Ніч і день. Частина І. (Автор: Гжицький Володимир)

опубліковано 13 січ. 2015 р., 05:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 січ. 2015 р., 08:42 ]

Роман

 

*

 

Художник

Любомир Прийма

Львів «Каменяр» 1989

 

ББК 84Ук7-44

Г45

 

Заслужену популярність відомому українському письменникові Володимиру Зеноновичу Гжицькому (1895 – 1973) принесли романи «Великі надії» і «У світ широкий», головний герой яких – представник народної галицької української інтелігенції Гаєвський – опинився в коловороті великих політичних подій першої половини XX століття. Не уникнув він і репресій 30-х років. Про цей драматичний період в історії радянського суспільства і особистому житті героя розповідається в пропонованому читачеві романі «Ніч і день» (публікується уперше), який є завершальною частиною трилогії. Кричуща несправедливість не змогла похитнути віри Гаєвського в ідеали соціалізму.

 

Заслуженную популярность известному украинскому писателю Владимиру Зеноновичу Гжицкому (1895 – 1973) принесли романы «Большие надежда» и «В мир широкий», главный герой которых – представитель народной галицкой украинской интеллигенции Гаевский – оказался в коловороте больших политических событий первой половины XX столетия. Не избежал он и репрессий 30-х годов. Об атом драматическом периоде в истории советского общества и личной жизни героя рассказывается в предлагаемом читателю романе «Ночь и день» (публикуется впервые), являющемся завершающей частью трилогии. Кричащая несправедливость не смогла поколебать веры Гаевского в идеалы социализма.

 

Автор вступної статті

Р. М. ЛУБКІВСЬКИЙ

 

Редактор

О. К. РОМАНЧУК

 

Г 4702640201-027

М214(04)-89           БЗ-11-20-89                                                              © Видавництво «Каменяр»

ISBN 5–7745–0159–0                                                                                                        1989

 

Книга болю

Доля деяких книжок Володимира Гжицького така ж складна і трагічна, як доля самого автора. Так, роман «Чорне озеро», який користується у читача величезним успіхом, авторові довелося кардинально переробляти, аби зняти з себе звинувачення в... націоналізмі, «прояви» якого деякі критики вбачили в зображенні побуту населення Гірського Алтаю. Фактично заново (на підставі уцілілих розділів) було написано роман «Опришки». Романна трилогія («У світ широкий», «Великі надії», «Ніч і день») у задуманому вигляді так і не побачила світу. І саме ця остання її частина – «Ніч і день», своїми важкими митарствами повторила авторове «ходіння по муках».

 

Володимирові Гжицькому, як і Григорію Косинці, Дмитрові Фальківському, Олексі Влизьку, Василеві Бобинському, Остапу Вишні, Лесю Курбасу та багатьом іншим діячам культури судилося стати жертвою сталінської деспотії на Україні.

 

Талановитого прозаїка, драматурга, перекладача, ім'я якого завоювало популярність у республіці і за її межами, безпідставно заарештовують. Ув'язнення, слідство, вирок, заслання! За цими словами – безмір страждань чесної, благородної людини, приреченої на приниження, знущання і смерть. Таке становище тривало чверть століття.

 

Між арештом письменника (1933) і написанням роману «Ніч і день» (1963) – тридцятирічна перерва. Вистражданий твір у скороченому (вимушено скороченому!) варіанті з'явився на сторінках журналу «Жовтень» (1965) і викликав численні письмові та усні відгуки. Один із читачів писав авторові: «Недавно прочитав... «Ніч і день»... Перечитав другий раз. Тяжкий, невимовно тяжкий життєвий шлях випав на долю Гаєвського, власне Вашу. Не вкладається і не вкладеться в елементарно здоровий розум те нелюдське горе, яке випало на долю мільйонів Гаєвських. Не було і не могло бути потреби в подібному стражданні мільйонів людей без найменшої на те підстави, без вини. Незнаний в історії людства своїми розмірами і розмахом психоз, коли з одного боку стояла людина («найрозумніша», «найдобріша» і т. д. і т. п.), а з другого боку – багатомільйонна громада людей, що покірно сприймала беззастережно все сказане свавільним диктатором... Як же могло статись таке нечуване зло? Чи ж дійсно – виною тільки він сам... у тому, що пережив наш народ? Та й не тільки наш народ, бо його страхітлива тінь падала і на інші народи...»

 

І далі: «Ви дали народові широкорозгорнуту і громадну панораму людської трагедії, яка переросла з трагедії окремих людей в трагедію всенаціональну, вседержавну. Розумію і знаю, що по цій канві у Вас єсть багато дечого сказати, починаючи від найменших і до найбільших епізодів... Ваша «Ніч» у новому виданні, яке, надіюсь, Ви... здійсните, може і повинна стати твором епохальним, по якому наступні покоління могли б вивчати пережитий нами страшний час...»

 

На жаль, цим передбаченням не судилося здійснитись: з кінця шістдесятих, у період наростання брежнєвсько-сусловської стагнації, будь-який твір про сталінські репресії піддавався остракізмові. Як можна було думати про доведення цього твору до рівня «епохального», коли навіть сама згадка про «Ніч і день» дорого коштувала! Щоправда, він устиг вийти окремою книжкою в словацькому видавництві «Татран» (1968) під заголовком «Засуджені без суду» у перекладі Марти Лічкової та з післямовою Михайла Мольнара.

 

Відтак оригінал на довгі роки заліг в архіві письменника. Не було можливості опублікувати цей твір (як і цікаві мемуари) і після смерті Володимира Зеноновича. Тільки наприкінці 1987 року нині покійний перекладач К. Трофимов передав мені копію машинопису роману з авторськими правками. Отже, лише через двадцять п'ять років після написання «Ніч і день» окремим виданням приходить до українського читача.

 

Нагадаю, що тоді, після опублікування в «Жовтні», роман «Ніч і день» (поряд з нашумілою повістю Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича») був рідкісним твором – «табірна» тема щойно входила в радянську літературу і сприймалася особливо гостро. Сотні й тисячі (з мільйонів!) жертв сталінізму, які чудом залишилися серед живих, вимагали правди про себе. І таку повну і чисту правду сказав Володимир Гжицький. Висловити її було і легко, і важко. Легко – від усвідомлення цілковитого душевного розкріпачення, від торжества справедливості, якому, здавалося, ніщо й ніколи не загрожуватиме. Важко – від болю пам'яті, що кровоточила незагойними ранами. Важко – у виборі жанру (Роман-хроніка? Епічний конспект страждань особи і маси? Повні драматизму спогади про пережите?). Важко – у виборі стилістичного «ключа». Та про що мова! Яка там стилістика, коли це твір з розряду тих, які кров'ю пишуться на тюремній стіні. Роман Володимира Гжицького далекий від літературного гладкопису.

 

Деякі епізоди виписані просто-таки блискуче, у деяких відчувається ескізність, а то й поспішність. Але про що б не говорив письменник – чи то про концтабірні кошмари, чи про тяжкі моральні муки в'язнів, чи про жахливі безодні звиродніння й ницості, він скрізь наголошує: людина повинна зберегти в собі людину. Неодмінно мусить вистояти, а віру в перемогу справедливості має пронести крізь усі кола ГУЛАГівського пекла. У численних роздумах автора і розмовах в'язнів про причини і конкретних винуватців репресій цей мотив стає домінуючим.

 

По-різному складалася доля союзників Миколи Гаєвського, по-різному борються вони за виживання, різний підхід у них до Сталіна – від одностайно-осудливого до обнадійливо-вичікувального.

 

І тільки суспільні покидьки, кримінальники та єжово-беріївські енкаведисти дивовижно одностайні в раболіпному схилянні перед «Хазяїном». До речі, під час писання роману викривальних матеріалів про «вождя народів» і його найближче оточення публікувалося не так уже й багато. Тому треба віддати належне Володимиру Гжицькому за його сміливість у показі антисталінської позиції. Вона була сформована справжніми комуністами-ленінцями, істинними інтернаціоналістами, людьми кришталевої чистоти.

 

Роман «Ніч і день», незважаючи на конспективність і описовість, охоплює широке поле дії і велику кількість людей. Одні персонажі змальовані побіжно, зливаються з білим мороком заполярних ночей, другі – освітлюються промінчиком сердечної згадки, а треті – немовби наближаються до тебе, дивляться просто в вічі. Таким близьким і рідним на сторінках роману постає в образі Павла Голубенка Остап Вишня.

 

Цікавим і промовистим є такий факт: у книзі мемуарів «Спомини» (Нью-Йорк, 1982) близький земляк В. Гжицького, колишній провідний актор курбасівського театру «Березіль» Йосип Гірняк теж описує свої поневіряння по північних таборах. Він згадує про зустрічі з Володимиром Гжицьким і Остапом Вишнею, підтверджуючи високий громадянський і моральний статус друзів по нещастю.

 

Сторінки, присвячені Остапові Вишні, належать до найкращих у романі «Ніч і день».

 

З почуттям глибокої і сердечної шани розповідає автор про доброту й дотепність Голубенка, якого слідчі зробили «терористом». Павло Михайлович навіть і в найтяжчих умовах не втрачає людяності, високої порядності. До глибини душі зворушує його заповіт Гаєвському. «Слухай, – він обернувся знов лицем до Миколи, – як повернешся на Україну, а ти таки здоровший за мене, ти напевно повернешся, то вклонися від мене нашій сонячній Вітчизні, скажи її добрим людям, що я ні в чому не винний, і скажи ще, що любив Україну, як рідну матір, а людей добрих, як рідних братів...»

 

Такі люди, як Голубенко, комірник дядько Паша, білорус Мислицький і навіть конвоїр Арсланов допомагають Гаєвському зміцніти в силі, спромогтися на духовний стоїцизм і неущербність.

 

Не раз мені доводилося з уст Володимира Зеноновича слухати оповіді, від яких мороз ішов поза шкірою. Перечитую оповідання «Втікачі» (написане, виявляється, ще 1946 року і надруковане в журналі «Україна», № 40 за 1988 рік) і згадую інші канібальські подробиці – і про людоїдство в таборах, і про звірства «вохри», і про самосуди кримінальних злочинців... Здається, в цих нелюдських умовах єдиний прорив на волю – накласти на себе руки. Коли про це з молодечою малодушністю якось я сказав Володимиру Зеноновичу, він одразу заперечив це «право» іншим, вищим правом! – вижити, отже, пробитися життям, правдою, честю.

 

Із людей старшого покоління, з якими мені доводилося спілкуватися, Гжицький був чи не найбільшим ревнителем людської порядності – у великому і малому. Його етичний максималізм не знав компромісів.

 

Долі геніальних вигнанців – Овідія і Шевченка – Володимир Зенонович сприймав, як свою. Він знав напам'ять «Кобзаря» іще з Тернопільської гімназії, читав строфи з Овідія мовою оригіналу і в перекладах улюбленого Миколи Зерова. Його гнів на несправедливість змінювався то розпучливою сльозою, то саркастичним монологом на адресу «Вусатого».

 

Але ніколи, за жодних обставин, він не опускався до того, щоб покрасуватися перед читачами, вивищити себе перед численними кореспондентами, а чи перед таким вдячним слухачем, як його юний односельчанин.

 

Кодекс честі письменник свято зберігав і стосовно подій, обставин героїв – і в житті, і в творчості.

 

Важливою прикметою роману Володимира Гжицького є його часова багатовимірність: сучасне, минуле, майбутнє. Монотонність і статичність концтабірного життя письменник урізноманітнює вдало знайденими образами переміщення (баржа – як символ корабля життя, і в той же час це своєрідний човен міфічного Харона). Автор зумисне акцентує на господарсько-побутових подробицях (створює ефект незнищенної присутності родинного затишку, тепла, перемоги життя над смертю). На сторінках роману з'являється і сама смерть. Її видіння переслідує людей на етапах, навідується до них в карцери, будоражить у невольничих снах. В одному з найстрашніших епізодів вона, як і в романі Осипа Турянського «Поза межами болю», заглядає в очі і Гаєвському...

 

Володимир Гжицький не був би сам собою, коли б не засвідчив свого благородства в цих нелюдських умовах. Його поведінка – інтелігента, письменника, людини невсипущої і працьовитої – глибоко розкривається в ставленні до суворої природи, до корінного населення Півночі. Пригнічений, безпросвітний настрій відступає перед торжеством природи, в якій криється вічно молода життєдайна сила, що надихає людину на життя.

 

Роман Володимира Гжицького «Ніч і день» повинен зайняти особливе місце в нашій літературі, в нашому житті. Його сила – в моральній чистоті, благородстві людського духу, в розмежуванні сил Зла і Добра. Тому він і такий актуальний сьогодні, в час перебудови, коли життя вимагає не лише фіксації, а й суворого громадського засудження сил, які спричинили геноцид шляхом масових репресій, штучного голоду, шляхом єзуїтського насадження міжнаціональної ворожнечі. Народ уже сказав своє слово і про розстріляне відродження, і про «зодчих» двадцятилітньої стагнації нашого суспільства.

 

Роман Гжицького заперечує закиди сучасних культуртрегерів українським літераторам про відсутність у них творів «із шухляди», звинувачення їх у конформізмі. Роман «Ніч і день», як і окремі твори О. Довженка, О. Гончара, поезії В. Сосюри, Д. Павличка, В. Симоненка, належить до яскравих виявів письменницької честі й сумління. Книга особистого болю письменника Володимира Зеноновича Гжицького – пролог до великої Книги Болю нашого народу, яку ще буде написано.

Роман Лубківський

 

Ніч і день. Частина І.

 

 

На носі пасажирського пароплава, що йшов з Котласа вгору по Ричегді, на бухті манільського каната, сидів чоловік років тридцяти п'яти. Правильні риси засмаглого обличчя, рівний ніс, соковиті губи і невеликі задумливі карі очі. Був одягнутий у коричневу шкіряну куртку, спортивні штани кольору хакі, обутий у добрі хромові чоботи; темно-каштанове волосся прикривав картуз, зсунутий на потилицю.

 

Проти течії пароплав посувався досить поволі, вистукуючи по воді лопастями коліс. Цей стукіт відбивався луною від високого правого берега і губився в тайзі. Було по-осінньому тихо. Вітер не тривожив зелених ялин і безлистих беріз, що з обох берегів дивилися в спокійне дзеркало ріки, і навіть дим, що виходив з труби пароплава, довго стояв рваною чорною смугою на безхмарному синьому небі. Сонце з'явилося несподівано по довгих похмурих днях, щоб востаннє зігріти змучену землю перед тим, як надовго сховатись у грубих осінніх хмарах. Золотило хвилі, що бігли за кормою, гуляло по палубі корабля, придивлялось до кожної мідної деталі, вривалось на капітанський мостик і сліпило очі стерновому, заглядало в очі самітному чоловікові, але він наче й не помічав ласкавих променів, бо голова його була сповнена важких думок. Було про що думати. Ще так недавно вільний, щасливий – сьогодні в супроводі двох конвоїрів він їде з України кудись на край світу, не знаючи, навіть, на який час і на яку долю.

