, там, на місці, тесати колоди, – перемінив тему розмови. – Хоч і важко в лісі пересуватись, бо сніг подекуди до пояса, зате далі від начальства, ніхто не стоїть над душею. Хочете, підемо разом?

 

Микола погодився з великою радістю, тільки б якнайдалі від Пунонова. Йому пригадався уже давно забутий куркульський син Гиря, перший його наставник у харківському млині Дубинського. Він добре працював, як і цей бригадир, але в душі залишився тим, ким був. Пригадалася розповідь Арсена Івановича, десятника шахти 16-17, з яким йому доводилося працювати, про те, як куркуль Гиря труїв шахтних коней. І цей куркуленко-вбивця теж, мабуть, при нагоді не завагався б зробити шкоду державі. З радістю спалив би ці баржі, що стоять на стапелях, потопив би оті, що на воді. Помстився б за відібране майно, та руки короткі. Проте в таборі він у пошані, бо «побутовець».

 

Учитель виправив роботу Гаєвського. Він ще раз відбив риску і по ній бездоганно протесав колоду.

 

На Миколину похвалу махнув рукою.

- Щоб добре протесати деревину, не треба було кінчати університет. Ходімо додому.

 

Під час обіду (кожний робітник їв з казанка – хто на ліжку, хто за довгим столом) увійшов нарядник з якимсь молодим чоловіком. Попросив уваги і сказав, що хлопець, якого він привів, призначається вихователем на весь будинок теслярів. Гаєвський ще на буровій, а пізніше у Вої і в Кирті, бачив людей, які мали це звання, але ніколи не задумувався над роллю такого «вихователя». Як не є, а назва до чогось зобов'язує: ця людина мала перевиховувати тих, хто з різних причин потрапив у розряд злочинців. З них треба було зробити корисних для держави громадян. Так уявляв собі роль вихователя Гаєвський. На буровій був такий хлопець, що писав стінгазету і малював діаграми, але нічого іншого, на що зобов'язує це високе звання, не робив. Цей же парубійко, якого привів нарядник, представивши як вихователя, міг викликати тільки усмішку у солідних мешканців будинку, які багато виховали у своєму житті і дітей, і дорослих.

 

Нарядник пішов, а вихователь залишився. Сів за стіл, запалив цигарку. Поводився досить незалежно, мабуть, посада вихователя була для нього не нова. Мовчки палив, чекаючи запитань. Чекати довелося недовго.

- Ви маєте філологічну чи технічну освіту? – спитав хтось, лежачи на нижній полиці.

 

Ліжка в кімнаті були, як у вагонах: верхні і нижні полиці.

 

Вихователь глянув скоса у той бік, звідки почулося запитання, і, не розуміючи до чого йдеться, сказав, що закінчив чотири класи.

- Гомера, значить, не знаєте?

- Ні, я з ним не сидів, – відповів, не второпавши іронії.

- Із Горацієм теж не знайомі? – не вгавав голос з нижньої полиці.

- Я в цьому таборі недавно, – спокійно відповів хлопець.

- Яка ж у вас професія? – спитав учитель. Йому жаль було хлопця, з якого незаслужено і непотрібно насміхалися.

- Професії як такої, самі розумієте, у мене нема. Я – злодій – карманник, а це, щоб ви знали, одна з найважчих професій.

 

На мить у бараку запанувала тиша. Саме слово «злодій» завжди викликає у порядної людини почуття відрази, а тут він прийшов як вихователь, назвавши не без гордості свою «професію». Не дивно, що у всіх на якийсь час ніби відібрало мову.

- Як же ви будете нас виховувати? – спитав, уже без іронії, той же голос, що згадував Гомера.

- Хіба ви не знаєте як? – перепитав у свою чергу присланий парубійко. – Ми зробимо з вами стінгазету, ви напишете про свого Гомера, якщо він добре працює, прикрасимо вашу кімнату гаслами. Є серед вас такі, що гарно малюють, поети напишуть вірші. Будемо боротися з табірними хуліганами, заснуємо гурток самодіяльності. Ось яка моя робота. А виховувати вас, як ви самі розумієте, не моя справа. Ви вже добре виховані.

 

Юнак говорив розумно, і вже нікому не кортіло йому дошкулити, як це дозволив собі хтось із нижньої полиці.

 

IX

Уже більше місяця працював Микола Гаєвський у лісі зі своїм напарником, учителем – Тихоном Івановичем Чорненьким. Він давно вже навчився добре тесати і тепер денну норму – одну кокору і два шпангоути – виконував за п'ять-шість годин, а решту часу до обіду просиджував у лісі, в роздумах, у розмовах з розумним освіченим напарником, у мріях.

 

Спочатку, звичайно, і в лісі було важко, може, навіть важче, ніж на березі. Перш за все в снігах треба було знайти кокору, яку заготовляли інші бригади призначені спеціально для цих робіт. Матеріалом для кокор ставали ялини, які мали не менш як двадцять п'ять сантиметрів у діаметрі біля комля і хоч один корінь перпендикулярний до стовбура, приблизно такої ж товщини. Ялину викорчовували з цим коренем, обчищали від галуззя і відрізували на задану довжину. На цьому робота кокорників закінчувалась. Інша бригада обробляла кокору: обрубувала все коріння, залишаючи тільки цей, найтовщий, перпендикулярний до стовбура, а тоді всю деревину з коренем обтісувала з чотирьох боків до товщини двадцяти сантиметрів. У цій бригаді теслярів працював Гаєвський зі своїм напарником-учителем.

 

Професію теслі, а власне обтесування кокор, кільсонів, шпангоутів, Гаєвський засвоїв швидко. Уже через тиждень виконував норму і здавав роботу задовільної якості, а ще через тиждень справлявся з роботою до обіду.

 

З кожним днем у лісі ставало приємніше. Квітень на Півночі, майже без винятку, багатий сонячними днями, і ті сніги, з якими, здавалося, сонце не справиться і до липня, танули на очах, відкриваючи сліди зимових робіт – неприбране і неспалене своєчасно галуззя і довгі ряди трісок, що залишилися після обробки колод. Лісове господарство в ті часи стояло дуже низько. Гаєвського, природознавця за освітою, бо ж колись кінчив сільськогосподарський інститут, вражало таке варварське ставлення до лісу. Але що можна було зробити? Хіба що поділитися своїми думками з напарником. За час свого перебування в таборах він щораз, то все більше переконувався: ніде робота не йде так, як би вона мала йти, і винні в цьому не безсловесні зеки, а вільні начальники. Всі, від нижчого до найвищого: вони гоняться за планом, за преміями, у звітах пишуть «туфту» і обманюють державу. Можна ж було б працювати по-господарськи, виділивши ділянку на зруб, а не вирубувати де кому заманеться.

 

Микола згадує ліси на Україні. Маленькі вони. А тут, у Комі, одне лісництво більше, ніж усі ліси України разом узяті. Він чув ще у Вої, що Печорське лісництво має п'ять мільйонів гектарів.

- Якби все це добро, справжнє золото, – казав Гаєвський, – оте галуззя, верхівки дерев, тріски перевезти на Україну, туди, де кізяками чи соломою палять. Скільки людей можна було б ощасливити. А скільки тонн паперу можна було б зробити!

- Нездійсненна мрія, – заперечив учитель. – Ви подумали, скільки б це коштувало?

- Звичайно, тільки мрія. А хіба не можна було б тут, на місці, застосувати техніку, створити, наприклад, агрегат, який переробляв би все це на скипидар, смолу, каніфоль, деревне вугілля? Агрегат портативний, щоб міг сам пересуватися з місця на місце.

- Довго ще доведеться чекати на такі речі.

- Помріяти можна і сьогодні. А від мрії до дійсності чекати, може, й недовго, наша країна індустріалізується швидкими темпами.

- І поруч з індустріалізацією – табори ні в чому не винних в'язнів?

- Знову повертаємося до старої теми.

- Будемо вертатись доти, поки не зрозуміємо, в чому тут річ, хто шкідник-злочинець.

 

Учитель твердив, що шкідництво, про яке так багато наговорено і написано, йде згори.

- Що може нашкодити такий зек, як я або ви? Залишити розкидане галуззя? Чи неспалені після роботи тріски? Це шкода лісові, але невелика. І зроблено це не навмисне, а від безсилля. Норми великі, умови важкі. А харчі які? Отож треба обвинувачувати не зека, а того, хто його сюди прислав. Володимир Ілліч учив, що підневільна праця малопродуктивна. І ми це бачимо на практиці. Коли б Леніна слухали в усьому, ми сьогодні не сиділи б у дикому лісі, а працювали на своїх посадах, займались улюбленою справою, приносили користь людям і державі. Як же тут не говорити про шкідництво, про ворожу руку?

 

Учитель говорив, усе більше хвилюючись. Гаєвський почав заспокоювати Тихона Івановича.

- Якщо є шкідник, то його колись знайдуть, – сказав він, зважуючи слова, але прозвучало це непереконливо. Уже в кінці фрази відчув, що говорить те, у що й сам не вірить. Бо справді, хто може бути цим шкідником, хіба що той, найвищий! Про це страшно було подумати, не те, що сказати вголос. Адже в таборі були людці, які пильно слідкували за поведінкою і розмовами «контриків», були й донощики, яких тут називали «стукачами».

- Знаєте, – почав схвильовано вчитель, – коли вдумаєшся у своє становище, то мимоволі потягнешся до мотузки. Я не дивуюсь тому нещасному, що замерз добровільно, як ви розповідали.

- Зараз це вже важче зробити, – пожартував Микола, щоб розвіяти сумні думки товариша.

- Чому? – спитав той.

- Та хоч би тому, що снігу вже майже нема.

- Є ще багато інших способів покласти край своїм мукам.

- Не треба про це, – заперечив Гаєвський – Ми ще з вами побачимо кращі часи, запевняю.

- О, цей ваш оптимізм, – махнув рукою вчитель.

- Вірте, звідси ми вийдемо фізично й морально міцнішими. Я фізичну працю люблю! Вона дасть силу вижити, зустрітися з близькими, які там залишились.

- Там, удома?

- Так.

- Не знаю, чи живі. Ніхто не пише. Може, зреклись, а може...

 

Він не докінчив фрази, надто сумна зринула думка: може, і справді там нікого вже немає, і найстрашніше, що це могло статися через нього.

- Чого замовкли? – спитав учитель.

 

Гаєвський розповів, про що думав.

- Що вам на це сказати? Втішати – шкода слів, а все ж ваше становище значно краще від мого. У мене жінка і троє дітей. Що вона сама з ними робитиме? Як вона їх прогодує без мене? Вона розумна, енергійна, але ви знаєте, як люди ставляться до жінок, чиї чоловіки арештовані... Сусіди їх цураються, рідні – бояться. А хіба мало жінок офіційно відреклися від чоловіків? Хіба мало синів і дочок повірили, що батьки їхні справді контрреволюціонери? Ви уявляєте, що діється в душі такої людини, яку покинула дружина, діти? Тут є один такий, від якого відмовилась дружина, він місця собі не знаходить.

- Може, вона не любила, то й скористалася з його нещастя?

- І таке могло бути, але він не розуміє цього. Протягом довгого часу його стерегли, боялися, що повіситься. Потім він якось примирився зі своїм становищем, але опустився, став справжнім «доходягою». Знаєте, що це таке?

 

Гаєвський ствердно кивнув.

- Ваше становище не найгірше, – продовжував учитель. – Ви залишили наречену напередодні шлюбу. Прикро, але не трагічно. Вона вийде заміж, а ви – забудете. Час гоїть і не такі рани.

 

Від Тасі справді не було звістки. Гаєвський подумав, що вчитель має рацію. Заміжжя було б найкращим для неї виходом, але тепер їй заміж вийти не так просто, та і є ж якась етика, людське почуття. Адже вона не кривила душею, коли казала, що любить, мріяла про дитину. А яка це була прекрасна мрія для нього, старіючого парубка! І вкотре пригадалася стара українська приказка, почута ще в Донбасі: «Хто до тридцяти не жонатий, до сорока не багатий, той кругом дурень». Щось фатальне було в тій приказці-жарті, бо ж дурнішого і безвихіднішого становища годі знайти.

 

Минали останні дні квітня, а ріка не скресала. Сніг зійшов уже всюди, вода від талого снігу, що була на льоду, теж зійшла, бо він піднявся, але по кризі ще ходили люди. Навіть якась запізніла валка підвід, що зважилась переїхати Печору, щасливо вибралась на берег, хоч уже й утворилися забереги. Довелось і коням з кромки криги стрибати у прибережну крижану воду, але все обійшлося благополучно. Табірні візники – відчайдушний народ, для них, здавалось, нема нічого страшного на світі.

 

Як правило, візниками були злодії. Ніхто так, як вони, не вмів зарадити собі в дорозі. Уміли вкрасти сіна коням – не лінувались їхати за ним вночі на чужі луги за кілька кілометрів од села, щоб уранці було з чим відправитись далі. А в іншому селі повторювали те саме. Начальство оглядало коней після кожної такої багатоденної поїздки і, якщо вони не втрачали вгодованості, все інше прощалось. Усі знали, що візники продають овес, який одержують для коней, та коли його компенсували сіном, хай і краденим, то на це закривали очі.

 

Вечорами, після роботи, Гаєвський виходив на берег і милувався весною. Тут він уперше побачив білі ночі. Вони ще не були повні, бо десь коло півночі сутеніло на якийсь час, але йшло до того, що скоро, через тиждень-два, сонце світитиме цілу добу, протягом кількох місяців.

 

Одного ранку Гаєвський побачив, як рушила крига. Незабутнє враження! Ріка скидає з себе льодовий панцир, у який восени закував її жорстокий лицар-мороз. Спочатку тихо, майже непомітно, величезною гадюкою проповзає суцільна крижана маса, треться боками об прибережні піски, сповнюючи повітря характерним шумом. Рух швидшає, перед очима пропливають поперечні дороги, прокладені ще з осені через ріку, яскраво позначені слідами полоззя саней і сотень коней, що пройшли цими дорогами за довгу зиму. Нарешті рух припиняється. Іноді надовго, а іншим разом на короткий час. Це коли пригріє сонце, і в Печору з усіх усюд мільйонами потоків збігають талі води. Вони піднімають крижані поля, і ті з шумом кришаться, розбурхані хвилі ставлять їх пругом. Величезні глиби, іноді в метр завтовшки, дибляться, наскакують одна на одну, мов загнані в ущелину вовками табуни білогривих коней, що іржуть від страху перед зграєю голодних хижаків. На більших крижинах то тут, то там пливуть вирвані з коренем дерева, іноді цілі невеличкі плоти, сани, хатнє добро. Як усе це потрапляє на лід, звідки – ніхто не знає... А крижини йдуть неймовірними масами, йдуть без упину і, здається, кінця-краю їм не буде. Та минає день-другий – і ріка звільняється від крижаного панцира, лежить тиха, спокійна і ще могутніша. Печору не впізнати. Щохвилини ширшає. Вже залила всі видолинки і долини, наповнила прибережні озера, поповзла в ліс, гне додолу кущі, підмиває коріння дерев. Вони здригаються від холодних дотиків хвиль і, не витримуючи, падають мертві у вир. Над водами кружляють крикливі чайки, мов чорні блискавки, миготять то тут, то там бистрокрилі чирята, високо в синьому океані ячать білі лебеді. Шукають згори рідне озеро і не можуть знайти, бо всі озера вже злились в одне, утворивши суцільне море.

 

В ці вільні від роботи хвилини Гаєвський ішов берегом, далі від людської метушні, вибирав затишне місце і довго милувався рікою. Він ще мріяв про повернення. Як хотів би він описати цю незрівнянної краси північну природу, неповторні барви неба, дерева, що віддзеркалюються в гладіні вод, і сонце – ласкаве, ніжне, не таке пекуче, як там, на Україні.

 

X

Кожне табірне підприємство, як-от: шахта, верф, викочування приправленого рікою лісу, мало своє підсобне господарство: молочну ферму, свинарник, городи й парники. Продукти з них ішли переважно для табірного начальства, його дітей і хворих у лікарнях. Було таке господарство і в Покчі. Складалось воно з кількох гектарів орної землі, невеличкої теплиці і сорока парникових рам. Завідував ним молодий, енергійний агроном-ентузіаст, недавній комсомолець, а тепер зек, Федір Іванович. Сторожем у цьому господарстві був селянин з Миколаївського району Степан Березовський, теж зек. Це були дві штатні одиниці, які жили там цілу зиму. З весною треба людей більше, зокрема спеціалістів, і Федір Іванович добився у начальства, щоб у його розпорядження відрядили Гаєвського, з яким він познайомився на вечорі самодіяльності в табірному клубі. Начальство дозволило, і от одного ранку Гаєвського перевезли човном на той бік Печори, де розкинулося підсобне господарство. Почалось нове життя. До нової роботи Микола Степанович взявся з великим запалом. Йому доручили доглядати теплицю й парники. Доводилося працювати з раннього ранку до пізнього вечора, зовсім не схожого на українські вечори, бо настали білі ночі, і загубилася грань між ранком і вечором. Дуже часто працювали з короткими перепочинками цілу добу, особливо тоді, коли наступали несподівані холоди і навіть падав сніг. Якщо не справлялися з роботою під час оранки чи садіння картоплі, з табору присилали потрібну кількість поденщиків, як правило, жінок.

 

Доля жінки в таборі набагато сумніша, ніж доля чоловіка. У змішаних таборах, де живуть чоловіки і жінки, як було на той час у Покчі, швидко утворювалися пари, почуття з'являлися бурхливо, зближення відбувалося швидко. В таборах нема таких умовностей, як на волі, до того ж сама думка людини, що вона позбавлена нормального життя на довгі роки, штовхала її в обійми іншої людини, випадкової. Боротьба з так званим співжиттям зеків – чоловіків і жінок – велася жорстока. В ній брала участь вся адміністрація табору: начальники, коменданти, нарядники, воєнізована охорона. Такі пари силою розлучали, садили в карцер, а потім одного з них відправляли у далекі лісові підрозділи. І тоді до основної трагедії сплюндрованої людини долучалась трагедія зраненого серця. Однак ніщо не допомагало, аж поки – та це вже значно пізніше – не створили окремих чоловічих і жіночих таборів. Проте і в чисто жіночих таборах були чоловіки: адміністрація, воєнізована охорона, спеціалісти-механіки, техніки, кочегари, різні ремісники, без яких не можна було обійтися. І в чоловічих таборах були жінки, хоч і в меншій кількості. Отже, крадена любов не переводилась у таборах. Хворобливо спотворена, вона породжувала багато страждань. Коханців мучили ревнощі, бо суперників у таких «чистих» таборах було багато, і вони не соромились закривати очі на етику, керуючись гаслами: «Живи сьогоднішнім днем», «Бери від життя все, що вдається взяти».

 

Мав кохану і Федір Іванович. Степан Березовський теж знайшов собі жінку, правда, уже не першої молодості; але ж і йому сягало до шістдесяти. Цим двом було легше, ніж іншим, бо в підсобне господарство робітників посилали без конвою, і то таких, яким начальство вірило, що не втечуть, хоч втеча з таборів була практично майже неможлива. На дорозі кожного, хто здумав би тікати, стояли таємничі бар'єри. Села в Комі маленькі, в основному на дві-три хати, поживитися тут важко, до того ж вони – за десятки кілометрів одне від одного, і в кожному – охоронник. Закінчується район одного табору і починається район другого табору зі своїми оперативниками по селах. І всі вони солідарні між собою, бо за спійманого втікача – премія, як за вовка. Правда, тікали тільки злодії-рецидивісти, та й то недалеко. Пограбують десь крамничку – і назад у свій табір вертаються. Тут їх чекає карцер. Та вони до цього звикли. Новий строк? Не страшно. Вони цих строків мають повно.

 

Одного разу прийшла з того берега група робітниць, серед яких була вродлива жінка років тридцяти, Наташка Доброчасова. Федір Іванович призначив її допомагати Миколі Гаєвському в теплиці. Тоді саме запилювали огірки, що почали буйно цвісти. У закритому приміщенні роботу бджіл доводиться виконувати людям. Справа ця не складна, але досить одноманітна, нудна. Чому Федір Іванович послав Наташу в теплицю, Миколі не важко було здогадатись.

 

Федір Іванович давно сидів у таборі, бував у бувальцях, і тому стриманість, чи, як він говорив, невинність Гаєвського видавалась йому смішною або просто напускною. Наташа, на його думку, була пробним каменем. Ї належало зламати стійкість Миколи.

 

Спершу Наташа розповідала про себе. Народилася в сім'ї адвоката, в Москві, де закінчила університет, факультет мовознавства, розмовляє, крім рідної, трьома європейськими мовами. Працювала гідом. Сидить за те, що ніби видавала чужоземцям військові таємниці, яких вона не знала і знати не могла. Ніяких доказів, звичайно, а десять літ таборів одержала.

- Тепер розкажіть про себе, – попросила вона Гаєвського.

 

І він коротко розповів. Так і познайомились.

 

З перших слів цієї жінки Микола відчув, що це велика спокусниця. Була в білому платті, яке підкреслювало вроду, форми тіла. Рожеве личко, карі очі з хитринкою могли хоч якого чоловіка з розуму звести. Проте він вирішив не піддаватись її чарам і напустив на себе начальницький тон.

- Почнемо працювати? – промовив не дуже ввічливо.

- Для цього мене сюди послали, – відповіла спокійно Наташа, дивуючись з суворості Гаєвського.

 

Він був ще надто чужим у цій табірній обстановці, у нього ще не згасла засвоєна з дитинства глибока пошана до жінки, та й пам'ять про Тасю не дозволяла думати про якісь любовні забаганки...

 

Увечері він розповів Федору Івановичу про розмову з Наташою. Той від душі посміявся.

- Я навмисне послав вам цю жінку, я знав, що вона обов'язково інтригуватиме... Даремно ви не скористалися з нагоди...

- Я так не вмію, – щиро сказав Микола. – Є у російського письменника Пантелеймона Романова оповідання під назвою «Без черемухи», яке свого часу викликало гарячі дискусії серед молоді і, до речі, гостру оцінку в пресі. Там говориться про таку любов – без естетичної підготовки, без зітхань, квітів та інших атрибутів, а так просто, грубо, як у тварин.

