Кущовий провідник ОУН «СОЙКА». (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 8 вер. 2016 р., 10:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 вер. 2016 р., 09:34 ]

 

В період визвольних змагань українського народу двадцятого століття одним із боєздатних загонів збройного підпілля ОУН стали відділи української народної самооборони, які започаткували і лягли в основу створення УПА .

 

Станом на весну 1944р. на теренах Ходорівщини, тепер частина Миколаївського та Жидачівського району, було організовано шість самооборонних кущових відділів. Один із них доволі довго очолював житель села Тужанівців Степан Забавчук – провідник ОУН “Сойка”. Він залишився у лавах останніх повстанців, борців за Незалежність нашої держави та увійшов в історію як справжній націоналіст, мужній і відважний воїн, який палко любив свою землю і боронив її від ворогів.

 

У селі Тужанівці Ходорівського району (тепер Миколаївський район), в хліборобській сім’ї Дмитра та Катерини Забавчук в 1921 році народився син – первісток, якого назвали Степаном. Проходили роки, та Степанко залишався єдиною дитиною в сім’ї. Батьки особливо піклувались про свого єдиного синочка, раділи, як досягнувши шкільного віку він вступив до сільської початкової школи, гордились його успіхами у навчанні. Для Степанка настав важливий період, коли батьківські настанови почали формувати його як особистість, та, на жаль, сім’ю спіткало горе – батько важко захворів і протягом короткого терміну помер, залишивши десятирічного сина напівсиротою разом з матір’ю.

 

В 1932 році мати вдруге вийшла заміж, одружившись з вдівцем Коником Костянтином, з яким спільно народили доньку Анну. З приходом вітчима атмосфера в сім’ї залишилась такою ж доброзичливою, він з перших днів намагався замінити Степану батька.

 

Та нелегко жилось українським хліборобам за панської Польщі, першочерговим завданням для батьків було, де прикласти свої сили, щоби прогодувати сім’ю, тому усій родині доводилось важко працювати біля землі – годувальниці. Не обминула ця участь і підлітка Степана, який ще зі шкільного віку, будучи добре фізично розвиненим хлопчиною, допомагав батькам по господарству.

 

Спостерігаючи за важкою працею батьків, в юнака зароджувались питання, що потрібно зробити, щоби ця праця була легшою і більш продуктивною? Він шукав відповіді на свої питання, і знаходив їх у знаннях, отриманих при відвідуванні читальні «Просвіта», яка на той час була єдиним джерелом пізнання української історії.

 

Не маючи багато вільного часу, Степан з великим натхненням використовував ті лічені години для активної участі в діяльності «Просвіти». В допитливого юнака розширюється світогляд, формується своє бачення і розуміння оточуючого середовища, він знаходить відповіді на питання, які не так давно здавались неосяжними.

 

Його різнобічному розвитку сприяли і громадські слухання, які проводили повітові просвітницькі діячі з Бібрки: Візний та Василь Лаба. Їх приїзд у село на запрошення голови читальні Степана Ратича був визначальною подією. Зала «Просвіти» була переповнена жителями села, кожен з них хотів почути розумне слово. При цьому задавалось багато нагальних питань, які хвилювали громаду, виникали дискусії. Людей турбувало, як побороти злидні, як утвердитись у своїх правах при існуючій окупаційній польській владі, що чекає українців у майбутньому. П’ятнадцятирічний Степан уважно слухав кожне сказане слово.

 

Після важкого робочого дня, у вечірній час Степан любив спостерігати за репетиціями театралізованого гуртка, учасниками якого були старші парубки односельчани: Онім Михайло, Баран Спепан, Шаран Іван, Кучменда Степан, Верещинський Іван. Він уважно слідкував за розвитком подій сценарію, за діями головних персонажів. Його особливо захоплювала п’єса «Степовий гість». І в його помислах зароджувалось бажання зіграти одну з головних ролей, тільки не на сцені, а в житті. Мрія Степана здійснилась через десять років, коли він увійшов у велику драму народної революції, де зіграв одну з важливих ролей. Йому було призначено ввійти в історію визвольних змагань і цьому сприяло все його попереднє життя.

