КГБіст Баришев організував спробу вбити Ліну Сороку (автор: Костишин Ігор)

опубліковано 25 жовт. 2012 р., 23:34 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №312

Костишин Ігор Миколайович, народився 14 листопада 1928 р. у с. Верхнє Синьовидне Сколівського району Львівської області, українець, греко-католик, член ОУН, селянин, заарештований в 1951 р., звільнений в 1966 р.

 

У сім'ї, крім мене, було чотири брати і дві сестри. Батьки мої були селянами. Старших двох братів 1941 р. забрали до Німеччини. Один і досі там живе, другий повернувся після війни і в 1948 році був вбитий «стрибком» в селі Рибник. Ще один мій брат загинув.

Я закінчив середню школу. У 1948 р. поступив заочно в учительський інститут, працював у селі Луковиця Долішня. Був переслідуваний органами НКВД і керівники підпілля перевели мене на нелегальне становище. На вчительській роботі був призначеним інформатором стрийської округи і референтом інформації і пропаганди. В боївці постійно перебував референт СБ стрийської округи «Крезуб-Донський», який керував великою стрийською боївкою.

У 1944 р. на Самбірщині проходив з'їзд УГВР і він відповідав за його охорону. Зверхником його був провідник «Жар» № 96, а також «Байрак» № 412. «Жара» у 1952 р. було вбито в Карпатах. «Байрак» в 1952 р. з Карпат пішов в район Рогатина і слід за ним загубився. При «Байраку», останній час, був стрілець Савчин з села Головецьке, що на Сколівщині. Після відбуття двадцятип'ятилітнього ув'язнення він повернувся на Батьківщину.

30 квітня 1951 р. мене, «Ярему» і «Донського» було заскочено біля Верхнього-Синєвидного. Під час бою Донський загинув, а мене взято в полон. Відвезли в Дрогобич. Справу мою вів слідчий Булатов. 26 липня 1951 р. відбувся суд.

Під час слідства зустрівся зі знайомим по підпіллю Мироном Гельнером (псевдо «Ясень»). Колишній студент був референтом окружного СБ. Діяв разом зі своїм товаришем Кальгенком, в минулому старшим лейтенантом військ НКВД, родом із Східної України. Судили їх у 1952 р. в Стрию у відкритому процесі. Обох стратили.

Присудили мені 25 літ, а через п'ять днів відправили на львівську пересилку. Там я зустрів людей, з якими мені довелося пережити каторгу. Познайомився з священиком Чумалом з с. Підгородці на Сколівщині. Він відбував зі мною ув'язнення в Кемеровській області, відтак в Омську. 1956 р. його звільнили.

Познайомився також з Миколою Шаламагою (псевдо «Степовий»). Разом зі мною він перебував у таборі в Кемеровській області. Пізніше був відправлений в Норильськ, далі – у Воркуту. Після звільнення жив у Житомирі, де і помер.

Весь серпень-вересень пробув на львівській пересилці. 25 жовтня нас завантажили в ешелони і відправили на північ. До селища Междуречье Кемеровської області їхали до 9 листопада. Там я пробув два тижні в карантині, після чого потрапив на будівництво «спецселища».

У січні-лютому 1952 р. в нашому таборі відбувся бунт, який виник у зв'язку з тим, що частину українців відправили на етап, а їхати хотіли всі українці. З вишок почалася стрілянина. Адміністрацією було створено комісію, оголошено запис бажаючих на етап. Вимоги були задоволені і я разом з товаришами потрапив у селище Ольжерас в штрафну зону. В цьому таборі 80 відсотків в'язнів були українці. На роботу з цього табору виводили тільки кілька бригад. Недалеко розміщувався БУР, який ніколи не пустував. На цьому лагпункті росіяни планували провести провокацію. Хотіли закидати вишки саморобними гранатами, щоб дати привід для розправи над в'язнями і розформування зони. Однак цей замір було викрито самими в'язнями.

Українці організували самовишкіл. Серед них велася пропагандистська робота, вивчення історії та інших наук. У цьому лагпункті і застала мене радісна звістка про смерть Сталіна.

У березні 1953 р. мене і мого односельчанина Богдана Яцека, який мав деяке відношення до моєї справи, повезли до Дрогобича на суд. У лютому 1951 р. з криївки в селі Крушельниця дезертирував наш бойовик (псевдо «Левко») Дмитро Возний родом з Семигинова. Він дав покази на Яцека і Барабаша, яких засудили, Яцека – на двадцять п'ять років, а Барабаша – на десять. Сестра Яцека їздила на прийом до Шверника і добилася відміни вироку.

