На донощика мене не вчили (автор: Юрчук (Камінська) Оксана Антонівна)

опубліковано 4 бер. 2013 р., 12:42 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 173

 

Юрчук (Камінська) Оксана Антонівна, народилася 9 березня 1922 р. в с. Острів Радивилівського району Рівненської області українка, православна, член ОУН, вчителька, заарештована 9 лютого 1945 р., звільнена 10 червня 1955 р.

 

 

Народилася я в сім'ї вчителів. Батько – Камінський Антін Тимофійович, мама – Камінська Марія Миколаївна, Обоє з Куриловичів. При Польщі за фахом не працювали, бо не хотіли зректися своїх ідейних переконань.

 

У 1939 р. я закінчила Стрийську гімназію «Рідної школи», і вже з жовтня почала працювати вчителькою початкових класів у м. Берестечку Волинської області. З 1941 до 1943 р. учителювала в Острівській семирічній школі. З приходом большевиків переїхала до свого рідного села Острова, де 9 лютого 1945 р. прямо у школі була заарештована лейтенантом енкаведе Козинського району Куликовим Миколою.

 

Те, що мене заарештують, відчувала. Ще в травні 1944 р. до мене несподівано завітав слідчий НКВД Козинського району Дружинін. Молодий, красивий, приїхав верхи на коні. Прив'язавши коня на подвір'ї увійшов у хату. Трохи покрутився, обдивився по кутках і викликав мене у садок. Почав хвалити, яка я гарна та розумна, а далі заявив: «Ты ведь советская учительница и должна помогать восстанавливать советскую власть». Я відповіла, що допомагаю, бо вчу дітей. «Конечно, это твоя основная работа, – погодився він, – но ты бываешь между людьми, знаешь кто в селе выступает против советской власти, у кого прячутся «лесные хлопцы» и т. д. Я буду к тебе приезжать, а та мне все расскажешь. Ты ведь девушка с образованием и сообразишь, что к чему».

 

Я сказала, що на донощика мене не вчили. Наприкінці він попередив щоб про нашу розмову навіть рідній мамі не сміла говорити. З того часу Дружинін :зачастив до нашого села. Він приїжджав, викликав мене в садок, і ми сиділи на виду у всіх «серед будня-полудня», як кажуть. Батькам я, звичайно, розповіла про мету його відвідин. Батьки зажурились.

 

Врешті мені набридли ті приїзди і я попросила його, щоб більше не з'являвся, бо то все даремно, підписки я не дам, і не хочу, щоб в селі говорили, що він до мене їздить, як до своєї коханки. Не хочу, щоб по селу йшла про мене лиха слава.  Він страшенно розсердився і заявив: «Не хочешь работать на советскую власть, так будешь камень и песок таскать». На цьому наше знайомство закінчилось.

 

І от 9 лютого 1945 р. в село приїхало 12 підвід з озброєними солдатами на чолі з начальником районного НКВД Соловйовим. У школі я працювала від ранку до вечора. Якраз навчалася перша зміна, а в коридорі вже зібралися учні з другої зміни. Школу оточили, ніби там знаходилася сотня повстанців. А треба це було всього-на-всього заарештувати одну дівчину. Куликов з двома солдатами зайшов у клас, де я проводила урок. Роздягнену і простоволосу на очах учнів мене вивели на вулицю, не дозволивши навіть зайти в учительську, щоб одягнутись і повели в сільраду Моторошна то була процесія: попереду мене вели два автоматники, позаду йшов Куликов, а далі – уся його «рать». За нами бігли діти, які кричали на все село. Вони вже були свідомі і знали, що їхня вчителька не повернеться більше до них. Тому й прощалися зі мною. Перед сільрадою стояли підводи. На одну з них посадили мене, так і не дозволивши одягнутись. Через вікно мене побачила Ганна Гаврилівна Радецька, жінка, яка жила навпроти сільради. Вона схопила свою хустку і винесла мені, щоб я хоч зав'язалася. Їй вдалося кинути хустину мені на віз, за що одержала кілька ударів прикладами. І мене повезли. Люди попередили про мій арешт маму і сестру, з якими я на той час жила. Батько вже перебував у в'язниці, його заарештували ще 15 травня 1944 р., а брат Олексій воював в УПА. Мама вхопила мій кожушок, теплу хустку і побігла доганяти підводу. Та, мабуть, не наздогнала б, якби не Уліта Трихимівна Юхимчук, мати чотирьох дрібних дітей, вдова по загиблому на фронті чоловіку. Вони настигла нас біля сусіднього села Пляшівки і, не зважаючи на крики, лайку і побої, передала мені кожух і хустку. Не буду описувати всіх страждань, які довелося пережита в козинському КПЗ. Тримали нас у цементовому хлівці, вікна не мали шиб, зате були міцно заґратовані. Там ми спали цілу зиму на цементовій долівці, не маючи теплого укриття. Кожного дня допити і фізичні тортури.

