Люди – гордість с. Загірочка Жидачівського району (автор: Німа (Вілінська) Ольга)

опубліковано 10 квіт. 2013 р., 11:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 квіт. 2013 р., 12:46 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 167

 

Німа (Вілінська) Ольга Михайлівна, народилася в 1929 р. у с. Загірочка Жидачівського району Львівської області, українка, греко-католичка, зв'язкова та пропагандистка УПА, репресована в листопаді 1947 р., втекла із заслання у 1948 р.

 

Неподалік залізничної станції Ходорів розкинулось наше старовинне село. Перша згадка про нього відноситься до 1578 р. Стогнала українська земля у ярмі окупантів-поляків, австрійців, москалів, але народ не здавався, боровся і завжди мріяв про незалежну державу.

 

Під час Першої світової війни воювали за Україну і жителі с. Загірочка. А далі – поразка ЗУНР, окупація Польщею Західної України. Але іскра надії на краще майбутнє вже запалала у серцях односельчан. Молоде покоління тягнулося до світла знань. Велику роль у національно-патріотичному вихованні жителів с. Загірочка відіграли товариства «Січ», «Просвіта», а також греко-католицька церква.

 

Світогляд молоді формувався завдяки великій бібліотеці отця Богдана Нута, який і по сьогоднішній день є парохом нашої церкви. Це чесна, безкорислива людина, справжній патріот України. Наша сім'я мешкала по сусідству з плебанією. Мій батько Михайло Вілінський, часто звертався за порадами до отця Богдана. А сини попереднього священика – о. Михайла Волинця – Остап та Роман були частими гістьми нашого дому. Це були освічені хлопці, обидва згодом закінчили вищі медичні студії. А в трагічний для України час присвятили себе справі її визволення. Остап і Роман героїчно загинули на Лемківщині, виконуючи святий обов'язок патріота і лікаря в Курені Рена.

 

Отець Богдан, вмілий вихователь, прищеплював нам любов до літератури. Найбільше враження на мене, ще малу дівчинку, справили книги «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, «Захар Беркут» Івана Франка, «Історія України» Миколи Аркаса.

 

Мої батьки належали до товариства «Просвіта». Тато працював механіком на Ходорівському цукровому заводі, добре грав на духових інструментах, вів церковний хор. Мама Розалія мала гарне сопрано, тому в нас удома завжди звучали пісні. З дитинства запам'ятались мені пісні «Закувала та сива зозуля», «Ой нагнувся дуб високий», «Де наша Вітчина», «Ой у лузі червона калина». Батьки виховували нас чесними, справедливими людьми, вчили любити свій народ та рідну землю.

 

Перед війною у селі було кілька членів ОУН: Краївський Василь, Краївський Семен і брат тата – Дмитро Вілінський. Наш батько вступив до організації у 1938 р. Поповнювала осередок ОУН і молодь: гімназисти Михайло Бойко, Михайло Свистак.

 

Пригадую, як я знайшла на горищі нелегальну літературу, заховану батьком. Вивчила напам'ять «Декалог українського націоналіста», який пам'ятаю до сьогодні. Члени ОУН проводили у селі велику виховну роботу. У читальні збиралася молодь і старші люди, читали історичні книжки, грали у виставах, співали в хорі. Молодь строго дотримувалася сухого закону.

 

Прихід червоних «визволителів» у вересні 1939 р. не дав нічого доброго жителям нашого села, навпаки, почалося переслідування свідомих людей, арешти та знущання над безневинними. Тому проголошення у Львові 30 червня 1941р. акту про відновлення Української держави мешканці с. Загірочка зустріли з великою радістю. Почалося велике патріотичне піднесення. Активізували свою діяльність товариства «Січ», «Юнаки», проводились вишколи молоді, заготовлялася зброя. Після арешту німцями Степана Бандери починається боротьба проти гітлерівських окупантів.

 

Повернення большевиків у липні 1944 р. наш народ зустрів насторожено. Ми вже знали, що від них не можна сподіватися нічого доброго, а лише нових репресій. І справді, незабаром покотилася хвиля арештів. Сексот Михайло Польовий видав енкавендистам весь актив села (60 чоловік). Пізніше зрадник був знешкоджений повстанцями.

 

Мого тата прийшли арештовувати на завод, але люди попередили і він втік каналізаційною трубою за місто.

 

Молодь села, члени ОУН для боротьби з большевиками утворили в місцевих лісах загін УПА. Ми, дівчата, допомагали повстанцям, працювали кур'єрами, зв’язковими, заготовляли продукти.

 

Сотенний «Скала» дав мені псевдо «Мірта», післав пропагандисткою в сусідні села: Букова, Заліски, Піддністряни.

 

Моя рідна сестра Марія мала псевдо «Бистриця», а двоюрідна сестра Пелагія Краївська – «Заграва». Пелагія була станичною, на нещастя потрапила катам у руки і вони засудили її на 10 років тюремного ув'язнення.

 

У лавах УПА боролись і мої товаришки: Шевців Марія була друкаркою районного проводу, а Терещук Розалія – зв'язковою. Уникаючи переслідувань енкаведистів, наша мама і дві молодші сестри Катруся та Ярослава втекли з дому і переховувалися у добрих людей.

 

Настала зима. На Різдвяні свята тато організував великий хор, який виконував колядки. В селі було особливо радісно, коли приходили наші повстанці після боїв з большевиками.