 

Політична діяльність Степана Забавчука розпочалась за часів німецької окупації. Мабуть, місцеві керівники українського підпілля Пундор Михайло та Онім Михайло вбачали в Степановому характері риси, які відповідали принципам українського націоналіста. Степан був мужнім і врівноваженим, фізично розвинутим, палко любив свій український край, був нестерпним до ворогів.

 

Уже осінню 1943 року Організація Українських Націоналістів розпочала процес підготовки до збройної боротьби з німецькими окупантами та більшовицьким режимом, війська якого поступово наближались до Галичини. В багатьох селах Ходорівщини формувались загони народної самооборони, які проходили навчання військової справи. Один із таких військових вишколів був організований біля села Підгірці, в місцині, яку називали «Під високим дубом». Одним з його організаторів був уродженець села Тужанівці, вишкільник Іван Ратич, який мав достатній військовий досвід, набутий у польському війську. Учасниками вишколу були члени та симпатики ОУН з Тужанівець, Підгірець, Станковець та Берездівець. На той час їх основним завданням було забезпечення спокою та безпеки українського населення даної округи від німецької сваволі та ще одного, внутрішнього ворога – польського, шовіністично налаштованого населення, яке проживало впереміжку з українським, зокрема в селах Берездівці, Гранки-Кути, Красна Гора і яке на той час тісно співпрацювало з німецькою окупаційною владою проти «українських проявів».

 

Наш герой оповіді був одним з перших, хто вступив у народну самооборону разом зі своїми вірними товаришами, братами Іваном і Петром Івахами, Григорієм Пундором, Петром Ратичем, Іваном Коником, Василем Щепним та однофамільцем Степаном Забавчуком.

 

Протягом двох тижнів більше двадцяти юних патріотів вивчали ази військової справи, далі були доручення та важка, копітка робота по організації спорудження зернових схронів, заготівлі лікарських трав, до якої було залучено дівчат-підпільниць Марію Ратич, Катерину Млюзан, Стефанію Коник, Анну Гудз.

 

Особливого пожвавлення ця робота набула весною 1944 року, коли розпочалось формування регулярних відділів УПА, центром яких стали Гранки-Ілівські лісові масиви.

 

В цей період більш детально корегувались дії підпільної мережі ОУН між селами, а її керівники, як Іван Верес – «Шаблюк» з Гранок-Кутів, Іван Гарячий – «Вишня», Кучменда Андрій – «Беркут» з Берездівець, Олійник Іван – «Бескід» з Піддністрян, Пилипів Йосип із Станковець перебували у тісній співпраці з керівниками ОУН с. Тужанівці станичним ОУН Ратичем Степаном та його помічниками Пундором Михайлом і Онімом Михайлом та організовували роботу по збору коштів на придбання обмундирування, консервації зброї, заготівлі медикаментів та продуктів харчування.

 

В цей період Степан Забавчук разом з товаришами проходить ще один військовий вишкіл, що проводився в лісовому масиві біля села Гранки-Ілів, ця місцина називалась «Тикарова». Це була остання військова підготовка повстанців напередодні приближення німецько – більшовицького фронту.

 

І ось настала друга половина липня місяця, німецькі війська відходили на Захід та укріплювались на Жидачівській горі за рікою Дністер. В Тужанівцях та навколишніх селах перебували німецькі відділи, організовані з вихідців з азійських народів. Вони грабували місцеве населення, ґвалтували жінок та дівчат.

 

Як згадує живий свідок тих подій Онім Роман із Тужановець, азійці заходили в селянські двори та забирали коней. Про ці грабунки скоро пішла звістка по селу, жінки та дівчата ховались від нападників, а селяни, хто мав коней – тікали з села за Дністер до лісу. Білоусу Василю це ледь не коштувало життя, втікаючи на коні він був обстріляний німцями. Зайшли і до Коника Стефана, який здалеку побачив солдатів і почав втікати з двору в сусідські коноплі. Йому услід пролунали постріли, одна з куль важко поранила Стефана, від чого він і помер.

