Криваві сторінки – Частина III. (автор: Суслик Р.Л.)

опубліковано 18 лют. 2013 р., 13:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лют. 2013 р., 12:58 ]

Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму

Англія 1956

Большевик сів на ґанку та скинув з себе лапті

Вранці 20 липня в родині Удовиченків батько до сніданку розібрав бричку й заховав її частини в різних місцях; на дерев'яному возі, яким возили гній на поле, замінив заднє колесо на старе з таким розрахунком, що, якби большевики вигнали в підводу, то віз більше десяти верст не проїде й колесо розсипеться. По сніданку він запряг воли й поїхав волочити зайнятий пар (віко-овес), бо за два дні мали розпочатися жнива, коли не буде часу на це.

 

Менша сестра Гриця 17-річна Марійка мила по сніданкові посуд. В цей час на подвір'ю собаки люто загавкали; мати глянула в вікно й скрикнула: «Ох лишенько! Нечистий чотирьох москалів приніс» – і вийшла на подвір'я вгамувати собак, щоби їх не постріляли.

 

Большевики зразу ж наказали дати підводу, бо одна підвода в балці обламалась. Господиня відмовлялася, кажучи, що господаря нема дома, то ж нема кому їхати.

– Ти, жінко, поїдеш; а не хочеш ти їхати, то ми й самі вміємо бути фірманами – відказували большевики; пішли вивели з стайні кобилу-матку з лошам; шукаючи ж хомута, зайшли до відчіпної комори й там узяли чоботи господині (чорноголовці) – один большевик сів на ґанку комори, скинув з себе лапті й узув жіночі чоботи; другий вояк взяв на гнізді курку-квочку, відкрутив їй голову й запхав до торбини.

 

Щоб як скоріше припинити таке господарювання москалів, господиня гукнула дочку з хати й каже їй

– Марійко, запрягай кобилу та їдь у підводу, бо дивися, що робиться.

 

Марійка слухняно виконала розказ матері. Через двадцять хвилин в балці за пів версти від хутора на її воза було покладено понад тридцять бляшаних скриньок й сів один вояк. Валка з понад сорока селянських та кількох військових підвід кулеметної команди рушила далі.

 

Марійка їхала останньою в валці. Проїхавши чотири кілометри, над'їхали вони до хутора Сухоради, що складався з кільканадцяти господарств; тут большевики зупинили підводи й побігли по хатах за здобиччю.

 

Випало так, що підвода Марійки зупинилася, трохи не доїхавши до початку першого подвір'я хутора. Марійка дивилась на скриньки, й їй спало на думку, що добре було б одну скриньку заховати та привезти братові Грицеві.

 

Перше подвір'я хутора з правої сторони мало рів, який заріс будяками, кропивою й дрібними колючками. Марійка розстібнула три ґудзики своєї кохтини й непомітно (та на неї ніхто з фірманів і не звертав уваги) взяла одну скриньку, притиснула її до живота, прикрила полами кохтини й, відвернувшись до подвід спиною, забрела в рів, присіла, ніби їй припала на це потреба, й положила скриньку на дно рівчака, а вийшовши з рівчака, ніби бавлячись, застромила в землю суху бур'янинку. За кілька хвилин передні підводи рушили їхати, так що вояк, який їхав на Марійчиному возі, догнав її на середині хутора.

 

Від хутора Сухоради від'їхали кілометри три, як почалась вибоїна з глибокими коліями дорога. Марійка навмисне стримувала віжками кобилу, так що її фіра відстала кроків на 70 від решти підвід.

 

Гримаючи на кобилу за її лайдацтво, Марійка нокнула й стьобнула коняку батогом; а як вона стала бігти, сіпнула правою вожжиною; кобила хутко виступила з дороги, й передні колеса вискочили з вибоїн, а на задніх почувся тріск. Марійка сіпнула лівою вожжиною; кобила ступила знову на дорогу, а через кілька кроків у заднім колесі спиці відділились від ступиці, й віз похилився набік.