 

Чоловіка звали Миколою Степановичем Гаєвським За свої тридцять п'ять років він був учнем, студентом, воїном, робітником у млині, службовцем і, нарешті, письменником. Така його біографія. Коротка, але чесна Його любили читачі, шанували товариші, а от зараз їде на далеку Північ, у табір для в'язнів, обвинувачений у злочинній діяльності проти держави і засуджений на десять років важких фізичних робіт. У слідчій тюрмі, де просидів півроку, ніяких доказів його злочину не знайдено, але це не перешкодило «трійці» дати йому такий великий строк. Чому? За що? З яких міркувань? Що робиться в країні? Чому мало не в кожній людині шукають ворога? Звідки це? І хто нарешті справжній ворог? Може, не там його шукають? 

 

 

 

Гаєвський згадує цілу серію арештів видатних комуністів і безпартійних, людей усіма шанованих, людей, що зі зброєю в руках воювали за революцію, боронили її від смертельних ворогів, героїв, чиї груди рясніли нагородами, хто відчував ще біль від ран, одержаних разом зі славою на полях боїв. Невже вони могли стати ворогами влади, за яку боролися, рискуючи життям?..

 

Якось у розмові з найближчими друзями – Владиком Сміленьким, Іваном Думою і Хомою – говорив на цю тему. Це питання давно мучило всіх нас. Кожен знав за себе, що ні в чому не винен, що ні словом, ні ділом, ні навіть помислом не зрадив Вітчизну, – але чи міг було ручатись за іншого, хоч би й друга? Владик Сміленький запропонував таке: «Давайте, друзі, висповідаймось один перед одним, відкриймо душу. Вам зрозуміло, навіщо це все?»

 

Хома тоді не збагнув, чого від нього хочуть, і йому пояснили, Владик сказав: «Ідуть арешти комуністів і безпартійних. Серед арештованих – наші знайомі, за яких ми досі могли поручитись, а тепер... Якщо ми зараз розповімо один одному про себе, то, коли котрогось із нас посадять, всі інші знатимуть: винен він чи не винен Зрозумів?»

 

Хома кивнув.

 

- Зрозумів, – сказав він. – І, якщо дозволите, почну сповідь першим.

Усі погодились, і він почав. Спершу спитав, чим поклястись. Йому сказали: вистачить слова честі, та коли вважає, що слова мало, хай поклянеться чимсь найдорожчим для нього. І він поклявся щастям Вітчизни. Завірив усіх: ні словом, ні ділом, ні помислом не грішив і не грішитиме проти Комуністичної партії і Радянської влади.

 

Проказавши останні слова, Хома урочисто вклонився друзям.

- Віримо йому, товариші? – спитав Сміленький.

- Віримо.

 

Ніхто не сумнівався в щирості його слів. Зрештою, всі знали його як чесну людину. Зрештою, він був на очах у всіх, ні з ким із сторонніх не братався, нікуди сам не ходив і в себе нікого не приймав.

 

Потім так само урочисто поклялися й інші.

- Тепер ми знаємо, – промовив Владик, – що ніхто з нас ні в чому не винен перед партією і державою.

 

І от усі вже сидять, і всіх зашлють у різні кінці величезної країни, і може, нікого з них більше в житті не доведеться зустріти.

 

Гаєвський пригадує один незначний, а все ж пам'ятний випадок. Тривожні події останніх днів розхитали вкрай напружені нерви. Здавалось, над містом нависла важка чорна хмара і загрожує йому катастрофою. Сидіти вдома було страшно – і він вийшов на вулицю, щоб пройтися, зустріти когось знайомого, знайти розраду. Пройшовши один квартал, віч-на-віч зіткнувся з відомим тоді письменником – автором повісті «Будівник корабля», що наробила тоді багато шуму. Письменник ішов сумний, з опущеною головою. Привітались.

- Куди ви? – спитав той.

- Утікаю від страху, – вирвалось у Гаєвського.

Автор «Будівника» замислився.

- Від нього не втечете, – промовив сумно.

- Що ви про все це думаєте? – спитав Гаєвський, маючи на увазі масові арешти.

У відповідь — важке зітхання.

- Я думаю, за діло беруть, – сказав Микола, не вірячи, звичайно, в те, що каже, хотілось розважити товариша, котрий був ще більш пригноблений, ніж він сам.

- То було б щастя, мій друже, – промовив автор «Будівника», – Було б велике щастя, коли б брали за діло... Бувайте!..

 

Гаєвський ніколи більше його не бачив.

 

Пароплав ішов фарватером попід самим берегом, і Гаєвський, забувши на мить про свої думи, задивився на незнайому природу.

- Тайга! – вилетіло з уст.

 

Про тайгу тільки читав у Арсеньєва та в школі колись учив, але не міг уявити собі, яка вона. Тепер бачить.

 

Близькість берега, мабуть, злякала конвоїрів, бо на палубу піднявся з каюти один з них – сержант Арсланов, який з другим конвоїром, Юдіним, і ще двома пасажирами від самого ранку забивав «козла». Побачивши, що підконвойний на місці, він закурив цигарку і підійшов до Гаєвського.

- Ну, як? – спитав, пильно дивлячись йому в очі. Хотів би, певно, заглянути в його душу, але для нього вона була наглухо закрита.

- Та нічого, – відповів Гаєвський. Не хотілось говорити, та ще й з конвоїром, який, мабуть, уже не раз одвозив у табори таких, як він. Що від цього зміниться? Може, цей солдат щиро поспівчуває, а може, й ні. Напевно ні, коли вірить, що перед ним людина, яку справедливо засудили за злочин проти держави.

- Не віриться, щоб нічого, – промовив Арсланов з татарським акцентом. – Сидиш сам, сумуєш.

- А що мені робити? Танцювати? Не в гості ж їду.

- Правда твоя, – погодився татарин. –  Їдеш у холодний край.

 

Він усім говорив «ти», не тільки в'язням, а й своєму начальству. Гаєвський ніяк не міг до цього звикнути.

- Скажіть принаймні до якого населеного пункту мене везете? Що там – село чи місто? Що там роблять люди? Яка в мене буде робота? Адже не одного туди підвезли.

- Скрізь люди, скрізь робота, скрізь живуть, – уникаючи прямої відповіді, сказав Арсланов. – До всього людина звикає, і ти звикнеш. Головне – зберегти здоров'я. Будеш здоровий, будеш працювати, не загинеш. Відмовишся від праці – згниєш.

- Від якої праці? Що ти говориш? – перейшов на «ти» і Гаєвський.

- Яку дадуть. Скажуть убиральню чистити – чисть, не кажи: не буду. Згодом переведуть на іншу роботу. Оцінять, чого ти вартий. А відмовишся від роботи – почнуть тягати по карцерах, то на трьохстах грамах хліба скоро дойдеш.

- Що це означає?

- Слово «дойдеш» що означає? Так по-русски кажуть на кожного, хто від голоду худне, хворіє на дизентерію і вмирає від виснаження. По-татарськи так не кажуть.

 

Міркування татарина були логічні і відповідали гаслові: «Хто не працює, той не їсть». Про працю в таборах і про тих, що не хочуть працювати, Гаєвський наслухався в пересильній тюрмі, а там різний народ, були й табірні ветерани. Проте йому хотілось продовжити розмову на цю тему, тому й спитав:

- А хто працює, то як тому?

 

Арсланов мав готову відповідь:

- Хто працює, той має хліб і до хліба. Правда, котлет не дають, але суп дають, і рибу дають, і кашу дають, і цукру десять грамів на день також дають Жити можна.

- Перспектива блискуча, – зітхнув Гаєвський

- Звикнеш,– заспокоїв Арсланов, – Не журись Удома що, жінку залишив, діток?

- На щастя, не маю ні жінки, ні дітей.

 

Арсланов витріщив очі:

- Чому? Як так можна жити? Без жінки? Вмерла чи що?

- Умерла, – сказав Гаєвський, щоб одчепитись від нього.

- І моя вмерла, – сумно промовив татарин Він ще хвилину постояв мовчки, повернувся і поволі пішов униз.

 

...До Усть-Вимі прийшли аж наступного дня надвечір. Нічого примітного не було в тому місці, до якого причалили. На гудок пароплава ніхто не з'явився. Під високим берегом матрос, що зіскочив з палуби вбив у землю залізного лома і причепив до нього пароплав. З палуби не було видно ні будинків, ні складів, нічого, що нагадувало б людське житло. Це була остання пристань, тут мав зійти Гаєвський. З каюти повиходили сонні пасажири, з'явились і обидва конвоїри з чемоданами.  Помічник сержанта Арсланова Степан Юдін виніс Миколин чемодан.

- Приїхали, Миколо Степановичу! – промовив веселий, невеличкого зросту молодий солдат, подаючи Гаєвському чемодан.

 

Багато солдатів із охорони поза табором, далеко від начальства, поводилось так, як належить поводитись людям, коли бачать, з ким мають діло. А це легко зрозуміти.

 

Тим часом матроси спустили довгий трап – дві дошки, збиті докупи, з поперечними дощечками і цим трапом зійшли конвоїри, а за ними і їхній підконвойний.

 

Піднявшись на берег, Гаєвський побачив у далині, з правого боку від себе, невеличке село, а з лівого – кілька будинків барачного типу. Арсланов сказав, що раніше тут був табірний пункт, у бараках цих мешкали зеки.

- Хто? – недочув Гаєвський.

- Зеки – це скорочено від російського «заключенные», заслані, а веени – вільнонаймані. Пойняв? – він голосно засміявся, немов од веселого жарту. – Тепер тут ні зеків, ні веенів нема, перевели далі в глиб країни. І частина бараків порожні, навіть у карцері двері відчинені.

 

Тепер Микола звернув увагу на невеличкий будиночок з невеличким заґратованим вікном. Думав, що то курятник, а заґратований для того, щоб через вікно курей не покрали, а виявилось – карцер.

 

Арсланов вимовив це слово спокійно, як і кожне інше, але Гаєвському від самої назви пішли мурашки по шкірі.

- В деяких бараках живуть переселенці. Що роблять – не знаю. Є тут навіть крамниця «Торгсина».

- О! – здивувався Гаєвський. – І таке тут є?

- Так, – підтвердив Арсланов. – Комі мають золото, інакше крамниці не було б.

 

У крамницях «Торгсина», що по-російськи означало «Торгівля з іноземцями», можна було купити першосортні продукти і товари, але тільки за золото. А хто мав якусь золоту дрібничку – перстень, хрестик або хоч золоту коронку від зуба, ніс туди, щоб купити шматок сала, чи масла, чи ковбаси, бо в інших крамницях цього не було.

 

Гаєвський пригадав, яка зла розшифровка цього слова ходила свого часу по місту: «Товарищи, очнитесь, Россия гибнет, Сталин извел народ». Багато гіркоти було в цьому слові.

- А в тебе золота нема? – перебив думку Арсланов.

 

Він говорив серйозно, але Миколі стало смішно.

- Ти забув, певне, що не з дому забрав мене.

 

- Шкода, – зажурився Арсланов. – Там є хороші вина.

- Зекам, як ти кажеш, пити не можна.

- З розумом усе можна, та коли нема – обійдемось, – не без жалю промовив татарин. – Ходім у село заночуємо, а вранці – далі. Пішли!

 

Однак тут трапилась несподівана затримка. Не встигли вони рушити з місця, як двері крамниці «Торгсина» відчинились, з них вийшла молода, висока й струнка жінка в коричневій шкіряній куртці і червоній косинці. Вона пройшла повз них, навіть не глянувши в їх бік.

 

Гаєвський остовпів. Він не хотів вірити очам своїм. Кілька місяців тому бачив її в Харкові, в тому ж убранні, у тому ж дворі, де жив сам. І ось вона тут.

- Варю! – крикнув несамовито.

 

Жінка зупинилась, і він переконався, що це справді вона. Мов навіжений, побіг, схопив її в обійми і обоє плакали обнявшись, а конвоїри стояли, не розуміючи що трапилось, не в силі збагнути вибуху почуттів цих двох людей, що зустрілись на чужині. Людей, що там, на батьківщині, були тільки знайомі.

 

Нещастя об'єднує людей. Щастя може іноді й роз'єднати з зависті чи ще чого, але нещастя спаює

- Що ви тут робите? – спитав нарешті, отямившись. – Невже і ви?.. – промайнула страшна думка.

- Не зовсім, – відповіла, болісно усміхаючись, Варя. – Я приїхала до чоловіка, і вже вертаюсь до чужого мені міста. Нема там того, кого любила, з ким була щаслива...

- Де ж Павло?

- У Чіб'ю. Чули таку місцевість? Не чули. Її на картах нема, але буде. Географію Півночі доведеться вивчати практично. Так мені Павло сказав на прощання.

- Не втратив гумору?

- На щастя, ні. А може, навмисне, щоб не так журилась.

 

На той час, коли Гаєвський тільки завойовував популярність, Павла Михайловича Голубенка (Остапа Вишню) знали вже по всій країні, його новели викликали захоплення найширших кіл читачів, його гуморески, видані невеличкими книжечками, збирали такі тиражі, про які не міг навіть мріяти жоден з його колег. Людиною він був великої чесності й розуму. З першого знайомства зачаровував співбесідника. Здавалось, не мав ворогів, а проте вже сидів, і саме там, куди везли Гаєвського.

 

Варвара Олексіївна з чоловіком Павлом Губенком (Остапом Вишнею)

 

- Знаєте,– сказав Гаєвський Варі, – мені тепер не так страшно. Коли доведеться жити й працювати поруч з Павлом, я буду частково компенсований за втрату волі.

 

Під час цієї розмови конвоїри стояли віддалік мовчки, не заважаючи. Не заважали й пізніше, коли прийшли до села і зупинилися на ночівлю у просторій селянській хаті. Гаєвський вперше ознайомився з побутом народу комі. Кімната, відведена для них, була простора, чиста, з трьома вікнами і вимитою до блиску підлогою, на якій мали спати чоловіки.

 

Характерними для селянських хат комі є високі пороги і низькі двері. Така комбінація в цьому холодному краю, де майже півроку зима, має велике практичне значення: при відкриванні дверей не так швидко заходить у хату через високий поріг холодне повітря знадвору і поволіше виходить тепле через низенькі двері. Заходячи до кімнати, треба низько схиляти голову.

 

Варвара Олексіївна зупинилась у сусідній хаті. Це, власне, вона й привела сюди Гаєвського та його конвоїрів. А зараз прийшла посидіти разом з ними, поговорити. Гаєвський почув від неї багато цікавого про життя у Чіб'ю, найбільше, звичайно, про Павла Михайловича, його роботу в редакції місцевої газети, житлові умови, про людей, серед яких живе.

 

Мешкає він у великій кімнаті гуртожитку. Попід стінами в ряд стоять ліжка, на них постелі, вкриті однаковими покривалами, як у провінційних готелях.

- Люблять його люди?

- Хіба можна Павла не любити!.. До речі, у гуртожитку проживають викладачі новоутвореного гірничого технікуму.

- А для кого ж той технікум?