 

Про розгул окупантів та смерть Коника Стефана селяни розповіли Степану Забавчуку, який перебував у селі в надійній сім’ї. На той час йому було присвоєно псевдо «Сойка». Також Степану повідомили, що німецький солдат, що стріляв у Коника, на даний час відпочиває біля приміщення школи, гріється на сонці. Степан, обдумавши ситуацію, прийняв досить не просте рішення: озброївшись ножем, він непомітно, між хатами пробрався до місця, де відпочивав німець, по-пластунськи підкрався до нього та завдав смертельного удару. Зброю та мундир він забрав, а тіло німця ввечері загорнули в рядно та відвезли до Дністра. В Степана це було перше бойове хрещення, він став справжнім воїном.

 

Через декілька днів Степан та його товариші перейшли на нелегальне становище. Їх відділ оперував в околицях сіл Станківці, Тужанівці, Підгірці, Берездівці. До приходу більшовиків було споруджено декілька земляних криївок, як за межами населених пунктів, так і в селах. Одну з криївок було облаштовано Степаном та його друзями в Тужанівцях у родині Оніма Василя, де проживала зведена сестра «Сойки» Анна.

 

Та, з часом хтось запримітив партизан і доніс у відділ МГБ, бо приїхали більшовики до Оніма та розпочали пошук криївки. Гострими піками проколювали територію подвір’я та господарських приміщень, розкопуючи підозрілі місця. Зайшли і до стодоли та взялись розкопувати поверхневий шар, але земля була надто твердою, тому покинули цю затію і продовжили розкопки в пивниці. Рили землю так глибоко, що почала підступати вода, але і там нічого не виявили та подались геть ні з чим.

 

Але, як розповідає сьогодні пан Роман, син Василя Оніма, криївка таки була влаштована під стодолою, але її партизани споруджували проривши тунель зі стайні і не порушили поверхневий шар, тому більшовики не змогли її виявити. Вхідний люк до криївки був розміщений біля прив’язі в стайні, якраз біля передніх ніг корови. Розмір криївки сягав 3м на 2,5м і висотою до 2-х метрів. Особливо вона ставала в пригоді в зимовий період, де протягом трьох років, до 1948 року Степан і двоє невідомих повстанців перебували зиму. Для обміну повітря було збудовано три «воздушники», два з яких було виведено за приміщення стодоли. За ними часто доводилось слідкувати дванадцятирічному синові господаря Роману, який струшував іній в холодну пору року. У вхідному люку було зроблено невелике віконце для передачі їжі та інформації.

 

Незвичайним у цій ситуації було і те, що сільська рада в цю садибу поселила на квартиру вчительку місцевої школи, східнячку, до якої часто навідувався оперуповноважений Ходорівського райвідділу МГБ лейтенант Грішин та його бійці з гарнізону. Це спонукало «Сойку» використати ситуацію та ризикнути на ближче знайомство з квартиранткою. Мабуть, їхні зустрічі мали позитивний результат, бо ранньою весною 1946 року з участю вчительки «Сойкою» було організовано диверсію у с. Тужанівці.

 

А було це так. В березні 1946 року більшовики проводили вибори до Верховної Ради, скрізь були посилені міри безпеки, та, не зважаючи на це, «Сойка» розробив операцію щоби зірвати місцеві вибори в селі. Для цього доручив учительці занести на виборчу дільницю, яка знаходилась у місцевій школі, та підкласти в пічку вибухівку, вмонтовану в деревне поліно. Вранці, як дільниця запрацювала, її голова Ілько Забавчук запалив у пічці, та незабаром прогримів вибух, пічку рознесло, а вибуховою хвилею Забавчука викинуло у двір через вікно. Він був травмований і переляканий, прибіг додому весь у сажі. Задум повстанців був реалізований, це стало резонансною подією. Після цього з’їхались більшовики та вчинили ретельний обшук в селі, шукаючи організаторів акції.

