Криваві сторінки – Частина XV. (автор: Суслик Р.Л.)

опубліковано 18 бер. 2013 р., 12:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 бер. 2013 р., 13:11 ]

Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму

Англія – 1955

 

Я став голярем

Настало травневе тепло, й заросле обличчя стало свербіти; міркував я, як би то поголитись. Добув я у одного в'язня перо, розправив та вигострив його, але для голення воно не надавалось.

 

Звернув я увагу на пряжку моїх штанів; вона була тоненька й, коли я її вигострив об денце череп'яної посудини, то мав таку бритву, що поголив усіх в'язнів камери (понад десять осіб), а бажаючим поголив і голови.

 

Ми умовились казати, що голились шклом, яке йдучи до виходку, знайшли на подвір'ї, й що це шкло після голення викинули в бур'ян перед вікном.

 

– О! Вас поголили! – сказав слідчий першому в'язневі, якого в той день викликали на допит.

– Ні, ми самі поголились кусником шкла, коли Ви для нас бритви шкодуєте – спокійно відповів в'язень.

– Як Ви поголились кусником шкла? – аж підскочив у кріслі слідчий.

 

Той в'язень ще й не повернувся від слідчого, як двері нашої камери відчинилися, й на порозі з'явився комендант тюрпозу (екзекутор) і оглядав нас своїми пронизливими очима. На його запит, чим ми голились, ми відповідали, як умовились.

 

Двері замкнули, а за хвилину ми побачили, як комендант і стрілок топтали ногами бур'ян проти нашого вікна, шукаючи шкло. Хвилин за п'ять вони пішли й дали нам спокій.

 

«Переполоху», який зчинився в ГПУ в зв'язку з голенням нашої камери, ми не злякалися й – поки я був у тій камері – далі регулярно через день голились.

 

Розстріляли жінку

Від малокров'я я мав часті головокружіння; так одного вечора, під кінець травня, не роздягаючись, я ліг на ліжко й у дрімоті-непритомності перебував з годину. Збудив мене в'язень Федорченко – старший брат відомого командира червоних партизанів на Полтавщині.

 

– Послухайте, що воно діється; якісь жіночі голоси, біганина по коридору – казав мені Федорченко.

 

Приклавши вухо до вовчка дверей, почув я жіночий голос з протилежного боку коридору:

– Я не піду. Ви мене розстріляєте, а я не завинила.

– Ми її вночі не пустимо від себе – почувся інший жіночий голос.

– Не бойтєсь, жєнщіни – ми же слєдоватєлі. Єйо к нам пєрєвєлі із тюрьми, чтоби тут провєсті повторноє слєдствіє. Ми тожє відім, что она нєвєрно прісуждєна к висшєй мере наказаній. Пойдьомтє ж с намі в кабінет слєдоватєля; вєщєй не надо брать.

 

Отак кільканадцять хвилин два слідчі в лагідно-переконливому тоні умовляли жінку вийти з камери та йти за ними.

 

Через шпарку в дверях око моє стежило за коридором; врешті жінка зважилась вийти з камери й з усім «почетом» рушила зоною обстеження мого зору. Попереду йшли два стрілки; за ними – жінка, молода, чорнява, середнього росту, одягнена у вишивану сорочку й темно-синю спідницю; ідучи коридором, вона тричі перехрестилась; коли жінка йшла східцями до виходу – спиною до мого зору – то я побачив дві товсті, довгі коси, які спадали на її рамена й спину. Слідом за жінкою йшли два слідчі.

 

Весь похід наблизився до дверей; стрілки розступилися, ніби з чемности даючи жінці дорогу й, як тільки жінка зайшла межі їх, вони з спритністю пантер ухопили жінку під пахви, і вмить двері за ними зачинилися – нещасну жертву повели на подвір'я в льох. Слідчі повернули східцями праворуч до своїх кабінетів, задоволено всміхаючись, що врешті успішно довели до кінця клопітливу справу. Екзекутори ж, підписавши акта, розійшлися відпочивати після «трудов праведних».

 

Певно щоби взяти речі розстріляної для потреб своєї жіночки, наглядач відімкнув камеру, де перебували інші три жінки, й сказав віддати речі тої жінки, що її забрали з камери. Жінки речей не віддавали, кричали: «А! Так ви її таки розстріляли!», – плакали й голосили.

