Мокротин – земля рясно скроплена кров'ю (автор: Пограничний Євген)

опубліковано 3 трав. 2013 р., 06:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 трав. 2013 р., 12:14 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 170

 

Пограничний Євген Пантелеймонович, народився 20 березня 1943 р. у с. Мокротин Жовківського району Львівської області, українець, греко-католик, із селян, освіта вища, депортований разом із родиною 1 січня 1950 р. на Далекий Схід, повернувся в Україну 1960 р.

 

У кожної людини своя мала батьківщина, село чи місто, де народилася, зростала, звідки простелився шлях у світи. І, звичайно ж, кожному хочеться якомога більше знати про рідні місця, про своїх пращурів, їх сусідів, про те, що їм прийшлося пережити. Признаюсь, що від батьків, я довідався чимало про свій родовід, а пізніше із різних джерел прийшла до мене велика інформація про рідне село, його історію, про долі моїх земляків у кількох поколіннях. Отож, слово про Мокротин.

 

Село розкинулося серед мочаристих, заболочених обширів за сім кілометрів на південь від Жовкви, що на Львівщині. Характеристика тої місцевості, як вважають дослідники, відображена у його назві. Село давнє, його пракорені ще у княжій добі, а перша згадка в офіційних документах 1399 р. Історична доля Мокротина складалася так само, як і більшості сіл Галичини. Після втрати державності, занепаду Галицько-Волинського князівства на багато століть потрапили у залежність, спочатку від Польщі, а з 1772 р. Австрії.

 

Однак, у всі часи мокротинці ніколи не схиляли голів перед гнобителем-займанцем, у їхніх грудях постійно билися серця, які прагнули волі і побудови своєї незалежної України. Великий вплив на людей малі сільські священики. Власне, від церкви народ постійно отримував той духовний заряд, який визначав рівень їхнього сприйняття громадсько-політичної ситуації. Тому мокротинці з великим ентузіазмом включилися у будівництво своєї держави, коли у Львові в 1918 р. відбувся Листопадовий здвиг і було проголошено ЗУНР. Не чекаючи розпоряджень зверху, мокротинські сміливці заволоділи військовими касарнями і, роззброївши місцеву австрійську залогу, пішли визволяти Жовкву. А невдовзі майже всі юнаки влилися в ряди Української Галицької Армії.

 

У рядах січових стрільців та вояків УГА воювали Пантелеймон Пограничний, Андрій Рогуля, Михайло Скіра, Григорій Плиса, Михайло Скіра (на прізвисько «Рудий»), Григорій Шурко, Андій Кунтий (згодом перед 1939 р. був головою осередку («Просвіти»), Григорій Кунтий (на присілку Поляни до 1949 р. був війтом), Григорій Татомир, Іван Шлома і багато інших. 

 

І після поразки національно-визвольних змагань мокротинці не змирилися з польською займанщиною. Хоч, на деякий час, зброю довелося відкласти, їхній національно-патріотичний дух ніколи не згасав. У селі відродилася «Просвіта», організувалися спортивно-патріотичні товариства «Луг», «Сокіл», виникла спілка «Кооператива», ремісниче об'єднання «Зоря». Але найбільший вплив на свідомість людей мали УВО, а відтак ОУН, які ставили перед собою чітко визначену мету – здобуття української державності.

 

Свою добру славу чинила і церква, передусім священик о. Падох, який терпеливо і впевнено виконував свою душпастирську працю. Після його смерті 1928р. до села прибув о. Мохнацький, якого пізніше енкаведисти вивезли на сибірську каторгу На жаль, паралельно з патріотичними силами у Мокротині почали піднімати голови й комуністи. Це відчулося у 1928 р., коли в селі з'явився осередок «Сельробу» До нього прилучилися одіозні особи за способом життя і поведінкою, через якийсь час спробували верховодити у сільських філіях «Просвіти» та «Лугу», спрямувати у своє русло громадсько-політичне життя села. Однак члени місцевої ланки ОУН, хоч їх і було ще тоді небагато, твердо стали в обороні народних інтересів, перешкодили ворожим намірам. Вони міцно взяли у свої руки важелі всієї ідейно-виховної роботи в селі, проводили різні масові заходи, спрямовані на пробудження у мокротинців високої національної свідомості. Особливо успішним видалося святкування 70-их роковин заснування товариства «Просвіта», що відбулося з належними урочистостями. Для сільської молоді просвітяни організували гурток, де викладалася історія України.