Марійка спинила кобилу, скочила з воза, руками взялася за голову й від припливу радости стала плакати, примовляючи, що батько на ній і шкіру обіб'ють, що вона напередодні жнив колесо поламала.

 

Большевик, що їхав на Марійчиному возі, почав кричати: Стой!..  Стой!... і валка зупинилась.

 

Хутора близько не було; не мали большевики іншої ради, як розкласти скриньки з Марійчиної фіри на кілька інших фір, а порахувати їх при цьому нікому й у голову не впало.

 

Підводи від'їхали, залишивши Марійку в степу; за годину часу Марійка поволі приїхала назад до х. Сухоради й у першому з того боку подвір'ї вона попросила дідуся допомогти їй прикріпити дрючка, якого вона мала на возі (бо батько її, надіваючи калічне колесо, положив на віз і дрючка, щоби потім, як колесо поламається, прив'язати його під вісь до полудробка воза). Одній Марійці зробити це було над силу, а за допомогою дідуся через десять хвилин безколесний бік воза сунувся на дрючку.

 

Ось і останнє подвір'я. Але маєш! – проти тієї садиби, кроків за 150 від дороги дві молодиці порпаються на грядках. Марійка зупинила кобилу, миттю вскочила в рів, у колючки й, присівши, посунула скриньку попід спідницю до живота, придавила її руками, ніби підсмикуючи спідницю, підвелася й вийшла з колючок та сіла на воза. Вона смикнула віжками, й кобила пішла скорим кроком, у той час, як молодиці не проминули нагоди накинутись на неї:

 

Бач, яка срамотниця! Паскудить попід людськими дворами – не могла собі в степу місця знайти. Видно вже якого батька дочка, коли на трьох колесах воза має. Але Марійка не слухала їх, а радісно поспішалася до дому.

 

По обіді батько Марійки закладав ярма на волів, щоби їхати кінчати волочити пар, як проїжджаючий біля хутора Удовиченків родич зайшов повітатись і розповів при цьому про лихо, яке трапилося в родині Силки, що на його дружину й 16-літню дочку, які працювали в полі, напали москалі-большевики й погвалтували їх, і дочка не могла перенести наруги й повісилась у коморі. Від цієї вістки мати Марійки прийшла в розпач.

 

О Боже мій! – казала вона – я ж сама послала дівчину в підводи, сама занапастила дитину. І все через тебе, старий. Чого тебе морока понесла волочити пар? Ти ж знав, що москалі наближаються, але тобі як 200 пудів десятина озимки не вродить, то і в носі свербітиме... На кого ти й кому робиш? Все рівно ж в продрозвьорстку заберуть. Був би дома, то сам поїхав у підводу, а то маєш – дочку на загибель через тебе послала...

 

Так сварила Марійчина мати свого чоловіка Омелька, а він у свою чергу заспокоював дружину, кажучи, що на воза він надів старе колесо, яким далеко не заїдеш.

 

Аж ось клацнула клямка фіртки, й увійшла Марійка й, відчинивши ворота, в'їхала на подвір'я на трьох колесах.

 

Велика радість огорнула батьків, коли вони побачили Марійку, а мати підбігла до дочки й розпитувала, чи часом нічого лихого з нею не трапилося. Бог милував – відповіла Марійка, й безмежно рада мати наказала старому розпрягати кобилу, а Марійку кликала до хати обідати.

 

Готуйте, мамо, до обіду, а я зараз прийду – сказала Марійка. Їй же треба було ще забрати з воза скриньку так, щоб батьки не бачили, а то, хто знає, може ще й сваритимуть на неї.

 

Ось батько повів кобилу до стайні; Марійка швиденько накинула на рамена свитку, взяла під пахву скриньку, подалась за комору й там поклала її в бур'яни; аж тепер побігла до хати обідати й розповідати батькам про всі подорожні пригоди.

