Люди і долі. Частина ІІ. (Автор: Яцук Тимофій)

опубліковано 19 квіт. 2015 р., 11:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 квіт. 2015 р., 10:36 ]

ТАБІРНІ БУДНІ

Дорога до Абеза була дуже довга. Ішли пішки по снігу вузьким шляхом, то була дорога для коней. Я дуже втомився: ішли ми цілий видний день, хоча в ту пору там сонця не було. Прийшли до прохідної абезького табору. Це місце було уже подібне на табірне містечко, бараки побудовані, як будиночки, із кругляка. На прохідній зустрів мене комендант, високий, спортивної будови, у військовому кітелі, десь років під сорок п'ять. Охоронник подав мій формуляр, комендант прочитав і вивалив на мене очі: "Ты откуда родом?" Я відповів: "Із Західної України". "Ты смотри, такой молодой, а уже контра. За что попал?" Я брешу далі, кажу йому, що утікав від німців, а мені дали три роки за перехід кордону. "Раз ты мой фамилиант, то я тебя устрою, я прослужил в армии 18 лет и нигде не встречал своей фамилии, а между прочим, мой дедушка рассказывал, что его дед происходил из Западной Украины. Вообще, в нас на Кубани большинство украинцев". Я йому згадав трохи історії, люди утікали із Західної України від польських панів на Запоріжжя, так що виходить, що ви мій земляк. "Ну, хорошо, сынок, пойдем, я тебя устрою". Завів мене в барак, показав місце на верхніх нарах, а поряд з моїм місцем велика ширма це був кінець барака. Попередив мене, щоб завтра я пішов у баню, помився, там мені поміняють білизну. Я тільки притулився до голих нар, бо дуже був змучений дорогою і відразу ж заснув. Вночі я прокинувся і до ранку не спав, бо розбудив мене жіночий сміх і вереск та розмова якихось чоловіків. Про мене один у другого питав: "Кого це комендант Яцук нам підсунув?" і назвав мене по-табірному. Але мене вони не чіпали.

 

Сніданок був уже з хлібом, я їв з великим апетитом, бо вечері не дали, сказавши, що на мене не готували. Після сніданку я пішов у баню, помився, поміняв усю білизну і наче на світ народився.

 

Старий, бородатий, кремезний банщик розпитав мене, за що мене посадили. Я йому також правди не сказав. Помившись, я пішов до коменданта проситися, щоб мене перевели в інший барак, бо у моєму бараці були самі "урки". Комендант погодився і підселив мене до так званих троцькістів. В бараці я помітив старших людей, дуже поважних і ввічливих. Вони були здивовані, що до них в барак дають якогось пацана. Напевно сексота – це не один із них так подумав. Про це все я довідався пізніше.

 

Увечері мешканці барака стали до мене підходити, запитували, звідки я, за що попав. Я їм також правди не сказав, дотримувався настанови Нестеренка з харківської тюрми. Пройшло багато днів, мене на роботу не гонили, це мене дивувало. Одного дня мені повідомили, щоб я пішов у табірний клуб. Табірним клубом був звичайний барак. В клубі я побачив багато молодих хлопців і капітана. Капітан нам усім пояснив, що є наказ маршала Радянського Союзу Тимошенка, щоб усю молодь навчати не тільки військової справи, тому його призначили сюди, і він та ще інші вчителі будуть нам читати лекції протягом чотирьох годин, а ще чотири години ми будемо працювати у майстернях. Викладали нам математику, механізми токарних станків.

 

Під час навчання та роботи я познайомився з молодими хлопцями із Закарпаття. Вони втікали від мадяр, а "брати" засудили їх за "порушення" на три роки, а декого – і на десять років, якщо він був офіцером Січових Стрільців.

 

Через кілька днів навчання нас повели у майстерні і запитали, хто на кого хоче навчитися. Я вибрав професію слюсаря із тих міркувань, що слюсар має справу з усіма механізмами і може стати професіоналом. За моїм прикладом пішли усі хлопці із Закарпаття – Володимир Мудрий, Андрій Лукач, Дерев'янко та Микола, прізвище якого я забув. З усіх них найспритніший був Андрій Лукач, я з ним навіть потоваришував. Решта хлопців – це сини батьків, які були засуджені, бо були великими партійними діячами, або сини колишніх багатіїв.

 

Наприклад, я запам'ятав двох – це Ковальчук і Гудков. Гудкова батьки були багаті, а сам малий Гудков пішов навчатись на електрика. Ковальчук родом з Вінниччини, батьки теж були багачами. Два найстарші брати (а їх було аж п'ять) навчалися в Петербурзі. Під час революції брали активну участь у боротьбі за радянську владу. В 1933 році батьки повмирали з голоду. Двох братів арештували. Найменший (цей, що був зі мною в таборі) пішов по ярмарках рятувати своє життя: крав пиріжки, хліб, ковбасу. Зрештою його впіймали і забрали до будинку малолітніх, дали термін до повноліття. Відсидів термін, випустили і визначили місце проживання. Василь Ковальчук захотів поїхати до братів в Кремль, де один із них був комендантом. По дорозі його зловили і за порушення місця проживання "трійка" (радянський суд) дала йому п'ять років. Так наймолодший Ковальчук потрапив до Абеза.

 

Одного разу Вася Ковальчук попросив мене написати в Кремль до брата. Я йому пояснив, що я по-російськи писати не вмію, хіба українською. Вася погодився, щоб написати по-українськи, пояснюючи мені, що він встиг закінчити всього три класи.

 

Незабаром отримали відповідь і фото. Брат написав йому, що допомогти нічим не зможе, крім посилки, яку він вислав.

 

Забігаючи наперед, хочу написати, що перед моїм звільненням Ковальчука забрали в лікарню як важкохворого на туберкульоз. Більше про нього я нічого не чув.

 

З Гудковим доля звела нас на Миколаївському цементному заводі. Я його впізнав і потоваришував з ним, але нічого йому про табір не говорив. Він же мене, очевидно, не впізнав.

 

Через кілька днів ми ознайомилися з майстернею і її керівниками (керівниками цехів усі були "зеки", їх називали троцькістами). Один тільки начальник об'єднаних майстерень був вільнонайманим, сам родом з Донбасу, Алексашин, років під 45, мав чорні козацькі вуса.

 

Проходив день за днем. В мене сильно гнили відморожені пальці і п'ятки на ногах. Я просто не міг ходити, але під весну трохи зажило. Якось дали мені дзеркало, щоб я подивився на себе. Я аж здивувався, коли побачив своє обличчя, на якому скрізь були чорні цятки. Це свідчило про те, що місяців чотири я не умивався, хіба снігом протирав очі, в тіло позаходив бруд і я виглядав неначе в чорних вуграх.

 

На початку травня 1941 року почав рухатись лід на річці Усть-Усі. Дні бували уже досить теплі. Перед травнем я зустрів Віталієвого друга по штрафній колоні, Миколу. Він мені розповів про те, що Віталій потрапив у слабкоманду, сказав, що знаходиться той табір на краю Абеза, і дав мені його адресу. Увечері я написав Віталію лист. Незабаром одержав відповідь, написав другого листа, але відповіді уже не отримав. Пройшов приблизно місяць, як один "зек", який був у тому таборі, сказав мені, що Віталій Симончук помер. Моє серце стиснулося, з очей полилися сльози. Я собі згадав, як я йому заповідав, щоб він вижив, а він відійшов з життя. Я тихо помолився, перехрестився і сказав його колезі: "Нехай ця земля буде йому пухом".

 

З теплими днями після роботи я уже не міг сидіти в таборі; Одного разу я вийшов прогулятися по табору і раптом побачив, що в'язні і "охра" грають у волейбол. Там грав наш помічник з праці Каргін. Сам з Кубані, розмовляв українською мовою, хоча не дуже чистою. Звернувся до нього, попросив, чи можна мені зіграти. Каргін взяв мене і поставив поряд із собою. Я грав, віддаючи усі свої сили грі. Хоча десь близько двох років я не грав, показав свою майстерність. Після тієї першої гри щодня мене Каргін запрошував грати у волейбол. Моя гра сподобалась начальнику майстерень Алексашину. Він кожний день приходив вболівати і приносив мені печиво, вафлі або шматочок бутерброда з ковбасою. Пізніше я довідався, що він був майстром спорту з волейболу.

 

Листа від батьків і від коханої дівчини я не отримав, хоча написав їм і вислав його ще у кінці квітня. Напад Гітлера на СРСР поставив усіх в'язнів, а особливо політичних, у важке становище. Розгулювати по табору не давали. Коли нас провадили в майстерні, то з колони виходити забороняли, а як вели в табір, то не можна було навіть повертати голову. Пішла чутка, що для троцькістів терміново будують бараки поряд з майстернями, а це від Абеза 2 км. Якось я зустрів одного знайомого із бригади Шендри. Він мені розповів, що з тих людей, що спочатку прибули, майже нікого не залишилось, а особливо поляків і латишів. Вони усі повмирали. Шендра і Каміно поки були живі. Начальство табірне заарештували і судили за те, що за півроку померло в таборі більше трьох тисяч осіб. Начальником був єврей, заступником українець Доброшинський. Звичайно, вони у всьому тому винні не були, а винна система, яка людей погнала в тундру і не забезпечила ні транспортом, ні харчами, ні одягом.

 

Я, в той час молода людина, дуже погано розбирався у політиці, але часом собі розмірковував: чого радянський уряд саджав у тюрми тих, хто говорив про можливість війни, а не тих, що не поділяли політики Сталіна, який уклав договір із Гітлером. Тим часом за рік до війни робили шалену підготовку: проклали залізницю Котлас – Воркута, не рахуючись з людськими життями. Поневолили Литву, Латвію і Естонію, а також Західну Україну, мільйони невинних людей стали в'язнями і впали жертвами на цій нелюдській будові, задуманій Сталіним. Я зрозумів, коли вибухнула війна, що Сталін знав про війну, тому і спішив якнайшвидше побудувати цю залізницю. Більшовики розуміли, що Гітлер може відразу захопити Україну. Тоді Росія залишиться без Донбасу, отже, без вугілля. А вугілля Воркути надходило в Росію баржами по річці Усть-Уса – Печора до Нар'ян-Мара. Там ,перевантажували на пароплави. Навігація по Усть-Усі найбільше була три місяці. Це десь починалось із 20 травня, а 20 серпня уже закінчувалось.

 

Техніка в майстернях була різноманітна: токарні станки, електромолоти, преси, грейдерні лопати, бульдозери і взагалі металообробні станки, електрозварка, виробництва, як правило, німецького і англійського, а таких майстерень по трасі було розкидано дуже багато, оскільки потрібно було будувати тисячі мостів. Забігаючи наперед, хочу сказати, що я пропрацював до 1990 року в цементній промисловості, але не бачив техніки такого рівня.

 

Табір біля майстерень дуже швидко побудували і загородили у три ряди дротом, а між кожною зоною літом земля оралась і боронами волочилась. Взимку був сніг і посилена охорона. Нас усіх, так званих троцькістів і "контриків", перевели в новий табір, а в старому залишились "урки" різного роду.

 

Наука наша пропала. Нас закріпили за майстрами, і ми усі працювали разом з усіма по 11 годин, без обіду, їсти давали усього двічі. Мене прикріпили до Розіна. Йому було років під 50, мав чорну бороду і був малого зросту. Поряд з верстатом Розіна стояв верстат Янека Козакевича – слюсаря-лекальника, а з іншого боку – верстат контрольного майстра Кротовича. В тому ж ряду були верстати Суслова, Коренева. Андрія Лукача прикріпили до Янека Козакевича, а решту до Суслова, Коренєва, Ремізова, Володимира Махна і до Галіузова.

 

Ремізов був токарем. Юхимов, сліпий на одне око, колишній капітан пароплава, був бригадиром в цеху. Андрій Богданов був майстром токарів, Михайло Луконін – майстром слюсарів, Георгій Шевченко – майстром ковальського цеху. Я подружився з одним електриком Володимиром. Йому було 32 роки, сам з Ленінграда, з колишніх нащадків українських козаків. Він закінчив Політехнічний інститут у Ленінграді. Крім того, був великим патріотом України, хоча слабко розмовляв українською. Але кров в його жилах текла українська. Ми з ним разом складали вірші. Я склав навіть про себе вірш, тоді, коли я був на трасі в палатці хворий і лежав при смерті. Зміст його такий (хоча не все я пам'ятаю добре):

 

Приснилося мені, що я вмираю, лежу я недужий у холодній палатці на голих нарах. Пекучий мороз через палатку пронизує хворе тіло моє, а північне сяйво неначе блискавка освітлює мене. Дзвенить у вухах, все тіло крутить, з грудей вогнем валить, а я помалу засинаю...

 

Приснилося мені, що я вмираю.

І нікому-нікому схилитися над моєю труною,

І сподіватись когось дарма,

Ні матері, ні друзів над труною,

Та що вже там – ні братів, ні сестер нема.

 

І стала смерть у мене в узголів'ї і косу на мене заклада,

Раптом стало диво – замість смерті

Мати з ангелом у вічі до мене загляда.

І тихо, лагідно до мене промовляє, потішає:

Ти не вмреш, бо я за тебе щодня молюся,

 

І на Божу службу все даю, щоб Господь давав тобі

Здоров'я. Щоб Мати Божа тебе охороняла

і на Україну тебе повертала.

Та раптом в бараковій тишині почув я кілька слів

на рідній мові,

Такій безмежно дорогій на чужині мені.

Я підняв голову, розплющив очі.

Де ж моя мама? Де ж той ангел?..

Але замість них з'явився в мене перед очима

Мій друг дитинства Віталь,

Я його вітаю і на добру справу благословляю

І заповіт свій через нього рідним пересилаю.

 

"Ти, друже, кремезний, здоровий, усе переживеш

І вернешся на Україну і про усі наші страждання

До українського народу донесеш,

Що тирани на смерть нас сюди пригнали.