 

Наглядач викликав слідчих (слідчі ГПУ в основному працювали вночі). Ті намагалися вгамувати жінок, кажучи, що їхню приятельку не розстріляли, що вона перебуває на допиті …

– Якщо вона у слідчого, то повертайте її до камери! – репетували жінки.

 

Слідчим так і не пощастило заспокоїти жінок, і вони решту ночі й ранок голосно плакали безперестану; о 9-ій годині ранку «чорний ворон» відвіз жінок до в'язниці.

 

Після того, як і перед тим, жінок у тюрпозі я не бачив.

 

Прибули нові в'язні

Через кілька днів після розстрілу жінки в нашу камеру прибули чотири нові в'язні; всі вони були Зіньківського району, з Шилівської та Ступської сільрад. Одного з них занесли на руках, і я віддав для нього ліжко, бо знав його ще раніш (прізвище його забув, але знав, що в життю Шилівської громади він був стійким оборонцем прав народу).

 

Хворого поклали на ліжко горілиць; дуже худе його обличчя було жовте; він втратив мову й цілком був схожий на мерця. Прибулі в'язні сказали, що він хворий на криваву бігунку – ми зразу стали стукати в двері й заявили, що в камері є мрець; якби ми сказали, що є хворий, то справа була б безнадійною, а так за кілька хвилин прийшли з ношами. Коли хворий був уже на ношах, ми сказали, що він ще живий, але потребує негайної помочі лікаря; хворого винесли на подвір'я, й нам було невідомо, що з ним далі сталося.

 

Нові в'язні розповіли, що вони заарештовані в перших числах квітня й перебували в Харкові. Там харчували їх дуже зле; врешті деякі жінки розшукали своїх чоловіків і привезли їм передачі. Зголоднілі чоловіки, ті що були нестримані, зразу ж з'їли забагато й через те захворіли на криваву бігунку.

 

Довідався я також про арешти в Зінькові; серед арештованих були відомі мені прізвища – Олекса Вільховий, Ігнатовський та інші. Дізнався теж, що викрито підпільну організацію на терені Ступської та Шилівської сільрад, й це мало наслідком арештування декількох десятків чоловіків, і що те підпілля виказав ГПУ Данило Литовка.

 

Цей Д. Литовка був прапорщиком у царській армії й служив у Денікіна. Був сином заможного господаря, що мав хутір за Шилівкою, й одружився з дочкою теж заможного господаря М. Сивоконя. Одного разу в вузькому колі ми говорили про потребу в офіцерах для нашого підпілля. Тесля назвав був Д. Литовку, як особу, яка могла бути притягнена до нашого підпілля. Цю кандидатуру я відхилив саме тому, що в той час його два старші брати були вивезені на Сибір, а він безпечно перебував дома на хуторі – це видавалось мені непевним. Отже виходило, що моя тоді обачність була слушною.

 

В'язень з іншої камери

За кілька днів після того до нашої камери прибув в'язень з іншої камери тюрпозу. Був він без одної руки, років сорока чоловік, середнього росту, чорнявий. Як завжди, почали його розпитувати, хто він такий, звідки, в чому обвинувачується і т. п.

 

В'язень розповів нам таке:

Він є вдівець і має троє дітей. День-у-день працюючи в колгоспі однією рукою (другу, казав, проміняв на війні за 1 Георгія) він заробив аж 150 кгр. жита – а в той же час багато колгоспників з двома руками заробили лише по 100 кгр.

 

По Різдві, в січні 1932 року, до нього прийшла комісія за хлібом. – Який же в мене хліб? Одною рукою я заробив 150 кгр. і то на чотири душі; ще залишилось в коробку, кілограмів з десять і все. Я журюся, чим маю прохарчувати дітей до нового врожаю, а ви прийшли до мене по хліб – казав він комісії. Голова хлібної комісії відповів на ці речеві доводи, що він, коли ще був господарем, не в колгоспі, то приховав від держави хліб – от вони й прийшли, щоб він той хліб здав державі.

 

– Хто знає, як вас назвати. Дурні не дурні, але розумні такого ляпати не будуть. Коли не ймете віри, шукайте в мене хліба – усміхаючись казав колгоспник. В сінешній коморі, в діжці побачили декілька кілограмів жита; один з активістів узяв коробку, перехилився в діжку й згортав жито в коробку. Колгоспник просив, щоб не брали, що в нього троє дітей без матері, щоб пожаліли хоч їх, якщо його, каліку не жаліють.