 

У червні 1945 р. мене перевели до Дубнівської тюрми разом з іншими дівчатами. На жаль, тепер важко згадати прізвища всіх, хто йшов тоді зі мною, але запам'яталася одна найстарша з-поміж нас жінка – Ганна Кушнір. Була значно старша, мала 45 років. За характером весела і мужня. Хлопців теж, пов'язавши їм руки, відправляли разом з нами усіх. Коли колону вже було вишикувано, на ґанок вийшло енкаведистське начальство, щоб проводити етап...

 

І сталося несподіване. Ганна Кушнір заспівала. Заспівала складену наспіх співаночку:

 

«Закладайте коні

В шовковії ліци.

Прощай, моя Україно,

Бо я їду звідси».

 

Начальство казилося, брутально лаялося, але вже зробити їй нічого не могло. Ми йшли до Дубна цілий день. Яскраво світило сонце, якого ми не бачили 5 місяців. Йшли, вибиваючись з останніх сил, хоч з Козина до Дубна лише 30 км.

 

Судили мене в липні того ж року. Судили одну. Суд тривав хвилин 15-20. Його вирок – 15 літ і 5 позбавлення громадянських прав. Суд діяв, як конвеєр: одних виводили, інших вводили. При зустрічі (хоч це заборонялося) ми питали один одного: «А по скільки сьогодні дають?» Бо знали, якщо першому дали 15, то таке ж покарання чекає всіх, хто тоді мав стати перед очі «найдемократичнішого у світі суду».

 

Ну, а далі нас чекав етап до Харкова на пересилку. Везли нас при страшній спеці у вагонах з-під вугілля. Про якесь вмивання ніхто і думати не міг, бо для життя бракувало води. Раз у день конвоїр приносив у вагон відро води і кричав: «Пей!» А що значить відро води на 40 людей? Ми мусили чергуватися – сьогодні пили одні, завтра – інші. Пити доводилося з відра. І якщо хтось не встиг і вода залишалася, конвоїр її виливав. У Харкові на пересилці нас, жінок, помістили в келії старого монастиря, а чоловіків – у якийсь підвал. Звідти кожного ранку виносили сотні померлих. Варена страва давалася раз на день (і то не завжди) – в будь-яку пору доби, а бували дні, коли нам, як худобі, кидали самі буряки або моркву. Хліб приносили один-два рази на тиждень.

 

У Харкові нас посортували – відбирали до Норильська. Це був страшний етап. Нас відвезли в Молотовськ, у портове місто над Білим морем. Звідти ми 8 днів пливли в трюмі теплохода «Діксон». Що там робилося – важко описати. Люди хворіли на морську хворобу, не було питної води. До того ж конвоїри любили «жартувати» і замість прісної води в баки заливали морську. Висадили нас у Дудінці, звідки вузькоколійкою довезли до Норильська. Неподалік Норильська, на станції «Надежда» ми будували аеродром. Два роки довелося жити в наметах – як улітку, так і під час полярної зими. Скільки вмерло, особливо чоловіків, один Бог знає.