 

Кожного року відзначався Листопадовий здвиг, як день народження української державності, у селі вивішувалися синьо-жовті прапори, на стрілецьких могилах проводилися віча. Старші мокротинці ще досі пам'ятають громадську панахиду, яка відбулася у травні 1938 р. після вбивства керівника ОУН Євгена Коновальця. У селі було вивішено жалобні прапори, серед жителів розповсюджувалися підпільні часописи, зокрема «Сурма» і «Бюлетень ОУН». Як не скаженіла польська поліція, але заборонити панахиду не могла.

 

Із найсвідоміших тодішніх громадян слід назвати Дем’яна Нюньку, освічену і мудру від природи людину, вмілого організатора і щирого українця. Коли в Галичину прийшли більшовики, відразу відчули силу авторитету Дем'яна Нюньки, тож і намагалися схилити його на свій бік. Не вдалося. Не змінився він і після того, як відбув місію депутата Народних зборів, що схвалили так званий акт про возз’єднання Західної України з УРСР. Його незалежної позиції большевики не забули. У 1947р. разом з родиною Д. Неньку вивезли у Сибір. 

 

Активними членами мокротинської «Просвіти» були Ілько Бродик, Федір та Іван Павелки, Михайло і Василь Завадки, Максим Свинчак, Федір Пужак, Павло Шурко та його дружина Ганна. Брати Федір та Іван Павелки створили осередок товариства «Сокіл», а Ілько Бродик – «Лугу». Значний вплив на сільську молодь мав директор сільської школи, колишній сотник УНР В. Мекелита. 

Щедрим джерелом духовності, що збагачувало життя мокротинців, був жіночий монастир Сестер Йосифаток. Він виник наприкінці 30-х рр. Сестри Божої обителі опікувалися дітьми-сиротами, немічними, надавали селянам медичну допомогу. У 1947 р. войовничі атеїсти монастир закрили, а черниць розігнали.

Добру пам'ять по собі у мокротинців залишила Катерина П’ядик. Залишившись у дитинстві сиротою, вона потрапила під опіку духовенства. Завдяки митрополиту Андрею Шептицькому здобула вищу освіту, разом зі своїм чоловіком Михайлом Піддубчишиним навчала дітей у Мокротині та навколишніх селах. Виховувала їх в українському патріотичному дусі. 1947 р. Михайла («Опанаса»), українського підпільника, страчено у в'язниці Томашева, а Катерина (згодом вдруге вийшла заміж) оселилася у Польщі. Досі вона не полишає громадської роботи серед української громади, є активною парафіянкою церкви. 

 

У Мокротині було немало людей, котрі, хоч й не належали до активних членів ОУН, не були вояками УПА, та відрізнялися особливим патріотизмом. Серед них Іван Марцін (Цап), Петро П'ядик (Петлюра), Андрій Іванець, Павло Шурко, Федір Татомир, Катерина Процайло, родина Канюків. Михайло та Марина були віддані українській національній справі. Такими ж і виховали своїх дітей – Марію, Олену, Настю та Василя.  

Мокротинці разом зі своїми сусідами з довколишніх сіл Жовківщини активно включилися до підпільної боротьби проти німецьких і московських поневолювачів.  

  

Під кінець 1942 р. Мокротин став своєрідним воєнізованим табором, а юнаки, які роздобули зброю, створили групу самооборони. Певною мірою до цього спонукали провокації польської боївки, що грабувала українські села. Тоді ж почалося масове облаштування криївок. Очолив цю відповідальну роботу член ОУН Григорій Гащук («Вишня»), 1912 р. н. Згодом він став станичним, загинув восени 1946 р. у бою із загоном енкаведистів поблизу Бишкова-Добросина.  

Імена, прізвища моїх земляків, їх список зайняв би десятки сторінок. За кожним іменем – біографія, наповнена героїчним чином, патріотичними справами. Кожен із них вписав чи сторіночку, чи епізод в історію Мокротина. То ж бодай пом'янімо окремих.

Василь Завадка, 1905 р. н., член ОУН з 1930 р., помер у квітні 1992 р. 

 
 

Петро Дідик, 1915 р. н., член ОУН з 1938 р., один з керівників підпільної друкарні Крайового Проводу ОУН, загинув разом зі своєю дружиною у 1947 р. в бою з енкаведистами.