- Для студентів з місцевого населення, головним чином – комі. На Печорі відкрито величезні поклади вугілля, починають діяти нові шахти, людей треба, спеціалістів. Отже, й технікум потрібен. Викладачі, звичайно, зеки.

- За що ж сидять?

- За те, що й Павло.

- Жахливо...

- Це так, але що вдієш...

- Чи дуже пригнічений Павло? – спитав по деякому часі Гаєвський.

 

Варя скривилась, немов збираючись заплакати.

- Дуже, – промовила тихо. – Має надію, що все з'ясується. Адже не такий страшний сам факт позбавлення волі, як сором перед народом, перед мільйонами читачів. Виходить, він обдурював їх, не був тим, за кого себе видавав. До речі, тільки-но посадили Павла, як у газетах з'явились статті, в яких його «разоблачали». Він став «зубоскалом», «куркульським підспівувачем», та й багато інших епітетів дістав. Його відразу викреслили зі списку живих. А проте він не втрачає надії.

- А ви? – спитав Микола, – ви вірите?

- Я також не втрачаю віри в людей, – почала вона запально. – Я вірю в силу правди. Вона переможе, я вірю! Та коли це буде? – голос її упав. – Чи доживемо ми з Павлом до того часу?  – додала ледь чутно.

 

Гаєвський мовчав, даючи змогу влягтися її хвилюванню. Перервала мовчанку Варя:

- За що ж вас? Я й не спитала.

 

Микола звів сумний погляд, який говорив: «Хіба не знаєте?»

- Ех, чого питати. Коли б за щось! Коли б я був тим, ким мене зробили на папері, – терористом, контрреволюціонером, – що я міг би мати проти того, що мене справедливо покарали? Шкодив – зловили, то й сиди. Йшов на риск, знав, що тебе чекає. Та коли ти нічого, зовсім нічого не знаєш, ні в чому не винен, а тобі дають десять років і женуть під конвоєм на край світу, позбавляють улюбленої праці, викреслюють твоє ім'я з пам'яті людей, нищать твої книги, – о, тоді страшно, ох, як страшно, Варю!

 

В очах Гаєвського стояли сльози. Конвоїри глянули один на одного: адже справжній злочинець не плакав би.

 

Варвара і Микола помітили збентеження солдатів. Чи розуміють ці прості люди, де правда? Мабуть, не зовсім. Та колись це стане ясним і для них. Тільки ж – коли?..

 

- Колись зрозуміють, – прошептав Микола і задумався. Вони-то зрозуміють, але його життя вже скінчилось... Для сторонніх, хоч би й для цих двох солдатів, він – ворог народу, він пішов проти влади, проти революції. Хай доведе, що це не так. А як довести? Словам не вірять, хоч немає ніяких доказів, що винен. Писати більше не зможе, його ніхто не друкуватиме. Ось у чому трагедія.

- А як же брат Павла Михайловича, на місці чи теж... – почав було Микола.

- Яке там на місці. Забрали відразу після Павла.

 

Гаєвський пригадує цього веселого, дотепного чоловіка, наділеного своєрідним гумором, не подібним до братового, але оригінальним, українським, гострим.

 

Пригадує, як він ішов у святковій колоні письменників, серед яких був і радянський діяч Калюжний. От брат Павла Михайловича склав такого експромта

 

Бояться нам теперь не нужно.

Ничто не страшно нам извне.

Семен Михайлович Калюжный

Идется в нашей колоне.

 

З дозволу конвоїрів удвох з Варею вийшли у двір – хотілося поговорити без свідків. Ніч темна, зоряна. Зорі ті самі, що й на Україні, але яка вона зараз далека!..

 

Холодно. З півночі потягнув вітер. Стояли біля хати мовчки. Здавалося, треба так багато сказати, а вийшли – і слів нема. Нарешті Варя, наче прокинувшись від важкого сну, попросила передати Павлові, що вона ніколи його не покине, ні за яких обставин. Хай буде спокійний, хай береже здоров'я.

- І ще скажіть йому, що я вірю в його повернення, навіть і через десять років.

 

Вони йшли майже навпомацки незнайомою вулицею, чужим селом. Повертались на світло хати, де зупинились. Перед дверима попрощались, як сердечні друзі. Зблизило їх спільне горе.

 

Роздумуючи над подіями дня, над долею Варвари Олексіївни, Гаєвський прийшов до висновку, що не набагато вона краща від долі його і Павлової. Поневіряння по чужих кутках, безнадійне чекання. Така доля була у всіх жінок в'язнів. Варя розповідала: тільки-но чоловіки одержували вирок, жінок негайно виселяли з помешкань і з міста. Дітей засуджених батьків бойкотували діти тих, кого не зачепило «правосуддя», називали «ворогами народу», не бавились з ними, в школі не хотіли сидіти за одною з ними партою.

 

По добрій годині Гаєвський увійшов до хати. В кімнаті стояло важке повітря. На столі, де вечеряли, залишився неприбраний самовар, посуд, тьмяно блимала бляшана лампа. На прикрученому ґноті червоніла купка нагару, верхня половина скла почорніла від кіптяви; задушливо пахло гасом, онучами, людським потом. На розстелених по підлозі оленячих шкірах хропли, порозкидавши руки й ноги, конвоїри. Між ними було місце і для нього. На печі спали діти, чухались уві сні, щось бурмотіли, стогнала стара бабуся, шепочучи молитви; на ліжку, за червоним ситцевим положком, відпочивала господиня. Не роздягаючись, тільки роззувшись, Микола ліг між конвоїрами на оленячу шкіру. Під голову господиня дала подушку з брудною наволочкою. Гаєвський розстелив на подушці піджак, і тільки тоді поклав на неї голову. Хотілося спати, але надворі шумів вітер, грався відірваною дошкою на даху, стукав нею раз у раз, не даючи заснути. Поволі втома взяла своє, і сон стулив йому обважнілі повіки.

 

II

Господиня збудила рано, щоб поснідали та встигли на автобус, який відходив о шостій ранку.

 

Жінки тут встають задовго до світанку, палять у печах і варять їжу на цілий день. Поки приїжджі встали, на столі вже кипів самовар – неодмінна річ у кожній сім'ї комі. Розплатившись за нічліг і сніданок, вирушили в дорогу. До схід сонця наші знайомі були вже далеко.

 

Автобус був майже порожній. Якась літня жінка, худа і виснажена, поспішала, мабуть, на побачення з чоловіком, як недавно Варвара Олексіївна. Вмостившись на задньому сидінні, вона всю дорогу куняла. Ще їхав мисливець-комі в лузані (Вовняна куртка без рукавів), в чоботах домашнього виробу з оленячої шкіри, так званих тобоках, і з неодмінною берданкою в руці. Був саме час полювання на дичину, і чоловік, певне, їхав на промисел. Одяг мисливця і сам він зацікавили Гаєвського. Це було перше наочне знайомство з корінним мешканцем краю. Хотів заговорити з ним, але передумав. Мисливець, звісно, здогадався, що він їде не добровільно, а під конвоєм. Скоро чоловік вийшов, і Микола забув про нього.

 

Автобус ішов добре, досить твердим і рівним трактом, який збудували зеки. Обабіч стіною стояв ліс. Він далеко відступив у обидва боки, залишивши на місці високі, в півросту людини, пні. Смуги вирубаного лісу були захаращені галуззям і цілими колодами, з якими розправлявся невблаганний зуб часу. З вікон автобуса тайга мала похмурий вигляд. Можливо, через те, що хмари густо облягли небо.

 

Рух на трасі був незначний. Проскочила вантажна машина, прогуркотів трактор, і знову пустка. Гаєвський колись думав, що в тайзі на кожному кроці зустрінеш звіра, а тут за цілий день пролетів понад дорогою табунець тетеруків – і все. Напевно, техніка розігнала звірів і птахів, примусила їх відступити в глиб тайги.

 

- До таборів тут тракту не було, – сказав Арсланов. – Комі боялись автомобіля. І тепер ще його не бачила половина корінних жителів, а залізниці – дев'яносто процентів. Усе, що тут є,тракт, автобус, автомашини, – усе це табірне, іншого поки що нема!

 

До Чіб'ю прибули надвечір. Селище складалося з новозбудованих дерев'яних будинків, переважно барачного типу, подібних до тих, що їх бачив Гаєвський у селі, на березі Вичегди. В єдиному двоповерховому будинку, в центрі селища, містилось управління табору й комбінату, що керувало видобутком і переробкою нафти. Туди і повели конвоїри Гаєвського.

 

На дверях, перед якими зупинились, було написано: УРЧ «Обліково-розподільчий відділ». Арсланов пояснив:

- Тут тебе приймуть.

 

Процедура передачі і прийому відбулася швидко. Арсланов одержав розписку, що здав зека, а Гаєвський – папірця до старости барака, в якому тепер мав жити.

 

Прощаючись з Гаєвським, Арсланов спитав:

- Претензій до нас не маєш?

- Ніяких, – відповів Микола.

 

Арсланов на хвилину загаявся.

- Ти щось хотів сказати? – спитав Гаєвський.

- Хотів. Ти не розповідай, як ми тебе конвоювали, не треба.

- Будьте спокійні, – запевнив Микола. Справа була ось у чому: коли Арсланов і Юдін конвоювали Гаєвського з Висьєгонська до Котласа залізницею, на одній пересадці кількагодинний час від поїзда до поїзда використали так, що лишили Гаєвського зі своїми речами і рушницею на станції, а самі пішли до міста, і прийшли по кількох годинах добре під хмелем. Першим питанням Арсланова було: «Ти ще не втік? Молодець».

 

Ось чого боявся Арсланов – старший конвоїр. Коли б про це дійшло до начальства, їм більше в'язнів не конвоювати.

 

Вийшовши з канцелярії, Микола відчув цілковиту самотність. Тепер уже солдати його не пильнували, ніхто за ним не ходив по п'ятах, і він не знав, що робити далі. Де шукати барак, у якому житиме? Де знайти старосту? Навколо – ні живої душі. Вертатись назад, у канцелярію, не хотілося. Став серед невеличкої площі перед будинком, поставив перед собою чемодан, задумався. Надворі швидко сутеніло, в тайзі, що з усіх боків оточувала селище, ухала сова. Тиша, глушина... Повз Гаєвського зрідка проходили якісь люди, цивільні і військові. Цивільні в чорних одностроях – їх Микола приймав за в'язнів, військових – за конвоїрів, таких, які привезли його сюди.

- З волі? – спитав раптом якийсь чоловік, що несподівано вийшов ззаду і став перед Гаєвським.

 

Він був середній на зріст, літ тридцяти, русявий, у якійсь комбінованій одежі: трохи табірного, трохи цивільного типу, бо штани мав бавовняні, чорні, табірні, а піджак темно-синій, старенький і досить брудний! Але все це скрашувала лагідна усмішка незнайомого, його веселі очі, які відразу привертали увагу до нього.

- Сьогодні, оце зараз приїхав автобусом.

- Будемо знайомі, – сказав чоловік, простягаючи руку.

Гаєвський потиснув її, назвавши себе. Прізвища нового знайомого не розібрав.

- Куди вас?

- У якийсь барак номер один, а де його шукати...

- Поганий барак, – не дав закінчити фрази незнайомий. – Туди пхають всіх новоприбулих, щоб відразу покуштували табірних розкошів. Потім, коли почнете працювати, переведуть до іншого, який нічим не відрізняється від тих, що на «волі», а дві-три ночі доведеться перебути в першому. Коли хочете, проведу вас, мені по дорозі.

 

Розговорились. Чоловік назвався Іваном Авдєєвим, родом з Рязані. За що сидить? Ні за що. Тут таких більшість.

 

Через кілька хвилин Микола Степанович одержав повну інформацію про те, що таке табір, хто в ньому сидить і за що, які роботи ведуть, хто ними керує.

 

В інформації нового знайомого не було чогось такого, що могло перелякати новачка, про табір говорилось як про звичайне виробництво, про хороших людей, які на ньому працюють.

- Невже тут немає справжніх злочинців? – дивувався Гаєвський.

- Як нема? Є, і великі. Але це «аристократи».

 

Гаєвський запитливо глянув на нього. Авдєєв посміхнувся:

- Тут аристократами називають злодіїв. Серед них є свої професіонали: кишеньковий орудує по чужих кишенях, домушник по квартирах, а ведмежатник – по вогнетривких касах. Усіх цих панів, що жили з легкої наживи, убивць, що позбавляли людей життя заради грошей, називають аристократами. Вони не працюють, як і справжні аристократи, а живуть і тут з того, що грабують роботяг, таких, як ми з вами. Це бич усіх таборів, це нещастя для мирних працівників. Є вони і в тому бараці, куди вас послали. Отож, будьте готові: першої ж ночі пограбують усе до нитки.

- Невже правда? – злякався Гаєвський.

 

Він уявляв, що коли злочинець потрапляє в табір, його якось перевиховують, а тут, виявляється, не тільки не борються з лихом, а ще наче сприяють злочинцям.

- Що ж робити? – спитав, наче Авдєєв міг йому відповісти.

- А що можна зробити, коли начальство їм потурає, боїться їх, – була його відповідь.

 

Гаєвський не міг цього зрозуміти.

- Скажіть, а таких, як ми, багато? – не вгавав він. – Такі, як ми, основний кістяк табору, його робочі руки.

- І ви не боретеся з цим злом?

- Ні. Начальство не бореться, то де вже нам. Начальство вважає їх своєю опорою, а нас – ворогами.

 

Це було теж нове. За короткий проміжок часу йому довелось кілька разів дивуватись. Виходить, він потрапив у зовсім невідомий світ.

- Ну, а справжніх ворогів – шпигунів, диверсантів, терористів – нема?

- Таких тут не держать. Для них інші табори, – сказав переконливо Авдєєв. – Тут робоча сила, ну і паразити, оті аристократи.

 

То були жахливі вісті. Гаєвський не знав про існування цієї касти. Невже зараз заберуть у нього все домашнє і залишать його в самій сорочці. Що ж робити? Кому скаржитись? Хто порятує?

 

- Зрештою, скоро самі побачите що і як. Систему цю не важко збагнути, – додав Авдєєв.

 

Далі розмовляти не було часу. А взагалі-то Гаєвський сподівався багато чого почути від Павла Голубенка.

 

ІІІ

Зустріч з Павлом Михайловичем була дуже сердечною. Від Авдєєва Микола довідався, що Голубенко виходить з управління і йде обідати. Першого дня по приїзді Гаєвського ще на роботу не наряджали, бо мусив пройти, як і всі новоприбулі, медогляд, помитись У лазні, здати в дезинсектор одяг. Відбувши всі ці процедури до обіду, пішов під управління пильнувати Павла Михайловича. Він міг би зайти до приміщення, в редакцію, вхід не був заборонений, але йому хотілося зустрітися з ним віч-на-віч, без свідків. Сховавшись за молоду ялинку, чекав. І ось Павло з'явився на порозі і, як мріяв Гаєвський, сам.

 

У Миколи дужче забилося серце, хотів відразу ж вибігти йому назустріч, але побачив, що той зупинився, задивившись на небо. Північне небо мінилося чудовими барвами – м'якими, яскравими і неповторно прекрасними.

