Криваві сторінки – Частина IX. (автор: Суслик Р.Л.)

опубліковано 4 бер. 2013 р., 12:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 бер. 2013 р., 12:52 ]

Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму

Англія – 1956

 

Ліквідація НЕП-у

У часи НЕП-у, користуючись тимчасовим внесенням у комуністичну диктатуру деяких засад демократії, антибольшевицьке підпілля й активні національно свідомі люди часом посідали міцні позиції в совєтському апараті. Взагалі в ті часи головну увагу зверталося не на те, що і як апаратчик робить, а на те, як він висловлюється перед органами совєтської влади – це створювало можливість в багатьох відношеннях робити не на користь большевизму.

 

Тоді підносилось гасло змички бідняка з середняком, і середняцький елемент у обов'язковому порядку притягався до праці в совєтських урядових установах та кооперації.

 

Але в 1928 році боротьба всередині провідної верхівки комуністичної партії – Троцького, Сталіна, Зинов'їва, Каменева, Рикова, Бухаріна – принесла перемогу Сталіну, який почав здійснювати багато точок програми Троцького; стало очевидним, що доба НЕП-у кінчається, а надходить доба здійснення програми ортодоксального соціялізму. Ураховуючи це, я вирішив завчасно зменшити своє господарство, продав два злучні бугаї й став учитися на платних приватних курсах бухгалтерії.

 

Було кинено гасло: «не по словах, а по ділах пізнаваймо людей!». Для всіх противників комунізму справа хутким темпом пішла на зле. З'явилися експортні господарства; зазнала тяжкого удару Автокефальна Церква; перестріляно було тих, хто раніш відкрито із зброєю в руках боровся проти соввлади й був амнестований, але не законспірував себе зміною місця мешкання.

 

Я усвідомлював, що кінчаються часи, коли люди змагались за право виборчого голосу, за посвідки для командировок до вузів, за підвищення ліпшої частини бідняків до економічного рівня середняків з тим, щоб цю частину нашого народу втягти до активного спротиву комунізму, що наближаються часи, коли нарід весь мусить взятися за зброю й боротися за збереження себе, як нації.

 

Але для цього потрібні національно свідомі й здібні організатори, керівники збройних відділів, бо без доброго, мудрого проводу нарід являє собою якусь нестійку лаву. А старих випробуваних організаторів збройної боротьби проти большевиків на ті часи в селах уже не було – вони були перестріляні; ті ж, що зуміли себе зберегти, втекли з своїх рідних околиць.

 

Таким чином справа виглядала ніби безнадійно, бо хоч і були люди з освітою й військовим стажем, що надавались би на керівників повстанських загонів, але в них бракувало відваги – духу козацького.

 

Невже ж тяглість збройної боротьби проти окупанта має перерватися? – з сумом на душі запитував я себе. І душа моя, ніби вириваючись з цих обіймів, нашіптувала мені – А чому ж ти не відважуєшся заступити місце поляглих побратимів? – і в вужчому колі своїх однодумців я дав згоду організувати збройну підпільну групу Спілки Визволення України (С. В. У).

 

Розкуркулення й колективізація

Готуючи удар по українському селу, Москва добре розуміла, що українські хлібороби спродуватимуть худобу, аби вона не дісталась до колгоспу; і дійсно в той час продавалась величезна кількість худоби.

 

Щоб м'ясо української худоби збільшило запаси Москви (засолений у бочках обвал може переховуватись у льодовнях довший час), у нас у Зінькові й взагалі на Полтавщині скотарсько-молочарська кооперативна система організувала закуп худоби й заготівлю обвалу для МСПО (Моск. Союз. Потреб. Обществ). На різницях різали воли, корови й бузівки, від костей обрізався м'якуш, солився та пакувався в бочки (Москва безперебійно доставляла бочко-тару). Кістки купували заготовані утильсировини, шкіри відправляли за нарядами, а лівер («рожкі да ножкі») продавався місцевому населенню.

 

У першій п'ятирічці Москва – крім приховуваних способів грабунку України – повела широкий і відкритий грабунок добра, накопиченого кількома поколіннями українського народу. Почалося з того, що в міських будинках відривались ґаночки з прутового заліза, які були вмонтовані поверх дверей. На кладовищах забрали залізні хрести й огорожі над могилами; з церков зняли дзвони й забрали залізні огорожі й брами, серед яких були й старовинні мистецького виробу.

 

По жнивах 1929 року розгорнулася на селах плянова «ліквідація куркуля, як кляси». Десятигектарні хліборобські господарства розпродувались повністю, починаючи з будівель і кінчаючи горщиками та взуттям і одягом, що діти в нього були взуті та зодягнуті. З наступом пізньої осени «куркулів» почали вивозити під бугри. Такі місця були визначені за селами В. Павлівка та Комиші – по Чупахівській дорозі; вивозили туди родини з дідами та малими дітьми включно й залишали їх під голим небом, часто під вартою активістів, забороняючи їм зустрічатися з родичами й взагалі з колишнім населенням. Ці беззахисні люди копали собі там вхідні ями й хоронились у них від вітру, дощу й холоду. Частина з них, що була сміливою й менш обтяжена немічною родиною, старими та малими, тікали – Бог знає, що з ними сталося. Частина умерла, а частина, при людській допомозі – харчами, паливом та іншим – перезимувала і весною копали вони коло землянок грядки й садили городину. Іншу частину розкуркулених вивезли на північ до Московщини.

 

Взимку 1929-30 року після попередньої ліквідації куркуля, як кляси, розпочалася суцільна колективізація. Щовечора нас зганяли на збори, на яких настирливо переконували й спонукували нас перейти до СОЗ-у (Спільної обробки землі) й здати для загального користування наших коней. Намовляння ці були безвислідними – до СОЗ-у записувались хіба що одиниці: врешті чоловіки стали ухилятися від явки на збори, а посилали жінок, які про СОЗ і слухати не хотіли.

 

Районова влада бачила, що добровільно люди не пристають на колективізацію, а тим часом уже наближалась весна. Отже викликали з Полтави відділ військ ГПУ, й за допомогою вояків, що відбивали замки на дверях хлівів і заводили хліборобських коней у призначений для СОЗ-у двір, справа колективізації «посунулась уперед».

 

Але багато бідняків все таки не могли примиритися з примусовою колективізацією – одні кінчали самогубством (вішались, топились, як Лісняк Ф.), або чинили, як от Прохор Скляр з х. Северинівки, що надів військовий мундир, який тримав для смерти, груди прикрасив георгієвським хрестом і двома медалями, надяг поверх мундира свиту й наплечника на рамена, кинув на призволяще дім з хатнім майном – й цілою родиною, з дружиною й дітьми залишив рідний хутір, не подавши потім про себе вістки.

 

Розкуркулення й колективізація не минули й Удовиченкових хуторів, де серед заможних хуторян вони мали велику поживу.

 

Гриць Удовиченко одружився був з Ольгою Леміш; батько збудував йому хутір – хату, клуню, хлів та льох під соломою й дав 4 га землі, яку при «землевпорядкуванні» влада закріпила за Грицем. Переїжджаючи на власний хутір, Гриць переніс туди й сховав обріза й цинку патронів.

