Криваві сторінки – Частина XІ. (автор: Суслик Р.Л.)

опубліковано 8 бер. 2013 р., 11:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 бер. 2013 р., 12:15 ]

Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму

Англія – 1956

Земляк з Полтавщини

Ранком, між 9 та 10 годинами, наш напрямок перетяла залізнича колія, а дещо праворуч від нас ми бачили хатку з городчиком, обгородженим старими шпалами. Очевидячки, там мешкав залізничий обходчик, і ми вирішили зайти до хати, напитися води, попросити їсти й спробувати розвідати, куди йде ця залізнича колія.

 

Гадали ми, що обходчик, живучи в такій пущі, мусить мати принаймні дробову зброю – тож для оборони взяли ми в кишені по дві з кулак завбільшки камінюки-голиші й умовились, що не будемо стояти близько один від одного й значить, якщо загрожуватиме зброєю, то лише одному, а другий матиме вільну руку для оборони.

 

Наблизились ми до хатинки; на городі порпався дідусь і лагідно привітався з нами. Ми попросили напитися, й дід виніс з хати дерев'яне відро й кухля.

 

Напившись, ми попросили дідуся продати нам будь-що з їжі, сказавши при цьому, що вже третій день нічого не їли. Розмовляли ми російською мовою, але дідусь перший розпізнав, що ми не москалі, й почав розпитувати, звідки ми є. Я сказав, що ми з України й почав своєї – що ми помилково вивезені до спецпосьолку, а тепер відпущені, але відстали від потягу і. т. д.

 

– А ви з якої губернії? – запитав дід українською мовою.

– Ми з Полтавщини. А Ви звідкіля? – радісним голосом запитали ми.

– І я з Полтавщини. Колись мав хутір між Сорочинцями й Лютенькою – відповів дід і запросив нас зайти на подвір'я.

 

Сівши на ослони, ми розповіли дідові, в який спосіб минулої ночі втекли від міліції, й тепер припускаємо, що по нашому сліду йде собака-шукач. Усміхаючись, дід поплескав мене по плечах і сказав: «По козацькому ви зробили, що так відважно ризикнули на втечу; а погоні за вами не буде, бо ви перебуваєте вже за 30 км. від місця втечі, та в тому місці й нема собаки-шукача; а міліція напевно наловила вже інших людей, бо цими місцями багато наших людей тікає.»

 

На наше питання, коли й чому дід потрапив сюди, він відповів.

– Ще в 1921 році мусив я залишити любу Полтавщину і то через синів, яких мав двох – старший був учитель, а молодший був ще молодий парубок. Пішли сини у повстанці до отамана Хрестового – може ви чули за нього?

– Чули, чули; а якже – казав я.

– Я не радив їм, жалів синів, казав, що й без них обійдуться, а сини мені на це – А хто ж буде Україні самостійність виборювати? Комнезами чи що? Тож старший був у повстанців сотником, молодший козаком, і обидва полягли в боях – і у діда по зморшках обличчя потекли сльози.

– Гарне мав я господарство – продовжував старий. – Але хутір мій конфіскували, так що я з старою ледве втекли; добрі люди допомогли, а то розстріляли б і нас, й оце аж тут знайшов працю залізничного обходчика. Від журби-печалі стара на другий рік померла, а я ще тиняюся на цім грішнім світі. Хочеться, тягне на Україну, та не маю жодних документів і не ризикую, щоб у заградзоні не затримали й не відправили до табору.

 

– Але солов'я байками не годують; ви є голодні, та бач як на те лихо я й хліба не маю – тільки завтра проїздитиме той потяг, що викине мені хлібину. А проте я таки щось розживусь для вас, поки що йдіть до лазеньки та відпочивайте.

 

Ми зайшли до лазеньки, а дід замкнув її двері на замок, взяв ціпок і пішов геть з подвір'я. Ми полягали на полицях і міцно заснули, так що й не почули коли дід уступив до лазеньки й почав будити нас, кажучи, що вже треба вставати, бо є друга година дня, й він роздобув для нас картоплі й квасного молока.

 

Маючи можливість ми й поголились.

 

Біленькі хатки, золоті лани – все це наше рідне

Щиро подякували ми дідусеві за його доброту й поміч. Він поцілував, поблагословив нас і дав пораду йти вздовж залізниці, але обійти ближчу станцію, на якій була перевірка заградотрядом; тут заградзона вже кінчалася й далі можна було пересуватися вільніше.

 

Ту станцію ми обійшли й потім, скориставшись тим, що товаровий потяг, підходячи до роз'їзду, зменшив швидкість, ми скочили на приступки, влізли в відкритий вагон-коробку з шверком, повикидали в кутку дрова, залізли в нору й солодко дрімали.

 

На світанку потяг наближався до великої станції; зіскочили ми перед семафором і пішки пройшли на залізничний двірець.