Федір Жезло 1922 р. н., був заступником керівника районної СБ, поліг у бою в 1946 р.

Григорій Жур, 1914 р. н., впав у 1945 р. в бою з большевиками.

Григорій Кунтий («Богдан»), 1925 р. н., загинув у криївці 1950 р.

Василь Мороз, 1921 р. н. поліг у 1951 р. в бою під присілком Тернів.

 

Усього з села Мокротин за волю України воювало близько сотні юнаків та дівчат, більшість з яких впали смертю хоробрих зі зброєю в руках, або загинули у сталінських тюрмах та таборах.

 

На території Мокротина та його околиць відбулося чимало збройних сутичок патріотів із займанцями. Наша земля рясно скроплена святою кров'ю моїх земляків. Першими жертвами із мокротинців були студент Михайло Бродик, якого НКВД заарештувало ще у 1940 р. і він загинув у його катівнях, та Іван Потимко, стрілець УПА. Він упав у бою з німцями у присілку Пили біля Добросина і похований у Жовкві. Михайло Скіра (Босак) помер у німецькому концтаборі.

 

Мокротинські патріоти не раз демонстрували відвагу і винахідливість. Це, зокрема, проявилося при облаштуванні підпільної друкарні, що мала назву «Прага», і діяла з січня 1942 р. Друкарське устаткування привезли підпільники Теодор Пелех, Андрій Гриник, Василь Роман, Володимир Роман з Куликова і розмістили у криївці під горою Гарай, неподалік від хати Андрія Дзіня. Друкарню добре законспірували. У ній працювало 28 чоловік – переважно мачошинці та мокротинці. Встановлено окремі імена, а саме: Василь Рогуля, Володимир Кирик, Андрій Самотня, Юрко Павник, Григорій Жур та інші. Керівництво друкарні складалося з трьох постійних працівників. «Тиміш» був директором, «Максим» – технічним керівником, а «Чорний» забезпечував охорону друкарні.

 

Крайовий провідник ОУН Іван Климів-Легенда через Спартака (Миколу Гошовського) доручив працівникові Львівської друкарні «Атлас» Богдану Подолянку (нині проживає в Австралії) доставляти до «Праги» готові до друку плити з наскладаними текстами документів, летючок чи інших матеріалів. Продукцію друкарні – книги, брошури – провід ОУН використовував у політичних цілях.

 

Навесні 1943 р. гітлерівці виявили друкарню і знищили її. Водночас спалили хату Андрія Дзіня. На щастя, працівникам друкарні вдалося втекти (вони вийшли через запасний хід криївки).

 

У тому ж році німці хотіли зняти із дзвіниці дзвони. Протягом однієї ночі дзвони таємно щезли: їх закопали селяни, і таким чином врятували. Тепер вони знову висять на дзвіниці і скликають парафіян до церкви на Службу Божу.

 

З приходом у 1944 р. на західноукраїнські землі большевиків багато мокротинців взялося за зброю. Криваві бої з окупантами відбувалися майже щодня. Запеклий бій з енкаведистами стався 19 серпня 1944 р. неподалік присілка Тернів під Скварявськими горбами. Після облави у Новій Скваряві загін енкаведистів разом із схопленими тамтешніми жителями повертався до Жовкви. Їх перестріли стрільці мокротинської кущової самооборони. Зав'язався жорстокий бій. Енкаведисти зазнали великих втрат, але й серед повстанців загинуло двадцять вісім осіб, понад тридцять осіб було поранено. Геройською смертю у цьому бою загинули Василь Босак, 1923 р. н., Михайло Босак, 1924 р. н., Іван Гащук, 1922 р. н., Василь Забава, 1920 р. н., Іван Кабар, 1922 р. н., Костянтин Ют, 1914 р. н., Федір П'ядик, 1910 р. н., Дмитро Юрків, 1921 р. н., Дмитро Яськів, 1916 р. н., Михайло Яськів, 1924 р. н.

 

Весь присілок Тернів (понад 50 хат) большевики спалили вщент.

 

Запеклими сутичками з окупантами запам'ятався 1945 р. І ще тепер згадують мої односельці, старшого віку, бій на лузі біля школи, під час якого поліг Андрій Дзінь, член ОУН, колишній працівник підпільної друкарні, бій на Куті, коли впав Михайло Гащук, 1915 р. н., бій на присілку Тернів, неподалік від господарки Гевака.