 

По жнивах 1929 року батько Гриця виконав плян здачі зерна, накладений на його двір («плян до двору»), а за кілька тижнів на нього наклали додатковий плян, який, за допомогою Гриця, що вивіз і своє, збіжжя, він теж виконав. Після того батько Гриця одержав плян на здачу центнера маку – цього пляну він уже виконати не зміг, бо ж відомо всім, що у нас мак сіють поміж городиною та на баштанах і збирають урожаю всього тільки кілька кілограмів. А за невиконання того макового пляну господарство Грицевого батька спродали; одяг, посуд, хатні речі купувала за безцінь комнезамівська голота. (Під час переведення варварських заходів Москви по нищенню ліпшої частини наших хліборобів Господь застерігав комуністів та активістів і часом накладав на них свою кару. Ось приклад тому: хлібороба Родька К. (Романка), що мешкав на Солов'янівській вулиці міста Зінькова. розкуркулили й вивезли на Сибір хіба за те, що він мав статечний уклад життя, не вживав тютюну й алкоголю, не лаявся брудними словами, був релігійний і працьовитий; ніколи нікого він не експлуатував, бо мав лише 7 га землі, пару коней, пару корів та просорушку, яку рухав приводом своєю парою коней. На подвір'ї розкуркуленого Родька оселився Т. Прихоцько Через рік після того, як він посів чужу кривавицю, у нього помер син-підліток, а ще через рік дружина – і то від таких хвороб, діягнозу яких лікарі не могли встановити. Сам Приходько в 1936 році п'яним заснув у колгоспній конюшні і згорів разом з конюшнею).

 

Одночасно з накладенням макового пляну на батька, наклали й на Гриця плян здачі збіжжя, хоч він і був малоземельний. Зробили так, бо він був син розкуркуленого. Був доконаний підступний задум, щоб зліквідувати цілу родину – спершу обкладали батька, передбачаючи, що Гриць допомагатиме батькові виконати пляни, а пізніше, коли Гриць не мав збіжжя, наклали й на нього.

 

Гриць пішов до сільради й заявив, що все збіжжя, яке він мав, уже здав державі для виконання додаткового пляну батька. Йому відповіли, що батько здав своє збіжжя, а тепер він, Гриць, має здати своє.

 

– Я вже здав і більше зерна не маю – з притиском сказав Гриць.

– Так ти відмовляєшся від здачі зерна державі?

– Ні, я не відмовляюся, бо я зерно здав, і воно є зараз у державних засіках, а не в моїх.

– Коли ж ти такий мудрий, то будеш білих ведмедів пасти.

– Нехай буде, як буде – сказав Гриць і пішов додому.

 

Ідучи дорогою, міркував про себе – маю я обріза й досить патронів. Застрілив би кількох оцих собачників, що руйнують наші хутори, а сам гайнув світ за очі, але ж Ольги й малої дитини шкода. Як то незручно, що козаки женяться – був би я сам, то, не-жур-голова, перестріляв би цих пройдисвітів і будь-що-будь, а то дружина й дитина стоять на перешкоді цим мріям. А за хвилину Гриць усміхнувся – а справді бо, де ж би козаки бралися, якби всі козаки були нежонаті. От припустім мій прадід був козаком – то якби був він нежонатий, то й мене сьогодні не було б. Ні треба так умудрятися, щоб жонатим бути й ворога бити. . .

 

На кінці грудня на хутір прибув міліціонер з сільським активістом і сказав, щоб Гриць узяв теплий одяг і харчів на три дні й ішов з ним до сільради.

 

Плачучи, укладала Ольга в торбину останні дві паляниці хліба, цибулю, сіль, рушник, пару білизни, чашку, ложку; надів Гриць по коліна довгого теплого піджака й, попрощавшись з дружиною й дитиною, прощався й з рідною хатою, переступаючи її поріг.

 

Втеча з півночі

Був липень 1930 року. В ранковім сірінні, обмочені росою достигаючих хлібів, дві постаті наближались до хутора.

 

Хата й клуня ще стоять – напівголосно казав один. Але хто в тій хаті мешкає? – це питання було хвилюючим для наших подорожніх.

 

Вступивши на подвір'я, подорожні пішли до клуні; один відміряв три кроки від правої сохи, й там почали копати. В два пальці широкою гострою залізякою, яку вони знайшли й тримали, як зброю в можливій обороні, один порушував землю, а другий вигортав її жменями – й за яких десять хвилин праці скринька стояла на поверхні. На споді скриньки лежав обріз і в змоченій у оливі шматі – патрони.

 

– Тепер ми з тобою й дідька не боїмося. Ходімо до хати, – сказав один, коли обріз уже був заладований патронами, й, підійшовши до бічного вікна, застукав у віконницю.

– Хто там? – переляканим голосом запитала Ольга в хаті.

– Я, Гриць.. .

– Ти, Гри. . . – від хвилювання спазма в горлі перервала слово.

 

Ольга прожогом, у одній сорочці, кинулася в сіни, хутко відсунула засови й, відчинивши двері, обвила руками шию Гриця, а в обличчя рясно клала поцілунки. Побачивши ж ще одного чоловіка, Ольга спам'яталась, хутко зникла в хатній темряві, швиденько одяглася й за хвильку запросила подорожніх до хати.

 

– Ви певно їсти хочете? – журливим тоном запитала Ольга.

– Правду кажучи, майже дві доби нічого не їли – відповів Гриць.

– Боже мій! А в нас, Грицю, все-все забрали – і мою одежу й коня й корову; маю я лише відро картоплі, чотири курки, кілька яєць і кусник хліба, з пів фунта – розпучливо казала Ольга, ніби виправдуючись, чому вона не має їжі.

 

– Хліб хай буде для дитини, а нам дай четверо яєць – ми їх вип'ємо й поліземо на горище спати. Але перше нам треба умитися, й, якщо є моя білизна, то дай зміну, бо та, що тепер на нас, цілком негодяща.

 

–Білизни вистачить на двох, але штани й верхня сорочка є лише для одного.

 

Подорожні міцно спали на горищі, а Ольга занесла дитину до знайомих, а сама, взявши останню свою святкову кофтину, хутко поспішилась у Зіньків на базар. Продавши там кофтину, Ольга купила кілька шклянок пшона, дві невеликі паляниці, пів літра олії, й кусник мила – перепрати брудний одяг втікачів. Не затримуючись ні на хвилину, Ольга повернулася додому й о 12 годині зварила вже чавун кулішу з олією, який, прокинувшись, майже випорожнили зголоднілі побратими.

 

– Розкажи ж, Грицю, де ти був, і як воно так сталося, що ти, дякувати Богові, повернувся додому?

 

Гриць хвильку подумав, поскріб себе пальцем у ямці потилиці й сказав, зітхнувши:

 

– Багато часу треба, щоб усе докладно розповісти, але. . . дай но мені раніш дитя на руки, бо я за ним скучив,

 

Ольга з своїх рук хотіла віддати Грицеві дитину, але дитя обвило рученятами шию матері й надуло губки, готуючись плакати.

 

– Та це ж твій татко, Петрику. Не бійся, – але дитина ще міцніше тиснула за шию матір.