 

Гаєвський притаївся, впившись очима в друга.

 

«Про що він зараз думає? – роїлося в голові. – В усякому разі не про мене... В очах туга, яка туга! Таким він ніколи його не бачив».

 

Хотів знайти в ньому ті переміни, про які говорила Варя. Адже майже рік не бачились, а рік був перенасичений різними несподіванками.

 

Раптом Павло Михайлович стрепенувся. Може, збентежив цей пильний погляд? Він поправив на голові кепку і поволі рушив далі. Аж тепер дорогу йому заступив Гаєвський.

 

Павло враз зупинився і підняв руки, наче захищаючись від примари.

- Хто це? Хто це? Хто це? – проказав кілька разів. – Не може бути! Це ти, Миколо?

- Я, Павле, я.

 

Не маючи сили більше стримуватись, Микола кинувся на шию другові...

 

З Павлом Голубенком Микола познайомився в двадцять другому році – ще на світанку його літературних успіхів. Він бував у Павла вдома досить часто, а згодом хороше знайомство перейшло в дружбу.

 

Проте ця дружба тоді недовго тривала. Письменницька слава Голубенка росла. З його популярністю не міг помірятись ніхто із його сучасників. Далеко було до нього і Гаєвському. Непропорційність росту віддаляла поволі двох друзів, у кожного з'явились свої інтереси, і дружба обернулась у звичайне знайомство. І аж несподівана зустріч у таборі відновила і закріпила їх дружбу назавжди.

- Звідки ти взявся? – все ще не заспокоївшись, допитувався Павло.

 

Микола стояв як укопаний, не маючи сили заговорити. Чув, як у горлі клубочаться слова і як прискорено б'ється серце. Яка ж бо зла доля загнала в таку пустиню двох колишніх друзів і кинула одного одному в обійми? Чи, може, це сон? Такий довгий. Ой ні, не сон. Перед ним Павло Голубенко, такий, як у Харкові, у своїй шкіряній коричневій курточці і картатій мисливській кепці. Ці речі привезла йому дружина. В таборі, особливо на далекій Півночі, дозволяли носити домашній одяг, але цим рідко хто користувався, бо речі, як правило, викрадали злодії, яких тут було з цілого Союзу, і тоді доводилось переходити на тілогрійки і стьобані бушлати. Проте Павло Михайлович ходив у домашньому. Своїми добрими карими очима він пильно дивився на Гаєвського, шукаючи змін на його обличчі, і прийшов до висновку, що той схуд, і це, власне, йшло йому на користь, і що смуток визирав з його очей.

- Ти звідки ж приїхав?

- Приїхав учора, пізно ввечері, автобусом з Усть-Вимі.

- Приїхав чи привезли?

- Привезли, звичайно. Хотів з тобою вчора побачитись, та де ж уночі тебе знайдеш.

- Моя «вілла» недалеко звідси, – сказав з характерною для нього інтонацією Голубенко. Говорив поволі, з усмішкою, навмисне вплітаючи в свою чудову мову російські слова так, як їх вимовляють українські селяни. Це виходило у нього неповторно. Але раптом він спохмурнів, згадавши дружину.

- У мене в гостях була Варя, – додав сумно.

- Знаю, бачив.

- Бачив Варю? – здивувався Павло.

- Бачив в Усть-Вимі. Не уявляєш, що творилось у моїй душі, коли побачив її в цій глухомані.

 

Гаєвський розповів, як зустрілись, як до пізньої ночі проговорили перед порогом хати, де зупинилися на ніч він і його конвоїри.

 

Цієї зустрічі повік не забуду. Всього я міг сподіватись, тільки не цього. Я не мав найменшого уявлення про те, що ти тут. Півроку був відмежований від усього світу. Варя мені багато говорила про тебе, про умови, в яких ти живеш, як працюєш. Казала, що тебе тут шанують, поважають...

 

Друзі сиділи на поваленій деревині, закритій від людей ялиновим молодняком, недалеко від управління, в якому працював Голубенко секретарем редакції табірної газети. Такі привілеї не всякому давали. Розумне начальство не брало всерйоз його страшної статті і строку.

 

Що стосується пошани і поваги, то це перебільшення, звичайно. Яка вже пошана до в'язня, але не нарікаю, скрізь є люди, – розповідав Павло Михайлович. – Зрештою, на всіх посадах, за винятком найвищого начальства і охорони, та й то наполовину, – такі ж, як і ми з тобою. Казала тобі Варя про технікум та його викладачів?

- Казала.

- Всі вони зеки. Дуже порядні люди. Мешкаю з ними в одному гуртожитку.

- Що ж будемо робити? – спитав Микола.

- Працювати.

- Де?

- Де скажуть.

- А література?

 

Павло гірко посміхнувся.

- Обійдуться, мабуть, без нас.

 

Друзі замовкли, посумніли. Враз Микола, більш експансивний, схопився з місця:

- Як же так, «обійдуться»? Чому? Учора людину любили, величали, друкували мало не мільйонними тиражами, сьогодні позбавили всіх людських прав і без усякої на те причини, бо ж ніякої провини в цієї людини нема, невідомо за що загнали на край світу і об'явили ворогом народу. Коли б одного, то ще можна б якось пояснити: міг стати жертвою чиєїсь злоби, наклепу, але ж таких тисячі.

- Ото ж я кажу: чому? за що?

- Що ми кому завинили?

- Криком не зарадиш, – спокійно промовив Павло. – Колись усе буде з'ясовано, а зараз...

- Що зараз?

- Треба терпіти. Така наша доля, нічого не вдієш.

- Чому доля? Ти наче миришся з цим станом речей. Адже це трагедія цілих народів. Ти хоч якось можеш це пояснити? Поясни.

- А що поможе?

- Ні, все-таки скажи: як ти собі все це уявляєш?

 

Павло Михайлович закурив дорогу цигарку – дарунок Варі.

- Може, закуриш?

 

Микола відмовився.

- Цигаркою не відбудешся, ти заспокій мене, не можу так жити. Може, щось знаєш про все це? Може, Варя що говорила?

 

Голубенко сумно глянув на друга. Він бачив його душевну муку, але не міг сказати. Мабуть, не було людини в Союзі, котра могла б відповісти на це запитання.

- Я думаю, – почав він, – та й не тільки я, а багато людей, з якими доводилося зустрічатись (а мусиш знати, що тут немало розумних і високоінтелігентних людей), думають, що десь у верхах сидить замаскований ворог, який хоче отими безглуздими репресіями викликати у населення ненависть до влади.

- Припустимо, – не задовольнився відповіддю Гаєвський. – А ЦК?

- Ти думаєш, що і ЦК не обдурюють? Сталін, як тобі відомо, з Кремля не виїжджає, на місцях не буває, він правди не знає. Думає, що все йде так, як він того хоче, і на догоду йому, а може, боячись за свою шкуру, наближені до нього люди саме так представляють стан справ у державі. А недоліки, які є, вони відносять на рахунок ворогів, яких у країні ще багато, з якими треба боротись.

 

Гаєвський уважно слухав друга і, коли той закінчив говорити, спитав:

- Це що, твої міркування?

 

Павло Михайлович ніби чекав запитання.

- Я вже говорив, – сказав він, – що це не тільки моя думка. Тут сидять і члени партії з 1907 року, і старші, є колишні члени ЦК, і всі вони такої думки.

 

Гаєвський нервово гриз травичку, не зовсім погоджуючись з думками товариша, і коли Голубенко замовк, сказав:

-А може, це робиться для великих будов, які на добровільних засадах важко було б здійснити? Я маю на увазі канал, залізниці, нові шахти й міста.

 

Тепер Голубенко, в свою чергу, не погодився з міркуваннями друга.

- Табір – організація, яка дуже дорого коштує, – заявив він. – Тут багато дармоїдів, нероб, безліч начальників і непростимо низька продуктивність праці. За гроші, які витрачаються на утримання таборів, можна було б мати скільки треба добровільних робітників. Ленін же вчив, що підневільна праця малопродуктивна. Але нема Леніна, нема. При ньому ми не сиділи б. У чому, до речі, тебе обвинувачують? – спитав по хвилині Голубенко, щоб перейти на іншу тему.

 

Гаєвський махнув рукою:

- Ти чув нову приказку: була б людина, а стаття знайдеться? По собі знаєш, за що дістав десять років.

- Та так. Де ночував сьогодні?

- О! – пожвавішав Микола. – Умови, в яких я спав цієї ночі, словами не переказати, пером не описати. На моє щастя, перш ніж піти в той барак злощасний, я випадково познайомився з одним хлопцем. Він тебе знає. Авдєєв його прізвище. І він мене ввів в курс справи. Коли б не це, я сьогодні був би вже голий. Ти не ночував у бараці номер один?

- Бог милував.

- Маєш щастя.

 

І правда, зустріч з Авдєєвим була для Гаєвського щасливою тим, що хоч тимчасово, на перших порах, урятувала його від пограбування. Перед тим, як іти в барак, Авдєєв, знайомий з усіма таборними порядками, повів Миколу в речову «каптьорку» і здав на схов чемодан та найцінніші речі. Авдєєв мешкав у сусідстві, в кращому приміщенні, як робітник будівельної бригади. В свою бригаду він обіцяв на другий день влаштувати і Гаєвського. Але цю ніч довелося ночувати там, де призначив комендант, – на той випадок, коли б уночі була перевірка.

 

Барак номер один справив на Гаєвського жахливе враження. Це була низька споруда без стелі і без підлоги – її поступово спалили замість дров «аристократи», про яких говорив Миколі Авдєєв. Уздовж двох довгих стін стояли перпендикулярно до них дерев'яні тапчани на три дошки кожний. Прохід між ними був витоптаний до глибини рову сотнями пар ніг, що хоч і не довго, а все ж бували тут. Цей барак називався пересильним. З трьох поперечних балок, що тримали стіни у вертикальному положенні, звисали три електролампи, які ледве освітлювали середину барака, а решта приміщення тонула в похмурій напівтемряві. На тапчанах лежали люди, переважно без усякої постелі, майже всі були одягнуті, за винятком «аристократів». Ті спали, як удома, на сінниках і подушках, під ковдрами. Інші не роздягались тому, що побоювалися за цілість свого одягу. Це Гаєвський зрозумів пізніше. Над тапчанами тут і там на дротах висіли якісь торбинки. Це здивувало його. І тут до нього підійшов якийсь молодик з веселими шахраюватими очима, спитав, чого йому треба, і, почувши, що він прийшов ночувати, посміхнувся.

- Значить, у наш готель? – промовив, манірно вклонившись. – З волі, значить, чи вже були в таких завєдєніях?

- З волі.

- Дуже радий.

 

Гаєвський хотів спитати, чи цей веселий чоловік є комендантом барака, але чомусь не спитав. Зрештою, і не потрібно було, бо той сам представився.

- У нас знайдете все, що вам потрібно, як у найкращих готелях Європи. Прошу! – Він вказав рукою на порожній тапчан, на якому нічого не було, крім поперечної дощечки під голову.

- Влаштовуйтесь і будьте як удома, вбиральня у дворі, а решта – вранці. Добраніч.

 

Він зробив кілька кроків до виходу, але подумав мить і повернувся назад.

- Їжі з вами нема? – спитав здалеку.

Микола не зрозумів.

- Ви голодні?

- О ні, – заперечив комендант, – але тут є голодні. Якщо у вас є хліб або щось інше їстивне, то треба підвісити, як оці, бачите, торбинки? Бо пацюки з'їдять усе разом з кишенями, якщо в них тримаєте.

 

Гаєвський здригнувся. Ніякими тваринами на світі він не гидував, крім мишей і пацюків. Самий вигляд цих шкідливих істот викликав у нього відразу і незрозумілий жах.

 

Комендант ще раз попрощався і пішов геть. Це був якраз представник «аристократів», квартирний злодій, який пишався своєю професією і хвалькувато говорив про неї. На Гаєвського він справив враження розвинутої і якоюсь мірою культурної людини.

 

Витягнувшись на дошках, Гаєвський подумав: «Перша ніч у таборі не з веселих. Невже весь строк так буде?»

 

Він гнав геть цю страшну думку. Такого не могло бути. Живе ж Павло Михайлович в людських умовах, І Авдєєв мешкає в нормальному, робітничому бараці. Це тільки його, новачка, хочуть відразу приголомшити, щоб надалі був податливішим.

 

Гаєвський мав рацію: той, хто послав його у барак номер один, був сам з породи «аристократів». Знаючи, що людина прибула з волі і, певно, має якісь домашні речі, навмисне послав до «своїх», щоб обчистили. Сам комендант був не від того, щоб поживитись, але, побачивши, що новенький нічого не має, пішов собі з барака.

 

Ще одно дивувало Гаєвського: його, та й всіх інших і барака, ніхто не стеріг. Ніде не було ні вишок, ні варти з гвинтівками. Вирішив завтра спитати Павла. Про сон не могло бути й мови. Після того, як комендант пішов і у помешканні затихли голоси, почалося життя нічних хижаків. В одному кутку тріщали під зубами гризунів дошки чийогось сундука, в другому два пацюки билися за шматок хліба, пищали, наче їх хтось мордував. Врешті щось зашаруділо у нього під головою. Микола схопився і постукав рукою по дошці. Шарудіння припинилось, але лягти він уже боявся. Сів і почав придивлятись до нового оточення.

 

Крізь досить широкі щілини даху пробивалися блиски місячного сяйва і губились у тьмяному світлі лампи. Місячна ніч заглядала крізь стіни, бо в багатьох місцях повипадала з-поміж колод мохова конопатка. Завдяки такій вентиляції повітря, незважаючи на переповнений барак, було порівняно чисте.

 

Раптом Гаєвський побачив, як просто по сплячих біг здоровенний пацюк, волочачи за собою довгого голого хвоста. Він, як кіт, перестрибував з тапчана на тапчан, а де був більший проміжок, який не міг подолати, пробивався до узголів'я по дощечці, що з'єднувала тапчани, переходив на другий, і далі простував до якоїсь своєї мети. Нарешті зупинився проти Гаєвського і почав нюхати повітря. Микола чітко бачив, як ворушились його вуса. Гризуна принадив запах хліба, що висів у торбинці, підвішеній на дроті. Не гаючись, пацюк вибрався на сплячого господаря, підвівся на задні лапки, щоб дотягнутись до його торбинки, підскочив і вчепився за неї зубами. Ще мить – і він, ухопившись передніми лапками, виліз би на торбинку, та, мабуть, слабо вчепився, бо зірвався і впав на сплячого. Той прокинувся і спросоння сів на ліжку. Почулася така добірна лайка, якої Гаєвський ще ніколи не чув. Дісталося там і богові, й чортові, й таборові, і тим, хто його сюди посадив, і пацюкам. Він устав і підвісив свій хліб у торбині вище. Потім ліг і відразу знову захропів.

 

Десь перед світанком заснув і Микола. Йому снилося, що по ньому бігали пацюки, потім один з них обернувся в конвоїра Арсланова і сказав: «Звикнеш, не журись».

