Криваві сторінки – Частина І. (автор: Суслик Р.Л.)

опубліковано 13 лют. 2013 р., 12:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 лют. 2013 р., 13:30 ]

Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму

Англія –1956

 

Боротьба українського народу проти московсько-більшовицької навали на Правобережній Україні досить широко висвітлена у знаменитих творах Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр» і «Чорний ворон» Василя Шкляра. А от про таку ж запеклу, кровопролитну боротьбу на Лівобережній Україні і про ленінсько-сталінські чекістські катівні можемо дізнатися із маловідомої книги Р.Л. Суслика «Криваві сторінки», яку пропоную читачам.

Василь Шпіцер

 

Передмова

Спогади мої не є витвором письменницької фантазії; подають вони справжні факти з бурхливого й жахливого недавнього минулого нашого народу – факти й події загальновідомі та ті, яких я сам був учасником і свідком, або про які я чув з перших уст від близьких мені людей, безпосередніх учасників.

 

Тому праця ця не охоплює подій того часу в усю широчінь, а обмежується описом тих подій, які (в місці й часі) проходили перед моїми очима – повстанського руху на обмеженому терені північної частини Полтавщини, поборювання українського національно-визвольного руху в тюрпозі ГПУ м. Полтави та невільничої праці на певній ділянці (Біломорсько-Балтійський канал ім. Сталіна), й то саме в тих таборах, де перебував я в'язнем.

 

Прагнучи максимально дотримуватися правдивости опису, я подаю правдиві назви сіл і хуторів і правдиві прізвища осіб. Змінюю я прізвища або місце мешкання осіб, що про них згадую (з цілком зрозумілих причин) тільки в деяких випадках – щодо осіб, що може живуть (під Совєтами) ще й тепер.

 

Не є я письменником, і мене не здивують закиди, що спогади написані не художньо, не рукою досвідченого мистця. Я – як спромігся – зафіксував факти, щоб спорудити пам'ятник моїм побратимам по боротьбі в двадцять п'яту річницю суду над Проводом СВУ-СУМ.

 

Я мав на меті ще й заохотити українців з інших повітів і областей України занотувати подібні події в своїх місцевостях, хоч би в такім обсязі, як я занотував. Сукупність таких матеріялів створила б альманах «Україна в боротьбі з Московським комунізмом відстоює свою незалежність». Така цінна праця не тільки прислужилася б для виховання наступних поколінь, наших внуків-правнуків, а була б і дуже цінним джерелом для праці істориків, як також давала б теми й матеріял для українських письменників і поетів.

 

В своїх спогадах я іноді порівнюю те, що було в дореволюційні часи, з тим, що сталося після революції, бо лише порівняння дозволяє нашому дореволюційному доростові (від якого приховувалася правда про капіталістичне минуле) вірно оцінити все лихо, яке принесли Українському Народові Московські комуністи. Але це не означає, що я ставлюся прихильно до Російського царату. Я є прибічник монархії, але рідної української – Гетьманщини святої.

Автор

 

Бурхливі часи

Революція

Зречення від престолу царя Миколи II хлібороби й взагалі статечні люди нашої околиці зустріли нерадісно, з острахом, ба навіть з журбою. В перші дні після зречення царя вони не наважувались виразно про це говорити, а лише натяками, здогадами.

 

Коли б розмову двох сватів, що зустрілися в ті дні в місті на базарі прикладом один з села Бобрівника, а другий з села Тарасівки було записано на плівку, то слухаючи її сьогодні, ми відчули б у голосі ноту журби.

Здоровенькі були, свату, та Боже Вам поможи.

Спасибі, також і Вам Боже поможи.

Чули свате?..  Що ж то буде далі?

А Бог знає що кажуть ліворуція буде.

А що ж вона робитиме?

Та що, певне земельку ділитиме. Наш учитель уже познімав у школі портрети царів, сам намалював портрета Шевченка і на їх місце повісив і казав дітям, що «нема вже у нас царя, не буде тепер ні панів, ні багатих, ні бідних, всі будуть рівні й слободні»

А не казав, ким будуть ті рівні й слободні?

А Господь милосердний знає. Либонь жебраками, хо-хо. Боже наш, Боже наші.

А батюшку питали?

Та питали... Каже він, що не слід передчасно впадати в розпач на престіл ступить Михаіл або Сергій, а ні, то Миколай Миколаєвич.

Дай то Боже!

 

Але надії хліборобів не здійснилися; на престіл ніхто не «ступив», а розпочалась таки «ліворуція».

 

Чому ж приходом революції наші хлібороби не тішилися? А нормально треба було б тішитися, бо революція мала би принести українцям, як поневоленій нації, свободу й відродити державне наше буття.

 

Журилися тому, бо українські соціялістичні партії, що тримали провід революційного руху, про такі справи, як національну волю й власну Українську Державу, в своїх програмах і не згадували. Більше того РУП Міхновського, що першим завданням ставила боротьбу за Самостійну Українську Державу, українські соціялісти різних напрямків збойкотували й шельмували її, як шовіністичну й невідповідаючу духу соціяльної революції.

 

Натомість вони тільки й думали про те, щоб вибороти для українського народу так нібито конче потрібні йому волю слова й друку та розподіл землі. Особливо щодо останнього партійні лідери сушили собі голови, до дрібниць деталізуючи свої програми; наприклад осібно згадуючи про левади й садки, розміщені окремо від садиби, кажучи, що їх треба відібрати від власників.

 

Пам'ятаю, що мати якось прочитала таке в програмі одної революційної партії й радила батькові: «Може б ти, про всякий випадок, у садку побудував хлівець» (садок ми мали окремо від садиби). Батько мій махнув рукою й сказав: «Дурниці пишуть, а ти читаєш та ймеш їм віри; доки цар є, жоден дурень не посміє й носа до землі пхати».

 

Тому то хлібороби цупко трималися монархії, бо вона забезпечувала їхні левади, садки й десятини. В революції ж хлібороби бачили своє ожебрачення й з приходу її журилися.

 «Керенщина» і Центральна Рада

По зреченні царя в нашому Земстві місце панів посіли Галай, Клунний (молодший), та інші панки.

 

Скоро на базарі почали виступати, як тоді їх звали «оратори». Молодик у університетському кашкеті стане було на дядьківському возі й виголошує, які то блага має принести революція простому народові безплатне лікування й навчання в університетах; землю без викупу; кожен пиши й говори, що хто хоче; в церкві шлюбу можна не брати й ніхто за це не матиме права докоряти; кооперативний та державний розвиток торгівлі та промислу; ліквідацію буржуазії та паразитів, що живуть з поту й крови трудівників; цілковиту справедливість у судах та урядах і т.д, і т.п.. З годину було говорить оратор і кінчає промову закликом Хто хоче волі й землі безплатно, голосуйте за список нумер 1.