– Бачиш, Грицю, за сім місяців підросло воно; зрозуміло, не пам'ятає батька, а тепер боїться.

– То пусте – за кілька днів привикне й само на руки тягтиметься – сміючись казав Гриць.

– А чи сінешні двері на засуві?

– Так – відповіла Ольга.

– Тепер оповім тобі, Олю, про жах неймовірно тяжких страждань, які довелося терпіти мені й сотням тисяч українців. (Про всю трагічну одисею перебування на півночі й втечі відти Гриць розповідав своїй дружині (моїй знайомій ще з дитячих років) й декільком іншим особам – через те спала можливість це зафіксувати).

 

Русскій народ бдітєльно стоіт…

Залишив я тебе з восьмимісячною дитиною за тиждень до Різдвяних Свят; міліціонер та активіст з дробовиком привели мене до сільради. Там було вже кілька десятків душ – мої батьки з найменшим моїм братом, парубком, матушка з двома дітьми та інші хуторяни. Опівдні уповноважений з району – москаль – сказав нам, що всі ми, як вороги партії й уряду, що своїми діями намагались підточити міць совєтської держави, призначені на виселення в глиб Росії. «Там ваша подлая подривная работа нє будєт імєть успєха, ібо русскій народ бдітєльно стоіт на стражє совєтского государства» – такими словами закінчив уповноважений району виголошення нам вироку.

 

Нам наказали сідати на сани, й ми поїхали в супроводі уповноваженого з району, міліціонера та двох активістів, озброєних дробовиками. Коли виїхали ми на гадяцький шлях, то побачили, що дві валки з Великої Павлівки й Лютеньських-Будищ теж прямували на цей шлях.

 

На залізничний двірець у Гадячі приїхали ми ввечері; всіх нас примістили в товаровий вагон і зачинили двері на засув. Крім невеликої бочки (параші) в вагоні не було нічого. Батьки знімали з себе верхній одяг закутували ним дітей, а самі, щоб не замерзнути, тупцювали на ногах. Ніччю до нашого вагону посадили ще людей з Гадяцького району, а по півночі паротяг повільно потягнув ешелон, і тужливий скрегіт коліс вагонів, коли почали вони котитися по морозних рейках, мов колючим смичком потягнув по наших серцях. . .

 

Як на команду, розпочалось голосіння жінок; жіночі віруючі-чулі душі віщували, що ми назавжди залишаємо нашу любу Україну. Були серед нас і жінки, що плачучи голосно вичитували свій жаль-біль душевний.

 

– А вже ніколи на провесні не почую жайворонка-щебетуна, а ні в любому садочку соловейка співучого, ані зозуленьки на вербі над ставом. А хто ж гробики над матір'ю й батечком причепурить, прихорошить? А хто ж у моїй хаточці щебрецем пахучим потрусить; лямпадочку перед святими образами засвітить? А хто ж моїх курочок нагодує, теличок напоїть, на моїм полі пшениченьку жатиме, біленькі пиріжки пектиме, у садочку ягідки рватиме, грушками-яблучками смакуватиме, над працею моєю глумитиметься?. .

 

Це голосіння жінок ще збільшувало обурення, яке рвало мою душу. Згадував я проповіді отця Павла, який закликав нас єднатися, щоб тим краще захищатися від ворога. Панотця Павла першого заарештували, й ніхто і пальцем не поворухнув, щоб його захистити. І я сам, козацький нащадок, маю закопаний обріз і 250 штук патронів – я без спротиву дався, щоб мене везли тепер на північ гірше ніж худобу, бо худобі стелять у вагони солому, а мені ні.

 

Минули ніч і день; люки вагона були зачинені – то ж від дихання та випарів смороду параші у вагоні стало ніби тепліше, так що частина людей «спала», сівши на клунки й прихиливши голови до стіни вагона. Жінки, від перевтоми, припинили голосіння; зате настав плач дітей – кількарічна віком дітвора, поївши сухого харчу, хотіла пити й вимагала від батьків води, а її не було; до плачу дрібної дітвори долучився вереск немовлят – у матерів, що дві доби не приймали рідини, спорожніли груди, й не було чим заспокоїти зголоднілих немовлят.

 

Везли нас повільно з частими й довгими зупинками, а ранком третьої доби потяг зупинився на якійсь станції. Чути було російську мову, що часто перепліталася брудною матерщиною, й ми зрозуміли, що вже перебуваємо на терені Московщини. Почули ми, що в сусідньому вагоні невільники стукали в двері, вимагаючи води; наш вагон так само підтримав цю вимогу; стрілок вилаяв нас матерщиною, а потім таки відсунув двері, сказавши: «одін чєловєк бері посуду й дайош по воду». На щастя, в нашому вагоні у одної родини було відро, а у матушки чайник. Холодну воду, що було принесено до вагону, дали в першу чергу досхочу напитися дітям і жінкам з грудними дітьми, а решту дали по дві дерев'яних ложки для інших дорослих.

 

Потім ще дві доби їхали ми без води, а на третій день ми зупинилися на якійсь великій станції – бо чути було багато свистків маневруючих паротягів. Було то саме у Свят-Вечір 1929 року (ст. ст.). Пригадавши той день, матері з плачем пригортали до грудей дітей, – діточки любі, куди ж то ви привезли вечерю? (У нас на Полтавщині був такий звичай – на Свят-Вечір в пообідню пору діти віком до 12 років носили символічну вечерю до родичів; в тарілку клалась жарена рибина та пироги. Вечірників родичі запрошували до столу, гостили їх перекусками та напоями: медівкою, варенухою або неміцним вином і давали їм ласощі та дрібні гроші.)

 

У щілину люка, заґратованого колючим дротом, роздивлявся я місце нашого прибуття. Побачив багато товарових потягів, у яких люки були заґратовані колючим дротом – певно і в них були розкуркулені. Надибав зором двірець і на ньому прочитав «Москва-Сортировочная» і голосно сказав, що ми є в Москві.

 

– У Москві. . . болісно протяжно повторили кілька жінок і збільшили плач і голосіння. Матері причитували: – Не до діда та баби, не до дядька та тітки, не до хрещеного батька та матері, а в іродову Москву привезли ви, діточки, вечерю.. .

 

Розпочався стук у двері вагонів, до чого приєднався й наш вагон, але, замість води, конвоєм була дана, з додатком брутальної московської матерщини, осторога, що будуть стріляти в двері, якщо не перестанемо стукати, а що воду одержимо, як прийде на це час.

 

– Та хіба ж за три дні не надійшов ще час хоч ложку води випити. Маєте, діточки, замість винця та медівочки, що ним в Свят-Вечір гостили вас родичі, в бісового москаля й ложки води не дістанете – плачучи причитували дітям матері.

 

Ту ніч під Різдво, яку я провів у Москві у вагоні, до смерти не забуду. Нестерпний холод, сопух параші, голосіння жінок, плач дітей, вереск голодних немовлят, конання умираючих, розпучливо-безнадійне заспокоювання чоловіками жінок та дітей, а до того раз-у-раз стукання конвоїрів у двері вагонів з наказом «перестать рєвєть! – всьо равно Москва слєзам не вєріт» – як кошмарна мара стоїть у моїй уяві й кличе до жорстокої відплати.