 

Активіст продовжував до зернини збирати жито, кажучи:

– Чорт не візьме твоїх дітей; відкопаєш те, що закопав, а це для держави буде. – Ці слова так вразили колгоспника, що він зі словами: «То нехай же ліпше тебе першого закопають, заки я відкопаю те, чого не маю» – взяв з полиці ножа-колія й загнав його в спину активіста. (У нас на Полтавщині господарі завжди мали ножі-колії, себто ножі, спеціально виготовлені ковалями, якими кололи свиней та різали худобу; такі ножі господарі переховували в коморах.)

 

Всі члени хлібної комісії кинулися тікати, а підрізаний вибіг на вулицю й застогнавши сказав: «Боже мій! (аж коли згадав Бога), я вже виконав плян» і впав на сніг. Його відвезли до лікарні, й він там одубів.

 

Вислухавши оповідання колгоспника, ми зрозуміли що того в'язня неминуче чекає розстріл, і всі ми ставились до нього особливо зичливо, а ті, що діставали передачі, все давали йому трохи хліба.

 

В'язень через місяць повернувся з допиту

Одного дня до нас завели в'язня, що від виснаження ледве тримався на ногах, який місяць тому перебував у нашій камері; був то селянин біля 30 років, нижче середнього росту, русявий. Ввечері його викликали були на допит, і він до нашої камери не повернувся; в цьому не було нічого дивного, бо його після допиту могли перевести до іншої камери; але речей його – з невідомої нам причини – з нашої камери не забирали.

 

Тож коли цей в'язень повернувся, то перш за все ми запитали його, де він був?

 

В'язень розповів нам таке:

– Вам відомо, що ввечері мене було покликано до слідчого, в кімнату на партері; під час допиту слідчий вийшов кудись, і я скористав ту хвилину. Відчинивши вікно, яке було метрів три від землі, руками тримаючись за лунку, я спустив тулуб по стіні вниз і випав на вулицю. Повільним кроком я минув вартового стрілка, що охороняв вхідні двері, пішов на залізничний двірець (Київський) і тієї ж ночі товаровим потягом прибув у рідне село. До хати своєї не заходив, зайшов лише на подвір'я, витяг з стріхи хліва п'ятизарядний бравнінг і пішов до родичів. Так минуло кілька днів; одного ранку вдосвіта я йшов сусідськими садками, як міліціонер нагло навів на мене цівку гвинтівки.

 

Так мене й бравнінга повернули до Полтавського ГПУ. Слідчі дуже втішилися, побачивши мене; зійшлося їх понад десять і ще якийсь їхній начальник. Всі сіли на кріслах, мене посадили на стілець, і начальник питав мене, як я втік, де був, чому тікав і т. п.

 

На питання, чому тікав, я відповідав так: Ввечері слідчий (жид) закликав мене на допит. Під час допиту слідчому принесли вечірню перекуску – шклянку вершкової сметани й булку – франзольку; слідчий вибрав білу, як сніг серединку і з вершками споживав, а шкоринки зімняв у жмені й викинув до кошика для паперових покидьків. Дивився я на це, й заболіло в мене серце. Ви паразити! В селах селян за хліб мучать, останній мішок тяжко запрацьованого збіжжя забирають, залишаючи голодних дітей – а тут його нехтують, викидають і то в присутності голодної людини. Якби в той час біля слідчого був собака, то йому напевне віддав би шкоринки, а мені бач не дав і значить трактує мене гірше за собаку. Тому я і вирішив тікати від таких панів.

 

По вислуханню моїх свідчень мене замкнули до нольовки, де я й перебував три тижні.

 

Що таке „нульовка"?

Камера ця не має нумера, а є під титулом зеро; в ній нема вікна, тобто нема припливу свіжого й відпливу спожитого повітря. До неї замикалися в'язні, на яких накладалися додаткові репресії.

 

В'язням цієї камери, з-за браку припливу повітря, дихати ставало все тяжче й тяжче; їхні тіла вкривались струмками ноту, від випарів по стінах текла роса; повітря ставало настільки вологим і парким, що одежа на людях і речі в'язнів покривались цвіллю; асфальтова підлога ставала остільки м'якою, що ніжки ліжок вгрузали в підлогу; ті, що одержували передачі, не могли тримати харчів кілька днів, бо другого дня вони вкривалися цвіллю.