 

До героїчного чину 1946 р. слід віднести бій з енкаведистами на присілку Поляни. Серед загиблих – курінний «Град» (прізвище невідоме), якому підлягали сотні «Грізного», «Чугайстра», «Глухого» і «Сагайдачного», і одинадцять підпільників, у тому числі мокротинці Василь Пелех («Воробець»), 1914 р. н., член ОУН, командир боївки самооборони, похований в Яру під Жовквою та Степан Пелех («Сагайдачний»), 1924 р. н., член ОУН. У бою на присілку Копанка загинули Федір Жезло, один з організаторів підпілля у Мокротині, і районний провідник СБ на ім'я Володимир (прізвище невідоме, псевдонім «Нечай», син священика). За згадками колишніх підпільників він був високоосвіченою і мудрою людиною. Його тіло енкаведисти відвезли до Жовкви. Де похований – невідомо.

 

Геройською смертю за волю України впали мокротинці:

Дмитро Гащук, 1930 р. н., загинув від кулі командира жовківського гарнізону Ярмохіна на Різдво 1946 р.

Михайло Гевак, 1924 р. н., стрілець сотні Глухого, підірвав себе гранатою на власному подвір'ї

Петро Дуда, 1910 р. н., стрілець УПА, впав у 1946 р.

Іван Гринчук, 1905 р. н., стрілець УПА, загинув у 1948 р. в криївці, що була в Скварявських горах

Дмитро Дідик, 1923 р. н. та Іван Дідик, 1912 р. н., обидва стрільці УПА, вбиті у 1947 р. в криївці

Михайло Іванець, 1924 р. н., впав у бою в 1947 р.

Григорій Кабар, 1921 р. н., стрілець сотні «Глухого», загинув (рік смерті невідомий) під час переходу чехословацького кордону

Михайло Кам'янецький, 1923 р. н., убитий у бою в 1947 р. на присілку Майдан

Василь Кизик, 1923 р. н. та Василь Самотия, 1922 р. н., стрільці УПА, полягли у бою в с. Блищиводи (дата смерті невідома)

Володимир Кирик, член ОУН, колишній працівник друкарні «Прага», загинув у 1945 р. у с. Мацошині

Дмитро Кунтий, 1914 р. н., поліг у 1945 р.

Григорій Жура – підпільний друкар, 1914 р. н., член ОУН, поліг у бою в 1945 р. під мокротинським лісом

Василь Гащук, 1928 р. н., стрілець УПА, загинув у бою з енкаведистами в 1946 р.

Гринь Жур (Круків Гриньо), 1914 р. н., член ОУН, активний працівник друкарні, поліг у бою з більшовиками в Мокротині 1945 р.

Василь Іванець – на порозі рідної хати застрілений енкаведистами навесні 1945 р., 1885 р. н.

Степан Левус загинув у бою з енкаведистами в 1946 р.

Іван Штимпель, молодий хлопець, застрілений облавниками у 1947р.

Микола Жезло, 1916 р. н., вистежений і вбитий у криївці 4 лютого 1945 р.

Михайло Іванець, 1924 р. н., загинув у бою з облавниками у 1947 р.

Двоє молодих хлопців – Дмитро Кабар і Григорій Синявський, 1923 р. н. пішли в УПА і зникли безвісти.

У криївці, що знаходилися в лісі під присілком Поляни, у 1950 р. разом з Григорієм Кунтим («Богданом»), 1925 р. н., членом ОУН, учасником багатьох боїв, загинули ще два повстанці («Яр») ім'я та прізвище невідомі, родом з с. Нова Скварява, і вчитель, який походив із Рясни. Про нього також не знаємо більше нічого.

Михайло Марцін, 1924 р. н., стрілець сотні «Глухого», загинув у 1946-1947 рр.

Михайло Марушко загинув у 1947 р.

У с. Мацошині в 1945 р. енкаведисти вбили Йосифа Павника.

Мученицькою смертю закінчив своє життя Степан П'ядик, 1923 р. н., стрілець самооборони. Його, важкопораненого, схопили енкаведисти і, б'ючи дрючками, проволокли дорогою через увесь присілок Тернів. Уже з мертвого зняли одяг та взуття. Похований на цвинтарі в с. Мокротині. У боротьбі з поневолювачами України гинули не тільки військовики та миряни, а й духовні особи.