 

На перший день Різдва в передобідню пору на суміжну вільну колію заїхав паротяг. Конвоїри випускали з двох вагонів разом по два чоловіки, й машиніст пускав воду з нижньої рурки паротягу в посуд в'язнів. Ми наготували весь наявний посуд, і тому й чоловіки дістали води по шклянці.

 

Незабаром після того конвоїри відчинили двері вагонів, й гепеушники викликали людей з речами; з нашого вагона викликали декілька осіб, у тому числі моїх батьків і брата – з ними я вже не бачився. З близьких мені людей у нашому вагоні лишилася тільки наша матушка з дітьми. Мертвих з вагонів теж забрали, а ми живі заявили, що не маємо хліба, бо той, що взяли з дому, вже поїли. На це дістали відповідь, що треба було більше брати, бо ГПУ харчує лише в'язнів-засуджеиих, а спецпоселенці мають їсти свій харч.

 

Надвечір до нашого вагону пригнали нових людей – українців з різних областей. На деякий час це розсіяло тяжку гнітючість; зав'язались розмови – хто ви є? Відки ви? Як вас забирали? Чи в дорозі давали воду і т. п. ?

 

Вночі наш потяг рушив у напрямку на північ; що третьої доби давали нам трохи води й викидали з вагонів мерців. Тепер смерть стала щодоби відвідувати майже кожен вагон; мерли діти, старі-немічні та хворі.

 

Шлях на Голгофу

Сьомої доби по виїзді з Москви й п'ятнадцятої по виїзді з дому потяг наш зупинився на станції Коноша північної залізниці; там нас перебрав під охорону Вохра комендант спецпосьолка Куклова Няндомського району москаль Боригін, середнього росту, білявий, на вигляд років тридцяти. Він оголосив нам, що до місця поселення ми всі маємо йти пішки 63 кілометри, а тому речі маємо лишити тут; пізніше їх привезуть до Куклова.

 

Свої речі я взяв на ремена, а в руки невелику валізу матушки. Матушка поверх пальта накрилась літньою ковдрою, а чувал з рештою речей залишила.

 

В обідню пору ми рушили в дорогу до нашої голгофи – Куклова. Дорослі й діти, що півмісяця не вмивались, не спали, а лише дрімали, не їли вареної теплої їжі, тільки чотири рази пили воду, багато було таких, що кілька днів зовсім нічого не їли, бо скінчили харчі, жінки, що мали пологи в вагоні, з некупаними немовлятами – оці люди мали пройти 63 кілометри при морозі до 30 ступнів С° і снігу в коліно. Ті з них, що мали дорослий склад родини, взяли дещо речей у руки та на рамена, але родини з дрібною дітворою не взяли нічого – вони лише взяли на руки дітей і рушили в дорогу.

 

Попереду колони їхав на санях Боригін, взутий у повстяники, одягнений у кожух; потім йшли чотири озброєні вохровці; за ними довга колона людей, мабуть півтори тисячі людей, яку замикали теж чотири озброєні вохровці.

 

Йшли мовчки, й мабуть кожен в думці питав себе – чому це 9 москалів женуть 1500 українців, і ті йдуть покірно немов отара овець? І так само покірно й лагідно залишили вони свої оселі, Україну.

 

Тож Творець поклав на чоловіків обов'язок захищати від ворога своїх жінок, дітей, Батьківщину. А чоловіки зреклися цього обов'язку, не виконують його, тому що втратили дух лицарського чину, дух наших предків-козаків; позбулися любови до зброї, відданости Булаві Гетьманській.

 

Люблять вони працю, господарку, своїх жінок, дітей, затишне родинне життя. Ось і в цій колоні батьки, огорнувши малят в поли кожухів, притуливши їх до грудей, до свого батьківського серця. Несуть з побожністю свій дорогоцінний скарб. Чи ж не ліпше ці батьки прислужилися своїм родинам, якби були тим катам, що дали наказ їхнім жінкам і дітям взимку залишити рідні хати, сокирами голови порубали? Чи цим вчинком батьки не більшу любов і турботу за дітьми виказали б?

 

Перші кілометри шляху серед таєжного лісу пройшли нібито скоро, а далі з кожним новим десятком кілометрів колона все довше розтягалася; удосвіта, коли йшли вже четвертий десяток кілометрів, то знесилені почали падати; на заяви про це Боригін відповідав, що він їх на свої плечі брати не буде, а якщо кому жаль, то нехай бере й несе; вохровці ж ще сміючись додавали, що нехай лишаються – вовки теж шамать хочуть; так кілька десятків знесилених людей лишились на дорозі на загибель.

 

Пройшовши вже 54 кілометри, ми о 10 годині наступного дня вступили в дєрєвушку – нібито хутір – що складалася з кількох десятків хат. Тут Боригін дав розказ, що всі жінки з грудніми дітьми мають залишитися в тій дєрєвушці на два тижні часу; таких жінок виявилося понад п'ятдесят, і Боригін передав їх під опіку члену сільради.

 

Решта рушили на штурм останніх дев'яти кілометрів. До вичерпання виснажені ми бадьорили себе надією, що ще тільки 9 кілометрів лишилося, а тоді дістанемось ми може до поганих, але напевно топлених помешкань, роздягнемось там, відпочинемо; матушка ледве рухалася, й я тримав її під пахву.

 

Кто нє работаєт, тот нє єст

Врешті наблизились ми до трьох невеличких будівель з дерев'яних кругляків. Як ми потім дізналися, це було мешкання коменданта Боригіна, мешкання вохри (воєнізованої охорони) й комора для струменту. Навкруги цих будівель було розташовано кількасот більших і менших розміром куренів, споруджених з гілок сосни, частково вкритих мерзлим мохом; всередині куренів або при вході горіли ватри, біля яких грілися діти та старі немічні.

 

Побіч куренів побачили ми людське муравлисько – сотні чоловіків, жінок і підлітків рубали дерева, обчухрували гілля, стягали й палили його; обчухрані від гілок дерева тесали сокирами й клали на основу довгої, в кількадесят метрів, будівлі; праворуч від нас, на місці зрубаного лісу ми бачили з пару сот свіжих могил більшого й меншого розмірів.

 

«Вот ви і прібилі в Куклово на постоянноє мєстожітєльства, на освоєніє таєжной землі» – з нотою іронії в голосі звернувся до нас комендант Боригін. Радив нам споруджувати собі курені, палити ватри, рубати ліс та будувати бараки для мешкання, вказавши, де можна брати сокири, пилки, кирки та інший струмент. Казав, що потім треба буде викорчувати пеньки, виорати поле й сіяти збіжжя – жито, овес та ячмінь – й таким чином ми доробимось до власного хліба. А поки що він даватиме хліб тільки тим, що працюють, і дітям віком до 10 років, а «кто нє работаєт, тот нє єст – етот девіз соціалістічєского государства у нас сугубо осущєствляєтся» – такими словами закінчив комендант своє «благословіння» для нас і пішов відпочивати до свого помешкання.

