Немедленно решить вопрос выселения населения села Космач полностью (автор: Шептишин Володимир)

опубліковано 30 бер. 2012 р., 04:37 Степан Гринчишин

«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,

число 7, 2010-2011. стор. 80.

Столицями повсталої України у грізні сорокові ставали віковічні твердині національного духу – волинський Дермань, гуцульський Космач... Тут гордо маяли на вітрі не «умиротворені» жовто-сині знамена, повз трибуну парадово карбувало крок українське військо.

Окупанти не приховували свого безсилля. У доповідній записці перший секретар Яблунівського райкому партії Анісімов закликав вище керівництво вдатися до етноциду: «Своими силами мы не можем очистить этого большого населенного пункта от повстанческих групп и ОУН подполья несмотря на то, что на протяжении года проведено больше пятидесяти военно-чекистских операций и больше семидесяти засад, в результате которых арестовано и уничтожено свыше 300 лиц. Все население, в том числе и бедняки бойкотируют все мероприятия партии и правительства. Никаких государственных планов и правительственных задач не выполняют. Кулацкая, состоятельная часть населения саботирует восстановление советской власти и всем чем может поддерживает ОУН, подполье и банды УПА, а также принимает непосредственное участие в борьбе против советской власти. Райком КП(б)У, райотдел НКВД и НКГБ считает и просит немедленно решить вопрос выселения населения села Космач полностью, ведь за год своей работы мы глубоко убедились, что другого решения быть не может. Анисимов, Филатов (начальник райотдела НКВД), Диденко (начальник райотдела НКГБ)».

Сімдесят засад і п'ятдесят невдалих військових операцій з упокорення Космача впродовж року... Переносити Довбушеву столицю до Сибіру доручали найжорстокішим спецам з етнічних чисток. У січні 1945-го сюди прибув головний «чистильник» Герой Радянського Союзу генерал Ніколай Дергачов, завбачливо замаскувавши свій чин під полковницькі погони. То саме він у 1944-му звільняв благодатний життєвий простір Криму від татарів, потопивши останніх для яких забракло вагонів, з баржами у Чорному морі. Саме він керував виселенням інгушів та ночхів, тобто чеченців.

17 січня 1945-го генерал Дергачов приступив до виконання своєї місії. Але, на відміну від татарів та інгушів, гуцули мали УПА. На межі сіл Люча і Космач ворога шквальним вогнем зустріла сотня «березунів» під проводом 22-річного Мирослава Симчича «Кривоноса», котрому в часи незалежності вдячні земляки поставили пам'ятник ще за життя. Вічно зелена фортеця і надалі залишилася неприступною: московські окупанти зазнали нищівної поразки: 370 загиблих, 50 замерзлих і 50 померлих від ран, палаюча техніка – такий вислід бою, у якому не уник смертельної кулі й катюга Дергачов.

Але помста не забарилася. 20 січня сотня «Юрка» на шляху Космач Яблунів відбила наступ ворога, який втратив убитими понад 100 бійців. Того ж дня сотня «Трембіта» на дорозі Космач Прокурава дала завзятий бій «сильному відділові російських військ», який також зазнав значних втрат.

Як випливає з документальної хроніки, після переможного великого бою 30 січня, УПА на короткий час, під новим натиском ворога, покидає Космач, але вже 3 лютого дві повстанські сотні «перевели ліквідаційну акцію на большевицьку групу, що від кількох днів квартирувала в селі». Від 30 січня до 8 лютого 1945-го 31-й, 33-й, 87-й погранзагони разом з 265-м конвойним полком НКВД вели безперервні бої, щоб оточити Космач. Ось як описав ці події Лук'ян Вардзарук: «Надворі страшна завірюха – світу Божого не видно, і під її прикриттям у маскувальних халатах з п'яти боків суне на Космач червонопагонна орда. Найбільша потуга наступала з перевалу Рунок, і її стримувала по лінії фронту від Мунчелика до Ґруня сотня Білого (Юрія Долішняка з Яблунова), в якій було чимало космачан. Це давало можливість іншим загонам передислоковуватися для оборони. А тому найбільше повстанців загинуло з цієї сотні. Цілий день кипіли жорстокі бої. Здавалося, що йде змагання між небом і землею: хто дасть більше снігу, а хто олова. Сотня «Гамалії» (Василя Стригунця зі Стопчатова), яка мала на озброєнні станкові кулемети, успішно, без утрат, відбила наступ ворога у Завоялах. Наступного дня (а він був погідний) ворог одержав підкріплення з повітря два літаки обстрілювали позиції повстанців. Лінія фронту зміщувалася і проходила присілками Діл-Клифа – Лішів – Прелуки. Третьої доби вночі партизани покинули Космач. Ворог почав розправу. У присілку Діл спалив віллу академіка Філарета Колесси, в якій був партизанський шпиталь. Енкаведисти закидали гранатами 24 важкопоранених партизанів. Згорів будинок, а з ним і бійці УПА. Медсестра Марія Кошак – псевдо «Маркіза» з Косова (1917-1945), що доглядала за ними, теж згоріла з усіма. Наступного дня у Завоялах супротивники спалили чотири будинки: Василя Сіреджука, де була офіцерська школа, Тимофія Бербеничука, де була станиця кущової ОУН, Петра Семчука, господарські склади УПА, Василя Луцика – технічна майстерня.

Від надпотужного вибуху, який чули в навколишніх селах, у небо злетіла символічна могила борців за волю України, а її камені пошкодили аж покрівлю церкви».

Недовго перебував Космач в руках ворога, який відступив під натиском повстанців. 20 лютого тисяча російського війська знову напала на Космач із двох боків. Їм протистояло дві сотні УПА: «Чорногора» та «Сурма». Бій тривав від шостої ранку до 12-тої ополудні. Заздалегідь продумана тактика оборонного бою та повстанський героїзм звели нанівець чисельну перевагу напасників. Ворог втратив 140 вояків убитими і не менше пораненими. Повстанців полягло 14, поранено – 17. 

Ріділи з кожним боєм лави нескорених. Але й московські агресори втратили надію на бліцкриг. До самої смерті Сталіна – 1953 року – тривав організований збройний спротив у Космачі. Аж до 1956-го трималися окремі повстанці, полюючи на найзапекліших шовіністів, знесилюючи ворога, який так і не зумів зреалізувати свого задуму.