 

Смердючий лапоть

Родина Лемішів, у яких я гостив на храму в 1916 році, зійшлася того ранку на трохи спізнений сніданок. Син дідуся вже повернувся з німецького полону. Ольга вчилася в гімназії лише до Різдвяних Свят 1918 року: як Гетьмана повалили, при большевиках, вже дітям господарів не було доступу до науки, бо треба було, щоб батьки належали до комнезаму; отже тепер Ольга працювала в господарстві батька.

 

Родина сиділа при столі, як на подвір'ї загавкали собаки; Ольга, що сиділа біля вікна, перша глянула на подвір'я й крикнула: «Ой лишенько! Москалі до хати йдуть».

Дідусь і батько встали з-за столу й зустріли большевиків на ґанку.

Що вам треба? – запитав дідусь.

–А ось що. . .

Один червоноармієць зняв з цвяха відро, що висіло на ґанку, й каже: « Повне відро меду давай». Другий большевик зняв друге відро й каже» «А оце повне відро крашанок наложіть.»

– Добрі ж з вас гості – каже їм дідусь.

– А чим же ми будемо воду з колодязя черпати, як ви відра заберете?

– Купите нові відра – відповів котрийсь з большевиків.

– А де ж ми їх купимо? По крамницях їх тепер нема. Чи може ви привезли нам відер? – запитав дідусь.

–Візьміть, тату, відро й поставте в коморі, а в корзину накладіть крашанок, а я піду на пасіку й наріжу щільника – сказав син.

 

У супроводі двох червоноармійців пішов син у садок до пасіки, а дідусь відніс відро до хати, взяв у сінях корзину й (щоб крашанки не товклись) пішов до стайні й узяв з ясел жменю сіна та поклав його на дно корзини й подався до сінешної комори за крашанками.

 

Чотири большевики, що слідом за дідом ходили до стайні, побачили там трьохрічну красуню-кобилицю.

– Цю коняку треба забрати для нашого воєнкома. Доки то він буде їхати на своїй тверській шкапі!

– Вірно каже товариш Севрюгін – погодились решта большевиків; двох зайшло до середини стайні, відв'язали кобилицю й вивели її на подвір'я.

 

Дідусь, поклавши в корзину сотню крашанок, саме виніс їх на ґанок; побачивши, що лошицю вивели з стайні, він, лишивши корзину з крашанками на ґанку, скорим кроком підійшов до большевиків і запитав:

– Ви нащо вивели лошицю з стайні?

– А на те, що вона буде для нашого воєнкома – відповів котрийсь з большевиків.

 

Дідусь вхопив поводи в ліву руку й черевиком лівої ноги наступив на лапоть москаля, який теж тримав поводи в своїй руці; правою рукою пхнув він у ремено червоноармійця, сказавши при цьому:

– Смердючий лапоть, ти либонь плекав цю кобилицю! ...

 

Червоноармієць від поштовху дідуся впав на землю й випустив поводи; дідусь ступив було вже пару кроків у напрямку до стайні, як стався стріл з гвинтівки; від стрілу кобилиця рванулася набік і звалила дідуся з ніг.

 

Жінки – мати й дві дочки – бачили це все з вікон кімнати й гадали, що дідусь упав застрілений, бо большевик спрямовував свій стріл у дідуся; вони вибігли на ґанок та счинили лемент і галас.

 

Почувши стріл і плач жінки та дочок, батько залишив обрізати щільники з рямок, а чим скорше біг до хати; роздратовані бджоли хмарою летіли за ним, але через сітку не дошкуляли йому; коли ж він наблизився до червоноармійців, що в садку, поодаль від пасіки, чекали на мед, бджілки кинулись на них і завзято почали їх жалити. Большевики відмахувались руками й гвинтівками, кілька разів і вистрілили, але це лише дужче злостило бджілок, й вони ще завзятіше кидалися на москалів і лише за фірткою відстали від них; отже москалики замість того, щоб смакувати мед, мусили звертатися до лікаря, бо опухли так, що й очима не бачили.

