Моя доля – це доля мого уярмленого і катованого народу (автори: Курмаш Ф.І. та Ярошинський Б. X.)

опубліковано 2 серп. 2012 р., 13:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 серп. 2012 р., 12:01 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №273

 

Народився я 31 грудня 1907 р. в с. Даничів Корецького району Рівненської області, українець, православний. Виховувався я у селянській сім'ї. Закінчив повну середню школу у Корці. Під час навчання перебував під впливом вчителів-емігрантів із Східної України, які допомагали стати національно свідомою людиною. Маючи велику жагу до дальшого здобуття знань, пішки подолав 60-кілометрову дорогу до Рівного і, склавши вступні екзамени, почав навчатися в Рівненській гімназії. Викладачами тут були вчителі-емігранти, які брали активну участь у визвольних змаганнях українського народу. Окремі з них навіть були членами колишньої Центральної Ради. Наш директор П. Пекарський був в часи Української Народної Республіки директором гімназії.

Ставши гімназистом, брав активну участь у політичних гуртках, які ставили собі за мету – визволення України від більшовицького і польського поневолення. Після завершення навчання в гімназії організовував молодіжні гуртки, де проводив національно-просвітницьку роботу.

Згодом я закінчив й Острозьке педучилище, однак роботи за фахом, як неблагонадійному, польські владці мені не дали. У 1938 р. був за політичні акції заарештований. Упродовж 1938-1939 рр. чекав суду у рівненській тюрмі.

Був звільнений із в'язниці восени 1939 р. і від наших властей отримав роботу вчителя. Під час німецької окупації деякий час був директором середньої школи в с. Великі Межирічі. Мав зв'язки з УПА. Щоб уникнути переслідувань німців, переселився в рідне село Даничів. В 1943 р. (переслідуючи бійців УПА), німці вбили мого батька, кинувши в хату гранату.

В 1944 р після приходу в наш край Червоної Армії і відновлення Радвлади почались переслідування. Органи НКВД інкримінували мені антирадянську пропаганду серед учнів школи і односельчан. Наприкінці 1944 р. мене заарештували і на протязі трьох місяців тримали у підвалах аптечного будинку Великих Межиріч. Згодом перевели в Острозьку в'язницю, де перебував я в жахливих умовах цілий рік. Після цього відправили у слідче відділення тюрми в Рівному. Тут повторно проводилося слідство. Слідчі використовували будь-які засоби, щоб добитись визнання провини. Вдавались до тортур. Після слідства перевели мене в Дубнівську тюрму, де був я підданий т. зв. суду «трійки». Присудили мені до 10 років трудових таборів з позбавленням на 5 років громадянських прав. Після цього – етап – товарні вагони – Україна – Схід.

Відбував покарання на лісоповальних і сплавних каторжних роботах, в 1948 р був етапований у Казахстан і відбував строк у концтаборах Джезказгану. Перед моїм прибуттям у цих концтаборах відбувся страйк в’язнів, який було жорстоко придушено. Страйкарів душили танками.

Працював на міднорудних шахтах. В'язні часто вмирали від бруцельозу легенів. Небагато кому вдалося вижити до кінця строку.

Звільнили мене 1954 р. Пропрацювавши у Джезказгані ще 15 років і отримавши право на пенсію, я повернувся в Україну. У різних місцях, де хотів я поселитися, відмовляли у прописці. Після довгих клопотань вдалося мені прописатись і поселитись в с. Новий Корець.

Коли нараховувалася пенсія, то каторжні роботи не було зараховано у трудовому стажі, а пенсію визначили на основі неповного робочого стажу. В результаті розмір її становив лише 57 крб. Отже, більшовицька влада продовжувала репресії, але вже матеріальні.

Та незважаючи на всі жахи тюрем і концтаборів, незважаючи на принизливе становище в суспільстві, в якому опинився з волі влади, на долю нарікати не хочеться. Відчуваю, що жив не даремно, бо, як і мільйони інших українців, виконував святий обов'язок перед народом, боровся як міг за Соборну незалежну Українську Державу. Моя доля – це доля мого уярмленого і катованого народу. Я ж його син.