- У таборі, на жаль, нема часу на зітхання, – відповів на це Федір Іванович. –І ваші погляди зміняться. Не можуть не змінитись протягом десятиліття. І ми з вами інакше дивились на світ до і після революції. Тут справа ясна. А щодо Наташі, мушу вам сказати: даремно вона зітхає, маючи свого коханця чи чоловіка. В таборі прийнято говорити: «Моя дружина», «Мій чоловік». Це теж зрозуміло. Люди створюють собі ілюзію сімейного життя, обманюють самі себе, граються в чоловіка і жінку.

- І ви теж граєтесь? І Березовський?

- І ви будете, побачите, – сказав Федір Іванович.

- А хто той коханець чи чоловік, як ви кажете Наташин?

 

Федір Іванович глянув на Гаєвського і усміхнувся під вусом. У його питанні він відчув уже елемент ревнощів.

- О, людина впливова, – сказав, – Начальник постачання.

- Вільний?

- Ні, зек, десятилітник, але він має більші права, ніж ми з вами. Він вільно їздить по району на закупки товарів для табору, має доступ до всіх табірних «злачних місць», таких, як продбаза, каптьорка, ларьок, Наташа не голодна, будьте певні.

- Який він собою?

- Бачу, зацікавились, – промовив Федір Іванович, міряючи Гаєвського дослідницьким оком. – Непоганий собою, блондин, в окулярах, не старий, колишній кавалерист Будьонного. Страшенно ревнивий, майте на увазі.

- О, тоді не дивно, що жінка має охоту його зрадити, – промовив Микола.

- Ви такої думки? – спитав Федір Іванович.

- Ревнощі – це ключ до зради.

- Це ви, мабуть, занадто, – заперечив Федір Іванович.

- Запевняю вас, – продовжував Гаєвський, – це смерть коханню. Не можна любити людину, яка тебе мучить, терзає ревнощами. Ви ніколи не бачили ревнивців?

- Бачив. Я про це не думав, – проказав поволі Федір Іванович. – Може, ви і маєте рацію... А чоловік Наташі ревнивий, – докінчив свою думку.

- Яке мені діло до нього і до його коханки? Хай живуть як знають, – сказав на це Гаєвський, зобразивши на обличчі міну цілковитої байдужості.

- Я про всяк випадок, – пожвавішав Федір Іванович, не повіривши в байдужість Гаєвського. – Сказати вам правду? Сама упросилась. Але ви можете її відправити, коли хочете.

 

Проте Гаєвський не відправив її, не було причини. Приходила щодня і виконувала всі роботи, які їй доручались. Одного разу сказала:

- Що ви за чоловік? Другий тиждень працюю у вас, а ви жодного разу, ну, як би це сказати, не зачепили мене.

- Чи це обов'язково?

- Майже обов'язково. Ви виняток – може, тому, що недавно з волі.

- Коли про це мова, то з волі я вже досить давно.

- Не хворі?

- Ні, зовсім здоровий.

- То що?

- Чому не зачіпаю? Перш за все, у вас є табірний чоловік, а я визнаю товариську етику.

- Уже вам доповіли!

- Сказали.

- І це вас стримує?

- Хоч би й це.

- Даремно, я ж його не люблю. Між іншим, я йому про вас розповіла.

- Що саме ви йому розповіли? – обурився Гаєвський. – Невже у вас не було іншої теми для розмови?

- Я йому сказала, що ви мені подобаєтесь.

- Як це недотепно, – виходив із себе Гаєвський. – Знаєте, Наташа, я не герой табірних інтриг, тому дуже прошу вас більше сюди не ходити.

 

Наташа зблідла. Гаєвський злякався, побачивши як вплинули на неї його слова. Але слово не пташка, вилетіло – не впіймаєш.

- А ви не дуже люб'язні, – промовила холодно жінка. – Зрештою, ви мене не наймали і не маєте права виганяти, на це є інші органи. Я могла б не послухатись та коли вам не до вподоби, піду сама. Тільки дивіться, щоб не пошкодували часом...

 

Другого дня Наташа не прийшла, а на третій, тільки-но Гаєвський у гарному настрої (був чудовий сонячний ранок) прийшов на роботу, як під'їхав човен з того боку ріки, і з дівчатами, що прибули на роботу вийшов нарядник. Він подав Федорові Івановичу папірця, в якому значилось: негайно відправити Гаєвського в розпорядження обліково-розподільчої частини.

- Розумієте, в чому справа? – спитав Федір Іванович, дивлячись на враженого Гаєвського.

- Здається, розумію, – промовив поволі той. – Жінки не прощають чоловікам байдужості.

 

Товариші попрощались.

- Може, вже ніколи не побачимось, – промовив Микола, тиснучи руку Федора Івановича.

- Можливо. Тут не дають зігріти місце. Багато ви вже місць і професій змінили за свій порівняно недовгий строк?

- Багато.

- А попереду ще більше.

 

XI

На другому березі ріки, до якого причалив човен з нарядником і Миколою Гаєвським, стояв уже готовий до походу етап, що складався з п'ятдесяти чоловік. Чекали Гаєвського. Тільки-но він ступив на берег, як його зразу відправили в стрій, і солдат з гвинтівкою напоготові уже не дав йому навіть піти до барака за речами, які зберігались у «каптьорці». Приніс їх незнайомий днювальний, уже не Іван Мельник. Того спіткало нещастя, про яке Гаєвський довідався уже на новому місці, від нового молодого друга – Карлуші Афонова. По своїй простоті душевній Іван написав листа Сталіну, де, між іншим, були такі слова (Карлуша цитував напам'ять): «За що мене, щасливого, життєрадісного радянського юнака-комсомольця обернули в голодного, одягнутого в лахміття вошивого старця? За що позбавили мене волі, коли я все свідоме життя, всю любов серця віддавав улюбленій Радянській владі, чому наглумились над моїми прекрасними мріями? Чому твориться таке страшне насильство? Я не один тут, нас тисячі таких невинних, як я. Розберіться, батьку наш, у цій справі, покарайте винних злочинців».

 

Наївний юнак думав, що цей лист дійде до Сталіна. Його листа того ж дня прочитали в третій частині (це щось на зразок Міністерства внутрішніх справ), і того ж дня Івана посадили в карцер на триста грамів хліба і воду. Що було далі з хлопцем, Гаєвський так і не довідався. Коли він повернувся через рік у Покчу, Івана вже не було – кудись відправили.

 

Етап, до якого включили Гаєвського, підготували для лісових розробок у районі села Дьоми, за сто кілометрів від Покчі, вниз по Печорі. Пароплави в тій частині ріки вже не ходили, бо ріка обміліла, і етап вирішили відправити самопливом, у паузку – безпалубному плоскодонному судні п'ятнадцять метрів завдовжки. Управляли паузком самі етапники за допомогою довгих жердин. Складався етап переважно з білоруських селян, що розумілись на заготовці лісу, були й необхідні для кожного підрозділу ремісники: шевці, столяри, теслярі. Були й блатні: без них не обходився жоден етап. Їх навіть навмисне пускали між чесних людей, щоб тим ніколи не було спокою. Був у цьому етапі злодій, який одержав прізвисько Собака за те, що чудово імітував собачий гавкіт. Наближаючись до якогось села, розташованого, як правило, на високому березі ріки, Собака починав гавкати та такими голосами, що йому зі скаженою люттю відповідали всі пси. Так валують вони, коли чують вовка або ведмедя. Стривожені селяни виходили на берег, щоб зрозуміти, в чому справа, а винуватець тривоги, заховавшись на баржі, виводив свої собачі рулади.

 

Ця подорож належала навіть до приємних. Люди мали принаймні триденний відпочинок. Паузок посувався поволі – веслярі не поспішали, ріка була спокійна, гріло сонце, пропливали назад мальовничі картини берегів. В обід паузок причалював до берега, кухарі гріли в котлах обід, а решта розважались як хто міг на невеличкій території, яку визначала охорона.

 

До Гаєвського відразу, тільки-но люди заповнили паузок, прив'язалося троє хлопців: Карло Афонов, родом з Одещини, швець у таборі і поет душею, Славко Білинський з Київщини, який недавно закінчив семирічку, і Борис Янчилін з Хабаровська, шофер за фахом. Вони першими ввійшли в паузок і зайняли на кормі затишний куточок, обшитий зверху дошками. В тому куточку зберігались продукти етапу, стеріг їх Карло, а тих двох узяв на допомогу. Хлопці приберегли тут місце для Гаєвського, якого називали «дядько Сем», бо відростив борідку (з такою борідкою карикатуристи часто малювали символічну фігуру американського капіталіста). Про Гаєвського знали, що він письменник, хоч і не читали його творів, що сидить, як і вони, без ніякої причини. Миколі теж сподобались ці хлопці, особливо Карлуша, енергійний, дужий і розумний, найкраще в усій табірній точці грав у шахи, вважався своєрідним гросмейстером. В Покчі влаштовувались шахові турніри, в яких він завжди виходив переможцем. До того ж Афонов був завзятим рибалкою. Вирісши на березі Дунаю, син рибалки, він з дитинства рибалив і любив цю роботу до самозабуття.

 

Печора багата на рибу. В ній водиться одна з найдорожчих риб – сьомга, нольма, багато сигових – сиг, харіус, родич форелі: пелядь. Комі мають багато засобів для рибальства, крім, хіба що, спінінга, не знаного в цих краях. Дітвора ловить при березі сачками мальків, яких у Печорі тьма-тьмуща.

 

За час перебування на Печорі Афонов вивчив фауну цієї великої холодної ріки. Не пройшли повз його увагу і величезні косяки мальків. На першій зупинці на обід він озвався до товариства:

- Сьогодні я вас нагодую рибною юшкою.

 

І справді, нагодував. Скинув з себе сорочку, позав'язував рукави і комір і нею наловив ціле відро мальків. За його прикладом пішли й інші табірники, і на всьому березі, де зупинялися, запалало багаття, над яким висіли солдатські казанки з рибою. Того дня весь етап був ситий.

 

На третій день вранці етап причалив до берега біля невеличкого села Дьоми. Зустрів його начальник майбутньої командировки (так називались окремі «табірні точки»).

 

Крім начальника, на березі стояли командир охорони і завгосп цієї «табірної точки», яку мали організувати і освоїти люди, що прибули на паузку.

 

Село Дьома складалося з семи будинків. Великих сіл у республіці Комі, особливо над Печорою, нема. Здебільшого – на дві-три хати і носять такі назви: Василева хата – Вась керка (мовою комі, Іванів син – Вань-пі, Митрофан, Євлампій керка тощо. Село Дьома – теж від імені його засновника, якогось Дьоми, що першим оселився на цьому мальовничому березі.

 

Командировку було запроектовано за кілометр від села, в глибині лісу, і коли етап прибув на місце (невеличка суха галявина серед соснового бору), почалася робота. Одна група людей пішла валити ліс, друга – розчищати місця під майбутні бараки, контору і приміщення начальника, під «каптьорку», кімнату лікпома, баню і карцер – об'єкти, потрібні в кожній командировці. Карлуша взявся з товаришами будувати приміщення під свою шевську майстерню з таким розрахунком, що в ньому мешкатимуть його друзі – Білинський, Янчилін і головне, Гаєвський, на якого він розраховував як на вчителя в літературних справах. Карлуша мріяв стати колись поетом.

 

До хатинки друзів притулилась одною стіною кімната санчастини, і збудував її зі своїми пацієнтами сам лікпом. Тут стояло кілька порожніх бутлів, шафка, де зберігалася вата, трохи йоду, а з ліків – біла глина, bоlus аlbа латинською мовою, і більше нічого. Хоча ні, був ще термометр і фонендоскоп – власність лікпома Гульназарова. Усім хворим він давав білу глину, яку запивали водою. Вона мусила грати роль панацеї (від усіх недуг, інших ліків у своєму розпорядженні він не мав). Перед тим як давати їх, уважно вислуховував пацієнта. Хлопці з хатинки Карлуші не раз чули, як цей лікар говорив:

- Дихай, не дихай, ще дихай, ще не дихай. – І закінчував: – Дихай не дихай, а звільнення від роботи нема, бо ліміт вичерпаний.

 

Денний ліміт становив чотири проценти від кількості населення табірного пункту.

 

Протягом трьох днів невеличка чотиристінна хатка була готова. За той же короткий час виросли вже бараки для майбутніх лісорубів і робітників інших професій, які будуть зайняті протягом сезону на лісоділянці Дьома. Всі будинки – тимчасові споруди, бо люди, вирубавши одну ділянку і викотивши ліс на берег ріки, залишали їх і переходили на іншу – за десятки кілометрів, де будували нові – такі ж або й кращі споруди, залежно від того, як довго треба було працювати на цій ділянці. Ділянка будівельного лісу на Дьомі, як виявилося в процесі розробки, була невелика, а доставляти продукти обмілілою рікою стало дуже важко. Баржа з продуктами, призначена для Дьоми, сіла на мілину біля села з поетичною назвою Льомдибож, що в перекладі означає «Кінець черемхового острова», за сімдесят п'ять кілометрів від командировки, і звідти треба було возити продукти шнягою. Шнягу спускали самоплавом униз по течії, а вгору піднімав її кінь довгою линвою. В цій операції було зайнято троє чоловіків: двоє – на шнязі (управляли нею) і один – на березі, верхи на осідланому коні. За звичаєм, на цю роботу призначено трьох побутовців, точніше – злодіїв з невеликими строками, на яких була надія, що не втечуть разом з конем і продуктами. Після першого ж рейсу вони себе показали: пропили частину продуктів і мало не занапастили коня. П'яних «накрив» оперативних у селі Савиноборі, між Дьомою і Льомдибожем, і під конвоєм доставив їх на місце. Пізніше начальство мусило відступити від правила: на чолі цієї маленької експедиції з трьох чоловік було поставлено не побутовця, а Миколу Гаєвського, як серйозну і надійну людину, яка не вкраде і не втече. Чомусь таке довір'я здобув Микола Степанович у людей, які його мало знали.

 

Почалася нова ера в його табірному житті – освоювання професії річковика, судноводія. Але табірники мусили все вміти. І він навчився. Не раз бачив, як комі, мешканці цього пустинного краю, де на один квадратний кілометр припадає всього два чоловіки, пливли проти течії, коли одна людина тягнула човен берегом на довгій мотузці. Якщо, наприклад, ведуть човен чоловік і жінка, то, як правило, жінка тягне линвою, а чоловік сидить на кормі і править. Гаєвському не довелося користуватись людською силою, її замінив кінь.

 

На допомогу експедиторові призначили літнього селянина, теж не побутовця, мешканця республіки Комі і національності комі – Логінова Івана Івановича. Печора і шняга – його рідна стихія, отже, кращого помічника годі було й бажати. Гаєвський просив собі на допомогу Карлушу, але охорона не погодилась, бо його посаджено, мовляв, за шпіонаж на користь іноземної держави. Приводом до такого страшного обвинувачення було те, що хлопець жив на Одещині. В цьому і полягав його «злочин», за який одержав, без суду, звичайно, десять літ таборів. Люди з такою статтею були під особливим наглядом охорони, їм не давали перепусток і без конвою не випускали з зони. Не важко уявити стан душі молодої радянської людини, яка народилась і жила при Радянській владі, і раптом, з волі слідчого, стала шпигуном на користь іноземної держави! Якої? Карлуша не знав, та йому й не треба знати, а в таборі з ним поводяться як із справжнім шпиком. Скаржитись нікому – марна справа.

 

Візником залишився той самий Сергій Соколов, що їздив і в попередньому складі, бо не було іншого, а головне – хлопцеві залишалося всього три місяці до кінця строку, тому вірили, що не захоче заробити новий строк.

 

Робота, яку доручили Гаєвському і його помічникам, була завидною: люди ходили без конвою, спілкувалися з вільним населенням, знайомилися з новими місцями, ночували в селянських хатах, а не в бараках; могли їсти те, чого в таборах не давали, тобто молоко і молочні продукти, м'ясо, рибу; могли й випити горілки, звичайно, у кого були гроші; могли завести короткочасний роман з якоюсь удовицею чи й заміжньою жінкою, що, до речі, було не важко. Жінка, яка провела ніч з табірником, не вважала це за гріх. Мисливця-чоловіка вона рідко бачила вдома, цілу зиму він бродив по лісах, полюючи на хутрового звіра, а серед зеків траплялися хлопці, яким важко було опиратись. Та й жінки просто жаліли зголоднілих за ласкою і жіночою любов'ю чоловіків.

 

У селі Вятський Норес Гаєвський зупинився у жінки, яка мала троє діток від різних табірників і цим пишалася. Правда, чоловіка у неї ніколи не було, але діти росли на славу, і ніхто не дорікав їй, наче це було явище нормальне.

 

Кожна поїздка тривала п'ять-шість днів, залежно від погоди. В дощ, або коли вітер на ріці здіймав хвилі, як на морі, важко було пливти човном, та ще й з вантажем. Як правило, човном-п'ятитонкою два дні спускались по ріці вниз і три-чотири – піднімались назад, угору. Ночували в прибережних селах, у певних облюбованих хатах, де вже чекали табірних гостей сердечні господарі, з неодмінним самоваром і різними наїдками.

 

Ще кращим, а може, найкращим заняттям у таборі була робота баржовика, зокрема того, чия баржа сіла на мілину поруч з селом. Він міг користуватися продуктами, які охороняв, і благами села. Баржу, про яку ми згадуємо, стеріг серб Анастас Попович. Він якимсь чудом опинився в Радянському Союзі і, запідозрений в шпигунстві, одержав десять років таборів. Це був молодий красивий брюнет, добре говорив по-російськи, хоч і з характерним акцентом, колишній студент Белградського університету, писав вірші. З Гаєвським одразу знайшов спільну мову і швидко з ним здружився. Кожного рейсу Гаєвський ночував у нього на баржі, і за цей час молоді люди наговорювалися досхочу. До приїзду друга Анастас готував смачну вечерю, звичайно, була й горілка, яку споживали в дуже помірних дозах. Часом приходив на баржу і оперативник, що стояв у селі. Він непогано підгодувався на баржі, отже, заплющував очі на такі речі, як горілка, більше того, сам іноді приносив її.

 

Помічники Гаєвського – Соколов і Логинов – ночували в селі. Вони розважались по-своєму. Логинову всі були раді, як землякові, а з ним приходив і Сергій Соколов.

 

Одного разу трапилася пригода, яка залишила тяжку душевну травму на довгі роки в душі Гаєвського. Була неділя, чудовий осінній ранок. З самого світанку Микола Степанович і його напарник вантажили у шнягу п'ять тонн борошна, кільканадцять кілограмів інших продуктів, і коли сіли, то побачили, що шняга перевантажена, борти виступали над водою не більш як на десять сантиметрів. Якби знялася хвиля, вода могла б її залити. Гаєвський хотів зняти хоч один мішок, але Логинов запевнив, що все буде гаразд, ріка спокійна і нема чого боятись. В крайньому разі, скинуть мішок у найближчому селі – здадуть на схов до наступного разу. З цим рушили в дорогу. Кінь, відпочивши за ніч, пішов жваво, і шняга легко попливла проти течії. На ділянці Дьома – Льомдибож є кілька важких для переходу місць. Це коли коневі треба переправлятися з одного берега на другий, звичайно, вплав, бо ріка глибока. Тоді візник сідає в шнягу, і всі троє гребуть, а кінь, прив'язаний до корми, пливе; і другий важкий момент, коли треба переходити притоки Печори – більші або менші річки. Недалеко від баржі, з якої взяли продукти, може, за півкілометра від села, був глибокий рукав ріки, який служив затоном для невеличких суден, що заходили туди на ночівлю. Перед цим рукавом коня, як правило, випрягали, збрую і сідло клали в шнягу, і переганяли її через цю невеличку ділянку на веслах. Так бувало щоразу, так мало бути і цього ранку.

 

Дійшовши до рукава ріки, шнягу причалили, і Гаєвський звелів розпрягати коня, але візник не захотів, сказав, що й так перепливе. Сів верхи, і хлопці на шнязі не встигли й моргнути, як Сергій пішов з конем у воду. Кінь благополучно переплив, і Сергій зіскочив, щоб обтруситись, але кінь чогось злякався, може, того, що на березі було в'язко, і кинувся назад у воду. Сергій, боячись, щоб кінь не втік, учепився за його хвіст і знову сів верхи. Довелося втретє перепливати затон, і тут сталось несподіване. Може, тому, що кінь втомився, двічі перепливши рукав, може, злякався, але тільки-но заплив на глибоке – відразу пірнув з головою. Візник, боячись, що кінь пропаде, знову зіскочив з нього. Кінь виплив, але тепер пірнув Сергій і вже не показався з води. Чому він загинув – лишилося загадкою. Він був тоді без одягу, плавати умів, рукав ріки порівняно вузький, всього метрів двадцять п'ять, не більше. І раптом – така смерть страшна, несподівана... Відразу кинувся рятувати його Логинов, але даремно.

 

Гаєвський сів на коня і погнав у село по людей, щоб хоч знайти труп. Та хоч як шукали його рибалки з неводами, так і не знайшли. І тільки по трьох місяцях хвиля прибила до берега знівечене тіло мерця за сто п'ятдесят кілометрів від місця події.

 

З тяжким серцем вертався Гаєвський до свого табірного пункту. Немила була природа, що оточувала хлопців, грізною і непривітною здавалася ріка, яка поглинула їхнього товариша.

 

Гаєвський думав, що за утопленого доведеться відповідати, може, й новим строком, але все обійшлося. Табірне начальство, власне, воєнізована охорона, боялось, щоб людина не втекла, і тільки в цих випадках велося слідство. На місце виїхала комісія, розпитала свідків і, переконавшись, що все правда, написала відповідну кількість актів. На цьому справа закінчилась. Гірше було б, коли б хлопець утік, хоч йому залишалось усього три місяці до кінця строку. Тоді міг постраждати і Гаєвський.

 

По смерті Сергія Микола втратив смак до поїздок за продуктами. Наставала осінь – короткі дні, темні, непроглядні ночі, ранкові тумани, часті дощі. Він просився на іншу роботу, але начальство було невблаганне. «Уже недовго, – заспокоював начальник підрозділу. – Позвозимо на берег вирубаний ліс – в Покчу». І знову Микола їздив, уже без охоти, але і без великих пригод, аж до заморозків, коли вранці з'являлись тоненькі скельця льоду при берегах ріки і вже не розмерзалися цілий день. Але трапився випадок, який поклав край не тільки поїздкам Гаєвського в Льомдибож, а й існуванню самої лісової командировки.

