Надо было бить красным железом

опубліковано 21 серп. 2012 р., 14:10 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №322

 

Михаськів Василь Михайлович, народився 21 березня 1924 р. у с Залип'я Рогатинського району Івано-Франківської області, українець, греко-католик, член ОУН, воїн УПА, селянин, заарештований 27 серпня 1945., звільнений в 1950 р.

 

Діяльність моя почалася в ОУН – юнацтві 1940 р. Залучив мене до організації Михайло Павлів (псевдо «Морозенко»). У квітні 1941 р. мене заарештували, звинувативши у приналежності до ОУН. Знайшли у мене зброю Я не признавався до звинувачень і мене відпустили. Мусів залишити навчання, так порекомендував Угрин Безгрішний, директор школи. З приходом німців брав активну участь в організаційній роботі, став активістом-військовиком, тобто готував юнаків до УПА, а сам пройшов курси військовиків в с. Каменка. В 1943 р. в с. Залип'я знаходилась повітівка (повітовий провід). По сусідству жила полька Матільда, котра видала наших. У жовтні 1943 р. німці прийшли в село і заарештували Михайла Павліва, учителя з Рогатина Миколу Барнича та Михайла Третяка. Оточили і нашу хату, але нікого не було вдома. Примусили сусіда лізти через вікно до хати і підтвердити, що там нікого немає. Потім розбили двері і провели обшук. Знайшли частину літератури, яку я не встиг забрати.

 

Заарештованих забрали у Рогатин, потім – у Тернопіль, а 13 грудня 1943р. привезли назад в Рогатин. Всього було 24 хлопці, яких розстріляли, а Павліва і ще одного хлопця забрали назад у Тернопіль і в січні 1944 р. в Великих Бірках Тернопільської області розстріляли.

 

У 1943 р. після арешту товаришів я пішов в УПА, у «сотню орлів». Моє псевдо «Бистрий», а нашого сотенного – «Коц». Зимували ми у землянках на поляні Осьовій в Дичківських лісах, де проходили військовий вишкіл. У квітні 1944 р. вийшли із землянок і рушили в рейд. Великдень святкували в с. Подухів Перемишлянського району. Стояли там 2 тижні, тоді перейшли в село Плоска Заріка, де проходили підготовку провідників для частин УПА. Я мав вишкіл розвідника.

 

У травні відбувся бій з німцями між Мельною і Липівкою Рогатинського району, розгромили загін ворога, здобули багато зброї, продуктів, одягу, взуття. З нашої сторони був один поранений. Переходили фронт в лісах Мельни і Дичок. Пішли рейдом на Тернопільщину, де в селі Гайдаки зав'язався бій з більшовиками, в якому завдали їм великих втрат, з нашої сторони був один вбитий.

 

У с. Яблунові Коропецького району знову билися з більшовиками. Утікаючи, вони залишили автомашини, кулемет «максим», боєприпаси.

 

Восени 1944 р. повернулися на Рогатинщину, потім перейшли на Перемишлянщину в село Унів. Мали великий бій з більшовиками, який тривав 2 дні. Цим боєм керував курінний «Яструб», який підбив 2 танки. Багато разів більшовики ішли в атаку, але ми їх успішно відбивали.

 

Повернулися у стратинські ліси. Там я захворів запаленням легенів, бо було холодно, а ми спали в лісі просто під деревом. Одного разу я прокинувся, а мене хтось не пускає, виявилось, що це голова примерзла до граба. Лікували мене в Подусільні і Добринів у партизанських сім'ях. Відділ мій відходив. Ми прощались зі сльозами на очах, досі пам'ятаю ці обійми та прощання.

 

Весною 1945 р. я повернувся додому, продовжував лікування. До мене приходили друзі із сотні і розказували, що сотенний «Коц» вбитий, керує сотнею чатовий «Корінь». Хотів я не раз повернутися до хлопців, та здоров'я не дозволяло. Допомагав повстанцям чим міг.

 

21 серпня 1945 р. мене заарештували в криївці під час облави в Залип'ї. Нас було 5 чоловік. Дмитро Федюк покінчив життя самогубством.

 

Відвезли у Рогатинську тюрму і відразу ж взяли на допит, який вів начальник НКВД Смирнов і капітан в цивільному. Один сів ззаду мене, другий спереду, тримаючи за волосся били пістолетом по горлі, тому до тепер хрипливий голос. Міг я говорити тільки пошепки. Вимагали, щоб розповів про товаришів і мої вчинки, але я ні в чому не признавався. Тоді роздягнули мене, кинули на підлогу, били залізним прутом від шиї і до п'ят. Коли втрачав свідомість, відливали водою. Піднімали на ноги, примушували тримати руки вгорі і били по нирках. До кінця слідства, яке велося щоночі, я не сказав нічого. Пробув у Рогатині майже місяць, потім забрали у Станіславську (тепер Івано-Франківськ) тюрму, де через 2,5 місяців був суд. На суді я не підтверджував написаного у протоколах. Питали на суді, чи мене били, а коли я відповідав, що били залізом, то сміялися: «Надо было бить красным железом». Ось такі гуманні були совєтські судді.

 

Вироку не винесли, повернули на додаткове слідство. Сидів більше року, терпів далі тортури і знущання. У цей час дізнався, що 21 листопада 1945 р. моїх рідних – тата, двох сестер – вивезли через мене. Одна сестра втекла з Комі АРСР, а батько і друга сестра пробули в засланні 20 років в Сиктивкарі.