За що? – За нашу любов до України.

 

Передаси моїй любій коханій, що я її щиро люблю,

І що я з великою любов'ю до України помру"...

 

Можливо, не усе дослівно я написав про те, що мені снилось і що я Віталію говорив, бо пройшло багато років. Але сталось так, що я пережив усі свої страждання, а Віталій був здоровий і у повному розквіті сил у 20 років положив своє тіло в тундру біля Абеза.

 

Одного разу в негоду я зайшов у клубний барак, де була "художня" кімната. Молодий художник, мав десь років 28, малював картину на мотив пісні "Копав, копав криниченьку у вишневому саду". Там був український пейзаж: вишневий сад, колодязь з журавлем, дівчина бере воду і поряд козак з конем. Цей художник дуже гарно намалював пейзаж і колодязь, а от кінь з козаком і дівчина в українському вбранні ніяк у нього не виходили. Я з ним познайомився. Прізвище його забув, а от те, що він з Вінниччини – пам'ятаю. Я тоді запропонував йому свої послуги. Він мене запитав, що я закінчив, я йому відповів, що нічого – це просто в мене божий дар. Він сказав, що закінчив художнє училище. Картина у нас вийшла чудова. Замовником був головний бухгалтер майстерень – Ковпашко, сам родом також з Вінниччини. Представив художник і мене головному бухгалтеру. При цьому представленні в бараці були усі наші майстри та головний прораб, який будував усі ці бараки: і ті, в яких ми жили, і ті, в які нас мали переселяти. Це був Знова Іван Пилипович, колишній архітектор Києва і, в минулому, член Центральної Ради (за що його і засудили в 1929 році на 15 років). Іван Пилипович познайомився зі мною і запросив мене до себе в кімнату на чай. Показав свої малюнки (уся стіна була завішана ними), розпитував мене про політичну боротьбу в Польщі. Після тієї пригоди я багатьом олівцем фотографії збільшував: кому дружину, кому сина чи дочку, кому маму.

 

Незабаром гра у волейбол далася мені взнаки. У мене стали вилазити чиряки: то на шиї, то на потилиці, то на бровах. Це навіть були не чиряки, а великі болячки. Я на очі нічого не бачив, шиї повернути не міг. Вся біда в тому, що вони були без верхів і тому доводилось їх розрізати. Але коли з'явилися відразу на обох бровах і на шиї, то табірний фельдшер відмовився розрізати. І тут якраз у пригоді став Іван Пилипович Знова. За допомогою начальника майстерень Алексашина вони добились пропуску до знаменитого хірурга, німця, який мав більше 70-ти років. Іван Пилипович його добре знав. Я зрозумів, що той лікар напевно теж був у таборі зеком. Знова представив мене, розповів, звідки я, і попросив зробити операцію так, щоб у мене на бровах не залишилось шрамів. Коли лікар розрізав, то націдив із кожної моєї болячки по склянці гною. Тоді запитав мене, чим це я займався, що стали утворюватись болячки. Я йому пояснив, що уже більше місяця граю у волейбол і завжди доходило до великого поту. Він мені зробив переливання крові і сказав: "Синку, дуже добре, що ти це робив, бо коли б уся твоя простуда залишилась всередині, ти довго не прожив би, тому що уся ця застуджена кров загноїла б всі твої нутрощі. Серце в тебе здорове і все перегнало назовні". Я у нього ще був двічі, але уже приходив з нового табору.

 

В новому таборі був дуже суворий режим, але усі майстерні були у зоні – тільки відгороджені від бараків. З кожним днем я засвоював свою спеціальність, працював і на токарних станках. Навчився робити внутрішні замочки до валіз, складні ножики, фінки, мундштуки, це давало мені можливість у вільнонайманих щось заробити додатково до мого харчового раціону.

 

Десь приблизно в кінці липня 1941 року до нас у механічний цех поступили три молоді зеки. Це були інженери Чичулін, колишній моряк, та Скляренко. Прізвище третього – косоокого, я не пам'ятаю, бо я з поганими людьми не хотів мати справи, хоча він мені дуже нав'язувався. Я завжди у своєму житті інтуїтивно відчував ворогів. Ті двоє були хороші спеціалісти, а цей косоокий не знав взагалі нічого у слюсарній справі, але, як потім виявилося, був ще й агентом від влади.

 

Одного разу я сам почув, як бригадир Юхимов змушував косоокого прибирати цех, а той не хотів. Юхимов сказав йому, що він не є спеціаліст і взагалі нічого не вміє робити, навіть на свердлильному станку. Косоокий тоді бригадиру пригрозив: "Я так тебе сделаю, что ты божьего света не увидишь".

 

З часом до нас в майстерню стали надходили масові замовлення на виготовлення залізничних ліхтарів: кондукторських – п'ять тисяч штук, буферних – одна тисяча. У нас в майстерні було сильне конструкторське бюро, робота в цеху була добре організованою. Мені дали робити видуті дверцята до кондукторських ліхтарів, денна норма була 25 штук. Я зробив собі штамп, три дні роботи не здавав, а потім усе здав за один раз, а інші робили вручну і здавали щодня свою роботу.

 

Майстер Луканін вимагав від мене також кожний день здачі роботи, але контрольний майстер Кротович, який бачив, що я готую штампи, захистив мене. Я, зі свого боку, обіцяв обов'язково все надолужити. Коли зробив штампи, то я за один день відробив свій борг. А потім помаленьку зранку робив свою норму, щоб було на пайок, який нам давали, далі робив собі ножики, замочки чи мундштуки.

 

Пішли чутки, що один табір звільнився, і ще, ніби прилітають німецькі літаки аж на північ, скидають парашутистів, і ті допомагають звільнятись з таборів.

 

Іван Пилипович Знова часто любив мене закликати до себе на чай і поговорити про Західну Україну і про партії, які там були. Я, звичайно, багато знав про партії і їхні програми, бо старші брати Олександр і Іван були членами Радикальної української партії, до нас приходила маса молоді і було досить на ці теми різної літератури та журналів "Відродження", "Самоосвіта". А сам я не пропускав ні одного віча. Луканін мене запитав, що я закінчив. Я відповів, що усього-на-всього 7 класів, але ще – "народний університет", що діяв за допомогою книжечок самоосвіти. Їх вчені Львова видавали, щоб український народ міг здобути освіту. Я не раз сам дивувався, чому це старші люди так мене любили і поважали. Можливо, тому, що від мене ніколи не чули нецензурних слів і я завжди з повагою ставився до старших. Можливо, ще і тому, що я дуже швидко засвоїв слюсарну справу і взагалі міг працювати на будь-якому станку. Проявив я себе на виготовленні залізничних ліхтарів. І малював гарно, ще й до того грав у волейбол непогано.

 

В бараці, як завжди, було не дуже тепло, бо настала уже осінь – це десь початок вересня. Вночі я прокинувся, бо почув шум, хоча чекісти діяли дуже тихо. З барака забрали одинадцять чоловік, навіть тих, які уже відбули свою міру покарання – це Ремізов, наш днювальний Розендай, Печеніков, професор (був він єврей і працював у їдальні офіціантом та мив посуд), забрали мого друга Володю, багатьох із конструкторського бюро та бригадира Юхимова – усього 22 особи із двох бараків. Я дуже переживав і боявся, щоб Володя не виявився якимось агентом і не продав мене. Але, як показало життя, він був справжнім патріотом і мене не видав. На другий день пішли різні розмови. За що ж їх арештували і посадили в ізолятор? Дехто говорив, що ніби в конструкторському бюро розробляли зброю, а цей косоокий усіх видав. Яка доля була арештованих, невідомо, хіба про одного Ремізова була чутка про те, що супроводжуючий його застрелив, бо він оглянувся, коли вели його на допит із ізолятора.

 

Усі ці події з арештом дуже на мене вплинули. Я довго переживав. Чим далі, тим більше я усвідомлював цю тоталітарну державу, яка так знущається над своїм народом, який за кусень хліба і баланду тяжко працює в нелюдських умовах, та ще й переживає, бо не знає, що завтра можуть з ним зробити.

 

Приблизно через днів десять я тяжко захворів, бо мій фурункул ще зовсім не пройшов. Коли я прийшов в барак і ліг, мені раптом стало погано і здавалося, що мене б'ють ломами, палками, все тіло нівечать. Я втратив свідомість. Хто мене переніс в табірну лікарню Абеза, я не знав. Прокинувся я аж через 8 днів і почув, як лікар сказав, що операції мені ще не можна робити. Сестра, яка доглядала мене, сказала лікарю, що я розплющив очі. Він підійшов до мене і запитав, як самопочуття і що мене болить. Я стиха йому відповів, що усе тіло мені крутить, а голова і вуха дуже тузають мене. Лікар погладив голову: "Нічого, синку, найстрашнішу депресію ти вже пережив".

 

Пізніше я запитав сестру, що таке зі мною і як я сюди потрапив? Вона мені відповіла, що у мене було сильне запалення обох вух і дуже висока температура, майже цілий тиждень трималася 41-40°, а зараз 38°, і мені готуються робити операцію на вуха.

 

В лікарні я пролежав майже місяць. Операцію мені не робили, а робили якісь компреси. Коли мене виписали, я ще разів чотири ходив із Іваном Пилиповичем Зновою на продування до того лікаря, а прізвище його було Степанов.

 

Після хвороби я втратив пам'ять, майже усе забув, що я знав до того. У волейбол у новому таборі я більше не грав.

 

Якось пізньою осінню 1941 року мене викликав помічник з праці Каргін і пояснив, що є домовленість радянського уряду із польським генералом Сікорським, щоб усіх польських громадян звільнити із табору, бо генерал створює армію. "Ти колишній польський підданий, то можна і тебе звільнити." Я на це все відповів, що я не вважав і не вважаю Польщу своєю Батьківщиною і з поляками не хочу разом воювати проти Німеччини, та і залишилось мені менше року сидіти.

 

Я потроху після хвороби став приходити до свідомості, хоча пам'ять була уже не та, що раніше. Я позабував те, що знав. Через деякий час я став усвідомлювати і згадувати про брата Олександра і його друга Дмитра Просюка. Став питати нових "зеків", чи не були часом разом, але ніякої вістки я так і не мав.

 

Останній рік табору був дуже важким. Що робилося на фронті і взагалі в світі, ніхто нічого не знав, бо нам не давали газет. Якщо радіо в старому абезькому таборі було, то з початком війни його ліквідували.

 

Тільки Іван Пилипович Знова час від часу газету десь діставав і новини мені зрідка розповідав, але самі газети боявся давати. Зате він мене забезпечував цікавими книгами, які я після праці читав із захопленням – це були книги "Війна і мир" Л.Толстого, "У нас это невозможно" – переклад з англійської. Так в мене проходив час, який під кінець терміну здавався дуже довгим.

 

Наближалося 3 грудня 1942 року, день, коли мене мали звільнити. Я сильно хвилювався. Думки не давали мені спати. Тишком поговорювали, що уже з'являються літаки в Комі АСР і що Гітлер скоро візьме Москву і Ленінград. Знаючи, що таке фашизм і начитавшись літератури як про комунізм, так і про фашизм ще вдома, я не дуже радів.

 

Я помаленьку готувався до звільнення. Хлопці із столярного цеху зробили мені валізу в обмін на замочки до валіз. Сам собі зробив гарний ножик, алюмінієвий гребінець, підготував собі костюм, купив кожушок, схожий на гуцульський, запустив волосся і мріяв залишитись поки в Абезі і працювати в тих же майстернях, бо де ж подінешся, коли нікому з Комі АСР не давали виїзду.

 

В мене одна була думка: як в умовах волі я зумію собі дати раду. Бо я неначе молодий птах чи звірок, що побував у клітці і якого випустили – не кожен зможе собі ради дати і гине на волі. Але думки мої були марними.

 

"ВОЛЯ"

Прийшов довгосподіваний день мого звільнення. Нас виявилось таких багато. Так само, як "зеків", під конвоєм, вивели нас з табору, посадили у вагони (до того часу уже була побудована залізниця Котлас Воркута) і повезли в невідомому напрямку. На дорогу дали по шматку хліба і соленої риби тріски. У вагоні була залізна пічка ("буржуйка", як її називали). Їхали ми десь близько трьох днів і вийшли із вагонів аж у Каніному-Носі. Відпочивати нам не довелося, відразу маршем по сніговій дорозі із двома охоронцями нас попровадили по ріці Печорі. Ішли ми пішки майже чотири дні. Ночували в Красному Яру – це десь 12-15 км від Каніного-Носа, потім, через 40 км, в селі Медведівка. Приблизно через 48 км знову було село Данилівка. Там ми ночували останній раз. Від Данилівки до нашого табору ще треба було пройти 18 км.

 

Коли ми ішли, то допитувались наших проводжаючих: "Куди нас ведете?" Зрештою прийшли: в лісі стояло три великі бараки, була їдальня, конюшня, овочева база і невеличкий магазин. Це був табір в'язнів. Нам сказали стати по двоє і зробили перекличку. Пізніше майор Дмитрів зачитав нам інструкцію, що ми є військовозобов'язані, знаходимося в трудармії, яка має заготовляти ліс, бо країна зараз у небезпеці, а фронту потрібний ліс. Тому ми будемо отримувати пайок солдата півночі, вихідний – неділя, працювати увесь білий день. Зараз день малий, але коли з весною побільшає, то треба буде наздоганяти ті години. Попередив, що будь-яка втеча буде вважатися за дезертирство і каратись військовим трибуналом. А потім скомандував одержати постіль і займати місця в бараках.

 

Крім нас, 50-ти чоловіку тут за декілька попередніх тижнів ще прибули люди з іншого табору.

 

На другий день зранку було формування бригад і ланок. Я в ліс не пішов на заготовку, а прилаштувався гострити пили і випускати стінну газету, але це довго не тривало.