 

Одного разу, повертаючись з вантажем додому, Гаєвський і його супутники раптом почули, а потім і побачили дим пожежі. Логинов, мешканець цього краю, відразу сказав, що горить ліс, і пожежа охопила велику територію. В якому саме місці горить – важко визначити, але ясно було, що вогонь бушує на правому березі Печори, де стоїть командировка Дьома. Можливо, що горить саме вона. Чим ближче під'їжджали, тим ясніше ставало, що їхні здогадки правдоподібні, а скоро це підтвердили місцеві човнярі-рибалки, що спускались по ріці. Вони детально розповіли про причину пожежі. Один з табірників, із «шпани», розпалив вогнище на узліссі. Подув вітер з ріки, заніс іскру в ягель, а той, коли сухий, горить, як каучук. І от пожежа, і збитки державі на сотні тисяч карбованців.

- Що робить ота «шпана»! – обурювались рибалки.

 

Причаливши до свого берега, хлопці не впізнали знайому пристань. Вона, як і все село, була оповита димом, а ліс, що починався відразу за селом, – високий, щогловий, сосновий, зелений улітку і взимку, – перетворився в похмуре чорне згарище. Обгорілі чорні стовбури стирчали, простягаючи голі віти, наче просили в неба помсти для тих, що своїм недбальством і байдужістю занапастили мільйони живих істот, скривдили матір-природу, яка створила одно з найкращих своїх чудес – ліс, тайгу.

 

Розвантаживши шнягу і здавши продукти завідуючому базою, пішли в табір. Дорога, якою ходили вже десятки разів, здавалася тепер незнайомою. Обабіч курилися мохи, де-не-де дотлівали кущі, чадили окремі стовбури. Дим виїдав очі. На згарищі панувала тиша, як на цвинтарі, це справді було лісове кладовище.

 

Командировка, завдяки болотцю, що оточувало її, врятувалась від катастрофи, хоч небагато треба було, щоб згоріла й вона. Людей не застали, крім хворих і декого з начальства. Всі пішли гасити пожежу, що семимильними кроками посувалася в глиб тайги, винищуючи сотні гектарів лісу, залишаючи по собі пустку, яка згодом дістала назву «Горілий ліс».

 

Марно пропала і праця людей, бо вся деревина, яку не вдалося ще вивезти, згоріла у штабелях. Невдовзі після пожежі прийшов наказ з управління закривати командировку і людей знову переводити у Покчу. Поки збиралися в дорогу, одного вечора прийшов пароплав з баржею, на неї навантажили все майно, коней, посадили людей на пароплав, і командировка Дьома спорожніла, затихла назавжди.

 

XII

Без радості вертався Гаєвський до Покчі. Там, у Дьомі, він почував себе вільніше. За ціле літо всього кілька ночей ночував у табірному гуртожитку, а то все по більших і менших селах, по селянських хатах, у вільному оточенні. Тут забував про свою долю, не думав про майбутнє, якого ніяк не уявляв.

 

Лікарська комісія, що працювала двічі на рік, встановила Миколі третю категорію працездатності. Досі він мав першу. Третя категорія звільняла від важких робіт у лісі, теслярства. Не обійшлося, звичайно, без так званого «блату» – щось на зразок протекції. Лікар, який на волі читав твори Гаєвського, не тільки звільнив його від важких робіт, а й запропонував, погодивши з ким треба було, роботу завідуючого лазнею і пральнею. Завідувати лазнею колишньому письменникові не дуже принадно, але, зваживши, що кожна праця, яка приносить людям користь, почесна, та ще згадавши повчання Арсланова, Микола після недовгих вагань погодився. На зиму кращої роботи не знайти, а зима мала впасти з дня на день. Тут принаймні людина хоч працювала в теплі. При лазні була маленька комірчина, і в ній оселився Гаєвський. Це вважалося також плюсом, бо жити окремо, поза бараком, поза великим різношерстим гуртом, теж вважалося привілеєм.

 

Обов'язком завідуючого лазнею було приймати і видавати білизну тим, хто мився (один день – чоловіки, один день – жінки), стежити, щоб брудна білизна надходила в пральню, щоб вчасно була тепла вода і пара. Завідуючий мав цілий штат помічників: це були прачки, що відбирали, лічили і мітили брудну білизну та видавали на склад чисту, гладильниці; під його командою працювали пічники, власне, кочегари, дроворуби, штопальниці білизни, прибиральниці, нічні сторожі.

 

Лазню топили щодня, крім вихідного, для миття було визначено певні години після роботи. Найнеприємнішим заняттям була видача чистої білизни голим, розпареним у лазні людям – чоловікам і жінкам. Останнім він спочатку соромився видавати білизну, але жінки висміяли його, і він перестав церемонитись. У таборі зникають умовності, які існують на волі, тут людина без усяких прикрас – така, яка є в натурі. Голі жінки сміливо підходили до нього після купання.

 

Спокусливо, трохи зухвало поводились молоді, вродливі жінки, впевнені в красі свого тіла.

 

Одного разу стала перед ним в усій своїй наготі Наташа. Вона була чарівна, гарно збудована; нічим не підтримувані, наче рожеві троянди, цвіли її тугі, немов дівочі, груди, стрункі, красиві ноги ступали м'яко, на устах тремтіла усмішка.

 

Несподівано побачивши її, Гаєвський занімів, розгубився так, що не міг зрушити з місця, а вона стояла і тішилась його збентеженням.

- Довго ви будете тримати мене на холоді? – спитала нарешті.

- Пробачте, я зараз.

 

Він дав їй нову білизну, що лежала окремою купкою.

- Давно вернулись?

 

Микола сказав.

- Хочу з вами поговорити.

- Добре, я не проти.

 

Наташа пішла, але до кінця зміни стояла в нього перед очима її постать.

 

«Яка вона гарна, – думав він. – Чому я тоді в теплиці так грубо повівся з нею?..»

 

Він пригадав, як усе це сталось, як майже вмить із теплиці опинився в етапі, а потім – у Дьомі, і це зробила вона, оця красуня. В ньому заговорила чоловіча амбіція. Жінка його покарала, позбавила улюбленої роботи, помстилася за байдужість... Через хвилину утихомирив гнів. Згадав умови, за яких усе це відбулось, зрештою, може, і не вона це зробила, а її всевладний коханець? Не шкодує, що так сталося.

 

Колись, ще молодим хлопцем, він вислухав пораду старої людини, солдата, що пройшов війну і мав багатий життєвий досвід: ніколи не рватись проти течії. Це було його головне правило. І ще одне: нема лиха без добра. Гаєвський багато разів перевіряв це правило на практиці і знаходив у ньому багато справедливого. От хоч би етап у Дьому. Дуже не хотілось покидати сільське господарство, теплицю, але пішов без протесту і не жалкує, бо пізнав людей, у краю яких довелося жити й працювати, їхні звичаї, побут: чув їхні пісні, бачив танці, бачив мисливський одяг, архітектуру їхніх житлових і господарських будинків, їв їхні страви, поволі засвоював їхню мову. Головне – жив кілька місяців поза табором, серед вільних людей. Він засвоїв ще одне правило, це вже в таборі, від старожилів: «Хоч день, та наш». Це означало, за всяку ціну витерпіти лихоліття, тільки б вижити.

 

Не всім, звичайно, щастило. Багато він бачив смертей за роки неволі. От хоч би й смерть Сергія Соколова, така безглузда, несподівана, напередодні виходу на волю.

 

Зустріч з Наташею не принесла Миколі радості. Може, тому, що сама вона так вперто її добивалась. Того ж вечора вона прийшла в його темну, без вікон, комірчину при лазні. І те, що почув від неї, було наче відро холодної води на голову:

- Якщо нас тут застукає вахта, то звідси прямо – в ізолятор, а з ізолятора – на загальні роботи.

 

Перспектива йти з сокирою і пилою в ліс, та ще під конвоєм, була не з приємних. Раз уже він потерпів через цю жінку, і знову спокушає. Але тепер уже не те, що було тоді, в теплиці. Тоді такий поспішний роман він вважав негідним порядної людини. У ньому ще не згасла любов до нареченої, що залишилась на волі. З нею він був зв'язаний словом. Та й думав, що зміниться щось, і там, у верхах, розберуться, хтось відкриє їм очі, і вони побачать безодню злочину, який вчинили справжні вороги народу, а не ті, що сидять разом з ним у Покчі та в інших таборах. Микола вважав, що нарешті буде видано указ, прийде воля, його реабілітують, він працюватиме на улюбленій ниві і житиме з коханою жінкою. Такі думки зупиняли його від непевного кроку, йому хотілося чесно глянути в очі Тасі, коли доля зведе їх. Так було ще півроку тому, а зараз усе змінилося. Тепер Гаєвський уже спокійно може зустрічатись і з Наташею. Нікому нічим він більше не зобов'язаний.

 

Роз'їжджаючи по селах як перевізник продуктів з плавучої бази в табір, він мав змогу нелегально, не через табір, зв'язатися з волею. Одного разу написав листа Наді Сміленько, дав їй адресу до запитання в одному селі, де зупинявся проїздом, а часто й ночувати. Надя швидко відповіла, і від неї він довідався, що Тася після смерті своєї матері виїхала з Харкова назавжди. Прощаючись, сказала, що вважає Гаєвського вільним і не має до нього ніяких претензій, бо нема надії на майбутнє. «Тим самим вона вважає вільною і себе, – додала Надя. – Не обвинувачуйте її, вона дуже нещасна. Довгий час їй не давали спокою, вона довго трималася, аж нарешті терпець урвався, і вона виїхала, як кажуть, у невідомому напрямі».

 

Це була сумна звістка, але вона полегшувала до деякої міри становище самого Гаєвського. З кожним роком, навіть з кожним місяцем він втрачав надію на повернення. Не було ніяких змін, нові люди, які прибували в табір, розповідали, що там, на волі, ніхто не певний за своє завтра – ні безпартійний, ні комуніст з найбільшим партійним стажем. Розповідали про найдивовижніші обвинувачення, на підставі яких людей ув'язнювали і вивозили в табори. Ні ті, що вже жили в таборі, ні новоприбулі не розуміли, що твориться у світі. Може, саме тому при всякій нагоді, в кожній газеті, на кожних зборах люди вихваляли мудру політику Сталіна, хоч ніхто не міг би сказати, в чому полягала його мудрість. Здається, головним елементом його мудрості було те, що він посіяв страх у народі.

 

Підчас такого тяжкого душевного стану на його дорозі з'явилася Наташа. На цей раз він не відштовхнув її від себе. Незважаючи більше на етику (вона ж мала табірного «чоловіка»), він пригорнув її у своїй темній комірчині, і вона стала його дружиною. Почався щасливий період у його табірному житті. Дуже короткий, але він ліг в актив книги його життя. Гасло «хоч день, та наш», було основою їх взаємин. Наташа приходила щовечора до його вбогої комірчини, і вони тішились ілюзією химерного щастя. Вони полюбили одне одного – міцно, пристрасно. Душа табірника – як відкрита рана. Любов для неї – цілющий бальзам, ласка – життєдайна сила. Позбавлений цього на довгі роки, табірник прагне кохання, як пустеля – вологи, як квітка – сонця. Обнявшись, вони розповідали одне одному про себе, як жили, де працювали, про свої родини, про свої нездійсненні мрії. Гаєвський розповів їй, чому досі не одружився, як не щастило йому в житті після того, як покинув Сашеньку, своє перше кохання. Розповів про стосунки з нелюбою жінкою Зоєю Іванівною, що мало не довели до катастрофи, згадав Тасю, яка мала стати його дружиною, але не стала нею через несподіваний і незрозумілий арешт.

- Де вона зараз? – питала Наташа. – Чи листуєшся з нею?

 

Не було в цьому питанні й тіні ревнощів, тільки щире співчуття, тим більше, коли довідалася, що бідна жінка була змушена покинути рідне місто і тікати світ за очі.

 

«Чи зміниться що в нашій долі? – питали одне одного. – Чи будемо колись вільні?»

 

Судячи з того, що творилося в країні, не видно було скорого кінця. Ніхто не знав, навіщо це робиться, в ім'я чого? Гаєвський пригадував, що на одному з допитів він спитав слідчого: «В ім'я чого творяться ці беззаконня?» І той відповів: «В ім'я революції. Революція вимагає жертв». То був грамотний чоловік, і чин мав немалий – один ромб на комірі, що дорівнювало званню генерал-майора, а верз такі несусвітні дурниці. Певно, і сам не знав як слід, що діється. Він виконував покладений на нього важкий обов'язок. Траплялося, що й самі слідчі кінчали життя самогубством, але таких було мало, переважна більшість – залякані служаки, які різними недозволеними методами добивались від своїх жертв зізнання в злочинах, яких вони не робили.

 

Недовго тішився Гаєвський своїм щастям. Одного вечора Микола і Наташа опинилися в двох різних камерах карцера, а наступного дня Гаєвського зняли з роботи завідуючого лазнею і призначили на базу вантажником. Праця вантажника не вважалася найгіршою, хоч важка, але завидна. Перш за все давала пропуск за межі зони. Вантажник не потребував вистоювати щодня вранці перед вахтою в строю і чекати, поки вахтери кілька разів перерахують його бригаду, а взяв пропуск і пішов на роботу сам, без конвоя. Другою перевагою було те, що, працюючи на базі, можна було бути ситим. А в таборі це основне. Більшість смертей була від недоїдання. Вмирали курці, які міняли свій хліб на тютюн, а самі голодували, нероби, які просиджували в карцері на трьохсот грамах хліба. Були й інші, звичайно, причини смертності в таборах.

 

Завідуючий базою і комірник, обидва зеки, прийняли нового вантажника охоче. Особливо комірник, дядя Паша, зрадів, коли ближче пізнав Гаєвського. Не з якихось там сентиментальних почуттів, а тому, що йому можна було довірити склад.

 

Багато вантажників мусив відправити дядько Паша, бо вони з перших днів завдали складові неабиякої шкоди.

- Не будете красти – проживете на базі хоч до кінця строку. Ніхто вас звідси не вижене, – говорив Гаєвському дядько Паша.

 

Це був високий, середнього віку вродливий блондин, і гарними м'якими вусами, за що його поза очі називали Вусом. Називали його ще й Самарою. Паразитичне слово «самара» він уживав дуже часто, і воно мало в нього різні значення: один раз виражало радість, другий – лайку. До речі, іншої лайки від нього ніхто не чув.

 

Треба сказати, що в таборах всі дуже матюкались – начальники, охоронники і звичайні табірники. Одного разу, це вже в пізніші роки перебування Гаєвського в таборі, його начальник, людина літня, комуніст, перед тим, як призначити Миколу завідуючим фермою, сказав: «Який з тебе буде начальник, коли ти лаятись не вмієш».

 

Гаєвський до кінця строку не вживав у своєму лексиконі нецензурних слів.

 

Робітник бази мав завжди багато діла: влітку треба було розвантажувати баржі – доводилось переносити на спині в день по сто і більше мішків борошна, крупи, вівса, викочувати на берег безліч бочок риби, олії; а взимку ті ж продукти переносили з місця на місце перетарювали раз на місяць. Якщо не було роботи на складах, то чистили подвір'я складу від снігу, який на Півночі падає мало не через день. Словом, без діла не сиділи.

 

Начальство намагалося завантажити табірника роботою, щоб він не мав часу думати, бо думки не доводили до добра.

 

Гаєвський дорожив своїм місцем на базі. База давала право мешкати поза зоною, яку почали старанно будувати і в Покчі. Тут він прожив кілька місяців. Період збудження, перерваний так грубо в його самітній безвіконній комірчині, змінився періодом депресії, апатії. З Наташею зустрічався рідко, відколи дізнався, що підіслав тоді до них коменданта і охоронників її колишній табірний чоловік з помсти за її кохання до Гаєвського. Це пригнобило Миколу. Він збайдужів до всіх, хто його оточував, до Наташі, до життя. Він розумів що це загрожує катастрофою. Пригадав Онишкевича, Мельника, яких здолала байдужість. Втративши енергію і силу боротися за життя, вони, як і багато інших перестали працювати, їх карали карцером, голодом, а це призвело до загибелі. Так закінчив своє існування Онишкевич, професор Празького університету, а в таборі – днювальний, водонос, підмітальник. Так загинув і Мельник, талановитий журналіст, а в таборі також днювальний. Останній насмілився звернутися з листом до Сталіна. Лист, ясна річ, не вийшов навіть за межі зони, потрапив в руки табірного сатрапа, і той згноїв людину в карцерах тільки за те, що посміла протестувати проти безправ'я і сваволі табірних «богів»: начальника підрозділу, а головне – начальника так званої третьої частини. Вони могли самовільно продовжити нещасним строк ув'язнення. Табори, особливо північні, віддалені від центру, знали багато трагічних моментів. Тут гинули люди, як осіннє листя, яке жене поперед себе буря.

 

Дядько Паша першим помітив різку зміну в настрої Гаєвського.

- Що з вами? – спитав він одного разу Миколу після роботи.

- Нічого особливого, – відповів трохи збентежений Микола, не сподіваючись такого питання і навіть не підозріваючи, що хтось може цікавитись його скромною особою. Він знав дядька Пашу як порядну, чуйну людину, старого комуніста, робітника чавуноливарного заводу, який теж безневинно потерпів – став жертвою наклепу майстра-підлабузника, що зумів втертися в довір'я заводського начальства. Так він розправлявся з робітниками, які насмілились критикувати його дії. Серед них був і дядько Паша. Майстер написав, що той співчуває троцькістам, і цього було досить, щоб Павло Петрович одержав десять літ таборів. Не допомогли ні партійний стаж, ні заслуги перед революцією. Трійка ДПУ вирішила його долю.

- Значить, нічого не трапилось? – перепитав дядько Паша, пильно дивлячись в очі Гаєвському.

- Нічого серйозного... – відповів той. – Усе вже позаду.

 

Історія з Наташею вивела з рівноваги Гаєвського.

- Ви надто песимістично настроєні. Треба думати про краще життя в майбутньому, – зауважив Павло Петрович.

- В майбутньому? – проказав здивовано Микола. – В якому майбутньому? Після десяти років таборів може бути ще якесь майбутнє?

- Ніщо не вічне під сонцем. Так, здається, говорять у подібних випадках, – промовив дядько Паша. – Від того, що нас з вами посаджено на довгі роки, ми не змінились, не відступились від революції і здобутків Жовтня, не стали «контриками», якими нас тут вважають. Ті, що нас заслали сюди, були переконані у нашій невинності, я в цьому певний. Тільки не можу зрозуміти, як могли вони свідомо губити людей. Чим керувались – садизмом чи страхом? Я кажу про слідчих, бо ж вони найкраще знали, з ким мають діло. Вони знали, але брехали властям, ті – ще вищим, і так аж до верхів. Тут ота вся «вохра», оті дрібні начальнички, вони трохи сумніваються в нашій провинності, але їх накачують щодня, вони наполовину вірять, що ми таки вороги. Там, на слідстві, топтали і тут нерідко топчуть нашу гідність.

- До чого це ви? – перебив Микола.

- А ось до чого: усьому прийде кінець – і знущанню, і таборам, і «вохрі», і тим начальничкам.

- Коли?

- Скоро! Не вічний же...

 

Гаєвський знав, кого мав на увазі дядько Паша, і тому не питав. Вони обидва однаково боялись вимовити ненависне ім'я.

- Є щось варварське, суто східне в створюванні кумирів із звичайних людей. Кажуть, наприклад, підлабузники, що він зробив більше, ніж Петро І.

 

Павло Петрович, ніби не почувши останньої фрази Гаєвського, пройшовся по складу і, круто обернувшись до Миколи, сказав: – З тим, що у нас розвелось підлабузництво, я погоджуюсь, але з тим, що він усе зробив сам, – аж ніяк. А де ж було могутнє ЦК, де багатомільйонна партія, її керівництво на кожнім заводі, в кожнім колгоспі, кожній установі? Хіба без неї він міг щось зробити? Звичайно, це зробили партія і радянські люди, а не він. Чудо-богатирів, вирвидубів, ломискель у нас нема, у нас богатир – народ, а не одна людина, будь вона і геній. Хоч він таким не був.

- А те, що він полководців угробив, нічого?

- Хто каже, що нічого. Його обдурили.

- Значить, не геній.

- Я вам сказав, що ні.

- Але не про це ми почали говорити, я відчуваю ваш настрій. Ви знаєте неписане гасло в таборі: «Зберегти здоров'я, вижити!» Розумієте, вижити за всяку ціну, щоб побачити, що ж буде далі. Що робиться і робилося досі, не може минути безкарно.

- Кого ж карати? Хто злочинець? Де ви його візьмете? Хто його візьме? Руки короткі. А він ще дужий, ще хоче жити при комунізмі!

- Тихше! – Павло Петрович вийшов надвір, оглянув склад, чи хто, бува, не притаївся та не підслуховує, і повернувся до свого співрозмовника. Микола стояв на місці, усміхався.

- Злякалися? – спитав.

- Коли сказати правду, – відповів дядько Паша, – то так. Коли б хто нас підслухав, то нового строку нам не минути, – а навіщо він?

- А мені байдуже, маю десять, може бути і двадцять. Все одно звідси не вийти.

- Оце ваша помилка. Власне, про це я і хотів з вами говорити. Я бачу, що в політиці ви не дуже розбираєтесь. Повірте мені, старому партійцеві, марксистові: все ще буде добре, ви ще повернетесь у Харків і будете працювати на своїй улюбленій ниві, повірте мені. Візьміть себе в руки, працюйте! Доки ви на базі – голодні не будете, це головне в таборі, і чекайте, тер­пеливо чекайте.

- Скільки?

- Скільки доведеться, це дуже важко визначити. Щодо Наташі. Раджу вам не думати про неї. Той її коханець – начальник – жити вам не дасть. Вона не варта вашої любові, не ви перший у неї, не ви останній.

- А не вважаєте ви, що умови змушують її бути такою, – перебив товариша Микола.

 

Павло Петрович насторожився.

- Що ви розумієте під умовами?

