Наші герої – Левко Барабаш

опубліковано 5 серп. 2012 р., 12:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 серп. 2012 р., 12:04 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №274

 

Я, Барабаш (на суді Дружинець Роман) Левко Петрович, народився 8 квітня 1928 р. в с. Конюхів Стрийського району Львівської області у хліборобській родині. Малим хлопцем ходив до сільської школи. Після закінчення п'яти класів батьки, побачивши мою охоту до науки, віддали в Стрий до української «Рідної школи».

Мій старший брат залишився вдома на господарстві, бо вчити двох батьки не могли. Плату за навчання в школі брали залежно від матеріального стану родичів. 

У Стрию я вчився від 1936 по 1939 р. У школі на мене велике враження справили вчителі, які сприяли формуванню мойого світогляду. Серед них Ковалів і Харків. Останній походив зі Східної України. Наші педагоги були віддані ідеї національного виховання.

З початком Другої світової війни у Стрий прийшли німці, а через кілька тижнів – більшовики. Народ чекав визволителів, а дочекався ще гірших поневолювачів. Почалися репресії і депортації найсвідоміших людей. За передвоєнний період з села було вивезено п'ять родин, шість чоловіків було заарештовано. В тім числі і студента Львівської політехніки Стельмаховича Андрія, члена юнацької мережі ОУН.

Решта, хто знав, що буде заарештований, пішли в підпілля. В нас тут переховувався і священик Притуляк, родом з Конюхова, а парафію мав у місті Долина, де було заарештовано його дружину і сина. За цей час люди зрозуміли, яку волю принесли «визволителі» зі Сходу.

Влітку 1941 р. знову прийшли німці. Студента Стельмаховича родичі знайшли замордованим у каналі Львівської тюрми. Ті, хто переховувався, повиходили з підпілля.

При «Просвіті» було створено самоосвітньо-культурні курси, ціль яких – виховна робота серед молоді. Пізніше я керував одним з гуртків. Ми вивчали твори Донцова, Ленкавського, матеріали з історії та географії України, а також військову справу.

У Стрию відкрили гімназію, і я був зарахований до третього класу. У п'ятнадцять років мене записали до юнацької мережі організації ОУН. Коли ж 15 жовтня 1942 р. на Святу Покрову було утворено боївки УПА, то наша сільська юнацька організація вступила в її ряди.

Я і мій товариш Ігор Мойхер на псевдо «Степан», пішли в Карпати до куреня «Бойки». Натрапили на сотню «Явора». Вона дислокувалася біля Сколього.

Сотенний «Явір» (його прізвище Скальський) за німців працював у сусідньому селі Монастирець управителем панського двору. Другим сотенним був «Граб» (він же Барабаш із Завадова).

Мене і мойого товариша направили в різні сотні, але час від часу ми зустрічались.

З-поміж нас вибрали молодих і грамотних, доручили займатися пропагандистською роботою. Я став надрайонним пропагандистом. Нашим завданням було вести ідеологічну роботу серед селян. Ми займались нею протягом зими 1942-1943 рр. Нашим повітовим пропагандистом був «Галайда», родом зі Східної України, колишній офіцер Червоної Армії.

З приходом більшовиків у 1944 р. штаб УПА дав вказівку створити в Карпатах ідеологічно-політичну школу. Це було зроблено з ініціативи крайової ідеологічної екзекутиви, зокрема «Горнового», для вдосконалення ідеологів ОУН. В цей час в Карпатах були створені старшинські і підстаршинські школи.

Нас зібрали 26 чоловік. Командиром призначено «Галайду». Школа існувала в підпіллі. Спочатку вона знаходилася в селі Ямельниця на Сколівщині. Тут квартирували, вчилися у читальні «Просвіти». Заняття проводили два викладачі-інструктори, за фахом юристи. Нас вчили історії, географії, міжнародному праву. Студіювали «Руську правду» Ярослава Мудрого, Конституцію гетьмана Пилипа Орлика, етику, естетику. Безпосередньо школу інспектували «Горновий» і полковник «Лицар» – командуючий УПА «Карпати».

Зв'язки з нами мали тільки місцеві члени ОУН. Але КГБ довідалося, що в Карпатах діє наша школа. Провід дав вказівку уникати боїв з військами. Про облави нас попереджували зв'язкові і місцеве населення.

Коли нас почали переслідувати, ми розташувалися в селі Підгородці. На слід натрапили кагебісти. З цього села змушені були відійти в глибокі ліси і через кілька діб почали навчання в селі Орів, а далі знову подалися в ліси і село Верхня Стинава.