 

Десь приблизно через місяць підійшов до мене лейтенант і сказав, що пили гострити буде кожний собі сам, а я щоб підбирав-напарника і завтра йшов на лісоповал. Увечері до мене підійшов один болгарин, симпатична людина, років під сорок, і попросив мене скласти йому пару. Я йому відповів, що не знаю, чи буду добрим напарником, бо я ніколи лісу не пиляв. Те саме мені відповів і він, але ще сказав, що я хлопець молодий і він за мною давно спостерігає. Я йому сподобався. Кілька місяців ми з ним пиляли ліс.

 

Одного зимового дня зробило начальство збори і п'яти ланкам видали посвідчення стахановців. Нашій ланці також. Нам давали додаткові харчі – по два пиріжки. Зима була того року дуже люта, снігу було більше метра, але я втягнувся в роботу на лісоповалі, хоча завжди приходив увесь мокрий. Ця "воля" для мене була дуже важкою, одного мені тільки хотілося – вижити. В неділю я і ще багато інших людей ходили в село Данилівку: хто обміняти якусь тілогрійку на картоплю, а хто мав гроші, то купити. А я брав свої інструменти: кому запаював якусь посудину, кому патефон справляв, кому годинник-ходики. І так заробляв якесь відро картоплі і миску вівсяного борошна, бо крім вівса люди нічого не сіяли. В селі Данилівні я познайомився з одним комі-зерянином – Данилівим Іваном. Він виявився досить хорошою, культурною людиною, я навіть у нього не раз ночував, якщо приходив у суботу звечора. Я помічав, що комі-зеряни дуже добре жили. Мали гарні хати, в хаті були килими. Кожний господар мав свою баню, а то на двох господарів мали патефони, в кожній хаті був годинник. Мене дуже зацікавило: звідки у них усе це? Іван Данилів мені пояснив, що вони займаються полюванням, рибною ловлею, а під час непу заходили до них англійські та американські пароплави, і вони за хутро і осетрову рибу міняли різні речі, тому жили порівняно добре. У них в селі взагалі ніхто не знав, що таке злодій, але з появою табору і багатьох евакуйованих стало з'являтися злодійство. До того часу у дверях ставили палку або лопату – і це був знак, що вдома нікого нема, а тепер вішають замок – і то його ламають.

 

Одного разу був дуже сильний мороз і ніхто із наших військовозобов'язаних не захотів іти в село. Але я обіцяв одним, що прийду ремонтувати патефон та швейну машинку. У дорогу в суботу звечора я вирушив сам, пройшов десь половину шляху і щось дуже втомився. Вирішив сісти під смерекою і відпочити. Сон мене так взяв, що я просто не зміг встати, але згадав про те, що колись говорила мені вчителька, коли ще ходив в перший клас, щоб ніколи в снігу не зупинятись, бо зразу заснеш і замерзнеш. Я все ж таки задрімав та раптом почув, що хтось їде саньми. Схопився, бачу, везуть сіно, я вчепився ззаду за шнурок, яким було зв'язане сіно, і так доїхав аж до села.

 

В таборі в нас були люди різних національностей: греки, болгари, татари, чуваші, таджики, німці, росіяни, українці, грузини, було чоловік десять колишніх полонених із фінського фронту, яких потім обміняли на фінів – це переважно були українці. Друзів щирих я тут не мав, бо то усе були старші люди. Постачання було непогане, але начальників постачання міняли часто, а ще частіше міняли експедиторів, що доставляли продукти із Фої, яка від нас була на відстані 20 км.

 

За два місяці поміняли п'ять експедиторів, бо дуже крали дорогою продукти: масло, м'ясо, оленину, махорку і борошно. Начальство чомусь ухвалило поставити мене експедитором, сказали, що "он западник – честный парень, да и стахановец". Один із працівників бухгалтерії мені порекомендував, щоб я накладні давав кожному фірману – щоб той ніс відповідальність за свій вантаж, бо до того виписували одну накладну на увесь вантаж.

 

Це уже був місяць березень, і треба було заготувати багато продуктів, бо із таненням снігу і льоду на річці робота кінного транспорту припинялася, а вже після льодоходу ріки транспорт був річний. Дали мені 12 фірманів, кожний із конем і саньми. Я взяв до себе ще одного фірмана, з яким я трохи дружив – Романюка з Буковини. Його я випроваджував завжди наперед. На свої сани вантажив м'ясо, масло, печиво, тютюн, на решту – борошно, крупу і овес. Коли приїхав я перший раз до Фої і познайомився з роботою, то виявилося, що в обозі, де було борошно, крупа і овес, немає ваги. Треба було завантажити сани і везти на вагу, а потім одержувати решту продуктів. Я вже знав помилки перших експедиторів, коли фірмани дорогою набирали для себе борошно чи крупи, а для ваги закладали каміння, за що їх і знімали з роботи, тому кожен фірман мав при собі голку з дроту і мішок зашивав. Знаючи це все, я попередив усіх, якщо хтось так зробить, то з фірмана буде знятий. Переконував їх, що ми ж самі будемо їсти хліб з піском, бо борошно ніхто не пересіє. Ще я додав, що якщо хтось із фірманів схоче набрати для себе кілограм борошна, то я не маю нічого проти. При цьому попередив, що важити продукти будемо окремо кожному фірману, і на кожного буде виписана квитанція – тому кожен відповідає сам за себе.

 

Працював я місяць, все було добре, начальство хвалило мене. Але коли уже сніг почав трохи танути, одного разу фірман Романюк не дотримався моєї вказівки, набрав три кілограми борошна ще до зважування і поїхав попереду, а переїжджали ми через два невеличкі села, де ще до мене експедитори міняли борошно на сметану і молоко, і тут-то Романюк відірвався від колони вперед, а деякі фірмани, а особливо один таджик, по дорозі набрали для себе борошно і в мішок засунули каміння. Романюк доїхав до конюшні, борошно передав конюхові, але хтось помітив і доповів начальству. Коли я приїхав, то вже все начальство було біля складу і зважували борошно. В Романюка з вагою було усе добре, а коли стали важити решту, то у таджика борошна було більше. Перевірили пікою і нащупали камінь, і ще таке було в одного росіянина. У мене, як завжди, з м'ясом, маслом, печивом і махоркою було усе гаразд. Але знайшовся зрадник – таджик, який мене перед начальством продав. Що я ніби казав, щоб брали борошно для себе до зважування, а він, мовляв, не встиг і вирішив по дорозі собі набрати, а замість борошна запхав камінь. Мене з роботи зняли і послали на вивезення лісу.

 

Робота була дуже важкою. Сніг уже розтанув, під ногами мокро, день уже був великий, ночі майже не було, норми великі, люди не встигали їх виконувати. А хто норми не виконував, то давали не 800 г хліба, а 500 г і одну баланду. Звичайно, зарплати нам ніякої не платили.

 

Люди стали весною хворіти. Лікарем була дружина майора Дмитріва і лікарняних не давала. Ще зимою, уже з нашого табору, 5 чоловік пішки по снігу втекли. Дмитрів, щоб налякати решту, зачитав, що їх судили як дезертирів і розстріляли. Але ми знали, що ці люди влаштувалися в Каніному-Носі і працюють.

 

Одного разу до мене підійшов Голуб'єв, який працював разом зі мною на вивезенні лісу, і став намовляти до втечі, бо скоро скресне лід на Печорі і по річці на плоті можна буде втекти. Я цю версію розповів Романюку. Романюк мені сказав, що є ще тут двоє таких, які хотіли б втікати – це китаєць Ян-Цян і рудий Микола. Переговоривши з ними, я перейшов до них в барак жити. Це був кінець квітня.

 

У плані ми намітили втечу на 3 травня, але виявилося, що Голуб'єв був сексот і наші плани розкрив перед начальством. Його за це поставили комендантом. Він не знав про тих трьох, бо домовлявся з ним я, але говорив, що, крім мене, ще є люди, які хочуть втікати. Голуб'єв мене переселив в той самий барак, де я жив раніше. Я упирався і сказав, що там переповнений барак, а тут є вільні місця внизу, а я наверху не можу спати. На мої переконання він нібито погодився, але за мною встановив нагляд.

 

Третього травня усі три майбутні втікачі з самого ранку підійшли до мене і сказали, що сьогодні вони серед білого дня втікають: ніби підуть на роботу, але насправді у Данилівку, то чи я з ними піду? Я їм пояснив, що за мною Голуб'єв встановив нагляд і це може пошкодити всім. Порадив їм іти, а я підберу слушний час і прийду. Дав Романюку свій байковий костюм, бо його був дуже обірваний.

 

Після втечі Романюка, рудого Миколи і китайця посилили нагляд за мною. На всю ніч ставили сторожа грузина, який не працював, бо мав відморожені пальці на руках і ногах. Надворі біля бараків чергували з контори. Через два дні після їх втечі я пішов до кухаря-грека на кухню, заніс йому свою валізу, а він мені дав буханець хліба, кілограм крупи і пару пиріжків на дорогу. В ніч з 5-го на 6-те травня було дуже ясно, в той час уже темних ночей не було. Я ліг спати, але лише примружував очі, чекав, коли засне той грузин.

 

ВТЕЧА

Коли я почув, що грузин уже біля залізної пічки схилився і хропе, то тихенько встав, взяв свій плецак з продуктами, впхнув туди казенну ковдру і тихенько вийшов з барака – всі люди спали перемучені. Я вийшов надвір, дивлюся, ходить біля барака із бухгалтерії рахівник, років йому за 50. Я скоро за свій барак і на конюшню, взяв там багор, сокиру і поза пекарнею та магазином пішов на схід до Данилівки. Я не йшов, а біг. На моєму шляху багато було широких струмків, які впадали в Печору, я їх перескакував і сам дивувався, як можна так далеко перескочити. На річці Печорі були гори криги – ріка ще не очистилася від льоду. 18 км до Данилівки я пройшов, неначе 5 км. Зайшов я до Івана Даниліва, там мене мали чекати ті троє. В хаті я побачив головного зоотехніка, який мене добре знав, коли я був експедитором. Я не розгубився і сказав, що десь наші робочі роблять заготовку м'яса, а мене прислали до них. Зоотехнік цей був із Фої і не знав, що я уже давно не працюю експедитором. Іван сказав: "Ходи, я тобі покажу, де вони знаходяться". Вийшли ми надвір, він мені сказав, що мої друзі ховаються у татарина (цей татарин працював разом з нами, але його звільнили через хворобу. Він пристав до вдовиці і жив там).

 

Я подякував Іванові і попрямував туди. Постукав у двері, відчинив мені татарин (прізвище його забув). "Заходь!" Я пройшов в хату, хлопці відпочивали. Татарин почав розпалювати в кухні, незабаром надійшла його дружина із ферми, де працювала дояркою. Принесла молока, наварила каші з молоком. Ми там ще ночували одну ніч, бо ходили над берегом, шукали місця, де можна було робити пліт, але скрізь над берегом були гори льоду і не було ніде колод.

 

На другий день ми вирушили до сусіднього села "Комуна". Село було маленьке, може, хат з 15. Тут у нас не було знайомих, і нам довелося ночувати у чужій бані. Хліб той, що я мав на дорогу, ми ще в татарина з'їли, тому нам треба було щось придбати з їжі.

 

З самого ранку ми пішли шукати місце, звідки будемо сплавлятися, правда, тут на повороті ріки не було криги, ріка була чиста. Після розвідки ухвалили, що я залишаюсь дістати харчі, готую їсти, а вони втрьох ідуть готувати пліт, бо якраз над самою рікою лежали колоди. Пішов я по хатах, щоб обміняти ковдру, яку з собою забрав, на харчі. Дали мені за ковдру відро картоплі і два літри вівсяного борошна а устюгами. У бані розташувався, намив картоплі, наклав повний казанок на 5 літрів. Зварив, потім почистив, пом'яв картоплю, налив води і всипав

туди літру вівсяного борошна. Все це зварилось і був повний казанок. Чекати мені довго не пришилося, зразу з’явились мої колеги по нещастю. Попоїли добре, але залишились голодні. Як кажуть в народі: "Живіт тріщить, а душа їсти пищить". Взяли 2 багри, 2 дерев'яні лопати сніг відкидати, сокиру і кожний своє шмаття, яке мав у торбі, залишок картоплі та борошна.

 

На плоті з накрадених жердин зробили дві піки замість багрів і завищене місце із дощок, яких також накрали із загорож. Улаштували своє знаряддя. Перехрестились ми вдвох з Романюком. І почали три українці та один китаєць веслувати і вибиратися на середину ріки, бо середина була чиста від криги.

 

Коли ми виплили на середину, нас понесло дуже швидко, приблизно 15 км на годину, тоді ми заспівали Гамалію:

 

"Наш отаман Гамалія, отаман завзятий

Зібрав хлопців та й поїхав по морю гуляти..."

 

Пропливли 25 км спокійно серединою ріки, раптом нас стало зносити у лівий бік. Як ми не гребли лопатами, а нас усе несе вліво. Ми усі дивувалися, що сталося, чого нас туди несе. Враз усі помітили, що згори спадає невеличка річка і там утворився вир, куди нас і затягувало. Не знаю, скільки ми там кружляли, бо годинників не мали, але десь більше години. Вискочити на берег неможливо, бо велика гора льоду, неначе кам'яна стіна. Опустилися у нас руки і повисла в кожного голова, бо вибратись з цього виру не було надії. Я тоді в умі просив Господа Бога і Матір Божу, щоб допомогли нам вибратися з цього кола. Думав: "Боже! Що я тільки не пережив, голод, холод, зневагу, і от на тобі – на річці Печорі прийдеться топитися". Раптом, неначе моя тиха молитва допомогла нам, появилася велика крига, яка прямувала просто до нас у вир. Ми усі піднялися, схопилися за багри і жердини та спрямували на кригу, уперлись у неї, і вона нас витиснула із виру, хоча трохи перекосила пліт. Сам пліт складався з грубих колод, але був зв'язаний дубцями через клини. Через пару годин ми доплили до села Медведівки. На наше щастя, берег річки біля села був чистий, без криги.