 

В подальшому «Сойка» таки зустрівся віч-на-віч  із оперуповноваженим МГБ Грішиним, який давно полював на «Сойку» та мріяв знешкодити його, але все сталось навпаки. Коли Грішин в черговий раз зайшов провідати вчительку, «Сойка» вирішив використати свій шанс. Маючи інформацію, коли прийде гість, Степан заховався за вхідними дверима і чекав його. Коли Грішин спокійно зайшов до хати, то був повалений на долівку і обеззброєний. Після цього, мабуть, з боку «Сойки» були зроблені певні пропозиції. Як згадує пан Роман, їхньої розмови ніхто не чув, бо вся родина була виведена з хати. Але Роман бачив, як Грішин пішов в одну сторону, а «Сойка» в другу.

 

Кущовий ОУН «Сойка» був добре відомий у цілій окрузі, про його повстанські будні розповідали автору багато учасників визвольних змагань та очевидців цих подій. Так, підпільниця села Ляшки Горішні (тепер Горішне) Вовк Анна згадувала, коли вона переховувалась від більшовиків у переселенців-українців на поселенні «Красна Гора», до неї часто приходив брат Іван – «Соловей» у супроводі «Сойки», а з ними партизан німець, що воював на українській стороні.

 

Згадують про «Сойку» і в с. Гранки-Кути, зокрема політично репресований Шпак Михайло, 1932р.н., в батьків якого була облаштована криївка, де перебували в зимовий період партизани з відділу УПА. Мабуть, по оперативній роботі їх навідував і «Сойка». Розповів п. Михайло про одне доручення, яке виконав на прохання «Сойки». Було це в літній період 1947 року, ввечері хтось постукав у віконну шибку, коли батько відчинив двері, в хату ввійшов знайомий повстанець «Сойка», він був один. Поздоровавшись, гість розповів нам про не приємний випадок, що стався з ним годину тому. Ідучи в с. Гранки-Кути з Тужановець та ведучи коня на поводу, зупинився неподалік села у полі, що звалось «Волове». В одну мить кінь стрепенувся, мабуть когось злякався, вирвався і пустився галопом у поле. Та справа не в коневі, продовжував «Сойка», а в пакункові з м’ясом, який необхідно доставити в намічений пункт. Тому попросив мене раненько взяти собі в поміч товариша та піти в поле впіймати коня. Коли почало світати, ми з товаришем, Вересом Михайлом пішли у поле. Ще з далеку побачили коня, що пасеться, спокійно його прикликали, відв’язали пакунок та заховали в пшеницю, а ввечері забрали додому. Того ж вечора приїхав невідомий чоловік фірою до батька та забрав м’ясо у ліс для партизанів.

 

Односельчанин Степан Пундор, 1924р.н., розповів, як був очевидцем однієї бойової операції проти більшовиків, якою керував «Сойка». Це сталось у 1946 році, в літній період, до сільської ради с. Тужанівці прибули два більшовики. Один з них був одягнутий у військову форму, мав гвинтівку – десятизарядку та декілька гранат. Його напарник був у військових штанях та у вишиванці. Що собою являв цей чоловік та які функції виконував при більшовиках, можна було лише догадуватись. Але, мабуть, він був небезпечний для повстанців, бо отримавши про військових інформацію, «Сойка» зі своїми товаришами, що перебували в селі Забавчуком Степаном – «Летуном», братами Петром та Іваном Івахами, Коником Іваном, Щепним Василем зробили на них засідку на окраїні села в сторону Підгірець, передбачаючи їх подальший маршрут.