 

З таблиці дізналися ми, що за двадцять хвилин буде пасажирський потяг на Москву. Наших грошей вистачило купити два квитки до Курську. В Москві пересіли на, потяг Москва-Харків. їхали ми ніччю; пильної контролі не було; нам поталанило щасливо проїхати й ми висіли в Курську.

 

Там потяги порожняку (вагони, вивантажені з-під українського вугілля, руди, чавуну, машин, збіжжя, цукру, худоби, маса, курей, садовини, городини, вина і т. д., і т. п., повертаються з Московщини на Україну порожніми для наступного заповнення; так без перерви з України на Московщину їдуть повні вагони, а з Московщини на Україну порожні – це й зветься порожняком.) на Харків проїздили часто, але вдень ми не наважувались їхати зайцями й чекали вечора.

 

Довелося цілий день тинятися, а їсти хотілося нестерпно; харчі, що їх продавали на пероні, ще збільшували апетит. Було там молоко, кусники вареного м'яса, варені кури, яйця, а одна жінка продавала картопляні пляцки; купувати їх ми не мали за що, але жінка погодилася дати за чайник десять картопляників; тож матушки чайник, який так у пригоді був нам у тяжкій дорозі, прислужився тепер нам в останнє – дав нам змогу підживитись картопляниками.

 

Коли стемніло, ми сіли в порожній товаровий вагон потягу порожняку й на світанку були в Білгороді – їхати на Харків ми не ризикнули. Розпитавши на станції дорогу на Богодухів, ми вийшли з Білгорода;

 

Коли ми наближались до першого хутора, то сонце з'явилось на обрії, щоб не спізнитись розбудити трудівників української землі. Бачили ми білі хати, сади, соняшники на городах, і серце радісно билося. Біленькі хатки, золоті лани – все це наше рідне, любе українське. В ранковій прохолоді, вдихаючи пахощі дозріваючих обабіч нас хлібів, не відчуваючи ні втоми, ні голоду, проминули ми майже сонний хутір.

 

Пройшовши кілометрів два від хутора, ми наблизились до крейдяних покладів і декілька хвилин йшли повз них.

 

Дивлячись на білі гори, казали ми собі, як то Творець був дбайливий до українців, що навіть і про крейду для наших жінок не забув. А чи всі ми належно дякуємо Богові за всі наземні й підземні багацтва України? Чи всі ми стаємо на їх захист від загарбницької Москви? Ой далеко не всі.

 

Надибав я камінь кремінь (для кресала), якими були густо уквітчані крейдяні поклади; був він гладенький, в качаче яйце завбільшки – поклав його до кишені піджака.

 

Йшли ми години дві, минаючи кілька хуторів ліворуч і праворуч від дороги; пройшовши понад десять кілометрів, увійшли ми в невеликий, хат на двадцять, хутір. В одній садибі бачили ми господиню-молодицю й розпитали у неї дорогу на Богодухів. Ми соромилися в неї просити їсти; аж я пригадав, що маю ще 40 копійок й запитав молодицю, чи не могла б вона нам дати за ці гроші що-небудь поїсти. Господиня винесла з хати кусень з пів кілограма хліба з суржику ячменю й жита; лівою рукою я брав хліб, а правою давав свої 40 копійок.

 

– Хіба ж у мене совісти немає, щоб у подорожнього останні копійки брати – привітно усміхаючись сназала молодиця.

 

Далі за декілька кілометрів було село, в якому, як казала нам молодиця, була сільрада й міліціонер; ми обійшли його польовими дорогами. Ночувати зупинились у хуторі з одинадцяти хат. Жінка, яку ми там побачили, направила нас до хати, де жила бездітня родина й де було місце для спання. Дійсно, господарі там були дуже привітні й дали нам повечеряти. Господарям ми розповідали ту ж байку, що були помилково вивезені на Сибір, і дещо розповіли про жахливі умови, в яких перебувають розкуркулені, вивезені з України.

 

– Видно й по вас, яке там життя – казала господиня, журливо похитуючи головою. Ми попросили спати у хліві, бо були надто обвошивлені.

 

Тільки но почало сіріти, й ми рушили далі. Удень ми випросили в одному хуторі поїсти, а надвечір наблизились до міста Богодухова. Заки смеркалось, ми з годину відпочивали біля шляху, а в присмерку, не звертаючи на себе уваги, пройшли місто. Коли минали останню хату, я сказав побратимові, що ночуватимемо ми у степу, вечеряти нам ніхто не дасть, тож треба тут попросити хліба. Побратим не погоджувався просити, й я сам пішов до хати.

 

У хаті горіла лямпа; я зазирнув у вікно й побачив у кімнаті лише господиню – ми уникали зустрічі з молодими, щоб у недобрий час не трапити на комсомольця чи партійця.

 

Зайшов до кімнати. Моя ти ненько! – на ліжку лежав зодягнений здоровенний парубійко.