У Карпатах у цей час влаштовувалося багато облав. Нашим керівникам доповіли, що безпечніше буде перебратися на Стрийщину. Озброєні особистою зброєю і двома кулеметами ми перейшли на правий берег ріки СтриЙ, поблизу села Семигинів.

Умов для навчання у нас не було, і група знову перейшла в інше місце – село Нижня Луковиця. Нас переслідували кагебісти.

На околиці села розмістили свій табір і знову почали заняття. Першого дня все пройшло спокійно. Ми виставили стійкових. Люди з села дуже прихильно ставилися до нас, всім, чим могли, допомагали.

25 лютого на третій день нашого навчання, стійкові попередили, що до села наближається ворог. Нас викрили. Командир групи «Галайда» закликав до порядку. Щоб не постраждали селяни, ми вирішили відступити в ліс. Щоб до нього дістатися, треба було перетнути ставище (десь півтора кілометра відкритої місцевості). 

Ворог наближався. На п'ятьох санях сиділо біля двадцяти енкаведистів і оперативників. Нас було двадцять шість чоловік разом з інструкторами. У групі я був наймолодшим. Мав у той час сімнадцять років. Решта хлопців ненабагато старшими. Одне слово, юнаки.

За поведінкою ворогів ми зрозуміли, що вони добре знають, з ким мають справу. З усіх сторін нас оточили і почали косити перехресним прицільним кулеметним вогнем. Наші хлопці залягли у відкритому полі, відстрілювалися до останнього патрона.

Недалеко від мене лежав мій друг і односельчанин «Степан», з пораненими ногами. Коли він вистріляв всі патрони, то підірвав себе гранатою. Другим загинув мій товариш з сусіднього села Монастирець Мирон Олексишин. Його було поранено в живіт і він застрілився з пістолета. Довго відстрілювався юнак з села Побук на прізвище Шукатка. Будучи пораненим і залишившись без боєприпасів, він пробив собі стилетом серце. Після цієї бойні вороги збирали трофеї і добивали поранених. Кількох хлопців ще жило, та капітан наказав добити поранених. Кагебісти штиками пробивали кожне тіло наскрізь.

Два кагебісти підійшли до мене. Мене поранили в голову й ногу. Підкликали капітана і спитали, що зі мною робити. Той подивився на мене і сказав: «Такой молодой, еще пацан, а уже «бандера», – і дав вказівку не чіпати мене.

Будет хороший язык для генерала Сабурова, сказав він.

Всю зброю і літературу поклали на сани. Для мене знайшли колючий дріт і, притягнувши до саней, обмотали тим дротом. Перед тим з мене стягнули чоботи і одяг, взамін дали якесь зношене дрантя.

Один з оперативників вдарив мене по обличчі. Мене повезли до Сколього. Люди з села під час бою розбіглися, і я надіявся, що мене хтось визволить. Всю дорогу коней гнали галопом, спішили, щоб не зустрітися з боївками УПА.

Коли ми під'їхали до будинку, де знаходилася в’язниця, старшина дав розпорядження, щоб мені видали якісь ліпші черевики. Мене перевели через вахту і на подвір'ї розв'язали. Через якийсь час прийшов начальник тюрми з наглядачами і мене відправили в камеру. Тут було біля дванадцяти чоловік. Всі покотом лежали на підлозі. Мене кинули біля порога, і в’язні відразу перенесли мене до вікна. Один з них розірвав свою сорочку і перев’язав мені рани.

На запитання, які мені задавали, старався не відповідати. Серед нас могли бути сексоти. Мною заопікувався земляк із села Верчани, що на Стрийщині, на прізвище Гаврильців. Він мені дуже допоміг у важкий час.

Через два дні мене викликали на допит. Наглядачі відвели мене в кабінет, бо я сам ще не міг ходити. Слідчий розпитував, хто я і звідки? Потім про школу. Треба сказати, що в нашій школі ми всі були не тільки під псевдами, й під вигаданими прізвищами на випадок провалу. Я назвав себе не Левком Барабашем, а Романом Дружинцем із села Кримогорби. На слідстві мене били, знущалися, змушували, щоб я признався, що це була ідеологічно-політична школа. Я ж твердив, що належав до звичайної повстанської групи. На допити викликали через день, інколи вночі. Домагалися, щоб назвав прізвища товаришів. Я ні в чому не признавався і говорив, що хлопців знаю тільки по псевдах.

Одного разу я почув розмову між наглядачами, що мене вимагає «Центр», зрозумів, що незабаром мене зі Сколього заберуть.