 

Отак 16 січня 1930 року Божого розпочали ми життя на новому місці, під голим небом, при температурі 30-40 ступнів нижче нуля. Я і матушка з дітьми попросили дозволу обігрітися в одному курені; жінка, що тримала ватру для кількох малих дітей, дозволила нам грітися тільки до вечора, ба ввечорі повернуться з праці четверо дорослих, і не буде місця. Хоч верх мав дірку для виходу диму, проте в курені було повно диму, й у дітей від диму були заплакані червоні очі.

 

Жінка ця розповіла нам, що прибули вони чотири дні тому першим потягом, всі з Січеславської (Дніпропетровської) області, що речі вони залишили на станції Коноша; Боригін обіцяв їх привезти, але вчора об'явив, що ті речі конфісковані владою, й вони всі позбулись посуду, одягу й зміни білизни. А зроблено це навмисне, щоб позбавити нас речей; тому вивантажили нас не на станції Вандаш, що є в 17 кілометрах від Куклова, на якій є дров'яна база, й кожен пасажирний чи товаровий потяг там зупиняються для поповнення запасів шверка (паротяги й пароплави на півночі опалюються не вугіллям, а дровами довжиною до метра, що мають назву «шверок»; заготівля шверка проводиться в'язнями таборів.) для паротягу. Тож паротяги наших потягів після вивантаження нас у Коноші мусили їхати до ст. Вандаш для поповнення запасів шверка; а нас, бачите, туди довезти не можна було, аби ми пішки йшли не 63, а 17 кілометрів. Москалі бо добре розуміли, що з ст. Вандаш ми самотужки перетягли б усі свої речі; але ж ми тут власне призначені на смерть, а тому й потрібно було їм забрати наші речі ще до нашої смерти – чистими, незабрудненими. А комендант Боригін, цей москаль, є тут тираном, безмежним володарем – робить з людьми, що хоче, бере дівчат та жінок від чоловіків і ґвалтує. Щоночі тут з п'ятдесят людей коченіє – пропали ми, пропали! ...

 

Вислухавши ці перші жахливі інформації щодо життя поселенців, я сказав матушці, що піду по сокиру й буду споруджувати курінь, щоб завтра стати до праці в лісі й заробити хліба, доки ще тримаюся на ногах, бо харчі, що я взяв з дому, вже всі вийшли, й останню добу я нічого не їв.

 

– Грицю, а я ще щось маю – і матушка відчинила валізу і знайшла там кілька кусників цукру й жменьку крихот від сухарів і хліба; крихти віддала дітям, а мені дала кусник цукру, й я пішов «будувати» курінь.

 

До вечора я спорудив невеликий курінь; вкрити зверху мохом не встиг, зате навколо обсипав його снігом вишиною з метр, всередині вислав дрібним сосновим гіллям, а поверх гілля мерзлим мохом. Посередині куреня запалив ватру та нарубав дров, аби вистачило підтримувати огонь у курені цілу ніч, й тоді запросив матушку з дітьми у власний курінь.

 

Воду можна було добувати тільки з снігу – тож чайник матушки заготовляв воду; в ньому безперервно топився сніг, і ми були цілком забезпечені водою; матушка навіть давала воду тим родинам, які не мали жодного посуду, бо залишили його в речах на станції, й тепер були цілком безпорадними, не маючи можливости випити кип'ятку.

 

Закип'ятили ми чайник води; матушка мала трохи м'яти – отже перед сном я випив кружку кип'ятку з м'ятою. На мерзлий мох матушка прослала ковдру, й нас троє лягло спати так, щоб взуті ноги були близько огню. На дітей поклали обов'язок весь час підтримувати ватру; спершу донечка доглядала огонь, а за кілька годин будила братіка, а сама лягала спати – і так цілу ніч.

 

На світанку я нарубав дров, щоб вистачило на день.

 

Перша ніч дала щось двісті мерців, дітей, старих, чоловіків і жінок – всі вони померзли. Ці люди, прибувши до Куклова, в обличчю жахливих умов, остаточно впали на дусі й опустили руки – не вистачило у них енергії боротися за життя. Багато з них не зіп'яли собі куренів, а лише розвели ватри, помостили гілля, посідали на ньому й, угрівшись, зголоднілі й знесилені, задрімали – а до ранку заснули вічним сном, замерзли.

 

Ми з матушкою вирішили боротися за життя й разом з людьми пішли до лісу на працю; я рубав сосни, а матушка стягала гілля. Тяжко було працювати десять годин, коли перед тим два дні не їли й два тижні перебували в жахливих умовах; по закінченню праці ледве дійшли до мешкання Боригіна, щоб одержати по куснику гливкого чорного хліба грамів 400 та по куснику солоної риби грамів у 100. Діти наварили вже «чаю»з м'ятою, й ми сіли їсти; від своєї пайки я відрізав грамів сто для дітей, але матушка категорично відмовилася його брати, кажучи, що я мушу спершу підкріпитися сам, щоби міг продовжувати працювати.

 

Дєвочка, ході со мной

Минуло три дні, як ми з матушкою стали при праці й кожного дня одержували по куснику хліба та риби, або замість риби ложку соли, й цими харчами нас четверо трималося. Четвертого дня, повернувшись з праці, ми побачили, що донечка матушки плаче; на запити матері, чого вона плаче, що сталося, дівчина нічого не відповідала, й матушка запитала синка, може він знає, чому сестра плаче. Хлоп'я сказало, що вдень комендант Боригін ходив по табору й заглядав у курені; підійшовши до нашого куреня, заглянув у середину й сказав: «дєвочка, ході со мной» – сестра хутко встала й пішла за комендантом, а потім, коли повернулася, то все плакала.

 

– Може він тобі щось погане зробив? – переляканим голосом запитала матушка.

 

Дівчина й далі не відповідала, але ще більше заливалася слізьми.

 

13 років і 9 місяців дівчатко не пожалів. Боже! Чи ж буде кара цим нехристам?! – тяжко зітхаючи, мовила матушка.

 

Сидячи коло ватри, матушка обвила коліна руками й, не рухаючись, дивилася все на огонь. Я розумів, що матушка вся віддалася тяжкому лиху, що на неї звалилося, й не наважувався потішати й взагалі говорити.

 

Як і кожного вечора, я з'їв половину хліба, випив «чаю», нарубав на ніч дров для ватри й, тільки вже укладаючись спати, озвався:

– Матушко! Час уже відпочивати, бо Ви є дуже втомлені.

– Лягайте, Грицю, спати; мені приємно так сидіти – лагідним, як і завжди, голосом відказала матушка.

 

Я ліг спати й, заморений, скоро заснув міцним сном. Пробудив мене холод, що, раніш ніж завжди, добрався до відкритих частин тіла. Побачив я, що ноги мої були вкриті пальтом матушки, а вона в кохтині сиділа проти згаслої ватри; ліворуч неї, поклавши голівку на рамена матері, спала донечка, а праворуч, в такій же позі, синок.

 

– Матушко! Ви замерзнете! – крикнув я, схопив її за спину й. . . відчув задубілість тіла; діти теж були мертві.