 

Я привітався й попросив у господині кусник хліба; та пішла до кухні, а тим часом у хату увійшов чоловік невисокого росту, років понад п'ятдесят, очевидно, господар. Не вітаючись, питає він (одне слово українське, а кілька російських):

 

– А це що за чоловік?

Господиня саме вийшла з кухні з кусником хліба й сказала, що цей чоловік хліба просить.

– А ти хто такий і звідки йдеш? – питає мене господар хати.

– Йду я з Харкова, працював на будові; будову закінчили, й я повертаюсь до колгоспу на жнива – відповідав я.

– А. . . Так ти, значить, дезертир трудового фронту – далі сікається господар.

– Який же дезертир, коли мене пустили на жнива – виправдуюсь я.

– Брешеш!

– Тату. Чи то воно Вам потрібно – то його справа, де був, що робив, куди йде – заспокоюючи, озвався син.

– Е ні! Це ж є зривщик п'ятирічки – й дідок схопив мене за поли піджака, виходячи разом зі мною з хати. Я весь час просив пустити мене, але дід і слухати не хотів, кажучи «Ходім в міліцію; хай там розберуться, що ти за птах.»

 

Вийшли ми на вулицю; там я з усієї сили крутнувся навкруги себе; дідок хоч і впав, але не випустив з рук поли піджака, які були незастебнуті. Щоб затримати поли й ще дужче крутнути діда, я засунув руку в кишені й там натрапив на кремневе яйце, взяте мною на крейдяних горах. Ним я щосили ударив у лице нахабника, й той, пустивши мою полу, як скошений упав на землю, несамовито кричучи. Я ж кинувся бігти, нагнав побратима, який тим часом уже далеченько відійшов, і ми з обережности звернули з дороги на стежку між ланами.

 

На світанку наблизились до напівзруйнованого вітряка; близько нього було кілька овочевих дерев; купи глини й битої цегли свідчили про те, що недавно то був хутір господаря. Ми залізли у вітряк і міцно заснули.

 

Пробудились ми в обідню пору. Їсти хотілося жагуче, але, щоб уникнути халепи, ми вирішили, що не будемо просити їсти. За кілька кілометрів від вітряка ми наблизились до невеликого хутора, докладно розпитали там дорогу на Чупахівку, а з Чупахівки я і з зав'язаними очима потраплю додому

 

– Отак на світанку цього дня ми щасливо прибули до тебе, Олю – закінчив своє оповідання Гриць.

 

– Мій побратим не має куди йти – додав він. – Батьки вмерли в спецпосьолку Куклові; сестру лишили в Вологді. Отже нехай він перебуває у нас; удвох ми перейшли через усі небезпеки втечі й довгої, тяжкої дороги, вдвох маємо ми й мститися за наших рідних.

 

У своїй хаті

Вже смеркало, і ніч надійшла, а побратими все ділились спогадами про свої поневіряння – але з обережности говорили неголосно й світла в хаті не світили. Розповідала й Ольга про своє нещастя.

– І моїх батьків за тиждень по Різдві теж вивезли до Сибіру, втираючи сльози, казала вона – й до цього часу не маю жодної вістки від них.

– Мабуть, Ольго, й не матимеш – стверджуючим тоном сказав Гриць. (Варто зауважити, що Москва дбає, аби злочини нелюдського знущання й нищення, які вона провадить над поневоленими нею народами, в першу чергу над українцями, дещо приховати й одурити принаймні легковірних. Тож у час розкуркулювання, нищачи сотні тисяч хліборобів, сотням із них Москва давала цілком пристійні умови й гарний заробіток; ці одиниці писали рідним та знайомим, що живуть добре й не нарікають на життя. Від таких листів (бо інших не було) ширився розголос, що розкуркуленим на півночі живеться добре. Від 1935 року траплялося, що дехто з розкуркулених і вивезених на північ приїздив добре зодягнений і при грошах у рідне село на відпуск; активісти у фуфайках, порівнюючи до них виглядали злиденно й вони, заздрячи казали – клятим куркулям скрізь добре живеться. Але так було тільки для одиниць, спеціяльно визначених.)

 

– А знаєш, Грицю, – казала далі Ольга – чому і мене разом із тобою не вивезли. Наш голова сільради, партієць смердючий, поклопотався, щоб мене залишили, бо мав надію, що я стану його любкою; вже кілька разів казав мені, що буде ходити до мене, або поїду я шукати Грицька. Доводила я йому, що так не годиться, що він має жінку, має дітей, що не личить йому, як представнику влади, так чинити. А він мені на це: «Дурницю ти, Ольго, верзеш. А як господарку твою забирали, то це ж дякуючи мені залишили тобі кофтину, спідницю й платок на святковий день; і коли Грицька вивозили, то ніхто інший а я добився того, щоб тебе залишили дома».

– Дуже дякую Вам, товаришу голово, за таку ласку до мене – кажу я йому. А він своєї: «Е то пусте така дяка; он прийду до тебе ввечері, то тоді подякуєш».