 

Не встигне він закінчити, як на другому возі починає говорити другий оратор, а за ним з'являється третій і кожен обіцяє багато доброго, аби тільки на виборах до Всеросійського Учредітельного Собранія голосували за список нумер один. І з кожним базаром таких ораторів ставало все більше, говорили вже по декілька в різних місцях базару й що третє слово вживали соціялізм. Місце торгівлі перетворилось у місце пропаганди. Були охочі й слухати деякі в базарний день їхали до міста не для того, щоб щось купити, а лише, щоб послухати ораторів.

 

Ця «праця» ораторів не пішла на марно. Таки проголосували люди за список нумер один але таки й збаламутили вони людей.

 

Скоро після виборів десь о 4 годині по обіді йшов я центром міста й побачив, що від базарних крамниць бігло мабуть більше двох соток людей, до крамниці на розі проти церкви Воскресіння й кинулись у середину великої мануфактурної крамниці. Всі в крамниці не вмістилися, й декілька десятків людей (і я між ними) стояло у дверях і через голови дивились, що робиться всередині.

 

Бачив я, що по прилавку ходило декілька чоловіків у військових шинелях, брали з полиць сувої мануфактури, яких у крамниці було декілька десятків, і кидали в натовп людей. Сувой летить, піднімається кущ рук; сувой на них падає зачинається тяганина, бійка, крик. Сувой за сувоєм падають; бійка, крики, зойки збільшуються справжнє пекло.

 

Врешті полиці спорожніли, й юрба виходила з крамниці багато людей були з подряпаними, скривавленими і в синяках обличчями. Ось виходить з крамниці чоловік з скривавленою хусткою, під очима синяки, обличчя ніби під бороною було отак потерпів бідний, а сувоя не має. А в іншого пару синячків на обличчю, а під піджаком притиснув до живота сувой мануфактури. Де ж та соціялістична справедливість, що нею оратори так вихвалялися? думав я.

 

Отже крамниці були без краму. Лише одна книжково-газетна крамниця наповнилася крамом творами Фур'є, Сен-Сімона, К. Маркса, Плеханова, Леніна, Бухаріна та різними брошурами-летючками, видаваними чисельними російськими та українськими соціялістичними партіями, що забезпечували, як тоді казали, духову потребу трудящого люду. На базі цієї літератури виховувались майбутні керівники трудового народу писарчуки, міщуки, суспільні покидьки, що засвоювали ідеали соціялістичної революції.

 

Зате нищилися огнища, що дійсно мали призначення вдоволяти національно- духові потреби. По маєтках були пограбовані панські бібліотеки багатьох поколінь, у яких були й рідкісні старовинні книги вони пішли «комбєдчикам» на курево, а ті книги, що мали грубий папір і не надавалися до курева, зужиті були на обгортку сала пастухам.

 

Одного разу я бачив, як на подвір'я земства заїхала парокінна фіра, з якої фірман оберемками, мов поліна дров, зносив до будинку сокири княжих часів, мечі, старовинні шаблі, кремневі рушниці все те було різних зразків.

 

На мій запит, візник сказав, з якого маєтку він це привіз оскільки пригадую, від Плічка. Стоячи біля фіри, я з юнацьким захопленням розглядав старовинну зброю й міркував ті сокири були в руках князівських дружинників, ними вони боронили Рідний Край, нищили азійські орди й здобували славу; а тими довгими шаблями певно козаки Виговського під Конотопом не одному москалеві знесли з рамен голову; а від тих рушниць не один татарин-бусурмен упав забитий а тепер ту заслужену зброю негідні нащадки скидали з фіри, як покидьки.

 

За большевиків я майже щорічно відвідував Полтавський музей, але тої старовинної зброї, що була привезена до Зіньківського земства, я там не бачив.

 

Вперше влада большевиків

На початку зими, ще перед кінцем 1917 року встановилась у нас большевицька влада. До большевиків пристали у нас сімнадцятилітні хлопці Дудукалів Федір і Кицеля Іван, і їм видали зброю. Перший все не хотів працювати в господарстві у батька, байдикував та крав; другого вітчим вигнав з дому він жив з того, що крав і в місті рахувався злодієм.

 

За большевицької влади маєтки (їх тоді називали економіями) грабувалися вже законним порядком, так що до весни мало що й залишилось у економіях посівного матеріялу, худоби та реманенту. Реквізиції та грабунки цілком зруйнували економічне життя краю, зате на базарах число ораторів збільшилось. Це вже були не студенти, а їхні революційні учні «терті» та рухливі люди, їхні попередники, студенти, на словах обіцяли різні блага, а ці закликали грабувати награбоване, себто давали реальні «блага».

 

Прийшли німці

Десь в кінці березня 1918 року я був у центрі міста й побачив, що з гурта чоловіків, які стояли на розі біля аптеки, вийшов один і, наблизившись до большевика Івана Кицелі, що йшов серединою вулиці в солдатській уніформі, але без зброї, заходився давати йому в обличчя ляпасів. Той, заслонюючись долонями, почав тікати.

 

Підходжу до чоловіків і довідуюсь, що вночі з міста втекли большевики, а скоро прибудуть німці. На них і не довелося довго чекати. Незабаром на горбку Павлівського шляху біля школи садівництва виїхали три вершники з піками, а потім з'явився більший відділ німецької кінноти теж з піками. За кілька хвилин ми перші були свідками того, як коні німецької кінноти цокали підковами по бруку центральної вулиці міста.

 

Один чоловік, зодягнений у офіцерську шинелю без погонів, казав тоді, звертаючись до всіх: «Ось бачите, громадяни, що наробила наша Центральна Рада. Нещасна ти наша доле! Засіли в Центральній Раді соціалісти, талмудисти і бояться воякові українцеві довірити зброю, а покликали німців. Сподіваються, що тепер їм, під охороною чужинецького війська, вільно буде будувати соціялізм в Україні. Ні! цього не сміє бути».

 

З німецьким військом повернулись до нашого міста Багрій, Галай, Клунний та інші й відновилася влада Центральної Ради. Наблизилась пора весняної сівби, а економічної землі мало було виорано на зяб, та й виораної землі не було чим засіяти; в заможніших господарів теж значна частина землі залишилася облогом.

 

Німці скоро в цьому зорієнтувалися й зрозуміли, що при такім стані Центр. Рада не зможе виконати свого зобов'язання щодо поставок Німеччині й натиснули на укр. владу, щоб господарям було повернуто назад пограбоване зерно, худоба і реманент. Отже на базарах знову з'явилися оратори і студенти вони вже не закликали людей грабувати награбоване, а читали накази влади повернути власникам незаконно взяте. Але повертати ніхто й не думав, бо більшість худоби була порізана або продана, а зерно помелене так що посівна пора кінчалася, а землі під облогом лишалося багато.