 

Вийнявши з замерзлих рук матушки молитовник, я хотів випростати тіла, але намагання мої були марні, бо вони міцно задубіли. В кутку куреня побачив я замерзлу пайку хліба й риби, що її матушка вчора тяжкою працею заробила. Зрозумів я турботливість і передбачливість матушки, виявлені нею і перед смертю. Вона вкрила пальтом мої ноги, щоб не відморозились, коли погасне огонь, а пайку хліба залишила для того, щоб я, не працюючи в лісі й не діставши пайки, мав можливість їх поховати.

 

Взявши лопату, лом і кирку, я викопав на кладовищі вузеньку могилу, а, добравшись до немерзлого грунту, поширив дно, щоб могли рядом уміститися три трупи; дно могили вислав сосновими гілочками й виготував невеличкого хреста.

 

Пішов я до коменданта й зголосив смерть трьох осіб; нотуючи до книги, що вмерла ціла родина, Боригін сказав «хорошєнькая била дєвочка!» й солодко всміхнувся.

 

Дорогих мертвих відніс на руках до могили; любу нашу матушку поклав я посередині, а дітей по боках, накрив ковдрою й прочитав заупокійну молитву, а, загорнувши могилу, поставив на ній хрест.

 

Повернувшись до спустілого куреня, відчуваючи велику втому й зголодніння, я поїв хліба й риби та запив чаєм.

 

Але поза всим мене невимовно тяжко гнітила втрата єдино близьких мені людей; у відчуванні цілковитої усамітнености я гірко заплакав.

 

Сльози немовби принесли мені полегшення, й я став думати, як надалі мені жити. Знав я, що один не зможу жити, бо замерзну, якщо нікому буде тримати огню під час сну; отже треба було або мені до свого куреня знайти мешканців, або самому пристати до іншого куреня. Пригадав я тоді, що поруч мене копав могилу оцей мій теперішній побратим. Його старенькі батьки до тяжкої праці вже не надавалися; тож побратим, з сестрою, працюючи щодня віддавали батькам половину своїх пайків. Батьки розуміли, що таким чином і вони і їхні діти згинуть, а тому вирішили прискорити собі смерть, і на ранок того ж дня, що й матушка, були мертві.

 

Відшукавши їхній курінь, побачив, що він є більший за мій, та до того ще вкритий зверху мохом; тому я став проситися до них мешкати, й вони радо мене прийняли.

 

У тому курені ми мешкали ще чотири тижні.

 

Масова смертність невільників

За тиждень після смерти матушки Боригін об'явив нам, що речі наші, як власність «врагов народа і совєтского государства», влада конфіскувала, і в той же день був скінчений перший барак, в якому й оселили всіх ясінок з грудними дітьми, що були залишені в «дєревушкє».

 

Барак цей був збудований з сирого й мерзлого соснового кругляка з прокладами на швах мерзлого моху; коли в ньому стали палити в печах, то пара від сирої сосни затруювала до тошноти навіть дорослих людей, й на протязі двох тижнів більшість немовлят умерла.

 

Минув ще тиждень часу, й був збудований другий барак, в якому оселили родини з малими дітьми; ще за тиждень збудували третій барак, а ще за тиждень четвертий, в якому оселилися й ми. Тож наступні потяги з хліборобами, що прибували з України, були щасливішими за нас, бо діставали готові курені, залишені нами.

 

Так минали тижні за тижнями – збільшувалась кількість бараків, і разом з тим збільшувалась кількість могил на кладовищі. (В 1937 році кладовище в Куклові обіймало площу гектарів в п'ять, на якій поховані були тисячі й тисячі квіту українського народу, й на деяких гробках ще стяли хрести.)

 

Від виснаження кількамісячною тяжкою працею при суворих холодах півночі, без вареної їжі, при систематичному недоживленню, в жахливих мешканевих умовах – курені, а потім сирі, переповнені бараки – без умивалок, лазні, голення, без постелі й білизни, при відсутності будь-якої медичної допомоги – під кінець зими всі люди дуже обвошивіли. Жаль за минулим, туга за Україною гнітили всіх. До цього всього, після того, як оселилися в бараках, були встановлені високі норми виробітку, за невиконання яких призначалася диявольська кара – замкнення в льодовню.

 

Шкіра в одних набрала землистого кольору; в інших стала жовта, як віск. З глибоко запалими помутнілими очима, заросшими обличчями, ми дійшли до стану непізнаваємости й скидалися на людей не цього світу, більшість з нас не могла виконувати норм виробітку; лише одна смерть перевиконувала ударницьку норму – вона забрала з перших ешелонів усіх дітей, а потім і майже всіх їхніх батьків.

 

Навіть фізично кріпкій людині досить було захворіти на грипу, або на будь-яке інше незначне недомагання, й уже це кінчалося смертю; перебути хоч два-три дні в бараку хворий не міг, бо хто не працював (все однаково з якої причини), не діставав хліба – єдиної нашої їжі. Отже після двох-трьох днів хвороби і неодержання хліба людина не могла працювати та ще й виконувати норму й тим самим потрапляла в полон смерти. Тому хворі йшли на працю й у більшості випадків при праці вмирали.

 

В обличчю неминучої смерти частина молодих, переважно хлопці й дівчата, йшли на ризико й тікали. (Ризикували тікати й старші люди. Так один дід з Одещини, поховавши всю свою родину й доживши до літнього тепла, виробив такий плян втечі – весь час іти пішки близько залізничої колії, а станції обходити поодаль. Щоб під час переходу московського терену не видаватися на «беглого хахла», він відростив бороду й волосся на голові на московський зразок, купив старий мужицький одяг з лаптями включно – цілком перевернувся в москаля. До того ж, як бувший довгорічний солдат царської армії, він добре володів московською мовою й мав дещо грошей – йому й пощастило перейти пішки всю Московію з її заградітельною зоною, й він прийшов на батьківщину, яку на початку 1944 року йому знову довелося залишити й прибути до Берліну.)

 

Ми втрьох теж готувалися до втечі й щодня від трьох пайок хліба половину однієї сушили на сухарі. Але одного ранку всім невільникам зарядили не йти на працю й незабаром почали викликати до коменданта голів родин; дійшла черга й до мене. Переглядаючи мою сільрадівську характеристику, запитали мене, скільки я мав землі й худоби. Чотири гектари, коня й корову – відповів я.

 

Перевіривши всіх, викликали кількадесят родин (у тому числі мене й мого побратима з сестрою) й об'явили нам, що згідно з листом тов. Сталіна «головокружєніє от успєхов», комісія знайшла, що оголошені особи, як бідняки й середняки, помилково попали до спецпоселенців, й у найближчий час будуть відвезені на збірний пункт для відправки додому.

 

Боже, Радість нашу може зрозуміти лише та людина, що була спущена в могилу, а потім вийшла з неї. Ми обнімались, цілували один одного й плакали. Ми ж скоро будемо дома, на любій Україні, серед родичів і знайомих. Думка про це наповнювала нас такою радістю, що ми стали менше відчувати муки голоду, покріпшали на силі й решту днів виконували норми виробітку.

