На побудову «комунізму» – 32 роки невільничної праці. (Автор: ДОВГАНЮК Володимир Петрович)

опубліковано 8 трав. 2016 р., 03:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 черв. 2016 р., 10:49 ]

 

Народився 1931 року у с. Устечко Заліщицького повіту. Учасник молодіжної підпільної організації «За кров України».

Його батька й матір, як активних учасників визвольної боротьби, більшовики ув'язнили в концтабори. Юнака депортували до Сибіру. За спробу втечі заарештували й засудили до 10 років тюрми.

  

  Володимир Довганюк сповна зазнав фізичних тортур і насильства у соціалістичному царстві понурої Півночі.

 

Копичинська Кафа

«10 клас не дали мені закінчити. Прийшов капітан МДБ і з першого уроку запросив мене у свої апартаменти. «Что, проводніком захотел стать?» Я оторопів, бо подумав, що арешт зв'язаний з нашою організацією. Як з'ясувалрсь скоро, що ні. Мене, впхнули у якийсь отвір, швидко спускають по драбині. Незважаючи на застереження і крики знизу, лечу стрімголов. Це проста більшовицька витівка, бо останні три щаблі драбини просто відрізані.

 

В ямі стогін і сопух спертого повітря. Звикають очі до темряви і бачу моторошну картину. Купи понівечених тіл. Хтось просить пити і його ложкою поять, та це ж мій односелець Стах Гловацький. У нього вибиті зуби, побита голова і руки. Без допомоги він не може навіть сісти. О нелюди! Так ви утверджуєте радянську владу на Україні! Згодом відкривається люк і якась потвора кричить: «Довганюк, вихаді с вєщамі, таку твою мать». Москаль не може без цієї приправи. І тут мені стало все ясно, чому від сподень в мене ремінь не забрали і ґудзики не відрізали, та це ж на виселення до Сибіру!

 

Ведуть мене до машини, на якій повно людей з клунками. Туди, в страшну Сибір неісходиму...

 

Але спершу була жахлива пересилка Копичинці! Тут «турецька Кафа», де сортують людський товар і вирішують кого, куди і скільки направити на «будови комунізму». Є такий вираз: «Напхано людей як оселедців» так це Копичинці. Якщо камера на 15 чоловік, то нас напхано 60-70. Якщо протягнув ногу, то мусив її покласти комусь на голову або на груди, і нічиє незадоволення до уваги не бралося. В кутку стояла «параша» і оскільки нас було багато, то сюди завжди стояла черга. Цікаво, який садист придумав такий «комфортабельний» туалет? І якщо це жінка, то її заслонювали простинею дві жінки, а якщо чоловік, то навпаки.

 

Діти, старі, хлопці і дівчата усі разом, бо як інакше нас привчити до колективізму! Нарешті подали вагони-телятники, і дорога одна на Схід. За два тижні їзди дали чотири рази їсти. Дехто мав з собою. Але були такі як і я, що не мав ні крихти. Їхав разом з тіткою (маминою сестрою) і з нею було двоє діток, яких вона годувала, коли я спав або вдавав, що сплю. Живіт мені просто зводило якоюсь судорогою.

 

Нарешті ми нa місці станція Кусья Молотовської області на Уралі. Нас примушують вийти з вагонів і чекати призначення. Навколо конвойні зі своєю незмінною матючнею і собачим гавкотом. Нарешті з'являються радянські вельможі: поважні, в добротних хутрах. Але швидко цей наліт культури в них зникає і перед нами работоргівці XX століття зі своїм татаро-монгольським нутром. Вони батькують, сваряться кожен хоче захопити собі здоровіших невільників.

 

Плач, зойк, вереск, бо розлучають рідних. Повірте! Я з погордою дивився на цей ярмарок, бо вмить перед очима постали татаро-турецькі невільничі ринки, які так яскраво описали Зінаїда Тулуб у «Людоловах» та Андрій Чайковський у «За сестрою»...».

 

Гумор помирає останнім

«Кожна тюрма мала своїх «фахівців», які володіли багатою фантазією допитів. Мене, по суті, не били, ніколи не носив слідів екзекуцій.

 

Я мав двох слідчих, які вели перехресний допит. І коли своїми відповідями доводив їх до «кипіння», один з них натискав кнопку. В кабінет вбігали два «горили», клали мене животом на підлогу, а зверху дошку, на яку сідали, і били по ній молотками. Після 15-20 ударів ще нічого, а дедалі сильніше з кожним ударом гуділо в голові, а тіло, здається, відставало від кісток і ніяких слідів. Три місяці зі мною так «культурно» поводились.

 

Хіба можна було поскаржитись прокурору по нагляду після такої обробки? Одного разу з прокурорською свитою зайшла ну просто дівчинка, і якби не прокурорська уніформа, подумав би, що медсестричка на практиці. Питає мене про життя-буття. Набрався гумору й відповідаю: їжа смачна, калорійна (вчора їв риб'ячу юшку з хробаками), ліжко м'яке, обслуга ввічлива. Супроводжуючі розплились у посмішках, а вона аж знітилась: «Ну харашо, харашо».

 

Думаю, якщо вона в житті хоч трохи людина, то надовго запам'ятала ті відвідини і зрозуміла, що і раби можуть жартувати. Зрозумів я одну велику істину, що не надія помирає останньою, а гумор, і якщо його вже нема, то людина нездатна до життя.

 

Розповім ще про один випадок з більшовицького арсеналу допитів. Слідство майже доходило до кінця, коли слідчий дістає папірці й читає: «Довганюк ввійшов у барак, витягнув руку у бандерівському вітанні й крикнув: «Слава Україні!». Відповідаю слідчому: «Цього не було. Не такий вже я дурний, аби кричати в баракові, а по-друге, хіба заборонено славити свою Батьківщину? Росіяни славлять Росію, молдавани Молдавію, а чим Україна гірша?».

 

У цей час до кабінету зайшов замначальника тюрми Колчаков і питає слідчого, як ідуть справи. «Да вот, Украіну славіт», відповідає той. «Ну, я ему сейчас прославлю», і кулаком мене в обличчя.

 

Чи то від того здорового кулака, чи від того, що сильно вдарився об стіни, але я впав на долівку. Облили мене водою. Коли прийшов до тями, побачив калюжу крові і два зуби. Це було півстоліття тому, але присмак крові і зараз відчуваю у роті».

 

«Воронок», «Столипін», «Лєнін»

«Нарешті через кілька місяців: «Собірайсь с вєщамі», і тут глум, бо які у нас «вєщі». До тюрми підганяють «воронок» – криту автомашину «фургон» і везуть нас один на одному на залізницю, до «славного» «спецвагона Столипіна».

 

Я сумніваюсь, що царський міністр-реформатор мав якесь відношення до цього, а може... в Расєї все можливо. На «воронку» написано слово «Хліб» це щоб шпигуни Заходу не довідались про комуністичні секрети.

 

Ви знаєте, як виглядає клітка для кролів? Так це «столипінський» вагон, або просто «Столипін», і якщо кролів тримають одноповерхово, то нам зготовані двоярусні нари, проходи вузенькі, тільки боком, щоб влізло якнайбільше, оскільки людський конвеєр працює з перевиконанням плану. Вздовж вагона коридор 70-80 см і кліточки, кліточки з дротяної сітки. Ні, не міг царський владика додуматись до такого, бо в царських тюрмах були одноярусні нари з матрацами, подушками, ковдрами...

 

А державний злочинець «№ 1» Лєнін був на засланні, взяв шлюб зі своєю Надею Крупською і ходив з дубельтівкою на полювання. Що б з цих славних будівничих нового життя було, коли б їх царат нищив і гноїв у тюрмах, як це вони робили з нами?».

 

Рушив поїзд у далеку дорогу...

«Коли я ще був під слідством, зустрівся з одним досвідченим в'язнем із Кубані, який будував ще у тридцятих Біломор-Балтійський канал і знався на нашому тюремному житті, як професор.

 

«Ніколи не їж оселедців під час етапу, а щоб не було спокуси, то просто викидай їх». І ось рушив поїзд. Зголоднілі в'язні накидалися на сухарі і оселедці, які нам видавали. А через кілька годин волали: «Начальник, дай води». «Нє положено». Це ще добре, як оте «нє положено» один день, а якщо три? Стоїмо на станції проти водокачки. Ллється вода, а в'язні з пересохлими губами і палаючим нутром лижуть собі долоні.

 

А він, якийсь вологодський кацапчук, так бундючно походжає, адже йому «родіна довєріла врагов народа охранять». Або один раз на день «оправка» (туалет. Н. М.) бігом туди, бігом «там» і бігом назад. У кожного наглядача молоток на довгому держаку, і як обов'язковий ритуал, він мусить тебе ним почастувати по спині. Хитрість не помагає, бо якщо ти зумів викрутитися, то він доганяє і «таку твою мать» б'є два рази.

 

Нарешті пересильна Новосибірськ. Є пересилки закриті (це тюремні камери), а є відкриті це зона і в ній бараки, тут значно легше. Тут зі мною відбулося дві події.

 

Повезли нас у лазню. А це завжди свято для в'язня: змити з себе бруд, зняти втому. Одежу здаємо в «прожарку» і часто отримуємо перепалене лахміття, зате гинуть мільйони бліх, вошей, блощиць. У бані так багато пари, що тільки видно силуети людських тіл. Я ще не дійшов до душу, як пожовтіло в очах. Пам'ятаю, що вернувся до дверей і сів на долівку. Прийшов до пам'яті у камері, куди мене принесли. Ось так покупався.

 

Другий випадок. Набирали бригаду носити борошно зі складу до пекарні. На подвір'ї стояла вага, зважився, маю 42 кг. Підставив плечі і два в'язні поклали мішок вагою 50 кг. Не пам'ятаю, зробив два чи три кроки й знову упав.

 

Наївна ти людино, та то тільки мурашка може нести вагу, більшу від свого тіла».

 

У глибину сибірських рудників

«Навігація по Єнісею лише два місяці, а решта десять під кригою, особливо північна частина. Постачальники робочої сили спішать. Нас, три тисячі, вантажать у баржі і на далеку Північ, аж за Полярне коло.

 

Ноги мої бідні.Ї їх ще на Уралі обморозив, а тепер загортаю у всяке ганчір'я, і поки що тепло, бо в баржі нас багато. Але з кожним кілометром холоднішає. Стає настільки холодно, що ми ділимось на дві групи, і одна спить дві-три години, на них накидаємо все, що в нас є (у нас тільки легкий одяг), а друга група бігає і гріється.

 

Але всьому є початок, всьому і кінець. Нарешті прибули в порт Дудінку, а попереду Льодовитий океан. Від Дудінки до Норильська 70 км і везуть нас по вузькоколійці у спеціальних залізних вагонах. Холод нестерпний. Ми одягнені хто в що.

 

У Норильську великі поклади нікелю й міді, а також ще шістнадцяти цінних металів. У місті великий мідеплавильний завод. Є тут і своє кам'яне вугілля. Ось у яке нас багатство привезли.

 

Нас відібрали близько 300 чоловік і погнали на гору Ведмежку, ближче до хмар, а це дванадцять кілометрів дороги. Кругом сніги, де-не-де виступають скелі. Рослинність це мох, лишайники і, як насмішка, північна берізка висотою 20 см. Йде колона обдертих, знеможених під брутальні окрики конвойних, гавкіт собак. Нарешті ми «вдома» у зоні на три тисячі невільників, які видобувають відкритим методом нікелеву руду.

 

Постригли й видали номери. Людина перестала бути собою. Мій номер «Х-164». Він має бути на шапці, штанях вище коліна, куфайці-бушлаті і піджаку на спині. У Норильську на Ведмежці у таборі № 1 застав гнітючу атмосферу».

 

Про Норильськ заговорив світ

«У 1953 р. в Норильську сталася подія, яка набула світового, розголосу і зараз іменується як повстання, але воно не було в класичному розумінні, це був супротив існуючій системі, бунт.

 

Почалося з того, що у 5-й зоні хлопці заспівали пісню 25 травня, у день смерті Симона Петлюри. «Прєкратіть, замолчать, бандьори!». Хочу сказати, що всі наші національні свята і важливі події з нашої історії оперативники добре знали і в такі дні особливо посилювали режим.

 

І хоч пісні не були заборонені, але якийсь самодур відкрив вогонь і вбив нашого в'язня. Наступного дня за наказом підпільної організації табору не вийшли на роботу. Нечуване зухвальство рабів. Через день приєднався сусідній 4-й табір, а там далі пішла ланцюгова реакція, що охопила собою 48 тисяч в'язнів.

 

У подальшому до нас приєднався навіть один табір кримінальних. Не допомогли ні грозьби, ні прохання, ні карцерний пайок. Не чекаючи найгіршого, наші «опікуни» запросили додаткові війська МВС. Щоб було зрозуміло, до якого відчаю можуть бути доведені люди, хочу розказати про один випадок, коли з бригади, 316 чоловіків всі як один кинулись під потяг.

 

Ми висунули ряд вимог: прислати найавторитетнішу комісію з Москви, відправити на материк хворих і калік, пом'якшити режим, зняти з нас номери, замки з дверей, ґрати з вікон і ще ряд інших вимог, всього 14 пунктів.

 

Після двотижневого торгу із наступниками Берії Кузнєцовим та ген.- полковником Сєровим енкаведисти перейшли до рішучих дій. Вони спробували декілька разів ввести в зону озброєний загін червонопогонників, але ми стіною ставали перед вахтою і не впускали.

 

Тоді вони розібрали у декількох місцях загорожу і увірвались в нашу житлову зону. Ми також розділились і стали фронтом до них. Між нами простір 8-10 м і тривожне чекання. Нам не вірилось, що вони почнуть «кровавое воскресенье 1905 г.».

 

І тут ми почули по гучномовцю голос Кузнецова, який назвав нас «саботажнікамі, смутьянамі і прочая», наказав розійтись і приступити до праці. «На размишлєніє даю вам пять мінут». А коли пройшло п'ять хвилин: «Даю на размишлєніє трі мінути», тоді «одну мінуту», а після цього нараз найстрашніші слова, які я чув у своєму житті: «По врагам родіни огонь!».

 

Зацокотіли кулемети, автомати, карабіни... Перших декілька секунд здавалося, що це спектакль, що все це відбувається в ненашому світі. Я стояв у третьому ряду і навіть, коли почали падати люди, ще не усвідомив трагедії і продовжував стояти, поки не побачив кров.

 

Тоді впав і поповз до найближчого барака рівчаком і, весь трясучись, заліз під нари. Цю оргію кати продовжували навіть тоді, коли всі розбіглись. Вривались у бараки і стріляли в стелю та по стінах.

 

На подвір'ї зони залишилось 67 вбитих і багато поранених. Ще страшніша доля чекала 8-й каторжний табір, про що ми довідались уже на Колимі. Вони тримались два місяці, а на воротах написали «Свобода, або смерть!». На них пустили бронетранспортери, які з кулеметів прошивали бараки наскрізь. Їх загинуло більше 500 чоловік. Вічна пам'ять Вам( Герої!

 

... Хіба спалося тієї ночі? Нараз тягнуть мене за ноги посіпаки і наказують збиратись, а збоку стоїть стукач і підказує кого брати. На моє запитання чому, вдарив мене прикладом і вигукнув «Зачінщік і організатор саботажа і єщо спрашивает!».

 

Вивели мене на подвір'я, де нас набралося 60 чоловік, і повели кудись у тундру. У кожного з нас тьохнуло серце, бо промайнула думка, напевно, ведуть на розстріл. Ніколи у моєму житті не було такого гнітючого стану. Попереду нас така сама група людей, позаду також, і всі в одному напрямку, подалі від Норильська.

 

Йдемо і чути тільки дихання, бо в кожного важкі думи. Десь через сім кілометрів загнали за колючу огорожу, хтось підказує, що раніше тут був склад амоналу. До ранку ще пригнали в'язнів. Нас уже біля тисячі. Оточили щільним кільцем, кулемет біля кулемета, і всі чекають чогось.

 

Один, два, три дні не дають їсти, і це ще більше підсилює наші здогадки. «Друзі, як доведеться вмирати, то заспіваймо «Ще не вмерла Україна!». Кожний з нас знав, як вмирали Січові Стрільці під Базаром 1921 року.

 

А поки що голодні, холодні. Кругом сніги, хоч це вже початок червня. Вночі мороз до десяти градусів, а вдень сонце хоч і засвітить, а не гріє. Охоронці час від часу пускають черги, бо для них це забава, а для нас... На четвертий день дали нам їсти. Ми повеселішали, нас не розстріляють.

 

Декілька разів пробували палити вогнище з дерев'яної тари, але конвоїри несамовито кричали й стріляли понад голови. На цей раз ми ризикнули і розклали велике вогнище. Що тут почалося. І крики, погрози, стрілянина, а ми сміємося і гріємося.

 

А потім сталося те, що займає у моїй пам'яті особливе місце, ми заспівали. І як заспівали?! Хай із тисячі тільки 50 людей співало, то й тоді це могутній хор. Стрілянина вщухла, охоронці повитягували шиї і так замилувано слухали, що й забули про тару, яку ми палили, і: «Ну дают, бандьори, ну дают!».

 

Яке було наше здивування, коли наступного дня вони самі запропонували нам заспівати. Ніколи раніше не думав, що пісня мала таку магічну силу! Ось вона:

 

                                                    Повертались партизани із Карпатських гір,

                                                    Їм назустріч йшли дівчата, стрічати орлів,

                                                    А ви, хлопці любі-милі, просимо,

                                                    Просимо, заходьте до нас,

                                                    Будем пити ще й гуляти в добрий час.

                                                          Приспів:

                                                    Україно рідна, рідна мати моя,

                                                    Добрий день, дівчино, напій коня.

 

У нас з охороною виник хоч і слабенький, але контакт. Ще вчора вони готові були нас розтерзати, а сьогодні наче людяність появилась. Ще страйкуючи, ми знали від «вольних», що про нас знає і трубить світ. Радіостанції «Голос Америки», «Свобода» передавали перебіг Норильських подій: і про жорстокі розстріли, і про голодовку жіночого табору № 6. Потім почули, що навіть у заступника начальника управління рудників запеленгували радіопередавач. Кремлівська верхівка завагалася нас знищити. Відчувалося, немає уже Сталіна...».

 

У «долині смерті»

«У 1956 р. нас стягують аж під Верхоянськ, Оймякон у так звану «Долину смерті». Це за 1170 км від Магадана, табір Аляскітовий. Тут добували уран.

 

Привезли нас сюди «улітку», де вночі температура 10 градусів морозу. Тамтешні в'язні розповідають, що зимою доходить до мінус 74 °С. Коли ми спустились у шахту з видобутку вольфраму, то враження було якоїсь казковості все з різнобарвних шестигранних кришталів від 5 см до 5 м.

 

І все це від світла ліхтаря виграє і переливається різними кольорами. Для ока краса виняткова, для легенів смерть. Під час буріння піднімається хмара кварцево-скляної пилюки, яка до шести-восьми місяців роз'їдає легені і звалює найсильнішу людину. Супутнім у цій шахті, як метан у вугільній, є газ миш'як, який остаточно доконує жертву.

 

Вольфрамові рудники у "долині смерті"

 

Так ось чому весь умивальник забризканий кров'ю!? Нам розповіли страшні і трагічні речі. Там під горою лежать трупом до 60 тисяч в'язнів, які загинули упродовж 12 років функціонування шахти.

 

Кожного сезону до Аляскітового прибуває від 4 до 6 тисяч в'язнів, і всі «ідуть» під гору. Декілька днів ми «любувались» шахтою і зрозуміли, чому наші добродії запакували нас сюди. Ми повинні були тут відспівати свою «лебедину пісню».

 

Ми застрайкували знову і ні один в'язень з нашого однотисячного етапу в шахту не спустився. Після декількатижневих залякувань і вмовлянь, штрафного пайка, з Москви приїхало начальство і нас відправили до Сусусмана це 650 км від Магадана на будівництво будівель та підстанції.

 

*     *    *

Нарешті 20 квітня 1958 p., прощаюсь з товаришами, з якими довгі роки ділив злидні, горе і каторгу, що зазнали під скіпетром серпа і молота.

 

Крім квитка на літак і поїзд, мені видали на харчування 52 копійки в день. Іду до рідних, які перебували на поселенні у м. Петропавловськ Казахської PCP. Батько відбував 11 років, а мати ще у Воркуті, але поки я доїхав, застав їх разом. Щастя і радість від зустрічі хіба можна передати?

 

Ми троє в розбудову червоної імперії віддали 32 роки невільничної праці. А ще буде брат-шістдесятник з п'ятьма роками, а ще до того плюс моє заслання.

 

Ще малим хлопцем читав книжечку «У червонім царстві сатани». І чи міг хто нам напророкувати, скільки тих сатанинських стежок доведеться топтати усій сім'ї?».

Мизак Н. За тебе, свята Україно. Кн. 3.

Чернівці: Золоті литаври, 2002. С. 240-245.