- Ось хоча б конкретні дані, про які розповідала мені та ж Наташа, – почав Гаєвський. – Прийшла вона в табір горда, повна жіночої гідності, неприступна. З перших днів впала в око нарядникові. Запропонував їй жити з ним. Вона з обуренням відмовилась. Тоді він послав її на лісовал. А що таке лісовал у північній тайзі, ви уявляєте: снігу по пояс, мороз до сорока градусів, до дерева підступити важко, а його треба очистити від снігу, а тоді вже валити. Впаде таке дерево у сніг, а галуззя треба обрубати, зібрати на купу і спалити. Не жіноча це праця, самі знаєте. Отак походила Наташа кілька днів, бачить, що не зможе далі. А в лісі пристає до неї бригадир з тими ж самими претензіями. Прийшла поскаржитись начальникові, а той запропонував їй свої послуги. Що має робити в такому випадку жінка? Або йти на поступки, або вішатись. Іншого виходу в неї немає.

- Є ще третє: працювати, – промовив дядько Паша. – Працювати, боротись. Не може того бути, щоб усі жінки робили так, як Наташа.

 

Дядько Паша – людина твердих правил, за довгі літа в таборі ні разу не зрадив своєї дружини, хоч і не бракувало нагоди. Комірникові знайти собі жінку було легше, ніж наряднику чи бригадирові, адже він мав матеріальні цінності: сало, масло, цукор, печиво – усе, чого завжди не вистачає табірникові, а тим більше жінці. До нього залицялися жінки, але він відбувався жартами. З нього сміялись, але він був до цього байдужий.

- Ми, чоловіки, самі розбещуємо жінок, я з цим погоджуюсь, та коли б жінки були принциповіші, вони б мали більшу пошану у нас.

 

Запанувала хвилинна мовчанка. Чи то Гаєвський обдумував відповідь, чи не чув сказаного Павлом Петровичем. З ним таке траплялось останнім часом: коли говорив співрозмовник, він не чув його. В даному разі було не так. Він запитав:

- Усе те, що ви тут виклали, стосується тільки табірних жінок?

 

З притаманною йому повільністю Павло Петрович сказав:

- Я розповім вам один випадок, а ви вже самі вирішите, чи стосується те, що я скажу, табірних жінок, чи й вільних. – Він подумав хвилину і почав: – Трапилося це два роки тому, саме в тому селі, де ви торік працювали завгоспом. Я приймав там вантажі з барж, які сіли на мілину. Печора любить такі жарти – несподівано міліє і садить пароплави та баржі на пісок. Був зі мною мій помічник. Прізвища його вам не скажу. Та й, зрештою, воно вам не потрібне. Ми були далеко від начальства, мали перепустки і ходили без конвою. Мій помічник написав дружині, щоб приїхала до нього, звичайно, нелегально, і вона приїхала. Молода, гарненька – справжня картинка! Зустрілася з чоловіком дуже сердечно. Були там і сміх, і сльози радості. Всього було. Він – мов на десятому небі, радів, як дитина, що жіночка не забула, не покинула, їхала такий далекий світ. Це ж не так просто. З Москви до Нар'ян-Мара поїздом, звідти до Шугора пароплавом, а далі ріка обміліла, і до Дьоми – шнягою. Немісцевому мужчині важко було б, а тут тендітна жінка. І бач, дала собі раду, приїхала і тільки для того, щоб побачитися з ним. Велика сила – любов! Треба наперед сказати, що мій помічник був гарний собою: високий, ставний блондин, сильний, мужчина хоч куди. Я дав щасливому чоловікові два дні вихідних, щоб він натішився своєю дружиною. Вони, обнявшись, як молодята, гуляли по березі Печори, ходили в ліс, милувались його чарами, а ночували в селянській хаті.

 

Дядько Паша замовк на хвилину, задумався, і тінь смутку поповзла по його обличчю. Микола чекав.

– По двох днях мій помічник вернувся на свою щоденну роботу, – продовжував Павло Петрович. На баржі діла було багато, робочих рук не вистачало, та й не мав я права сваволити: за ті два дні відпустки, що дав хлопцеві, міг сам заплатити карцером, це в кращому разі, а в гіршому – втратою роботи на базі. Словом, хлопець почав працювати, не перестаючи думати про жінку, мріяти про зустріч увечері. Розпорядившись на баржі, що кому робити, я поїхав човном на берег, щоб передати телефонограму своєму начальникові в Покчу. Контора моя була віддана на пару днів «молодожонам». Заходжу і бачу в кімнаті її.

 

«Добре, що прийшли, – каже вона, привітавшись, тільки-но я переступив поріг. – Поговоримо на самоті, без свідків».

 

Я насторожився. Що вона має на думці?

 

«Прошу, – сказав я, – слухаю вас».

 

Вона опустила очі, щось подумала, потім швидко підвела голову і каже:

«Я сьогодні їду».

«Самара! Сьогодні? – перепитав я. – Чим?»

«Умовилася з Ізотовим (так звали господаря хати), він одвезе мене човном до Печори. А звідти – пароплавом далі».

 

В тому, що вона зібралась їхати, не було нічого дивного, я навіть радів цьому. Довго тримати її нелегально було небезпечно, самі знаєте. Але чому вона хотіла говорити зі мною на самоті, без свідків?

 

«Це ще не все, – промовила вона, червоніючи і помітно хвилюючись. – До чоловіка я більше не повернуся. Не буду критись – я виходжу заміж. Не дивуйтеся, – заговорила вона швидко, наче боячись, що я не дам їй договорити. – Так має бути, це вже вирішено».

 

Я вислухав її до кінця.

«Дозвольте, при чому ж тут я? – питаю. – Чому ви не сказали про це чоловікові?

«Не маю сили».

«Самара! А виходити заміж при живому чоловікові маєте силу?»

Вона заплакала.

«Не можу я далі жити сама, – крикнула крізь сльози – Він чи вернеться коли, а мої літа марно пропадають. Та й самітній жінці не життя. Чоловіки чіпляються на кожному кроці, не маю сили боронитися. Поможіть мені».

«Чим же я вам поможу?» – спитав я, безпорадно розвівши руки.

«Скажіть чоловікові про все».

- Ви вважаєте це явище характерним? – спитав Микола.

- Не вважаю, бо знаю багато героїчних жінок. А це розповів, аби знали: і таке буває.

- Буває, – повторив Гаєвський, охолонувши від першого враження. – Не будемо кидати в неї каменем, – промовив по хвилі.

- Не будемо, – погодився дядько Паша.

 

XIII

Минала довга-предовга північна зима. Здавалось, ніколи вона не скінчиться, здавалося, сонце не зможе розтопити ту масу снігу, якого насипало протягом семи місяців. Без лиж і кроку не можна було ступити в лісі, та й у таборі люди ходили глибокими, мов рови, стежками. І тільки перед самими будинками темніли невеличкі вичищені подвір'я, оточені кучугурами снігу, який назгортали за зиму днювальні. Зараз ті купи стояли чорні від сажі, що нападала за зиму з димарів. На початку квітня почав інтенсивно танути сніг. Сонце не переставало світити десь уже з третьої години ранку, наближались прозорі білі ночі – незрівнянно-прекрасне явище природи, характерне для Півночі. Починаються вони в цих широтах з половини травня. Тоді втрачаєш поняття дня і ночі. Цілу добу щебечуть пташки, кують зозулі, небо вночі спокійне, чисте, світ наче замріявся у чеканні чогось величного... І ось починається: на обрії рожевіють щораз інтенсивніше хмарки, і раптом, мов із пуп'янка, виходить червона квітка – сонце, і усміхається, радіє тайга, міниться золотою лускою ріка – по невиспаній короткій рожевій ночі починається день. Прекрасна природа в усіх її проявах на всіх земних широтах, від полюсів і до екватора, – де ніжна, де сувора, але всюди прекрасна. Тільки не всюди відчувають її, не всюди мають змогу милуватись нею.

 

Микола Гаєвський при найменшій нагоді любувався і ніжними барвами північного неба, і пробудженням тайги зі сходом сонця, і тим, як купаються у синьому небесному океані чорні круки, як прилітають на Північ, у тундру, на літо білі пуночки. В квітні вони вкривають проталини на городах. Це перші вісниці весни. Він жадібно вслухався в кування зозулі, що нагадувало йому милу Україну. В такі весняні дні частіше мріяв про кохання, якого зазнав у житті так мало. Іноді охоплювала розпука, коли додумувався до того, що ніколи вже не вернеться воля, ніколи вже не буде кохання, що літа невмолимо йдуть, найкращі літа життя. А хоч коли й вернеться на Україну, то не повноцінним громадянином, а «колишнім», бо ж цього тавра ніщо не зможе стерти з його чесної душі. Бо хто з недосвідчених, із тих, що не побували в таких перипетіях, як він, повірить, що він відсидів стільки літ безвинно. У кожного буде сумнів.

 

По довгій перерві знову з'явилась Наташа. Незважаючи на поради і попередження Павла Петровича, Микола почав з нею зустрічатися, бо є щось сильніше за дружні поради, за страх. Поки не було комарів, ходили в ліс. Обоє мали перепустки, що давали право ходити без конвою. Йому, як працівникові бази, перепустка була необхідна, тому що роботи на базі, особливо під час навігації, тривали вдень і вночі; вона ж одержала, мабуть, з чиєїсь протекції, щоб латати мішки на складі бази. Цю роботу випросила в нарядника, щоб зустрічатися з Миколою. Короткі хвилини, проведені з нею, допомагали забути на деякий час про неволю. А весна-чарівниця уміє заворожити. Сонце розтопило кригу байдужості й смутку молодих людей, заговорили голоси інстинкту, з'явилися спогади і породили нові бажання. Двоє людей сповідались одне перед одним, розказували про своє життя так, як воно було, без прикрас і брехні, не старалися здаватися кращими, ніж насправді. Це було непотрібне. Наташа призналася, що жила з чоловіком погано, зраджувала його, бо не любила, що розвелася з ним, покохала чоловіка своєї подруги, і це вона загнала її в табір.

- Досить було анонімки, щоб мене позбавили волі на десять літ, – оповідала Наташа. – Можливо, коли б не це, життя моє було б ще трагічнішим, –додала сумно і замовкла.

- Значить, не буває лиха без добра? – спитав Микола, здивований почутим.

- Своєї долі конем не об'їдеш, – була її відповідь.

 

Микола думав, чи справді такий великий гріх, коли жінка покохає, нехай і чужого чоловіка? Чому так трагічно говорила Наташа про той любовний епізод із свого минулого?

 

Це справді був епізод, але його довелося так страшно спокутувати. Микола питав себе, чому його симпатії на боці Наташі, а не тої незнайомої, обманутої жінки? Мабуть, тільки тому, що та вжила негідних засобів, щоб позбутися суперниці. Певно, так. Він згадував своє минуле: скільки лиха завдав він колись своєю поведінкою чоловікові Зої Іванівни протягом багатьох років, і до чого ж довела його ця жінка!

- Наші долі де в чому подібні, – почав Микола на прохання Наташі розповісти про себе: чи кохав хоч раз щиро, чи був щасливий. – І я мав роман з чужою жінкою, різниця між нами в тому, що ви любили, а я – ні.

- Як же так?

 

Миколу мало не розсмішив тон, яким було задане це питання.

- Так вийшло, – сказав. – Я дуже любив молоду, красиву дівчину. Обоє молоді, покохали ми одне одного вперше в житті, по-справжньому щиро, здавалось – на все життя. Але минув рік, і з'явився на нашій дорозі третій. Я міг боротись і перемогти, але я не боровся, дівчина вийшла заміж, а я...

 

Микола розповів сумну історію свого роману з Зоєю Іванівною, який мало не довів до загибелі.

- Як же можна так, без любові? – спитала раптом Наташа.

- От ми живемо без любові, значить, можна.

 

Наташа здригнулась.

- Ви мене зовсім не любите?

 

Її гарні карі очі затуманила сльоза.

- Не знаю.

- Ні, ні, скажіть, – наполягала вона.

 

Микола зам'явся. Сказати чи ні? Сказати правду – можна образити жінку, а збрехати – не годиться. Надто серйозне питання. Подумавши, сказав:

- Я люблю ваше тіло, ваші ласки, це правда...

- І більше нічого? – спитала Наташа.

- Я мало знаю вас, – відповів Микола.

 

Наташа могла тлумачити цю фразу, як їй хотілось. Вони стояли поруч, але дивились у різні боки і так говорили. Наташа була певна, що, полюбивши її тіло, Микола полюбить і її душу. А Микола саме цього боявся, бо передчував, що це прийде.

 

XIV

У житті рідко буває так, як нам хочеться. Греки вірили, що боги заздрять людському щастю. В наш вік люди думають конкретніше, переконані, що не боги, а люди заздрять одні одним. І коли на волі ці почуття якось вуалюються, то в таборі вони оголені до краю. Костянтин Костянтинович, колишній табірний чоловік Наташі, не міг пробачити їй зради і добився, щоб Гаєвського з першим весняним етапом відправили в Еджит Кирту – туди, звідки він півтора року тому прибув на Покчу. З Наташею не дали й попрощатись. У таборі такі події відбуваються в секреті від тих, кого відправляють, – їх повідомляли уже в останню хвилину. Це для того, щоб призначений на етап в останню хвилину не сховався, не порізався, бо бувало й таке, що навіть відрубують собі пальці, аби не йти. Це стосувалося переважно злодіїв, які з різних, тільки їм відомих причин не хотіли покидати насидженого місця.

 

Гаєвський не належав до тих, що ховаються, він дотримувався засвоєного в таборі принципу – не лізти на рожен. І зараз без великого жалю покидав вигідне місце на базі, покидав жінку, до якої почалось з'являтись почуття, яке, проте, не віщувало великого щастя.

 

Етап, у якому відправляли Гаєвського, складався з десяти чоловік, переважно колишніх шахтарів, котрі замість шахт потрапили на баржебудування. Це були люди літні, статечні, серед них не було жодного блатного, тому подорож на старому пароплаві «Социализм», що курсував між Троїцько-Печорськом і Нар'ян-Маром, була навіть приємною. Коли в етапі нема блатних, конвой не так пильно охороняє людей. Всю дорогу, на жаль, дуже коротку, бо по воді пароплав швидко здолав двісті кілометрів, Микола милувався мальовничими берегами. Круті скельні змінювали пологі, вкриті чагарником, сіножатями. Всюди вже зеленіла трава, серед якої біліли квіти. Раз у раз приходила думка про Наташу, але не викликала болю в серці, і сам дивувався, що так легко переніс розлуку. Чомусь сподівався кращого у Кирті. Здогади справдились.

 

У Кирті його чекала приємна несподіванка. Зійшовши на берег з пароплава, зустрів багато знайомих, зокрема Мислицького, і від нього довідався, що тут перебуває Павло Михайлович Голубенко, якого після вбивства С. М. Кірова переведено на так звану штрафну командировку. Чому мав страждати Павло Михайлович через вчинене в Ленінграді вбивство? І не тільки він, а й Гаєвський, і всі ті, кому безсовісні слідчі «пришили» терор. Так само не було ясно нікому з мислячих людей, за що вбито прекрасну людину, улюбленця народу, трибуна, з яких мотивів і за чиїм наказом? Убивцю розстріляно. Перед смертю він, мабуть, не сказав нічого, а коли, може, й сказав, то світ про це не довідався.

 

Зустріч з Павлом Михайловичем відбулася того ж дня. Це була друга зустріч на далекій Півночі після трирічної перерви. Микола ще стояв у строю, поки солдати, що привезли етап, здавали його своїм колегам, місцевій «вохрі», коли побачив, як з пагорба, де стояло управління рудника, біжить спотикаючись усміхнений і зраділий Голубенко. Йому Мислицький сказав про приїзд Миколи, і він поспішив привітати друга.

- Як добре, що ти приїхав, – були його перші слова. – Дуже добре.

 

Павло Михайлович за ці два роки майже не змінився, здавалося, навіть мав кращий вигляд: і лице наче поповнішало, посвітлішало, і одягом не скидався на табірника. На ньому була та сама шкіряна тужурочка, в якій ходив у Харкові, а привіз її з подорожі за кордон, у брюках теж ще харківських. «Видно, не зазнавав нападу вурків», – подумав Микола, оглянувши з усіх боків друга. Сам він був уже в усьому табірному, бо з домашнім давно розпрощався (і не тільки з одягом, але й з подушкою – вже рік спав на тілогрійці замість неї). Все це позабирали «соціально шкідливі». Гаєвський, як і Голубенко, належали до категорії «соціально небезпечних». Це була далеко гірша категорія. На питання Миколи, чому добре, що приїхав, він розповів у кількох словах.

- Є вакансія агронома і завідувача сількогосподарською фермою, – говорив захоплено Павло Михайлович. – На цю «должность» я хочу поставити тебе.

 

Гаєвський подумав, що Павло жартує, але той дивився цілком серйозно.

- Хіба ти вже став начальником, що можеш давати, як ти кажеш, «должності»? – спитав Микола.

- Начальником, їй-бо, начальником, – відповів з притаманним йому гумором Павло Михайлович. – Начальником планової частини. Поняв? – він підняв палець догори.

 

І тут же пояснив, як це сталось.

 

Начальником рудника призначили колишнього тюремного наглядача, людину непогану і недурну, але абсолютно неписьменну. Розумним його можна було вважати хоч би за те, що в Павлові Михайловичу він відразу вгадав людину, на яку можна покластись, і взяв його собі в помічники, призначивши начальником планової частини.

 

За своє довгочасне перебування в таборах Гаєвський мав над собою кількох людяних начальників. Це стосується начальників виробництв, на яких працювали табірники. Щодо начальників охорони і режиму, то там були люди, які не могли похвалитись високими інтелектами, хоч і там були гірші і ліпші.

 

До тих кращих начальників виробництва належав і цей, що призначив Павла Михайловича своїм фактичним заступником по виробництву.

- Спочатку було важко, – оповідав Голубенко, – але я собі порадив – узяв у помічники справжніх економістів, і від них навчився планово-економічної премудрості. У мене є й зараз талановитий економіст Георгій Миколайович Антипов, Гошею звемо, бо молодий ще, але що він уміє! Х-ха! Він дуже багато дав мені, і тепер я вже знаю шахту як свої п'ять пальців, роботу налагодив, плани виконуємо, начальство поважає, значить – «мечтать о лучшем невозможно»,закінчив він з усмішкою.

 

Микола слухав уважно, спостерігаючи за виразом обличчя друга, шукав перемін у ньому, але не знаходив нічого нового. Павло Михайлович, яким був там, у Харкові, таким стояв перед ним тут, на березі Печори. І там і тут скромний, людяний, готовий завжди помогти чим може не тільки близькій людині, але взагалі людині, яка потребує допомоги.

- А щодо мого призначення... – почав було Гаєвський.

- Так, – перебив Павло Михайлович, – без мене Карпунов (це було прізвище начальника рудника) нікого на це місце не призначить, а я дам твою кандидатуру.

- Чи справлюсь я з роботою? – засумнівався Микола.

- Справишся, тут нема про що балакати.

 

Павло Михайлович показав Миколі маленьку хатку, в якій мешкав, і запросив на вечір до себе.

- Я зараз постараюсь про приміщення для тебе, – сказав він. – Жити також будеш окремо, не в загальному бараці. – З цими словами він повернувся до своєї роботи, в планову частину при управлінні рудника.

 

Нові обов'язки Гаєвський засвоїв досить швидко, незважаючи на те, що, крім молочної ферми, йому доручили гужовий транспорт, який складався з шести десятків коней. Роботи – багато. Щовечора треба було розподілити коней на роботи; гужовий транспорт забирав більшу часу щодня, ніж корівник і свинарник. Але на кожному об'єкті стояли досвідчені люди, які персонально відповідали за стан довірених їм об'єктів. У кінному парку таким був завгуж Думченко Степан Федорович, у корівнику – старший скотар Михайло Іванович Артьомов, або дядько Михайло, в свинарнику – свинар Ляшенко Андрій Федорович. Місцем видачі нарядів стала простора кімната лимарної майстерні, де працював, як виявилось, товариш Гаєвського по його першій етапній подорожі – Мислицький Йосип Йосипович. Саме він першого ж дня розкрив новому «начальникові транспорту» (цей титул Гаєвський дістав за наказом управління рудника) усі «таємниці скотного двора». Так назвав Гаєвський ті інформації Мислицького. Робочий день у таборі починався о шостій ранку. Гаєвський вставав о п'ятій і йшов у корівник, де починалось доїння корів. Доярами були чоловіки: знайомий уже Гаєвському Авдєєв Іван, колишній завгосп етапу, Кулагін Степан і німець з Поволжя Конрад Антон. Приймав молоко старий скотар дядько Миша Артьомов, літній чоловік з широкою бородою, який сидів уже вісім років, не знаючи, звичайно, за що, як і решта робітників корівника. За неписаним законом дояри одержували після доїння по півлітра молока. Подав дядько Миша кухлик молока і новому завідуючому фермою. Гаєвський відмовився, але його переконали, що не гріх зекові поласувати.

- Та це не було ласуванням, а конечною потребою. На скотних дворах зеки працювали від досвітку до пізньої ночі. Третє доїння і роздача кормів закінчувались не раніше десятої вечора, а атмосфера скотних дворів відома: аміачні випари виїдали очі. У всіх скотарів вони сльозилися, та й цинга чигала над кожним зеком. Без овочів і молока важко було уникнути її.

- Нам за роботу не платять, то невже ми не можемо випити півлітра молока? – говорив досвідчений у таких справах Авдєєв.

 

Гаєвський пригадав млин Дубинського, свою роботу в ньому в перші роки перебування на Україні і те, як він брав щодня за таким же неписаним законом кілограм борошна, яке врятувало від голодної смерті кохану дівчину і всю її сім'ю. Може, ці півлітра молока врятують його від цинги, що вже появилася в таборі, а може, навіть і від смерті.

 

Одного разу, це вже було десь через місяць після того, як Гаєвський прийняв на себе обов'язки завідувача фермою і гужовим транспортом, зайшов на корівник сам керуючий рудником Карпунов у супроводі начальника планової частини. Такі візити рідко бувають. Карпунов не має часу відвідувати навіть основні об'єкти (шахту, майстерні, електростанцію), а тим більше підсобне господарство, яким була ферма. Отже, прихід його вважали надзвичайною подією.

 

Карпунов користувався у зеків славою непоганої людини. Колись неписьменний селянин, потім солдат, він добився високої як для нього посади.

 

У корівнику він застав зразковий порядок: корови лежали чисті, на підстилці з тирси, по двору з мітлою, як солдат з рушницею, ходив дядько Михайло.