 

Від голоду і надмірної праці дуже часто падали прибалтійці – естонці, латиші, литовці. Високі, красиві, на вигляд сильні, вони не витримували мук. Пізніше нас відправили в Норильськ, де умови були трохи кращі. Могли користуватися лазнею, через 10 днів давали вихідний. Та й бараки були збудовані з цегли. Там я і провела свої каторжні роки аж до звільнення в червні 1955 р.

 

1953 р. помер Сталін, але умови життя в таборах не змінилися. В'язні запротестували. У Норильську почалися страйки. Майже все літо продовжувалися безпорядки, почалися репресії. Найбільше постраждав 25-й чоловічий табір. Туди пустили танки. Це було страхіття. Але ми добилися деяких поступків. З нас зняли номери, дозволили писати раз у місяць листи, полегшили режим.

 

Спочатку номери на спині носили тільки каторжники. ИТЛ (исправительно-трудовые) – номерів не мали. Згодом нас ще раз пересортували.

 

Перший мій номер був Г-241. Коли нас вивозили з «Надежды», то поділили на «спец-лагеря» і звичайні. Звичайні мали легший режим, а «Спец» – слово саме за

себе говорить. Ділили не тільки КТР – ділили й ІТЛ.

 

Наступний мій номер – Ш-646. Я його й привезла додому. Після страйку почали нас потрохи звільняти. Першими вийшли на волю ті, яких судили малолітками. Це був 1927 р. і молодші. Вони звільнялися з правом виїзду.

 

Потім почали звільняти тих, хто відсидів 2/3 терміну свого ув'язнення. Звільнили і мене. Але позбавлення прав залишилось. Отже, без права виїзду. В 1956 р. ми одержали паспорти і могли виїжджати, але в них чорніли штампи. «Паспорт получен на основании Положения о паспортах». А це означало, що ми люди другого сорту. Нас, де хотіли – прописували, де не хотіли – не прописували. Все залежало від місцевого начальства.

 

Я повернулася додому, але вчительської праці мені не .дали. Я виїхала в Черкаську область до м. Шполи, де влаштувалась на меблевій фабриці. Там і вийшла заміж за колишнього в’язня сталінських таборів Петра Яковича Юрчука, родом з Хмельницької області.

 

У 1958 р. мене реабілітували. Ми з чоловіком повернулися до моїх батьків в с. Острів. Мене прописали – мусили, а чоловіка – ні. Бо його не було реабілітовано. Чоловіка виселили протягом 24 годин. Але мої страждання на цьому не закінчилися. До школи мене не допускали. А на руках маленький син, що народився у 1953 році. Довелося їхати аж у Хабаровськ, де жила моя сестра Богдана, і тільки там я змогла працювати учителькою. У 1963 р. закінчила інститут іноземних мов. І знайшовся порядний завідуючий райвно у Рівненькій області, який прийняв мене на роботу. Його ім’я  Тищук Михайло Кузьмович (нині покійний). Таким чином, я стала викладати французську мову в селах Млинівського району. У 1979 р. вийшла на пенсію. Зараз проживаю у своєму рідному селі Острові.

 

Здавалося б, урешті-решт можна полегшено зітхнути. Але де там, КГБ довго тримало мене під своєю опікою. Мене часто відвідували їхні працівники: цікавилися, хто буває у мене, які читаю книжки і взагалі як живу.

 

І ось 1989 р. Повіяло духом волі. Коли я вперше у Львові побачила синьо-жовті прапори в руках молодих, думала, що серце моє не витримає. Вони йшли й співали «Червону Калину», а я плакала, як мала дитина. Хіба ж я, стоячи в кам’яному вибої «Надежды», могла мріяти про такий щасливий день? Це було диво...

 

А свято на «Козацьких Могилах»? Тисячі людей, сотні прапорів, які виривала з рук ще тоді московська міліція. І пісні, пісні... І проголошення «Декларації про суверенітет України». І знову свято на «Козацьких Могилах». Зібралося півмільйона людей з усіх кінців України, приїхав нині покійний патріарх Мстислав, приїхав майбутній тоді президент Леонід Макарович Кравчук. У повітрі маяло море прапорів. Виступали Лук’янко, Чорновіл. І нарешті 24 серпня 1991 р. вершина всього – день проголошення Незалежності.