– Е ні, ні! І не думайте, не приходьте, бо до хати не пущу, кричатиму, сорому Вам нароблю.

– А добре було б, побратиме, якби той комуніст сам прийшов до нас, а не ми до нього – казав Гриць.

– Не зле було б, Грицю – відповів побратим.

– Тож як голова ще буде до тебе, Ольго, чиплятися то ти не відмовляйся; хай прийде він до нашої хати.

– А хто це тепер носить твою гарну одежу? – за питав якось Гриць.

– Та хто – комсомолки та дружини й дочки активістів.

– Оце є найсумнішим – зауважив Гриць – не в самій одежі тут, Ольга, річ. Лихо в тому, що таким чином москалі щеплять нашому народові руїнницькі навики, а це матиме далі важкі наслідки. Одіж, що ти придбала тяжкою працею власних рук, або рук твоїх батьків, від тебе забрали, а сусіди без гризоти сумління надягають її на себе; отже вони не шанують і не цінять здобутків твоєї праці, то хто ж цінитиме здобутки їхньої праці? Це ж є повернення до рабських часів коли праця звичайної сірої людини не шанувалась, і здобутки її не охоронялися законом. У тих дівчат, які одягай твій одяг, соввлада на протязі їх життя привласнить їхньої праці в тисячу разів більше, ніж вартий твій одяг, а вони вже не матимуть права протестувати проти цього, бо самі перші порушили закон християнської моралі.

 

Зацікавилась Ольга, чи залишився хоч хто в живих з перших потягів, що прибули до Куклова.

– Дехто лишився – відповідав Гриць – майже виключно молоді й дужі на силі. Родина Паради, батько й мати та син, парубок, як дуб, були при доброму здоров'ю. В родині Ярових з Дніпропетровщини батько, мати, сини й дочки померли, а один син лишився. Михайлов Костя (грек з України) з братом кульгавим, міцні парубки, теж лишалися живими. Король Іван Сидорович з Харківщини, коваль за фахом, працював у кузні з синами Іваном і Сергієм, а дочка Лідія з матір'ю теж працювали й усі лишилися живі. Гаргуль Федір з Донбасу Гришинського району Константинополь ч.2 лишився живий з двома дочками-красунями й то тому, що старша дочка, як фахівець бухгальтер, була продана конторі лісопункту Воложка в 26 кілометрах від Куклова; вона могла на волі трохи розжитися харчів і час від часу приносити батькові й сестрі. (У 1931 році старого Гаргуля було засуджено на 10 років за агітацію серед спецпоселенців і відправлено в Котлас у поправнотрудовий табір (кацет); раб не мав права нарікати на свою долю, й на такі нарікання діставав тяжку кару. Напередодні війни Гаргуль повернувся з Котласу на Україну. Всю родину Короля теж судили, й кожного було теж засуджено на 10 років до поправно-трудових таборів і вивезено з Куклова.)

 

Право торгівлі людьми належали органами ГПУ, НКВД.

Я навожу тут вислів Гриця Удовиченка «була продана»; читач, та до того ще й «демократичний», може при цьому скептично похитати головою й засуджувати автора за наклеп, кажучи, що продаж людей зник уже давно разом із рабством.

 

Світ знає, що в наші часи продаж рабів проводиться тільки в одній напівдикунській країні Африки; про те ж, що комуністична Москва торгує людьми-невільниками, світ не знає, бо це відбувається за залізною заслоною, та, крім того, в лексиконі Москви слово продаж по відношеною до людей не вживається – замість того, про спецпоселенців пишуть, що він (вона) «отпущен на вольную работу»; про в'язня поправно-трудового табору (кацету), що він «разконвоірован і откомандірован» до такої то установи, заводу, треста і т. п., що купили в'язня (в'язнів).

 

І в українській еміграційній пресі торгівля людьми в Совєтів не висвітлена. Об'єкт торгівлі, невільники, що незадовго перед тим були ніби правними совєтськими громадянами, Москва арештує, засуджує до кари, тримає їх у напівголодному стані, в жахливих житлових умовах, на важкій фізичній праці – й тим підриває їхню моральну стійкість і духову відпорність. Коли такий тероризований невільник стає об'єктом торгівлі, й при цьому умови його життя й праці дещо кращають, то він внутрішньо вже не є в стані протестувати проти цього, не журиться цим і навіть є задоволений з такого продажу. Можливо, що з цих мотивів і преса наша не приділяє цьому явищу, як такому, що не погіршує, а поліпшує стан в'язня, належної уваги. Але треба пам'ятати, що й у часи работоргівлі, в початковому, вишкільному періоді вона мала менш відразливі форми, й тільки з бігом часу набирала повністю своїх драстичних форм.

 

Ми не є певні, що в ці роки не відбувається торг між СССР і Китаєм європейськими фахівцями, яких Москва «наловила» в Німеччині й країнах-сателитах.