 

Але большевики вийшли з цього «бою» таки з немалою здобиччю. Прибігши до ґанку, син побачив у фіртці лише хвоста лошиці та червоноармійця з корзиною в руках, що залишав подвір'я...

 

Дідусь встав з землі й, притуливши руку до вуха, щоб не так дуже текла кров, крокував до хати – він мав прострілене вухо.

 

Загрожене населення тікає в ліси

У роки боротьби за Волю України (1918-21) в тих селах, які були розміщені серед лісових масивів нашого повіту, або близько від них, совєтська влада, хоч і мала свої урядові органи – волвиконкоми й сільради – але вони не могли виявити там у повній мірі й систематично жорстокість комуністичної диктатури Кремля. Вона здійснювалась там тільки доривочно – наскоками каральних загонів продбатальйонів та інших військових одиниць.

 

У деяких з тих сіл головами сільрад була люди, що не підпирали совєтську владу. Якщо ж голови сільрад були там прихильні до комуністів, то, все однаково, кілька повстанців з тих сіл (бо крім більших загонів повстанців у селах, оточених лісами, як от Велика Павлівка, Лютенські-Будища та інші, діяли ще повстанські групи в кілька озброєних козаків), що все перебували в своєму селі, або близько від нього, своєю наявністю тримали в страху й пасивності сільську больщевицьку адміністрацію.

 

При з'явленні в селі більших большевицьких загонів загрожена частина людности (переважно колишні заможні хлібороби), тікали – хто встиг – з дому й десь переховувались кілька днів, заки в селі перебував відділ большевиків.

 

Тож і при пересуванню 14-ї армії большевиків, людність з тих сіл і хуторів, що лежали в напрямку її маршу, сповіщалась зарані про наближення великої сили солдат москалів-большевиків, коли вони були ще за кілька чи кільканадцять кілометрів. Тоді ті з людей, яких, чи через їхню колишню заможність чи через те, що їхні сини чи батьки були в повстанцях, комуністи трактували, як карну категорію, ховали недограбовані рештки одягу, взуття та харчів і тікали в ліси.

 

Отак у дні руху 14-ї армії група повстанців села Велика-Павлівка, що складалася лише з кількох осіб і була під командою місцевого вчителя, побільшилась на кілька десятків осіб – хліборобів, озброєних дробовиками. Разом із своїми родинами, хатнім добром і худобою втекли вони в глиб лісів, рішені захищатися там до загину.

 

Большевики добре розуміли, що при намаганні здобути українські ліси вони понесуть великі втрати, а тому й не заходили в глиб лісів.

 

Після перемаршу большевицької армії втікачі повернулися з лісів і хоч у непевності, з обачністю й страхом – мешкали, під захистом повстанців, у своїх оселях.

 

Користуючись з наявности великих з'єднань 14-ї армії та з того, що повстанські загони були стягнені для зустрічі тої армії до Лютеньки – місцеві відділи большевиків відважились виїхати з міста Зінькова для переведення екзекуцій над населенням.

 

Прибув загін отамана Масюти

Як тільки сонечко Боже благословило нашу грішну землю першими снопами свого проміння, кілометрів за чотири від галявини, де був отаман Хрестовий, з'явились перші вершники розвідки; вони зблизились з трьома зв'язковими загону Хрестового, а за кілька хвилин можна було бачити й більшу кількість кінноти.

 

Попереду загону в накинутій на рамена кавказькій бурці, в сивій смушевій шапці з малиновим шликом їхав на баскому коні отаман Масюта. В першому ряді кінних козаків повівав синьо-жовтий прапор; тут вільно було його нести відкрито, бо це був терен, контрольований отаманом Хрестовим, що належав радвладі лише на папері. За кіннотою, на підводах їхали пластуни; в ранковій млі весь загін, далеко розтягнутий по зигзагуватій польовій дорозі видавався нібито великим чорним вужем, що повзе до лісу.