Мене як свідка повезли в Дрогобич. Другий свідок по цій справі – Возняк Дмитро свідчив правдиво, але не на користь підсудних. Мені довелося видумати логічну версію, яка знімала вину з Яцека і Барабаша. Окрім того, на суді виявилося, що в моїй справі були фальшиві протоколи з підробленими підписами, подібними на мій. Цей процес ще раз показав мені фарисейське лице тодішніх каральних органів. З суду до тюрми мене повезли вже в наручниках.

У Дрогобицьких «Бригідках» я просидів рік. Там я зустрівся з Владикою Миколою (псевдо «Скит»). До арешту він керував невеликою організацією по пропаганді. Арештували його разом з бойовиком Кончаківським Мироном (псевдо «Карман») в Миколаївському районі. Під час слідства Кончаківський повністю розложився. Йому винесли вищу міру, але замінили двадцятьма п'ятьма роками таборів. Відтак зустрівся я з ним в Мордовських таборах, де Кончаківський був повторно суджений за побутовою статтею на нових п'ятнадцять літ. У 1980 р. його звільнили і через декілька років він помер у Миколаївському районі. Яка доля Владики – не знаю.

Отже, у Дрогобичі я пробув рік. Після того, як я оголосив голодівку, мене відправили в Омськ. Там проходив комісію Верховної Ради, яка переглядала справи всіх в'язнів. При повторному перегляді з мене знято десять літ терміну.

Перебування в Омську припало на період відлиги, яка привела до 1957 р., до «дня чекіста». Виступ Хрущова на ювілеї ВЧК був сигналом до раптового повороту на ускладнення режиму і посилення репресивних заходів.

У 1957 р. з Омського табору я готував групову збройну втечу, яка не була здійснена. Напередодні виникли непередбачені обставини. Зробили спробу втекти кримінальники. Це їм не вдалося, і шлях, через який ми хотіли вибратися на волю, було перекрито.

1 вересня 1957 р. з першого лагпункту, де начальником був горезвісний майор Громов, звільнився поет Володимир Козак (1934 р. н.), родом з села Гійче Рава-Руського району. Він викликав телеграмою з Комсомольська-на-Амурі раніше звільненого Михайла Процайла, родом з Львівщини, для сприяння втечі. Вони підготували криївку, де можна було деякий час перебути. Коли втеча зірвалася, вони поїхали на Батьківщину. По дорозі навідалися до родичів знайомого в'язня на Східній Україні. З Львівщини їх вигнали органи МГБ, не дозволивши прописатися. Вони знову поїхали в напрямі Києва, де і пропали безвісти.

У 60-х рр., розмовляючи з кагебістом, уповноваженим мордовських таборів Анатолієм Антоновичем Литвином, почув між іншим кинуту фразу: «Это те Процайло и Козак, которые ушли за границу». Вважаю, що ці люди нікуди не «ушли», а були знищені в казематах КГБ. Крім цього, як виявилося значно пізніше, про підготовку втечі органи вже були поінформовані.

Наш табір перевели в Іркутську область, і мене помістили в штрафну зону. Коли виводили на загальну зону, мені зачитали постанову, де було формулювання, що мене ізолювали за підготовку групової втечі. Виявилося, що один із учасників цієї акції нас продав, гадаючи, що все залишиться в таємниці. Однак він прорахувався. Не питаючи мене, хто є ще учасником втечі, продав зовсім інших осіб, з якими я мав контакти. Тим самим і викрив себе.

У 1958 р. з чотирнадцятого лагпункту звільнився Степан Великочій – учасник підпілля, родом з села Топорівці Івано-Франківської області. Після звільнення писав листи Василю Мельнику із села Дядьковичі Ровенської області. Великочій працював колгоспним чабаном у східних областях України. Звідти його, правдоподібно, вигнали. В одному з листів дав зрозуміти, що переходить на нелегальне становище. Слід його загубився. Є підстава думати, що його спіткала доля Козака і Процайла.

Хочу згадати і Ярослава Зінчука родом з Косівщини. Він перебував зі мною в Омських таборах. Як я довідався, він був засуджений до вищої міри покарання, але був направлений у табори (мабуть, через виявлене в нього психічне захворювання). 1956 р. хвороба прогресувала і його помістили в центральну табірну лікарню. Я довідався адресу його подруги – Галини Перкатюк і написав їй, щоб вона відповіла Зінчуку. Це б, можливо, дало позитивні результати при його лікуванні. Незабаром я одержав листа від його матері, в якому вона писала, що її сина було розстріляно після суду. Її викликали в МВД і про це офіційно повідомили.