Михайло Пужак у 1937-1941 рр. був ченцем монастиря оо. Василіян у Жовкві, у 1949 р. став польовим капеланом сотні «Сагайдачного» і через два роки впав від ворожої кулі. Дата і місце смерті ще не з'ясовані.

Загинули від рук большевиків стрільці УПА Федір Свинчак, 1923 р. н.,

Василь Синявський (у 1946 р.),

Іван Хлєбик, 1923 р. н. (у 1944 р. – під Брюховичами),

Григорій Шурко, 1914 р. н.

Дуже відважним був Федір Гащук («Чумак»), 1922 р. н., який оперував в околицях Кам'янки-Бузької. Він пройшов вишкіл української поліції у Львові, був командиром окремої боївки сотні «Сагайдачного» і своєю активністю наганяв на енкаведистів жах. Загинув восени 1946 р. у Глинську, де його і поховано.

 

Воювали мокротинці і на території інших областей. Михайло Гринцилінський, 1922 р. н., член ОУН спочатку служив у дивізії «Галичина», а відтак діяв у підпіллі на Тернопільщині, де й загинув у 1944 р. Разом з Михайлом Гринцилінським у дивізії «Галичина» перебував Іван Марцін (Цап), 1923 р. н. та Михайло Скіра, 1922 р. н.– їх доля невідома. Безвісти пропали Григорій Іванець, 1912 р. н. (його ще навесні 1941 р. большевики забрали на спорудження укріплень кордону Рави-Руської і він додому не повернувся), Степан Нюнька, 1922 р. н., який у листопаді 1939 р. за зв'язком ОУН намагався нелегально перейти німецько-радянський кордон, Петро Самотня, 1922 р. н., стрілець сотні «Чугайстра».

 

Проти більшовиків дружно встали представники ряду родин. Так, геройською смертю за волю України полягли три брати Михайло, Володимир та Іван Шевелії, Іван, Василь та Федір Пелехи. Із зброєю відстоювали свободу брати Григорій (1922 р. н.) та Володимир (1924 р. н.) Пахолки. Григорія у 1943 р. схопили фашисти і вивезли до Німеччини, але він утік, однак потрапив до рук гестапо і опинився у концтаборі в Янові. Курінний «Град» доручив членові ОУН Степанові Пужаку визволити Григорія. За допомогою української поліції завдання було виконано. Григорій дістався додому, звідки за батьковим благословенням пішов в УПА. Подальша доля Григорія невідома. Говорили в селі, що він воював на Волині. Його молодший брат Володимир відбув вишкіл української поліції у Львові, служив у сотні «Чугайстра», виконував спеціальні завдання, здебільшого на Яворівщині, ходив у розвідку. Загинув влітку 1945 р. у с. Жорниськах під Яновом. Там і похований на місцевому цвинтарі.

 

У большевицьких катівнях загинули Михайло Бродик, 1923 р. н., заарештований у 1945 р., Григорій Скіра, 1925 р. н., бунчужний УПА (сотня «Глухого»), схоплений енкаведистами у лютому 1946 р. і засуджений на 15 років каторги, Григорій Татомир («Пугач»), 1915 р. н., член ОУН, господарчий мокротинськї станиці, якого багнетом заколов конвоїр.

 

Померли у Сибіру Іван Пелех, Андрій Радумський.

 

Пощастило витерпіти муки і повернутися на рідну землю Василеві та Іванові Павелкам (останній 1914 р. н., член ОУН, розпорядник друкарні «Прага», помер у Мокротині). Помер після відбуття покарання ще один Іван Павелко, симпатик ОУН. Така ж доля спіткала Федора Шурка, 1916 р. н., члена ОУН, мокротинського станичного, який після повернення із сталінських таборів жив у Львові, де й помер.

 

Великий вклад у національно-визвольну боротьбу мокротинців внесла родина вже згаданого Василя Завадки. У 1928 р. він став активістом сільського осередку «Просвіти», через два роки вступив до ОУН. Авторитет його був настільки великий, що без його участі в селі не відбувалася жодна політична акція. Він був одним із найактивніших мокротинців, які вели нещадну боротьбу з місцевими комуністами, за що ті винесли йому смертний вирок.