 

По базарах продовжували виступати оратори й з промовами на політичні теми; тепер можна було почути й промови здорового змісту. Так одного разу чув я промову студента Рудепка (здається Івана на ім'я). Він кликав нарід не тільки припинити грабунки, але й повернути назад раніш взяте. Казав, що нам у першу чергу треба збудувати власну Українську Державу, а після того побудувати справедливий, на здорових засадах, соціяльний лад. Землі ми маємо досить тільки російські царі відібрали її від нас для своїх московських панів та різних чужинців. В першу чергу треба їх позбавити землі на користь українського народу. Посідаємо ми багату на копалини й родючу землю вистачить її для українського народу, щоб усім позбутися злиднів. Але нам у першу чергу треба вигнати з України загарбника нашого добра лацюгу-москаля.

 

Говорив він довго й речево ото ж мабуть за такого змісту промови й позбувся він потім життя.

 

Гетьманщина

Тоді стан безладдя тривав не довго. В квітні в нашому місті, в будинку театру, відбувся з'їзд хліборобів з цілого повіту, на якому було обрано делегатів до Києва, щоб там вирішити, в який спосіб треба подолати господарську кризу, що загрожує Україні голодом. Делегатами було обрано таки заможненьких людей, як от П. Пасяду та інших, що мали по 10-20, а то й більше десятин землі.

 

В перші дні травня довідалися ми, що в Києві обрано на Гетьмана України гетьманського роду генерала Павла Скоропадського. У нас повітовим старостою став з місцевих горожан кадровий офіцер Крахотін, а начальником кінного відділу державної варти було призначено офіцера С. Кулика, сина священника з містечка Грунь.

 

Казали всі, що землі тепер ділити не будуть, а кожен володітиме своєю, й що взагалі приватна власність перебуватиме тепер під охороною Гетьманської Булави.

 

Таку вістку ліпша й переважна частина нашого народу зустріла з радістю. Хлібороби почали заорювати залишену землю та засівати гречкою, просом, багхами тощо, а решту незасіяної землі переорали на чорні пари.

 

Протягом трьох місяців пожвавився промисел ремісників; крамарі відкопали закопаний крам і відчинили крамниці; на базарах розвинулась жвава торгівля; оратори зникли, а з ними й грабунки настав спокійний час, і нарід дихнув вільніше.

 

Але з станом зміцнення влади Гетьмана та зростом добробуту народу не могли примиритися московські та українські большевики й соціялісти; вони організували в селах терористичні групи, й влітку розпочались пожежі, вбивства та грабунки.

 

Неминуче надійшла й відплата варти. Одного базарного дня розійшлась між людей чутка, що минулої ночі варта в лісі застрілила мешканця села Бобрівника (прізвище його забув). Це було кілометра півтора від базару пішов і я подивитися, бо застріленої людини ще в своєму житті не бачив. Коли наблизився до трупа, то відразу впізнав у ньому одного з ораторів навіть у тій самій солдатській гімнастьорці був зодягнений, коли виступав у тому ж році на прокідському ярмарку, виліз був на братового воза й закликав нарід не виконувати наказів влади, не повертати майно, забране в економіях, бо воно ж наше, нашою кривавицею надбане та ляпав всякі подібні нісенітниці.

 

Варта його заарештувала була й тримала під арештом два чи три тижні й звільнила. А це знов заарештувала, й він був застрілений в кущах, кроків двадцять від шляху. Варта заборонила родичам забирати трупа аж заки приїдуть з Полтави прокурор і слідчий та встановлять, чи забитий дійсно тікав чи ні.

 

А тим часом люди, як на прощу, йшли подивитися на вбитого, а ще до того рідний брат забитого стояв над трупом і все казав присутнім: «Я певен, що брат не тікав, а його нахабно застрілила варта» й це викликало шкідливу реакцію серед несвідомої-ротозійної частини населення.

 Влада Директорії

Одного дня в листопаді того року до нашого хутора дійшла вістка, що гетьманська влада на чолі з повітовим старостою разом з вартою минулої ночі залишили наше місто й що в місті встановилася влада Петлюри.

 

Почувши таку вістку, мати зразу ж мені сказала «Тепер, сину, йди в козаки».

 

Таке зарядження матері було мені до душі, й, поснідавши, я чим скоріше поспішився до міста й пішов до будинку, де за царя містилася поліція, за Ц. Ради міліція, а за Гетьмана варта. Там я довідався, що вже розпочалося формування сотні для міліційної служби. Зголосив я своє бажання вступити до цієї сотні. Зразу не хотіли було приймати, бо був ще замолодий, мав тільки сімнадцять років. Але там був мій дядько, колишній підстаршина царської армії, член есерівської партії він замовив за мене слово, й мене прийняли. В міліції заправляв набором пан Тесля. Не знаю, до якої він тоді партії належав, а пізніше він був членом комуністичної партії і працював у секретаріяті Ц. К. Ком. Незаможніх Селян при Петровському.

 

В нашій міліційній сотні в перший день було біля двадцяти людей, а на другий день уже було п'ятдесят. Півсотенним у нас був Данильченко як я потім довідався, був він з того ж села, що й Тесля. На другий день ми групами по чотири чоловіки пішли відбирати зброю у хліборобів-власників. Головним же чином забирали в них горілку, яку тут же й розпивали, а частину приносили Данильченку. Це беззаконне здирство мене обурювало, я жалівся було на це мойому дядькові, але той тільки рукою махнув.

 

Скоро мене призначили на охоронний пост до повітового голови Галая Олександра (його всі звали Сашко), що був висококультурною людиною (мав закінчену високу освіту). Йому я видно вподобався, й він залишив мене постійним охоронцем.

 

Одного дня було народне зібрання в кінотеатрі. Виступали різні промовці, а врешті виступив і Галай. Говорив він доброю українською мовою й був неабиякий промовець. Він закликав нарід схаменутися, не робити анархії й спокійно чекати урядових розпоряджень щодо земельного й соціяльного питань. Радив не йти за облудними й брехливими гаслами большевиків, «бо може статися так, що волики ваші поїдуть, а ви залишитесь з батогами, й тими батогами будуть вас ще й стьобати» такими словами закінчив Галай свою промову.

 

А в залі хтось мовить: «Наші волики не поїдуть, бо ми їх не маємо, а як у твого батька заберуть воли, то чорт його не візьме» (батько Галая мав три пари волів) В залі зчинився такий галас, що годі було його скоро вгамувати.

 

Схвильований Галай сходив зі сцени. Я, взявши в руки карабіна й подавши в цівку набій, ішов за ним з твердим рішенням застрілити, як собаку, першого, хто кинеться на Галая. Але відважних не знайшлося, й ми без пригод повернулися до кабінету.