 

Більшого щастя я не знала. Забула всі свої болі, всі страждання. Я повторювала скрізь, де тільки могла, і вірила в ці слова:

 

«Доволі з нас руїн і невзгоди,

Не сміє брат на брата йти у бій!

Під синьо-жовтим прапором свободи

З'єднаєм весь великий нарід свій».

 

Нині ж серце кров'ю обливається, коли бачу, що наш народ, замість єднатися бреде як отара «один до лісу, а другий до бісу». Коли намножилося різних псевдо патріотів, коли ті, хто в першу чергу повинен дбати про народ, дбає про своє збагачення. Що маємо думати ми, старі, знесилені люди, що всі свої сили, свою молодість щастя і навіть життя віддавали за Україну, не вимагаючи нічого взамін? Можу повторити тільки Шевченкові слова «Схаменіться! Будьте люде!»

 

Вірю, що так буде. Люди схаменуться, побратаються і заживуть у мирі та злагоді. Я вірю, що мої внуки зазнають кращої долі у вільній самостійній Україні!

 

Воїни УПА с. Острів Радивилівського району Рівненської області, які загинули

за волю України в 1942-1947 рр.:

Бойко Павло 1916 р. н., українець, православний, воїн УПА, агроном, розстріляний у Рівненській тюрмі 15 листопада 1944 р.

Камінський Олексій Антонович, 1926 р. н., українець, православний, член ОУН студент.

Ревака Григорій Савович, 1922 р. н., українець, православний, член ОУН, селянин.

Хміль Іван Петрович, 1912 р. н., українець, православний, член ОУН, селянин.

Чернець Надія Макарівна, 1924 р. н., українка, православна, член ОУН, селянка.

Юхимчук Хома Володимирович, 1917 р. н., українець, православний, член ОУН, студент.

 

Жителі с. Острів Радивилівського району Рівненської області,

репресовані московсько-большевицьким режимом:

о. Барищук Василь, 1907 р. н., православний священик, українець. Заарештований у 1945 р., звільненім у 1955 р., помер у 1979 р. у м. Кам'янці-Подільському.

Бекало Євстахій Іванович, 1922 р. н., засуджений у 1944 р., ув'язнення відбував у м. Норильську, звільнений у 1954 р., проживає у м. Луцьку.

Бігун Микита Степанович, 1910 р. н., заарештований у 1944 р., звільнений у 1954 р., помер.

Бігун Яків Степанович, 1910 р. н., заарештований у 1944 р., звільнений у 1954 р., помер.

Бойко Федір Якимович, 1925 р. н., українець, православний, селянин, заарештований у 1945 р., звільнений у 1950 р.. проживає в с. Демидівка Млинівського району Рівненської області.

Гончар (Чернюк) Олена Макарівна, 1922 р. н., заарештована в 1947 р., звільнена в 1951 р., проживає в с. Таранів Дубненського району Рівненської області.

Гончар Тимофій Матвійович, 1909 р. н., заарештований у 1947 р., звільнений 1953 р., помер у с. Острів в 1953 р., де й похований.

Додик Ілля Сидорович, 1909 р. н., заарештований у 1945 р., звільнений у 1955 р., помер у с. Острів, де й похоронений.

Додик Микола Сидорович, 1912 р. н., заарештований у 1944 р., ув'язнення відбував у Норильську, звільнений у 1955 р., помер у 1983 р. в м. Дубно, де й похований.

Занічковський Михайло, 1913 р. н., заарештований у 1945 р. Ув'язнення відбував у м. Норильську, звільнений в 1950 р., проживає в с. Острів.

Камінський Антін Тимофійович, 1886 р. н., українець, православний, учитель, з 1923 по 1928 рр. (до часу закриття) – інструктор повітової філії «Просвіти» в м. Дубно; під час німецької окупації голова осередку «Просвіти»; заарештований 15 травня 1944 р., звільнений 15 травня 1954 р., повернувся в Острів у березні 1956 р.; помер 11 жовтня 1958 р., похований в с. Острів.