 

Чимало довелося пережити тій людині жахливих моментів у своєму житті. Мусив у 1939 р. одягати мундир польської армії, але при першій же нагоді дезертирував, однак це не врятувало його від німецького полону. Вийшов з неволі у 1940 р. Спочатку оселився у Ярославі, де відразу нав'язав контакти з підпіллям ОУН. Додому повернувся після вибуху війни між Німеччиною і Радянським Союзом. Деякий час очолював українську поліцію, під крилом якої формувалися українські боївки самооборони, а згодом зайнявся тільки підпільною працею. У 1945 р. йому вдалось вирватися з рук НКВД, а через два роки у Сибір вивезли всю його родину: 70-ну маму Анастасію Завадку, двох сестер Настю і Дарку, та маленького племінника Бориса (старший Ігор утік і переховувався серед знайомих). Невдовзі у Кисельовську Кемеровської області померла мати, там же спочила і сестра Настя. Додому повернулася тільки сестра Дарка. Десять років більшовицької неволі витерпів молодший його брат Володимир Завадка.

 

У повоєнні роки масової депортації галичан, що було однією з форм політики геноциду щодо українського народу, яку проводили московські комуністичні верховоди та їх поплічники. Виконавцями цих каральних акцій були відбірні й вишколені військові формування справжніх мародерів, вихованих на ідеології класової ненависті до людськості. Діючи за наказом своїх зверхників, які відзначалися патологічною люттю, беріївські вихованці не зважали ні на що. Здавалося б, мала підстави уникнути жорстокої кари родина Дем'яна Нюньки, який був у 1939 р. депутатом Народних зборів Західної України. Правда, Дем'ян зрозумів, учасником якого фарсу йому, обдуреному більшовицькою демагогією, довелося бути, а тому згодом усілякими способами уникав «визволителів». Нюнька був чесною людиною і щирим патріотом України, у такому ж дусі виховував своїх дітей. Його дочки Марія та Одарка стали підпільницями, а сини Богдан – священиком, а Славко – гімназистом.

 

Жахливу репресовану акцію провели в нашому селі большевицькі сатрапи у перший день 1950-го р. У новорічне свято принесли окупанти у наше село нове горе: вивезли з рідних домівок п'ятдесят родин, в яких було багато маленьких дітей Того дня під прицілами автоматів прощалися з Мокротином Михайло Баня, Демян Босак, Парасковія Дуда, Марія та Олена Дідики, Іван Дружбляк, Петро Забава, Григорія Захарко Григорій та Федір Коти, Михайло Кучма, Федір Кунтий, Ілько Косик, Андрій Коваль, Ганна Левус, Катерина Лех, Олена та Пелагія Морози, Іван Павелко, Меланія та Марія Процайли, Ганна Плиса, Катерина П'ядик, Микола Рогуля, Василь Родик, Василь Скіра, Ганна Самотия, Павло Татомир, Михайло Химиця, Михайло Шпуляр та десятки інших земляків. Серед депортованих була і наша родина. Хоч і йшов мені в ту пору лише сьомий рік, однак добре запам'ятав, як усе відбувалося, відчув, на собі усю жорстокість большевицьких катів. 

 

 

Тієї морозної передноворічної ночі село мирно спало, не підозрюючи небезпеки. А тим часом до нього увірвалися зайди. Кілька разів гепнули знадвору у двері нашої хати. «Аткрывай немедленна!». Цей дикий крик розбудив усіх нас. Спросоння наша малеча (а було в нашій родині семеро дітей) залементувала. Тато пішов відчиняти двері. А за хвилину до хати вскочило кілька озброєних автоматами незнайомців. Старший з-поміж них підійшов до запаленої гасової лампи, витягнув папір і почав читати: «За пособничество ОУНовским бандитам ваша семья переселяется в аддальонные районы СССР...» Сабирайсь! Быстра!»

 

І стали оці нелюди нишпорити по хаті, виштовхувати нас на вулицю. Батьки і старші сестри поспіхом збирали сякі-такі пожитки. Всі одяглися, винесли пакунки, клунки – і прощай, рідна хато, прощавай, рідна земле. Важкі випробування чекали нашу родину: батька Пограничного Пантелеймона Федоровича, 1898 р. н., маму Пограничну (П'ядик) Анастасію Григорівну, 1908 р. н., сестер Марію, 1924 р. н., Дарію (Пограничну-Процайло), 1938 р. н., братів Степана, 1927 р. н., Михайла 1930 р. н., Ярослава, 1934 р. н., Богдана 1940 р. н., та мене, семирічного хлопчину.