 

Чи є різниця в торгівлі людьми в колишні рабовласницькі й теперішні Московсько-Совєтські часи? Так є. В рабовласницькі часи торгували людьми переважно приватні особи, а за Московсько-Совєтських часів право торгівлі людьми належить монопольно державі й провадиться органами ГПУ, НКВД.

 

У рабовласницькі часи мірилом вартости раба для чоловіка був його вік і фізична сила, а для жінки – вік і вродливість; в комуністичній же практиці мірилом вартости раба є ступінь фаховости (кваліфікованости) невільника.

 

За рабовласницьких часів раб не одержував на руки платні, а в теперішній комуністичній державі невільник одержує невеличку платню, в залежності від умовин. Якщо покупець забезпечує купленого в'язня житловим мешканням, то вираховується, скільки коштує на місяць мізерна норма їжі (денно пів кіла хліба, тарілка зупи, шклянка чаю), й місячна вартість цього раціону раз на місяць видається в'язневі на руки.

 

У рабовласницькі часи людина, що її продавали, журилась з цього, а при теперішньому модерному рабовласництві невільник тішиться, що його продано. Так наприклад дочка Гаргуля дуже тішилась, коли після продажу з куреня чи брудного барака вона перебралась до теплого кімнатного помешкання, коли замість тяжкої фізичної праці в лісі на холоді вона за своїм фахом сіла в крісла бухгальтера в теплому приміщенні, коли замість гливкого чорного хліба і кусника солоної риби вона мала кусник випеченого хліба й тарілку гарячої зупи; коли вона, приречена на повільну смерть, тепер уже не думала про неї й навіть дбала, щоб не допустити до смерти батька й сестру. Правда, за всі ці вигоди вона мусила працювати 16 годин на добу, себто працювала за двох осіб й за цю працю одержувала 15% заробітку однієї особи, а решту 85% потрапляли до кишені новітнього баріна-москаля, коменданта спецпосьолка Куклова товариша Боригіна.

 

Практично продаж оформлювався так. ГУЛАГ продавав «ізлішєк» кваліфікованої робочої сили, припустимо, інженера будівельника (в'язня) якомусь трестові за платню 600 крб. місячно. За умовою трест на харчі видає на руки цьому інженеру 35 крб., а решту 565 крб. платить до каси ГПУ. В свою чергу адміністрація табору, у списках якого лічиться в'язнем проданий інженер, виплачує від себе йому 25-40 крб. премвинагороди, а решта 525-540 крб. є чистим прибутком ГПУ.

 

У роки мого перебування в'язнем (1931-35 р.) продаж в'язнів був широко практикований. Продавались: інженери, архітектори, механіки, електрики, лоцмейстери, топографи, лікарі, плановики, економісти, статистики, бухгальтери та люди інших кваліфікацій.

 

В'язнів-фахівців купували: Сєвєролєс, трести, заводи, артілі, кооперативи та інші установи й організації віддалених таєжно-північних районів СССР. В ті місцевості фахівці не хотіли їхати добровільно, а якщо деякі їхали, то тільки на рік чи два, щоб добре заробити й повернутися додому; отже в ці райони фахівців постачало ГПУ порядком продажу в'язнів, які ще й тішилися цим, бо при цьому потрапляли в кращі житлові умови та ще могли находити й інший заробіток, виконуючи на замовлення різні завдання (консультації, нагляд за будівництвом, складання плянів і т. д.).

 

Для державної економіки це було корисним, бо один кваліфікований працівник виконував працю за двох, трьох, а платні не діставав і за одного.

 

Найціннішим же для в'язнів було те, що їхні родини могли приїздити й оселюватись близько від своїх проданих батьків, себто уможливлювався зв'язок з родиною.

 

Ми освітили тут коротенько так би мовити роздрібну торгівлю в'язнями-фахівцями; але крім того була й масова, гуртова торгівля тисячами й десятками тисяч людей – під яким титулом вона реєструється в совєтських паперах, це є таємниця московських міністерств, про яку людність довідається хіба після знищення московської работорговельної імперії.

 

При такій системі працівникам ГПУ-НКВД доводилось іноді натрапляти на труднощі, бо совєтська конституція не має параграфів, які регляментували б взаємовідносини вільних з невільними. Для прикладу – комендант спецпосьолка Куклова Боригін мав сам виробляти закони для невільників і він же й доглядав за їх виконанням.

 

У 1937 році дочку Гаргуля (бухгальтера) засватав мій знайомий, тоді вже вільний Д. М-ка, що відбув одинадцять років ув'язнення й після звільнення поступив на лісобіржу трактористом по вільному найму. Наречені обоє звернулися до коменданта Боригіна й цим поставили його в прикре становище; бо ж у сталінській конституції нема параграфа, який говорив би про шлюб вільних з невільними, або який би забороняв невільним дівчатам взагалі брати шлюб. Боригін задумався. Він, звичайно, не припускав і думки про переведення Гаргулівни у вільний стан; навпаки, наслідуючи дух кріпацьких часів, він намагався краще перевести її нареченого в невільники й хитро почав умовляти його зареєструватися під прізвищем своєї нареченої. Але М-ка на це не піддався, й Боригін виписав таки шлюбну метрику на прізвище М-ка.