У другій половині березня 1945 р. мене вивели з тюрми. На подвір'ї чекав конвой. Під охороною трьох конвоїрів, зв'язаного, мене повезли в напрямі Дрогобича. Коли ми проїхали село Довголука, старший конвою заховав папку з моєю справою під солому, якою були застелені сани. Я зубами непомітно витягнув папку, і вона впала на сніг. Через деякий час вони помітили пропажу і зупинили коней. Один з них пішов по сліду шукати документи, а двоє залишились зі мною. Незабаром повернувся конвоїр з документами. Їх на дорозі знайшла якась жінка і віддала йому. Вони почали мене бити і звинувачувати в тому, що це я викинув документи.

Я знав, що в цих районах оперують боївки УПА, і в мене виникла думка тікати. Сподівався, що хтось побачить і попередить повстанців. Коли ми їхали біля річки, я вискочив із саней і почав тікати в сторону лісу. Лід піді мною провалився, мене піймали. Мене не застрілили тільки тому, що був наказ привезти живого у Дрогобич.

Знову почали бити прикладами і ще міцніше зв'язали. Далі повезли через Улично до Дрогобича на Бригідки.

На другий день викликали на допит. Слідчий обіцяв мені, якщо я про все правдиво розкажу, зважаючи на мою молодість, відпустити. Я знову твердив, що входив до бойової групи і всіх бойовиків знаю тільки по псевдах. Про себе сказав, що був взятий німцями, щоб переганяти худобу на захід, нібито ми худобу перегнали до Сяну і звідти втекли. На території Самбірщини в однім селі натрапили на повстанську групу. За наказом командира боївки був змушений залишитися там, бо боявся кари. А нікого не знаю тому, що від мене крилися бойовики, підозрювали, що я підісланий більшовиками.

Після моєї розповіді слідчий покликав з сусіднього кабінету ще одного чоловіка і прочитав йому моє «зізнання». Вони зробили висновок, що я нагло брешу. Мені запропонували розповісти про кожного бойовика зокрема. Я знову повторив, що всі мали свої псевдоніми і один одного знали по псевдах. Я перерахував назви всіх птахів, звірів, дерев. Після чого вони встали і почали мене знову бити.

Органи знали багато про нашу школу з невідомих для мене джерел. Крім того, вони мали наші рукописи і літературу. Слідство велося в Дрогобичі біля двох місяців. Мені багато обіцяли, аби тільки я зізнався. При кінці слідства на допит прийшов генерал Сабуров. Він розпорядився примусити мене говорити. У кімнату зайшло два енкаведисти і в присутності генерала почали мене катувати. Після того допит закінчився.

Судила мене «трійка». Враховуючи молодість, присудили п'ятнадцять років каторжних робіт. Один із суддів сказав, що молодість врятувала мене від смерті.

Усіх засуджених збирали в окремі камери і відправляли до Львова, а через місяць – етапом на Київську пересилку.

Неповнолітніх в'язнів ще у Львові було виділено в окремі групи. Я потрапив до малолітніх шпигунів, переважно іноземних громадян. Нас зібрали близько ста чоловік. Серед них у мене був найбільший термін ув'язнення, та ще й каторги.

З Києва етапом нас перевезли в Кривий Ріг, де був спеціалізований табір. Місто на той час було дуже зруйноване війною. Ми будували великий металургійний завод, піднімали з руїн місто. Я працював арматурщиком.

У цьому таборі пробув майже чотири місяці. Рахувався тут під номером Х-699. Час від часу перевіряли наші особисті формуляри. З'ясувалося, що я в цьому таборі знаходитися не повинен, бо ж був каторжанином. Через день мене відправили в Дніпропетровську Єкатеринівську тюрму, дуже велику споруду у вигляді букви «Є». Ця тюрма стала для мене своєрідною школою. Тут сиділо багато цікавих людей. Від них дізнався про події на Великій Україні за роки більшовицької влади.

В Єкатеринівській тюрмі пробув десь місяців чотири, і знову мене відправили на Київську пересилку. А далі етапом у Воркуту. Там кожну шахту обслуговував табір. Я працював на глибині 300-400 м на різних шахтах у забої і лісогоном.

На одній із шахт зустрів земляків Василя Миколишина з села Вівня, Михайла Луцика з Волосянки з Сколівщини. Зустрів я там і свого родича Яціва Степана, вояка УПА, давнього члена ОУН.

У 1952 р. під час аварії став інвалідом, мене паралізувало. З шахти мене вивезли товариші, помістили в лікарню. Життя мені врятували табірні лікарі – професор Горицький, учень Павлова, та лікар-невропатолог з Харкова Перехрестя. Довго був без пам'яті, втратив мову, зір і слух.

У таборі пробув до зими 1955 р. Після смерті Сталіна потрапив під амністію, як неповнолітній і інвалід. Адміністрація табору видала мені паспорт на прізвище, під яким я проходив на слідстві. Двоє моїх табірних товаришів привезли мене додому на село, де я живу і понині.