 

Коли отаман Масюта був уже на віддалі кроків 200, отаман Хрестовий зліз з коня, віддав його джурі, а сам кроків на двадцять вийшов на зустріч. Масюта теж зліз з коня й пішки наблизився до Хрестового. Вітання двох  отаманів не було офіційно військовим, а нагадувало зустріч брата з братом. Отамани стиснули правиці, лівими руками зняли з голів шапки й тричі поцілувалися. Підійшли до почету Хрестового, й Масюта здоровив його: «Здорові були, пани старшини й козаки!» «Дай Боже здоров'я пану отаману!» – залунала відповідь козаків Хрестового.

– А це моя сестриця Наталя – сказав отаман Хрестовий, знайомлячи її з новоприбулим отаманом. Стоячи на крок від коня Наталі, отаман Масюта зробив їй легенький уклін; Наталя простягла свою маленьку руку отаманові, який легенько стиснув її й поплескав по шиї коня Наталі.

– Гарного, спокійного коня Ви маєте, Наталю, сказав Масюта.

– Кінь то незгірший, але козак на ньому бузиняний – відказала Наталя з лукавою усмішкою.

– О ні! Я зовсім не такої думки й про козака – з чемною поважністю відказав Пилип.

 

Він і отаман Хрестовий посідали на коней і стали попереду почету Хрестового. Коли кінні козаки загону отамана Масюти наблизились до них, то вітав їх отаман Хрестовий словами: «Здорові були панове старшини й козаки!», й у відповідь загуло «Дай Боже здоров'я пану Отаману!»

 

Піші позскакували з підвід і по чотири в ряд проходили сотнями. «Здорові були панове старшини й пластуни!» – вітав кожну сотню от. Хрестовий і чув од неї дружну відповідь.

 

Після закінчення дефілювання обидва отамани з почетом ристю проїхали галявину й коротшою дорогою скорше прибули до місця, призначеного для загону от. Масюти. Воно було недалеко від чистого струмка; під розлогими деревами були пороблені конов'язі та складене сіно в копиці, всередині яких був засипаний овес. Для відпочинку козаків під бугриком було послане сіно; щоб після безсонної ночі дати всім змогу добре відпочити; кілька десятків козаків з загону от. Хрестового були призначені для догляду за кіньми новоприбулих.

 

О 4 год. 15 хв. весь загін прибув на призначене йому місце, й от. Масюта дав наказ розсідлати й розпрягти коней і прив'язати до конов'язів та всім лягати спати до 10 год. ранку. Сам же він з Хрестовим і його почетом поїхав до так би мовити «штаб-квартири» от. Хрестового.

 

Містилась вона в трьох малесеньких кімнатках, які були вириті в бугрі; переділи були зі сторч поставлених не товстих дерев'яних кругляків, які були й підпорами земляної стелі; на стінах, обшальваних дошками (шальовкою) висіли образи, килими, рушники та інше; кожна кімната з надвірної стіни мала одно невеличке віконце. Вхідні двері вели до середньої кімнати – це була штабова канцелярія; у кутку висів образ Покрови Пресвятої Богородиці з лампадкою, уквітчані вишиваним рушником; нижче образа тризуб (не поганських часів, а з хрестом); праворуч образа був пришпилений до стіни жовто-блакитний прапорець; на другій стіні висіла мапа Полтавської губернії; на полиці лежало кілька десятків книжок, а на столі стояла друкарська машинка й телефон, що сполучував з головним бункером, у якому містився сотник розвідки.