 

І після шлюбу Гаргуль працювала на старому місці бухгальтером лісопункта Воложка по 16 годин на добу, й платню її так само забирав комендант спецпосьолка Боригін. Чоловік М-ка залишився вільним, одержував платню на руки й утримував свою дружину-невільницю; але в 1938 році вони втекли на Україну – «хахол» таки перехитрив.

 

У 1938 році в п'ятдесятьох бараках спецпосьолка Куклова жило може якихсь пів тисячі невільників; грубі тисячі померли, інші розбіглись та були продані різним підприємствам. Боригін задумав тоді вдатися з проханням до урядових чинників про розшук «беглих», щоб у такий спосіб збільшити населення спецпосьолка, бо праця по «освоєнію» таєжной землі рухалася надто повільно.

 

Свої заходи Боригін не довів до кінця, бо в них відпала потреба – в зимі 1939 року почали прибувати потяги з «звільненими від польсько-панського ярма» хліборобами Волині й Галичини. Вони оселились у хоч і переповнених блощицями, але сухих бараках; в ті часи була вже кухня й лазня – в порівнянні з зимою 1930 року «жіть стало лучшє, жіть стало вєсєлєє» (Сталін).

 

Варто зазначити ще той факт, що в 1936 році, після проголошення сталінської конституції і ніби в зв'язку з нею, Боригін на два тижні склав обов'язки коменданта, підступно зібрав у спецпоселенців підписи, що вони бажають, щоб він був комендантом – а після того ще з більшою люттю й садизмом знущався над своїми невільниками-українцями.

 

Кара запроданцеві

Але ми відхилились від наших утікачів.

 

Тих харчів, що їх Ольга купила, продавши кофтину, вистачило тільки на три дні; отже продала вона останню хустину й за вторговані гроші купила харчів (пшона, олії й кілька паляниць) на цілий тиждень. Два рослі чоловіки, виснажені на засланні й під час втечі, для відживлення потребували багато їсти, а не було за що купувати харчів, не було чого й продавати, й Ольга цим тяжко журилася.

 

Побратим усе підбивав Гриця щось чинити, на щось наважитися, кажучи, що вони ж мають зброю.

 

– Так що, злодіями нам ставати? – іронічно питав Гриць.

– Ні, боронь Боже – заперечував побратим – але все ж таки, якби ми пішли до тих активістів, що забрали одежу твоєї дружини й інші речі твого господарства, та хоч частину цього відібрали назад, то хіба це було б злодійством?

– Було б це злодійством чистої марки – відповідав побратимові Гриць.

– Хіба можна карати злодія тим, що у нього викрасти ним украдене? Таке поступовання веде тільки до морального розкладу суспільства.

 

Але побратим усе тиснув на Гриця, кажучи, що вони тепер у такому скрутному стані, коли не можуть дотримуватись принципів високої моральності, що на завтра вони не мають чого їсти, що Ольга у розпачі плаче, що треба їм взяти пару курей у будь-кого з активістів.

 

Гриць врешті дав згоду, але казав що він має на думці інше джерело, яке дозволить їм не спухнути з голоду. СОЗ забрав у нього посів озимини, на який він уклав посівний матеріял і працю; скоро скінчується косовиця озимини, й можна буде вночі ходити в степ оббивати колоски снопів; щоб не було підозри на Ольгу, треба буде ходити не тільки на Грицеве поле, а й на поля інших господарів, вивезених на північ.

 

Якось уночі Гриць з побратимом принесли таки дві курки. Вдень пішла Ольга до центру Удовиченок, щоб дізнатися, які є балачки з приводу викрадення курей.

 

Вертаючись, здибала Ольга голову сільради. Навіть і не привітавшись, суворим голосом звернувся до неї:

 

– Останній раз кажу тобі, Ольго. Або я ходитиму до тебе, або розберемо твою хату, а ти вибирайся куди хочеш.

– Отакої! – задиракуватим голосом відказала Ольга. – А я то хіба винна, що товариш голова тільки язиком, а не ногами ходить до мене.

– Ну то чекай же – прийду сьогодні.

 

Розповіла Ольга дома, що вона чула про пропажу курей; сказала й про зустріч з головою сільради та про розмову з ним. Гриць з побратимом приготувалися – наладнали мотузки, сокиру; взяли три цегли й кожну обвинули навхрест дротом. Коли смеркалось, то побратим з сокирою вийшов у сіни, а Гриць з обрізом був у хаті. Ольга скинула лише кохтину й сиділа на ліжку.