Камінський Микола Митрофанович, 1925 р. н., українець, православний, заарештований у м. Пензі в 1945 р., де й помер у таборі.

Качан Григорій Панасович, 1907 р. н., українець, православний, селянин, заарештований у 1944 р., ув’язнення відбував у м. Норильську; помер у Краснодарському краї в 1987 р.

Качан Іван Григорович, 1907 р. н., українець, заарештований у 1945 р. у Пензі; місце і час смерті невідомі.

Качан Іван Панасович, 1902 р. н. українець, заарештований у 1945 р., звільнений у 1955 р.; помер в с. Острові в 1991 р., де й похований.

Качан Тихон Григорович, 1912 р. н., заарештований 1944 р., звільнений 1949 р.; помер у с. Острів у 1991 р., де й похований.

Коноплюк Мусій, 1910 р. н., помер у таборі. Місце поховання невідоме.

Лісков Прокіп Матвійович, 1906 р. н., заарештований у 1944 р., звільнений у 1949 р., помер у 1989 р. в с. Острів, де й похований.

Лісков Тимофій Степанович, 1909 р. н., заарештований у 1944 р., помер у таборі в м. Пенза.

Мазур Данило, 1923 р., заарештований в 1945 р., звільнений у 1955 р., проживає в с. Острів.

Макарчук Олексій Петрович, 1925 р. н., заарештований у 1945 р., звільнений у 1950 р. помер у 1973 р., у с. Острів.

Парницький Микита, 1922 р. н., засуджений у 1946 р., звільнений у 1951 р., проживає в с. Острів.

Перець Василь Григорович, 1910 р. н., заарештований в 1944 р., звільнений в 1952 р., проживає в с. Острів.

Причепа Іван Гнатович, 1907 р. н., заарештований у 1940 р.; місце і час смерті невідомі.

Семенюк Петро Романович, 1928 р. н., заарештований у 1944 р., сидів в тюрмі в м. Рівне, час і місце смерті невідомі.

Семенюк Хома Романович, 1920 р. н., заарештований у 1945 р., місце перебування в таборі і дата смерті невідомі.

Трачук Андрій Миколайович, 1926 р. н., засуджений у 1946 р. військовим трибуналом на 15 років і 5 позбавлення громадянських прав, звільнений у 1955 р., проживає в с Острів.

Філіпчук Кузьма Васильович, 1901 р. н., заарештований у 1944 р., помер у таборі в м. Пензі.

Цимбалюк Федір Макарович, 1925 р. н., заарештований у 1945 р., звільнений 1950 р., помер у 1979 р., похований у с. Острів.

Чернець Андрій Степанович, 1906 р. н., засуджений у Пензі на 10 років, ув’язнення відбував у Воркуті, проживає в м. Черкаси.

Чернюк Степан Панасович, 1910 р. н., член ОУН, секретар сільської управи при німецькій окупації, заарештований у 1945 р.; помер 1946 р. у таборі в м. Пензі.

Юхимчук Андрій Гнатович, 1921 р. н., заарештований у 1940 р., місце перебування і час смерті невідомі.

Юхимчук Андрій Семенович, 1921 р. н., член ОУН, станичний, заарештований в 1944 р., помер у таборі чи в тюрмі.

Юхимчук Григорій Семенович, 1928 р. н., заарештований в 1946 р., помер у таборі чи в тюрмі.

Юхимчук Іван Савович, 1924 р. н., заарештований в 1944 р., помер у таборі.

Юхимчук Кирило Якович, 1923 р. н., українець, православний, селянин, заарештований у 1945 р., звільнений в 1955 р., проживає в м. Нововолинську Волинської області.

Юхимчук Павло Іванович, 1908 р. н., заарештований у 1944 р. Засуджений військовим трибуналом до 5 років ув'язнення. Подальша доля невідома.

Юхимчук Петро Володимирович, 1911 р. н., заарештований у 1945 р., помер, місце поховання невідоме.

Юхимчук Яків Ісакович, 1896 р. н., заарештований у 1944 р., звільнений 1954 р., помер у с. Острів у 1981 р., де й похований.

 

Згадайте їх в своїх молитвах.