Наші герої – Михайло Сорока (автор: Заяць Василь)

опубліковано 22 лип. 2012 р., 12:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 лип. 2012 р., 10:46 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

                                                             Книга І. Документ №253 

 

Схиляю низько голову перед Людиною, яка загинула у боротьбі за волю України. Прах Михайла Сороки перевезено до Львова і разом з прахом дружини Катерини Зарицької поховано на Личаківському цвинтарі.

У пам'яті моїй зринають далекі страждальні дні і ночі 1949 р., коли у пекельнім царстві тюрми на Лонцького, у лабіринтах НКВД мені випала честь познайомитися і подружитися з багаторічним в'язнем Михайлом Сорокою. Згадуються найменші дрібниці нашого підневільного побуту.

Мені пішов 21-й рік. 21 квітня 1949 р. мене, студента 3-го курсу Львівського політехнічного інституту, арештували за підлим доносом одного із студентів. Після двомісячної «одиночки» мене кидають в камеру № 9 тюрми на Лонцького. Це була кімната напівпідвального типу з бетонною підлогою і мокрими стінами, 10 кроків у довжину і 4 – в ширину. Тут я і зустрівся з п. Сорокою. Десь у кінці липня чи на початку серпня 1949 р. опівночі до нашої камери штовхнули чоловіка невисокого зросту, зі смаглим обличчям, чорними вусами, лисого, одягнутого у темно-синій костюм. Він упав на підлогу, важко дихав.

У камері знаходилося близько 40 в'язнів. Ніхто ще не спав, бо не могли заснути, хоч «отбой» пролунав давно. Через вікно долинали крики, стогін, плач невинних жертв, нецензурна лайка сатрапів НКВД. Найбільше нам дошкуляв стогін жінок. Камера № 9 виходила вікном у тюремний двір, туди ж виходили і вікна слідчих камер, що були розташовані на 2-му і 3-му поверхах, їх, видно, спеціально відкривали, щоб в'язні, чуючи варварські оргії катів, ще більше психічно пригнічувалися, особливо перед черговим допитом.

Я першим підбіг до незнайомця, подав йому води, підняв його. Хтось із в'язнів допоміг мені відвести його до середини камери, я поклав біля себе, постеливши своє пальто. Чоловік назвався Михайлом Сорокою. Стан його був надзвичайно важким: ноги напухли, тіло в синяках. Ми надали йому першу допомогу. «Це результати перебування на вул. Дзержинського (тепер Вітовського), – простогнав п. Михайло.

– Мене з розпростертими руками ставили до стіни і так примушували стояти годинами, не рухаючись. Коли руки опускалися від знемоги, їх піднімали, били по них. А коли я непритомнів, обливали водою і знову ставили у попереднє положення. Так тривало два тижні. Ніхто з рідних і знайомих не знає, куди я подівся».

Ніколи не забуду посмішки, яка постійно була на його обличчі, очей, які випромінювали тепло. Таку привітну людину я зустрів уперше. З його появою в камері почалося нове життя. У всіх пропав страх, майже кожен в'язень після слідства повертався з піднятою головою.

Минув деякий час. У п. Михайла на ногах зійшла пухлина, ми змогли з ним виходити на десятихвилинні прогулянки у тюремний двір. Мені дуже необхідна була чиясь порада, як вести себе на допитах. Мінялися слідчі: капітан Ткаченко зі своїми помічниками, що кидалися на жертву за його командою, майор Бурятский, начальник слідчого відділу полковник Приймак, який хвалився своїм походженням з Винниці, говорив, що він був у січових стрільцях, що він український «патріот» і мене добре розуміє і т. д. і т. п. Закінчувалися допити криком в кращому випадкові, а в гіршому – побоями або карцером.

Вислухавши мене уважно, п. Михайло схвалив мою позицію, сказав, що необхідно, по можливості, більше мовчати, дав ряд цінних порад як себе поводити в майбутньому, за що я щиро вдячний йому.

Поступово п. Сорока розповів мені про своє життя. Він інженер, зв'язав свою долю з донькою професора Зарицького. Сидів у Березі Картузькій (польський концтабір), був членом центрального проводу ОУН. У 1939 р. після приходу Червоної армії приїхав до Львова, викладав в університеті математику.

У березні 1940 р. п. Михайло був заарештований НКВД та засуджений до восьми років ув'язнення з відправкою у Воркуту. Одним із перших прибув у воркутинські табори. Він розповідав, що там не було ще ніяких будівель, не було навіть чим їсти, їли з дерев'яного корита. Панові Михайлу пощастило: його призначили гірничим інженером, пізніше головним. Це дало йому можливість спілкуватися з в'язнями таборів в Ухті, Інгарці, Котласі, створити велику підпільну організацію «ОУН-Північ».

У 1948, а пізніше 1949 рр. Михайло Сорока відвідав Україну, приїжджав до Львова, щоб побачити сина Богдана, зустрітися з родиною. НКВД безконечно переслідувало його і арештувало.

Спілкуючись з такою мужньою людиною, я остаточно повірив у розпад комуністичної імперії. А Михайло Сорока діяв в жорстоких умовах тюрми він зумів організувати схему передачі інформації між в'язнями, що, на перший погляд, здавалося неможливим. Під час прогулянки ми перекидали через високі дерев'яні паркани заліплені хлібом шифри тюремної азбуки, призначали таємні місця зустрічі. За два тижні ми мали деяку інформацію про інших в'язнів.

Михайло Сорока був добрим психологом, педагогом. Він відчував настрої людей, цікавився їхніми особистими справами. У камері стали читатись лекції з історії України, географії, математики. М. Сорока зумів, за його ж словами, зробити з нас в'язнів політичних.

На початку вересня, після закінчення слідства, ми почали готуватися до розставання. Кожний знав, що ми може більше ніколи не побачимось. Михайло Сорока почав готувати нас, молодих, до майбутнього життя у таборах. Ми довідалися, що таке спецстан, як боротися з кримінальними злочинцями, вивчили прийоми боротьби. Як пригодилися мені ці знання. Ще не раз я згадував цього доброго вчителя, великого мученика і завдячував долі, що на тернистому шляху звела мене з ним.

10 вересня 1949 р. п. Михайла забрали на суд. 13 вересня забрали мене. З тих пір наші шляхи розійшлися. На протязі п'яти років мойого ув'язнення в Омську чи Караганді, Кокчетаві, я відважно йшов назустріч невідомому, зберігаючи в серці святе ім'я вчителя. Я бачив його очі, його усмішку. Згадка про нього піднімала мені настрій у хвилину знемоги.

Завдяки таким героям, як Михайло Сорока, його сильному духу ми вижили. Такі герої не вмирають, вони живуть вічно...