 

«Війна» з гетьманською вартою

Ввечері першого дня моєї охоронної служби біля кабінета Галая було одержано наказ, щоб усі службово вільні вояки зібрались до виїзду до Охтирського монастиря (40 верст від нашого міста), щоб там заскочити Зіньківську варту. Хто мав коня, то верхи, а решта на санях вирушили в похід на варту; в касарнях лишилося біля десятка вояків, у тому числі й я.

 

Наступного дня надвечір наша «бойова колона» повернулась з перемогою; здобич була чимала полонені, з тридцятеро добрих коней з сідлами й зброя (гвинтівки, шаблі та інше). Перемога далася легко, бо варта й не мала наміру оборонятись; обезброїли варту й захопили командира її кінного загону Сергія Кулика.

 

Наступом на варту командував офіцер комендант нашого міста. То ж, коли до його рук потрапив Кулик, то він зрозумів, що цьому теж офіцеру грозить неминуча смерть отже порадився з Куликом, як організувати його втечу.

 

Вирішили, що комендант з конвоєм відрядить Кулика додому, щоб попрощався з батьками й узяв деякі речі, потрібні для в'язничного життя. Кулик подав думку, щоб конвоїр був саме з Груні й ласий на горілку. Комендант викликав з сотні мешканців Груні таких виявилось декілька.

 

Кулик сам собі вибрав конвоїра. «Пане коменданте! казав Кулик дайте мені цього козака, Скрипника (якщо пам'ять мені не зраджує). Я його знаю; він добрий козак і лихого нічого не зробить. Дайте йому мого коня й моє сідло».

 

Комендант пристав на це, наказав Скрипникові відвести Кулика до м. Грунь, завести до дому його батьків, щоб заарештований там попрощався з батьками й узяв, що йому потрібно, й потім надвечір відвести арештованого до міста Зінькова.

 

Від манастиря до м. Грунь двадцять верст. Кулик крокував пішки, до подробиць накреслюючи в своїй голові плян втечі. За ним, верхи на Куликовому коні, їхав Скрипник.

 

Так вступили в рідне містечко. Всі стрічні люди ахали бо ж відомо було й старому й малому, що Скрипник п'яниця й злодій, а маєш! їде він тепер на Куликовому коні та ще й сам Кулик є арештантом.

 

Скрипник тримав себе в сідлі пихувато; з його постави можна було читати Почекайте! Це вам тільки ще квіти, а далі будуть і ягідки. . . Чим далі арештант і конвоїр заглиблювались у вулиці, тим частіше було чути, як молодиці через тин гукали одна другій «Дивись но Мокрино чи Горпино, нашого батюшки Серьожу жене під арешт отой харциз Скрипник». Бачучи це, господарі журливо хитали головами, приказуючи: «Боже милий! Що ж нас чекає в майбутньому, коли в тому сідлі, в якому має сидіти офіцер, сидить злодїй, а офіцер, бач, іде, як злодій?»

 

Серьожа не соромився того, що його ведуть, як злодія; йшов струнко, а чорного каракуля шапка з зеленим денцем була гордовито заламана на потилицю.

 

Та й як же могло бути інакше це не та шапка, що злодії, грабіжники та большевики тільки-но запримітивши її на обрії, як щури розбігались, хто куди.

 

Затримають було гетьманські вартові большевика й приведуть до свого командира.

Ти нащо, хаме, розповсюджуєш большевицькі летючки? питає Кулик.

Я їх знайшов і дав сусідові прочитати.

А де знайшов? знов питає Кулик.

 А там під лісом.

Дайте йому, козаки, двадцять шомполів, щоб більше не збирав большевицьких летючок.

 

Або приведуть було до нього грабіжника.

Ти взяв воли у господаря Сивоконя?

Та взяв.

А де вони?

Та продав.

А де ж гроші?

Та нема гроші, знаєте, круглі, так і котяться то туди то сюди, й уже немає.

Брешеш, п'янюго! Ти ж цілих два місяці самогон пив і не вихмелявся. Гадаєш, що я не знаю цього?

Та ніде правди діти трохи таки пив.

Дайте йому, козаки, двадцять п'ять шомполів, щоб на майбутнє знав, що самогон треба пити за власне, а не за чуже добро.

 

Чому так м'яко ставились до злочинців? Чому не саджали за грати злодійсько-большевицьку нечисть?

 

Противники й вороги Гетьмана Павла навіть обвинувачують його за ці «жорстокі» карання шомполами. Але сьогодні, на віддалі понад 35 років, після багатьох пережитих страждань, мимоволі ставиш питання чи не ліпше було б для Українського Народу, якби Гетьман Павло правив залізною рукою, якби увійшов Він до історії як кривавий, або лютий, але не допустив би до зруйнування Української Держави?

 

Можна з певністю відповісти, що дійсно було б краще, коли б декілька десятків тисяч суспільних покидьків, на чолі з їхніми провідниками Петровськими, Мануїльськими, Винниченками і іже з ними були знесені з лиця Української Землі. Українська література не збідніла б від того, що в її скарбниці не було «сонячної машини». Зате десяток мільйонів кращих синів і дочок було б збережено для України, й наш нарід не зазнав би такої страшної духової, матеріяльної й біологічної руїни, свідками, якої ми є.

 

Сьогодні виразно видно, що рація закріплення Української Держави вимагала від Гетьмана Павла твердішої постави. Йому треба було знешкодити 0,1% найгіршу частину нашого народу. В цифрах це виглядає так. Населення на Україні тоді було 35.000.000; щоб зберегти 8.000.000, або 22% тих, що потім загинули від голоду, розстрілів і вислання треба було позбутися 35.000, або 0,1 % тих, що були покидьками Українського Народу.

 

Аджеж Московська історія виправдує дії царів Івана IV лютого, Петра І кривавого, Катерини ІІ вовчиці, і дійсно їхня жахлива діяльність була корисною й плідною для зміцнення й розквіту Московської імперії.

 

Через сто років, беперечно, московська історія вважатиме сталінські криваві п'ятирічки добою найвищого розвитку російської імперії.

 

Криваві приклади з російської історії ми не мусимо наслідувати, але все таки повинні сказати: Гетьман Павло був дуже гуманним правителем; на Його сумлінні нема Болбочанів; але в той винятково важливий в історії нашого народу час він був надто гуманним державним мужем. ...

 

Але повернімось до Серьожі. Підійшовши до воріт батьківської садиби, він відчинив їх, і Скрипник в'їхав на подвір'я. Кулик взяв коня за уздечку й каже: «Злазь, козаче, а я отут прив'яжу коня, їсти йому не даватиму, бо хвилин двадцять не більше будемо в нас маємо поспішатись до Зінькова».

 

Залишивши ворота відчиненими, зайшли до хати. Побачивши сина в супроводі озброєного злодія, мати оторопіла; але Серьожа спокійно пояснив, у чому справа, й попросив матір дати його «охоронцеві» їсти, а як є горілка, то й випити він же тим часом у своїй кімнаті має приготувати речі до в'язниці.