 

Штабова кімната мала ліворуч двері до спальні Хрестового, а праворуч двері до кухні, де на помості спала Наталя з своєю товаришкою, освіченою панною, либонь років на десять старшою від Наталі, колишньою гувернанткою українського магната Полетики (якщо мені не зраджує пам'ять). Її большевики мали розстріляти, але їй пощастило втекти в ліс під захист повстанців; тепер вона товаришувала з Наталею й, як, жартуючи, казав Левко, «вчила Наталю панських витребеньок»,

 

Ліворуч від штабу була вирита комора, а ще далі – стайня на кількох коней; праворуч теж були вириті кімнатки – в них жили родинні люди, старший брат Хрестового та інші.

 

На віддалі трьох метрів від помешкань весь бугор був обгороджений подвійним плотом, у два метри високим, а 80 сантиметрова ширина його була заповнена землею, що була вийнята з бугра при спорудженні мешкань.

На висоті метра були встановлені збиті з дощок прозури, а поверх плоту в два ряди був протягнений колючий дріт. З чотирьох боків пліт мав неширокі фіртки з міцними дверима, які упоперек засувалися дрючками.

 

Як на тодішні обставини, таке оборонне укріплення було досить поважним, бо гармат у ліс не можна було завезти, а обстріл з кулеметів та гвинтівок мало йому шкодив. Хіба що на близькій відстані ручні гранати могли зруйнувати цей бункер; але щоб добратися до нього, треба було раніш знищити багато інших точок спротиву.

 

Віддавши коней джурі, отамани Хрестовий і Масюта зайшли до кімнати штабу. Масюта там познайомився з дружиною Хрестового й товаришкою Наталі. Отамани умилися холодною водою, й їм дружина Хрестового й Наталя дали по горнятку чаю, завареного липовим цвітом – їсти мали вже після причастя.

 

Хрестовий познайомив свого побратима з накресленим ним розподілом того дня: Від 10 год. 30 хв. до 12 год. – польова Служба Божа; від 12 год. до 1 год. – обід; від 1-ої до 2-ої год. – віче, на якому промовлятимуть отамани Масюта, Мандик і Хрестовий; від 2-ої до 4-ої год. розваги; від 4-ої до 9-ої год. відпочинок; від 9-ої до 10-ої год. – вечеря; о 10 год. вимарш проти большевицької армії. Отамани й сотники будуть на розвазі лише до 3-ої години, бо до 9-ої години вони мають розглянути плян військових дій, який тепер, на підставі зібраних відомостей, розробляють сотники.

 

От. Масюта з таким пляном дня погодився й пішов до спальні Хрестового відпочити після нічного маршу, а Хрестовий, пішов у бункер до сотників, щоб прийняти участь у складанні пляну бойових дій. Жінки поспішались, готуючи обід.

 

Польова Служба Божа

О 10 год. 30 хв. усі три загони стояли в затінку гілля трикутником. Чоловий – загін от. Хрестового, ліворуч – от. Мандика, праворуч – от. Масюти. Перед кожним загоном стояв отаман зі своїми старшинами. Жіноцтво та діти стояли з четвертого боку.

 

Посередині цього каре стояв стіл, накритий вишитим обрусом, на якому були образи Христа Спасителя та Божої Матері й дві великі воскові свічки.

 

Ось з-за густої кущавини, в супроводі осавула розвідки та дяка-козака, вийшов панотець, сивий, горбатенький, в окулярах з світло-синім шклом. Облачившись та приготувавши проскомідію, панотець розпочав загальну сповідь.

 

Гриць Удовиченко, що стояв у другім ряду загону от. Хрестового, почувши приємний баритон священика, подумав, що голос цього священика є дуже подібний до голосу їхнього панотця Павла, – але ж той не сивий і не носить окулярів.

 

Панотець попросив усіх піднести догори пальці правої руки, складені для хрестного знамені й повторювати за ним слова сповіді. До причастя підходили отамани, старшини й по 30 козаків з кожного загону. Гриць Удовиченко, що стояв попереду, належав до причасників. Коли він підходив до хреста, то священик на мить затримав хрест – він був заскочений тим, що побачив тут свого прихожанина. І Гриць пізнав свого отця Павла. . .