 

До Жовкви із села вирушила довжелезна валка саней. Супроводжували її озброєні енкаведисти. У містечку всіх посадили на відкриті вантажівки й відправили до Львова у пересильну тюрму, що містилася на Замарстинівській, 9. Уже по дорозі до Львова багато благенько одягнених людей, особливо дітей, перестудилося, захворіло.

 

У тюрмі людей порозпихали по камерах. Нашу сім'ю загнали у загальну камеру. Розташувалися ми на двоповерхових нарах. Але тут не вистачало місця навіть для дітей. Тому мама, тато й наші старші спали на долівці, на клунках. Двері камери були замкнені, коридором ходив вартовий наглядач. Бруд, цвіль, брак повітря, сморід (у камері містилася бодня, так звана «параша», яка правила за кльозет... Винести й випорожнити цю бодню можна було тільки раз на добу).

 

За ґратами «на Замарстинові» наша сім'я зустріла перший невольницький Свят-Вечір, відсвяткувала Різдво Христове...

 

Глянь оком щирим, о, Божий Сину,

На нашу землю, на Україну...

 

Коляда-молитва таки звучала. Її не задушили грати, мури і колючий дріт. Українська душа – нездоланна.

 

Наприкінці січня серед ночі заскрипіли іржаві завіси камерних кованих дверей. Наказ – готуватися в дорогу. Закритими автами, «воронками» нас відвезли на залізничну станцію і позаганяли у товарні вагони. Додержували такого порядку: в один вагон добирали сім'ї, прізвище яких починалося на одну й ту ж літеру. У вагоні на літеру «П» помістили нашу і ще чотири сім'ї. По боках вагона – двоповерхові помости («нари») для спання. Посередині вагона – металева пічка «буржуйка» і, розуміється, комунальні вигоди («параша»).

 

При кожному вагоні – варта з озброєних енкаведистів. Двері вагона відчиняли тільки на великих станціях, і тоді нам давали воду і навіть потрошки репети. В Іркутську змінилася варта. Поїздка перетворилася на жахливу муку. Поки довезли нас до Комсомольська-на-Амурі, минуло майже півтора місяця.

 

У Біробіджані було відчеплені два вагони, а весь ешелон прибув до Комсомольська. Тут частину вивезених родин залишили розбудовувати «комсомольське» місто. Що за «комсомольці» будували це місто, гадаю, пояснювати нема потреби. Основна ж частина прибульців була розвезена по глухих лісових поселеннях й розміщена у бараках, де перед тим існували концтабори.

 

З вузлової станції Селіхін нас саньми повезли за 30 км до місця поселення. Візник, який прибув за нами, згодом розповідав, що місцевих жителів енкаведисти залякували тим, що «прієдут бандіти». Той чоловік сам під рядно заховав сокиру, на усякий випадок... Та коли побачив тих, за ким приїхав – маленьких дітей, жінок, літніх чоловіків, то йому стало соромно.

 

У бараках нас розселили так, що на одного чоловіка припадало не більше квадратного метра. Двоярусні нари, розбиті шибки, протяги. Одна пічка – «буржуйка» на весь барак. Отож, рятуйся, хто як може. Батьки, старші мої брати і сестри пішли працювати на лісозаготівлі. На спецпоселеннях примушували працювати підлітків і навіть дітей.

 

Найбільшим начальником у нас був комендант. Без його дозволу ніхто не мав права відлучатися з села. Раз на тиждень треба було підписуватися у спеціальній книзі і тим підтверджувати свою присутність. Умови праці каторжні, платня – символічна. Жінки, наприклад, обрубували сучки на повалених деревах, стоячи по пахви у снігу, або двигали тягарі на вантажно-розвантажувальних роботах. Моя старша сестра Марійка тривалий час розвантажувала і переносила з баржі мішки вагою 60 кг.

 

Харчування було вкрай погане, жили впроголодь. На нашу родину з дев'яти осіб видавали один буханець хліба – і більше нічого. Взяті з дому припаси давно закінчилися. Одному Господу відомо, як ми вижили. Пригадую, як мама сховала для мене, найменшого в сім'ї, маленький окраєць хліба.

 

Одного разу жінок погнали за 30 км копати картоплю. Моя мама прихопила з собою, для нас – голодних дітей, два відра картоплі. За це її мало не закатували. Змилостивилася над нею дружина коменданта, яка фактично врятувала маму. Перебираючись у брід через холодну широку річку, вона усе ж принесла голодним дітям картоплю. Це трапилося в жовтні. На превелике диво мама не захворіла тоді.