 

В'язні весь час трималися біля дверей і по черзі притулювали рота до малесеньких шпарок вовчка, щоб дихнути повітрям з коридора; але були такі в'язні, що не витримували відсутности більш свіжого повітря й непритомніли – тоді стукали в двері ногами й казали про це наглядачеві. Непритомного виносили на кілька хвилин до коридору, але з цього «щасливого» випадку користалася й решта в'язнів нольовки, бо відмикалися двері, виносили непритомного, а потім він знову заходив до камери – при цьому до нольовки попадало трохи відносно свіжого повітря з коридору.

 

Знову в іншій камері

Одного дня нас кілька в'язнів викликали з речами; попрощавшись з рештою в'язнів, ми залишили камеру з надією, що нас відвезуть до в'язниці. Але ми пройшли тільки декілька кроків, і наглядач відімкнув камеру на протилежному боці коридору (ту, в якій, під час розстрілу жінки, перебували жінки) і нас туди запхав – в тій бо камері вже було кільканадцять в'язнів, а з нами стало вісімнадцять. Розмір камери був два на два з половиною метра; в ній не було ліжок, і всі в'язні спали на асфальтовій підлозі з одного боку десять, а з другого боку (де стояла параша) вісім чоловік.

 

З-за тісноти ми всі могли спати лише лежучи на боку, а ноги ми простягали на другий бік поза крижі товариша; ноги в'язнів високого росту сягали аж до обличчя другого в'язня, й той мусив вдихати сморід поту ніг. Вдень кожен сидів під стінкою на своїх речах і підгинав ноги; таким чином посередині камери утворювався прохід, по якому ми по кілька хвилин, за чергою, робили «прогулянки» (прогулянок на подвір'ю в тюрпозі не було).

 

У тій камері я теж зустрів кілька осіб з Зіньківського району, учителя (здається з хут. Зайці), регента автокефального церковного хору з с. Бобрівника та інших. Ті мої земляки не належали до підпільних відділів у нашому районі, які вже були викриті ГПУ. Але вже й у ті часи ГПУ практикувало заарештування людей з превенційних міркувань; арештовували людину не за те, що вона вже вчинила будь-який злочин проти Московської комуністичної влади, а за те, що та людина не вміла приховати й дуже випинала національну свідомість, не заламлювалась під пропагандивним тиском і мала дещо вищий від рядових громадян інтелектуальний рівень; тож така особа могла б – при сприятливій нагоді, або, коли вже увірветься терпець – активно виступити проти Московського панування на Україні.

 

З цією категорією в'язнів слідчим був не малий клопіт, бо вони не хотіли підписувати протоколу свідчень, у якому писалося, що вони нібито вчинили державний злочин. Слідчі їм натякали або і просто казали, що їх заарештовано не за те, що вони щось злочинне вже вчинили, а за те, що вони могли б зробити в майбутньому. Щоб осягнути таки підписання тих протоколів, на них накладалися репресії, з яких мені були відомі такі:

1. Заборона одержувати передачі,

2. Вистійка до непритомности обличчям до стіни,

3. Замкнення до нольовки,

4. Сильне електричне освітлення близько очей, що загрожувало осліпленням.

 

Але не від усіх людей, арештованих у ті часи з превенційних міркувань, слідчі ГПУ конче вимагали фіктивних свідчень. Коли, після уважного дослідження, слідчий приходив до висновку, що в'язень є духовий і національний кастрат, за своєю психикою є схильний до покори й рабського послуху і цілком надається бути вислужником Москви, то такого в'язня звільняли. Але лихо було людям консервативного душевного укладу й світогляду, що стійко трималися національних традицій. Тих людей або позводили репресіями в могилу, або примусили підписати на себе фіктивні свідчення (тим то їх тепер і мало на еміграції).

 

Золотарі

У тій камері я зустрів в'язня, який (очевидно, помилково) перебував кілька днів серед «золотарів». Нам, політв'язням було відомо, що Москва провадить кампанію відбирання золота від населення, й що «злочинцями» в цій справі напаковано в тюрпозі дві камери; але вони були суворо ізольовані від політв'язнів, і ми не мали з ними стику. Отже мені було дуже цікаво дещо довідатися про цих людей і про умови їхнього ув'язнення.