- Як себе почуваєш, новий начальнику? – спитав по-російськи Карпунов, відповідаючи цим на привітання Гаєвського.

 

Далі пішли запитання: чи п'є він молоко сам, чи дає робітникам ферми і нарешті, сентенція, що важко працювати біля борошна, не забілившись. Тим самим він давав дозвіл користуватися цим цінним у таборі продуктом усім робітникам ферми.

 

Виходячи, сказав Гаєвському:

- Якщо ти коли-небудь пригостиш молоком начальника планової частини, я не матиму нічого проти.

 

Це й була, власне, основна мета відвідин ферми. Він бачив, що людина, яка тягне на собі фактично всю його роботу, витрачає сили, а допомогти їй офіційно не можна – адже між вільним начальством і в'язнем, якщо він навіть виконує керівну роботу, лежить безодня. Більшість їх не звернула б уваги на зека, хоч би й начальника планової частини, але Карпунов, недавній селянин і солдат, не втратив людських почуттів і хоч у такий спосіб подбав про свого працівника.

 

Гаєвський не забував свого друга і раніше, а тепер, після відвідин ферми Карпуновим, у хаті Павла Михайловича щодня з'являлось півлітра молока.

 

Хатинки, в яких мешкали Гаєвський і Павло Михайлович, стояли поруч, за кілька кроків одна від одної. Миколину побудував колись табірний швець, який проживав у ній до звільнення з табору і залишив напризволяще. Мала вона всього шість квадратних метрів і служила Миколі одночасно конторою ферми. В ній було ліжко, столик, пічка біля дверей. Вдень тут працював, крім Гаєвського, ще й рахівник Іван Олександрович Подольський, який на ніч ішов у зону.

 

Приміщення Павла Михайловича було вдвічі більшим, і мешкав у ньому ще й головний механік рудника Петро Андрійович Афанасьєв.

 

Це була висока, кремезна людина – ровесник Павла Михайловича. Завдяки посаді, яку займав Петро Андрійович, він мешкав за зоною, тому й зберігся на ньому домашній одяг, який виділяв його серед табірної сірятини. Урівноважений, скупий на слова, але дотепний, він був дуже добрим компаньйоном у гуртожитку. З Павлом Михайловичем, а потім з Гаєвським, здружився, мабуть, на все життя. Щовечора після роботи сходилися тут усі три товариші по нещастю для розмови і спільної вечері, а така траплялась, коли друзям удавалось купити в якогось мисливця за дрібні гроші – «премнагороду», яку одержували раз на місяць за хорошу роботу, – глухаря або пару куріпок, або коли на фермі кололи порося, рідше – корову. Микола приносив шматок м'яса, печінки чи сала, і тоді починалось частування. Дивлячись на смачну їжу, Павло Михайлович зітхав за чаркою, яку в таборі важко було дістати.

– Закусі много, а вот «єтого, што нада» нема! – нарікав Павло Михайлович своїм улюбленим жартівливим жаргоном.

 

Минали дні, а в таборі вони такі сірі й похмурі, такі подібні один на одного, як ті старці, що йдуть з торбами на прощу.

 

На рудник прибували нові люди, бо шахтне виробництво розширювалось і вимагало поповнення. Дехто звільнявся і тут же залишався вільнонайманий, боячись повертатися в ті місця, звідки його взяли. Звільнився і Петро Андрійович та переселився з хатинки в район, де мешкали вільні. Павло Михайлович запропонував Гаєвському поселитися в нього, і Микола з радістю прийняв запрошення, віддавши свою хатину рахівникові під контору. Тепер Микола щовечора чекав з роботи свого квартирного господаря, той приходив у різні дні по-різному, часом веселий, коли одержував від дружини листа чи посилку, або коли вдалося запастися веселим анекдотом, часом сумний, коли надто перевтомлювався.

 

Якось улітку він розповів у своїй конторці таку історію.

- Іду я, – каже, – через кладочку над нашою домашньою річечкою, і така гарна дівчина умивається в потоці, але так генерально, без стєснєнія. Побачила мене і вся зашарілась. Ходи, каже, дядєчку, помилую. А я кажу: вибач, доню, щось не маю сьогодні апетиту.

 

За цю історію співробітники планової частини, які дуже любили свого шефа, нагородили його веселим сміхом. Він хотів, щоб день починався веселіше, щоб люди забули на мить про своє становище, і придумав по дорозі на роботу таку казочку, хоч самому було не до сміху.

 

Червень тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року вразив і перелякав ув'язнених мешканців Кирти. Відбувся жахливий, нечуваний в історії процес полководців – людей, що врятували революцію, перед якими тремтіли вороги. Хто в СРСР, а то й у всьому світі, не знав Тухачевського, Якіра, Уборевича, Корка і багатьох інших славних наших полководців – гордість народу?

- Ти щось розумієш? – питав Павло Михайлович.

 

Вони були тільки вдвох. Про цю страшну подію розповів Павлові Петро Андрійович. Він, як вільний, почув це від когось з охорони. Потім і радіо сповіщало (у декого з начальства були приймачі). Зрештою, цього не держали в секреті.

- Мені просто страшно, – відповів Микола. – Боюся, що й до нас ще раз вернуться, щоб знищити фізично.

- Тих, які нас сюди запроторили, певно, серед живих уже нема, – сказав на це Павло Михайлович. – Єжов їх подушив своїми рукавицями. А знаєш, що мені спало на думку?

 

Гаєвський насторожився, але Павло Михайлович не поспішав. Він запалив цигарку і задивився у вікно. У червні на Киртинській базі завжди великий рух. Пароплавство намагається подати якомога більше барж під вугілля, яке цілу зиму звозили на берег, та завезти продукти на цілий рік для табору, бо восени не завжди вдається це зробити. Печора – ріка примхлива, буває, що в цю пору води мало, і пароплавом до Кирти не дійти. З берега долітали голоси бригадирів, які підганяли робітників, гудки пароплавів, сирени катерів, гуркіт вугілля, що сипалося з тачок на палуби барж. Здавалось, саме це цікавить Павла Михайловича, але він нічого не чув, він думав.

- Чого ти? – квапив Микола. – Що ти хотів сказати?

- Зараз-зараз, – підняв руку Голубенко. – Скажу. Я собі цю справу уявляю так, – почав він, поволі вимовляючи кожне слово. – У Німеччині цих полководців знали і боялись. Пілсудський називав Тухачевського «новим Наполеоном». Будь певний: німецькі генерали були такої думки і про нього, і про інших, тих, яких засуджено. Німці готуються до війни проти нас, це факт. Такі противники їм небажані. Що ж вони роблять? Посилають список наших полководців Сталіну і кажуть, що всі вони працюють на Гітлера. Таке можливе чи ні?

 

Обдумуючи відповідь, Микола нервово вийняв з кишені цигарку і тремтячими від збудження руками запалив сірника. Здогади Павла Михайловича були страшні, неймовірні і в той же час можливі. Затягнувшись, почав, перемішуючи з димом слова:

- І уяви собі: все те, що ти сказав, можливе. Якщо досить написати на товариша анонімку, щоб його посадили, то чому б Сталіну, наприклад, не повірити Гітлерові, коли той каже, що всі маршали у нього на службі?

- Але це, звичайно, не так, – додав він по хвилині. – Ти сам таке видумав?

- Ясно. Однак можливе? – спитав Павло.

- Дуже можливе,— погодився Микола.

 

Звістка про розстріл радянських генералів справила страшне, гнітюче враження на в'язнів. Не було людини, яка б не співчувала сім'ям невинно замордованих. Приходячи на рознарядку в лимарню, Гаєвський мав нагоду щодня чути розмови простих людей, засуджених за різними політичними і неполітичними статтями карного кодексу. Більшість візників мали побутові статті. Вони, звичайно, не боячись, вголос висловлювали свої думки.

 

Гаєвський удавав, що не чує.

 

Не встигли відійти від страшного, приголомшливого враження після розстрілу військових діячів, як просочилися в табір чутки про розстріл Рудзутака, Косіора, Постишева, Чубаря...

 

Люди в таборі не знали, на якому вони світі – ходили похнюпивши голови. Не тільки зеки. Навіть «вохра», солдати, що стерегли в'язнів, і ті задумались. У плановій частині запанувала глибока мовчанка. Всі боялись провокацій. Під керівництвом Павла Михайловича працювала одна жінка, Марія Петрівна, теж із зеків. Як і всі в плановій частині, вона удавала з себе велику патріотку, схвалювала дії уряду, вважала всіх своїх товаришів по роботі злочинцями-контрреволюціонерами, і тільки себе – невинно скривдженою. Про неї говорили, що зв'язана з третьою частиною. Павло Михайлович серед друзів називав її «стукалочка-палочка».

 

Зійшовшись увечері в хатинці, друзі перевіряли, чи не заховався хто під ліжком, чи не підслуховує, і лише тоді відводили душу – говорили те, що думали. Довідавшись про арешт Постишева і Чубаря, Павло Михайлович не стримався, щоб не пожартувати.

- Ми з тобою мали їх «ліквідувати» ще чотири роки тому, – говорив він, – бо за них сидимо. Нам повинні ордени дати за передбачливість.

- Пиши хазяїну, хай дає орден, – відповів на жарт Гаєвський. Було не до сміху. – Я боюся, щоб нам дерев'яних бушлатів (дерев'яний бушлат – домовина (табірний вислів).) не дали, – додав по хвилині. – Це певніше, ніж ордени.

 

Друзі сиділи за столом, на якому холола вечеря: не лізла в горло. Павло Михайлович нервово курив цигарку за цигаркою.

- Ти маєш рацію, – сказав він. – У нас дуже легко може повторитись історія з троцькістами.

 

Справа в тому, що на Воркуті одного дня розстріляно було групу так званих троцькістів. Ця група інтелігентних людей, комуністів, заявила протест проти репресій, оголосивши голодовку, і за це була страчена. Тоді начальник табору мав необмежені права і міг не погоджувати своїх дій з Москвою. По Печорі їздив, наприклад, кривавий кат Кашкетін, який по дорозі роз­стрілював кого хотів, доки не розстріляли його. Цей маніяк і садист ставав небезпечним і для начальства, яке дало йому такі широкі права.

 

1937 рік, закутаний у грубезне снігове покривало, щоб заховати жорстоке обличчя, закінчував свій устелений трупами шлях. Десь у середині грудня друзів розбудив якийсь незрозумілий шум. Територія табору, де стояли сільськогосподарські будинки, стайня, корівник, свинарник, лимарня і хатинка, де мешкали Голубенко і Гаєвський, звичайно завмирала на ніч. Робітники, що працювали вдень на транспорті, спати ходили в зону, і ділянка, яку ще називали базою, бо на березі стояли склади з продовольством і технічним обладнанням, поринала у мертву тишу.

 

Недосвідчену людину, коли б така заїхала сюди вночі, здивував би цей ідилічний спокій. База зі своїми дивовижної архітектури будинками, вкритими товстим шаром незайманого снігу та ще при світлі місяця, скидалась більше на зачароване, казкове царство, ніж на підсобне господарство табору для в'язнів. І так щоночі, місяцями, вже й роками, ніщо не тривожило спокій цього «сонного царства». І раптом – біганина, тупіт людських ніг, брязкіт зброї.

 

Обоє позривалися з ліжок.

- Давай одягатись, – рішуче сказав Голубенко.

 

Не запалюючи світла, він шарив руками по столу, шукаючи цигарки. Блиснув вогник сірника, і при цьому слабкому світлі Микола побачив циферблат «ходиків», що висіли на стіні. Стрілки показували другу годину ночі.

- Прийдуть і по нас, – сказав Павло Михайлович. – Буде повторення Воркути, чує душа моя. Можливо, в меншому масштабі, але буде.

 

Гаєвському поповзли мурашки під шкірою. Сама гадка, що оце зараз із теплої хати можуть погнати в ніч, на сніг і мороз, проймала жахом. Уже й смерті не було страшно. Раз мати народила. Страшно було етапу і мук, які чекали кожного зека. А що збирали етап – не було сумніву.

- У нас наче немає троцькістів, – промовив несміливо, щоб заспокоїти себе і друга.

- Але ж є терористи, отакі, як ми з тобою, – відповів на це Голубенко. – Наше начальство мусить показати своєму вищому керівництву у Воркуті, що воно бдительне. – І додав, не можучи не пожартувати: – Добре бдить! – І засміявся.

 

Тим часом попід вікном проходили якісь люди. Двоє чи троє йшли в один бік, а назад вертався один. І знов, через деякий час відбувалось те саме.

- Куди ж цих людей водять? – питали один одного, потроху заспокоюючись.

- Невже в карцер? – здогадались нарешті.

 

Недалеко від стайні, на горбочку, стояла невелика хатинка, в якій мешкав завгуж Думченко. Для дні тому завгужа переселили в лимарню, а його хатинку заґратували і облаштували під карцер.

 

Тепер було ясно: людей водили саме туди. Але кого і за що?

 

В страху перед новими несподіванками друзі пересиділи до ранку. Уже не роздягались і не лягали, сон тікав від них.

 

Над ранок почалась хуртовина небувалої сили. Неначе вся природа збунтувалась проти людської сваволі. Мабуть, десятибальний вітер гнав перед себе хмари снігу. Хатинка здригалась від кожного його пориву. В димарі щось завивало, стогнало, скиглило, тріщала дерев'яна покрівля, рипіло вікно. А дроти телеграфні, що проходили повз хатину, зловісно гули, гули.

 

На щастя, шабаш відьом тривав недовго. Вітер ущух так само раптово, як і знявся. Сніг переставав падати. Але роботу бурі друзі побачили аж коли розвиднілось. Вийти з хати було неможливо. Всю стіну від дверей завалило снігом до самої покрівлі, а вітер спресував його. Довелося відкопуватись, щоб вийти. Відкопавшись, Микола побіг на корівник і там довідався, що в зоні відбулись арешти, і не тільки карцер, а й шевська майстерня, лимарня і навіть конторка забиті в'язнями: їх повинні за кілька годин відправляти в Кедровий, а звідти – у Кожву і Усть-Усу.

- За що? – допитувався Гаєвський.

- А хто його знає.

 

Авдєєв сказав, що подейкують, наче поведуть їх на Воркуту, а звідти... Не важко було здогадатись, куди ще можна було відправити з Воркути, що сама стояла на краю світу.

- Там самі такі, знаєте, вищого сорту, все інтелігенти. Є серед арештованих начальник шахти, інженер, начальник табірного пункту Голован, і жодного блатного. Все – наш брат, п'ятдесят восьма стаття. Чули про Воркуту?

 

Гаєвський кивнув.

 

До десятої години етап уже стояв, готовий у похід. За розпорядженням начальника, Гаєвський виділив четверо саней з кіньми і візниками під продукти, багаж і охорону. Прийшли охоронники з собаками, і етап рушив з місця у невідоме...

 

XV

Зима на півночі довга. Вона не рахується з календарем. Десь у середині жовтня сходить на землю і за одну ніч встеляє її грубим білим рядном. І раптом уся природа мовкне – кам'яніє. Дерева стоять непорушно, наче в страху перед білизною, поникли кущі під тягарем снігу, припали до землі нескошені трави. Затихли звірі і птахи. Для багатьох це першина. На снігу з'являються небачені в іншу пору року сліди. Там збігла з дерева поцікавитись обновою в природі молода білочка, залишаючи ледь помітні ямочки і слід пухнастого хвостика, що наче намагався замести їх; потягнувся між деревами ланцюжок вм'ятин від лапок лиса. Він крутиться, занепокоєний, що закрились мишачі нори і тепер важче виявити звірків. Але помітив бісерний слід їх маленьких ніжок і побіг туди. У лісі урочисто-біло, прекрасно. Тільки ріка ще чорніє між незаймано-білих берегів. Але недовго чорнітиме. Дихнула зима холодом – і ріка побіліла, вкрилась кригою. Тепер уже щодня зима витрушує з грубих пуховиків хмар біле пір'я, і воно летить-летить на землю день і ніч. Сонця не видно тижнями, не пускають на землю проміння непроникливі шари хмар. Початок зими. Це найважчий час для табірників, особливо для тих, що працюють у лісі чи на інших роботах надворі. А дні такі короткі, що в бараках місяцями не гасне удень світло. У ці перші місяці зими підкрадаються до людей хвороби – цинга та інші недуги. Після Нового року дні більшають, і хоч морози тиснуть, неначе стає легше жити на світі. У січні багато сонячних днів, удень небо прозоре, біло-синє, а вночі грають на ньому сполохи. Чарівне видовище!

 

Тієї зими, на початку 1938 року, сполохи були часті й неповторно прекрасні. Якось уночі, вертаючись із корівника після вечірньої перевірки, Гаєвський побачив явище, яке більш ніколи за всі довгі роки заслання не повторилось.

 

Полярне сяйво з'явилось раптом у зеніті, над головою, а не на півночі, як звичайно. І було воно червоне. Створювалось враження, що в куполі неба невідома сила розсипає на всі боки снопи фантастичного, космічного світла, яке, наближаючись до землі, набирає різних кольорів веселки. Микола побіг чимдуж до хатинки, викликав Павла Михайловича, і вони удвох до глибокої ночі стояли. Дивились і не могли відірватись од небувалого видовища – чарівного північного сяйва.

 

Недавній етап ще довго був темою розмов у хатинці, але, як усе на світі, так і ця подія, наче жарина на вітрі, стала вкриватись попелом забуття. Тим більше, що роботи в обох друзів було багато. Почалось будівництво третьої шахти, людей не вистачало, а нових етапів до весни важко було сподіватись.

 

Начальник рудника одержував щораз нові розпорядження з Воркути і насідав на свого начальника планової частини. Павло Михайлович працював допізна, а повернувшись додому, часто без вечері, падав на ліжко і спав, як убитий, до ранку.

 

Гаєвський мав свої турботи. Підрахувавши наявність сіна, прийшов до сумного висновку, що худобу і коней не буде чим прогодувати до весни. Сіно, що було найближче, повивозив, залишились тільки далекі ділянки під селом Орловкою. Щоб привезти звідти фіру сіна, треба було затратити два дні. Не раз їздив з візниками сам, щоб перевірити, чи справді так важко, чи доконче потрібно витрачати стільки часу. Поїздка по сіно в Орловку з ночівлею в селі, хоч і важка, але приємна хоч би тому, що на цілу добу покидаєш набридлий табір. Візники-сіновози дуже любили ці поїздки, бо кожен з них мав у селі «жінку». Крім того, там можна було купити або виміняти за овес чи якусь «носильну» річ молока, сиру, риби – всього того, чого в таборі не дістанеш. Гаєвський теж привозив з поїздок продукти.

 

Одного вечора, вернувшись з Орловки, Микола затопив грубку, зварив картоплю, підсмажив рибу, яку привіз, але не було Павла Михайловича, щоб їсти. Довго чекав його. Але він з'явився пізно ввечері, коли вже все повистигало. Прийшов і, ледве переступивши поріг, захитався, мало не впав – так стомився за день.

- Недовго я так потягну, – сказав, привітавшись. – Замучили мене вкрай. Їй-бо, немає сили скинути з себе бушлата.

- Допомогти? – спитав Микола.

- Ні, дякую, якось скину сам, але, на жаль, разом з кожухом не скинеш і втому.

 

Поки Павло Михайлович роздягався, Микола вийняв з-під подушки пляшку горілки і підніс її перед собою. Павло тим часом топтався біля вішака, бо бушлат ніяк не потрапляв на гвіздок і все падав додолу; він знову підіймав його, незадоволено нарікаючи на втому, холод і старість. Повісивши нарешті на гвіздок бушлат і шапку-вушанку, обернувся, здивований мовчанкою Миколи, і несподівано побачив пляшку в його руках. На мить завмер. Не вірячи собі, почав протирати очі, і в міру усвідомлення, що перед ним таки пляшка горілки, вираз його обличчя почав змінюватись до невпізнання. Засяяли втомлені очі, рухи помолоділи. Ще якусь мить вагався, а тоді, зробивши півкроку, сплеснув у долоні.

- Вона? – спитав своїм милим жартівливим голосом.

- Вона, – відповів, усміхаючись, Микола.

- Справжня?

- На сто процентів.

 

І раптом Миколин друг, який ще хвилину тому не мав сил скинути свого бушлата, почав танцювати гопака. Звичайно, як виглядав той гопак, не важко здогадатись, але то була незабутня картина!

- Миколо! – гукнув він, втомившись танцем. – Виймай «завєтную», що Варя прислала, я її беріг саме для такого торжества!

- «Заветная» – це банка американських сосисок. Не дуже то була смачна їжа, але в таборі вважалась розкішшю.

 

Гаєвський вийняв з Павлового чемодана банку, поставив на стіл вечерю, що сам приготував, і почалося частування, взаємні побажання, пиття за здоров'я коханих жінок, за краще майбутнє.

- За те, щоб ми ще колись писали, – промовив Гаєвський, підносячи чарку.

- Дай боже! Ти знаєш, Миколо, що я напишу, як повернусь в Україну? – почав, уже хмеліючи, Голубенко.

- Скажи, послухаю.

 

Павло Михайлович усміхнувся.

- Я напишу комедію. – Він подумав хвилину: – Під заголовком «Запорожець за Печорою». Ні, не бринить. Назвемо її: «Запорожець за морем Лаптєвих».

 

Скоро пляшка спорожніла. Гаєвський пив умовно, бо не вмів і не любив пити, а більшу частину випив Павло Михайлович і почав хитатись за столом.

 

Після вечері Микола роздягнув друга і уклав спати. Зберіг для нього чарочку на похмілля. В таборах отакі «свята» бували нечасто: зеки не мають права на людські радості.

 

Щоб якось прикрасити людям безпросвітне існування, кілька табірних інтелігентів вирішили організувати театральний гурток. Взявся за це молодий, енергійний плановик Гоша. В лікарні працювала медсестрою Віра Микитівна, яка першою із жінок погодилась на його пропозицію взяти участь у гуртку. Вона, в свою чергу, умовила санітарку. Гоша розшукав режисера. Це був молодий, талановитий студент театрального училища Сенька Новський, якого використовували на підсобних роботах у шахті. Георгій Миколайович запропонував узяти участь в роботі гуртка Гаєвському. Микола Степанович погодився. Знайшли кілька майбутніх акторів з середовища блатних, і гурток з благословення начальства приступив до роботи. Почали з «Горя з розуму». Не з якихось особливих міркувань, а тільки тому, що іншої п'єси на той час не було на руднику, а ця випадково знайшлась у начальника пошти – організації, непричетної до таборів.