 

IV

Не довго довелося мучитись у цьому тимчасовому бараці, до якого, зрештою, Гаєвський звик, як звикаєш до невиліковного хронічного болю. Вранці йшов на роботу, в полудень приходив, одв'язував з дроту над тапчаном казанок, у якому зберігав шматок хліба. По обіді йшов до свого друга Голубенка, з ним до вечора швидко минав час. Іноді до них приєднувались і мешканці гуртожитку – вчителі і викладачі технікуму. Люди літні, солідні, статечні. Були тут навіть два професори, інженер-шахтобудівельник, якого обвинуватили в шкідництві – дуже модне на той час обвинувачення, хоч він і не знав за собою ніякої провини. То був типовий російський інтелігент-патріот, який у 1917 році беззастережно перейшов на бік революції і віддано працював. Так само працював він і зараз, у технікумі, віддаючи свої знання молодому поповненню майбутніх інженерів. Було ще кілька вчителів середніх шкіл з різних міст Союзу. Всі вони знали Павла Михайловича, його твори, дехто знав і Гаєвського, вірніше, його роман, перекладений на російську мову.

 

«Де працював?» – це перше, про що питав при зустрічі Голубенко. І Микола розповідав про свій робочий день, про враження від нової обстановки і людей.

- Сьогодні я різав дрова у лісі з німецьким пастором, – сказав якось Микола, – він новачок, як і я. Розповідав мені про свою молоду жінку, з якою недавно одружився. Допитувався, чи довго доведеться йому сидіти. Я кажу: вам строк у документах вказано, чого ж питати? Не вірить, не може бути, повинно щось змінитись. Не знаю, на що німець надіється. Побачивши, що я не співчуваю йому, перестав зі мною говорити. Зате я мав змогу милуватись природою. День чудовий, ліс прекрасний, але від цього ще гострішою стала туга за рідним краєм, за домом, за Україною. Мимоволі сльози набігали на очі. Дивно, що нас відпускають без конвою. Я думав, що без нього тут і кроку не ступиш.

- А навіщо конвой? – відповів Голубенко. – Куди втечеш? Їхав же сюди, бачив ті безкраї простори, непрохідні лісові хащі. Все це враховано. Та й від кого тікати? Від Радянської влади? А хіба не за неї ми боролись? Я розпитував, – вів далі Павло Михайлович, – старожилів, які вже одбули по кілька літ строку, чи тікали з табору політичні, тобто «контрики», як називають тут нашого брата. Виявляється, що не було жодного випадку. Тікали тільки блатні. А «контрики» були і залишились радянськими людьми. Та й чого їм тікати? Все скоро виясниться.

 

Микола усміхнувся:

- Не знаю, чи ти так думаєш, чи тільки мене потішаєш?

- Інакше не можна думати, правда неодмінно переможе.

- Правда? Хочеться вірити, – зітхнув Гаєвський.

- Треба тільки «зберегти здоров'я». Це гасло всіх в'язнів, «соціально небезпечних» і «соціально шкідливих».

 

Голубенко закурив і простягнув цигарки Миколі.

- Якщо вже твердо дотримуватись цього гасла, то не слід би й курити, – сказав Гаєвський.

- Людина слабка, – пожартував Павло Михайлович, – а берегтися справді треба. Хто зна, може, ми ще колись і в Києві працюватимемо, як ти думаєш?

- Нічого я не можу на це сказати.

- У всякому разі тобі треба знайти роботу постійну і менш виснажливу.

- Хіба це від мене залежить?

- Я про це подбаю. Все буде гаразд. Мене начальство слухає, – пожартував Голубенко.

 

Працюючи в табірній газеті «Рабочий Севера», Павло Михайлович за короткий час завоював загальну симпатію співробітників і начальства. Цей скромний, непоказний на вигляд чоловік умів очарувати кожного. Він полонив людей, що стояли на різних щаблях культури й освіти, розумним ласкавим словом, тактом, неповторним, тільки йому притаманним гумором, приємним дотепом, чарівною усмішкою, м'яким, трохи хрипким голосом. За кілька днів після прибуття в Чіб'ю його уже знав весь табір. Начальство називало його по імені і по батькові, тимчасом як до інших в'язнів зверталося на «ти». Ось він і вирішив використати свій «вплив» і поклопотатись, щоб другові дали посильну роботу. Однак клопотатись не довелося. Наступного ранку в дверях барака номер один з'явилися конвоїри і нікого звідти не випустили. Старожили знали, що це означає готуватись до етапу. Почалась метушня. Кожен зек складав у мішок своє немудре майно – пару білизни, одежину, яку ще не вкрали вурки (а не вкрали тільки тому, що вона нічого не варта), шматок хліба, який не встигли з'їсти вночі пацюки, казанок, кухоль, ложку і чекав команди виходити на подвір'я.

 

Майже всі йшли охоче, бо дуже дався взнаки барак і блощицями й пацюками, злодії, що не давали спокійно відпочити після роботи, погані харчі. Правда, Миколі шкода було розлучатися з Павлом, але мусив миритися, тим більше, що хотілось якоїсь постійної роботи. Тут ним, безвідмовним, нарядник затикав усі дірки, аж до робітника на кухні. Довелося кілька днів носити йоду, різати дрова, чистити картоплю. Ось тоді й згадав слова Арсланова: «Скажуть убиральню чистити – чисть, не кажи: не буду!»

 

Етапників вишикували перед бараком, як солдатів, у два ряди, і почалася довга, нудна перекличка. Прийшов і завгосп етапу. На радість Гаєвського, це був Авдєєв, його перший знайомий у таборі. Він мав одержати хліб і продукти для людей на всю дорогу і по ріці сплавляти їх за етапом. Йому було дозволено взяти двох зеків, щоб допомагали одержати продукти, вантажити їх, а потім правити шнягою і оберігати навантажене на ній добро. Авдєєв вибрав Гаєвського, його підтримали конвоїри, але Микола від цієї честі відмовився, заявивши, що хоче йти пішки.

 

Людей, призначених на етап, конвоїри перелічували по кілька разів. Хоч їх було небагато, чоловік вісімдесят, не більше, та все щось не сходилось, бо завжди когось забували: то завгоспа, то лікпома, то хтось занедужав – і знов цифри не сходились. А для деяких вохрівців рахунки в межах восьмидесяти прирівнювались мало не до вищої математики. Аж по добрій годині все було готове. Один солдат з гвинтівкою побіг на чоло колони, а її начальник звернувся до етапників із звичайним у таких випадках застереженням:

- З цієї хвилини етап переходить у розпорядження конвою. За непідкорення конвоїрові, самовільний вихід з колони, за непослух конвой має право застосовувати зброю без попередження. Зрозуміло?

- Зрозуміло, – озвалося кілька голосів.

- Рушай, – пролунала команда, і колона поволі потяглася трактом.

 

Етап здебільшого складався з простих селян, робітників, кількох інтелігентів середнього віку. Було й кілька молодих хлопців, але майже всі вони блатні, злодії, рецидивісти. Для них етап був своєрідною прогулянкою. Це, насамперед, зміна місця, більші можливості пограбувати товаришів у дорозі і на постоях. Для решти ж, для трудівників, кожен етап був тяжким випробуванням: він знімав їх з постійних місць, відривав од більш-менш постійної роботи і вів у невідоме. До того ж у дорозі доводилося терпіти знущання добре організованої зграї бандитів-рецидивістів.

 

*     *     *

Уже кілька днів посувався етап нескінченною північною тайгою. Не раз у своєму житті Гаєвський розглядав карту Півночі, не раз мріяв про невідомі краї Радянської держави, не раз хотілося побачити той незрівнянний витвір природи, що називається тайгою, пізнати її таємниці, її суворі закони, але завжди не було часу. І от несподівано... Яка іронія долі – він приму­сово міряє її своїми ногами.

 

Читаючи колись чудові книги Арсеньєва, заздрив видатному вченому, який, незважаючи на тяжкі злигодні і муки, наполегливо вивчав невідомі землі Вітчизни. Гаєвський опинився тут в інших умовах, йому не судилося вивчати білі плями на карті Півночі, і все ж він відмовився їхати човном: хотів побачити на власні очі тайгу, пройти по ній. Завжди-бо жевріла надія, що колись повернеться додому і розповість рідним про неї, про її тайни і чари, про те, що сам побував у ній, ходив по ній, дихав її повітрям.

 

Тайга зачаровувала Гаєвського. Була вже пізня осінь, і сюди все частіше навідувались холодні північні вітри, дощі й ранні заморозки. Листяні дерева вже втратили золото й багрянець свого вбрання, тільки хвойні пишалися вічною зеленню. Микола уявляв, яка чарівна краса тут навесні і влітку, яка казкова вона взимку. Ішов бадьоро, незважаючи на те, що часто доводилось продиратися крізь густі зарості, перелазити через бозна-коли повалені буреломом дерева, убрід долати безкраї, порослі мохами болота.

 

Люди йшли мовчки, тільки зрідка хтось кашляне або котрийсь із солдатів крикне: «Підтягнись!..», і то більше для порядку, ніж з потреби.

 

Ночували там, де заставала ніч. Найчастіше в селах. Селяни нерадо приймали етапи, бо в якій хаті ночували «аристократи», обов'язково її обкрадали. Довірливі господарі спохвачувалися звичайно аж тоді, коли етап буй уже далеко. Та хоч би навіть і наздогнали, це нічого не дало, бо злодії вміли не тільки красти, а й ховати.

 

Микола був свідком такого випадку.

 

Ішов у цьому етапі молодий селянин, білорус, Вася Жерносек, який непогано вдавав із себе дурника. Його дражнили тим, що питали: «За Гомелем люди йосьць?» І він відповідав: «Йосьць, толька дробнєнькіє». Оцей парубок, єдиний в етапі, йшов у своїх домашніх, плетених з березової кори личаках. Це взуття він сам робив собі і не боявся, що його вкрадуть. Одного разу під час ночівлі вурки вкрали у господаря хати нові хромові чоботи. Той похопився і поскаржився начальникові конвою, який запевнив, що чоботи знайде, бо винести їх нікому не вдасться, а сховати в етапі неможливо. І ось, перед тим, як вирушати в дорогу, конвой вишикував усіх зеків і разом з господарем почав обшукувати кожного. Безрезультатно. Але ж чоботи вкрадено... Зроблено це так: у чоботи взули Васю Жерносека. Поверх чобіт намотали онучі, а вже тоді – личаки. Нікому й на думку не спало шукати чоботи в личаках, і вони попливли з етапом.

 

Селяни називали «аристократів» шпаною, боялися їх і не хотіли пускати в хату. Після того випадку блатних під час ночівлі тримали в домашніх банях, поки одного разу вони не підпалили баню зсередини. Словом, з блатними конвоїри мали багато клопоту. Тільки «соціально-небезпечні» йшли покірно. «Як вівці», – думалося іноді Миколі.

 

Важко було з етапом у селах, проте конвоїри все ж таки намагались надвечір зупинитись у якомусь селі, де б можна було купити молока або взагалі поїсти чогось теплого. Але села в краю комі розміщені далеко одне від одного, не завжди етап встигав за день дійти до села. Тоді ночували в хатках мисливців, у покинутих бараках лісорубів, а то й у лісі, на березі ріки, розкладаючи величезні вогнища, від яких червоніло загравою небо. Одна така ночівля просто неба запам'яталася на все життя.

 

Миколі Авдєєв запропонував переночувати в шнязі. Конвоїри дозволили. У човні спати було краще тому, що сухіше, бо береги завжди вологі. Господар шняги наносив ялинових лапок, розстелив їх по дну, і Микола ліг. Укритись не було чим. Як не тулились хлопці один до одного, але зігрітися не могли. Практичний Авдєєв порадив скинути бушлат і ним накритись. Стало тепліше в спину, але ноги мерзли.

 

Тієї ночі Микола таки не міг заснути від холоду. І наче на втіху за це вперше у житті побачив казково-чудесне полярне сяйво. Запам'ятався і день після цієї ночі. Пішохідна подорож мала того дня закінчитись. До вечора треба було дійти до великого села Шелья-Юра, а звідти пароплавом піднятися по Печорі до місця майбутньої роботи. Цей останній перехід був найдовший і найважчий. Люди потомились. Після безсонної ночі багатьом відмовляли ноги. Серед таких був і Гаєвський. Йому чобіт намуляв ногу, і він плентався майже позаду усіх.

 

Солдати сердились. Усе частіше лунала команда: «Підтягнись!» Але вона вже не діяла.

- Якщо так будемо йти, то й до вечора не дійдемо, і знов доведеться ночувати в лісі.

 

Перспектива страшна. Знав це і Гаєвський не гірше від інших, але, здавалося, втоми не перемогти. Уже жалкував, що не поїхав човном, та пізно.

- Останнє болото доконало, – виправдовувався перед конвоїром. Йому самому було соромно своєї слабості. Були ж такі, що йшли, і їх більшість. – Чоботи намокли, онучі хоч викрути, позбивались і так намучили ноги, що ледве тягну. Ще трохи –і ляжу на дорозі.

- Не ляжеш, – засміявся солдат.

- А коли ляжу, пристрелиш?

- Чи я звір, щоб у тебе стріляти, – обурився солдат.

- Ти, певно, хотів сказати, що я не звір, щоб у мене стріляти.

Солдат усміхнувся.

- Я не так сказав, вірно. Але ж я таки людина, чого б я в тебе стріляв?

- Що ж тоді зробиш, коли я не піду?

- Собака поможе.

- Невже на безсилого пустиш собаку?

- Я жартую, – заспокоїв солдат. – Собак ми пускаємо на тих, що не хочуть іти, а ти не можеш.

- І все-таки, що зробиш? – допитувався Гаєвський.

- Покинемо в лісі й підемо, – сказав солдат.

- А я?

- А ти відпочинеш, роззуєшся і босий за нами побіжиш. Тільки не забудь, що наздоганяти важко, краще повзти, ніж на місці лежати. Ти думаєш, тайга тебе помилує? Це не у тещі в гостях.

- Знаю.

- Отож-то. Не хотів чесно на волі жити, покуштуй, як у таборі.

 

Слова конвоїра пройняли Гаєвського жахом.

«Невже всі вони певні, що я ворог? – думав він. – Яка ж це люта, злочинна робота – так переконати отих сірих селян у шинелях і їх начальників, що всі такі, як я, – справжні вороги народу?..»

 

Гаєвський гірко посміхнувся. Як же інакше було реагувати на цю репліку!

- Чого посміхаєшся? Може, не правда? – спитав конвоїр. – Ти не з блатних, а, видно, інтелігент, може, навіть якийсь начальник, перед яким колись шапкували, а, бач, зробив злочин проти держави. Тепер – спокутуй!

- Твоя правда, – сказав Гаєвський. Навіщо доводити цьому не дуже розвиненому солдатові свою невинність. І що б це допомогло?! Все одно не повірить, бо начальство на політичних заняттях щодня втовкмачує: перед вами вороги народу, і їх треба пильно сторожити.

- Коли б усі такі вороги, як він, то вже давно соціалізм побудували б, – озвався молодий ще, років тридцяти, вродливий парубок, що йшов у парі з Гаєвським.