 

Доходила дванадцята година ночі, як у віконницю зачиненого проти ліжка вікна хтось постукав. На запитання Ольги почувся упевнений голос голови. Ольга хутко відчинила навстіж сінешні двері, закликаючи заходити, й вибігла за хату, ніби за потребою.

 

Голова вступив до сіней із гвинтівкою на лівім рамені, й тут побратим із-за дверей ударив обухом у тім'я голови; від удару той захитавсь ніби п'яний, і в цей момент побратим ззаду міцно стиснув карок, уп'явши пальці в горло голови.

 

Підоспівший Гриць ухопився за ноги, й голову повалили на долівку сіней, обвили петлею карк і міцно скрутили цуркою, зв'язали ноги, прив'язали руки до тулуба – отак без жодного звука упорались з головою, вийняли у нього з кишені гаманець, взяли його гвинтівку й, забравши три цеглини, віднесли трупа до ставу.

 

Прив'язуючи цеглину до карку голови, Гриць казав – цю медаль маєш за зраду своєму народові, Україні й за вірну службу Москві.

 

Прив'язуючи цеглин до правої ноги, Гриць казав – цю медаль маєш за моїх батьків, братів та сестер, що ти їх вислав на Сибір.

 

– Прив'язуючи цеглину до лівої ноги, Гриць казав – цю медаль маєш за моїх сусідів, односільчан і всіх тих, що ти їх викидав з хат, вивозив під бугри, віддавав москалям на поталу й знущання, й які в тяжких конаннях приймають смерть у Сибіру, Уралі, в північних просторах Московщини.

 

Прив'язавши цеглини, трупа пустили в воду на глибокому місці ставка.

 

Минув день, два, три… Розголос про зникнення голови сільради на Удовиченках розійшовся по околицях; й у нас у Зінькові про це було відомо. Говорили про те, що голова був у сільраді до одинадцятої години вечора й, виходячи, казав черговому сільвиконавцеві, що йде додому. Між сільрадою та його хатою й стрілу не було, гейби корова язиком злизала нашого голову – казали діди.

 

Заворушились ГПУ й міліція, але вони були безрадні й не могли натрапити на слід; кілька разів переглядалися списки чоловічого населення сільради, але не було кого запідозрити на якийсь рішучий, відважний чин – здавалося, що на Удовиченках залишились тільки прихильні до соввлади й покірні люди.

 

А тим часом Гриць з побратимом ходили ночами оббивати снопи й щоразу приносили кілограмів двадцять пшениці з половою. Молоти не було де, та Ользі й не випадало молоти зерно, бо ж відомо було всім, що колгосп забрав у Ольги весь посів озимини. Доводилося Ользі носити у кошику продавати на базар у Зіньків кілограмів по десять пшениці й купувати за вторговані гроші харчі.

 

Гриць з побратимом полягли в облозі

Надійшов місяць листопад. Пильні й досвідчені очі молодиць помітили вагітність Ольги. Почалися пересуди; молодиці стали пильніше доглядати своїх чоловіків, чи часом вони не заходять до молодої вродливої Ольги.

 

Вагітністю Ольги зацікавився й новий голова сільради, який вирішив особисто пересвідчитись, хто з чоловіків відвідує Ольгу. Взявши з собою активіста, голова сільради темного листопадового вечора тихенько наблизився до Ольгиної хати й, приклавши вухо до віконниці, що нею було зачинено вікно проти ліжка, пильно прислухався. Почув він неголосну розмову; свідчило це, що Ольга була не одна в ліжку.

 

Кілька вечорів підслуховував голова і дійшов до висновку, що в хаті Ольги є чоловік і то не один. Про свої спостереження він повідомив Зіньківське ГПУ.

 

Коли вранішній світанок, крізь одне незачинене вікно близько дверей, вже витиснув темряву з кімнати, Гриць ще лежав у ліжку й бавився дитям. Ольга ж уже встала й, наблизившись до дверей, щоб вийти в сіни, побачила крізь вікно, що до брами скорим кроком наближався загін з понад двадцяти міліціонерів.

 

– Грицю! Міліція! – перелякано крикнула Ольга, хутко взяла дитину з ліжка й зайшла в сінешню комору.

 

Гриць миттю зняв обріз з цвяха над ліжком, в одній білизні підбіг до вікна й став біля стіни. Побачив, що попереду підходив до хати чорнявий, середнього росту агент ГПУ – Гриць стрілив йому в груди. (Зіньківське ГПУ ширило чутки, що тому агенту куля лагідно пробила легені, але він зостався живий і доходив до здоров'я. Кружляли чутка, що він помер, але, щоб населення не тішилося з смерти гепеушника, трупа відвезли автом до Полтави. В усякому разі він назавжди зник з нашого міста.)

 

У момент агент і міліціонери подалися назад. Гриць не бачив ворогів через зачинені вікна, але стріляв у ті вікна навмання. Побратим, що спав у кухні, й собі почав стрілянину з вікна кухні.