 

Чацького взявся грати сам Георгій Миколайович, Фамусова – Гаєвський, Софію – Віра Микитівна. На роль Скалозуба запросили тепер уже вільного Петра Андрійовича Афанасьєва, і він люб'язно погодився.

 

Поки табірні «актори» вивчали ролі, вихователь об'їздив найближчі села, шукаючи грим, парики та інші театральні атрибути. Табірні кравці шили костюми для чоловіків з чорних матраців. Жінки виступали хто в чому міг. Нарешті в невеличкому бараку, перетвореному в клуб, відбулася «прем'єра». Важко розповісти, що то був за спектакль! Ще перша дія якось ішла. Люди грамотно читали прекрасні слова п'єси великого класика, і їх слухали. Та коли дійшло до балу у Фамусова, тут вийшов конфуз. Усі ті «графині», «княгині» не тільки не знали своїх ролей, а й не розуміли слів, які вимовляли. Один блатний актор слово «моншер», хоч як його вчили, на «прем'єрі» вимовляв «монсхер». Слово в такій інтерпретації було йому ближче, зрозуміліше. Але, як кажуть, перша чарка колом. Людей не злякала невдача. Пішли листи до рідних з проханням прислати ту чи іншу п'єсу; стали присилати грим, парики, і театральний гурток здобув славу серед табірників. Вони чекали нових вистав, полюбили окремих «артистів». За рік гурток поставив п'єси «Слава» Гусєва, «Ревізор» Гоголя, «Бесприданница» і «Без вины виноватые» – Островського. Треба бути великим ентузіастом театрального мистецтва і людинолюбцем, щоб після тяжкої, виснажливої праці вчити ролі, ходити на репетиції і, нарешті, грати на сцені. Але знайшлись такі люди, які знали, що служать товаришам по неволі, знайшлись такі, що любили мистецтво і розуміли, що воно необхідне кожній людині, як хліб насущний, що воно прикрашає життя. Нехай і недосконале було те, що творили табірники на сцені, але ті, що дивились і слухали, сидячи дві-три години в клубі, забувались на якийсь час, мали хоч слабку ілюзію волі, дарма що бачили ту волю на сцені у зображенні в'язнів.

 

Наближалась весна. Сонце піднімалося щораз вище, і хоч морози були не слабші, ніж на початку зими, а деколи навіть лютіші, проте вони нікого не могли обманути: опівдні на осоннях капало з дахів, і краї їх оздоблювали кришталеві бурульки. В безконечних синіх небесних океанах дедалі частіше з'являлися чорні круки – перші далекі провісники весни на крайній Півночі. Вони грались, перекидалися в повітрі, каркали, але не так, як звично, а по-весняному ніжно, як тільки можуть ці похмурі птахи. Тішились мешканці хатинки на базі, що минає люта зима, сподівались, що новий, 1938 рік буде не такий жорстокий, як його попередник.

 

Однак на сільськогосподарському фронті не все йшло гаразд, і з цього приводу непокоївся начальник рудника. Сіна залишилося на складі хіба що до кінця березня, – а що робити далі? З такими труднощами ще не зустрічався в житті. Адже щодня треба було нагодувати сто голів, але чим? Гаєвський знав: якщо тварини почнуть падати з голоду, нового строку не минути. І це в кращому разі, в гіршому – смерть. Прикладів недалеко було шукати. В одному радгоспі, табірному, звичайно, бо на Печорі інших не було, пастух пригнав на обід корів і відразу, на подвір'ї, двадцять п'ять голів здохло. Того ж вечора прийшли арештувати ветлікаря, який тільки-но закінчив строк. Його звинуватили в навмисному отруєнні корів. Павло Каленикович не витримав образи й отруївся. А корови, як виявилось, поздихали від цикути (цикута – отруйна рослина), яку спасли на болотах.

 

Про інші подібні випадки Гаєвський чув від старих табірників. Треба було за всяку ціну рятувати худобу, а отже, і себе. З дозволу начальника рудника він поїхав до сусідніх колгоспів, щоб закупити сіна, але колгоспники самі не мали чим догодувати до весни свою худобу. Щоб урятувати поголів'я, сільська Рада сусіднього з табором села Солдати ухвалила дати план кожному двору – заготовляти щодня певну кількість лозової кори, залежно від кількості мешканців, і доставити її на скотний двір. Спеціальна бригада рубала лозові зарості на березі ріки, розвозила по дворах галуззя, а мешканці стругали його і відрами носили в колгосп. Так було врятовано колгоспну худобу. Але біля Кирти заростів лози не виявилось. Голова колгоспу порадив замінити її галузковим кормом і пояснив, як і що з ним робити.

- Якщо у вас є ще й грис або вівсянка, то ви зі скрутного становища вийдете легко, – говорив він. – У нас гірше. Ми вже молока не сподіваємось, тільки б худоба вижила. А ви матимете ще й молоко.

 

Овес і грис були на базі. Їх осінньою водою доставила ціла баржа, але цього виявилось мало. Жуйні тварини доконче мусять мати у своєму раціоні сіно, солому, в скруті – лозинову кору чи навіть березові галузки. У їх величезних чотирикамерних шлунках бактерії переробляють грубі корми на речовини, необхідні дальшому засвоєнню організмом. Та не тільки жуйні потребували грубих кормів. Того печального безсінного року при повних яслах вівса, коні згризали дощенту драбини, за які їм колись закидали сіно, згризали збиті зі старих дощок ясла, доводилось їх борти оббивати бляхою, але й це не помагало, кінські зуби добирались до днищ і прогризали ясла наскрізь. Коням теж замало було клітковини у вівсі.

 

Наступного дня вранці Гаєвський доповів начальникові рудника про результати своєї поїздки по колгоспах і дістав наряд на заготівлю галузкового корму. Павло Михайлович виділив бригаду з десяти чоловік, нормувальники визначили норму виробітку на день, і бригада приступила до роботи. Важко уявити справжню ціну одного кілограма такого корму. Щоб його одержати, треба було знайти в лісі березу. Берези на далекій Півночі не ростуть суцільними масивами, а впереміш з ялинами, і то не густо. Знайшовши березу з гарною кроною, треба було її зрізати, обламати з неї тонке гілля – до товщини олівця. Гілля зібрати у в'язанки і винести на дорогу – поняття в тих місцях умовне, бо шляхів як таких там нема, за винятком хіба тимчасових доріг, вистелених дерев'яними брусками, які ведуть до певних об'єктів – шахт, бурових. З лісу галуззя надходило на базу, і тут уже інша бригада подрібнювала його сокирами на січку. Цю січку перемішували з грисом, запарювали в бочках, і по двох днях давали коровам і коням. Тварини охоче поїдали такий корм, і корови навіть прибавляли молока. В корівниках стояв приємний запах бродіння. Нікого не турбувала неймовірна ціна цього корму, а найменше – захист лісів. Ні в кого серце не боліло, що марно загинули сотні дерев, що залишились височенні, з півросту людини, пні, що засмічено було галуззям ліс. Людям було байдуже.

 

Лісники не показувалися в табір, наче боялись, що їх звідти не випустять. І не дивно. Таке легко могло статись.

 

Прийшли нарешті білі ночі, а з ними трава у лісі та по берегах річок, де щороку паслись худоба і коні. Коли сонце не заходить, рослини ростуть вдень і вночі, інакше, мабуть, не встиг би закінчитись вегетаційний процес, не дозріла б картопля та інші овочі на далекій Півночі.

 

На березі Печори вдень і вночі не вщухали виробничий гомін і рух. Вугілля, яке протягом зими вагонетками вивозили на берег, тепер вантажили на баржі. Ніяких механізмів, крім, хіба, тачки, тоді не було, а ручна праця вантажників важка і малопродуктивна. Людей не вистачало, щодня мобілізовували робітників управління, бо за простої барж треба було платити пароплавству великі гроші.

 

На Півночі нема таких лагідних переходів од зими до весни і від весни до літа, як на Україні. Тут ці зміни відбуваються якось раптово.

 

Бувало, навіть у червні, випадає сніг на п'ядь заввишки, а через кілька днів по снігопаді – спека в тридцять градусів.

 

Так трапилось і того року. Раптово настало тепло, дощів не було, і ріка обміліла, а з обмілінням ріки припинилось вантаження вугілля до осені. В той час несподівано сталися зміни в режимі табору. Зміцнили охорону зони, а всіх мешканців бази, в тому числі Павла Михайловича і Миколу, перевели в окремий барак у зоні. Хатинку їхню замкнули. Тепер щодня вони виходили на роботу з відповідними перепустками, а на ніч поверталися в зону. Життя ставало важким. Гнітила сама свідомість того, що їм недовіряють (бо чого ж би гнали в зону), що їм навмисне утруднюють існування.

- За що нас так мучать? – питали один в одного товариші і не знаходили відповіді.

 

Якось, ідучи з Гаєвським на роботу, Павло Михайлович сказав:

- У мене враження, що нас примусово хочуть зробити ворогами Радянської влади, інакше чим же пояснити ці незрозумілі репресії і знущання. Чи ми кому кривду робили, живучи в нашій мирній хатинці? Працювали, скільки могли, чесно ставились до своїх обов'язків, примирились із своїм становищем, бо ж нас посадили радянські органи, а не німецькі поліцаї, і на тобі: мало їм – загнали в зону, в загальний барак! Певно, і Карпунов нічого не міг зробити, бо й він боїться кума – начальника третьої частини та вохри. Тут усі одні одних бояться.

- Пам'ятаєш «ежовые рукавицы» у «Крокодиле»?

- Пам'ятаю. До чого ти?

 

Павло Михайлович зневажливо махнув рукою.

- Що той Єжов! Не з власної волі він усе це робить. А до Єжова хіба мало людей занапастив Ягода? Нас з тобою Ягода посадив.

- Маємо хоч ту сатисфакцію, що і його не пощадили.

- І Єжова не пощадять – його розстріляють, і його злочинний апарат: усе це піклування нашого «доброго» батька.

- Це так, – зітхнув Гаєвський. – «Добрий», що й казати.

 

Проте імені «доброго батька» не вимовили – страшно було, хоч ніхто почути не міг, хоч ішли одні, лісовою стежкою, далеко від людей.

- Скажи, як же ти собі все-таки пояснюєш: чому його «батьком» називають? – спитав Гаєвський.

 

Голубенко глянув на товариша.

- Чому? Не всі ж називають. Це тільки офіційно, на зборах. Сумніваюсь, що сім'ї безневинно ув'язнених вважають його своїм батьком.

- А останнього листа до Мислицького пам'ятаєш? – спитав Микола.

- Пам'ятаю. І що з того?

 

Якось за кілька днів до цієї розмови Йосиф Йосифович одержав з Білорусії від дружини листа, в якому писала, що надіслала заяву Сталіну і певна, що вона допоможе. Там були такі слова:

 

«Він добрий, мудрий, батько, він вислухає мене, люблячу дочку, і тебе звільнять, а покарають слідчого, що тебе, невинного, занапастив, і мене з тобою. Я вірю, і ти вір, що ми скоро побачимось».

 

- Ти гадаєш, що ця жінка вірила в те, що писала? Тут просто дуже нехитра, селянська політика: лист прочитає Сталін, розчулиться від тих епітетів «мудрий, добрий» – і Мислицький на волі.

 

В очах Гаєвського показалися сльози. Павло Михайлович злякався.

- Облиш, Миколо, візьми себе в руки, – сказав він гостро. – Розпустив нерви. Сам же казав, що прийняв за основу гасло – «берегти здоров'я». Отак не збережеш.

 

Гаєвський одвернувся, витер очі пальцями (хустинок до носа в таборах не водилось) і, повернувшись до товариша, знов усміхнувся.

- Пробач, – сказав, – іноді розпач бере, хоч головою об стіну бийся. Що робиться? Пробі? Що робиться? Хоч би хто пояснив. Тисячі людей у таборі, є вчені, розумні, практичні, а ніхто нічого не може. Є комуністи, які чудово знають учення Маркса, Леніна, і ті нічого не можуть сказати, пояснити. Ходять залякані, пасивні й бояться, щоб гірше не було.

- Що може бути гірш неволі?

- Смерть.

- Не завжди... Я дуже люблю життя, – промовив з нотками глибокого смутку Голубенко. – Дуже люблю. На волі я боровся за нього всіма силами, а тут мені іноді байдуже. Шкода мені тільки Варі, що сподівається мене ще побачити в Києві. Не знаю, чи має рацію?

- Тепер моя черга тебе заспокоїти, – сказав Микола.

- Ні, не треба, я спокійний, – відповів Павло Михайлович.

 

В бараці, де тепер довелося жити Павлові Михайловичу і Гаєвському, було дев'яносто два чоловіки. Це був так званий бур – режимний барак, по-російськи «барак усиленного режима». Добре було те, що туди не селили блатних, а тільки так звану «контру». Серед тих дев'яносто двох чоловік було двадцять дві нації. Бракувало, здається, тільки японців, англійців, американців, ну і, звичайно, негрів. Зате були представники майже всіх головних національностей, які населяють Радянський Союз. Найбільше – росіян і українців, потім йшли білоруси, грузини, поляки, німці та інші.

 

Характерно, що з людей, які сиділи в цьому «бурі», ніхто ніколи не нарікав на Радянську владу. Гаєвський не раз говорив про це з Голубенком. Обидва сходились на тому, що ідеї соціалізму так міцно оволоділи умами населення величезної країни, що про якусь іншу владу чи про повернення до старої, ніхто не помишляє. І коли б трапилось нещастя, ніхто не зрадив би її, хоч і довелося б незаслужено жорстоко потерпіти. Всі були переконані, що тут не Радянська влада винна, а її лютий, прихований, хитрий ворог, а може, – божевільний. Хто він? Думалось по-різному, але якоїсь одностайної думки не існувало.

 

Яке було повітря в бараку – не важко собі уявити. Не дивно, що людей мучили уві сні кошмари, і вони кричали крізь сон. Одної пізньої осінньої ночі тридцять восьмого року Гаєвському приснилось, що лежить він і не спить. Деякий час навіть здавалося, що все це було не уві сні, а наяву, бо відбувалось дуже чітко і ясно. Бачив він цей же барак, куди його недавно помістили. Поруч із ним біля стіни – ліжко Павла Михайловича, з другого боку – поляка Лясковського, який невідомо чого перейшов сюди з Польщі. Він трохи скидався на афериста, бо видавав себе то за лікаря, то за єпископа, хоч із розмов не виглядало, що переобтяжений науками. Далі за ним і перед ним, уздовж другої стіни, – рядами ліжка, на них сплять люди. І ось до кімнати входить жінка. Це на мить переконує Миколу, що він справді спить і бачить сон, бо зайти сюди жінці неможливо. На ній дивний одяг. Вся вона, з голови до ніг, у білому, обличчя її не видно.

 

Зайшла в барак, постояла, оглянула все і пішла далі, пильно придивляючись до сплячих. «Когось шукає, – думає уві сні Гаєвський. – Але як увійшла сюди? Хто пропустив. Адже на вишці солдат! Ось чути, як гупає він чобітьми по естакаді, нашвидку збудованій над бараком. А може, це переодягнений зек, може, навіть хтось із мешканців цього барака хоче налякати товаришів, а може, злодій має намір обікрасти когось?

 

Гаєвський напружує увагу і слідкує за дивною постаттю, щоб на випадок небезпеки зчинити крик і не дати скоїтись злочинові. Але особа ця не має, мабуть, лихого наміру. Ось вона підійшла до ліжка, на якому лежить хворий грузин. Його недавно пригнали сюди з його сонячної вітчизни, він застудився в дорозі і от, незвиклий до холоду Півночі, зліг. Кілька разів днювальні заявляли охоронникам, що у бараку важкохворий, але ті не звертали уваги і лікаря не прислали. Лясковський визнав у нього запалення легенів, але сам діагноз, навіть коли він і правильний, без ліків і лікаря мало допомагає. Над хворим ця жінка довго стояла нерухомо, потім поклала руку на його голову. Що далі робила, Гаєвському не було видно, вона затулила собою хворого. Потім ця дивна жінка пішла в дальший обхід. Ось уже наближається і до ліжка Лясковського. Звідси до ліжка Миколи всього три кроки. Він відчув раптом, як мороз пішов йому поза шкірою, неначе від цієї жінки повіяло холодом. «Може, це зима, – думає уві сні Гаєвський. – Якщо мороз зображують у вигляді старого діда, то зиму, певне, у вигляді жінки. Але навіщо цей маскарад у таборі? До Нового року ще далеко». Його думки перериває дивна постать. Вона зупинилась над Лясковським, постояла одну мить і підійшла до Гаєвського. Його серце завмерло. Вона схилилась над ним і відкрила своє обличчя. Микола хотів крикнути, але невідома сила затулила йому рота: перед ним стояла Смерть. Така, якою її зображують, у вигляді скелета. Вона усміхнулась. Страшний усміх Смерті! Не було в неї очей, тільки порожні очні ями, не було уст, тільки оголені щелепи. Проте вона усміхалась, Гаєвський чітко це бачив. Постоявши кілька хвилин біля заціпенілого Миколи, Смерть закрила своє обличчя і відійшла, залишивши за собою могильний холод. По цей бік було ще одне ліжко – Павла Михайловича... «Чи обмине вона його? – майнула думка. – Адже не біля кожного ліжка вона зупинялась...» Та довго сумніватися не довелося: не вагаючись, Смерть наблизилась до Павла Михайловича. Гаєвський насторожився, бо страшна жінка, як і до грузина, підійшла до узголів'я його друга, постояла, наче роздумуючи, і простягла кістляву руку до його горла. Микола закричав, і Смерть відступила. Прокинувся облитий холодним потом. Від його крику прокинулися сусіди зліва, скочив і Павло Михайлович.

- Що тобі? – спитав.

 

Микола розповів сон. Табірники уважно слухали. Лясковський сказав:

- Я пуйде попатшець на грузіна.

 

Пішов і за хвилину повідомив, що грузин мертвий. Ця звістка справила тяжке, гнітюче враження. Люди в таборі ставали марновірними, починали вірити у сни, в різні забобони. Повірив у те, що сон його віщий, і Гаєвський, тим більше, що це підтвердили події найближчих днів.

 

Був кінець вересня, ріка обміліла настільки, що навігація в цій частині припинилась повністю, не ходили навіть катери. Роботи на березі поменшало. Тепер тільки підвозили з шахт вугілля свіжого видобутку для майбутньої весняної навігації. Стояв теплий, сонячний день, яких на Півночі і в цю пору небагато. Гаєвський сидів у лимарні – теперішній своїй канцелярії, і писав рознарядку, коли його покликали в управління.

- Хто кликав? – спитав Микола.

 

Днювальний управління сказав, що кличе начальник планової частини Голубенко, бо з ним щось недобре. Що трапилось? Що недобре? – злякався Микола.

 

Днювальний не знав.

- Захворів, може? Ви бачили його?

- Аякже, бачив, він сам послав мене.

 

Від цієї людини нічого більше не можна було довідатись, треба було швидше бігти, і переляканий Микола стрімголов побіг в управління.

 

У залі, де працював Павло Михайлович, панував переполох, працівники планової частини не сиділи, як звичайно, на своїх місцях, а стояли навколо стола шефа, а він передавав справи своєму помічникові. Побачивши Миколу, невесело усміхнувшись, сказав:

- Зараз підемо з тобою в зону, поможеш мені зібратись, я іду в етап.

- Коли? – крикнув Гаєвський.

- Зараз, тільки здам справи.

- Чому? За що? – не стримався Микола, але відповіді не було.

 

У зону йшли удвох востаннє. Довго мовчали, боячись заговорити, бо обидва розуміли, що означає такий раптовий, несподіваний виклик в етап окремої людини. Важко було сподіватись на кращу долю, зимовий етап говорив про це красномовно. Про долю того несподіваного етапу всі знали. Хоч як дивно, а найбільші секрети проникали в зону неймовірно швидко, через так зване «довге вухо», через усні перекази, через вічний рух, через вічні пересування в'язнів з місця на місце.

- Так, так, – відізвався по добрій хвилині Голубенко. – Мабуть, більше не побачимось. – В голосі і словах його були туга, безнадійність.

- Що ти, Павле! – спробував заперечити Гаєвський, але Павло Михайлович не хотів слухати. Він одвернув голову і підняв до голови руки, немов хотів затулити ними вуха.

- Не заспокоюй мене, Миколо, ти сам не віриш у те, що говориш. Слухай, – він обернувся знову до Миколи, – як повернешся на Україну, а ти таки здоровший від мене, ти напевно повернешся, то вклонися від мене нашій сонячній вітчизні, скажи її добрим людям, що я ні в чому не винний, і скажи ще, що любив Україну, як рідну матір, а людей добрих, як рідних братів.

- Не треба, Павле, не треба, – благав Микола. – Ти ще сам вернешся.

- Не перебивай, – промовив Голубенко, – не перебивай! Знайдеш Варю – проси вибачення, що стільки вимучилась через мене, і в сина мого проси, хай пробачить. Він знає за що. Я завинив, дуже завинив, раз у житті завинив...

 

Він замовк, так і не доказавши, перед ким завинив і що це була за провина. Микола не допитувався.

- Ще як знати, куди тебе повезуть, – сказав Микола, – а може, якраз на волю.

- Ой ні, – знов не дав доказати Миколі Голубенко. – Не на волю мене повезуть. Надто страшний зараз час. Єжов шаленіє. Коли вже Карпунов не зміг мене захистити, якому я потрібний наче права рука, то це не просто так.

 

З зони Павло Михайлович вийшов уже в супроводі двох конвоїрів, перепустку у нього відібрали – він уже був не начальником планової частини, а звичайним зеком, етапником. На березі його чекала велика шняга – п'ятитонка, а на ній – третій конвоїр. Значить, одного кволого зека мали супроводити троє охоронників. Павло Михайлович, побачивши третього конвоїра, і тут не міг не пожартувати.

- Тебе двоє привезли сюди? – спитав, усміхаючись сумно.

- Двоє, – відповів Микола.

- А мене повезуть троє! Як не є – небезпечна шишка!