 

Конвоїр визвірився на нього.

- А ти чого агітуєш? – крикнув погрозливо.

 

Але той не злякався.

- Не агітую, а кажу те, що є.

 

Це не переконало солдата.

- Ти не дуже-то... бо знаєш, що за такі слова буває?

- Не знаю.

- Нова стаття.

- А мені вже байдуже, до моїх десяти не добавлять.

 

Хлопця звали Йосипом Мислицьким. Був він з Білорусії, десь із-під Гродно. Удома покинув молоду жінку, Леонарду, всю дорогу йшов майже мовчки, думав про кохану дружину, з якою прожив лише кілька місяців. На привалах розповідав про неї, журився, як вона житиме без нього, чи витримає десять років, які він одержав, не знаючи за що.

 

У таборі знайомства, майже без винятку, починаються з запитання: за що хто сидить. Так почалося воно і між Гаєвським та Мислицьким. Товариші по нещастю розповіли свої сумні історії. Від Йосипа Йосиповича Гаєвський довідався, що йому дали десять років за те, що брат його дружини втік до Польщі.

- А втік він тому, – оповідав Мислицький, – що там залишились його дружина й дитина. І було б не так гірко, коли б я знав, чи хоч бачив цього брата, а то він виїхав за рік до мого знайомства з його сестрою, моєю дружиною. Та хіба слідчий розбирався? Він план виконував. Знав: чим більше посадить людей, тим швидше премію одержить, ще один ромб – на комір.

 

Це була страшна правда. Гаєвський пригадував, як слідчий просив, щоб він, Микола, сам обмовив себе, бо хотів чимскоріш закінчити слідство. Навіть запропонував план, що і як писати – мовляв, цього вимагає від нього революція! Так треба! Ха! Так треба! Кому?! Яку совість треба мати слідчому, щоб губити явно невинну людину, позбавляти її волі, радості життя, а для родини – годувальника, зганьбити її. Адже ті, що залишались на волі, не знали, що їхні друзі, знайомі, рідні сидять безневинно. Відомо, що чимало жінок відмовлялись від і своїх ув'язнених чоловіків, діти поривали з засудженими батьками. Чи, може, така була мета ворогів, що ховались під крилами органів ДПУ, – викликати ненависть до уряду і Радянської влади тих тисяч невинних, що йшли ешелонами в табори.

 

Гаєвський пригадує, що, проїжджаючи через Москву, він бачив десятки ешелонів, переповнених в'язнями, яких везли в різні табори Союзу. Невже все це були вороги держави? Хто б повірив? Це був якийсь ворожий спосіб винищування своїх, радянських громадян, заселення ними необжитих місцевостей Півночі, це був легкий спосіб розправи з особистими, а часом і політичними противниками.

 

Гаєвський знову і знову пригадував арешти харківських комуністів: інженерів, професорів, учителів, письменників, серед яких було арештовано улюбленого письменника народу, гордість української радянської літератури Павла Михайловича Голубенка. Про нього Микола напевно знав: сидить невинно. То хто ж це творить? Хто? І знов думка: невже про все це не знає Сталін? Невже він не знає, що в органах безпеки сидять вороги і чинять сваволю? Чи, може, і справді не знає? Його ж люди вважають «геніальним», моляться на нього, як на святого. Є такі фанатики.

 

Гаєвський вирішив: якщо зупиняться десь надовше – і можна буде там писати, – напише Сталіну, розкриє йому очі на всі ці неподобства.

 

В село Диюр прийшли пізно ввечері. Дякуючи Мислицькому, що дав сухі онучі, Микола, перезувшись, якось доплентався до місця нічлігу. Звідси треба було завтра пройти ще шість кілометрів до Шелья-Юра, великого селища на березі Печори, і сісти на пароплав.

 

У Диюрі Авдєєв зустрів етап. Він уже давно прибув сюди і встиг перенести рештки продуктів на квартиру, де мали ночувати конвоїри і він сам. Побачивши Гаєвського, Авдєєв докоряв йому, що не хотів їхати з ним човном. Але той не шкодував.

- Коли б не те, що намуляв ногу, все було б гаразд. Я не люблю привілеїв для себе. Що громаді, те й бабі. Мене ще не покинула професіональна звичка: все скуштувати самому, хотілося бачити тайгу на власні очі. Того, що я пережив і побачив, з чужих слів не збагнеш. Тайгу з її таємницями треба пройти, щоб мати уявлення про неї.

 

Він ще хотів додати, що, може, колись доведеться про неї писати, але промовчав, неначе боявся спокусити долю. Марновірство йде поруч з нещастям.

- Встигнете її ще не раз побачити, – сказав Авдєєв.

 

По добрій вечері, замовленій приватно у господарів, яка складалася з картоплі, вареної в мундирах, риби печорського засолу, напились справжнього чаю.

 

А ввечері Микола довірив Авдєєву свій план написати Сталіну. Авдєєв тільки посміявся з його наївності.

- Думаєте, не було до вас таких героїв, які намагались розкрити очі Сталіну на те, що твориться навколо? Були, і не хто-небудь, а полководці, партійці з величезним стажем. На жаль, нічого не допомогло. По-перше, ваш лист не дійде до адресата. Його не випустить з табору місцева цензура. А по-друге... коли б вона проґавила, бо таке може бути при нашій загальній байдужості до виконуваних обов'язків, то його перехопила б цензура кремлівська. Там секретарів – сила-силенна. Вони відіслали б листа назад, у табір, а тут довідалися б, хто писав, і вас посадили б на посилений режим. Навіщо вам такий клопіт?

- Коли ж страшно так жити. Це ж замкнене коло! Страшна думка, що тебе на волі вважають ворогом народу, роблять якісь дикі припущення. Ні, це жахливо!

 

Гаєвський у розпачі схопився за голову.

 

Авдєєв почекав, доки той заспокоїться.

- Не горюйте, – сказав якомога прихильніше. – Це тільки попервах так тяжко, а там звикнете, бо ж скрізь живуть люди. Ми ж не де-небудь, а у своїй державі. Працюємо на іншому, так би мовити, полі, а там, дивись, перемелеться, ще й мука буде...

 

Мудрий Авдєєв був жвавим, веселим і добрим товаришем. І завжди, за його словами, виходив сухим із води, за винятком того випадку, жартував він, коли потрапив у руки ДПУ, бо звідти виніс десять років строку в таборах. І теж не знаючи за що.

- Коли б я, бувши шофером, попався на невеличкій крадіжці, – говорив він, – то не журився б, бо не скажу, що був святим. Що до цього довело – інша справа, про це зараз не варто згадувати. Мій батько, – продовжував Авдєєв, – служив колись візником у багатого хазяїна, котрий тримав кілька пар коней і платформ на гумових колесах, для перевезення різних вантажів. Яка тоді була заробітна плата візника – не важко здогадатись. Треба було якось жити. І батько «промишляв». Він мав у жилеті, зауважте, у жилеті, величезні внутрішні кишені. В таку кишеню клав невеличку свинячу шинку – і було непомітно. Ховав туди пляшку горілки, – одним словом, з усього, що перевозив, брав щось собі. Ніколи додому впорожні не вертався. Я став шофером, коні не в моді, але батькова школа до деякої міри мала вплив. Отже, коли б я попався на дрібній крадіжці і посадили б, то мовчав би. Але дістати десятку за контрреволюцію – це навіть не безглуздя, це злочин слідчого.

 

Авдєєв невесело усміхнувся. Гаєвський не відповів. Занадто багато правди було в словах цієї людини.

 

Зима наступала етапу на п'яти. Поки дійшли до Шелья-Юра – великої пристані і табірної бази продуктів і техніки, звідки мали продовжувати путь на пароплаві, по ріці пішла шуга. Термометр підвечір показав мінус вісім градусів. Пароплавство відмовилось подати під етап умовлену посудину, боячись, і не без підстав, що замерзне серед ріки, не дійшовши до мети і до затону. Етап опинився у важкому становищі. Вертатись назад, повторити таку путь не були б у силі ні зеки, ні конвой. Добиратись пішки до Вої – кінцевої мети етапу, до якої залишалось не менше трьохсот п'ятдесяти кілометрів, навіть думати не можна було. Почались переговори начальника конвою з Пароплавством, з капітаном корабля і з начальником табірного управління по телефону. Домовились, що тільки-но потепліє і зійде шуга, а це ще на початку жовтня було можливе, пароплав подадуть під етап. Поки начальники вели переговори, потомлені зеки відпочивали. Поруч із базою стояв ряд стаціонарних палаток для етапників. У них поселили новоприбулих. Це було гірше, ніж мешкати в селі в теплій хаті, але зек не мав вибору. Дошкуляв голод, який за дорогу виснажив людей. Гаєвський відчував, що із кожним днем слабне. Але знову став у пригоді Авдєєв, розторопний, практичний чоловік. Недалеко від палаток була невеличка бойня. Саме у той час, коли етап поселився в палатках, з Нового Бору привезли баржу вибракуваної худоби, і от її забивали по дві-три штуки в день. Різниками були, звичайно, зеки, Авдєєв з дозволу конвою взявся допомагати їм, пообіцявши якусь вигоду солдатам, що теж сиділи на нікчемному пайку. Тепер щодня Авдєєв приносив у палатку два-три відра крові, кишок, і люди це варили в казанках і їли. Варена кров не така вже смачна страва, але поживна, бо за кілька днів люди в палатках ожили і подужчали. Повернувся до норми і Гаєвський. Одного дня гудки пароплава покликали на посадку. Етапники радо покинули полотняні хати і переселились на пароплав. Двох етапників охорона не дорахувалась. Це були блатні. Щоб пожити хоч кілька днів на волі, вони не побоялись додаткових років таборів.

 

V

Пароплав «Октябрьская революция», на який посадили етапників, належав до ветеранів Печорського пароплавства. Його давно збиралися списати, але згадували про це тільки під час навігації, коли старий починав капризувати. По закінченні плавання його обережно заводили в затон, чистили, ремонтували, фарбували і навесні знову відправляли на нелегку роботу: не було іншого. Про нове поповнення в ті далекі тепер часи нічого було й думати.

 

Етап розмістили на середній палубі. «Аристократи» відразу ж захопили територію котла, тобто найтепліше місце, вигнавши звідти пасажирів – селян з прибережних сіл. Селяни уступили їм місце без заперечень, добре знаючи, з ким мають справу.

 

До появи таборів у республіці Комі народ не знав слова «злодій». Хати не замикались. Досить було покласти на двері коромисло знадвору (доказ того, що вдома нікого нема) – і в хату вже чужий не зайде. Не замикались і мисливські хатки в тайзі, і невеличкі комірчини біля цих хатинок, хоч у них завжди можна було знайти кілька штук битої борової дичини – глухарів, косачів, рябчиків, білих куріпок; лежала там іноді й шкурка соболя або кілька білячих шкурок. Ніхто з мисливців не наважився б посягнути на чиєсь добро, і тільки чужаки – карні злочинці, яких тут називали «шпаною», навчили чесних мешканців цього суворого краю, що залишати хату чи комору без догляду не можна.

 

Решта етапників розмістилася на пароплаві над люком вантажного трюму. Люк був замкнений двома великими висячими замками, і нікому з тих, що посідали над ним, і на думку не спало, що їх можна відкрити. Зате сусіди з-під котла про це подумали, і тільки-но пароплав рушив, узялись до роботи.

 

До групи, що влаштувалася над люком, підійшло двоє любителів тепла і порадили всім, кому дороге здоров'я, нічого не чути й нічого не бачити.

- А хто насмілиться про це заявити охороні або капітанові, може відразу ж прощатися з життям, – заявив старший з парламентерів на прізвище Тяжолий. Свою кличку він носив заслужено: це був здоровило, незграбний, з ведмежою ходою, майстер відчиняти найхитріші замки.

 

Після такого вступу, що здалеку скидався на мирну, дружню розмову, вмить були відкриті замки, і два вурки спустилися в люк. За якусь хвилину звідти винесли кілька ящиків сухофруктів. Це те, на що вони натрапили в пітьмі. Ще кілька хвилин – і фрукти пересипано в мішки, поділено поміж своїми, а ящики полетіли за борт. Замки так само майстерно було закрито, як і відкрито без ключів, і коли вранці матроси прийшли їх перевірити, не зауважили ніяких ушкоджень. «Аристократи» понаїдались тієї ночі і на другий день аж до розладу шлунків, а ввечері, коли на пароплаві люди полягали спати, операцію з люком було повторено. Цього разу витягали рибні консерви, на третій день – мішок цукру. І все це робили спритно, майстерно, обслуги пароплава і не здогадувалася, що в трюмі хазяйнували чужі люди...

 

Звичайно, рідко вдавалось відібрати украдене. Якщо то була їжа, злодій з'їдав її вмить, а якщо інша річ – передавав комусь із своїх. І тільки одного разу, коли вкрали цілу коров'ячу ногу, солдати її відібрали, бо вурки не встигли ні сховати, ні порізати на шматки.

 

Пароплав ішов поволі, монотонно вистукуючи лопастями по воді, дим із широкої, присадкуватої, оперезаної червоною стрічкою труби чорнив сіре небо.

 

На Печорі появились невеличкі забережні, а посередині течії – перші ніжні кільця «сала». Капітан турбувався, що до льодоставу не встигає дійти до найближчого затону, але, хоч як старались кочегари, із старої машини витиснути більше не могли. Ось уже чотири дні йшов пароплав, а до мети було ще далеко. Нудились пасажири по каютах. Тинялася біднота, яку етапники вигнали з найтепліших місць посеред пароплава. Нудились і, може, найбільше, самі етапники обох груп, бо не мали перед собою ані мети, ані перспектив, як цільні пасажири.

 

На пароплаві був невеличкий ларьок, який досить жваво торгував у дорозі. Та в'язням було заборонено щось купувати і на стоянках, хіба тільки в супроводі солдат. Втім майже ніхто грошей не мав. Блатні дуже зазіхали на цей ларьок, але залізти в нього не могли, бо тільки-но його зачиняли, як відразу з'являвся сторож. А справитися з ним при наявності озброєної охорони було небезпечно. Проте ларьок не давав їм спокою. Особливо нетерпеливилось злодію по кличці Дурак, що набрид усьому етапу і охороні. До речі, кличкою своєю він пишався. Це був рецидивіст, багато разів судимий за розбої і крадіжки, настирливий, нахабний, в'їдливий. Він усім докучав своїми безглуздими жартами, які супроводив штурханами, а то й ляпасами, своєю щоденною монотонною піснею, яку співав на блатному жаргоні. В ній оспівувався «подвиг» такого ж, як він, злодюги, який когось там із «фраєрів» убив.

 

Под крыльцо его запулил,

И сам на цырлах поканал...

 

Що в перекладі на нормальну мову означало: під ґанком його заховав, і сам тихенько пішов геть.

 

Як не дивно, але цей безнадійний дегенерат користувався повагою серед своїх. Очевидно, тут відігравали роль його фізична сила і відчайдушність, що межувала з безглуздям.