 

Причаливши пліт і закріпивши його, ми пішли шукати, де можна було б переночувати. Я впізнав ту хату, де ми колись ночували, як вели нас на лісоповал. Господиня мене впізнала і погодилася прийняти на нічліг, бо я сказав, що нас викликають у військкомат, хочуть брати в армію. На вечерю наварила нашої картоплі і поставила кислого молока та дала по коржику. За ночівлю я віддав свій піджак від костюма для її хлопця, а вона ще нам додала з піввідра картоплі та миску вівсяного борошна. Попрощались, сіли на свій пліт і попрямували до Каніного-Носа.

 

Сонце почало заходити нам біля Красного Яру – це приблизно 12-14 км від Каніного-Носа, ми причалили і пішли шукати нічліг. Знайшли ми місце в гуртожитку, бо їм також сказали, що нас викликають у військкомат. Вранці на пліт ми уже не сідали, бо тут ходив катер з Красного Яру до Каніного-Носа. Через півгодини ми уже були в місті, насамперед нам треба було зайти до прокурора, щоб розповісти йому про ту сваволю, через яку Дмитрів із своєю дружиною довів людей, бо вже померло дев'ятеро через недоїдання, а вона, лікар, не звільняла хворих від роботи.

 

Стали ми біля будинку і почали радитися – кому ж з нас іти до прокурора: китаєць незрозуміло говорить по-російськи, рудий Микола небалакучий, Романюк слабо також розмовляє російською, а що як прокурор комі-зерян – і тут стали усі тикати на мене пальцями, я умію і по-російськи і по комі-зерянськи розмовляти, тому мені треба іти. Я постояв, поміркував, з чого починати, заспокоював себе, щоб не хвилюватись, і пішов. Постукав, чую відповідь: "Войдите!", чисто російською. Я зайшов. "Что скажете?" – я пояснив, що з трудармії за 20 км від Фої прийшов поскаржитись йому на ту сваволю, яку чинить майор Дмитрієв, бо скільки не писали, але, напевно, до нього скарги не доходили. До кінця прокурор мене не хотів вислухати, а відразу закричав як навіжений: "Вон отсюда, чтобы не было здесь вашего духу. Завтра будет пароход на Фою и отправляйтесь туда, откуда прибыли, а то распоряжусь арестовать и под охраной отправлю назад". Я перепросив і пообіцяв, що ми сьогодні поїдемо назад. Коли я вийшов і пояснив ситуацію, то Романюк і китаєць дали згоду їхати назад, але я і Микола не були згідні. Тоді я запропонував іти у військкомат і розповісти нашу історію, тільки не говорити, що ми були у прокурора. Так і вирішили. Прийшли у військкомат, я хлопцям сказав, що ідемо всі разом, але вони не погодилися, послали знову мене одного. Воєнком виявився дуже милою людиною, високий, зростом десь до двох метрів, стрункий. Посадив мене, і я йому почав розповідати. Найбільше його стривожило, коли я йому сказав, що уже вмерло 9 осіб і більше 30-ти знаходяться у важкому стані. Лікарняних не дають, багато людей уже потруїлися грибами, що ростуть під снігом. Ми, молоді, вирішили втікати від тої сваволі, бо краще на фронті загинути, ніж голодною смертю умирати на лісоповалі у Дмитрієва. Воєнком здивувався, що я не сам. Тоді він запитав, як ми добиралися, коли пароплави ще не ходять. Я йому усе пояснив і пішов кликати хлопців. Як тільки прийшли хлопці, він записав усіх прізвища і дав вказівку старшому лейтенанту комі-зерянину (а це виявився брат того, що у нас був в таборі), щоб той знайшов наші документи. Але лейтенант став перечити і обзивати нас шпаною, що ми, мовляв, "урки". Воєнком гримнув на нього і секретарці наказав покликати начальника ПУРПу (ПУРП – Печорське управління річкового пароплавства). Зайшов до воєнкому добре вгодований чолов'яга. Воєнком звернувся до нього: "Ты у меня просил работяг, вот имеешь молодых ребят", – чолов'яга подивився на нас, тоді сказав: "Можуть бути". Запитав у нас, чи маємо якісь документи. Виявилося, що в усіх трьох були тимчасові паспорти, а мені ніхто ніколи паспорта не давав, крім посвідчення стаханівця, але там не було фото. Зайшов лейтенант комі-зерянин, приніс на нас документи, що дійсно такі є військовозобов'язані і що на мене у Фою вислана повістка у військкомат.

 

Воєнком розпорядився, щоб лейтенант написав у Фою, щоб вислали мою карточку сюди. Начальник ПУРПу махнув рукою, подивившись моє посвідчення, і забрав нас з військкомату. Коли ми вийшли з військкомату, то рудий Микола залишив нас і сказав, що він і без нас знайде собі роботу. Начальник його умовляв, але він забрався і пішов. Біля військкомату сотні "доходяг" кружляли, шукаючи роботи, але їх ніхто не спішив брати, бо це були люди, яких звільнили з таборів, що не могли працювати, а дехто закінчив строк і також не був вже працездатний. Мені дивитись на них було гірко, заморили людей голодом, важкою працею і випустили, щоб умирали на волі.

 

Начальник ПУРПу посадив нас трьох на катер і повіз у Красний Яр. Там нам видали хлібні картки і картки на харчування. Поселив нас у гуртожитку, видав усю постіль, провів маленький іспит. Після того розподілив нас на роботу на пароплаві: мене назначив помічником машиніста, а китайця і Романюка – причальщиками. Робота продовжувалася десь з 12-го травня до 5-го червня. Ми уже добре влаштувалися, я зробив круподерку із бляхи, ми мали своє зерно і дерли крупу та варили кашу.

 

П'ятого червня 1943 р. зайшов до мене в гуртожиток начальник ПУРПу з повідомленням про те, що я маю вернутися у Фою, що ніби завтра йде пароплав в тому напрямку. Він дав мені на дорогу 250 крб., хліб і сказав, щоб я повертався назад до нього на роботу. Наказав також здати постіль.

 

На другий день я пішов, узяв квиток на дорогу і повернувся для здачі постелі, але, на жаль, її уже не було. Виявилося, що Романюк довідався, що я їду у Фою, усе покрав і втік від мене. Я подумав, які бувають люди невдячні. Я стільки йому допоміг, а він мене обікрав. Про все це я доповів начальству. Начальник сказав: "Ти їдь, а ми тут з ним розберемося".

 

ПОВЕРНЕННЯ НА СТАРЕ МІСЦЕ

Повернення на старе місце не обіцяло мені нічого доброго, на мене завели справу. Секретарка полковники Сірдітова мені повідомила, що мене можуть розстріляти за дезертирство. Комендант обшукав мене, забрав гроші, які мені дали на дорогу, ножик, гребінець і дзеркало (всі ці речі, які я собі поробив ще в таборі). Після цієї процедури наказав відвести мене в колгоспну майстерню під наглядом, щоб я допомагав в ремонті, а на ніч щоб мене закривали в камері.

 

На другий день мене викликав Сердітов на допит, почав мені погрожувати, а я йому став говорити про свавілля Дмитрієва і його дружини. Далі сказав, що я ще молодий і голодною смертю не хочу вмирати, а краще піду на фронт, а як ні, то нехай дадуть мені роботу за спеціальністю, а не ліс валити. Сердітов до мене з криком: "Не такие специалисты погибают на фронте, как ты, а лес нужен фронту, и это тоже фронт". Я спокійно вислухав його, крики, а потім, коли він закінчив, говорю, що сам я із Західної України і не знав їхніх законів, не чекав, що тут можуть творитись такі знущання над людьми. Я втікав від Гітлера, бо в нас просто молились до Радянського Союзу, а тут зовсім не те, про що мріяли. Після моєї розповіді я побачив, що полковник зм'як. "Ну хорошо, иди пока в колхоз, работай".

 

В колгоспі я працював чотири дні. За ці дні я познайомився з людьми, виявилося, що живуть у цьому поселенні усі українці з Вороніжа, яких радянська влада виселила ще в 1930 році. Вони тут побудували гарні будиночки, мають господарства, садять городину, навіть сіють жито, ячмінь (бо комі-зеряни, крім вівса, нічого не сіють), крім того, вони побудували фабрику і виробляють точильні круги. Мене запрошували в хату, пригощали молоком, сметаною, але найголовніше те, що один хлопець, інвалід, який уже вернувся із фронту, розповів мені цікаві новини: на бік німців перейшов генерал Власов і воює проти СРСР. А є ще формування якогось Бандери. Мене це дуже зацікавило, бо про Бандеру я чув, що поляки його вивели з тюрми і хотіли усіх тих в'язнів розстріляти, але налетіли німецькі літаки і всім вдалося втекти, а про подальшу їх долю я не знав.

 

На четвертий день мене знову викликали до полковника Сердітова. Я дуже здивувався, що зі мною він уже говорив дуже спокійно і виписав скерування знову туди ж, на лісоповал до Дмитрієва. Я заявив, що я туди не піду, а якщо хоче, то нехай пошле мене на рибну ловлю, де працюють мої земляки, бо вони мене туди просили. Полковник мене вислухав і згодився. Викликав коменданта і сказав йому, щоб скерував мене до рибалок. Я почав вимагати від коменданта мої скромні речі і гроші, а той мені відповів, що речі мої і гроші у нього вкрали. Я дуже розсердився і став його проклинати, бо то для мене була велика пам'ятка з гравюрами табору. Але він мені не повернув, хіба вийняв 37 крб. і віддав.

 

На рибній ловлі я підкріпився. Рибу ми їли смажену, варену, варили юшку та ще й обмінювали рибу на масло. Одне було погано, там, де ми жили у невеличкому будиночку, дуже було багато комарів. На жаль, мені довго не довелося там бути. Приблизно через тиждень від Дмитрієва приходить до мене комендант, але уже не Голуб'єв, а інший, і каже, що мене викликають у Фою до Сердітова. Я вимагав повістки, але її у нього не було. Через 3-4 дні після коменданта приїхав на катері заступник Сердітова підполковник (мав українське прізвище, але я забув) за рибою, побачив мене і заговорив: "Ты чего не в Фое?" А я спокійно запитав, чого я там маю бути. "Тебе ж викликали", я йому кажу, що ніхто мені нічого не говорив. Завантажили ми в бочки солену осетрову рибу на катер і він до мене: "Сідай, поїдеш з нами, бо приїхала комісія з військкомату із оперчекістського відділу, то вони хочуть з тобою поговорити". Звичайно, речей у мене ніяких не було, я сів і поїхав.

 

Знову арешт. Коли я приїхав, то мене на команду Сердітова посадили у "каталажку". Виявилося, що в той же день комісія пароплавом від'їхала.

 

На другий день викликав мене знову Сердітов на допит, по-перше, чого я не з'явився? Я йому доказував, що я нічого не знав. По-друге, питає, що я там заварив в Каніному-Носі, що туди приїжджала комісія. Я йому усе пояснив. Викликав знову він коменданта, щоб скерував мене на роботу у колгоспну майстерню до прибуття пароплава. Пароплавом і під охороною доставити мене в Канін-Ніс в оперчекістський відділ. З появою пароплава на четвертий день мене із супроводжуючим відправили у район. Прибули у район, мене доставив супроводжуючий в оперчекістський відділ з пакетом, передав мене старшому лейтенанту. Лейтенант запросив мене сісти. Я дуже переживав, думки були різні, просто не знав, що вони зі мною будуть робити, але страху не було. Після перегляду паперів, які передав супроводжуючий, лейтенант сказав мені: "Слушай, Яцук, внимательно!" І почав читати, що за зловживання владою майора Дмитрієва "дело передать в оперчекистский отдел для дальнейшего расследования, а Яцука Т.П. направить в ряды Красной армии". Вручив мені копію цієї писульки і сказав іти у військкомат.

 

ДОВГА ДОРОГА ДО ВОЛІ

У військкоматі довго не затримували, бо воєнком мені сказав: "Ну, что, сынок, добился своего, молодец". На залізниці стояли товарні вагони, нас у них завантажили і під вечір потяг потарахкотів по рейках. Я як ліг на нарах, то лежав аж до місця зупинки, бо настільки був перемученим. Куди нас везли, ніхто цього не знав. Я навіть не хотів ні з ким розмовляти, хоча там було дуже багато західних українців і поляків, а також польських євреїв.

 

Під ранок ми були уже в Котласі (як я пізніше довідався), відразу нас попровадили до пароплава і ми усі зрозуміли, що в ніяку армію нас не везуть. Посідали ми на пароплав, це вже була ріка Вичигда, і попрямували проти течії. Десь в той же день під кінець були на місці призначення. Коли виходили з пароплава, я побачив масу лісу на воді, його люди направляли на транспортер і транспортували наверх. Із супроводжуючим ми прийшли в будинок. В будинку за столами сиділо цивільне начальство, були і у військовій формі. Посередині, за довгим столом, сидів у формі майора Кнут Юнсович Юнсон, головний механік, поряд з ним Йосип Світличний, начальник розпилювального цеху, а далі сиділи ще начальники будівництва і комунальники.

 

Нас поставили перед ними, і Юнсон об'явив, щоб до нього звертались такі спеціалісти, як слюсарі, токарі, машиністи парових машин, трактористи, електрики. Я підійшов до нього. Він мене запитав, що я вмію. Я сказав, що вмію ремонтувати парові машини, токарні станки і можу працювати токарем, знаю заливку підшипників та вмію будь-яку слюсарну роботу. Він вислухав і сказав, що я ще замолодий спеціаліст. Тут же це почув Світличний, покликав мене і запитав, чи зможу я на пилорамі гострити пили і чи знаю математику. Я підтвердив, що справлюся з тими роботами.