В 1960 р. частину в'язнів із Тайшетської траси перевезли в Мордовські табори. У сьомому лагпункті селища Соснівки пробув кілька років. Зі мною там перебували відомі особи: доктор Горбовий, митрополит Йосип Сліпий, член головного проводу ОУН Степанян, редактор журналу «Ідея і чин» – Петро Дужий, публіцист Дишкант, доктор Кархут (лікар лічниці Шептицького). Видатні діячі УПА: Омелян Польовий, Левкович, а також Юрій Шухевич та ряд інших особистостей. В цих умовах життя було набагато різноманітнішим, бо підібране товариство і безконечні дебати мали впливове значення в табірному житті. Слід сказати, що під час звільнення жаль було розлучатися з таким товариством. Майже рік я жив табірними категоріями мислення.

В Мордовських таборах налагодив близькі контакти з деякими діячами єврейської національності, як наприклад Ібрагім Шіфрін, який виїхав в Ізраїль, Гдалій Печерський – головний рабин єврейської спільноти Ленінграду, а також його спільник по справі Подольський та ряд інших.

Багатьох друзів табірного життя я відшукав після звільнення, зокрема Василя Калаціва, Михайла Луцика, Євгена Горошка, Дмитра Солтиса, Степана Янкевича, Романа Писарчука, Юрія Шухевича, Гавриїла Кубінія, Василя Підгородецького.

Час від часу доводиться переживати звістку, що близький друг табірних років відійшов від нас. Нещодавно померли Богдан Кравецький, Богдан та Павло Рошко із Рожнятова.

30 квітня 1966 р. я вийшов за ворота одинадцятого лагпункту (селище Явас у Мордовії). Проводжали мене близькі друзі. Оскільки проживати у західних областях України указом від 9 березня 1956 р. нам було заборонено то мені дали направлення у місто Інту. Там, у суворому краї Комі, я знову ж знайшов багатьох друзів і знайомих по таборах. В Інті я прожив двадцять чотири роки.

Тут у мене склалося немале коло однодумців, які пройшли такий же шлях неволі, як і я. З ними ділив і радість, і сум. На все життя збережу найкращі спогади про родину Карабінів, які проживають тепер у Загвіздю біля Івано-Франківська, родину Гасюків зі Львова, родину Свєнтиків, що проживають у селі Товмачик на Коломийщині, родину Затворських, яка залишилася в Інті.

Протягом довгих літ, прожитих в Інті, дуже часто доводилося відчувати опіку кагебістських «ангелів-хоронителів». За цей час проявили себе найбільш агресивними «душпастирями» Микола Савельович Стропак, Анатолій Васильович Кот, Андронович, Афанасій Буруєв, Микола Григорович Гринчук, Боришев, Борис Андрійович Щербак. Всі ці особи, періодично міняючись, вдавались до провокацій, займались шантажем, вербуванням, залякуванням, цькуванням. До речі, Баришев організував спробу вбити Ліну Сороку. Доручив здійснити це уповноваженому міліції. Тільки те, що на вікнах стояли надійні грати, врятувало Ліну від загибелі.

Однак злочинці не заспокоїлися. Вони під час відсутності Ліни Сороки відкривали її квартиру, шукаючи будь-якого компромату. Якось, коли Ліна поїхала на Україну, вони не змогли відкрити квартиру, вилізли на горище і дрючками били по стелі, через що облетіла штукатурка.

Підступні методи шантажу застосовували до Володимира Затворського. Відкривали квартиру, порпалися в бібліотеці, поламали друкарську машинку, забрали багато письмових матеріалів. Підлим способом чіплялись до нього, підсилаючи всяких провокаторів. По-злодійський відкривали квартиру Ярослава Гасюка, Костишина та інших.

Афанасій Бурцев після словесної сутички зі мною намагався мстити на кожному кроці. Це відбувалося під час так званої «перебудови». Коли я їхав на Україну, то працівники КГБ і міліції ходили вслід за мною, залякуючи громадян і рідних, де я зупинявся.

У 1976 р., будучи в Москві, куди я поїхав на операцію очей, я зупинився на квартирі Аліка Гінзбурга, де й був взятий на облік. Місцевих медиків, в яких я лікувався, дезінформували, що хочу виїхати за кордон, а тому розпитую лікаря-окуліста про необхідність операції.

«Опіку кагебістів» я відчував аж до кінця серпня 1991 р. З проголошенням незалежності України ставлення до мене змінилося.