 

Зранку того дня, про який ітиме мова, серед блатних біля котла зчинилася незвична метушня. Верховодив Дурак, одягнутий у ритуальну суддівську «правилку», цебто у звичайну жилетку, силою стягнуту з Гаєвського під час одної ночівлі в полотняній хаті. Жилетку Дурак натягував поверх сорочки, пущеної поверх штанів, заправлених у халяви чобіт.

 

У такому одязі злодії-законники «качали права» – судили своїх товаришів, які так чи інакше порушили неписані, але дуже суворі й тверді закони «шпани». Дуракові того дня не довелося нікого судити, хоч він, мабуть, мав право носити цей «почесний» одяг, що нагадував суддівську мантію, яка ще й досі є почесним атрибутом на Заході. Що говорив Дурак і що відповідали його однодумці, не було чути через стукіт машини, але той, хто знав цих людей і їхні звичаї, легко міг уявити зміст їхніх розмов.

 

Вечоріло. На Півночі восени сутеніє швидко. Для етапників, особливо для «контриків», наставали найтяжчі, найсумніші години. Холодний похмурий вечір волік за собою нескінченну, чорну, безпросвітну ніч. Спати доводилося на голих дошках, покотом, у тісноті, а останні два дні – з голодним шлунком, бо подорож несподівано затягнулася, продукти вже закінчувалися, І пайки довелося скорочувати. Це, звичайно, відчувала група над люком, а ось злодії вміли самі себе забезпечити, і голоду не терпіли.

 

Відбулася вечірня перевірка, і солдати розійшлися – хто спати в каюти, хто «забивати козла»; пішов перекусити і черговий. В'язні над люком поволі почали збиратися до сну – просто на підлозі стелили фуфайки і бушлати, а ті, в кого їх не було (бо проміняли на пайку хліба, або вкрали вурки), лягали на голі дошки і намагалися заснути, щоб скоротити невимовно тяжкий і нудний час подорожі.

 

Пароплав ішов ще з півгодини в кромішній пітьмі від бакена до бакена, поки на них горіли ліхтарі. Обминувши останній освітлений і не побачивши попереду наступного, капітан відійшов кілька метрів від фарватеру вбік і наказав кинути якір. Машини замовкли, тільки чути було, як з лопастей коліс дзвінко падали в ріку краплі води. Скоро затихло й це. Матроси, упоравшись на верхній палубі, спустилися в середню, щоб купити чогось у ларку на вечерю. Згодом туди ж прийшли кочегари, помічники механіка й капітана, і «ларьошник» відкрив свою маленьку плавучу крамничку. Скориставшись з відсутності вартового, до ларка кинувся Дурак із своїм приятелем, теж старим рецидивістом, туберкульозником по кличці Бацила. Не минуло й п'яти хвилин, як вони повернулись, а ще через десять хвилин половина карних злочинців вже була п'яна.

 

Чергового солдата все ще не було, і вурки відчули волю. Підігріті спиртом, вони розбрелися по палубі. На пароплаві зчинилась паніка. Одна група вурків накинулась на жінок, щоб зґвалтувати їх. За жінок заступилися чоловіки. Почалася бійка. Злодії хапали у пасажирів речі, вдерлися до ларка. Чути було, як продавець кричав нелюдським голосом. Шум і гам, крики «рятуйте», «пробі» дійшли нарешті до кают охорони, яка теж пригощалися спиртом, забувши, що це можуть зробити і вязні.

 

Збагнувши, в чому справа, охоронники відразу протверезились і кинулися зганяти сп'янілих вурків на місця, але це виявилось нелегко: чотирьом чоловікам справитися з оскаженілою «шпаною» було важко. Покликали собаковода, який залишився в каюті стерегти гвинтівки та провіант. Однак тільки-но він появився з собакою на палубі, як погасло світло. Один з вурків вдарив солдата пляшкою по голові. Солдат знепритомнів, упав на палубу. Зчинився страшний галас. Але раптом його заглушило грізне шипіння пари, що виривалося з котла. Можливо, це було зроблено навмисне, щоб утихомирити пасажирів, але це дало зворотні наслідки. Хтось крикнув що зараз розірветься паровий котел. Зчинилась паніка, повітря розрізали зойки жінок, плач дітей. Атмосфера розпалювалась. Несподівано пролунав постріл, засвітилося світло, і на пароплаві все затихло. До котла почали збігатись вурки. Хтось зарепетував: «Санітара!» І за хвилину двоє санітарів принесли й поклали на проході між котлом і люком мертвого Дурака.

 

Смерть людини, навіть тварини, викликає жаль, скорботу, особливо нагла, несподівана смерть. Але цю смерть люди над люком сприйняли із задоволенням. Тут можна згадати слова Наполеона: «Труп ворога гарно пахне». Так, то був ворог народу, справжній, невиправний ворог. «Нарешті буде спокій», – повторювали «контрики». Не видно було розпачу і на обличчях «шпани». Тільки Бацила істерично верещав: «Заберіть його, я не можу дивитись на мерців».

 

Дивовижна публіка ці вурки. В гурті вони – одчайдушні, на одинці – боягузи. Кожний з них легко за кілька карбованців може вбити людину. І раптом ця істерика при зустрічі з трупом. Вурка жорстокий і разом з тим сентиментальний: любить співати про своє сирітство, про матір (модною в свій час була пісня Єсеніна «Лист до матері»), але з великою легкістю він видере з рук слабої жінки (чиєїсь матері) останні копійки. Блатні люблять носити на шиї хрестики (звичайно, крадені) – своєрідні амулети, що мають ніби захищати від нещастя. Самі не моляться, але шанують попів. Зек-духовник почуває себе в їх товаристві добре. Може, тому, що, як і вони, не працює в таборі, більше сидить у карцері, на нарах. Типовим представником касти вурків був Бацила. Він не вдавав, коли кричав, що боїться трупа.

 

Усі ці події відбулися з кінематографічною швидкістю. Собаковод, почувши, що грабують ларьок, побіг із собакою туди. При світлі свічки, яку ніс перед собою, побачив, що «ларьошник» відбивається від двох вурків – Хохла і ще одного, якого він у сутінках не впізнав. Побачивши собаку, вурки втекли. Та коли метушня вляглася, продавець почув, що в зачиненому ларку хтось орудує. Переляканий, відчинив двері, і при світлі свічки угледів злодія, що тікав через вікно на палубу. Він встиг забрати всю виручку: червінці виглядали з його кишень. Кілька папірців валялося на підлозі. На крик собаковода «стій!», злодій не зупинився. Тоді собаковод вистрелив і смертельно його поранив. Тепер засвітилось електричне світло, яке, за наказом Дурака, погасив матрос-злодій (він недавно вийшов з таборів, відсидівши п'ять років за крадіжку), який спокусився на гроші, обіцяні Дураком. Побачивши, що того вбито і немає надії одержати пай, він з'єднав перерізані дроти.

 

Вранці пароплав зайшов у невеличку затоку, і там, на Аузі, за кілька кроків од берега, як собаку, закопали труп Дурака. Його смерть змусила злодіїв отямитись. Вони помітно присмирніли, вже не лазили в люк, не виходили із своєї зони. Легше зітхнула охорона, не кажучи вже про «контриків», які спокійніше чекали тепер кінця подорожі.

 

Гаєвський прокинувся від різкого холоду. Бушлат, яким укривався лежачи на підлозі, зсунувся з плечей, і тіло промерзло до кісток. Підвівшись з місця, почав робити гімнастичні вправи, щоб зігрітись, але ще довго цокотів зубами. Крім холоду, мучив ще й голод. У дорозі він добре дався взнаки. Люди давно вже не їли гарячого. За склянку гарячого чаю, здавалось, віддав би півжиття, або, як кажуть у таборі, півстроку. Гаєвський бачив, як його товариші над люком тулились один до одного, дістаючи колінами підборіддя, щоб зігрітись, приспати голод. Але холод відганяв сон.

 

Пароплав стояв на якорі. На палубі було ще поночі, хоч уже наближався ранок. На капітанському мостику розмовляли, в котельній шурували котли. Можна було сподіватися, що скоро пароплав зніметься з якоря.

 

Гаєвський виглянув крізь шпарку в дверях, через які входять і виходять пасажири. За ніч усе навколо різко змінилося. Земля вкрилась пухким білим покривалом – певно, сніг падав цілу ніч. Не переставав іти й тепер. По чорній серед білих берегів ріці йшло «сало». Розвиднялося. Прокидався похмурий зимовий ранок.

 

«Кому він потрібний, цей ранок, серед дикої, непривітної пустелі? Кого він обрадує в цій безкраїй тайзі?» – снували гіркі думи. Щось подібне ніколи й уві сні не могло приснитись. Як же можна жити далі, як можна витримати все це протягом безконечних десяти років? Гаєвський гнав геть цю страшну думку. Десять літ! Хто їх переживе! «Не може цього бути, – кричало серце, – не може бути, щоб невинна людина терпіла такі тяжкі муки аж стільки літ!» Ті, що погубили його, опам'ятаються нарешті. Він же не один, а тисячі таких, як він. Страждає і Павло Михайлович, який так само думає. Він також певний, що хтось розкриє злочин, покарає злочинців-слідчих, котрі будують свою кар'єру на нещасті й муках своїх жертв. Адже крім засланих чоловіків страждають дома їхні дружини, діти, матері, батьки... Їх позбавляють громадянських прав, їх бояться сусіди, з них знущаються на роботі, бо вони – рідня «злочинців», «ворогів народу!»

 

«Що там робить бідна Тася? Яке щастя, що він не одружився з нею, що не дав їй свого імені... Тепер, певно, вигнали б з роботи, може, виселили б і з Харкова, як дружину Павла Михайловича, як Надю Сміленьку, як дружину Лукаша. Бідні жінки, бідні діти Лукаша, за що вони страждають? А Хома? Ця чесна, радянська людина, людина з великої літери, за що сидить? Невідомо, що з Думою. Про нього Варвара Олексіївна нічого не сказала, а про тих усіх вона чула, знала про їхню долю. Бо коли почали забирати чоловіків, то жінки їх, хоч і не дружили між собою ніколи, мимоволі зійшлись. Їх зблизило тяжке горе. Згадалася Зоя Іванівна. Що з нею? Яка її доля? Яку роль вона відіграла в його, Миколиному, житті? Чи справді вона його любила, чи це була примха лінивої, розпещеної жінки? А може, й провокація? Останню здогадку він відкинув. Слідчий ніколи й не спитав про неї, хоч знав, що був роман між ними. Такі дрібниці його не цікавили. Він діяв єдиним методом, як усі слідчі того часу, за шаблоном: треба було дати людині десять років, а за роман з чужою дружиною такої кари нема в кодексі. Хоч, власне, кодекси не брались до уваги.

 

На палубі з'явився вартовий.

- Не спиться? – спитав Гаєвського.

 

Це був також засуджений, відбував строк за вбивство. З таких, як він, складалась більшість охорони. Вільними були тільки начальник етапу, його помічник і собаковод; троє інших конвоїрів – зеки, озброєні так само, як і солдати. Такі охоронці здебільшого були гірші для своїх товаришів по нещастю, ніж вільнонаймані. Але цей був не з найгірших. Він довгий час жив серед таких в'язнів, як Гаєвський, і мав великі сумніви щодо їхньої вини.

- Змерз дуже, – відповів Гаєвський. – Дуже змерз, і досі не можу зігрітись.

- Не дивно, надворі зима, – сказав співчутливо конвоїр. Він накинув бушлат поверх тілогрійки, не одягаючи на рукави, тільки міцно затиснувши поли і тримаючи їх обома руками коло грудей. Голову втягнув у плечі, як сонна птиця, а проте зуб на зуб не попадав.

- Скоро ми доїдемо до місця? Як вже набридла ця дорога!

 

Конвоїр глянув крізь щілину в дверях надвір.

- Якщо не застрянемо в дорозі, то надвечір будемо у Вої, – сказав. – Капітанові більше, ніж нам, хочеться добратись туди.

- А що там?

- Для капітана і матросів – затон, куди заженуть оцього пароплава і будуть усю зиму ремонтувати. А для нас з вами – управління печорських таборів.

- Роботи які там?

- Для нас у самій Вої – ніяких. Там, так би мовити, розподільний пункт. Звідти кудись ще поженуть, поки ріка не стане. Може, – в Кирту, на шахти, може, – в Кедровий, у радгосп, а може, – на бурові. Яке кому щастя.

- А де найкраще?

- Звісно, в радгоспі. Там, як не є, якийсь овоч з'їси, молока вип'єш, коли до худоби поставлять. Ну, а вже на шахті вугілля їсти не будеш, а на бурових ще гірше. У тебе яка професія? – спитав по хвилині.

- Агроном, – сказав Гаєвський.

- Ну, тоді нема чого журитись, прямо в Кедровий, – вирішив конвоїр.

 

Після цієї розмови Гаєвському стало легше на душі, наче аж потеплішало. Та й пароплав рушив з місця, отже, була надія, що до вечора ця важка подорож скінчиться. Як небагато людині треба, щоб у неї змінився настрій. Вистачає одного доброго слова. Чого вартий був тільки натяк охоронника, що він зможе працювати в радгоспі як агроном. Нічого, власне, але від цього натяку стало тепліше. І полинули мрії. Почав уже планувати, як працюватиме на новій роботі. Придасться, мабуть, навчання в інституті. Правда, багато чого вже забув, практики було мало, але, почитавши літературу, можна буде на весну підготуватись до роботи в полі. А що взимку? Готуватись до посівної? Як саме це виглядає на Півночі, в суворих умовах, коли зима лягає в жовтні, як от сьогодні, а відтаює земля аж у травні? Що може родити на такій землі? Пригадав ріпу, якою його пригощали в Шельяюрі. Він уперше в житті побачив «живу» ріпу, а до того бачив її тільки на малюнках. Продавці любовно називали її «північним яблуком», хоч вона ні смаком, ні виглядом не нагадувала цей чудовий фрукт. Отаке «яблуко», мабуть, і доведеться вирощувати в цьому холодному краю, а про справжні фрукти треба забути надовго, може, й назавжди.

 

Підійшов Мислицький. Він цілу дорогу нездужав і майже не виходив із свого кутка, в якому вмостився, як тільки-но зайняли на пароплаві місце над люком. Зараз йому полегшало, може, близькість мети додала сил.

- Над чим задумалися? – спитав.

 

Микола розповів, про що говорив з конвоїром, про свої думки, про майбутню роботу.

- Коли б уже швидше десь осісти та щось робити. Без діла можна збожеволіти, – сказав Йосип Йосипович, затуляючи поли бушлата, бо від дверей дуло.

- То ще залежатиме, яке діло, – наче про себе промовив Гаєвський.

- Я думаю, що для мене робота знайдеться. Де є коні, там потрібний лимар – без мене не обійдуться, – заявив упевнено Мислицький.

- А що, коли там, куди ми їдемо, вже є лимарі?

 

Йосипа Йосиповича це не злякало.

- Є, можливо, самозванці, а доброго майстра важко знайти.

 

Він говорив упевнено про своє вміння і свою працю. І в цьому не було похвальби чи нескромності, бо говорив як знавець своєї справи, який знудьгувався за улюбленою роботою.