 

В основному то були люди, які належали до категорії «бувших» тобто колишні крамарі, ремісники, урядовці тощо, їх арештували й не обвинувачували в жодній контрреволюції, а в чемній формі запрошували їх здати державі золото, бо держава потребує його для закупу закордоном у «хижаків капіталістів» різних складних машин та обладнання, конче потрібних совдержаві в зв'язку з «індустріялізацією» (а власне мілітаризацією) країни соціалізму.

 

Хто мав золото й хто не мав, заявляли, що вони золота й золотих речей не мають. Їм казали, що дають час для подумання, й замикали до камери, напаковуючи так туго, що вони не мали місця всі разом спати – частина спала, а частина стояла на ногах. Від випарів тіла в камері була задуха, й люди весь час були спітнілими. Передачі для них були заборонені, а харчів давали таку ж норму, як і нам (180 гр. хліба, ложечку цукру, 300 гр. юшки). Юшку добре солили, а кип'ятку вранці давали лише пів шклянки; коли ув'язнені просили ще кип'ятку, то їм відповідали, що казани не розраховані на таких в'язнів, як вони, бо сподівалося, що вони, не вагаючись, зразу віддадуть золото державі й не перебуватимуть у камері; нещасні просили дати їм хоч сирої води, але їм заявляли, що в тюрпозі заборонено вживати сиру воду, щоб не викликати захворювань черевним тифом. А «стукачі» ще весь час вигукували – «та віддайте ж золото державі, не мучте нас, що не маємо його, бо через вас, що любите цей гидотний метал, мучимося й ми» і т. п.

 

Після кількох тижнів перебування в таких умовах ті, що мали золото, віддавали його й підписували заяву, що вони добровільно віддають своє золото соціялістичній державі для допомоги індустріялізації країни. Таких в'язнів випускали, але, звичайно, за деякий час арештовували знову, казали, що вони ще не все своє золото здали, й знову замикали.

 

Ті, що справді не мали ніякого золота, врешті звільнялись з-під арешту, але тільки тоді, коли лише з блимання очей можна було бачити, що вони ще живі.

 

Кривко обробляв в'язнів у камерах

Одного разу, повертаючись з оправки, я ще не встиг повернути за ріг коридору, як наглядач випустив на оправку в'язнів з камери поруч виходку. Другим в'язнем з тої камери вийшов Кривко, якого наглядач легенько вдарив ногою по крижах, кажучи «давай скоріше!». Наглядач цим, очевидно, хотів одурити інших в'язнів, вдаючи, що Кривко є остільки важкий злочинець, що навіть наглядачеві є вільно його штовхати.

 

Я почав розпитувати в'язнів, чи не був хто з них у одній камері з Кривком. Один такий виявився; на мою цікавість він розповів, що за словами Кривка він належав до підпільної організації, викритої в Зіньківському районі в Шилівській сільраді. З цього мені стало зрозумілим, що ГПУ не довіряло цілком одному зрадникові Д. Литовці й направило до того підпілля ще й випробуваного шпигуна Кривка.

Пізніше, ні у в'язниці, ні в кацеті на півночі ми не зустрічали Кривка. Походив він не з нашого, а з Гадяцького району, а тому не можна було простежити його подальший агентурний маршрут.

 

У тій вкрай заповненій камері з-за невигод я дуже занепав на силі; кровоносні жили на руках стали рівчачками; почував я себе гірше ніж у попередніх камерах; крім усього вимотували мені душу благання в'язнів, які весь час чути було з недалекої нольовки:

 

«Льонька, Льонька! (ім'я одного з наглядачів), відчини вовчок, бо задихаємося», «Черговий! Будь добрий хоч на одну хвильку відчини вовчок, щоб ми ковтнули повітря, бо пропадаємо» і т. д.

 

Я «бунтував» камеру

Одного дня наглядач – саме молодший і уїдливіший у відношенні до в'язнів, ніж два інші наглядачі – приніс нам у відрі юшку, в якій жодної й картоплини не було, й став наливати її черпаком кожному в'язневі. На мій запит – нам суп, чи мутна вода належиться? – наглядач відповів: «Жріть, що дають, і за це дякуйте». Після такої відповіді я висипав «суп» із своєї посудини назад до відра, забрав і в решти в'язнів посуд з «супом» і теж висипав, кажучи, щоб забрали назад помиї й принесли суп.