 

Микола ніколи не міг зрозуміти, та й ніхто пояснити не міг, чому людину, раз уже засуджену невинно, чи за провину, на певний строк, людину, яка в таборі дуже сумлінно працює на тому місці, на яке її поставили, забирають раптом, везуть кудись з усіма застережними заходами як справжнього злочинця, а по дорозі залишають на якійсь табірній командировці і, буває, часто забувають про неї. Єдине, що напрошувалось на думку, – це робота «кумів», які намагались показати свою пильність, довести, що недаремно табірний хліб їдять.

 

На берег почали сходитися працівники планової частини, прийшов Георгій Миколайович, прийшов улюбленець Павла Михайловича – молодий, талановитий економіст Серафим Ілліч, який сидів тільки за те, що його батько, який уже давно помер, був священиком. Перед самим відходом човна прийшли начальник рудника Карпунов, командир воєнізованої охорони і «кум», цебто начальник третьої частини. Не без його участі їхав тепер у невідоме прекрасний товариш, чесна, розумна людина, зразковий працівник і справжній радянський патріот Павло Михайлович Голубенко.

 

Коли човен відчалив од берега і взяв курс на північ, Павло Михайлович встав, скинув шапку і низько вклонився проводжаючим. Він був блідий, і в очах його були сльози.

 

Гоша, який стояв поблизу начальників, почув, як «кум» майже на повний голос сказав, що це – остання подорож Голубенка. В словах цього сатрапа не було ні смутку, ні жалю. Ці людські почуття він втратив навіки.

 

XVI

Після проводів друга Гаєвський повертався в зону, наче з похорону. До барака боявся заходити. Здавалося, що згубив щось життєво цінне, без чого існувати неможливо.

 

А шняга тим часом пливла далі й далі. Конвоїри гребли з усіх сил, щоб до смерку стати на ніч у селі ІЦугор, за двадцять п'ять кілометрів від Кирти. Це були молоді, здорові хлопці, нещодавно демобілізовані солдати, яких завербували в охорону. Вони пішли на цю службу, не знаючи, що замість обіцяних складів доведеться стерегти живих людей, іноді таких хороших, як оцей, що везли зараз.

 

До вечора таки встигли припливти без пригод. Допомагав попутній східний вітер, дув у паруси, пороблені нашвидкуруч з ковдр, той, про який північні мисливці кажуть: східний кригу ставить, східний її і ламає.

 

Переночували на поштовій станції, не сподіваючись великих змін погоди на завтра, а прокинулись серед лютої зими. Північ щедра на такі сюрпризи.

 

Снігу навалило за ніч на півметра, по ріці густо пішло «сало». Шняга обмерзла, Павло Михайлович вийшов і безпорадно опустив руки.

- Як же тепер?

 

Надворі було непривітно, холодно, мокро. Вітер ущух і сніг більше не падав, але подорожувати в таку погоду, та ще й човном, було не тільки неприємно, але й рисковано.

- Не журіться, – заспокоїв його старший конвоїр. – Може, це ваше щастя. До Кожви вже не доїдемо ні в якому разі. Дай бог добратись до Кедрового. Там почекаєте льодоставу і зимового путі, а поки вона стане – про вас і забудуть. А коли б відразу в Кожву...

 

Він не закінчив, бо підійшов другий конвоїр, але все було ясно і без цього.

 

Раптова зима, що впала на землю одної ночі, дала привід солдатам не поспішати. Того дня вони вже не рухались з теплої хати і до пізньої ночі веселились як уміли. Павла Михайловича запрошували до своєї компанії, але він нездужав. Йому було невесело.

 

Тільки на третій день виїзду зі Щугора етап прибув у табірний радгосп Кедровий Шор, заночувавши ще дві ночі у прибережних селах – Вої і Конецборі. Конвоїри, як і в'язні, додержувались правила, що в табір, мовляв, ніколи не пізно потрапити.

 

Начальство табірне, навіть вище, не засиджувалось довго на одному місці. Бувало так, що з найвищого стільця летить такий вчорашній володар у зону табору, в кращому разі, а то й туди, де козам роги правлять. Про нижчих начальників і казати нічого. За свій довгий строк Гаєвський знав їх кілька десятків. Ця непостійність і врятувала життя Павлові Голубенку. А сталося так: якийсь високий начальник, з відомих лише йому міркувань, вирішив не давати зеку Голубенку спокою, незважаючи на те, що той уже відсиджував свій десятилітній строк, і наказав перевезти його з Кирти в Ухту, де мав свою резиденцію. Наказ у Кирті одержали, і хоч яким цінним працівником був Голубенко на своєму місці, його занарядили в етап. Економічна користь, яку приносила і могла приносити людина тут, не бралась до уваги. І от пішов Павло Михайлович з Кирти, засмутивши друзів. Але на півночі етапна дорога довга, там людина залежить від природи, а вона сувора. Поки етап дійшов до табірного пункту Кедровий Шор (усього сто кілометрів), ріка вкрилася товстою шугою, і рух по ній припинився до льодоставу. А льодостав настає у різні роки по-різному. Минув місяць – шуга все йшла і йшла, щодня повільніше, щодня грубшала, а ніяк не могла зчепитись і злитись в одну крижану масу. Мороз ще не набрав сили.

 

Павла Михайловича, як чужого етапника, ні на які роботи на занаряжували, йому виділили місце при амбулаторії, і він відпочивав, відразу ж здобувши собі прихильність і ласку фельдшера та багатьох зеків.

 

Його ж знали по волі. Його книгами багато з них зачитувались, його гуморески в різних варіаціях передавались як веселі анекдоти, з яких потім сміявся не раз сам Голубенко.

 

Минув ще місяць, і по ріці позначили ялинками дорогу. Цю роботу виконують взимку бакенщики. Новою дорогою можна було відправляти етап далі, вниз по Печорі. Коли несподівано прийшла чутка, що запопадливого наркома в їжакових рукавицях арештовано і вже чи не розстріляно за його жорстокості, у таборі настало потепління, відразу пом'якшав режим. З Єжовим полетів увесь його апарат, у тому числі й високий начальник, який велів далі репресувати Голубенка.

 

До Ухти, колишнього Чіб'ю, де він у 1934 році кинув уперше якір, де зустрівся у перший раз з дружиною, а потім і з Гаєвським, Павло Михайлович прибув уже як звичайний етапник, без відповідного «меморандуму». Колишнє Чіб'ю, тепер Ухта, за короткий час стало містом. Довкола виросли бурильні вишки, Ухта стала містом майбутнього. Із старого начальства, що було в тридцять четвертому році, не залишилося нікого. Був страчений і тодішній начальник управління табору та комбінату.

 

Павло Михайлович вирішив добувати строк на роботі найменш відповідальній і заявив, що він фельдшер, пригадавши свою стару професію ще за часів першої імперіалістичної війни. На цій посаді працював до сорок третього року – до дня звільнення.

 

*     *     *

Провівши очима шнягу з дорогою серцю людиною і другом, аж поки вона не сховалася за лісом, Микола поплентався у свою контору, віддаючи данину пекучому болю і смутку. До барака повернувся пізно вночі. На запитання чергового по вахті (що його обшукував, або «шмонав», як говорили в таборі), чи не має чогось забороненого (а забороненими вважалися ножі, ну й, звичайно, горілка – що ще міг проносити в зону звичайний зек, хай і начальник ферми?), відповів: «нема».

 

Гаєвського здебільшого не обшукували, багато хто з вахтерів чув про нього, як про письменника, а це викликало певну пошану. Та цього разу на вахті стояв новий, запопадливіший вахтер, який обшукав Гаєвського, напевно, тому, щоб розігнати дрімоту. Він належав до категорії вільнонайманих, або (скорочено) веенів.

 

У бараку вже спали. Стомлений народ лягає, щоб відпочити до ранку і заглушити голод. Уві сні голоду не відчуваєш, а майже всі табірники лягали спати голодними: ситими бували кухарі, «каптьори» й ті, що мають справу з харчами – дояри, свинарі, частково візники, та й то не всі, бо ті, що возять вугілля, не завжди можуть чогось «розжитись».

 

Гаєвський не міг нарікати на голод, бо мав забезпечений кухлик молока, а до молока іноді вівсяний кисіль, який щодня готував старий скотар дядько Миша з пареного в казані вівса для корів. Він брав жменьку вівса, видушував з нього клейковину, варив її, і виходила густа сіра маса з запахом затхлості, не дуже смачна, але ситна. Звикнувши, можна було їсти, тим більше з молоком, але і без молока люди вважали її ласощами. У таборі кожен зек мріяв про додаткову їжу. Це була найзаповітніша мрія, здійснима, на жаль, не для багатьох.

 

Привітавшись з нічним черговим, що край столу писав листа додому, Микола швидко роздягнувся і ліг. Його постіль перенесли на місце Павла Михайловича, як було домовлено з днювальним. Думка про сердешного друга не давала заснути. Де він зараз, де ночує, що з ним буде завтра, яка його майбутня доля? У голову лізли думки, які відігнали сон аж до ранку. Пригадував, як усе це сталося. Чому тільки одного Павла Михайловича, а не його, Гаєвського, – адже їм обом інкримінували груповий терор, і в групі нібито мав бути і він, Павло Михайлович, і ще два товариші, письменники, яких погнали в інші табори. Вони вдвох з Павлом, згідно з версією слідчого, мали завдання вбити Чубаря Власа Яковича, голову Ради Народних Комісарів України, дуже славну, до речі, й симпатичну людину. Гаєвський був раз у нього на прийомі і вийшов зачарований його ввічливістю, розумом і дотепністю.

 

Товариша Чубаря, за фантастичними припущеннями слідчого, збирались убити Микола Гаєвський разом з Павлом Михайловичем Голубенком. Слідчий навіть розробив план злочину. Гаєвський мав чекати біля входу в Раднарком і, як тільки вийде голова Раднаркому, кинути йому під ноги бомбу. Коли б це не вдалось, другу бомбу мав кинути Голубенко. Отака нісенітниця!

 

Слідчого не цікавило, звідки обвинувачений візьме ту бомбу. Коли б вірив у те, що писав, примушуючи арештованого підписувати кожну сторінку протоколу, він мусив би зацікавитись питанням, звідки ж ця людина взяла бомбу, хто їй дав вибухові речовини, хто її спільник тощо. Адже не буває так, що хтось сів собі у кімнаті і робить бомби, ніби личаки плете. У слідчого ж виходило саме так. Тут не бралась до уваги логіка; він мав зліпити якесь «дєло». І він ліпив. Павла Михайловича допитував не той слідчий, що Гаєвського. Містилися слідчі на одному поверсі, їх кабінети були майже поруч, але вони навіть не домовились між собою, хто мав стати жертвою двох «терористів». Працювали вони вдвох по одній справі, але об'єкти «замахів» обвинувачених були різні: у Гаєвського – Чубар, у Голубенка – Павло Петрович Постишев. Підписуючи той липовий протокол, Гаєвський сподівався, що той, хто вище стоїть від слідчого, – прокурор чи якийсь начальник підрозділу, прочитає справу, прочитає всю ту нісенітницю, яка в ній написана, і порве її, а може, викличе його і спитає, навіщо таке говорив, чому обмовив себе, і він, Гаєвський, пояснить тому начальникові, як «добували» з нього ці показання. І ще Гаєвський сподівався, що буде якийсь процес, де він виступить і скаже про все, як було від початку до кінця. Розповість, як викликали до дванадцять разів на ніч і щораз питали одне й те ж:

- «Подумав?»

- «Про що?»

- «Не знаєш про що? – горлає слідчий, стукаючи револьвером по столу. – Про терор!»

- «Ні, не подумав».

- «Тоді марш униз!»

 

І так дванадцять разів на ніч. Аж до нервового розладу. У тридцять третьому, на початку тридцять четвертого року, ще не били, але ставили в куток на п'ять, десять, двадцять годин. Коли в'язень млів, його відливали водою і знов ставили, поки нарешті погоджувався писати те, що від нього вимагають. І були такі винахідливі, що гавкали в вухо своїй жертві. Спочатку самі гавкали, а потім кликали чергового солдата, що сидів за дверима, і той гавкав, поки не захрипне, а у жертви не залящить у вухах і вона почне кричати, мов божевільна. Гаєвського тримали перші дні після арешту в одиночці. Потім переселили в загальну камеру, де сиділо близько п'ятнадцяти чоловік. Микола знайшов там п'ять знайомих, давніх товаришів по гімназії, з якими років двадцять не бачився... Від них довідався, що ніхто у цій камері не знає, за що посадили. Ходять щодня до слідчих, кожен має свого, ні в чому не признаються, і їх мучать різними способами, аби видобути зізнання в неіснуючих злочинах.

 

Гаєвський довго не вірив, думав, що його провокують, але, побувши кілька разів на слідстві, переконався, що товариші мають рацію: все, що вони кажуть, – правда.

 

«Я сиджу вже рік, – оповідав один із колишніх гімназистів, – увесь час опирався, не хотів писати те, чого вимагав слідчий, змінив одинадцять слідчих, кілька разів оголосив голодовку, дійшов до повного виснаження. Товариш, – він вказав на другого гімназиста, що ходив, як вовк по клітці, від стіни до стіни і про щось думав, – потай узяв зі стола слідчого стальне перо, на прогулянці знайшов камінчик, на ньому вигострив тупий кінець пера і цим інструментом порізав собі горло і вени на руках. Його вилікували в тюремній лікарні і знов почали слідство без істотних змін. Зараз він уже «зізнався». Якщо ти хочеш зберегти здоров'я і нерви і більш-менш нормальним вийти звідси в табір для в'язнів, то «зізнайся».

«В чому?» – з розпачем у голосі запитав Гаєвський.

«У чому?» – посміхнувся товариш по гімназії. – В чому скажуть».

«Добровільно підписати собі кару?»

«Зізнавшись, можна відбутися десятьма роками».

«А без табору зовсім урятуватись не можна?»

«Невже ніколи не доведеш, що ні в чому не винен?» – питав уже вкотре Гаєвський.

«Є таке, правда неписане, правило, але тут застосовують його: хто потрапив у цю. в'язницю, без строку з неї не вийде...»

 

Спогади про арешт і перебування у слідчій тюрмі не раз спливали в пам'яті; але цього разу вони виринули особливо яскраво. Гаєвський схопив себе за голову, застогнав, наче поранений. Так, усе те було страшне, безглузде й незрозуміле. Днювальний дрімав, зігнувшись над столом і написаним листом. Від кроків Миколи підвів голову.

«Не спите?»

«Не можу заснути».

«А я не можу втриматись, так хочу спати».

«То спіть».

«Не можна, прийде перевірка, застане, і мене зараз в карцер», – бідкався днювальний.

 

Микола напився води і ліг, але сон не приходив. Знову вернулися спогади про арешт, а перед цим – обшук. О, то був кошмарний вечір, точніше, ніч. За тих часів не тільки обшуки й арешти відбувались уночі. Всі начальники великих установ, зокрема всі слідчі в ОДПУ, працювали цілими ночами, мотивуючи це тим, що вночі працює Сталін, і коли йому заманеться викликати з будь-якого кінця Радянського Союзу когось із начальників, то щоб той був на місці.

 

Довгі роки тривали такі порядки, фактично до смерті Сталіна. Начальники великих установ і їх помічники, власне, ніколи вдома не ночували, а просиджували ночі в установах, дрімаючи над столами. Так боялись люди «мудрого».

 

...Була перша година, коли постукали, пригадував Гаєвський, лежачи горілиць на твердому матраці, напханому стружками. Він, як і зараз, тоді чомусь не спав. Страх перед арештом уже майже рік, як позбавив його щастя спочивати спокійно. Щодня до другої, а то й до третьої години ночі сидів за столом і на кожен шум машини, що проходила повз будинок, біг до вікна, припадав до нього лицем і дивився, чи не по нього приїхали. Коли це були сніговози чи приватні машини, зітхав з полегкістю, знову сідав за стіл і, куняючи, чекав нового шуму мотора.

 

Тієї страшної ночі він і не почув шуму, тільки стукіт у двері. Не було сумніву, хто саме стукав. Поки Гаєвський устав, щоб відчинити, стук повторився. На питання – хто, була відповідь: міліція. До кімнати ввійшло двоє. Двірника, що прийшов, як понятий, відправили спати як непотрібного свідка. Гаєвський був настільки знервований і стривожений, що й не протестував проти цього. Зрештою, він і не знав, чи так треба, чи ні.

 

Першими словами прибулих гостей, замість привітання, була команда: «Руки догори!»

 

Обшукавши господаря і переконавшись, що при ньому немає зброї, посадили його в м'яке крісло і почали обшук. Побіжно передивились книжки, а їх було чимало – чотири шафи, почали ритись у рукописах. З ними обходились безцеремонно. Скоро вся підлога вкрилася писаними від руки і друкованими на машинці аркушами паперу. Щоб потім навести у них порядок, здавалось, і тижня було б мало, але Микола вже тоді знав, що збирати й складати їх не доведеться. Пробував протестувати, але на протести не звертали уваги. «Ці папери вам більше не будуть потрібні, – заявив старший із них. Як виявилось пізніше, це був слідчий».

 

«Звідки ви знаєте? – крикнув Гаєвський. – Ви мене ще не арештували, а слідство і суд покажуть, чи я в чомусь винен. У цих паперах, які ви повикидали на підлогу, – моє служіння партії і Радянській владі. Ви не розумієте, яку шкоду робите. Схаменіться! Ви рубаєте сучок, на якому сидите».

«Не турбуйтесь, не впадемо», – іронізував старший.

 

Слова господаря не мали ніякого впливу на непроханих гостей. Навпаки, вони ще розв'язніше викидали з шухляд архівні папери Гаєвського і добрались нарешті до листів, до його «святая святих». В окремій шкатулці лежали листи від Сашеньки, його першої любові. Їх небагато було. Окремою пачкою лежали листи від батьків і родини, і окремо – кілька листів від Тасі. Всі вони були дорогі його серцю, і він беріг їх, як реліквії. І ось до тих листів добралися ці бездушні люди. Побачивши, що вони хочуть їх читати, Гаєвський почав просити, щоб не робили цього, що там чисто інтимні справи, які торкаються лише його самого. Але це тільки розпалило цікавість нелюдів.

«Нічого, нічого. Почитаємо. Цікаво, як до письменників дівчата пишуть. А потім і до самих дівчат доберемось».

 

Гаєвський зблід: у цих словах була загроза для Тасі. Говорив старший. Він уважно перечитував кожний лист, відтак складав на купку.

«Цікаво», – сказав, прочитавши того листа від Тасі, в якому вона погодилася стати його дружиною.

«Хі-хі! Женитися збирались».

 

Гаєвський не витримав.

«Чого смієтесь? Що смішного знайшли в листі дівчини, яка писала до мене, а не до вас!»

«Моє діло».

«Ваше? Ні, не ваше, не ваше! Ви компрометуєте владу, компрометуєте тих, хто вас сюди прислав. Чого ви шукаєте в цих любовних листах? Якої крамоли? Ви радянські люди, хто вам дозволив нелюдські вчинки?»

 

Той, що читав листи, зблід. Жовна заходили в нього на щелепах, які стискав від злості.

«Забагато собі дозволяєте, громадянине, дивіться!»

«Що дивіться? Що? – Гаєвський зірвався з крісла, заціпивши кулаки. – Що ви мені зробите? Нічого ви не знайдете в мене, нічого, – кричав він. – Я радянська людина, я втік сюди від пілсудчиків, під захист Радянської влади. Чого ви від мене хочете?»

«Ти – шпигун!» – поволі промовив старший.

 

Гаєвський упав у крісло, немов від тяжкого удару.

«Боже! – простогнав він, і з його очей полилися сльози. Але слабість тривала одну мить. Микола підвівся і вже іншим тоном заговорив зі своїми мучителями. – Я цього так не залишу, – сказав він. – Ви не смієте ритися в моїй душі».

«Ми в твоїх паперах риємось, а душа твоя нам до хріну».

«Ви не смієте мені тикати, я радянський письменник».

«Наплювати мені...»

 

...Страшні спогади, з ними не скоро заснеш. І Гаєвський не спав до ранку, розтривожений думами, своїм безперспективним життям. Лежав з розплющеними очима, втупившись у чорну стелю барака. Він чув, як днювальний запалив у залізній пічці, як приніс воду і налив у кадки, чув, нарешті, дзвін шматка рейки, що висів, мов мрець, на шибениці, серед подвір'я, кликав на роботу.

 

Гаєвський мав щастя, що у нього не відібрали перепустки, а не відібрали тільки тому, що ніким було його замінити. Вільнонаймані на цю роботу не ішли, отже, його залишали, поки знайдеться заміна.

 

Розвід у таборі належить до найтяжчих функцій нарядника і коменданта. Були командировки, і немало, де розвід супроводив духовий оркестр. Це на великих підприємствах, на яких щодня виходили сотні робітників. Їм на дорогу грали марш. Це виглядало досить смішно і жалюгідно, бо багатьом з тих, кому влаштовувано цей парад, кишки голодного марша грали. Бригадири виводять бригади. З постійними бригадами, на основних роботах, нема великого клопоту. Лихо з симулянтами, блатними, що ховаються, поки розвід не закінчиться. Гаєвський бачив, як їх витягали із зони за ноги, і голови їх бились об каміння, мов гарбузи; бачив, як били таких комендант, нарядчик, як тягли в ізолятор. Гаєвський належав до категорії так званих «придурків», тобто людей, що працюють не на основних роботах, а, так би мовити, «придурюються» на різних посадах: в управлінні, на кухні, в «каптьорках», бані та інших підсобних підприємствах. Робота їх вважається легкою, їм заздрили, а основна маса – табірники – «роботяги» – недолюблювали їх. Не снідавши, він вибігав з барака і йшов на вахту, щоб проскочити до розводу, бо коли він починався, вахтери з зони не випускали, треба було чекати, аж поки не скінчиться. Сніданок його, а найчастіше то була пшоняна каша, брав собі днювальний. За це він робив Гаєвському дрібні послуги: приносив хліб із «каптьорки», обід, який з'їдав сам, коли Гаєвський обідав поза зоною. В лимарні, де Гаєвський писав щоденні путівки, робив рознарядку візникам, він зупинився на кілька хвилин, щоб довідатись про новини на базі за ніч. Про це говорив йому Мислицький, який мав щастя мешкати в лимарні, бо інакше треба було б тримати сторожа. Потім обходив свої об'єкти: стайню, корівник, свинарник. Записував у книжечку денні удої за минулий день і ранок, питав, чого треба робітникам, а їм завжди чогось було треба: то концентратів, то солі для корів, то сіна своєчасно не доставили, то халати доярів порвалися. Щоранку доповідав і дядько Михайло, а після рапорту запрошував у молочну і подавав миску вівсяного киселю з молоком.