 

Чулися часті стріли й брязкіт розбитого шкла; налякані міліціонери розбіглися, як щури – за хлів, льох та клуню. Гриць залишився в кімнатах, а побратим зліз на горище, з чотирьох боків вишив по парці в даху й обсервував у дірки. Ось один сміливіший міліціонер обережно висунув з-за хлівця над льохом краєчок свого писка – і в момент стріл побратима з горища хати прошив обидві щоки й поторощив йому кілька зубів. (Той ранений міліціонер з перекошеним обличчям у рубцях, відійшов, як інвалід, на пенсію.) Міліціонер, спливаючи кров'ю, поліз за клуню.

 

Це в такій мірі налякало решту міліціонерів, що більше вже ніхто не наважувався виглядати з-за укриття.

 

Гриць з кімнат, а побратим з горища хати час від часу робили по кілька стрілів у хлів і клуню й тим тримали міліціонерів прикутими до своїх схованок. Козаки стріляли з різних місць, і, після уважного спостереження, міліція прийшла до висновку, що в хаті є чотири озброєні особи.

 

Козаки мали час одягтися й поїсти; вони поставили собі завдання затримати міліцію до вечора в бездіяльному стані, а тоді з наступом темряви втекти з хати. В свою чергу міліція розуміла намір обложених і вжила заходів для збільшення своїх сил, викликавши телефонічно з Гадяча кілька десятків міліціонерів для помочі.

 

На лихо, серед міліціонерів знайшовся відважний комсомолець, донський козак; як уже сутеніло, він сів на коня, взяв у руки зроблений з прядива, змочений у нафті, запалений смолосикп, в галоп наблизився до хати з того боку, де були зачинені вікна, протяг огнем по солом'яній стрісі, на розі хати заткнув смолоскип у стріху й хутко подався геть.

 

Побачивши огонь, побратим зразу ж став розшивати парки й спихати їх на землю; але його зусилля були марні – огонь взяв перевагу, все поширювався, й побратим зліз з горища. Огневі язики немилосердно-швидко злизували дах хати.

 

Справа ставала безнадійною. Поцілувавши Ольгу й дитину, Гриць відчинив сінешні двері; з дитиною на руках Ольга вийшла на подвір'я, й її зразу заарештувала міліція.

 

Зачинивши двері на засуви, побратими продовжували стріляти з вікон, але не довго; кімнати наповнялися димом, який роз'їдав очі й не давав дихати. Отже Гриць і побратим умовились тікати – один праворуч, а другий ліворуч – і вибігли з хати.

 

Гриць вибіг за клуню і націлив обріз у міліціонера, але, замість стріла, тільки затвір клацнув – у цівці не було патрона. Тієї ж секунди міліціонер Р. Макуха, мешканець м. Зінькова, на віддалі двадцяти сантиметрів від цівки гвинтівки, стрілив у голову Гриця.

 

Підбадьорені міліціонери тепер повибігали із своїх схованок і побачили ще одного, який утікав степом; розпочалася шалена стрілянина по ньому; не добігши кільканадцять метрів до кущів, побратим Гриця упав забитий.

 

Забитих обшукали; у Грицевого побратима знайшли шкіряний гаманець; присутній при цьому голова сільради зразу пізнав, що то був гаманець забитого голови й журливо зауважив: « Так ось хто злизав мого попередника.»

 

Трупи Гриця й його побратима наступного ранку відвезли до Зінькова, і як вісім років перед тим отамана Хрестового з побратимом – гицель закопав їх на міському кладовищу.

 

Цей героїчний чин двох синів козацького роду восени 1930 року на Удовиченкових хуторах дуже підсилив на дусі нас підпільників і ствердив доцільність збройного спротиву ворогові. Шкодував я, що, посідаючи таку велику кількість патронів, козаки в останній сутичці замало втрат завдали ворогові; але й попри це показали вони, чого вартий активний спротив однієї лише хати. Дійсно: І проти двох козаків, що вели цілий день перестрілку, нашому ворогові треба було мобілізувати збройні міліційні сили двох районів.

 

Гепеу-міліційний апарат був у небезпеці й напруженні; телефонічно повідомлялося Полтаву про перебіг облоги, а в сусідніх районах просилося помочі.

 

Цілий день медична обслуга лікарні була мобілізована для військових потреб і доглядала ранених.

 

Кожен щирий українець серцем і душею вітав хутір і його оборонців і тим викресував у душі своїй ще одну іскру ненависти до москаля.

 

У народі широко, до подробиць коментувався перебіг облоги, з власними зауваженнями й побажаннями; приміром – якби він (Гриць) подав у цівку патрона, то не було б уже у нас Макухи; то дим їх запаморочив, а то б вони напевно втекли і т. д. Тобто не з книжок, а на живому чині плекалися культ героїки й романтика зброї.