Нас мали повісити

опубліковано 31 серп. 2012 р., 03:43 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №301

 

Долиновський Яким Федорович, народився в 1922 р. у селі Погорисько Жовківського району Львівської області, українець, греко-католик, безпартійний, селянин, воїн УПА, заарештований у 1944 р., звільнений в 1956 р.

 

У 1942 р. під час німецької окупації Галичини я разом з іншими хлопцями поїхав до Львова вчитися на шофера. Але закінчити школу мені не вдалося: мене і ще кількох хлопців примусово на 1 рік забрали німці у спеціальний трудовий табір.

 

Після повернення з табору я влаштувався у львівське училище, де вчили на паровозних машиністів. Але і там мені не пощастило. Одного разу моєму товаришеві, з яким я йшов через депо, захотілося зробити якогось збитка (пожартувати) він піднявся в кабіну машиніста і посигналив. Нас тут же на місці затримала німецька залізнична поліція. Записали наші прізвища і пригрозили, що за цей вчинок будемо тяжко покарані. Не чекаючи неприємностей, ми обидва втекли з училища.

 

Два тижні я був вдома, а в січні 1944 р. вирішив вступити в УПА, щоб битися з німецькими окупантами і польськими озброєними бандами, які тероризували в прикордонних з Польщею селах українське населення. Мене зачислили в сотню «Перемога», командиром якої був сотник на псевдо «Скала». Дислокувались ми в лісах Сокальщини, в селах Ольчівок і Дениски. По сусідству з нами стояли сотні під командою «Лиса» і «Яструба». Поряд був курінь «ЕМА» загінного «Ореста». Я мав псевдонім «Керниченко» (на слідстві назвався Тхоришиним).

 

Наша сотня брала участь у боях з німцями в селі Карів (потім ще мала дрібніші сутички в інших місцях). В боях за Карів ми зазнали великих втрат, особливо багато людей втратила сотня «Яструба». Наш підрозділ під командою «Скали» у Кареві підбив танкетку і знищив багато автоматників.

 

Влітку 1944 р. ситуація змінилася. Німецько-російський фронт котився на захід, і наші формування були змушені податися в ліси Радехівщини. Мене з кількома іншими стрільцями УПА залишили в селі Вишенька (тепер там військовий полігон) для збирання харчів.

 

Перед більшими підрозділами УПА було поставлено завдання розосередитись і перейти на маневрову боротьбу з новим ворогом – совітськими військами. Курінь «Ореста», наприклад, отримав завдання прорватися в Карпати. Але на шляху цього з'єднання встали крупні заградзагони військ НКВД. Розвідка донесла, що на горі Яжовій енкаведисти зробили засідку.

 

Загін зупинився в селі Зубейки. Оскільки у москалів сил було більше (вони мали танки), то вони вирішили атакувати село. Зав'язалася кривава січа. Село горіло з усіх сторін. У тому бою загинуло багато стрільців УПА, а ще більше солдат НКВД. Було підбито кілька їх танків і автомашин. Загинуло й 60 жителів села. Та сили були нерівні, і повстанці змушені були відступити до річки Мощана, де, окопавшись, вели бій аж до вечора. Вночі курень «Ореста» відступив у напрямку на Радехів і зупинився в селі Галаси, де, збираючи харчі, я перебрався на той час з села Вишеньки. Не встиг загін «Ореста» розквартирувати в селі, як хтось з місцевих сексотів доніс про це в гарнізон; що стояв в селі Воля Висоцька Жовківського району, і нас всіх оточили. Почався бій. У цьому бою загинуло 20 повстанців і кілька було поранено, в їх числі і мене. Усіх поранених: мене, Бойка і ще одного партизана повели через ліс і щасливо вивели в село Ковальське, що було по сусідству з Галасами. Там був підпільний госпіталь. Пораненого стрільця Петра Качмарика москалі взяли у полон, але в селі Хитрейки місцеві дівчата його викрали, і він разом з нами прибув у госпіталь.

 

Та добре каже прислів'я: «Де тонко, там і рветься». Якийсь шпицель нас вислідив, і госпіталь оточили. Стрільця «Мішу», який нас охороняв, застрелили (він був родом зі Східної України, прізвища ми його не знали) і, таким чином, ми потрапили в полон: я, Качмарик, його сестра Ольга на псевдо «Жук», яка була станичною, і господар хати-госпіталю Грем.

 

Усіх нас доставили в НКВД Янівського району. Допитували нас із застосуванням тортур. Для розвінчання наших легенд і біографій, які кожен мав про запас, привезли колишнього стрільця-перебіжчика, який зголосився бути сексотом. Прізвища та імені я його не знаю. Знаю тільки те, що він уродженець села Білого, але жив у Магерові. Він по черзі називав нас, наші псевда, хто ким насправді був в УПА.

 

Я переконував слідчих, що начебто в бою був підстрелений своїми, тобто стрільцями УПА, при спробі втекти від них і здатися (в такому дусі є свідчення в моїй справі), але мені не вірили. Били мене відламаними ніжками від стільців доти, поки я не втрачав свідомості. Потім мене разом з іншими повезли у Львів на Лонцького, але через три дні раптом повернули назад у Магерів на допити до слідчого Молодакова.

 

І почалося все заново. Катували, вимагали, щоб я говорив все, що знаю. Арештували і доставили в Магерів мою сестру Тетяну, яку також катували, аби вона видала всіх, кого знає, і вказала на свої зв'язки. (Потім, правда, її випустили).

 

Нас мали повісити. На 6 квітня 1945 р. було призначено нашу страту. Для цього на подвір'я тюрми магерівські енкаведисти привезли і вкопали шибеницю на трьох чоловік. Про це довідались наші друзі партизани і вирішили нас визволити. Але їх атака на відділення НКВД і тюрму не вдалася (нас пильно охороняли колишні партизани Ковпака), і тому нас зразу ж на другий день після цього відправили у Львів на Лонцького (головний вхід в тюрму був з вулиці Сталіна).

 

5 серпня 1945 р. відбувся суд. Мене засудили на 10 років тюрми і три роки висилки. Одночасно було конфісковано батькове майно: корову, 2 поросят, одяг, продукти та інше. Під час конфіскації батька побили, бо він не давав забирати майно.

 

Відбував я «кару» у Воркуті. Працював на шахті «Капітальна»-1 та на шахті-7, де ми, в'язні, організували страйк. За це нас перевели на шахту №11 для штрафників, потім – на шахту № 3.

 

Відпустили мене з табору 9 жовтня 1954 р. і перевели на спецпоселення у селище Соснівку в Ухтинському районі, де я жив до 1956 р. В цьому ж році повернувся у своє село, але мене не прописували, і я вимушений був поїхати назад, у Соснівку, де працював до 1977 р. Потім обміняв квартиру і переїхав у Дружковку Донецької області, де й живу досі.

 

Не повезло в цю страшну завірюху і моїм братам. Федора, якого звільнили від служби в армії (він був стельмахом – робив колеса для військових обозів) при загадкових обставинах «випадково» убив дільничий в колі дружньої компанії. Андрія мобілізували до війська, і він загинув на фронті у Чехословаччині.