 

Через недоїдання багатьох наших людей чіплялися хвороби – «куряча сліпота», цинга, інші недуги. У глухій тайзі на чужій холодній землі з'являлися одна за одною українські могили. Та, незважаючи на жорстокі умови, трималися українці відчайдушно, гуртувалися навколо сильніших. Їх провідником став Володимир Семків, добрий, розважливий, розумний молодий українець. Большевицькі наглядачі розправилися з ним у 1955 р. Його звинуватили в антисовєтській пропаганді і ув'язнили на п'ять років.

 

Велику духовну підтримку нашим поселенцям надавали священики. Пам'ятаю отця Панчишина із Жовкви. Це завдяки його мужності й наполегливості стали систематично відправлятися Богослужіння. За нашим християнським обрядом проваджали покійників, хрестили новонароджених діток.

 

Отець Панчишин сердечно опікувався дітьми та підлітками, дбав про наше релігійне виховання, за що ми на все життя залишилися вдячними йому.

 

На поселенні відзначалися українські свята, наша громада дотримувалася обрядів і звичаїв. Молодь збиралася вечорами, колядувала, щедрувала, співала пісень. Поняття «заборонені пісні» – не існувало, і слів з пісень не упускали. Знайшлися аматори, щоб грати у виставах «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля» та інших.

 

Після 1956 р. настав час так званої «відлиги», деяким родинам дозволили повернутися в Україну, але їх там не «прописували». Їм відповідали стандартно: «Езжай туда, откуда приехал».

 

Декому видали паспорти, де зазначалося: «выдан на основании справки...» Працівники міліції знали: таке записують у паспортах, одержаних тільки репресованими. Це було тією дискримінаційною відзнакою, що служила підставою для утисків і переслідувань. Згідно з таємними службовими інструкціями чинилися всілякі перешкоди у вирішенні таких важливих справ, як «прописка» (дозвіл на проживання), одержання помешкання, працевлаштування, вступ у середні, спеціальні та вищі навчальні заклади. У довідках, які видавали політв'язням, зазначалося: «Без права проживання в западных областях Украины».

 

Після майже десятирічного листування з Верховними судами СССР та         УССР нарешті у 1964 р нашу родину реабілітовано з поверненням конфіскованого майна або його вартості. Однак місцева большевицька влада ні майна, ні будівель не повертала. Та й власне кажучи, повертати не було чого. Депортація, як правило, чинилася по-злодійськи, і все цінне добро розтягувалося. Наші будівлі хтось займав, а дещо було розібрано під час колективізації. То ж довелося важкою працею знову обживатися на рідній землі.

 

Минули десятиліття. Збулася мрія багатьох поколінь українців мати свою незалежну державу. Зовсім інакше ми тепер себе почуваємо, хоч і проблем не бракує. Та час від часу минуле нагадує про себе незагойними ранами, болючими споминами.

 

У 1992 р. мені випала нагода під час проведення Днів української культури на Зеленому Клині в складі делегації побувати в місцях нашого поселення. Після завершення офіційної частини залишився ще на тиждень, щоб відвідати могилу брата Ярослава, який трагічно загинув у 1955 р.

 

З допомогою своїх однокласників, українців із Львівщини (а їх там троє залишилося) дістався тих місць у тайзі, де колись було наше село. Враження гнітюче. Там, де стояли наші бараки, де був цвинтар, все у молодій парості, вкрите «русскими березками» На занедбаному кладовищі ледь розшукали дорогі могили. Земляки зробили металеву таблицю з написом «Тут поховані жертви сталінсько-большевицького режиму, депортовані із Західних областей України в 1950 р.» і закріпили її на вмурований металевий стовп. Як могли, так впорядкували могили.

 

Через 37 років тлінні останки брата Ярослава ми перевезли в Україну і перепоховали у Мокротині поруч з могилами батьків, виконавши останній заповіт матері.

 

Скільки їх, невинних жертв московського тоталітарного режиму, навіки упокоїлися на чужині? Хто догляне їх могили? Чужинець? Не вірю... Ми? Так. Ми зобов’язані! Не маємо права забувати героїв, наших земляків, які поклали на вівтар своє життя, вірячи у краще майбутнє України. Вічна їм пам'ять!