 

На другий день я уже був у розпилювальному цеху на роботі. В обов'язки мої входило: заточування пили на точилі, заміри лісу, пропущеного на пилорамі, і підрахунок виходу дощок із пилорами, а також доставка інформації у плановий відділ. У плановому відділі я познайомився з одним українцем на прізвище Криворог, який приймав від мене зведення. Це була чудова людина. Ми працювали в організації "Спецжешартстрой". В майбутньому це мав бути завод для виготовлення дерев'яних частин до літаків. Устаткування було тут з усякого хламу, евакуйоване з різних місць України і Ленінграда. Світла електричного не було. На вивантаженні лісу із ріки працював трактор, який крутив генератор, щоб було освітлення в конторі та на транспортуванні колод. Токарний парк, по суті, не працював, а якщо терміново треба було щось виточити, то станок крутили корбою.

 

Приїхавши у "Спецжешартстрой", я зустрів дуже багато українців із Західної України. Навіть близького земляка із Рівного Івана Степанчука, хоча зараз у нього було прізвище Голубцов (будучи членом УВО, Іван утікав до Німеччини. З приходом більшовиків на Західну Україну, коли його піймали, він назвав себе Голубцовим). Дружив він з колишнім поручником Польської армії Ф.О. Герко. Їх звільнили ще 1941 році як польських громадян, а щоб легше було вижити, вони оженилися. Степанчук узяв комі-зеринку, удовицю, а Герко – солдатку, чоловік якої загинув на фронті, називалася вона Марія і була родом з України, з міста Шепетівки. Було на будові заводу "Спецжешартстроя" дуже багато польських євреїв, поляків не тільки одиноких, але й багато сімейних.

 

Працювати у Світличного довго не довелося. Одного разу прийшов в цех заступник головного механіка Юнсона Маркосіян (вірменин, мав звання капітана), став скаржитись Світличному: "5 тысяч человек на стройке, а нет такого человека, чтобы смог перезалить подшипник на трактор, стоит транспортировка леса, нет света". Я це послухав, і коли вони розійшлися, підійшов до Маркосіяна і сказав, що я є та людина, що може залити підшипники без розточки, хіба трохи підшобрити. Він на мене витріщив великі свої вірменські очі: "Т что, это всерьез?" Я підтвердив. "Хорошо. Понимаешь, я переговорю с Юнсоном и мы придем к тебе". Через кілька годин у мене були двоє і головний механік, і його заступник. Юнсон до мене: "Ти серйозно можеш залити?" Я підтвердив. "Тоді давай з тобою домовимось, якщо добре заллєш, то я тобі виписую увесь комплект обмундирування і кілька пачок турецького тютюну".

 

Я сказав, що не курю. "То нічого, продаси". Домовились, коли приступити, поцікавились, чи потрібний мені помічник. Помічника я не захотів.

 

Підготував форми. Коли справився із своєю роботою, після обіду хотів іти заливати це було на другий день. Світличний на мене розгнівався за те, що я дав згоду заливати підшипники. Як я зрозумів, він з ними не дуже в дружбі жив, через те, що головний механік Юнсон не хотів йому допомогти у ремонті пилорами. Мені тоді прийшлося заливати підшипники після роботи.

 

На другий день в кузню, де я заливав, прийшли головний механік та його заступник і стали випробовувати на звук міцність. Залиті бабітом підшипники витримали.

 

Після цієї заливки головний механік майор Юнсон завербував мене до себе на роботу. Спершу попросив, щоб я підшипники підігнав, а потім давав мені можливість вибрати роботу. Токарний цех стояв мертво без електроенергії. Треба було закінчити парову машину марки "Вольф" (600 кінських сил), яка мала крутити потужний генератор, що мав забезпечити виробництво електроенергії. Я взявся за парову машину. На монтажі парової машини я познайомився з новими людьми. Тут були поляк Кодкевич з Полісся Волинської області, росіянин Іван Якович Старожилов, Веніамін Власов, учасник війни, інвалід, без одного ока. Карточку на хліб я уже одержав на липень місяць (по 800 г на день), а в їдальню давали талони на сніданок, обід та вечерю. Харчі були погані, юшка – то була сама вода, а в борщі, капусняку, то може було пару капустинок. На сніданок давали трохи каші ячмінної або пшоняної, а заправляли каші чайною ложечкою масла. Працювали ми по 11 годин, бо одна година була для обіду. Машину вольфовську ми ремонтували десь з місяць. Я ще повинен був перезалити 150 кг шатунних підшипників і без токарного оброблення підігнати. Взагалі, ми робили на монтажі чудеса. Нарешті машину пустили. Машиністом став в першу зміну Власов, а помічником І. Старожилов, а в другу – Кодкевич-поляк, мене поставили помічником машиніста.

 

З часом я відпочив від важкого ремонту і став цікавитись тим, що твориться навколо мене, і, взагалі, на фронті. Кочегаром в нашій зміні був мій ровесник Ярослав Батов (дуже скромна вихована людина) і Абдул, перс.

 

Пробув я на "Спецжешартстрої" майже рік (бракувало 14 днів). З пуском машини я став мати багато часу, ближче познайомився з колективом, який працював на електростанції. Начальником електриків був грузин, колишній політв'язень, якого посадили ще в 1925 році. Він був міністром енергетики у незалежній Грузії, яка існувала до 1924 року. Електриком був один польський єврей, який в 1929 році перейшов кордон, рятуючись від "двійки" як комуніст. Просидів 10 років, але все одно не змінив своїх поглядів. Завжди говорив, що усе зло роблять низи, а Сталін нічого не знає. Ми з Батовим були молоді, але з його сліпоти завжди сміялися. У зв'язку з поганим харчуванням ми шукали шляхи, як нам вижити. Я бачив на будові багато "доходяг", які копирсалися у смітниках.

 

Працювали ми у дві зміни без вихідних, коли вночі працював, то вдень мусив брати інструмент і ходити на село заробляти картоплю чи крупу. З часом, коли мене в селі Гамі добре знали, я домовився в сільгосптехніці встановити парову машину "Петрі" і навчити на ній працювати людей, за це мені дали 2 мішки картоплі, півмішка борошна і добру торбу тютюнових корінців.

 

Здружившись з Батовим, ми посилали Абдула в їдальню продавати картоплю і тютюн. За торг докуповували хліб. Сірникова коробочка тютюну коштувала 10 крб., а буханець хліба – від 230 до 250 крб. Батов якось показав мені, що він зробив печатку на талони – це ШФО або "Воєнторг". У нього вийшли ідеальні штампи і печатки. Він до мене звернувся, чи не могли би ми дістати такого паперу і туші, щоб підробляти талони. Я використав знайомство з Криворогом із планового, і він мені давав щодня усе, що було необхідним для штампування талонів.

 

На електростанції нас було осіб 20 з електриками, слюсарями, із усім обслуговуючим персоналом. Треба було усіх підтримати, і ми давали їм додатково по 2 талони. За обідами для нас з казанками ходив Абдул – наш експедитор, супів він для нас не брав, а брав тільки каші, так що підходили до нас за талонами усі, навіть колишні міністри і комуністи. Підробляли талони в їдальню не лише ми, таких було багато, багатьох, правда, в їдальні ловили, бо їх підроблені печатки були зроблені з картоплі. Наші талони були зроблені кваліфіковано.

 

Перед Різдвяними святами ми припинили виготовлення талонів. Свято провів я у гарному товаристві своїх земляків і галичан. Це були Герко з дружиною Марією, Іван Степанчук (Голубцов), Михайло Ракочий із Івано-Франківщини, Микола із Тернополя, Юра Олексишин із Львівщини, а також запросили Славка Батова. Наварили картоплі, каші, дістав я на селі огірків, трохи масла, от така була вечеря – без алкоголю. Ще перед святами, коли ми закрили "крамничку" з видачі талонів, підійшов до нас Юрченко (працював слюсарем, а інколи і кочегаром) з великою претензією, щоб ми йому дали 2 талони на обід. Я йому пояснив, що зараз у їдальні іде велика перевірка, бо не сходяться талони: набагато більше є талонів, ніж їх видають людям. Він нам пригрозив з Батовим і пішов. Як потім виявилось, він нас видав. За нами стали слідкувати, і ми цю справу припинили, а печатки усі заховали на підстанції, про це знали тільки я і Батов. Хочу вернутися трохи назад.

 

     Комі АССР, "Спецжешартстрой". Ліворуч стоїть Ярослав Батов, правіше – електрик Гершуні, який з автором був у абезькому таборі, а тут знову зустрілись. Крайній, трохи нижче – І. Я. Старожилов. Внизу на маховику сидить Т.П. Яцук. Світлина 1943 р.

 

Десь з місяць було до Різдва, а може, і трохи більше. Мого машиніста-поляка забрали у Польську армію. Звичайно, за той час я багато довідався про Сікорського – генерала, який добився у Сталіна звільнення із таборів усіх своїх співвітчизників, кому вдалося вижити. Але коли він перепровадив частину сформованої армії через Іран, то постарались зробити так, щоб він загинув під час катастрофи літака. І от тепер я бачив, як Ванда Василевська навіть сюди, в "Спецжешартстрой", приїжджала вербувати поляків у народну армію. Восени мене викликали на комісію, бо з Усьтвима з району приїжджали з військкомату, і мені видали військовий квиток. Там на комісії був Юнсон, і він попросив дати мені бронь.

 

Десь на початку грудня 1943 року, коли забрали поляка Кодкевича у Польську армію, мене поставили машиністом. Батов пішов до мене в помічники, а кочегарами я задумав набрати людей, які працювали "на колуні", де кололи дрова для кочегарки. Спершу я пішов просити Юнсона, щоб він дозволив забрати тих людей, яких я хотів. Це були двоє молодих людей (старші за мене на 2 роки), один єврейчик – Розенфельд, а інший – поляк Чернишевський, обоє з Варшави. Вони були кандидатами на той світ. Ноги у них були пообмотувані ганчірками, а з носів текло, як з мазниці. Коли я отримав дозвіл від Юнсона і підійшов до них, то вони були на сьомому небі, бо підуть у тепло, а не на вулиці при 32° морозу. Ми їх з Батовим підтримали талонами, допомагали їм в роботі, і за кілька тижнів вони стали схожими на людей.

 

Пройшло десь 2 тижні, раптом я почув, що хтось мене кличе, я був наверху машини, перевіряв температуру підшипників. Батов гукав мене: "Тімко! До тебе прийшли". Я зійшов на низ і побачив двох інтелігентних гарно вбраних людей. Коли я підійшов ближче, один із них заговорив до мене польською мовою, спитав, чи я пан Яцук. Я підтвердив. Тоді вони привіталися зі мною і подали руку один за одним. Сказали, що вони із Союзу польських патріотів. Один назвав себе – Розін, а іншого прізвище я уже забув. Розін сказав, що він заступник "Рrzewodniczącego związku", його колега є другим заступником. Вони прийшли подякувати мені за добрий мій вчинок, який я зробив з Розенфельдом і Чернишевським (а я уже і забув про те все). Потім вони звернулися до мене, щоб я написав заяву у Союз польських патріотів. Вони хочуть, щоб я був її членом, бо добре розмовляю польською мовою. Я, звичайно, відмовився, сказав, що я є українцем з Рівного, а Рівне не є польським містом. А щодо тих хлопців, то я вчинив так із людської гідності, бо ми усі є люди і всі тут страждаємо. Тоді Розін сказав, щоб я написав подання про допомогу і у поданні зазначив, що я нібито із Любліна. Він мені пояснив, що вони одержують велику допомогу із "Юнра" (ЮНЕСКО). Таку заяву я написав. Пізніше я познайомився з головою Союзу польських патріотів Бжезінським. Це був радянський поляк, який просидів 8 років в таборі.

 

Після Різдвяних свят я одержав допомогу, дали мені костюм англійських мотоциклістів, светр, черевики, шалик, шкарпетки, нове гранатове пальто і шапочку, а також пачку з продуктами. Звичайно, я щиро подякував. Перед Старим Новим роком приїхала Славка Батова мати – Віра Максимівна, привезла нам сушеної шипшини, масла топленого і ще деякі дрібнички. А що було найголовнішим, то фотоапарат. Віра Максимівна була лікар-гінеколог, а чоловік її інженер-будівельник. Його взяли на військову службу, пізніше він був на дипломатичній роботі у Німеччині – військовим аташе. Хоча закінчився уже 1943 рік, а вістки про нього не було. Віра Максимівна ходила до директора Німцова, щоб звільнити Славка. Німцов сам був пілотом, мав звання полковника. Він їй відповів, що її син з Яцуком підробляли талони у їдальню і на додатковий хліб. Про звільнення поки що не може бути і мови (бо нам на електростанцію давали додатковий хліб по 100 г на день, а в кінці місяця зразу 3 кг, і ми ці талони дійсно штампували, але цього ніхто не знав, крім Батова і мене).

 

Віра Максимівна, коли повернулася від директора, стала нас розпитувати, чи ми цим дійсно займались. Ми не призналися, сказали, що ми і так мали що їсти. А одного разу Віра Максимівна мене попросила піти з нею у медпункт. Тоді ще день був короткий і було уже темно. Коли ми йшли, вона мене випитувала, чи це правда, бо Німцов їй говорив твердо, що вони про нас все знають. Я їй пояснив, що є такий Юрченко, який нас продав. Ми не підробляли, а мені знайомий з планового відділу завжди давав зайві талони. І я декому давав, а от Юрченку не дали і він продав нас. Так я заспокоїв Віру Максимівну. Німцов Батова не звільнив, бо не мав такого права. Славко, як і я, мав термін три роки, звільнився в 1943 році і попав відразу в "Спецжешартстрой". А судили його зразу після закінчення десятого класу. Його спровокували як секретаря комсомольської організації, що нібито він належав до організації визвольного руху. Віра Максимівна мені розповідала, що коли чоловік у 1939 році став на дипломатичну службу в Німеччині, то їх дуже органи цькували, а коли Славка арештували, то її називали не інакше, як "контра". З нею не хотіли в лікарні говорити, усі відверталися. Вони жили недалеко від Сталінграда у Ворошиловському районі (Віра Максимівна сама українка, а чоловік кубанський козак, але, напевно, його предки були також українці).