 

Мати зрозуміла намір сина і миттю поставила на стіл їжу та пляшку горілки, налила її з шклянку й, як теща любимого зятя, стала припрошувати Скрипника їсти та пити, розпитуючи, як їхалося, чи не дуже змерз у дорозі, та все підливаючи в шклянку горілки.

 

Не відходячи від столу, матушка весь час говорила; язик вона призначила для Скрипника, а слухом, чуттям і душею мати намагалася вловити й відгадати дії сина. Коли її вуха почули віддалений стук копит кінського галопу, то серце матері від радости й тривоги билося в такт тому тупоту.

 

Кулик вискочив у вікно, сів на коня, тихим кроком трохи віддалився від садиби, а потім пустив коня на галоп.

 

І знову по садибах гукали: «Дивіться! Он уже Серьожа вихорем понісся на коні».

 

Господарі, покручуючи вуса, усміхалися. «На те ж він і офіцер!» казали вони.

 

Після випитої пляшки горілки лице Скрипника розчервонілося, очі посоловіли.

Кажіть Серьожі, хай скоріше кінчає приготування, бо час рушати на Зіньків п'яним голосом звернувся він до матушки.

Матушка пішла до покоїв і за хвилину повернулася з штучно-розпачливим виглядом.

Серьожі немає. . .

А де ж він? питає Скрипник.

Я не знаю...

 

Взявши гвинтівку, Скрипник прожогом вискочив на двір, а там і коня немає; ворота як були так і є відчинені, а по Серьожі й слід уже прохолов. Він щасливо пробився до денікінських військ і десь після Маковія як настала денікінська влада повернувся додому.

 

Надвечір підводою Скрипник приїхав до касарні й розповів нам, як його частувала матушка. Ми всі щиро сміялися, що все так гарно склалося, але багато серед нас було й таких, що зрозуміли справу й казали, що комендант навмисне так зробив, щоб Кулик утік.

Нащо було його додому водити? В монастирі треба було під стінку поставити казали вони.

 

«Війна» наша з гетьманською вартою на цьому не скінчилася. Через два-три дні після роззброєння Зінківської варти, ввечері було одержано наказ, негайно вирушити всім кінним (їх було у нас біля сорока) й перетяти шлях кінному відділу варти, що з Лебединського повіту вступив на терен нашого повіту. Наш відділ вирушив, але зазнав невдачі. Наш передовий розвідчик у густому тумані необережно наблизився до відділу варти й дістав стріл у голову в той час, як варта риссю проїхала далі. Наш відділ прибув пізніше, натрапив на труп свого вояка й уранці привіз його до касарні.

 

«Золотодобування»

В перші дні мого перебування в касарнях я помітив, що кожного вільного вечора, десь о 11 годині, коли начальства вже не було, кілька вояків сідлало коні й їхало кудись, а повертало до касарні о 3-ій або 4-ій год. по півночі. Ходили й піші, але ті раніше, між 8-9 год. вечора, В таких «походах» приймала участь майже половина складу сотні.

 

Довго я не догадувався, в чім тут справа, але згодом дізнався, що в такий спосіб відбувається «конфіскація прихованого золота». Цілковито вийшло це на яв після такого випадку. Група піших «шукачів золота», що не мала змоги їхати в хутори чи села, а промишляла в самому місті, вибрала собі за жертву Никифора Нечитайла титаря Троїцької церкви. Був він за фахом ювелір, виробляв і продавав хрестики, обручки, сережки срібні й золоті. Грабіжники сподівалися найти в нього золото.

 

Постукали в двері. На запитання назвали себе міліцією, й їх впустили. Почали вони вимагати золота, але господар заявив, що золота не має, бо все продав. Злодії почали робити обшук. Щоб звільнити собі обидві руки, старший поставив у куток гвинтівку. Час був ще не пізній; місце людяне. Сусіди помітили, що в Нечитайлів щось не гаразд і зчинили галас. Грабіжники перелякались і прожогом вискочили з хати; старший забув взяти свою гвинтівку, а господар миттю зачинив двері на засуви. Незабаром прийшла справжня міліція й забрала з собою ту гвинтівку.

 

Злодії ж побігли до касарні; старший негайно пішов до півсотенного Данильченка, розповів йому, в яку трапив халепу, з-за якої позбувся й гвинтівки. Данильченко сказав, що це пусте й зараз же видав нову гвинтівку. Але Данильченко не врахував, що управління міліції мало список особового складу сотні, в якому записаний був і нумер гвинтівки кожного вояка. Отже ранком наступного дня старшого грабіжника викликали зі зброєю до управління міліції; там у нього відібрали й другу гвинтівку й «прикрутили» так, що він про все розповів.

 

Весь той день у касарні відчувалось напруження, а ввечері загуло в нас, як у сполоханому вулику. Дійшла вістка, що Данильченка застрілив начальник міліції то ж бопьшевицька, злодійська частина вояків з обуренням висловлювала з цього приводу своє невдоволення начальником міліції.

 

Справа стояла так. Начальник міліції викликав до свого кабінету Данильченка й став на нього гримати за те, що він видав воякові другу гвинтівку, не перевіривши, де він подів першу. На це Данильченко зухвало відповів, що він (грабіжник) не до бідняка поліз, а до багатого. Така відповідь вивела з рівноваги начальника міліції він вихопив з кобури нагана й стрілив; Данильченко впав з простріленими легенями в правому боці його негайно відправили до лікарні, й там він дійшов до здоров'я.

 

За це поранення Данильченко здобув у большевиків авреолю мученика за бідний люд. Його без застережень прийняли в члени комуністичної партії, й весь час він у своєму селі був секретарем партячейки, а пізніше головою сільради. Чудово виконував він усі заходи радвлади й партії – розкуркулювання, висилки, колективізації й нарешті штучну організацію голоду 1932-33 році він провів зразково; пізніше збожеволів.

 

До нас прибув Хрестовий

Через два дні після поранення Данильченка, коли я повернувся від Галая до касарні, побачив, що біля стола стояв гурт вояків, серед яких були й новоприбулі. Отой, з портупеєю через рамено, новий наш півсотенний Хрестовий з Лютеньки сказав мені один з вояків.

 

Новий наш півсотеннй, на вигляд мав 22-23 роки, був середнього росту, не міцної будови, русявий; на вродливому обличчю ніжної шкіри мав рівний ніс справляв враження товариської людини. В гурті був і Масюта Пилип підстаршина царської армії, високий красень з очима доспілого терну. Чути було частий регіт точилася розмова на парубоцькі теми, про розташування дівчачого «фронту» в місті де саме, на якому його відтинку можна досягти «перемоги».