 

По Службі Божій священик у супроводі осавула й дяка так само хутко зник у гущавині лісу.

 

– Вже, отче, можна доводити себе до справжнього стану – сказав осавул, коли вони пройшли кілометрів два.

 

Зупинилися. Отець зняв окуляри й капелюха. З тикви, яку ніс з собою, осавул лив воду на руки; панотець вимив добре голову й обличчя, з сивого зробився темно-русявим й витяг з під ряси горба.

 

Щиро подякувавши панотцеві за його так сміливе пастирське потягнення, осавул сказав, що козак-дяк піде з отцем до хутора, в якому чекала дочка з підводою, й подав поради, як краще їхати додому, щоб не наткнутися на большевиків.

 

Після Служби Божої повстанці хутко розійшлися по своїх сотнях, де для них уже був приготовлений куліш з салом – на першу годину вони всі мали прибути на призначене місце на віче.

 

Хрестовий запросив отаманів і їх помічників їхати обідати до нього. Найближчий помічник от. Масюти, сотник Пасяда не зразу погодився – він хотів наглядати за козаками, щоб молодь на голодний шлунок часом не сьорбнула забагато первачка.

Пасяда в царській армії був вахмістром у драгунському полку; його груди прикрашували три георгієвські хрести. Цей господар разом з двома синами прибув у загін Масюти з власними кіньми, сідлами й зброєю, перебрав команду кінноти й став першим дорадником отамана. У муштрі він був суворий; часом було й хворостиною потягне козака по штанях, якщо той у галопі вайлакувато перескакував з боку на бік коня, або промахувався при рубанні лозини шаблею – але, не дивлячись на це, козаки, як батька, шанували Пасяду.

 

На обід до Хрестового Масюта їхав у товаристві дівчат й веселий, як завжди, жартами та дотепами розважав їх.

 

Натякнув, між іншим Наталі, що хоче перший сьогодні з нею танцювати. Та, усміхаючись, відповіла, що це не від неї залежить, а від шаблі пана отамана. Товаришка Наталі додала при цьому, що в старі часи ліпші дівчата-козачки виходили заміж за тих козаків, які виявлялись найспритнішими в герцю на шаблях – отже й у їхньому таборі встановили правило, що той може танцювати з Наталею, хто зуміє відбитися шаблею від двох нападників, й ця доля не мине й пана отамана.

 

– Дуже охоче йду назустріч химерній долі й надіюсь що вона мене не зрадить – сказав Пилип.

– Якщо так, то й ми будемо тішитися Вашим успіхом – задиракуватим тоном відповіла Наталя, в'їжджаючи в фіртку.

 

До обіду на ослонах сіло дев'ять осіб – три отамани з своїми помічниками. На столі завчасно були поставлені дві невеликі тикви з вином та чашки, а дружина Хрестового, Наталя та її товаришка ставили на стіл миски з їжею.

– Як то, друже, сталося так, що твій наскок на Чупахівку відбувся невдало? – запитав під час обіду Масюту Хрестовий.

 

– Ото, брате, як тільки я дізнався, що до Чупахівської цукроварні прибув відділ большевиків-москалів і відвантажує цукор до Росії, то я вирішив перешкодити цьому. Ти ж знаєш, що Чупахівка стоїть посеред степу, й до неї не можна наблизитись непоміченим. Відділ большевиків містився в цеглових двоповерхових будинках поруч брами, яка пильно охоронялася. Большевики відстрілювалися з вікон, і без гарматного або мінометного обстрілу їх відти викурити не було ради. Один мій козак зголосився, під прикриттям нашого гвинтівочного обстрілу, вскочити на коні в галоп у браму й кинути у вікна ручні гранати, але. . . на брамі впав забитий. Шкода! Хоробрий був козак з села Велика-Павлівка. Ех! Побратиме Левку, якби в нас була хоч одна гармата та кілька кулеметів, то ми зі своїми козаками і Полтаву здобули б, а потім і в Дніпрі коней напоїли – а то з шаблями змушені перебувати в лісі, бо до обріза чи гвинтівки козак має як не кілька, то кільканадцять патронів, та й міркує, чи стріляти в ворога, чи почекати.

