Колискові з криївок (автор: Білик Уляна)

опубліковано 17 квіт. 2012 р., 05:10 Степан Гринчишин

«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,

число 7, 2010-2011. стор. 80.

Калинка

Дитина народилася 1944 року. Чи за те, що гарна була, чи тому, що надто сильно тато з мамою любили Україну, – назвали її Калиною.

Минув рік. Енкаведисти, мов шуліки, снували по Комарні: соболєви, а потім шарапови. І це маленьке дівча, яке лишень почало тупцяти по землі і кликати «мамо», не знало, що його теж шукають і що в ньому теж вбачають ворога. Ольга зі своєю Калинкою не мали притулку – жили ласкою добрих людей...

У 1945 році перший раз заарештували старого батька і її з дитям. Потримавши в тюрмі, матір з дівчинкою перевели в гетто. Потім, несподівано для самої Ольги, її випустили. Чекали, що наведе на слід чоловіка.

І вона дійсно не сиділа, склавши руки. Треба було діяти. Лише на день залишила дитину в тітки. І знайшлися такі, що донесли... Тітку з дитям заарештували, впевнені, що матір прийде за дитиною сама.

Півтора місяці дівчинку протримали в тюрмі. Вона плакала, кусана вошами, мерзла, шукала по камері іграшок і кликала маму. А мама билася як лебідка об лід... Де вихід? Що чинити?

І ось страшна звістка: тітку випустили, а дитину беруть на вивіз. Повезуть у Сибір «ворога народу», що ледь тупцяє ніжками.

Ольга була споряджена їхати з дитиною. Та є ще останній шанс. Усіх, кого вивозили, на Бучалах загнали в товарняк. Бачила, в який вагон запхали дитя. У розпачі тьмарився розум... А потім товарняк поїхав. І вона – услід за ним самбірським потягом. У Скнилові наздогнала. Вийшла ніби щось шукаючи, наблизилася до вагона. А там плаче дитина! Її дитина! Господи, допоможи!

Випустили людей набрати води. Відвернувся на шум вартовий. Мить – і дитина в її руках! І вже ніхто-ніхто не відбере її Калинки від неї! Як добре пригорнути до грудей своє дитя! А чи надовго?!

*     *     *

Леся

Вхід до криївки був з подвір'я непоказної хати у селі Дев'ятниках біля Бібрки. І коли хто з вулиці глянув на те подвір'я, то відразу зауважив охайність господарів, побачив, як розважливо ходять кури, скубаючи травичку, як заклопотано метушиться вже старша господиня зі своїми двома красунями-доньками... А в хаті, у найсвітлішій кімнаті під образами стояла колиска... Кленова колиска з дитятком...

Криївка була велика, з кількома виходами. Тут працювала друкарня, випускали підпільну повстанську газету.

Цього дня вона бачила свого Івана, керівника охорони крайового проводу, востаннє. Потужний рев моторів, наліт літаків, гази в криївку... Хто в цей час там був, нікому не вдалося врятуватися. А вони – Галя і Оля – дві сестри, зв'язкові-підпільниці, мусили зникнути. Мама руки ламала над колискою.

Не минуло багато часу, – вдосвіта вдерлися до хати. Вони знали, чия колиска і чия дитина. Була команда винести колиску з дитям на подвір'я і нікому не підходити, поки не прийде мама. А мати мусить прийти до дитини.

Ранок був холодний. Дівчинка трохи полежала і почала плакати. Старенька поквапилась до колиски. Не пускають. «Та ви люди чи звірі? Чи у вас дітей немає, матерів?»

Дитина плакала, надриваючись. І той плач краяв серце...

«Яка вовчиця вас народила?!» – старенька кричала, поки не зомліла. А Галя була недалеко. Вона вже знала, де її Іван, і знала, що катують її дитину. І їй стало байдуже за себе.

«Дитино... Лесечко... Врятувати хоча б її...» Галя виривалася з усіх сил, а люди не пускали: не можна туди, там смерть. Ще трошки потерпи.