 

«Сойка» розмістився за старезною вербою, друзі – в інших місцях та стали чекати на супротивника. Як тільки військові вийшли з сільської ради, завданням «Летуна» було пошкодження телефонного зв’язку. Більшовики були досвідченими та обачними воїнами, бо, ідучи назад, один пішов толокою – пасовищем, а той що в вишиванці – попід горою стежкою, що вела вербами до Підгорець. Тільки вони приблизились до підпільників, «Сойка» дав чергу з автомата і повалив того, що був у вишиваній сорочці. Та другий миттєво відреагував і зробив кілька швидких пострілів в сторону верби, і стріляв досить влучно, кулі потрапили в вербу. Зав’язалась перестрілка, більшовик, відстрілюючись, короткими перебіжками почав відступати в сторону села, напевно намагаючись знову повернутись до сільради та подзвонити про підмогу. В перестрілці він був поранений в ногу, але поранення було легким, бо йому таки вдалось заскочити в сільраду і там забарикадуватись. Повстанці не поспішали брати будівлю штурмом, остерігаючись марних втрат, тому старались викурити його та знешкодити за допомогою гранат. Блокада сільської ради тривала кілька годин, поки більшовика було ліквідовано. Серед повстанців втрат не було.

 

Кущова ОУН «Орлиця» – Ратич Марія, дев’яносто двох річна жителька Тужанівець, згадуючи цей трагічний для українців період, відзначає, що повстанське життя супроводжувалось не тільки небезпекою, тривогами та сутичками, але були і миттєвості, коли душа переповнювалась хвилями щастя від довгоочікуваної зустрічі з живими друзями, радістю перемог та почуття любові, яке було визначено сповна відчути і Степанові Забавчуку, який покохав Ганну Галущак із Залісок, також підпільницю. Їхні почуття переросли в бажання створити сім’ю та отримати Боже благословення. Вінчання Степана та Ганни відбулось таємно в 1948 р. в церкві с. Станківці, благословляв молодят на щасливу подружню дорогу отець Григорій Стець. Та не довго судилось спільно прожити молодій партизанській сім’ї, лише чотири роки взаємна любов допомагала переборювати труднощі підпільного життя.

 

Одну із сторінок партизанських буднів, де значиться і кущовий «Сойка», описав в 1950р. партизан «Явір» під назвою «Небажана стріча», яка опублікована в літопису УПА, том 13 Нової серії. В даній публікації описано відчуття навколишнього світу тими, «хто примушено довготривало сидів у сонячні погожі дні у криївці і побачений, хоча і не білий, а темний, та все таки «світ Божий» здавався раєм, а смак весняного вечірнього повітря, вдихнутого на повні груди, був краще за найкращі присмаки».

 

Далі «Явір» продовжує: «Ми скоро натягли на себе зброю і один по одному зникли у вході. Першим виліз «Сойка», потім Павло і я, в кінці д. «Смерека». Друзі «Чугайстер» та «Марко» залишились у криївці. Небо засіяли зорі, а в ліску було тихо, святочно – це було свято Вознесіння 1949 року. В селі Залісці було спокійно, ми повечеряли, полагодили усі справи, забрали харчі й подалися назад, до своєї лісової «хати». Та коли ми переходили дорогу Залісці – Чортория, д. «Смерека» здержав нас: «Слухайте ви, добре було б скочити при нагоді по ці замовлені в Чорториях речі». Собаки мовчать, виходить там спокійно. І ми дорогою подались до села. Та недовго йшли, як нараз до моїх вух долетів притишений, але зовсім виразний тупіт кількох пар ніг. Я з витягнутим автоматом заліг під житом, те саме зробили мої друзі. Ми затаїли подих і напружено вдивлялись вперед. І ось з поза закрути, на якихось десять метрів від нас, появились темні озброєні постаті. Сумнівів в нас не було – це могли бути тільки більшовики. Найменший рух міг нас тепер зрадити. І тому, не вагаючись ні секунди, потягнув за спуск автомата. Довгі серії перервали нічну тишу. Більшовики попадали на землю, між ними почулись крики. Оглянувшись за друзями, ми побігли в протилежний від криївки напрямок. Незабаром на цьому місці знялась сильна стрілянина. Невгавав довгими серіями кулемет, вибухали гранати. Але стріли до нас не зближалися. 