 

Після від'їзду Віри Максимівни ми зі Славком ходили на села і займалися фотографією, давали собі раду. Десь на початку лютого мене викликали знову у Союз польських патріотів, щоб я отримав допомогу. Але я відмовився. Я їм сказав, що мені вистачає вбрання і харчів, нехай краще віддадуть тим, хто вмирає з голоду. Вони дуже дивувалися, що я такий дивак, але погодилися з моїми доводами. Я їм пояснив, що я не збираюся тут багатіти і щось мати, бо воно мені ні до чого, а найголовніше те, що я не голодний. Вони мені розповіли новину, що є наказ Сталіна про те, щоб усіх поляків евакуювати у південні райони України – і запитали мене, чи я би з ними поїхав. Я відповів, що за це, якби справді таке сталося, то я був би дуже їм вдячний.

 

Десь приблизно в лютому місяці до мене на електростанції підійшов охоронець (чи то пак сторож). Запитав мене, звідкіля я родом; я йому пояснив – із Західної України, з Рівного, а він був із Чернігівщини. З часом ми з ним познайомилися ближче. Він мені розповів, що сам священик, а посадили його ще зовсім молодим на 10 років в 1932 році. Вже рік, як він вийшов, за мною давно спостерігав і не чув ніколи від мене ні матюка, ні взагалі поганого слова, тому і зацікавився мною. Відтоді він мене запрошував в село Жешарт, де він жив у однієї старої комі-зерянки, яка колись була придворною у царя. Священик називався Серафим Полоз, він був монахом.

 

Якось його викликав начальник воєнторгу, єврей, і запросив його на роботу в магазин продавцем. Начальник воєнторгу, напевно, подумав, що Полоз єврей, бо той був чорнявий, високий, худий, мав ніс довгий. Так що я мав підтримку ще й від Полоза. За те я йому не один раз допомагав підклеювати талони від хлібних карток.

 

Цікавою людиною виявився Іван Якович Старожилов, колишній чекіст, який працював у революцію і після революції до 1924 року. Потім пішов на курси залізничників і став машиністом паровоза, і далі працював як машиніст і як агент ЧК. Але сталінська "мітла" усіх "попідмітала", і йому в 1930 році прийшлось "сісти" на 10 років. Він дуже багато хотів їсти. Хліб він брав на три дні по 800 г – це були 2 кг і 400 г, і з'їдав він їх за один раз, а потім знову просив мене, щоб дати йому хліба до обіду. Я раз дав, два дав, а на третій сказав, що я так само одержую 800 г на день, але ділю на три рази і привчаю організм до цієї норми. Він умудрявся свої тілогрійку, ватні штани, які нам видавали, обміняти на відро картоплі чи відро турнепсу і відразу усе зварити в котлі і з'їсти, а потім качався по землі, що його живіт болить. Часто було таке, як він хотів хліба, то до мене піддобрювався та розповідав мені про ОУН, яке було організоване за кордоном України на чолі з Коновальцем, і як ЧК організувало його вбивство. Правда, коли вбили Коновальця, то Старожилов уже сидів у тюрмі.

 

Мені було цікаво слухати, коли він оповідав про ЧК, які вони робили злочини і як хитро замітали сліди за собою. Веніамін Власов побував на фронті і розказував мені, що він нібито чув, але сам не бачив ніколи (хоча служив у Західній Україні і вдалось йому відступати, причім він був поранений і втратив око), що є навіть українські формування під проводом Степана Бандери. Про те, що звільнено було місто Рівне від німецької окупації, я довідався по радіо (як казали в народі, "брехунцю"). Я зразу ж написав листа додому. Мене дуже цікавило, як там вдома, які новини, бо про брата Олександра і про Дмитра Просюка, кого тільки не питав із табірників, ніхто нічого не знав. Незабаром отримав листа від родини. Коли я прочитав його, то мене здивувало, чому написали, що Іван, чоловік сестри Марійки, загинув від німецької кулі, а чоловік сестри Ганни на фронті, чоловік сестри Стефи загинув в бою із німцями. Про брата Івана ні слова, де він, що робить, нічого не було. Про брата Федю дали знати, що допомагає вдома батькам. І став уже дуже високим, а я ж коли його залишав, то йому було 11 років.

 

Навесні забрали до армії Степанчука-Голубцова. Ф.Герка також взяли в армію, але в яку, я точно не знаю. В кінці травня прийшло повідомлення, що Іван Голубцов загинув від вогнепальної зброї. Дружина Герка Марія, яка була уже не один раз замужем, стала шукати собі знову чоловіка. А Нюра, комі-зерянка, народила сина від Івана.

 

Мене повідомили із Союзу польських патріотів, що десь в кінці травня чи на початку червня поляки будуть з Комі АРСР виїжджати і мене заберуть. Мені було дуже радісно почути від польських євреїв хвалебні слова на мою адресу. Коли я довідався про від'їзд поляків, то написав додому листа з повідомленням, щоб вони на цю адресу більше не писали, бо, можливо, я переїду, і щоб чекали від мене листа з іншого місця. 27 травня мене повідомили, щоб я готувався, брав розрахунок, бо в кінці травня будемо від'їжджати. Пішов я до Юнсона, щоб підписав мені обхідний лист. Він на мене викричався: "Який з тебе поляк! То я тобі зробив бронь, щоб тебе не забрали в армію, а ти хочеш з поляками виїхати". Я його просив, що це мені дуже велика нагода звідси вибратися. Він був невблаганним, бо не було кого ставити на машину машиністом. Пішов я до його помешкання і став просити його дружину. З ними я був дуже добре знайомий, ходив до них не раз на чай, співав українські пісні, бо вони обоє були з Полтави. Але і дружина не вмовила Юнсона. Тоді я давай шукати інший шлях. Обхідний лист ми підписували самі з Батовим і прибили круглу печатку, а печатка у нас була така, що ніхто не "підкопається", і здав я обхідний лист в бухгалтерію.

 

ДОРОГА ДО УКРАЇНИ

30-го травня нас повідомили, щоб усі були на пристані. Пішов і я на пристань, бо якраз тоді я працював в нічній зміні. Викликали за списком, нарешті я почув своє прізвище, у мене серце билося і не могло вгамуватись чи то від радості, чи то від переживання. Я боявся, щоб мене не повернули назад. Але Юнсону напевно це не було в голові, а, можливо, він не вникав у все і не знав, коли від'їжджають поляки. Пароплав відплив, і я тоді уже заспокоївся.

 

Прибули ми до Котласа. Там нас вивантажили, і ми попрямували під керівництвом Союзу польських патріотів до залізничної станції. На станції ми пробули два дні, бо приїжджав комендант з касиркою виплачувати нам зароблені гроші. Упродовж року я, як і багато інших, ніяких зарплат не одержував. Мені виплатили 20 тис. крб.

 

Першого червня зранку нам сказали піти на товарну станцію, бо там будуть подані для нас вагони. Ми, українці: я, Юра Олексишин, Михайло Ракочий, Микола з Тернополя, євреї: Масс Пястковський, два брати Нітки, Ебштейн з жінкою, Щерба з жінкою, Розенфельд і Чернишевський – тримались разом. Здалека підійшов польський поручник і став показувати на нас пальцем, щоб ми підійшли до нього, але жоден не розумів, кого він кличе, тому показував кожний пальцем на себе. Коли я показав на себе, він кивнув головою. Я підійшов до нього. Поручник запитав прізвище, я йому відповів. Він назначив мене начальником двох вагонів, наказав підібрати 32 людей і отримати провізію на двадцять днів.

 

Повернувшись, я сказав, хто хоче до мене записатись, будь ласка, підійдіть. Братів Пястковських я взяв в помічники, і ми пішли отримувати продукти. Я думаю, поручник мене вибрав тому, що я зберіг англійський костюм, був гарно вбраний, молодий, мав представницький вигляд.

 

У вагон до мене записались усі ті, що я уже згадував, крім того, у Нітки і Щерби було п'ятеро дітей. Ще до нас записалась Нюра, дружина Степанчука, з дитиною, і Марія, дружина Герка Федора.

 

Дорогою ми накидалися на фрукти і овочі – тоді уже були по станціях огірки, щеплені черешні та молочні продукти. З 20 тисяч у мене залишилося всього 5 тисяч. Приїхали ми на станцію Бахмач. Моїх два вагони залишили в Бахмачі, а решту порозкидали по всьому району по радгоспах. Павлів з Дрогобицької області і Кучер з Роздолу не потрапили тоді в мій вагон, а тепер їхній вагон потрапив у Велику Загорівку.

 

В УКРАЇНІ

З 20-го червня у Бахмацькому бурякорадгоспі мене записали у майстерню слюсарем з ремонту молотарок, взагалі, сільгоспмашин. Насамперед я постарався написати листа додому і до Славка Батова, а також до священика Серафима Полоза. Незабаром настав збір урожаю. Одного разу зайшов у майстерню агроном Слабоспіцький, високий, з симпатичними вусами та добре вгодований. Він запитав у нас, хто може зробити із консервних банок від американських м'ясних тушонок миски, щоб було із чого годувати на полі людей. Я взяв три банки і зробив конусну миску. Йому дуже сподобалося, і мені наказали зробити 40 штук таких. У майстерні працював коваль Пудря зі своїм 17-літнім сином Миколою. Я з ними дуже добре познайомився. Пудря чогось зразу мені дуже довірився і багато розповідав про голод в Україні – це уперше я почув щиру правду, як їм в радгоспі давали по 500 г хліба, а хліб, як з глини. А коли він приходив додому у своє село, а село від Бахмача 3 км, то там у нього були малі діти і старші, які простягали руки і просили хоч крихітку хліба. А були такі випадки, що на подвір'ї у нього вмирали люди. Їм в радгоспі давали мало хліба і крупи, і не завжди міг він той хліб донести додому.

 

Збирання хліба йшло повним ходом. Одного разу зайшов у майстерню сам директор Кочетов. Він був членом ЦК України, колись був полковником Будьонівської армії. Покликав, щоб я підійшов до нього, наказав мені сідати на його тачанку, і ми поїхали на поле. По дорозі мені пояснив, щоб я подивився на німецькі жатки, бо вони не скидають нормально снопи, а розтягують їх по полю. Урожай був дуже гарний, хоча пшениця в багатьох місцях була полеглою. Я довідався, що це усе засіяли ще німці. Перевірив я жатки, бо їх тягнули коні, і побачив, що там спрацьовані планочки, якими регулюється скид снопа. Я побачив, що була порозкидана пшениця, а жінки руками згрібають її і в'яжуть у снопи. Познімавши планки, я поїхав в майстерню. Напаяв бабітом, взяв пильник, і поїхали ми знову на поле. Я попідганяв усе на місці і граблі на жатках стали скидати снопи. Жінки настільки були раді, що мене стали підкидати і цілувати. Після того випадку приїхав управляючий Борейша і сказав мені, що є вказівка директора, щоб мене забрати у радгосп на збирання урожаю і заодно на молотьбу, буду там польовим механіком. Саме в той час я одержав із дому листа і від сусіда Віталія Симончука, брата його, горбатого Якова. Рідні мені нічого не писали поганого, але про брата Івана ані слова. Це мене дуже тривожило. Яків написав, що у боротьбі із німцями в селі Бельові (це колишнє Пересопницьке князівство) загинули мої друзі Мефодь Столярчук і Микола Поясувський та багато інших. Що після того бою німці зігнали усіх людей до церкви, запалили і церкву, і село. А далі писав, що зараз також борються проти того "червоного бика" Каронського (Каронський був польським легіонером – осадником), який тримав корови червоної породи і вирощував биків. Я тоді став здогадуватись, що, напевно, і Іван там з ними. Одержав я листа із Комі АРСР від С.Батова і священика С.Полоза. Полоз мені писав, що з магазину його розрахували, бо начальник воєнторгу довідався, що він не єврей, а українець. Зараз він працює на викотці лісу із річки Вичегди. Коли він прочитав мій лист, то ледь у Вичегду не кинувся з радості, що я знаходжуся на його Батьківщині. Просив мене, щоб я добрався до села Велика Загорівка, де він колись був священиком.

 

Написав, як туди добиратись, і дав адресу тих людей, до яких я мав би зайти. Попросив, щоб я розповів їм про усі ті страждання, які ми там пережили. Я йому відписав, що зараз цього зробити не можу, а взимку обов'язково навідаюся. Батову також відписав, але відповіді не отримав. Його мати Віра Максимівна взнала мою адресу і написала, що сталося із Славком. Його арештували, я повинний знати, за що. Через місяць отримав я і від Батова лист. Він уже вийшов з в'язниці. Його батько з'явився у Києві, працював при штабі Радянської армії, і тому вони його вирвали з неволі. А потрапив він у тюрму за те, що дружина одного електрика працювала продавцем і мала велику розтрату, а Славко зробив їм документ на виїзд із Комі АРСР. Сім'ю впіймали, і вони його видали. Мати Славка писала до мене: "Тімко, приїжджай до нас, я вас із Славком буду двох вчити на інженерів". Але я в той час став працювати на полі, і в мене не було часу на листування, бо трудилися від сходу сонця до заходу.

 

Одного разу я приїхав з поля і побачив у себе на столі повістку у військкомат. Попередити я нікого не зміг, бо було уже пізно, а раненько усе начальство виїжджає в поле. В повістці було написано: взяти із собою запасну білизну і документи, харчі на добу.

 

У військкоматі мені сказали, що я піду у Польську армію. І оформили мене для відправки до Чернігова. Але коли ми вийшли надвір для відправки, вийшов капітан із 2-ї частини і зачитав моє прізвище. Я вернувся, мені вручили знову мій військовий квиток і посвідчення, що я польський громадянин. З тим я і повернувся назад. Коли йшов біля контори радгоспу, вибігла секретарка і закликала мене до кабінету директора. Директор почав мене сварити, чому я не розповів нікому про виклик у військкомат. Я йому усе пояснив. Він сказав: "Добре, що управляючий скоро приїхав з поля і повідомив про те, що тебе нема на полі, а то могло б так статися, що тебе відправили би до Чернігова, тоді тебе уже не вернули б". Я йому подякував і подався до праці.

