Голодомор на Кіровоградщині очима очевидця (автор: Климчук Андрій)

опубліковано 26 лип. 2013 р., 10:50 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 серп. 2013 р., 07:29 ]

Неодноразово радянська окупаційна влада приносила для українського люду лише біль і страждання. Через багато десятиліть в наших серцях щемливо озивається страшний злочин більшовицьких тиранів – рукотворний голод 1932-1933 років. Про окремі його моменти написано сотні книг, статей, заміток і повідомлень. Та найпевнішу картину тих років нам дають безпосередні та прямі документи – спогади сучасників. Пропонований читачам документ публікується, мабуть, вперше. Він виявлений серед документального масиву матеріалів рівненського видавництва «Волинь», що діяло в роках Другої світової війни. На той момент місто Рівне стало своєрідною «столицею» окупованої Гітлером України. В цьому волинському місті після радянської розрухи зусиллями місцевої інтелігенції було відновлено нормальне культурне життя – працювало кілька кінотеатрів, театр, діяв музей, виходила газета «Волинь», часописи «Орленя» та «Український господар». Ці видання розходилися не лише по Волині, але й в Білорусії, Києві, на Кіровоградщині та Миколаївщині. Відтак дописувачами були також люди і з тих теренів. Одним з таких і був Павло Горовий – автор пропонованого нижче спогаду.

 

Цвяхи, вбиті в серце (автор: Горовий Павло)

 

«Ми горя ніколи не знали

Ніколи й не будемо знать».

 

Цю пісню доводилося співати в школах українським дітям, як вислів про радісне і щасливе дитинство. Жорстокою іронією звучать ці слова для тих, хто був очевидцем і знає, яке горе перетерпіли українські діти в 1932- 1933 рр. Це були «вирішальні і завершальні» роки першої п'ятирічки, коли чоловік, що сидів у Кремлі, іменований Сталіним під гаслом «боротьба за хліб – боротьба за соціялізм» звелів забирати в українських селян увесь хліб до зернинки, щоб вони гнані голодом «добровільно» йшли в колгоспи. До цього жахливого злочину перед якім бліднуть всі страхіття, змальовані Гоголем у «Страшній помсті», до речі на суть слів російського поета Нікрасова:

«В мире есть царь,

этот царь беспощадный,

Голод название ему,

Ведет он армии,

в море судами правит

Артели сгоняет людей...»

 

І з цим давнім, як світ царем-Голодом заключив союз червоний цар Сталін і стали заганяти людей в артілі. Було оголошено, що т. зв. куркулі не хотять продавать хліб державі для будування соціялізму, переховують, закопують його в землю. На кожному кутку були утворені штаби по хлібозаготівлі. Самі селяни змушені були шукати хліб один в одного, хто не хотів іти на роботу зникав у в’язниці, забирали хліб у заможніх, бо це куркулі, забирали і в бідних, бо це, мовляв куркульське в бідняків переховується. Червона мітла чорного царя-Голода нишпорила по всіх закутках, вимітала все збіжжя і відсилала в Москву до червоного царя. Не сльози й благання нещасних хліборобів залишити дещо, уповноважених партійних комітетів відповідали «Москва слезам не верит».

 

Навесні 1933 р. від нестачі кормів почався масовий помірок людей, гинула худоба. По полях валялися трупи дохлих коней, біля них зграями ходили собаки і ласували кониною. Часто можна було побачити, як люди відганяли собак, знайшовши труп коня відрубували кращі шматки собі на печеню. На базарі появлялись ковбаси, начинені кінським м'ясом. Між людьми ходили чутки одна від одної страшніші. Розповідали, що недалеко від станції Цвітково відкрито притон, куди запрошувалися довірливі пасажири ночувати, а до ранку хто й зна де дівались їхні кістки. А через рік Сталін, цей геніальний майстер штучного голоду, з неперевершеним лицемірям заявив «у нашій країні люди – найцінніший капітал». О, проклятий кровопивця, людоїде-змію...

 

Весна 1933 року була пізня й холодна. З півночі остуджували нашу землю суворі, невблаганні вітри, наганяли незчисленні орди чорних хмар, що плювались огидною холодною піною. У ставки збігалися патьоки брудної води, на поверхні ставків здіймались грізні хвилі, люто хлюпали в заставки і жадібно лизали береги, як голодні звірі лижуть свою жертву.

 

З вікна моєї квартири видно, як ідуть греблею босі, з посинілими від холоду ногами школярики. Ідуть, місять грязюку за три – чотири кілометри. Багато з них ідуть не снідавши, жадоба до знання не вважає ні на що. Але з кожним днем їх меншає.

 

Розкриваю класний журнал, перевіряю присутність.

- А де ж Серьожа Глоба, що його нема вже другий день в школі?

- Відірвався від колеса, – відповідають мені хлоп'ята з гіркою усмішкою.

 

Так, відірвався від великого колеса життя білявенький Серьожа Глоба, від якого багато доброго можна було чекати в майбутньому. Відірвався й Грицько Шкаченко. Перед цим приснився йому віщий сон, ніби він скотився в глибокий – приглибокий яр. А на горі все гудуть й гудуть трактори і пригортають його велетенськими скибами. Пригорнула тебе, Грицько, велика земля – спи спокійно. А твою книжечку з пречудовими віршами, обведену візерунками й квітками, подаровану тобою мені на пам'ять, я спалив. Пробач, що не зберіг я твого слова. Почувши про твою смерть, я сам ледве не кинувся в вогонь. Наступна хвиля мені підказала : «Ні, треба жити, треба чіплятися за кожну билинку, щоб залишитись між живими і діждатись того часу, коли можна буде всьому світові розказати про те, як гинули таланти».

 

Липове листя й вакації цвіт підтримали мене, народного вчителя, не дали мені впасти з тієї висоти, нижче якої не було нічого, крім ями, з тієї висоти, на яку поставили вчительство червоні царі, на якій вчитель ще ніколи не стояв і не стоятиме. Поки світ і сонце...

 

Маленьких дітей, батьки яких повмирали, забирали до дитпритулку, цього останнього пересильного пункту перед цвинтарем.

 

Раз зайшов я до них у дитпритулок. В обдертій пустці на припічку, на печі, на долівці серед соломи і різного дрантя сиділо з півтора десятка жовтих, як віск, обдертих дитинчат, глянувши на них подумав я словами Тараса Шевченка:

«Україно, Україно, оце твої діти,

твої квіти молодії...»

 

Звісно, як діти почали ділитися зі мною своїми новинами:

- А наші тьотя пішли в колгосп по пшоно, будемо варити кашу.

- А ті он двоє, що в кутку вже мертві, ми повернули їх обличчям до стіни, щоб не дивилися на нас.

- А вчора в нас вмерло двоє...

- А позавчора четверо...

 

Бідненькі діточки! Що ж я вам скажу привітне, чим потішу вас? Тільки й мовив: «Ось прийдуть люди, заберуть їх від вас і покладуть в яму...»

 

Повернувся до вікна, щоб діти не побачили, як я затамовую ридання, що важкою камінюкою підкотилося до горла. Геть сльози! Хай краще плаче серце, бо назавжди залишиться в ньому гострими цвяхами згасаючі погляди цих нещасних, яких чекає така доля як і тих двох, що лежать он в кутку, обличчям до стіни.

 

Павло Горовий, Березень 1942, Златополь, Кіровоградської обл.

 

Державний архів Рівненської області. – Фонд Р-280. – Аркуш 140-143 зворот (рукопис), 183-184 (машинопис).

 

Андрій Климчук, Голова Рівненського молодіжного конгломерату.