І так, у муках, минув день. Дитинка вже не плакала – ніби пищала. Почало смеркати... Кати почали перешіптуватися і, вочевидь, побоявшись помсти, пішли геть. А дитятко жило. Силою татовою, волею маминою, – жило...

Потім добрі люди переховували Галю з дитиною: допомогли дістатися до Комарна – до Іванової родини Пеленських.

І не знав Іван, що в сибірських таборах помре від туберкульозу його Галя, залишаючи межи чужих людей трирічну донечку, не знала Галя, що не вернеться з концтабору непокірний Іван, і тільки у снах підійматимуть Лесю дужі татові руки і зігріватиме душу лагідний погляд мами...

*     *     *

Оксана

Марійка Кос, юна комарнянка, у свої розквітлі 20 років розпочала в підпіллі боротьбу з московсько-більшовицькими бандами енкаведистів. Спочатку виконувала завдання, проживаючи легально, а пізніше пішла в ліс і воювала зі зброєю в руках.

Молодість не хоче хилитися перед війною, коритися смерті. В загоні зустріла свою долю – свого Івана. Порядний і чесний чоловік. Отець Майба, парох с. Кліцко, повінчав їх. Не у весільну подорож, а в бій під ворожі кулі пішли молодята, несучи зі собою велике кохання і святу любов до України. :

Радіє матір, коли народжує дитину – свою надію, свою радість... А вона плакала. Вмивала слізьми донечку, немов відчувала, що прощається з нею назавжди, що віддає Україні своє життя і свою дитину. І тієї страшної ночі, коли вони обоє загинули – Марійка та Івась, плакала, надриваючись аж до ранку в чужій хаті, на чужих добрих руках їхня донечка Оксана...


Ти прости мені, доню, що у ранки росисті

Не збирала до купелі м'яти,

Коло твої колиски при місячку яснім

Колискову не сіла співати.

 

Лиш у снах цілувала малі рученята.

Лиш у снах до грудей пригортала.

Чи ти чула, як в темній і мокрій криївці

Я з тобою навіки прощалась?

 

Мить остання. Чекай, мій коханий...

Хай я перша між нами загину!

Смерть пронизливо глянула в очі,

Зглянься, Боже, на нашу дитину!

 

Живу дитину викинули в сніг


Спогад репресованої Ангелини Теодорівни Грабовенської (Дмитришин)

записав Володимир Паучок

То було пізньої осені 1950 року. Перед виїздом з Борислава – давай заганяти в товарняк за абеткою: Городинський, Грабовенський. В одному вагоні одна літера: А, Б, В і так далі. Ми там на нарах були – Городинський Іван з Марунею і хлопцем з Тершакова і ще якась жінка з Київця коло Миколаїва. Її чоловіка вбили в лісі, а вони з дитиною ховалися, і тілько, каже, прийшли до сусіда, – зараз облавники обступили хату і забрали голих-босих. Їх відіслали в Борислав до нас, і хто що мав, дав тій дитині. Потому ідемо – жінка захворіла і померла. Десь за Новосибірськом то було, в лісі. Конвоїри відсунули браму, викинули її в сніг. А дитина плаче – хоче мами. Десь років так йому було п'ять-шість. Городинський Іван взяв його до себе, – ходи, ходи. І я вже до себе тягнула, щоби був з нами, бо, – думаю, – свою дитину вдома лишила. І ми там всі його втішаєм, забалагуруємо, а він кричить, плаче. ...Якось не згляділися, побіг до дверей. Конвоїри відсунули браму і викинули його на ходу з потяга в сніг...

Викинули ту дитину, Городинський став дуже кричати, а вони мало і його не скинули. За якийсь час дивлюся через шпару в брамі, – світло горить. Гадаю: може, є люди? Приїжджаємо – там зона, заключонні. Думаємо, може хтось поїде, забере того хлопчину? Як – дитину живу викинути в сніг?! Але там зона. ...Ми поїхали далі, а воно пропало бідне в снігах.

Та жінка мала десь двадцять сім років. Вона молода була, але дуже замучена. Не знаю, як писалася, – на букву Г, йно як – не пам'ятаю.

Наші герої