 

Нас повезли до м. Каднікова

Дійсно, за декілька днів ми, визначені на повернення додому, були відведені на ст. Вандаш, проїхали в товарових вагонах до ст. Моржонка, а потім ми прийшли до м. Каднікова. Нас помістили в міському соборі, в якому були збудовані ярусні нари; опалення не було, й ми огрівались парою від дихання; їсти нічого не давали, але одну особу з родини пускали до міста, щоб могла купити хліба, а хто не мав грошей, то мусив продавати на базарі останні лахи на собі. Два тижні пробули ми в Каднікову, а про відправку додому й чути не було; зате щодня прибували нові партії українців, визначених, як і ми, на відправку додому. Кількість нас сягала вже тисячів; напакували крім собору й кладбищенську церкву, а відправки все не було. А смертність з кожним днем збільшувалась.

 

Настав травень, і нам об'явили, що ми додому не поїдемо, а залишаємося в північному краю, як «вільні» поселенці. Докладно роз'яснювалось нам, у яких «гарних умовах ми житимемо, працюватимемо в совхозах і підприємствах, діставатимем заробітню платню за загальними нормами, з якої, як і у кожного працюючого, будуть різні відрахування (культзбір, прибутковий податок, державна позика); житимем і працюватимем без конвоя; матимем правда коменданта, але він відвідуватиме нас тільки раз-два на місяць, щоб дізнатися у працедавця, як ми живемо, чи сумлінно ставимося до праці, чи виконуємо норми і т. п; на утримання цього коменданта з кожного з нас буде додатково відраховуватись «лише» 7 відс. зарплатні, а решту заробітку діставатимем на руки.

 

Тоді ж таки відбувся торг «вільними поселенцями». Фабрики, совхози, лісопункти – всі, хто хотів дістати невільницьку робочу силу, брали сотні й тисячі українців з кадніковських церков.

 

Так паперовий комбінат «Сокол» взяв велику партію українців і поселив у посьолку Мєдвєдєво.

 

Совхоз «Побєда» взяв партію українців, у тому числі родину Реченських, що складалася з 14 осіб; дід мав 113 років, а його син 81 рік – тож діда на 113 році примусили працювати на нічну зміну в коровнику; дідусь і вмер у коровнику, під час праці.

 

Я й побратим з сестрою були призначені в совхоз «Марковскоє». Там нас примістили в хліві, високі стіни якого до половини були цеглові, а вище до даху з дощок; в ньому побудували нари в три яруси, на яких «вільні» поселенці й розмістилися.

 

Коль хахла не поймаю, то рябчіка застрелю

Перебувши в совхозі декілька днів, ми втрьох втекли. На залізничій станції ніччю ми залізли в заглибини штабелів дерева, що було навантажене на відкритих плятформах, і так проїхали цілу ніч.

 

Ранком потяг зупинився на вузловій станції, й ми залізли в «конуру», але ненадовго, бо за кільканадцять хвилин черга перевірки заградотрядом, дійшла й до нашої плятформи, і нам було наказано: «вилазь – стрелять будем». Завели нас до кімнати начальника заградотряда, якому ми сказали, що відпущені додому, але через те, що не маємо грошей, змушені їхати «зайцями». Начальник глузливо усміхнувся й сказав: «хорошо, тепер поєдєте не зайцамі» й, лаючись матерщиною, вдарив кожного з нас з обох рук кулаками в обличчя, а сестра побратима стала тікати з кімнати й дістала лише копняка чоботом по крижах

 

Нас замкнули в пивницю, до камери, в якій уже було 26 чоловік, що всі, як і ми, були «бєглиє хахли»; сестру побратима замкнули до жіночої камери. Їсти нам не давали; хто мав гроші, передавав їх через старосту черговому охоронникові, й той у вільний од чергування час половину грошей брав собі за послугу, а за половину грошей купував нам кілька хлібин, які ми ділили між собою. Так минуло кілька день; у нашу камеру набралось уже понад 40 людей – нас посадили в кілька товарових вагонів, повезли назад на північ до міста Вологди й помістили в збірному пункті для втікачів, у монастирі «Прилуки» на північ від міста.

 

У великій монастирській церкві в чотири яруси були споруджені нари, на яких ми і розмістилися. Про опалення чи будь-які санітарні вигоди не було й згадки.

 

Були там тисячі «бєглих хахлов»; 90% з них були молоді хлопці й дівчата та молоді чоловіки й жінки, що діти їх уже померли, й вони, не обтяжені дітьми, пішли на ризико втечі. Але втеча залізницею не мала жодних виглядів на успіх, бо від м. Архангельська до м. Данілова на просторі біля тисячі кілометрів довгому і бозна як широкому, що на ньому були розміщені різних рангів невільничі табори («ісправітельно-трудовие лагеря», кадети «вольние посьолкі», «спец, посьолкі» і т.п.) з українцями, білорусами, козаками та іншими не московськими людьми, який мав назву «заградітєльной зони», всі залізничні двірці й водяні пристані обсаджені були заградотрядами, які пильно перевіряли всіх пасажирів по залізницях і на річкових пристанях, а по шляхах лісах, у селах і хуторах на «бєглєцов» полювали «охотнікі» з населення за значну винагороду натурою й грішми у висоті, залежній від віддалености табору. Пересічна платня за одного спійманого втікача була така: пуд (16 кг.) борошна, літр горілки, кіло цукру, пачка чаю й сто карбованців грішми.

 

«Охотнік» у заградзоні казав, закидаючи за плечі централку: «Пойду, старуха, в лєс – коль хахла не поймаю, то рябчіка застрелю». А дружина відказувала: «Да что ж проку с рябчіка – лєпєй хахла прівєді».

 

На збиранні сіна в совхозі ГПУ

У другій половині травня викликали людей, які уміли б косити траву кінними косарками; одночасно складали списки на дівчат, які мали бути відправлені на косовицю.

 

Я й побратим зголосилися, й за кілька днів нас двадцять чоловіків і понад п'ятсот дівчат повантажили на баржі (сестра побратима лишилась на невідоме в Вологді), і ми попливли річкою Вологда, а потім річкою Сухонь і висіли на сухонській низині. Там, як і в Куклові, нам наказали будувати курені з гілля сосни на 20 або 30 дівчат кожний, але тепер ми цим не журилися, бо був кінець травня – трава сягала вже по коліна, так що ми насушили трави і для постелі.

 

На другий день по прибуттю нам почали давати їсти – денно пів кілограма чорного неякісного хліба й пів літра юшки з смердючою рибою; ми вже пів року не вживали жодного варива, а тому й смердючу юшку їли з апетитом. Стануть було дівчата в чергу за юшкою до двох казанів – дивишся на них, і сум обгортає душу. Одна в одну, стрункі, високі, молоді, але їхні вродливі обличчя були пожовклі й худі, виснажені, з зморшками під очима. Думалося – що то чекає Україну в наступних поколіннях, коли її так люто винищує ворог, москаль. Ось ці пів тисячі дівчат дали б Україні кілька тисяч рослих фізично міцних наступників – а бач ворог позбавив їх і сотні тисяч їм подібних можливосте продовжувати міцний і рослий рід української нації. А в неволі вони до смерти тяжко працюватимуть на москалів – влітку на тисячах гектарів сіножаті будуть ворушити й згрібати сіно, в копиці складати, копиці в стоги звозити, а взимку рубати, штабелювати, вантажити ліс, або іншу тяжку працю за кусник хліба виконувати.