 

Ближче знайомитися з Хрестовим мені не доводилося, бо я постійно виконував охоронну службу при кабінеті Галая, й поза тим мене мало що обходило.

 

Третього дня по приїзді Хрестового ввечері я побачив у касарні багато новаків. Довідався, що біля двадцяти людей приїхало з Лютеньки на чолі з старшим братом Хрестового. Але з ним трапилась така біда: їхав він з Лютеньки добре випивши й тримав нагана в руці. При необережному русі наган вистрілив і забив чоловіка, що теж їхав до нашої сотні («Кажуть Лютенські хлопці, що большевика хлопнув» шепнув мені хтось).

 

Пройшло з годину часу, як підходить до мене півсотенняй Хрестовий і питає моє прізвище, ім'я. О! ... ти мій тезко й почав мені тиснути руку з радісним виразом на обличчі немов би першого в своєму житті зустрів тезка.

 

Ми одійшли вбік, і він розповів мені про біду, що трапилась з його братом, кажучи, що й убитий і вбивник є мешканці Гадяцького повіту, а тому суд відбудеться в Гадячі, куди й треба відправити брата. Хрестовий казав, що призначає мене конвоювати брата.

Конвоювати Вашого брата я не буду, бо маю постійну службу при кабінеті Галая кажу я.

То нічого. На два дні хтось тебе заступить. Ти ж є мій тезко, й негарно було з твого боку відмовляти мені.

 

Хрестовий міг порядком наказу змусити мене конвоювати його брата, але він цього уникав, а хотів брата довірити на товариськім порозумінню, й я врешті дав згоду.

 

Завтра ранком поїдеш саньми до Лютеньки, переночуєш у мене, може й познайомишся з моєю гарною сестричкою Наталею, післязавтра здаси брата Лютеньській міліції й надвечір повернешся до Зінькова.

 

Пізніше, коли ми зблизилися, Хрестовий казав, що вибрав мене й довірив брата, бо я був наймолодший у сотні, й поведінка моя свідчила, що я не був розбещений.

 

У Хрестових

На другий день по обіді я з братом Хрестового в'їхали на їхнє батьківське подвір'я. Зразу видно було, що то садиба заможного господаря. Ліворуч, на першому пляні, великий, як для села, будинок під бляхою; глибше в подвір'я великий, критий бляхою, хлів, а проти нього маленький будинок (флігель) теж критий бляхою.

 

Ми зайшли до великого будинку. В прихожій я зкинув кожушину, розчесав і виклав запорізького чуба і зостався одягнений в літню темносиню чумарку. Поверх чумарки був підперезаний самотканим кольоровим вовняним поясом, до якого був причеплений невеликий з срібними оздобами кинджал. Дружина мого арештанта запросила нас до їдальні й радо стала гостити. Несучи з кухні страву, вона навмисне не закрила двері, й тоді я зустрівся поглядом з Наталею.

 

Була вона молода, немов моя ровесниця, середнього росту, струнка, гармонійно збудована. Рідкісна красуня тільки пензель мистця-маляра міг би відобразити красу тої «русалки».

 

Почувся стук сінешних дверей, і жінка Хрестового хутко пішла до кухні й зачинила двері. Я запитав Хрестового, що то мало визначати, що його дружина так раптово нас залишила й зачинила двері.

 

Певно наша мати повертаються до кімнати, а двері кухні були відчинені, а там є Наталя. Для тебе це незрозуміло, бо не знаєш, у якім суворім догляді є моя сестра. Мати забороняють їй наближатись і навіть дивитись на парубків; Наталя наша має від матері такі суворі приписи, які мають хіба що католицькі черниці.

 

Жалко мені стало Наталі, але нічого не вдієш. . .

 

Ранком наступного дня я здав свого арештанта Лютеньській міліції під розписку, а ввечері повернувся до своєї касарні.

 

Хрестовий зустрів мене з усмішкою й запитав, чи не було яких пригод. Жартуючи, я сказав, що були, й розповів, як невістка зачинила двері при наближенні матері, щоб я Наталі не бачив. Хрестовий засміявся, кажучи то ти ще щасливий, коли хоч через двері міг побачити Наталю, бо мати аж надто береже її від парубоцьких очей.

 

Знову прийшли большевики

Отак воювали ми з горілкою, з гетьманською вартою, з золотом. А коли з'явились справжні вороги наші большевики то з ними нам не схотілось воювати. Якось, уже в другій половині грудня, о 9 год. вечора оголосили тривогу. Наказ виступати до бою з большевицьким відділом, що прямував на м. Зіньків.

 

Куди? Проти кого виступати? Проти своїх братів?... почулися вигуки, які ставали все голоснішими. А за 10-15 хвилин большевики з нашої сотні забрали з пірамід гвинтівки, а на брамі з'явилась озброєна стійка, яка нікого не випускала з двору касарні. Сотник мусив сповістити, що сотня відмовилася виступати проти большевиків.

 

Друга сотня, що була при комендатурі, готувалась була до збройної зустрічі большевиків; але, почувши про нашу відмову теж стрималась. Отже вночі большевицький відділ без бою вступив до нашого міста.

 

Вранці нас не випускали з касарні. Сидячи біля вікна, я бачив, як озброєні большевики провадили до в'язниці команданта міста. Незабаром було оголошено, що всі ті, які мають на своїй голові «оселедці» (чуби), повинні йти до голярні й поголити голови. Таких у нас було з п'ятнадцять вояків на чолі з сотником Говтвань, який до цього мав ще й шлик на сірій смушевій шапці. В голярні жиди майстри не захотіли нас голити й доручили це учням; малі жиденята, без мила, лише помочивши голову водою, тупими бритвами постинали нам наші чуби, й ми зі зкривавленими головами повернулися до касарні.

 

А ввечері того ж дня ми хто верхи, хто на санях вирушили в похід. Проти кого? Проти чого? ніхто добре не знав. Їхали через Веприк; приїхали в Гадяч; було там безладдя й грабунки; частина петлюрівців утекла, а частина була обеззброєна. На третій день до Гадяча вступило большевицьке московське військо для встановлення совєтської влади, а нас відпустили додому.

 

Отже дуже зрадів я, що саме перед Різдвом зміг я повернутися до Зінькова. Там у касарні здав я гвинтівку й патрони й, плутаючись між дітворою, що розносила «вечерю», скорим кроком поспішав на рідний хутір.

 

Переступивши поріг хати, зустрівся з матір'ю; вона була одна дома, бо дітвора з 15-річним моїм братом ще возила «вечерю»

 

З Святим Вечором будьте здорові! Прислала мама й тато вечерю Вам тітко і Вам дядьку! так я привітався до матері, як цього вечора вітають діти, що приносять «вечерю»

 

Мати зраділа, що я прийшов додому, та ще й у доброму настрою, але коли глянула на моє подряпане тім'я, запитала, що воно є.