 

Поки начальник ферми снідав і вислуховував рапорти й скарги робітників скотного двора, підходили візники, і Гаєвський ішов у кінний парк, що містився поруч, на великому подвір'ї. Завгуж доповідав, скільки коней звільнив від роботи ветлікар Михайло Давидович, скільки візників не вийшло на роботу.

 

Пороздававши візникам путівки, Гаєвський ішов до контори сільгоспу, де заставав уже нормувальника Бориса Йосиповича, дотепного товариша, колишнього московського журналіста, більшовика з 1917 року. Сюди заходив до початку роботи, коли мав час, і економіст енергопоїзда, колишній професор Полтавського педінституту Григорій Йосипович. Високий, худорлявий з веселими карими очима. Невеличка борідка робила його дещо схожим з постаттю Христа на картині О. А. Іванова. Правда, характер мав далеко не християнський. Дотепний, трохи цинік, у таборі набрався блатних слів, яких вживав залюбки, що йому дуже не личило, але він казав, жартома, звичайно, що треба стояти ближче до мас. Колись, не будучи ще знайомим з Гаєвським, Григорій Йосипович написав статтю про його творчість в одному з товстих журналів. Це дало привід до дружби, яка міцно зав'язалась між ними і тривала протягом довгих табірних років. Це були, звичайно, найприємніші хвилини дня, коли можна було поговорити про справи, приємні серцям інтелігента. Згадували письменників, учених – і тих, яких уже нема, і тих, що десь далеко. Хто мав змогу прочитати якусь стару газету, а її можна було купити тільки на пошті або позичити у когось із «вільних» (були серед них і такі, що не цуралися в'язнів), той обов'язково заходив у канцелярію сільгоспу поділитися новинами з товаришами. Такі сходини були не дуже безпечні. Кожен оперуповноважений (начальник третьої частини), або, як їх частіше називали, «кум», мав своїх «стукачів». Вони й винюхували, переважно серед «придурків», чим хто дише, чи не бунтує і не лихословить на адресу уряду й табірного начальства, чи не збирається тікати, чи не висловлює хто сумніву щодо правоти і мудрості любимого вождя.

 

У Григорія Йосиповича можна було позичити навіть книжку. Бібліотеки в ті часи у таборі не було, але він, якимись йому одному відомими способами, діставав книги і тримав їх як найбільшу цінність на дні порожнього табірного сундучка. Такі сундучки з дощок і фанери майстрували після робочого дня табірні столяри. До «найшикарніших» робив шкіряні чи плетені ручки Йосип Мислицький. Сундучок з плетеною ручкою придбав спеціально для схову книжок і Григорій Йосипович. Цей кволий чоловік належав до передових, багатообіцяючих вчених, однак не зумів уникнути задушливого віяння злого вітру і полетів, мов листок пожовклий, на далеку Північ на цілих десять літ.

 

Минали дні, сходив з календарної дороги, відходив у небуття безславний тридцять восьмий рік. Минав, мов північна буря-хуртовина, що бушує, скаженіє, ламає в лісі дерева, заносить проторені дорога, валить з ніг людей і снігом сліпить очі. Після такої хуртовини настає іноді відлига. Вітер тоді втихає, надворі теплішає, і сніг зверху водою береться.

 

Чекали зеки, що наступний, по тридцять восьмому, принесе відлигу, та не дочекались.

 

Настала весна тридцять дев'ятого, і «десятилітники» побачили, що у них «дитячі строки», бо прийшов етап з «двадцятип'ятилітниками». Тепер уся увага воєнізованої охорони і наглядачів була зосереджена на новоприбулих. У всіх їх документах було написано, що вони зрадники Вітчизни, що їх засуджено за винищення партійних і радянських кадрів. Це вже були не статті карного кодексу, а так звані «формуліровки». Вони були різні, залежно від фантазії слідчого, що вів справу, і мали таку абревіатуру: «КРД», «КРТД»... Нарешті, прибуло кілька жінок з новим, незнаним досі формулюванням – «ЧСИР», що означало: «Член семьи изменника Родины». Всі ці жінки дістали без суду і слідства по вісім років таборів. Їх брали просто з домівок і везли в табори. Від одної з них, Таїсії Юхимівни, яку призначили медсестрою, Гаєвський довідався, що на Воркуту відправлено дружину маршала Тухачевського і кількох дружин відомих партійних та військових діячів з такою ж характеристикою: «ЧСИР».

 

Для тих, що відсиділи півстроку, наступали деякі пільги в режимі. Це відбувалось якось спорадично: то притиснуть на деякий час, звичайно на півроку, то попустять. Залежно від загальної ситуації в країні та за її межами.

 

В першу чергу було ліквідовано режимний барак, тобто переведено його мешканців на загальне становище. Тепер хоч не гупав щоночі чобітьми солдат на естакаді, збудованій поверх даху барака. Гаєвського перевели в окрему хатинку, що стояла трохи нижче тої, де мешкав з Павлом Михайловичем. У цю хатинку поселили ще одного «придурка», лікаря Миколу Олександровича, невропатолога за фахом, який на волі писав докторську дисертацію і якого тим же отруйним вітром принесло в Еджит Кирту, в маленьку хатинку на схилі пагорба.

 

Вечорами, повернувшись з роботи, двоє самітних мешканців хатинки коротали, як могли, час до сну. Згадували свої домівки, родини. Микола Олександрович тужив за дружиною і дочкою Риточкою, Гаєвський – за втраченою назавжди коханою, яка волею злої долі не стала його дружиною, тужив за батьками і ріднею, які далеко звідси, за тисячі й тисячі кілометрів, тужили за ним. Особливо тяжко стало Гаєвському, коли до нього дійшли відомості, що радянські війська визволили з-під польсько-шляхетського ярма його рідну Галичину. Як же хотілось бути там самому, радіти разом з усім народом. Уявлявся щасливий Львів, прикрашений червоними прапорами, веселі обличчя його мешканців, що позбулись, нарешті, безправ'я і неволі, уявлялось, як вони йдуть вулицями старовинного міста, співаючи революційних пісень, як на свято Першого травня.

- Що б їм завадило звільнити мене з табору? – запитав раптом Гаєвський, розмріявшись про вільну Галичину, про рідну хату, якої не бачив двадцять літ, про батьків і рідню.

- Може, й звільнять, – усміхнувся Микола Олександрович. – Хоч, кажуть, чудес не буває, – додав по хвилині і вже іншим тоном: – Не треба плекати даремних надій. – Він перебував у доброму настрої, бо одержав листа з дому, хоч і не з того дому, де мешкав, який любив і з якого його забрали одної ночі, а з іншого дому і з іншого міста, куди заслали його дружину, а з нею малолітню дочку. Він відклав книжку на стіл і підвівся на ліжку, на якому читав лежачи, поволі спустив на підлогу ноги і встав. Це був чоловік середнього росту, років сорока, худорлявий, з розумними карими очима, що ясно дивились на світ з-під високого чола, на яке спадав жмуток темного, без сивини, волосся. Вставши, одягнув поношений, але ж свій, з волі, темно-синій піджак, який акуратно висів на спинці стільця. Блатні не пограбували його тільки тому, що лікар. Перед лікарями, фельдшерами мали – респект. Лікар міг вилікувати від недуги, звільнити на день-другий від роботи, дати першу або другу категорію працездатності, словом, медицина була в пошані. Кого ненавиділи вурки, то це колишніх прокурорів, суддів і... селян. Тих називали самосудчиками, згадуючи, які розправи чинили вони зі злодієм на базарах, або коли зловили злодія в своїй коморі.

 

Незважаючи на свій небогатирський вигляд і тихий голос, Микола Олександрович був людиною енергійною, вимогливою на роботі, але лагідною і скромною в приватному житті. Його побоювався середній і молодший медперсонал, проте шанував за знання і справедливість. З Гаєвським він щиро дружив і любив його, тож не міг не усміхнутись на його нездійсненну мрію, висловлену вголос. Мовив: Ви просіть бога, якщо маєте в нього протекцію, щоб ваших земляків сюди не пригнали, і то вже буде добре. А щоб вас одного звільнили – годі й сподіватись.

- Та я знаю, – погодився Гаєвський. – Це так, помріяв трохи, – додав, наче виправдовуючись. – Які все-таки жорстокі люди на світі. От хоч би й наш «батько» всесоюзний, – Гаєвський стишив голос до шепоту. – Скільки ця людина осиротила самих дітей, не кажучи про вдів і старих батьків. І не кається. То давав по десять, а тепер по двадцять п'ять лупить. Бідних жінок, ні в чому не винних, заганяє в табір без суду і слідства. Коли ж нарешті опам'ятається? Це ж трагедія всього народу, це якесь божевілля, це масовий гіпноз. Таж у нашому таборі багато людей, навіть з числа партійців, які і зараз ще вірять у нього, як у бога, вірять у його «безгрішність». Всі ці великі полководці, запевняю вас, теж зізнались у неіснуючих злочинах, як і ми з вами; теж каялись у неіснуючих гріхах, як і ті маленькі, залякані, яких тут, у таборах, тисячі. І каялись, скажу вам, тільки тому, щоб дати достатній матеріал для слідчих і суду, який оправдував би найвищу міру кари. Я ж знаю, як каявся один наш солідний письменник, чесний, відданий партії комуніст. Мені розповідав про нього Григорій Йосипович, якого там же, на тому ж процесі, судили. Він сказав: «Нас треба розстрілювати, як скажених собак, як сапних коней, бо ми вороги народу». Це концепція слідчого, це продукт його довгого умовляння, а може, й гіпноз чи божевілля. Такого нормальна людина не скаже. Коли таке говорить письменник, то йому вірять прості люди, сам «великий» повірить, що це каже запеклий злочинець і банда його спільників. Він, той нещасний письменник, виголосив таке жахливе самообвинувачення, звичайно, не з власної долі. Він не назвав злочинів, за які його треба було розстріляти, бо їх не було, і він їх навіть на думці мати не міг. Сильна Радянська влада, бо високі її ідеали, і хоч які злодійства чинять вороги над радянськими громадянами, ті, коли треба, голови за неї покладуть. Великі ідеї Леніна, за них варто і потерпіти, щоб дітям легше жилося, ніж батькам.

 

Одного разу Гаєвський одержав листа з Галичини, в якому сестра сповіщала про смерть матері. Довго і безутішно плакав він, припавши головою до подушки. Двадцять років тому Микола покинув рідний дім, любиму матусю, і пішов на Україну з іншими молодими людьми служити Радянській владі. І ось він у таборі для в'язнів, і тут довідується, що вже ніколи не побачить рідної матері; хто зна, чи матиме щастя відвідати свою домівку, рідних, які ще залишились живі.

 

*     *     *

На схилі пагорба, де стояла хатина Гаєвського і Миколи Олександровича, на кілька кроків вище, притулилася друга хатинка, менша і, мабуть, старіша. Невідомо, хто будував їх, може, мисливець, може, вугляр. Одне було певне: коли будувались ці хатки, довкола шуміла тайга і ніхто з тих будівників і в думці не мав, що колись у цьому місці з'являться селище, шахта, що в хатках будуть мешкати люди і дякуватимуть тим невідомим будівельникам за те, що можуть жити в них, а не в загальних бараках.

 

У меншій хатинці мешкали дві жінки: медсестра Таїса Юхимівна і санітарка Катя. Обидві – молоді, вродливі. Особливо впадала в око краса Таїси Юхимівни – висока, струнка, з матовим личком, карі очі, рівні, як шнурочки, брови. Вона сиділа вже третій рік, побувала на різних табірних пунктах, на різних роботах і нарешті як медсестра була переведена з радгоспу Кочмес у Кирту.

 

Таїса Юхимівна по службі підлягала Миколі Олександровичу як начальникові санчастини. І не раз заходила до них додому в службових справах. Полагодивши їх, ішла, хоч і просили її господарі залишитись, випити чаю, поговорити. Виправдувалась браком часу та й страхом перед охороною, бо ж не можна зекам-жінкам заходити в чоловічі приміщення.

 

Одного разу Таїса Юхимівна завітала, коли Миколи Олександровича не було дома. Хотіла йти назад, але Гаєвський затримав її майже силоміць. Він дістав поза зоною дорогих цукерок, на плитці в казанку мав готовий чай і хотів пригостити жінку, яка йому дуже подобалась. Таїса погодилась випити склянку чаю з цукерками. Від неї Гаєвський довідався, що її чоловіка, кадрового офіцера, заарештували з цілою групою командирів. Саме в той час, коли взяли й Тухачевського, Уборевича та інших полководців, звинувативши їх у зраді Вітчизни, і «пустили в расход», а їй без суду і слідства дали вісім років, як членові сім'ї зрадника Вітчизни, і відправили на Північ. Спочатку в радгосп Кочмес. Там жіночий табір.

- А як вам було в тому таборі? – спитав Гаєвський.

 

Таїса Юхимівна здригнулась, немов прокинувшись від страшного сну. Вона була гладко причесана з проділом посередині голови, з двома косами, укладеними в кружальця, з яких кокетливо визирали кінчики спокусливих маленьких вушок. Вона вловила на собі пильний погляд Гаєвського і мимоволі поправила зачіску.

- Ой, не питайте. Я щаслива, що вирвалася з нього, – промовила, червоніючи.

 

Тільки заспокоївшись від напливу почуттів, викликаних спогадами, почала розповідати історію своїх страждань після того, як її забрали з рідного дому, про перші дні перебування в таборі. Її розповідь була подібна до тих, які Гаєвський чув у Покчі від Наташі. Певне, така доля всіх жінок у таборі.

- Перша зима, пам'ятаєте, яка була сувора і сніжна, це на початку тридцять восьмого року. Снігу насипало по пояс, нарядник посилає мене на роботу в ліс. Натягаєш на себе ватні штани не першого строку, підперізуєш фуфайку мотузкою, – і на вахту. І зараз страшно згадати. З лісовалом я, жителька Севастополя, ніколи нічого спільного не мала, а тут треба обкопати дерево від снігу, підрубати сокирою і спиляти. Про виконання норми не могло бути й мови, а прийдеш у зону, то за невиконання норми – триста грамів хліба. Так кілька днів підряд, і людина готова: лікарня – і на той світ. Десь так за тиждень нарядник запропонував мені легшу роботу, але такою ціною... Я з огидою відкинула його домагання. Зрозумівши, що не можу працювати на лісовалі, я відмовилась від цієї роботи. Мене – в ізолятор, на триста грамів і баланду. І знову загроза смерті. Тоді підходить до мене комендант ізолятора і повторює пропозицію нарядника. Посилаю і його до всіх чортів. Іду до начальника табірного пункту. Він вислухав, але, бачу, і в нього нечисті думки, посміхається ласо, очі горять... і такий він мені огидний, що, здається, готова була б убити його. А він підходить до мене, схопив і хотів поцілувати. Я вирвалась і дала йому такого ляпаса, що він аж заточився і мало не впав. Я – в двері і втекла. А на другий день мене в етап – і сюди, в Кирту. Боявся, мабуть, що осоромлю на весь табір. Він був вільнонайманий, із солдатів-охоронників, малописьменний, боявся, що за зв'язок з ув'язненими йому могли б припаяти щонайменше догану.

 

З її личка сповз рум'янець, розтанув, мов рожева хмаринка, і на його місці виступила крейдяна блідість. Схвильована спогадами, Таїса Юхимівна підвелася. Гаєвський затримував, але даремно.

 

Коли гостя пішла, Микола довго думав над долею жінки в таборі. Не кожної, бо були й такі, що табір вважали рідним домом. Це блатні, повії, які не занедбували свого фаху і в цих умовах. На роботу не ходили, а коли й виходили за зону, то користі з них мало. Ці жінки не йшли в рахубу, сумна доля була в таких, як Таїса Юхимівна. За один день через злих людей вона з щасливої, молодої хазяйки дому, дружини і матері стала вдовою і невільницею, з якою може, як з річчю, поводитись усякий бандит в ролі коменданта, начальника чи нарядника. Вони владні над її життям і смертю, і ніхто не порятує, бо нема кому скаржитись. Далі оперуповноваженого скарга не піде, а він за це не помилує.

 

Гаєвський пригадав, як поскаржився Сталіну на табірні порядки Івась Мельник – і що з того вийшло.

 

У той час в світі відбувались великі події. Восени тридцять дев'ятого року гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Тієї ж осені Радянський Союз уклав договір з німцями про ненапад. І, нарешті, взимку почалася радянсько-фінська війна. До табору доходив, тільки відгомін тих далеких подій, неначе цим приреченим людям, що сиділи в таборі, не було ніякого діла до того, що твориться в їхній Вітчизні. На війну нікого не брали, навіть молодих солдатів з охорони, – нібито стерегти в'язнів, що сиділи (зрештою, невинно), було важливіше, ніж боронити від ворога Вітчизну.

 

У таборі вирувало. По кутках у бараках та інших відлюдних місцях невеличкими групками збирались комуністи і патріотично настроєні інтелігенти для обговорення нової ситуації. «Чому виникла війна? – було основне питання. Чому маленька держава рискнула помірятись силами з велетнем? Значить, не все у нас гаразд. Значить, фінни розраховують на незадоволення наших мас».

- Треба дивитись правді в очі, – говорив геолог-литовець, з якого друзі потішались, що виводить свій рід від Гедіміна. – У нас табори, а в таборах невинні люди. Треба вимагати, щоб нас послали на фронт.

 

На бажаннях і розмовах, звичайно, закінчувалось. Демонстрація в таборі чи бунт могли закінчитись розстрілом, а ризикувати нікому не було охоти. Довелось чекати, що буде далі.

 

Йшов сьомий рік перебування Гаєвського в таборі. Ніколи він не сподівався, що зможе відсидіти так багато років, а, проте, витримав. Таки правда, що людина – витриваліша за будь-яку тварину. Коли б розкласти на частинки все те, що пережилось за ці роки, то, здається, неможливо було б пережити жодної з них. А все-таки пережито, і людина продовжує далі боротися за своє існування. Велика ж бо тяга до життя.

 

Новим у кінці сорокового року було те, що в табір почали прибувати військові: рядові солдати й офіцери. Це були люди, які вирвались з полону або відповіли начальникові не так, як тому хотілось, похвалили зброю ворога, його літаки чи танки, тож начальникові вистачало поділитись своїми здогадками перед відповідними органами, як такий «підозрілий» переставав йому заважати. Словом, табір поповнювався новими людьми найсвіжішого «набору». Від них табірники довідувались, як виглядає сучасна війна, які роди військ брали участь в операціях на Північному фронті, які види зброї застосовувались і як воювали фінни. Це цікавило не лише старих вояків, що пройшли першу імперіалістичну і громадянську війни, – але й молодих в'язнів. Мабуть, усі без винятку проміняли б табір на фронт.

 

Новий наплив військових сумом лягав на серце. Гаєвський зрозумів, що війна (хоч і коротка, в одному кутку країни, та все ж кривава війна, яка коштувала життя не одній тисячі людей) нічого не змінила. Все йшло по-старому, на волі арешти тривали, значить, тим, хто покинув табір після звільнення, перспектив не було ніяких.

 

Раз на місяць, а іноді й частіше, залежно від обставин, у таборі відбувалися обшуки, по-табірному «шмони». Вночі до барака заходило кілька наглядачів, зганяли сонних людей в один куток і починали ритися в їхніх сундучках, матрацах і подушках, набитих сіном. Чого саме шукали – нікому не було відомо, але забирали саморобні ножі, листи, фотокартки, дзеркальця, якщо вони були чогось варті. Навіщо? Ніхто не знав, навіть ті, що робили той злощасний «шмон», від самої назви якого мурашки бігали по шкірі.

 

В одному з бараків був днювальним, відомий уже читачеві білорус Вася Жерносек, молодий парубок, який удавав з себе дурника. Він вирішив, що так легше прожити і, здається, мав рацію. На важкі роботи його не брали – від них він рішуче відмовився, заявивши, що мати йому заповіла берегти здоров'я. Його саджали в ізолятор, коменданти і нарядники били, але, побачивши, що все це даремно, зробили днювальним, і він «придурювався» на цій посаді. Роботу днювального виконував без ентузіазму, але вона його влаштовувала, бо тут він міг дещо заробити, виконуючи дрібні послуги: то миску супу від кухаря, то шматок хліба від «каптьора», то щось із чужої посилки. Його експлуатували наглядачі, заставляючи мити підлогу в казармі, а то й у приватних кімнатах, і він ішов безвідмовно, хоч це й не входило в його обов'язки. За це теж одержував пайку хліба, іноді півпачки махорки, і був задоволений.

 

Одного разу він мив підлогу в кімнаті наглядача-холостяка. Над його ліжком висів паперовий килимок, один з тих, які продукували табірні художники, здебільшого блатні. На них були зображені хатки над ставом, а на воді – лебеді. Килимки за пайку хліба і шматок сала купували вохровці і невибагливі на художні смаки цивільні мешканці селища. На цьому килимку Вася побачив ряд фотокарток різних жінок, а між ними впізнав наречену свого сусіда по ліжку, єврея Кавфмана. Кавфман одержав це фото від дівчини недавно, після довгої перерви в листуванні, коли уже втратив надію взагалі що-небудь від неї одержати. Аж тут фотокартка! Бідний юнак плакав з радості, раз у раз цілував її, раптом після «шмону» карточка зникла. Він розпитував і наглядачів, і «вохру» – ніхто нічого не знав й знати не хотів. Аж тут дурник Вася виявив фотографію, знайшов у зовсім несподіваному місці.

 

Не довго думаючи, Вася зняв її зі стіни і заховав у пазуху, а ввечері, коли товариші повернулися з роботи, віддав власникові цю реліквію. Відтепер Кавфман уже не розлучався з нею й уві сні. Сподівалися, що Васі дістанеться від наглядача, але обійшлося. Наглядач, певно, подумав, що її вкрав хтось із його братії, бо знав, що і серед них є любителі видати фотокарточку чужої коханої за свою. З того часу між Васею і Кавфманом зав'язалася міцна дружба.