 

– Вірно, брате Пилипе – через брак зброї тяжка є наша справа. От я не так давно перевів, правда, блискавичний наскок на Гадяч, але крім того, що звільнив політичних в'язнів і дістав для населення конечно потрібну кількість соли, зброї не дістав. Кільканадцять гвинтівок, що забрали у забитих большевиків, то ж дрібниця. Гармати – то є головне; але близько нас їх немає, хіба що в Полтаві.

 

Позаминулої ночі мені навіть сон снився, що я нібито приймав параду гарматного відділу; багато великих гармат дефілювали повз мене, а я, з радости, із захопленням гукав: «Слава Україні!» – від крику сам пробудився й дружину розбудив.

 

Від жалю, що мав гармати лише в сні отаман Хрестовий зітхнув і продовжував:

– Через відсутність гармат, кулеметів і взагалі тяжкого озброєння та патронів, ми змушені перебувати в лісах і тримати під своєю контролею лише обмежений простір. Але недовго так буде, бо військо Петлюри скоро вже стане на лівім березі Дніпра; тоді ми розгорнемо операції ширше, щоб прискорити прихід до нас Петлюри. Поки ж це станеться, ми мусимо на переправах Псла ув'язатись у міцні бої з частинами 14-ої большевицької армії, щоб понизити її бойову міць ще поки прибуде вона на фронт. Та про це ми ще говоритимемо докладно на нараді отаманів...

 

Глянувши на годинника, Хрестовий запросив усіх старшин на віче. Всі встали, прочитали молитву; подякували жінкам за обід і сідали на коней.

 

Для декого, зокрема з покоління моїх дітей, що родились ген пізніше від тих часів, може видаватися неймовірним, що повстанці провадили зустріч отаманів, що відбувалася польова Служба Божа, віче, танці – і це тоді, коли за 25 кілометрів були бойові відділи большевицької 14-ої армії. Бо ж покоління моїх дітей знає війну, в якій тисячі літаків за сотні кілометрів від фронту, у запіллі, повертали у руїну міста, моторизовані дивізії з гарматами, бомбометами, танками за добу проходили, наближаючись до фронту 300 кілометрів, при чому вояки, сидячи в автомашинах, не відчували великої втоми.

 

Якби в ті часи, про які я згадую, українське військо мало хоч одну моторизовану дивізію виряду Другої світової війни, з танками, гарматами й кулеметами й до того підтриману з повітря хоч би півсотнею літаків – то большевики напевне були б розтрощені, й ми не були на еміграції. В ті часи така дивізія доконала б «чудо», бо тоді не було сили, яка загородила б їй дорогу, або витримала тиск.

 

В ті часи піхота пересувалась пішки й лише іноді по залізницях. На звичайний піхотний полк припадало тоді чотири легкі гармати в кінських запряжках та понад десять кулеметів. Були тільки поодинокі літаки для розвідки й зв'язку. Танк я бачив тоді лише один на ст. Дарниця під Києвом. Він був навантажений на залізничну плятформу й мав озброєння – два кулемети.

 

Отже в ті часи в семи кілометрах від ворога, себто поза осягом стрілу легких гармат, було вже безпечно.

 

Тоді Махно відзначився тим, що мав кінноту й пластунів на тачанках і бричках, а тому міг пересуватись більш ніж по 60 кілометрів на добу; своїми несподіваними наскоками він завдавав тяжких втрат большевикам.