 

Конвоїр давно пішов, і вони розмірковували тільки вдвох.

- Я мрію про працю агронома, – сказав Гаєвський.

- А я мрію десь працювати разом з вами, – промовив Йосип Йосипович.

 

Останній день подорожі пароплавом тягнувся неймовірно довго. На щастя, надворі потеплішало, дорога вела на південь, сніг у ріці розтанув, і пароплав ішов досить енергійно.

 

До останньої пристані причалили ще завидна. Табірний виселок Воя розташувався на підвищеному плато, за кілька кілометрів від села Вої. Характер будівель виселка нічим не нагадував будинків згаданого села. Це були просторі, багатоквартирні бараки, збудовані вздовж рівної вулиці. Над невеликою рікою Воєю, що впадала в Печору, стояла лазня. В ній мились етапники, що прибували з волі або з інших таборів. Поруч – спеціальний барак для пересильних. Сюди і пригнали етап з пароплава. Прибулих чекала кухня з рибним супом – із сушеної тарані, яку чомусь називали «карі оченята», і шістсотграмовою пайкою хліба, а по обіді – лазня і дезинфекція одягу. В бараці було тепло.

 

Тієї ночі Гаєвський спав спокійно, хоч було твердо на голих нарах: за кілька місяців мандрів уже звик до всього. Пробудження було майже приємне. Правда, вночі його обікрали супутники, які займали на пароплаві територію біля парового котла. Забрали з чемодана всі цінні рачі. На щастя, спав у одежі, а то були б і її забрали. Скаржитись не було кому, та й даремно. Сорочки свої він одразу ж побачив на двох злодіях, але забирати, щоб потім носити самому, не хотілося.

 

По сніданку відбулася лікарська комісія для визначення категорії працездатності прибулих. Гаєвський одержав першу категорію, призначену для важких фізичних робіт. Мрія про працю агронома луснула, як мильна булька.

 

VII

Бурова, на якій мав працювати Гаєвський, належала до важкообертальних роторних бурових. Стояла вона серед тайги, за п'ятнадцять кілометрів від селища. Геологи відкрили там нафту. З того часу, як її знайдено у Чіб'ю, такі бурові з'явились у багатьох місцях над Печорою. До одної, під номером п'ятнадцять, мав іти він завтра зранку в супроводі робітника, що приходив у виселок по якусь запасну частину для машини. І ось, навантажений брезентовим спецодягом і так званими постільними речами, куди входило покривало, простирадло і мішок для матраца, він вирушив з товаришем у путь. Знав, що відправляють його без конвоїра. Робітник, що йшов разом з ним, мав також строк не менший.

 

Дорога на бурову пролягала через село Вою, що розкинулось за три кілометри від управління таборів, де жили люди цього краю, і далі – безмежною тайгою.

 

Село – невеличке, але чисте, хати просторі, побудовані з добротного матеріалу, з пофарбованими вікнами і різьбленими підвіконнями. Можливо, такого охайного вигляду надавав їм ще й сніг, що встелив і дахи, і подвір'я, і всю землю білим покровом. Село сподобалося Гаєвському, і його потягло до тепла, до тих людей, що вільно живуть у своїх домівках, а він, навантажений казенними речами, змушений брести світами, де чекає його зла доля.

 

Під час етапу вдовж Іжми він бував у таких хатах, ночував, пам'ятає гостинних господарів. І ось зараз закортіло хоч на мить відчути себе вільним, випити чаю, посидіти за столом з вільними, чесними людьми Наче прочитавши його думки, супутник запропонував відпочити в якійсь хаті.

- Спочинемо? Як ви на це?

 

Гаєвський з радістю погодився. Правда, висловив побоювання, чи дійдуть до вечора на бурову, якщо відпочиватимуть через кожних кілька кілометрів. Але супутник заспокоїв.

- Не дійдемо сьогодні – дійдемо завтра, – сказав спокійно. – До кінця строку далеко.

 

Звали його Михайлом Лаврентійовичем Махоткіним Це був звичайний собі, без претензій чоловік, який нічим не відрізнявся від сірої табірної маси. Невисокий на зріст, худорлявий, чорнявий, коротко пострижений з задатками майбутньої лисини. На волі працював електротехніком у невеличкому містечку одної з центральних областей Роси, в таборі працював на загальних роботах Він уже кілька років перебував у таборі, знав усі порядки, знав, як знаходити вихід з будь-якого становища в яке кидала його доля, і вже зовсім не турбувався тим, коли вони дійдуть до бурової.

 

У краю Комі майже в кожному селі, – пояснював він новачкові, – є заїжджий дім, його називають поштовою станцією. Поштарі зупиняються в такій хаті на перепочинок. За це господарі одержують невеличку платню. Там відпочивають деякі проїжджі, переважно вільні, але, буває, що й табірні. Нам невигідно зустрічатися ні з цими, ні з тими. Ми зайдемо собі в якусь найменшу хатину і там посидимо, вип'ємо чайку, рибки покуштуємо, а завтра раненько й рушимо в дорогу

- Нічого нам не буде за це? – спитав Микола звиклий до дисципліни за всяких умов.

- Нічогісінько. За ваші десять літ ще наробитесь досхочу.

 

Гаєвський вагався. Але Махоткін не звернув на це уваги і пішов попереду, прямуючи до хати, що стояла осторонь від інших. За ним поплентався Микола.

 

В хатині, як виявилось, Махоткін був своєю людиною. Певно, не раз тут зупинявся. Господиня – гарна молода жінка – зустріла його гостинно. Він шепнув їй щось на вухо, вона відразу одяглась і пішла з хати, а через кілька хвилин вернулась і поставила на стіл пляшку горілки. Невдовзі поставила тарілки з рибою, що мала гострий, незвичний для Гаєвського запах (так званого печорського засолу), із сиром, сметаною, вареною картоплею в мундирах, шаньги (щось подібне до перепічок), а ще через кілька хвилин поставила і самовар, неодмінний атрибут кожної селянської хати в республіці Комі, глечик з молоком.

 

Те, що Гаєвський зараз бачив, не вкладалося в життя табірника. Табірникам не дозволялося водитися з вільними тутешніми людьми, пити горілку. За це – карцер і триста грамів хліба. Коли Гаєвський сказав про це Махоткіну, той розсміявся.

- Слухай, не будь диваком, не сміши мене. А нас ні за що можна було запроторювати в табір? Ти нічого не бійся, – почав звертатись на «ти» до Гаєвського. Він уже випив добру чарчину і від незвички відразу ж захмелів. Про те, щоб іти далі, не могло бути й мови. Той переконав Миколу, що треба ночувати тут. Зрештою, він, Махоткін, відповідає за Гаєвського, бо йому доручено його конвоювати.

 

Це була ще одна ночівля в селянській хаті, перед тим як надовго розпрощатися з вільними житлами і вільними людьми.

 

Наступну ніч довелося перебути, а не переспати, бо в холодному бараці не міг заснути, хоч лежав уже на казенному матраці, набитому стружками, і під казенним покривалом, що їх приніс на власній спині.

 

Ніхто, звичайно, не спитав, де був, чому запізнився. Кого могло це цікавити?

 

Того ж вечора його зарахували в бригаду змінного майстра Єфімова, що працювала з шостої ранку до шостої вечора. На буровій був дванадцятигодинний робочий день.

 

Важкими були перші дні. Бурову Гаєвський бачив уперше в житті і, природно, не знав ні техніки, ні як нею користуватись. Однак обов'язки ключника, тобто роботу з великим стокілограмовим, підвішеним на трьох ланцюгах ключем, засвоїв досить швидко, і бригадир не мав з ним клопоту. При спуску труб, або свічок, як їх називали буровики, робота не була такою обтяжливою. Під час буріння теж ключникам можна було відпочивати – тоді майстер стежив за роботою ротора. В дуже холодні дні він дозволяв ключникам погрітись у котельні. Буріння велося з допомогою парової енергії. За стіною бурової стояли два невеликих локомобілі в наспіх збудованій котельні. Як же там було тепло! Ключники лягали під котли на нагріту ними підлогу і миттю засинали – чи то вдень, чи на нічній зміні. Не хотілося вставати, коли майстер зупиняв машини і починався підйом труб. Тоді для ключників наставав найважчий час. Труби піднімали за допомогою лебідки. Витягнувши з свердловини одну, треба було її відкрутити від інших і завести на місце. І це не так уже й важко, але з кожної відкрученої труби, що тільки-но показувалася з устя свердловини, падав десятиметровий стовп брудної, насиченої глиною води і обливав ключників, які відкручували труби. О, як тоді було важко! Як прикро, неприємно і небезпечно для здоров'я. Під час великих морозів, що почалися в перших числах листопада, обидва ключники під кінець зміни нагадували дві брудні льодові бурульки. Брезентові рукавиці мокріли і відразу замерзали, від холоду і бруду шкіра на пальцях тріскалась.

 

В перші дні Микола занепав духом. Думав, не витримає. Не уявляв, як можна взагалі в таких умовах жити. Адже не раз доводилось одягати вранці недосушений за ніч спецодяг – брезентові штани і куртку, а надворі доходило іноді до сорока і більше градусів морозу, в бараку замерзала вода. Залізна піч гріла доти, поки в ній палили, а вночі нікому було палити, бо днювальний теж мусив колись відпочивати. Ще одним недоліком бурової була відсутність спільної кухні. Кожен буровик і візники, що жили в окремому бараку, харчувалися самі, одержуючи з «каптьорки» продукти в сухому вигляді. Прийшовши з роботи, треба було самому варити пшоняну кашу – основна їжа. Але дуже часто після багатогодинної праці люди не мали сили куховарити, і доводилось задовольнятися сухим хлібом і кип'ятком, який до приходу зміни готував днювальний. Такі умови роботи й харчування, звичайно, викликали сумні думки: що ж буде далі? І нерідко доводили слабодухих до самогубства. Через два тижні по прибутті Гаєвського на бурову заподіяв собі смерть молодий інтелігентний хлопець-єврей, обравши для цього досить оригінальний спосіб. Він роздягнувся догола, ліг у сніг за бараком і замерз. Тієї ночі мороз був усього двадцять градусів, і людині, мабуть, довелося довго мучитись.

 

Смерть товариша цілком несподівано вплинула на Гаєвського. Він осудив слабодухого, а для себе вирішив за всяку ціну вижити. Вийти на волю і довести, що він ні в чому не винен.

 

У вільні від роботи години, в нечасті вихідні він милувався красою північного неба, неповторними його барвами, коли багрянець заходу згасає за обрієм у синьому холоді зими. Або зорею погожого ранку, коли сходить сонце і на блідій синяві неба виступають жовто-зелені смуги. Вони на очах міняються, виникають нові кольори, і їх так багато, як у веселці. На жаль, це триває недовго. Скупі на ласку зимові північні дні! Виглянувши на мить, сонце ховається за хмари, і веселкові кольори неба зникають. А одного разу він спостерігав на небі три сонця. Цей рідкісний оптичний обман трапився дуже морозного дня і став темою цілоденних розмов, передбачень і прогнозів серед людей, мало знайомих з астрономією.

 

Чудова тайга взимку, чарівна своєю казковою незайманістю, але й недоступна для людини, яка не звикла до неї. Без лиж не можна й кроку ступити вбік від тракту, який щодня топчуть тисячі ніг.

 

З самого початку зими навалює снігу стільки, що в Україні його вистачило б на кілька зим. Усе тут, у цій північній тайзі, незаймане. Іноді, йдучи вранці на зміну, Гаєвський бачив десятки глухарів, що спокійно сиділи на даху стайні або на буровій вишці. Побачивши людей, вони не відлітали, а навпаки, з цікавістю дивились на дивні істоти. Ніхто їх не лякав, ніхто не стріляв, бо не було з чого стріляти.

 

Гаєвський дуже любив спостерігати за цими полохливими птахами. Пригадав описи полювання на них Купріна, Пришвіна. Сам він ніколи не був пристрасним мисливцем. Ще на волі кілька разів на рік виїжджав на полювання, але хіба для того, щоб побути з природою віч-на-віч. Його більше розчулювала музика болота, ніж симфонія міста. Він умів вслухатися в пісню комишанки, в різноголосі флейти куликів, у басові ноти чаплі-бугая, хори жаб і посвист качиних крил. Ця музика сповнювала його серце натхненням, він повертався додому щасливий, хоч і з порожньою мисливською торбою. Він ненавидів мисливців-м'ясників, які десятками вбивали водоплавну дичину або по кілька чи навіть кільканадцять зайців за одне полювання.

 

Він не любив тих, хто від убивства одержує втіху.

 

Згадалося, як слідчий радив йому зізнатись у вбивстві одного визначного діяча. Гаєвський розсміявся тоді йому в очі, хоч у той час було дуже мало підстав для сміху. Слідчому хотілося підвести справу під найвищий строк, отже, треба було знайти відповідний злочин, а коли немає ніякого, то видумати, а підсудного змусити визнати себе в цьому злочині винним. Отакі горе-криміналісти винайшли закон, що людині досить обмовити себе, «признатися» навіть в злочині, якого вона не зробила, аби бути засудженою навіть на смерть.

- Я в житті курки не міг зарізати, не те, що людину вбити, – говорив він тоді.

 

А проте десять років таборів його не минули.

 

...Листопад-грудень на Півночі – найстрашніші місяці. Дні короткі. Не встигне розвиднітися, як уже вечоріє. А ночам нема кінця-краю. Після нового року стало краще. Головне – робота вже не лякала. Гаєвський за два-три місяці вивчив усі процеси робіт на бурінні. А прийоми ключника засвоїв досконало. Бригадир хвалив його за кмітливість і вправність. Гаєвського почали цікавити зразки порід, по яких геологи визначають залягання нафти. Вже було пробурено тисячу двісті метрів углиб. Бригади, що змінювали одна одну, з нетерпінням чекали, коли заб'є фонтан. Котрій з них випаде щастя добуритись до нафти?

 

Обидві бригади змагалися за кращі показники, за швидкість проходження, за безаварійність. І це було в далеких таборах! Так працювали ті, кого зробили ворогами народу! Вихователь щодня показував на дошці криву змагання обох бригад. Це, крім честі, мало ще й практичне значення: бригадам, що добуряться до нафти, обіцяно скинути половину строку. «Чи ж це може бути?» – думав Микола. Старі, досвідчені табірники дивилися на це скептично. Вони просто не вірили. Але і в найбільших скептиків жевріла маленька надія. А може, й справді? Хіба не заслужили волю безневинно засуджені люди за таку корисну роботу? Думав так і Гаєвський, бо ж таки важко жити без надій. На жаль, не збулися вони. В Ленінграді, у Смольному, пострілом з револьвера підступно було вбито Кірова. Це сталося першого грудня 1934 року, а через місяць після цієї сумної події в таборі почалися репресії. Усіх, хто був засуджений за «терористичні дії», законвойовано.

 

Ця доля спіткала і Гаєвського.

 

Якось у перших днях січня з управління прийшов наказ: зека Миколу Гаєвського привести під конвоєм до Вої.