 

Праці на полі я віддавав усі свої сили, бо розумів, що люди на фронті ще більше бідують, а тут все ж таки спокійніше. В Бахмачі я знайшов багато однодумців. Наприклад, Івана Васильченка.

 

Під час молотьби державної пшениці часто під кінець дня волами привозили люди з радгоспу повні гарби пшениці чи озимого ячменю для обмолоту. Мене зацікавило, звідкіля у них стільки збіжжя? Періг, токовий, між іншим, теж мене просив змолотити йому. Я йому відповідав, що він тут на току господар, але він зі мною рахувався і казав, що мене він не може змусити після роботи працювати дотемна.

 

Одного разу привіз волами аж дві гарби збіжжя лісник радгоспу – Бойко. Змолотили ми йому, повантажили зерно на фіри і поїхали додому. Їхали ми через ліс, де жив лісник. Запросив він нас усіх на вечерю і на мед. Звичайно, пригостили і самогоном із буряка, але я відмовився категорично, заявивши, що в своєму житті ніколи не пив ще алкоголю. Я їм пояснив, що у нас в родині, та і взагалі молодь, не пили горілки і носили протиалкогольні агітаційні значки. Але вони продовжували мене умовляти і конфузити, що то, мовляв, за козак, що не п'є горілки. Зрештою умовили, і я взяв склянку, там було близько 100 г. Я затулив носа і десь половину влив в рот. Ніхто із них не передбачав тої біди, що зі мною сталася. По дорозі до радгоспу мене стало нудити і я страшно рвав, з мене усі кишки вивертало, я на возі лежав, неначе мертвий. Коли приїхали в радгосп, завели мене в кімнату, де я жив, викликали фельдшера (лікаря в радгоспі не було). Прохворів я три дні, за які нічого не міг їсти. Ото такою отравою був той самогон для мого організму. Після того випадку більше ніколи ніхто мене не просив до випивки самогону і будь-якого іншого алкоголю.

 

Закінчилося літо, прийшла зима. Зимою уже не було нальотів німецьких літаків. Перед Різдвом я вирішив виконати прохання Серафима Полоза. Це 30 км потягом до станції Піски, а там через село Варварівку до Великої Загорівки. Село дуже довге – 12 км. Надвечір я прибув до родини священика, там жила його сестра Марфа Кот, в якої було троє дітей.

 

На другий день ми пішли до церкви. Церква була побудована козаками ще в XVII столітті без єдиного цвяха, на дерев'яних тиблях. Я запитав, чому вона перекошена і без хреста? Тоді мені розповіли таку історію. Під час сталінських репресій 1932 року приїхали до села підривники, підклали під церкву 4 толові шашки і підірвали. Церква піднеслася десь на десять метрів угору і опустилася на те ж саме місце. Підривники ще раз підклали тол – знову церква піднялася і опустилася на своє місце. За третім разом церква піднялася, опустилася, але трохи нахилилася. Підривники, на диво, її більше не чіпали: чи у них не було більше вибухівки, чи вони відчули Божу силу... З того часу руйнувати церкву сюди ніхто більше не приїжджав. З церкви зробили зерносховище, а ікони селяни разом із священиком встигли позабирати. За це о. Серафима засудили на 10 років.

 

Коли я їхав до станції Піски і назад, я наслухався у вагонах розповідей про грабунки, які чинили по вагонах і на платформах злодії, але були злодії і свої домашні – це сільське начальство. Як тільки узнавали, що якась бабуся продала корову, а корови були дорогі, по 35-40 тисяч, то переодягалися і йшли грабувати.

 

Мені у селі Велика Загорівка розповіли, як один офіцер з їхнього села, що мав на п'ять днів відпустку, зійшов на станції з потяга пізно і захотів заночувати в селі Варварівці у знайомої його родичів, бо побачив, що в них ще світилося. Постукав, бабця не хотіла відчиняти, але коли він розповів, хто він є, відкрила. Офіцер її запитав, чого вона так пізно не лягає спати? Бабця йому розповіла, що продала корову і боїться, щоб не пограбували, тому не спить, бо зашиває гроші по старих лахах. Офіцер тоді бабці сказав, що він трохи перемерз і хотів би спати на печі, якщо піч тепла. А піч якраз бабця натопила. Раптом вночі постукали в двері. "Открывай, бабка, а то выломаем дверь". Бабця підійшла до офіцера і запитала, чи відчиняти. Той сказав, щоб відкривала, бо він має зброю. Бабуся відкрила, у хату увірвалися двоє в масках і відразу пристали до старої: "Зажги свет и давай деньги!" Бабуся відмовлялася: "Де у мене взялися гроші?" Але злодії взяли бабцю за коси: "Давай, старая ведьма, а то убьем тебя". Бабця засвітила каганець, стала плакати. "Беріть, там у мене під подушкою". Офіцер за усім цим спостерігав. Як тільки вони зі світлом відійшли від старої до ліжка, офіцер на печі із-за комина вистрілив двічі і відразу обох положив. Дочекалися до ранку. Офіцер сам пішов у сільраду заявити, що він убив двох грабіжників, які хотіли пограбувати стару жінку, що продала корову. Але голови ніде не було. У бабці в хаті зібралося багато селян з Варварівки. Коли вони здерли чорні маски, то виявилось, що це були... голова сільради та секретар парторганізації колгоспу.

 

Перебуваючи із червня 1944 року аж до жовтня 1945 року в Бахмачі, я наслухався про багато подібних випадків з убивствами. Та і на залізниці часто були перестрілки. Тоді люди говорили, що орудує "чорна кішка", але під маркою "чорної кішки" не раз сільське начальство грабувало своїх селян.

 

Після повернення із гостювання з села Велика Загорівка я написав листа священику Серафиму Полозу до Комі АРСР. Описав усе, що бачив і чув від його родичів. У його відповіді на мій лист була безмежна подяка. З цього листа я відчув, які він носить біль і тугу за рідним краєм і що він радий за мене, бо мені вдалося побувати на його Батьківщині.

 

Зима 1945 року була дуже люта. Я працював у майстерні з ремонту сільгоспмашин. Поряд зі мною працювали місцеві і польські родини, і єврейські – Масс і два брати Пясковські, українець Михайло Ракочий з Івано-Франківщини і Микола з Тернопільщини. Працювали ми так аж до збирання врожаю. На час збирання врожаю усі йшли працювати на поле. Деякі із єврейських сімей не хотіли іти працювати на поле, але вимагали, щоб їм виписували продукти за зниженими цінами, як усім. Директор Кочетов не один раз мені скаржився (мене вважали і далі за старшого) на євреїв, що працювати на полі не хочуть, а ідуть на базар торгувати, причому продукти подавай їм регулярно. Але я не мав ніякого впливу на них, бо це була вже не дорога, а у радгоспі кожний був собі пан. Коли закінчилась війна, в місті Бахмачі було велике свято. Люди раділи, сподіваючись на усе краще, лунали пісні, виступали керівники. Кочетова директора радгоспу, підкидали, несли на руках. Я зрозумів, що він тут має великий авторитет. Борейшу (за національністю він був латиш) люди також поважали, бо він гарно до них ставився. Борейша мав велику неприємність від влади. Були у нього два сини один з 1921 року народження, а другий 1923 р. Будучи на фронті під час відступу, щоб не потрапити в полон, вони прийшли до радгоспу, але батько з матір'ю евакуювалися. Добрі люди їм порадили, що поки їх ніхто не видав (вони були комсомольцями, а батько управляючим), то щоб їхали добровільно до Німеччини. Вони це зробили.

 

В 1945 році я обпік руку і три тижні був на лікарняному. В той час я часто ходив на станцію, і мені доводилось спостерігати, як їхали ешелони з солдатами і в'язнями на схід. Я виходив до вагонів, щоб щось купити і перепродати, тому що нам в радгоспі грошей не платили, а робили ми хіба за харчі. Одного разу я почув голос із вагона, на якому були решітки: "Ей! Хто тут є із радгоспу?" Я притулився до другого потягу і показав на себе. Тоді з вагона кинули мені кусок зім’ятого хліба і крикнули: "Дайте Борейші Івану". Прохання невільника я виконав. У них вдома було плачу, коли прочитали гой грипс. Кочетов, хоча він був членом ЦК Компартії України, але взявся допомагати Борейші вирвати синів із тюрми і ніколи не дорікав йому, що його сини зрадники, а завжди цінив людину по роботі. Я після того зрозумів, що Кочетов порядна людина.

 

В 1945 році на першій сесії Організації Об'єднаних Націй був міністр закордонних справ України Д. Мануїльський. Після сесії Мануїльський відвідав Канаду. Там він зустрівся і представниками КУКу (Конгресу Українців Канади), вони просили його стати прем'єром суверенної України, оскільки Україна є членом Організації Об'єднаних Націй. Мануїльський тоді відповів, що ще не прийшов той час. При зустрічі із своїми знайомими у мене була дуже цікава розмова, бо вони, як і я, тішилися, що Україна буде незалежною.

 

На станції завжди було дуже багато людей, які поверталися з Німеччини. Одного разу до мене підійшов один чоловік у цивільному одязі і запитав, чи я місцевий. Я відповів, що так. Тоді він поцікавився, як йому добратись до Чернігова. Я йому пояснив і запитав: "А звідкіля ти їдеш?" Він мені відповів, що їде додому із Волинської області Олицького району, де працював головою райвиконкому. Мені дуже хотілося взнати, що робиться там, на Волині. Я почав йому брехати, що нібито мене посилають на комсомольську роботу на Волинь (хоча я ніколи комсомольцем не був). Тоді він мені радив, щоб я під усяким приводом краще відмовився, бо там велика партизанка. Хоча вони таких не чіпають, а більше борються із військом НКВД, але все одно небезпечно. Я його спитав, чи йому не доводилось з ними стикатися. Він відповів, що одного разу потрапив до них, вони розпитали, звідки він, як потрапив в Олику. "Я їм пояснив, що зразу після армії мене спрямували туди і я нічого до них не маю, тому вони мене відпустили, я після того виробив документи, щоб звідтіля виїхати". Я йому подякував і розпрощався.

 

Після тієї розмови мені на душі стало легше, але я цілу ніч не міг спати і здогадувався, що, напевно, і мій брат Іван також там, якщо мені нічого про нього не пишуть. Мене не полишала думка, як мені поїхати додому.

 

Закінчилось збирання врожаю та молотьба на полі. З'явився указ про те, щоб надавати робітникам відпустки (під час війни вони були заборонені). Одного разу я повертався з міста у радгосп, коли побачив, що з платформи скинули валізу, а метрів через 200 ще якийсь вузол. Валізу я підняв. Коли проїхав вантажний потяг, я пішов на станцію і знайшов між великим людським згромадженням жінку, що плакала, бо завантажила на платформу свої речі, а сама з дитиною не змогла сісти. Перевіривши, чи це її речі, я віддав усе жінці, бо чужого я ніколи не брав так мене вчили батьки.

 

ДОДОМУ

Одержавши відпустку, я прийшов на станцію, щоб потрапити на якийсь товарняк, що їде у Західну Україну. В той час сісти у пасажирський потяг було неможливо. Якраз на станції стояв товарняк і кілька вагонів, в них розмістилося НКВД разом із собаками. Я підійшов до них і запитав, куди їдуть? Вони мені відповіли, що в Західну Україну до Здолбунова. Я став їх просити, щоб взяли мене, бо я їду туди на комсомольську роботу. Той, кого я питав, звернувся до старшого офіцера, потім вийшов і сказав мені: "Садись!"

 

Всю дорогу вони пиячили, запрошували і мене, але я відмовився, пояснюючи, що я алкоголю не вживаю. Тоді вони мене запитали, чи був на фронті, я їм пояснив, що був евакуйований і для армії ще замолодий. Розмови між ними велися про захід. Один із енкаведистів розповідав про Чехословаччину, про те, як він потрапив до одного машиніста залізниці і думав, що той якийсь поміщик. Коли ж розібрався, то дуже здивувався, що робітник так заможно живе. Говорили про дороги в Німеччині і взагалі про хороше життя на заході. Тоді один із них сказав, що їм війна відкрила очі, все те, що їм говорили про захід, виявилося брехнею. Розмовляли вони і про бандерівців, про їхню відвагу, навіть один з офіцерів розповідав, що мав з бандерівцями зустріч на переговорах. Мене вони попереджали, мовляв, дивись, синку, ти їдеш туди на роботу, то будь дуже обережним і стався до тих людей поблажливо, тоді збережеш своє життя.

 

У Здолбунові ми були десь близько 8-ї години вечора другого дня. Я із попутниками розпрощався і пішов шукати, чим мені добратись до Клеваня, приміський пасажирський потяг ішов до Луцька десь о 9.30 вечора. Я сів на потяг, нікого із знайомих по дорозі не зустрічав.

 

Приїхали в Клевань, зійшли з потягу дівчата, що сиділи біля мене. Я запитав, хто іде на Клевань № 1, бо людей було багато, а надворі темно, світла ніякого ніде. Мені запахло своїм, рідним, в душі я дуже радів і міркував, яка ж буде зустріч із рідними. Прийшли в Клевань № 1, я побачив самі руїни. Мені треба було зайти насамперед до сестри Ганни, що жила на Дераженській вулиці, але так було темно і все зруйновано, що я не міг впізнати цю вулицю. Запитав супутниці, як я можу потрапити на Дераженську вулицю до Ганни Янкевич? Вона мені показала і сама пішла вліво по цій же вулиці.