 

Як що? Я уже є большевик відповів я матері. Мати в плач; і певно не тому, що я так відповів, а тому, що так нагло й жахливо склалися події після повалення Гетьмана. Сльози їй раніше підступили, а тепер вона мала зачіпку, щоб виплакати їх.

 

Я тебе, сину, в козаки посилала й тільки козаком хочу бачити, а не большевиком обливаючись сльозами, докоряла мені мати.

 

На докір матері казав я, що був козаком понад три тижні, а що козакування так скоро скінчилося, то певно тому, що ми ступили не на справжню козацьку дорогу, бо петлюрівщина не забезпечила тривкого козацького розвою, й що тепер доведеться боротися всякими засобами, аби в майбутньому вийти на справжній тривкий козацький шлях.

 

І розказав я матері все, що сталося.

 

Сьогодні, на віддалі часу, бачу, що тяжко помилилась і моя маги, вбачаючи в петлюрівщині відродження козаччини. До моєї матері можна було ставити вищі вимоги, ніж до звичайної селянки. Мала вона прогімназіяльну освіту, любила читати й була, як на ті часи, жінка-селянка начитана, любила Україну й була обізнана з її історією. Захоплювалась минулим, особливо козаччиною, до тої міри, що нам, двом старшим хлопчикам, як ми були ще дошкільного віку, сама шила сині шаравари з червоними або жовтими лямпасами, а батько мусив до цього замовляти лаковані чобітки. Як ми поверталися тоді з церкви в козацькому одязі, то за нами йшла юрба дітвори, оглядаючи нас, як то ми одягнені це, безумовно, любо було для материного серця.

 

Відповіді, які мати давала на мої запитання, були цілком вірні. Пам'ятаю, купила мені мати першого підручника «Мір Божій»; на обкладинці він мав малюнок мужик у довгій сорочці, підперезаний шнурком, узутий у лапті, копає вилами картоплю. Я запитав матір чому на книзі такий малюнок? Ми ж не ходимо в таких сорочках і лаптях та не копаємо картоплю вилами, а лопатою.

 

Мати мені пояснила, що на малюнку є кацап; вони ходять у лаптях і одягають довгі сорочки; вилами копають картоплю, бо картопля в них, тільки й родить. А якби ми замість царя мали свого Гетьмана, як було за наших дідів, то напевно на підручниках був би такий малюнок – козак у широких штанях – таких, як ти маєш – косить пшеницю, бо в нас найбільше сіють пшеницю.

 

Большевицька влада

Отже на порозі 1919 року, саме напередодні Різдвяних Свят, у нас удруге встановилася большевицька влада. Перед тим петлюрівська влада для свого скріплення перш за все вилучувала зброю від хліборобів-власників і, не перебираючи, озброювала революційні, головним чином протигетьманські елементи. Тепер до большевиків перейшло багато тих, що служили в петлюрівському війську і урядуванню. Першим, заходом большевиків для зміцнення своєї влади була організація по селах комбєдів (комітетів бідноти) і озброєння різних суспільних покидьків злодіїв, п'яниць, лайдаків та інших руїнницьких елементів, що дало їм можливість вільно вдоволяти свої звірячі інстинкти.

 

Розпочались жахливі дні. У господарів реквізували худобу, збіжжя й одяг. Грабунки відбувалися вдень і вночі, часто з винищенням цілих родин із дітьми включно (мировий суддя Бутович). В місті Зінькові пограбовано й застріляно священика Покрівської церкви. В містечку Труні на батьківщині Галая сталися жахливі грабунки й морди забито о. Василя Рогальського, диякона Покрівської церкви, й пограбоване його майно; забито й його доньку, красуню гімназистку. Наступної ночі злодії пішли до господаря Галая Павла; він чекав цього й зарані був рішений захищати своє та родинне життя. Злодії зійшли на ґанок і почали стукати в сінешні двері. Галай вийшов у сіни й спокійним тоном каже «не стукайте дуже, щоб часом сусіди не почули. Зараз засуви повідсуваю» і, як було наперед умовлено, дружина відсунула засуви й хутко відскочила до середини кімнати, а Галай, кажучи: прошу заходьте став з сокирою за дверима. Злодії відчинили двері, й першому, що переступив поріг сіней, Галай розрубав голову; решта злодіїв з переляку розбіглися, а господар знову зачинив сінешні двері на засуви.

 

Ранком оглянули зарубаного злодія. Він був одягнений у чумарку забитого диякона о. Василя й був місцевий, на прізвище Губенко брат Губенка А., пізніше радянського фейлетоніста Остапа Вишні. У відплату за товариша злодії пізніше забили господаря Галая Павла.

 

Большевицька влада розстрілювала людей без будь якого суду; часто навіть не було й короткої ухвали Че-Ка «постановілі расстрелять». Так студента Руденка, що в дні революції у своїх виступах навертав нарід до будови власної Української Держави й заслужено ганьбив москалів, агент Че-Ка (москаль) заарештував і, не доходячи кроків тридцять до будинку Че-ка, застрілив на бруку центральної вулиці.

 

Купця Калабуха забрали вночі від родини, вивели на кладовище й розстріляли.

 

Одного мешканця Шилівської волости, за службу в варті Гетьмана, Че-Ка засудила до розстрілу. Вночі його прийшли забирати на розстріл кати п'яний Пацюк та інші. Але через те, що засуджений був бідняк, Пацюк відмовився його розстрілювати; натомість забрав з камери місцевого багатія Ноздвиженка і священика села В. Павлівка Крамаренка їх вивели на кладовище й без жодного суду розстріляли.

 

Влітку того ж 1919 року, на свято Маковія, я зустрів у Полтаві Галину Руденко сестру розстріляного студента Руденка. Родина Руденків була далекими родичами моєї матері, але ми родичалися то ж при зустрічі звели розмову, й я дізнався, що Галина викликана, як свідок, на суд, який має відбутися сьогодні над убивцею її брата. Я цікавився теж послухати суд, і ми пішли разом. Там зустрілися з Ол. Галаєм.

 

Докладно я не знаю, чи на той час Галай очолював чи лише належав до опозиції Полтавського Губвиконкому, то ж саме Галай добився перед Губвикконкомом суду, над убивцею Руденка й мав на суді виступати, як звинувачувальна сторона.

 

Розмовляли ми з пів години, й Галай пішов довідатися, як же скоро має розпочатися суд. Незабаром повернувся засмучений і сказав нам, що суду взагалі ніякого не буде, бо Полтаві загрожує денікінська армія, й уже розпочалася поспішна евакуація большевицьких установ. Ми потиснули руку Галая, й це я його бачив востаннє. Пізніше пройшла чутка, що Галая в Полтаві розстріляли денікінці.