 

Зараз, на другий день ми повернулись на «Зет», де зустрілись з рештою друзів. Оживлено Оленка оповідала нам про відгуки нашої «зустрічі» з більшовиками: «Знаєте, ми як почули стріли, – місця не могли знайти. Щойно ви були в нас, щойно вийшли веселі й здорові, і вже стріляють. І б’ють, і б’ють, – ми були певні, що вже вас всіх нема в живих. І так до рання: плачемо і молимось, в хаті не всидимо. Скоро рано прибігла Стефка, головою до столу товче: «Ой вже нема наших соколиків, нема нашого Павлика, напевно всіх побили!». Аж тут пополудні приходить Петро з району, та й говорить: «Заспокійтесь, баби. То не наших побили, везли лиш більшовиків. Там нині ховали двох, а третього, старшого – наші тяжко поранили, то до шпиталю повезли». Ну, хвала Богу, ми віддихнули легше». Оленка не докінчила, але в її погляді було море радості. Вона світилася теж ясним блиском на обличчях всіх домашніх… І ми були певні, що подібно радіють сьогодні не в одній цій хаті, а в сотках – по всіх дооколишніх селах. Бо в боротьбі проти загарбників – народ з нами».

 

Автору вдалось частково ідентифікувати псевдоніми та імена, які згадані повстанцем «Явором» у своїй публікації збройного підпілля ОУН:

1. Постанець «Сойка» – уже нам відомий Забавчук Степан.

 

2. «Смерека» – Пацевко Євстахій, 1922р.н., уродженець с. Заліски. Співробітник крайового відомства СБ. З 1950 року окружний референт Рогатинської округи. Загинув 3 березня1951 року біля села Тужанівці Ходорівського району.

 

3. «Чугайстер» – Думашівський Дмитро, 1921р.н., уродженець с. Городище Королівське. З 1946 року провідник ОУН Ходорівського районного проводу. Загинув 14 серпня 1950 року в гаю біля села Чорний острів.

 

4. Згадана підпільниця Олена, прізвище Філіпчук, уродженка села Букавина, вийшла заміж в 1949 році в підпільних умовах за Куку Степана, кущового провідника ОУН. В 1950 році була засуджена. Її чоловік, Кука Степан, 1924р.н., уродженець с. Заліски, загинув в бою з більшовиками 6 вересня 1951 року біля Залісок за Дністром.

 

5. Також згадана підпільниця Стефа на прізвище Могильна, уродженка с.Заліски, активна учасниця жіночої сітки ОУН. Її брат Федір, учасник збройного підпілля, загинув в більшовицьких таборах.

 

6. Петро, на прізвище Кука, 1934р.н., уродженець с. Заліски, брат кущового провідника Куки Степана – «Завзятого».

 

Доля була досить довго прихильна до «Сойки»: дев’ять років збройної боротьби – термін не малий, протягом якого боївка «Сойки» здобула десятки перемог. Її командир в бою був безстрашний, ніколи не жалів себе, оберігав друзів, при необхідності прикриваючи їх. Разом з ними розділяв і радість перемог і тугу за загиблими побратимами.

 

Станом на 1948 рік «Сойка» залишився один з ряду односельчан у збройному підпіллі ОУН. Це були важкі і трагічні дні у його житті, коли в 1946 році на Бабійовій горі, у криївці в с.Тужанівці прийняли останній бій його вірні побратими Щепний Василь та брати Петро та Іван Івахи. В тому ж році, вийшовши на більшовицьку засідку біля села Руда, загинув кращий боєвик Пундор Григорій. На свято Введення у храм Пресвятої Богородиці в 1947 році у селі Станківці, в садибі Пундор Анни (Запічкових) героїчно, зі словами гімну на вустах, загинув його однофамілець Забавчук Степан – «Летун» зі своїми трьома товаришами. Ці болючі втрати надихали підпільників на нові героїчні звершення в ім’я пам’яті загиблих.