 

Підійшов я до сестриної хати, бачу, у хаті світиться. Я постояв під дверима, а це уже була десь 12 година. Думаю, як мені повестися і чи впізнає мене сестра. Як-не-як, а пройшло 6 років, відколи ми не бачилися. Постукав я у двері, чую, хтось вийшов, і почув чоловічий голос: "Кто такой в позднее время стучит?". Я відповів, що мені потрібна Ганна Янкевич. У відповідь мені було сказано, що вона спить і щоб я забирався геть. Я продовжував стукати. Знову вийшов хтось у сіни і сказав: "Я вам сказал, что она спит". Але через деякий час запитав, хто я для неї. Мені мимоволі довелося сказати, що я її брат. Тоді чоловік вернувся, перепитав сестру, вийшов і відчинив мені двері, в руках він тримав пістолет.

 

Я зайшов у хату. В одній кімнаті спали діти, в іншій пиячили капітан, старшина і сержант. З моїм приходом вони залишили хату і пішли до старшини, бо у сестри жив тільки капітан Костя з сержантом. Майже до ранку ми сиділи і сестра розповідала усі новини. Розповіла про батьків, про те, що вони знаходяться на нелегальному становищі. З 1944 року до травня 1945 року у батьків на квартирі був штаб, і вони вважали їх за своїх. Але одного разу сексотка привела до хати НКВД і розказала, що їхній син у повстанцях. Тоді військові вибралися, а батьків хотіли вивезти, тому вони і повтікали.

 

Мене цікавило, де ж брат Іван, але і сестра нічого не знала, бо сама його не бачила із 1942 року. Змучений дорогою я міцно заснув, але десь о 10 годині ранку я почув, що в хаті багато людей і всі стиха розмовляють. Я встав і з усіма привітався це були швагро Сидор із сестрою Одаркою і племінниками Василиною, Тимошиком, Сашею та Ярусею. Незабаром прибігла задихана мама. Пояснила, що вона пішла на Білівський хутір до церкви, бо це був святковий день, і хтось до неї у церкві підійшов та сказав, що її син повернувся Мати бігла, не знаючи точно, котрий син, тому що я нікому не писав, що приїду у відпустку. Мама мене обнімала і плакала, і щебетала, що вона завжди молилася і просила Бога, щоб я повернувся. Мене дуже цікавило, де Іван, та і Феді щось не видно. Мама пояснила, що Івана вони давно уже не бачили, і Федь пішов також туди.

 

На другий день я вирішив піти в замок, де розташувався райвідділ міліції, зробити відмітку на відпускній довідці, яку я завбачливо взяв з роботи. Перед начальником райвідділу міліції я удавав, що нібито нічого не знаю, що тут робиться. Він мені пояснив, щоб вечорами я не йшов в село, бо там ходять бандерівці.

 

Надвечір я вийшов, щоб роздивитися місто Клевань, мене здивувало, чому його так розбомбили. Мені пояснили, що тут за німців була велика партизанка УПА. Повстанці із замку звільнили усіх полонених грузинів, вірмен і багато інших прикавказьких вояків, які пішли разом з ними бити гітлерівців. Мені навіть наспівали пісню "Від Клеваня Деражного до Постійна Україна самостійна". Роздумуючи, я ходив по Клеваню, і мене дивувало те, як швидко спрацьовує людська кореспонденція. Коли я їхав, то ні з ким не розмовлявв і нікому не говорив, хто я. Хіба мене ті дівчата, може, впізнали, бо я їх не знав. Чи та дівчина, яка мені показала, де Дераженська вулиця, могла так швидко поінформувати про мій приїзд, що вранці сестра і швагро приїхали, а мати аж з Білівських хуторів так швидко прибігла.

 

Я стояв у сестри на подвір'ї. Заходило сонце. Місто розташоване на високій горі і тому на захід видно дуже далеко. Я побачив, як на конях із Жухівського лісу на Цуманський ліс ідуть один за одним партизани, а було їх близько сотні. Коли повернувся до хати, то розповів, що бачив. Сестра не дуже здивувалась, а розказала мені історію, яка відбулася цього року весною у замку. Одного разу в замок принесли телеграму (бо там стояв гарнізон солдат), що має приїхати генерал. Як потім виявилося, не радянський генерал, а генерал УПА. Повстанці на конях заїхали в замок. Усі солдати вишикувались, генерал їх привітав, ззаду в упівців була тачанка і два кулемети! Після привітання повстанці усіх солдатів обеззброїли і виїхали. Начальство гарнізону намагалося подзвонити в Рівне, але телефони не працювали. Незабаром вони з пошти подзвонили, але сліди партизан розвіялись.

 

На третій день мого перебування в Клевані я вирішив піти у село до сестер Одарки і Степаниди. По дорозі мене зустріла група людей з автоматами, що збирали податок із селян. Старший групи зупинив мене і наказав витягти документи, я показав тимчасовий паспорт і довідку, що я у відпустці. Дивилися вони то на мене, то на мій паспорт та на посвідку з печаткою, де були відмітки міліції. Подивились ще раз на мене і віддали мені. Не пройшло і дві години після того, я вже сидів у сестри Степаниди, як ті самі податківці зайшли до сестри і знову мене питають документи. Запитали у сестри, хто я їй буду? Вона відповіла, що рідний брат. Я зрозумів, що для них було дивно, що з'явився молодий хлопець, бо у той час не було у селі ні одного молодого хлопця, одні були в армії, інші в партизанах, а треті у в'язниці, залишилися хіба що підлітки по 16-18 років.

 

З суботи на неділю я переночував у селі в сестри Одарки. У неділю вранці пішов з племінницею Василиною до церкви. В церкві було досить людей. Я зауважив, що на мене усі звертають увагу, і в багатьох жінок і старших чоловіків я помітив на очах сльози. Я зрозумів, що одні плачуть, бо їхній син загинув в партизанах, інші бо їхній син загинув на фронті, а я живий та ще й до того гарно вбраний. А в моєї матері на душі було велике щастя, що я повернувся, бо коли нас посадили, то тоді усі сміялися, а моя мати плакала. Дивлячись на цих людей, я і сам заплакав та й вийшов з церкви. Мені дуже було шкода їх і взагалі увесь наш народ, який віками страждав. Тому їхній біль передався мені в серце і вилився назовні моїми сльозами.

 

У неділю увечері племінниця Василина мене запросила на вечорниці (вдень у неї було багато дівчат, а хлопців не було ні одного, хіба підлітки). Усі дівчата прийшли подивитись на мене. Між іншим, я помітив, як вони поглядали у мій бік. Я погодився, і ми пішли в сторону річки, до так званих Білашів, які жили біля замку. Прийшли до хати, я привітався з господинею, і племінниця мене запросила в іншу кімнату. Коли я увійшов, то побачив озброєних хлопців, коли ж добре роздивився, то впізнав свого племінника Олексія на псевдо "Коваль", однокласника Яценю Тимоша на псевдо "Чорт хабура" із села Застав'є, та двох незнайомців, один з яких був ще зовсім молодий. Я підійшов до Василини і запитав, хто вони ті хлопці, звідкіля. Вона засміялась, сказала, що молодий, це Федя, мій брат. Ми тоді обнялися і довго-довго тулилися один до одного. Не впізнав я його, бо залишив ще зовсім малим, а тепер побачив стрункого хлопця, набагато вищого від мене. Розмовляли ми до півночі. Я довідався, що там була криївка, так званий санітарний пункт. Усі ці партизани знаходилися тут після хвороби і поранення, а брат Федя, який їх припровадив, вів над ними нагляд, племінниця Василина їх лікувала, бо вона пройшла партизанські курси медсестер.

 

Я розпитував хлопців про хід боротьби і запитав, чого так близько біля замку розташована криївка та ще санітарний пункт? Відповідь була проста розташування біля НКВД найбезпечніше. Розпитував я про брата Івана. Довідався, яке в нього псевдо, мені сказали, що "Довбуш". Після тієї зустрічі з пораненими і хворими партизанами я довго не міг спати. Я почав розуміти, яка то важка боротьба йде з таким сильним ворогом.

 

Проходила моя двотижнева відпустка переважно з родиною. Дівчата мене не цікавили. Я довідався, як загинув чоловік сестри Марії, його вбили німці з поляками і попалили усі хати банківських хуторів села Радухівка. Син Марії пішов у партизани, йому було 18 років: Василь Червоний на псевдо "Юрко". З 1944 року про нього нічого не відомо.

 

Чоловік сестри Степаниди загинув у боротьбі з більшовиками на Поліссі під селом Степанем, залишивши двох малих дітей. Чоловік сестри Ганни загинув на фронті під Варшавою, під час переправи через Віслу. Залишився один швагро Сидор, чоловік найстаршої сестри Одарки. Йото за німецької окупації хотіли заарештувати як комуніста, хоча він ним ніколи не був, хіба співчував. Але брат Іван оборонив його від неприємностей.

 

Два тижні моєї відпустки так швидко пролетіли, що я не зогледівся, коли. Почав я збиратися в дорогу до Бахмача. Родина уся мені на дорогу понапікала пирогів, запекли ціле стегно поросяти, ковбаси домашньої. Розпрощавшись з ними, я поїхав до Здолбунова.

 

По дорозі обмірковував, що мені тепер робити? Мене захопила та боротьба проти цієї злочинної влади, але наразі треба було подумати, чим добратись до Бахмача. На пасажирські потяги квитків не було на тиждень наперед, отже, треба добиратись товарняками. Неподалік від станції приблизно на 7-й колії стояв якийсь товарняк, на нього були наладовані вантажні автомобілі. Я пішов на місце, довідався, що то військові автомашини, тоді підійшов до офіцера і запитав, куди вони їдуть? Офіцер мені відповів, що на Полтаву через Київ. Я попросив, щоб мене взяли. Він мене скерував до старшини. Старшина покликав шоферів, щоб мене взяли (тому, що в кожній машині сидів шофер, я обіцяв, що пригощу їх). Тоді шофер залишив мене в своїй машині, а сам пішов до свого колеги, і вони там сиділи удвох.

 

Коли потяг рушив, а це уже вечоріло, офіцери прийшли із старшиною до мене на вечерю. На другий день після обіду ми були у Дарниці. Я щиро подякував воякам і дістав з кишені гроші і дав їм на сигарети, але гроші назад не поклав у кишеню сорочки, а мимо. На мені була щільна шкірянка, і деякий час гроші на мені трималися. Зразу я кинувся запитувати, чи іде якийсь товарняк у напрямку до Бахмача. Машиніст, якого я запитав, показав мені на наступний потяг і підкреслив, що він має уже відправлятись. До мене в той момент підійшов хлопчина років 12-14 та й до мене: "Дядю, ви на Ніжин? Тоді і я з вами", я подивився на нього: "Ну що ж, давай їдь зі мною, будеш моїм попутником". Ми тоді відразу побігли, я вперед, а він за мною, добігли до платформи, я вискочив перший, а хлопчина за мною. Я примостився і для нього місце пририхтував. Я його запрошую сідати біля мене, а він тоді до мене: "Дядю, ви загубили гроші". Я зразу помацав кишеню точно немає. Тоді я йому кажу: "Та ти б привіз їх мамі своїй і сказав би, що вторгував". "О, ні!" він мені відповів. Я поміркував собі, так-так, хоча і війна була, але село, то є село, воно переважно виховує чесних, працьовитих громадян. Тоді відкрив валізу і пригостив хлопчину шинкою та пирогами. Довідався від нього, що тато його загинув на фронті, мама працює в колгоспі і ні гроша не одержує, а в хаті, крім нього, є ще двоє менших. Він як найстарший мусить їхати до Києва і торгувати огірками, а моїх навіть ні одного червінця не взяв. Для мене це був ще один урок, який говорив про те, що добро добром платиться, і згадав я про ту валізу, що я знайшов і повернув господині.

 

До Бахмача я прибув рано, бо цілу ніч довелося стояти на станції Ніжин. З моїм прибуттям, а це була неділя, стали сходитись усі знайомі, розпитувати про Західну Україну і про партизанський рух. На другий день мене запросив до своєї хати залізничник, учасник творення УНР, який колись мені багато розповідав про ті події. А запросив він мене тому, що до нього приїхали сини, які працювали на золотих копальнях. Сини познайомились зі мною і вислухали мої оповідання про боротьбу УПА проти Москви за свою незалежність. За розмовою у нас точилася велика дискусія. Вони були готові їхати на захід, щоб помирити людей і не проливати братовбивчої крові. Вони мене запевняли, що Україна буде незалежною, але ще треба почекати. В першу чергу треба відбудувати руїни, підготувати кадри, а тоді, мовляв, можна, згідно із сталінською конституцією, і відірватись від Москви. Брати були гарними інженерами і добре обізнаними з політикою та історією, видно, що батько їм багато розповідав про УНР.

 

Після повернення із відпустки я не думав довго затримуватись в Бахмачі. Поляки і польські євреї намагалися усіма силами мене забрати до Польщі. Я відмовлявся тим, що я українець із тих земель, що належать тепер до СРСР. Вони тоді мені запропонували одружитися з дочкою годинникаря, мати її була єврейка, а батько поляк, проте я категорично відмовився, хоча вони обіцяли мені, що я зможу поїхати з Польщі до Америки і буду там добре жити. Але у мене на все була своя відповідь, що я ні в якому разі не розстанусь із своїм народом, бо я його люблю, і як буде народ наш жити, так буду і я. А їм я щиро дякую, що вони мене вирвали із Комі АРСР.

 

Після усіх тих розмов я пішов в органи влади і заявив, що я до Польщі не їду і прошу мені видати паспорт (бо у нас були тимчасові посвідки, як у польських громадян). Після цієї процедури я подав заяву на розрахунок. Мене викликав директор Кочетов, просив залишитись і обіцяв мені, що пошле вчитись за рахунок радгоспу. Умовляв і головний бухгалтер, щоб я залишився і одружився з його дочкою Тамарою. Але мене ніхто не міг зупинити, бо серце моє рвалося до боротьби, хоча я розумів, поки що мої мрії і пориви марні, але мені необхідно було бути там, де йшла боротьба.