 

Вийшовши з будинку суду, побачили на вулицях Полтави «Содом і Гоморру» – бігли звичайні вояки, бігли матроси й сестри-жалібниці, їхали одноконки з раненими й двоконки господарських частин; торохтіли по бруку гарматні запряжки, а по Зіньківській вулиці тягнувся ланцюг лінійок, фаетонів, кабріолетів і звичайних бричок, що в них большевицька знать поспішала до Київського двірця.

 

Прихід денікінців

На зміну червоним з'явились білі москалі. . .

 

Кривава помста й терор денікінської влади були спрямовані не тільки проти большевицьких елементів, але й проти гетьмансько-петлюрівських. Через те все більше й більше людей мусило переходити на нелегальний стан. До того ще часті мобілізації до денікінського війська створювали велику кількість дезертирів, які теж мусили жити в нелегальний спосіб іншої ради не було. Щоб ухилитися від терору, треба було братися до зброї, або тікати і я втік, прямуючи на Київ.

 

А тим часом на обрії Зіньківського життя з'являється постать Пилипа Масюти.

 

На початку 1919 року большевики використали учбовий заклад Полтавського кадетського корпусу для школи підготовки командирських кадрів для червоної армії. Пилип Масюта був підстаршиною в царській армії; походив він з найбіднішого прошарку населення; його тритижневе перебування в петлюрівському війську було йому (й не тільки йому) зараховане, як служба в червоних партизанах – через це він дістав від місцевої большевицької влади рекомендацію на вступ до Полтавської школи червоних старшин. В цій школі він прискореним темпом проходив старшинський вишкіл; коли школу було вислано на ліквідацію повстання Григор'їва, Масюта дезертував і повернувся до Зінькова. Восени 1919 року, при денікінцях, він організував повстанський загін, а на початку зими розігнав денікінську владу на терені повіту й сам став комендантом міста Зінькова.

 

Повернення з Києва

Наприкінці 1919 року, на четвертий день після того, як большевики вигнали денікінців і вступили до Києва, Хрестовий дав мені папір і сказав: «Оце, тезко, тобі документ, щоб часом не затримали тебе, й маєш ще два листи. Один можеш тримати в кишені, а цей заховай подалі й від'їжджай додому. Листи завезеш у Лютеньку, але маєш віддати лише моїй дружині (на той час він був уже одружений) і скажеш, що повернуся додому напередодні Великодня.З Києва потяги не курсують, а лише сьогодні ввечері їде перший потяг на Бахмач з Дарниці; іди туди пішки».

 

Левко Хрестовий, з яким я і К-ко тоді товаришували, в той час був пов'язаний у Києві з нелегальними українськими угрупованнями петлюрівської орієнтації й з ними домовлявся про організацію повстанського загону в тилу большевиків. Не знаю, чи тоді ця справа вже була остаточно полагоджена, чи ні, але, все однаково, поки була зима повернутися йому додому було ризиковано. Большевики могли його зразу заарештувати, бо він ще у травні 1919 року підготовляв знищення в Зінькові Че-Ка й звільнення в'язнів. Змову цю тоді було викрито уникаючи заарештування, він втік був до Полтави, де ми з ним пізніше зустрічалися. Отже йому треба було чекати весни, й він залишився в Києві.

 

Я ж поїхав і на п'ятий день вранці висів на двірці в Гадячі й пішов на Лютеньку. Пройшов я небагато, як мене нагнала порожня фіра; господар дозволив мені сісти, й уже о 9 год ранку був я в Лютеньці. Садибу Хрестового я знав, скоро дійшов до неї й, за вказівками Хрестового, подавсь до маленької хатки (флігеля).

 

В кімнаті було дві жінки-пряхи. Одна молода років двадцяти, повненька круглолиця з чистим вродливим обличчям, а друга була дружина старшого брата Хрестового, яку я знав, й яка мене зразу запросила роздягтись і сідати.

 

Я сказав, що мене до них прислав Левко. Тільки почувши його ім'я, незнайома мені жінка як наелектризована скочила з днища, так що за малим гребінь не перевернув його.

Де ж він? Як його здоров'я? почулися запити.

А Ви мабуть будете Левкова дружина? запитав і я й, почувши притакувальну відповідь, передав молодиці листи від Левка, які вона зразу ж з помітним хвилюванням почала читати.

 

Поснідавши у гостинних молодиць, сказавши їм, щоб чекали Левка перед Великоднем, я пішки рушив далі до Зінькова. В Л-Будищах мені знову пощастило сісти на підводу, й о 5 годині вечора приїхав я у рідне місто.

 

Влада там на той час перебувала ще в руках у Масюти. Молодий, 25-літній, не мав ще він достатнього адміністративного досвіду, й у місті часто траплялися вбивства та грабунки. З часу революції за два з половиною роки заможні люди вже були знищені та пограбовані, або виїхали до великих міст, де було трохи безпечніше. Отже злодії грабували вже й незаможних. На Солов'янівській вулиці забито цілу родину, разом із дітьми, шевця Доценка. Злодії можливо гадали, що цей швець має гроші, бо він не пив горілки. Проти його хати забито дрібного крамара Лященка й його дружину (дітей залишено). За церквою св. Миколая забито дрібного перекупника чобіт Кольваха багато було таких мордів.

 

Дізнавшись, де мешкає Масюта, я пішов до нього; він щойно повернувся з урядування й обідав у товаристві двох незнайомих мені чоловіків та своєї тітки, у якої він і мешкав.

 

Мені він зрадів, як рідному, й запросив до столу обідати. Переказавши цікаві для нього інформації про Хрестового, я став прощатись. Масюта запрошував бути ще в нього й залишитися ночувати я пообіцяв прийти ще завтра, а в той день поспішався додому до матері.

 

О 9 годині був я вже в нашій хаті. Дуже втішилась мати, що прибув я саме напередодні Різдва.

 

Обмивсь, змінив білизну й у м'ягкій постелі міцно заснув. А на ранок почув втому ще більшу ніж напередодні; ноги не хотіли скоро ходити. Потішав себе, що це мабуть я не відпочив від тяжкої подорожі. Пішов до урядової канцелярії Масюти, а після урядових годин гостив у нього до пізнього часу та залишився в нього й спати.

 

А на ранок не міг я встати з ліжка, мав гарячку й почував себе дуже слабим. Покликали лікаря, й він порадив відвезти мене до лікарні. Там я щасливо переніс хворобу плямистого тифу й лише в березні 1920 року, спираючись на ціпок, вийшов я з хати на подвір'я.

 

Ласкаве сонечко огрівало своїм промінням замерзлу землю, синички співали свою нескладну пісеньку «покинь сани візьми віз», а жайворонки, щоб наблизити до Творця своє щебетання, в подяку за даровану всім нам весну, високо піднімалися в небесну блакить. Який же гарний видававсь тоді мені Світ Божий!