 

Скоро баржою привезли до нас коней і сінокосарки; від провідників коней – в'язнів українців – дізнався я, у яких саме панів перебували ми на праці. Сіножаті, що тяглися на десятки кілометрів понад річкою Сухонь, належали до совхозу ГПУ. Совхоз цей був скотарсько-молочарський; за останній рік поголів'я расових корів збільшилося на кілька тисяч (чи не коровами українських куркулів?) і, без ялівнику, сягало 6000 корів.

 

Господарство це брало початок з маєтку царського міністра шляхів Рухлова, але ГПУ, руками в'язнів, поширило маєток до непізнання. Побудовано 36 великих силосних башт, електрівню, дробілку макух, десятки величезних коровників та бараків для робітників в'язнів. Доярками були жінки-в'язні, за кожною з них було закріплено 16 корів. Цей совхоз продавав молоко консервовому заводу вершкового молока. На правому березі річки Сухоні невільниками був побудований величезний консервовий завод вершкового молока. 

 

Ми з побратимом косили сінокосарками відведену нам ділянку сіножаті й запримітили, що кожного ранку місцевий чоловік перепливає човном на протилежний беріг річки, а надвечір повертається й ланцюгом приковує човен до сосни на нашому боці річки.

 

Втеча з косовиці

Ми вирішили не марнувати літньої пори року й тікати пішки, а для цього скористатися цим човном, щоб оминути смугу непрохідних боліт. Три дні ми їли одну пайку хліба вдвох, а другу залишали, а на четвертий день увечорі, маючи по півтори пайки й трохи грошей, забрали свої клунки, відбили замок на ланцюзі, сіли в човен і хутко попливли за течією, веслуючи по черзі. Вночі ми досягли Північної Двіни й попливли проти течії; веслувати було тяжче, й пливли ми не так скоро.

 

Тут з нами трапилась перша пригода. Зустріли ми весь у огнях пасажирний пароплав; як діти степу, недосвідчені на воді, ми пливли надто близько від пароплава, й його хвилі почали кидати наш човен, ніби трісочку; я розгубився, руками вхопився за борти човна, боючись, що він перевернеться, й при цьому випустив з рук весло. Хвилі поволі уляглися, але без весла ми не могли керувати човном – веслуючи руками, ми пристали до берега. Недалеко від берега ми побачили навкруги невеликої луки огорожу з лат. Відламали ми довгу лату й знову попливли; але кусень лати далеко не дорівнював веслу, й довелося веслувати наполегливіше.

 

Світало – й ми мимоволі милувалися красою цього так непривітного для нас краю. Обабіч річки густа темно-зеленого кольору стіна соснового лісу стояла охороною сірої водяної дороги – життьової жили цього краю. Ось і сонечко з'явилося й котилося по своєму денному небесному шляху все вище, щедро віддаючи землі своє тепле проміння, щоби добрим людям сушити сіно, прискорювати дозрівання хлібів, городини, садовини й усього-всього, що потрібно для життя людей, тварин, птахів і всіх інших істот.

 

Продовжувати втечу вдень для нас було вкрай небезпечним, бо місцеві люди при зустрічі затримали б нас; отже ми повернули човна в маленьку лісову річку, що впливала з правого боку в Двіну. Пропливши з пів кілометра, сховали човна в лозові зарослі, а самі полягали спати під молодою ялиною, вкривши обличчя запасовими сорочками, щоб не кусали комарі.

 

Прокинувшись від сну в пообідню пору, ми відчули зголодніння, бо вже минула 12-а година дня, в яку ми щодня одержували й їли хліб та юшку. Умившись водою з річки, ми з'їли по 250 грамів хліба з сіллю.

 

Роздобувши зручніші дрючки для веслування, ми присмерком знову попливли Двіною. Вночі ми проминули декілька прибережних маленьких «дєрєвушок», а на світанку наблизились певно до невеликого міста. Там була пристань, біля якої стояв пароплав і буксирні катери, а на березі були дерев'яні споруди.

 

Плисти через місто та ще світанком ми не наважувались; залишивши човен на березі, ми пірнули у високий ялиновий ліс. Там поволі пробиралися ми години дві поки зійшло сонце й розігнало в лісі темряву; тоді ми упевнено взяли напрямок на південь.

 

Тепер ми мусили вже вдень продовжувати свою втечу; отже , хоч минулу ніч ми не спали, але час для сну пересунули на ніч.

 

В обідню пору ми з'їли по 250 грамів хліба з сіллю й, сидячи проти сонця, з годину часу заснули, притулившись спиною до ялиці; аж мій побратим сіпнув мене, й я пробудився – чув, що в керунку до нас чи то звірина чи людина наближається.

 

Вмить ми метнулися й залягли в кількох кроках від галявини; за хвильку почули голос: «хлопці, сюди повертайте; тут галявина – трохи відпочинемо» – й один по одному на галявину вийшло 9 чоловіків, всі молоді, у віці від 20 до 40 років; по клунках і зовнішньому вигляду впізнали ми в них втікачів.

 

– Гейби тут ведмідь відпочивав, бо потолочено – сказав котрийсь з них.

– Не один, а два – відповів я, не показуючись. Почувши людський голос у рідній мові, втікачі насторожились, а ми, усміхаючись, підійшли до них.

– Ці ведмеді мабуть з Херсонщини? – запитав один.

– Ні з Полтавщини.

 

Вітались і, посідавши, з годину провадили бесіду, розпитуючи один одного, звідки родом, з якого табору утік тощо. В розмові з'ясувалося, що й у них хліб викінчується.

 

Зустріч з ведмедем

Вирішили йти разом і тільки при наближенні до осель, міст та станцій розходитися по кілька осіб.

 

Йшли ми години дві, аж передній гукнув: «Ведмідь!». Котрийсь зарядив взяти каміння в руки: ми повидирали з моху по кілька камінюк «голиша» й ішли далі. На невеликій галявині ми побачили в кількох кроках ліворуч нас, біля виверненого бурею дерева, бурого ведмедя. Коли минали його, ведмідь став на задні лапи й дивився на нас. Певно на цьому й скінчилася б наша зустріч з «мішкою», але треба ж було, щоб хтось із нас був остільки нерозважний, що, минаючи звіря, кинув у нього камінюку, влучивши ведмедю в груди.

 

Ведмідь зразу став на чотири лапи й хутко наближався до того, хто вдарив його камінюкою. Земляк загроженого, не знаючи, як рятувати свого односільчанина, аби хоч заспокоїти своє сумління, кинув камінюку у ведмедя й уцілив у нього. Ведмідь залишив погоню за першим і кинувся до другого розбишаки; коли той був у загрозі, «мішу» хруснув камінюкою третій, і ведмідь погнався вже за ним; у такий спосіб ми утікали й відбивались від ведмедя години дві, заки той уморився й сів відпочивати, а ми тим часом відбігли геть далеко, всі мокрі від поту.

 

Ночували всі разом і ранком рушили далі. В обідній відпочинок ми з побратимом підкріпилися останніми 250-грамовими кусниками хліба; серед решти дев'ятьох були теж такі, що того дня спожили останній сухар. Ввечорі трапилось озеро, яке ми обійшли за години півтори ходу.