 

Суд наді мною все-таки відбувся, Моєї вини не довели і замінили статтю на 56–18 ч. II. Привозили в Рогатин на очну ставку, сексот свідчив мені в очі, але я відмовився, а одного свідка було мало. Мене судили в Рогатині у вересні 1946 р. Вирок – 4 роки ув'язнення.

 

Забрали в Станіслав, потім на пересильний пункт у Львів, етапом відправили в Красноярський край. Везли в товарних вагонах майже місяць, останніх 3 дні дороги не давали зовсім їсти. Коли привезли у табір, люди кинулися їсти сніг. Працювали на лісорозробках, була висока смертність, бо голодували. Людям пухли ноги, на моїх руках помер Мороз з Підкаменя.

 

Відбувши свій термін ув'язнення, я з довідкою повернувся. Паспорта в мене не було. Зареєструвався у сільській раді, викликали мене у Рогатин в КГБ і забрали довідку про звільнення. Я запитав, з яким документом мені бути, відповіли: «Никуда не денешься, все равно сюда привезут».

 

Національний дух мій кипів, я знову включився у підпільну боротьбу проти москалів. Допомагав повстанцям інформацією про місце знаходження більшовиків, а взимку 1950 р. переховував у себе двох повстанців, хоч жив у чужому будинку, де була криївка, про яку жінка навіть не підозрювала. Це були Василь Мурин (псевдо «Черешня») з Заланова та хлопець (псевдо «Старий») із Великого Заланова. Перезимувавши в мене, обидва пішли в ліс, але зв'язок з ними я постійно підтримував.

 

21 грудня 1953 р. мене знову заарештували. Забрали з хати, завезли у Рогатин. Проводили слідство, доказували, що в мене є зв'язки з повстанцями і часті зустрічі. Я відмовлявся від усього. Через 2 дні ввечері відвезли мене до Станіслава. По дорозі в селі Крилосі машина зупинилася. Двоє енкаведистів, котрі сиділи біля мене, пожалілись, що їм холодно. Капітан Таранов, котрий їхав у кабіні, наказав піти до хати погрітися, а мені наказав, якщо хтось постукає до хати, говорити по-українськи. Стара жінка відізвалася на стукіт. Коли зайшли до хати, жінка тремтячими руками розсунула фіранки, на столі лежала фуфайка і кусок хліба. Мені наказали сісти просто вікна. Незабаром почувся стукіт, який повторився.

 

Конвоїри вибігли у сіни, почалася стрілянина. Капітан вихопив пістолет і теж вискочив у сіни. Стрілянина продовжувалась, капітан лежав на землі.

 

У хату зайшло троє озброєних і звернулися до мене із обвинуваченням, що я привів більшовиків. Мене схопили за руки, приставили автомат до плечей і примусили йти за ними. Дорога вела у напрямку села Козино. Завели мене в ліс і вимагали пояснень, чому я привів більшовиків. Говорив їм, що мене везуть у Станіслав. Не повірили, питали, хто може підтвердити мою особу, а також розпитували про якогось Білого з Бурштина. Я не знав його. Мене обізвали сексотом. Нагнули гіляку і почали мене вішати. Я втратив свідомість, прийшов до себе, коли мене натирали мокрим снігом. Забрали у Козино, постукали тричі у вікно якоїсь хати. Відізвався чоловічий голос, двері відчинились, і ми зайшли в порожню кімнату. Закрили вікна, засвітили свічку і допитували мене далі. Я дотримувався заповіді ОУН: «Про справу не говори, з ким можна, а лише з ким треба». Зайшов провідник, всі і я стали струнко, цілу ніч мене допитували і погрожували «короткою справою». Вранці почувся гуркіт машини. Незабаром до кімнати зайшов капітан Таранов і запитав: «Що, Василю?» Йому сказав лише одне слово: «Вистава».

 

Капітан стиснув зуби: «Попереджали, що це – Васильок». Завинули мене у палатку, запхали в машину і повезли у Станіслав. Далі продовжувались допити, не давали їсти, не дозволяли сідати, били, а коли падав, відливали і змушували стояти. Допити тривали дві добі без перерви, лише слідчі мінялися. По сходах вели однією стороною, виводили іншою, завиваючи у плащ-палатку. Коли я у черговий раз знепритомнів, то почув, як хтось із слідчих сказав: «С него ничего не возьмешь. Отпускай!».

 

Мені пригрозили, аби мовчав про те, що чинили зі мною, інакше ув'язнення до п'яти років. Дали гроші на дорогу, але я не взяв, слідчий розізлився і ще раз мене вдарив. Довезли мене під Рогатин і я пішки прийшов додому. Переслідували мене до 1964 р., приходили вночі, коли забагнеться, випитували про знаходження партизан. В КГБ мали на мене точні відомості від лікаря-агента Франка, який лікував повстанців, ввійшов у довір'я, йому відкривалися і розказали про мене. Він все передав у КГБ, у себе вдома влаштував засідку на хлопців – трьох повстанців. Кликав на цю зустріч і мене, але я не зміг прийти. Після смерті хлопців було ясно, що то сексот. Це сталося ще в 1954 р.

 

Отже за мною стежили довго, жив у постійному напруженні, старався не сказати зайвого слова, навіть їздив до батька, бо не міг витримати візитів непрошених гостей. Жінка була у постійному страху, ми мусіли залишити село і перебратися у Рогатин, де мене менше знали.

 

Паспорт отримав в 1965 р. завдяки директорові, який взяв мене на роботу і допоміг.

 

Щасливий, що дожив до дня, коли Україна проголошена незалежною державою!