Не пускали у рідну хату…

опубліковано 15 лют. 2013 р., 13:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 лют. 2013 р., 13:29 ]

Розповідь Степанії Городницької (Швед), 1936 р. н., жительки села Пісочної

 

Нашу сім’ю вивезли у Сибір у кінці 1947 року. У цей день з нашого села забрали багато людей. Причиною нашої депортації став арешт мого брата Івана, 1929 р. н. Його арештували весною 1947 року за зв’язки з місцевими партизанами. На суді йому присудили 10 років і вивезли у Казахстан.

 
По нас прийшли у кінці жовтня 1947 року. Під ранок, коли на дворі було ще темно, постукали у двері. У хату зайшло декілька воєнних. Зачитали папір, дали півгодини на збір і наказали вийти на дорогу, де уже чекала фіра. Тато на швидку руку назбирав трохи продуктів у мішок. Старший офіцер це помітив і почав тата бити по голові, пізніше ще і мішком ударив. Я (мені на той час було тільки 9 років) заховалася під ліжко. Один із солдатів витягнув мене, обізвав «щенком», взяв за вухо та копнув декілька разів чоботом. Я схопила щось трохи з одежі і вибігла на вулицю. З нашої хати у цей час вивели семеро осіб – тата, Микиту Шведа, 1902 р. н., маму, Анну Швед, 1907 р. н., сестру, Марію Швед, 1930 р. н., брата, Василя Шведа, 1933 р. н., сестру, Анну Швед, 1935 р. н., сестру Віру Швед, 1944 р. н., і мене. Усіх посадили на воза, навіть добре одягтися не дали, повезли під сільську раду. Там уже було декілька таких возів з людьми. Коли назбирали  біля десяти возів, колоною нас повезли до села Розвадова на станцію. Там погрузили в ешелон і повезли у Сибір.

 

Везли нас 21 день. По дорозі від холоду та холоду помирало дуже багато людей. Трупи скидали у крайній вагон, а на великих станціях їх кудись забирали. Годували тільки раз на день якоюсь смердючою баландою.

 

Привезли нас у Кемеровську область, у шахтарське поселення Абашево-2. Поселили у бараки. Тата і сестру Марію послали на роботу в шахту. Мама працювала у школі прибиральницею. Ми, малолітні діти, часто хворіли. Мама змушена була за нами доглядати, тому старшим дітям доводилося часто підміняти її на роботі.

 

Завжди дуже хотіли їсти. З дому майже нічого не взяли з харчів, одежі теж бракувало. У бараку спали на триярусних ліжках. Сам барак був дуже холодний, без освітлення. Пам’ятаю, від холоду та голоду у бараці часто вмирали люди. Вночі деколи доводилося виходити на двір по потребі, тож часто спотикалися у темряві до трупів, які лежали біля виходу. Туалетів не було, то ми справляли свої потреби навколо бараку. У день трупи забирали кудись, а на другу ніч з’являлися нові...

 

Нам давали талони на хліб, які треба було отоварювати у магазині. Під магазином назбирувалося дуже багато людей, стояли по декілька годин. Були випадки, коли у цій тісняві старші люди або малолітні діти помирали. Щоб якось себе прокормити, вночі тато з братом Василем ходили на товарну станцію красти замерзлу бульбу. Ми з мамою її терли на тертці, добавляли води і варили «кашу». Що попадалось краще з їжі, старалися залишити найменшій сестрі Вірі, якій було три роки. Пам’ятаю, коли вона хотіла їсти, то через зроблену у мішечку із сухофруктами дірку витягували сушку…

 

Пізніше, коли нас поселили у фінський домик, у кімнаті ми мали свій куток. Разом з нами жили сім’я Дмитра Мороза та Пирожакові зі села Малехова.

 

Пізніше шахтарів почали годувати у їдальні. Недалеко біля нас була столова для учнів із ФЗО. Коли вони проходили повз шахтарську столову, кидали каміння у вікна і обзивали нас бандерівцями.

 

Через декілька років мама померла. Пізніше, під час нещасного випадку у шахті, загинув брат Василь. Ми їх похоронили на кладовищі поруч.      

                                        
  

У 1956 році звільнили брата Івана, який відбув у Казахстані 9 років. У Пісочній у нього з родини не було нікого, то він приїхав до нас у Кемерово. Пішов працювати у шахту з татом та сестрою.

 

У цей час нам стало жити трохи краще, бо на шахті почали платити трохи більше, давали більший пайок хліба. Коли мені виповнилося 18 років, теж пішла робити у шахту. Так що у нашій сім’ї було чотири шахтарі. Проробила у шахті два роки, а далі не змогла, бо там було дуже важко. Пішла на працю у швейну майстерню.

 

 

У 1961 році нам дали дозвіл на вільне поселення в Україні. Ми приїхали у рідне село Пісочну. Але і тут чекали сюрпризи. У нашій домівці поселили сім’ю робітника із колії, а нас навіть у двір не пускають. Знайшлись добрі люди у родині і нас приютили. З ними ми проживали, поки не завели нові сім’ї і не збудували новий будинок. Але завжди з тяжким болем на серці проходили біля своєї хати.

 

У 1991 році, після отримання Україною незалежності, суд визнав наше право на свій рідний дім. Він був уже у дуже занедбаному стані…

 
Записав Іван Кахнич  18.01.2011 року.