 

За кілька хвилин мене забрали з камери, й два слідчі й комендант тюрпозу в коридорі в присутності наглядача питали мене.

– Ви зачєм камеру бунтуєте?

– Не я, а наглядач камеру бунтує, бо замість супу він нам сьогодні помиї приніс. Нехай покаже той суп – чи є в ньому картопля, або капуста чи пшоно? Чому решта наглядачів дають нам правдивий суп і горою повну чайну ложечку цукру, а цей струшує й дає нам тільки те, що в жолобку лишається?

 

Те, що я гудив тільки цього наглядача, а решту наглядачів ставив за взірець, мабуть переконало слідчих, бо вони не захотіли й слухати наглядача, коли той почав виправдуватися, й наказали відвести мене до камери. А за кілька хвилин наглядач приніс нам іншого супу й, роздавши, сказав мені:

– Не забувай, що за це ти дістанеш на три роки більшу кару.

– Зачини двері! – з притиском сказав я наглядачеві, й він умить зачинив двері, бо не мав права вступати в суперечки й непотрібні балачки з в'язнями.

 

Ще в одній камері

Певно для того, щоб решта в'язнів камери гадала, що мене за «бунт» перевели до нольовки, й боялась наважитись на щось подібне, мене з тої камери забрали. Потрапив я тепер до досить просторої, приблизно чотири на п'ять метрів камери; в ній було чотири ліжка й було в ній десять в'язнів – один з них запросив мене, як старого в'язня, уміститися разом з ним на ліжку.

 

У тій камері було кілька осіб з Зіньківського району: кол. фінінспектор Ігнатовський, два селянина з Бобрівника, один з Удовиченкових хуторів. Всі ці мої земляки, як і в попередній камері, не належали до виразних підпільних організацій. Розмовляли ми там на різні теми; в тюрпозі не бувало одвертих антисовєтських висловлень – хібащо друзі пошепки говорили між собою в цьому дусі.

 

У цій камері я почував себе значно краще; не така була тіснота, й камера була на сонячному боці. В коробі над вікном були дві відтулки, через які було видно двері, з яких виводили в'язнів на розстріл, і двері вхідного льоху, що в ньому розстрілювали. Тож коли наступної п'ятниці об 11 годині вечора наглядач загадав нам лягати спати, я не ліг, а дивився в відтулку, (в Полтавському тюрпозі не було старост у камері, й не було кому стежити за виконанням наказів наглядача) коли в подвір'ї погасло світло на стовпі, й заїхало авто чорний ворон, то я запросив охочих простежити розстріл. В'язні вже досить довгий час сиділи в тій камері, але не знали, коли й де відбуваються розстріли, й тепер деякі з них з перестраху цокотіли зубами.

 

По закінченню розстрілу авто виїхало з подвір'я, а ми, мов закам'янілі, стояли біля вікна, заки виносили трупи й кидали їх на фіру; після вкинення останнього трупа бричку накрили брезентом, і вона виїхала з подвір'я.

– Скільки нарахували трупів? – запитав я Ігнатовського.

– Одинадцять – відповів він; таку ж кількість і я нарахував.

 

Всі ми лягали до «постелі», але довго не могли заснути; часто переверталися з боку на бік; кожен щось думав, за чимсь тужив, чогось шкодував, бажав відплати – лише перед ранком ми поснули.

 

В'язень без шапки

Завдяки тому, що в тюрпозі, з невідомих нам причин, нас часто переводили з камери в камеру, це уможливлювало нам знати багато новин тюрпозного життя.

Так, коли я запитав одного селянина з Диканського району, що був зодягнений у теплий одяг, а не мав шапки – де його шапка? – то почув відповідь, що він мав гарну шапку сивого смушку, але в попередній камері Данило Литовка все добивався, щоб він продав ту шапку. Щоб позбутися ще якоїсь біди, селянин продав Д. Литовці свою гарну шапку й дістав за неї п'ятнадцять карбованців.

 

– Отже Литовка не журиться, що його чекає тяжка кара? – запитав я в'язня.

– А яка там буде йому кара! – сказав той і махнув рукою.

 

Пізніше наші друзі з волі подали нам вістку, що Д. Литовка одержав агентурну посаду в органах ГПУ на Одещині.