 

В 1948 році «Сойка» зі своїми побратимами спорудили криївку за селом Станківці на невеликій височині урочища «Мошинка», порослій чагарником. В обривистому березі був обладнаний вхідний лаз. Протягом трьох років криївка служила надійним укриттям для партизанів, в ній «Сойка» із бойовими побратимами «Андрієм» та «Змієнком» перебували зимовий постій 1950 – 51рр.

 

Здавалось, найважчі зимові місяці були уже позаду, наступала довгоочікувана весна, а з нею початок активних дій, так розмірковував кущовий провідник «Сойка» разом з товаришами. На календарі було 1 березня 1951 року, у вечірній час «Сойка» із «Змієнком» подалися в село щоби залагодити свої справи. Надворі було прохолодно, але на той час сніжного покрову уже не було, передбачалась рання весна. Із села повертались обачно, остерігаючись чужих очей. Та, мабуть, давно очікувала їх прихід «запродана душа» і це була жінка, як зазначено в секретних документах МГБ. Запримітивши партизан, вона пішла у слід за ними, провела до околиці села та визначила подальший напрямок. А раненько 2 березня, взявши рядно, пішла у поле, в напрямку руху партизанів та збираючи бадилля картоплі ніби для опалення. Довго ходила полем, поки не підійшла до місця, порослого чагарником. Там вона побачила на фоні ранкового прохолодного повітря відпар, що тягнувся догори від землі. Швидко повернувшись додому та переодягнувшись, подалась у Ходорів до управління МГБ і там все розповіла та описала. Її донос і по сьогодні зберігається в архіві в Києві. А ввечері того ж дня, як згадував один з останніх партизан Ходорівщини «Стефко» – Іван Лисак із Загірочок, до боївки «Сойки» направились окружний референт СБ Рогатинської округи «Смерека» в оточенні районного провідника ОУН Ходорівщини «Легіня» та районного референта СБ «Вірного». Ввечері 3 березня вони повинні були повернутись у село Городище Королівське, де їх очікувала партизанська боївка. Але цього разу доля була безжальна.  

 

Отримавши інформацію від жительки села Тужанівці, більшовики 3 березня о 12 годині провели чекістську військову операцію по ліквідації повстанців. Операцію очолювали заступник начальника управління МГБ полковник Литвинов і командир 33-го стрілецького полку внутрішніх військ МГБ полковник Лашманов за участі начальника Ходорівського райвідділу МГБ підполковника Бутона. Будучи виявленими, повстанці вчинили відчайдушний опір і спробували вирватись з оточення, та сили були не рівними. Це був останній бій українських патріотів, всі повстанці загинули смертю героїв. Серед вбитих були:

 

1. «Сойка» – Забавчук Степан Дмитрович, 1921р.н., уродженець с.Тужанівці. В підпіллі з 1943 року, кущовий провідник ОУН.

 

2. «Вірний» – Балук Олексій Микитович, 1920р.н., уродженець с.Городище Королівське. В підпіллі з 1943 року, референт СБ Ходорівського проводу ОУН.

 

3. «Андрій» – Вербовський Григорій Гнатович, 1930р.н., уродженець с.Городище Королівське. В підпіллі з 1949 року, боєвик куща ОУН «Сойки».

 

4. «Смерека» – Пацевко Євстахій, 1922р.н., уродженець с.Заліски Ходорівського району, окружний референт СБ Рогатинської округи.

 

5. «Легінь» – Краївський Василь Купріянович, 1916р.н., уродженець с.Загіричко Ходорівського району, районний провідник ОУН Ходорівщини.

 

6. «Змієнко» – Сомик Петро Васильович 1926р.н., уродженець с.Піддністряни Ходорівського району, боєвик куща ОУН. 

 

*     *     *

Даним дослідженням автор віддає глибоку шану землякам, що героїчно загинули в боротьбі за свободу і незалежність нашої Держави.

 

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін