На перше баланда, на друге – нічого

опубліковано 23 серп. 2012 р., 16:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 серп. 2012 р., 13:33 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №297

 

Дзендровська (Беркут) Стефанія Онуфріївна, народилася в 1925 р. у м. Станіславі (Івано-Франківську), українка, греко-католичка, студентка, заарештована в 1948 р., повернулась на Україну у 1959 р.

 

Вчилася я в музичному училищі. Арештована 1 листопада 1948 р. Івано-Франківським МГБ, суджена в 1950 р. на 10 років «особым совещанием) як учасник підпілля, організатор політичної мережі в музичному училищі. Після суду повезли нас у Комі АРСР в м. Інту, де я працювала спочатку медсестрою і ходила (з бригадою) із санітарною сумкою за зону. Та згодом перекомісували мене на 1 категорію і відправили на лісоповал. Там почалися мої муки, бо з дитинства я хворіла поліартритом, а на лісоповалі робота пов'язана з постійним переохолодженням суглобів.

 

Наділили мене лучкою (пилкою), сокирою і гайда до роботи. Піднімали нас о 6 ранку, снідали вівсом та запивали кип'ятком. З собою давали пайку хліба і виводили за зону.

 

Взимку одягали бушлати, ватяні штани і валянки, літом – спецівку. Розміри не відповідали. Щоб краще виглядати, все доводилося перешивати.

 

За прохідною нас чекали конвоїри з вівчарками. Лунала команда: «Бригада, стройсь по 5 человек! Шаг влево, шаг вправо считаю побег! Стреляю без предупреждения!» Рахували нас за списком, і ми, взявшись під руки, вирушали в ліс. Після десятикілометрового маршу хотілося трохи відпочити, але мусіли зразу приступати до роботи. Підходили до своїх просік з розданими інструментами, зарубували, а потім різали дерево (сосни, кедри, модрини) з діаметром 1,2 м. Валили стовбури в одному напрямку. Не дозволялося допускати косообрізу. Всі пеньки мусіли бути рівні. Та найтяжчим було те, що працювали поодинці. Біля мене по сусідству працювала латишка Роза Приєбіте. Конвоїри постійно глузували з її прізвища. Норми були в нас завищені, бо до нас тут на госпрозрахунку працювали битовики, які постійно робили приписки. Ми мусіли, крім норми, виконувати роботи більше, щоб перекрити розтрату.

 

Як я не старалась, норми виконати не могла, тому постійно сиділа на штрафному пайку – 300 г хліба в день. На обід тільки баланда, на друге – нічого, не давали й цукру до кип'ятку.

 

Жити було важко, і не тільки тому, що робота була не під силу і їсти постійно хотілося, але ще й тому, що з дому не було ніякої вісточки. Вивозили мене і братів одночасно: мене у табір, а їх на висилку. Писала я до родини, але відповіді ніхто не давав, страхуючи своє життя. Лиш через 2 роки сусідка відписала мені і дала адресу батьків.

 

Одного дня я сильно захворіла, не мала сили працювати, все тіло боліло, температура була вище 40. До табору мене майже приволокли дівчата, я дуже стогнала, ноги не пересувалися. Мене поклали в стаціонар з діагнозом «загострення хронічного поліартриту». За цим діагнозом стала інвалідом II групи.

 

Після того, як трохи поправилася, мене перевезли етапом у Карагандинську обл., працювала в сільському господарстві. Була у бригаді, що вела боротьбу зі саранчею. Нам видали отрутохімікати, і ми, набираючи їх у мішечки, чіпляли на палки та й ішли лавою, трусили гексохлоретаном, травлячи саранчу і себе, бо марлева маска не захищала.

 

Місцевість за рельєфом – одні сопки, звідти часто було чути виття шакалів, які відчували худобу на фермах. У нашому таборі теж були коровники. Їх обслуговували в'язні, а молоко відправляли в Карабас для населення.

 

Нарешті вийшов указ, за яким мене звільнили. Переді мною постало питання: куди їхати? Стало ясно, що поїхати можу лише до батьків на висилку, бо вдома ніхто мене не чекав. До Томська дісталася поїздом, а дальше до присілка, де жили мої батьки, добиралася пароплавом по річці Об.

 

Я знайшла собі роботу медсестри в дитсадку, бо в Красному Ярі місця в лікарні не було. Всі присілки знаходилися біля лісів, і наші люди, вивезені на спецпоселення, в основному працювали на лісоповалі, на сплаві або на біржах деревини.

 

Ще до мого приїзду мати відшукала мого друга, котрий теж відбував покарання в Омських таборах. Не бачились ми з ним 12 років. Після звільнення він зразу приїхав до нас і ми поженилися.

 

Незабаром прийшло до нас нове горе, на 53 році життя передчасно померла мама. Залишився старенький 73-річний. батько, а біля нього ми зі своїми злиднями.

 

Якось вранці батько завів мову про повернення на Україну. Та обставини складалася так (наближалася моя декретна відпустка, яку треба було використати навіть з матеріальних міркувань), що негайно виїхати не випадало. Батько розповів мені свій віщий сон, з'явилося якесь передчуття, що спонукало до остаточного рішення – їхати. Навігація ще не почалася і ми сіли на попутну машину, завантажену тарою. Від нашого присілка до Томська – лише 130 км, але ми їхали чотири доби. Вдень дорога розмерзлася і машина не могла їхати, доводилося чекати ночі, поки примерзало. Часто машина ламалась. З труднощами добралися до Томська. Купейних білетів не дістали і поїхали у загальному вагоні. Батько по дорозі важко захворів, втрачав свідомість. Коли приходив до себе, то все питав, чи далеко ще наша Західна Україна. У Львові я попросила машиніста поїзда – росіянина, щоб він зупинився на станції в селі Бортниках, що біля Ходорова (там батько народився). Швидкісні поїзди не зупиняються, але машиніст був гуманною, доброю людиною і зробив виняток, ми швидко висіли.

 

Чоловік ніс батька на плечах, а я – валізи на плечах і в руках. Впізнав батько своє родинне гніздо, заплакав і сказав: «То тут, діти». Нас зустріли батькові племінники. У них відпочили кілька днів.

 

Напередодні Великодніх свят 1959 р. батько висповідався, розповів священикові про наше гірке життя і через 2 години помер. Вся родина зійшлася на похорон. Священик виголосив гарну промову, сказав, яка людина щаслива в Бога, відчула свою близьку смерть, проїхала 8000 км щоб, поєднавшись з Богом, зложити свої кістки в рідній землі.

 

Почалися проблеми з пропискою, з роботою, а ще з пологами. Не жили ми, а мучились, бо на кожному кроці нам давали відчути, що ми – політв'язні. Одного разу мені сказали, щоб я розрахувалася з роботи. Тоді я намовила свою маленьку донечку, щоб просила дядю-лікаря не звільняти маму з роботи, бо помремо з голоду. Головний лікар був доброю людиною, змахнув сльозу, відвернувшись від нас, а потім сказав: «Ідіть, працюйте, без вашої згоди ніхто не має права вас звільнити». На нього тиснуло КГБ і він змушений був мені про це сказати. Моїх дітей в садок не хотіли оформляти, незважаючи на те, що місць було досить і всі потрібні довідки були на руках.

 

Часто в лікарню наїжджав з Яворова працівник КГБ. Він підходив до довірених людей і давав нові інструкції, як мене вижити з роботи. Та за допомогою доцента Голобородька (з яким я працювала в Івано-Франківську в хірургічному відділенні операційною сестрою) мені вдалося влаштувати дитину в садок і руки мені трохи розв'язались. Хоч Львівщина була мені малознайомою, але і тут я зустріла добрих людей, котрі мені співчували і допомагали.

 

Знаю багато пісень, шкодую, що не можу їх популяризувати. Деколи пишу вірші про пережите. Радію, що збудилася наша Україна, що довкола майорять синьо-жовті прапори.