 

У 1945 р. провід порекомендував нам йти вчитися. І ми, троє дівчат, вступили до Стрийського педагогічного училища. А через тиждень сталася велика трагедія. 5 вересня большевики постягали з сусідніх районів військо і обложили наші ліси. Під час бою загинули геройською смертю багато партизанів, серед загиблих був і наш тато. Катюги-енкаведисти вкотре виявили свою жорстокість. Поранених повстанців тягли шнурами лісом до дороги. Мій тато був прошитий автоматною чергою в живіт і ноги. Тоді ж у бункері застрелились два провідники, один з них –«Олесь Блакитний». Якимось чином з цієї страшної облави вийшли живими Коритовський Федір, Несімка Микола і Березовський. Всі троє під чужими прізвищами проживали в різних областях. У теренах було два вояки УПА з нашого села – Кутний Андрій («Орлик», СБ) та Краівський Василь («Леґінь) – хорунжий, убитий в 1951 р. в селі Стебники на Станіславщині

 

У листопаді 1947 р. був великий вивіз до Сибіру. Мене, сестру Ольгу і Терещук Розалію енкаведисти забрали просто з уроку математики і привезли до Ходорова. Наступного дня нас вивезли за місто, де стояв товарний ешелон. У вагоні разом з односельцями була наша мама з двома молодшими сестрами – Катрусею та Ярославою. Мама трималась мужньо, сказавши: «Добре, що ми всі разом і тепер ніщо нам не страшне». Біля місяця, в антисанітарних умовах, без води, нас везли до Омська. Було дуже боляче покидати рідну землю.

 

Через декілька місяців я з молодшою сестрою Катрусею втекла додому. Катруся продовжила навчання в 6 класі у Стрию, але незабаром її заарештували і засудили на три роки за втечу. Як покарання, маму із сестрами Ярославою і Ольгою відправили в Якутію, де мама і померла. Їй було тоді 52 роки.

 

Я переховувалась у селі Черче, де познайомилась з членом ОУН, зв’язковим УПА Романом Олексійовичем Німим. Незабаром ми одружились. Енкаведисти винищили майже повністю його родину – двоюрідних братів і сестер. Невідомо, де загинули Марійка Німа, член Крайового проводу ОУН «Карпати» та Зоня, член ОУН. Лідія Німа («Ксеня»), секретар-друкарка окружного провідника «Бориса», застрелилась, оточена большевиками 18 січня 1947 р. Роман Васильович Німий, член ОУН, загинув у 1948 р. Богдан Німий закатований енкаведистами у Львові ще в 1941 р. Провідник СБ Калуського району на Станіславщині Ярослав Німий («Щорс») поліг 1946 р. Рідний брат мого чоловіка Василь («Андрій»), вояк УПА, загинув 11 травня 1949 р. Його стрий о. Василь Німий помер вже на засланні, у Карагандинських таборах. Та страшна сталінська машина на цьому не зупинилась. 7 квітня 1950 р. через декілька місяців після одруження заарештували і мого чоловіка та засудили по 54 ст. до 25 років.

  

 

Мені вдалося уникнути арешту і я закінчила заочно Рогатинське педучилище, працювала вчителькою. Далі поїхала у Львів вчитися музики: закінчила музучилище та консерваторію. Потім працювала директором музичної школи у Бібрці. Коли у 1958 році повернувся із заслання чоловік, мене звільнили з посади. Кагебісти не давали спокою ні вдень, ні вночі. Постійно нас викликали на допити. У 1964 р. ми змушені були змінити місце проживання і переїхали у Бурштин. Там, на будівництві електростанції, працювало багато репресованих, близьких нам по духу, серед яких нам стало легше жити.

 

Я щаслива, що дочекалась проголошення незалежності нашої України, що недаремно пролилася кров її кращих синів і дочок.

 

Жителі с. Загірочка Жидачівського району Львівської області, котрі загинули або були репресовані в боротьбі за українську державність:

Бігун Петро, Бобик Мар'ян, Бойко Михайло, Вербовський Андрій, Вілінський Дмитро, Вілінський Михайло, Вілінська Розалія, Гевкун Стах, Гнущак Грицько, Завойований Андрій, Завойований Степан, Карпінський Володимир, Карпінський Мар'ян, Карпінський Мирон, Карпінський Михайло, Кашинський Андрій, Костів Микола, Костів Михайло, Костів Степан, Костишин Іван, Костишин Никифор, Крачковський Йосип, Красновський Володимир, Краївський Василь, Краївський Йосип, Краївський Семен, Краївська Марія, Коритовський Михайло, Коритовський Петро, Кудлик Анна, Кудлик Федір, Кутний Йосип, Кутний Роман, Кутний Карпо, Кутна Катерина, Кухарський Михайло, Кухарський Євген, Іванців Михайло, Іванців Михайло Захарович, Лижник Петро, Масловський Степан, Макушій Василь, Несімка Василь, Польовий Роман, Проців Іван, Проців Михайло, Проців Юстина, Процікевич Григорій, Ратич, Свистак Ганна, Свистак Михайло, Середній Андрій, Терещук Марина, Терещук Іван, Тосько Василь, Хомут Андрій, Хомут Василь, Чайковський Дмитро, Чорненький Пилип, Шаран Андрій, Шаран Микола, Шаран Ярослав, Шевців Володимир.