Голодомор 1932-1933 рр. - геноцид у міжнародному правовому середовищі. (Автор: Куреза Василь)

опубліковано 13 січ. 2017 р., 10:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 лют. 2017 р., 04:40 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Голодомор 1932-1933 рр. – геноцид у міжнародному правовому середовищі. 

Наслідки геноциду української нації.

 

Проаналізовано спірні аспекти визначення геноциду в міжнародному праві. Доведення того, що Голодомор 1932-1933 рр. є геноцидом української нації. Аналіз проявів політичної і правової свідомості українства у контексті трагічних наслідків Голодомору. Ключові слова: голодомор 1932-1933 рр., українці, свідомість, геноцид.

 

Можна з упевненістю сказати, що XX століття – це століття війни, голоду, революцій, мільйонів смертей, нових видів захворювань, зброї масового ураження, геноциду та екологічних катастроф.

 

На превеликий жаль, всі ці жахливі події тим чи іншим боком стосуються України.

 

Якщо для світової спільноти минуле століття було прикладом звірячої жорстокості та помилок світових масштабів, то для України XX століття, – це століття самовизначення нації, спроби знищення цього самовизначення, відродження та боротьби за свої права.

 

У XX столітті відбулися дві світові війни, і в обох цих війна Україна брала участь на боці тієї сторони, яка в результаті втратила найбільшу кількість людських життів. При тому, що в Першій світовій війні українці воювали по-обидві сторони барикад, можна з впевненістю сказати, що це була братовбивча війна для нашого народу.

 

У період між Першою та Другою світовими війнами на території України змінилося багато влад. Цю добу гарно описав Яновський Ю. І. у своєму романі "Вершники", де п'ятеро братів зустрілися на одному полі, та за іронією долі вони боролися за різні України.., тому були змушені вбивати один одного. Згодом, закріплена радянська влада, з новим вождем зробила штучне винищення української нації. Але це було ще не все.

 

У 1939 році Друга світова війна розпочалася для "польської" України, і вже через два роки вона докотилася й до "радянської" частини. Німецькі війська стрімко просувалися вперед на Москву, і на території України відбувалися жахливі бої. Згодом німецьке командування встановило свій режим на Україні, поділивши її на три зони. На території України було розміщено близько семиста концентраційних таборів. Проте окупаційна влада протрималася недовго, радянські війська пішли в стрімкий контрнаступ, звільнивши територію України. У цей період наша земля пережила ще одну війну – війну у війні. Не кажучи вже про терор радянської влади, направлений на тих людей, які жили в окупаційному режимі.

 

Після закінчення Другої світової війни настав період відбудови. Радянська влада через свою ідеологічну сутність відмовилась від реальної фінансової допомоги Сполучених Штатів Америки і вирішила провести відбудову за рахунок простого народу, що в свою чергу спричинило голод 1946-1947 років. Після всіх цих подій можна сказати, що в Україні наступає відносний спокій, якщо цим словом можна назвати життя в тоталітарній державі.

 

Тому те, що пережив український народ в XX столітті, можна без перебільшень назвати апокаліпсисом. Жоден народ Європи не пережив того, що пережили українці, навіть з урахуванням Першої та Другої світових війн з численними жертвами. Тут, звичайно не місце перераховувати всі етапи нищення українців, проте я не міг оминути цю болючу для вашого народу сторінку в історії.

 

Основною проблемою, з якою стикаються прихильники того, що події 1932-1933 рр. це геноцид, є визначення самого поняття "геноцид". На жаль, цей документ був підготовлений комітетом, який складався з представників держав з різними політичними інтересами та ідеологічними переконаннями, тому мусив закінчитися компромісом, який залишає відкритим питання про геноцид саме в Україні 1932-1933 років (Сербин Роман. Осмислення Голодомору у світлі Конвенції ООН про геноцид // Голодомор 1932-1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка: матеріали міжнародної наукової конференції, Київ, 25-26 вересня 2008 року, 2009 – С. 402).

 

Визначення Цього терміну закріплене в міжнародному праві на рівні Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 року, було запропоноване Р. Лемкіним ще в 1944 році (який у своїй праці "Радянський геноцид в Україні" писав про Голодомор: "Це не просто масове вбивство. Це – геноцид..."). (Рафаель Лемкін. Радянський геноцид в Україні: стаття 28 мовами, 2009 – С. 42).

 

Сьогодні у статті II Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього і в статті 6 Римського Статуту міжнародного кримінального суду геноцид характеризується як діяння, що "вчиняється з наміром повністю або частково знищити будь-яку національну групу, етнічну, расову чи релігійну групу як таку".

 

Це визначення дублюється статтею 442 КК України. Проте це визначення не відображає належним чином ознак, зокрема, Голодомору. Воно є обмеженим. Саме до такого тлумачення апелюють деякі країни, політики й окремі особи, що відмовляють у визнанні Голодомору в Україні геноцидом.

 

Хоча сам Р. Лемкін значно ширше розумів поняття геноциду: "У цілому геноцид не обов'язково означає негайне знищення нації, за винятком того, коли він здійснюється через масові вбивства всіх членів нації. Він швидше свідчить про скоординований план різноманітних дій, які спрямовані на знищення найважливіших засад існування національних груп з метою винищення самих груп. Такий план спрямований на дезінтеграцію політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національної свідомості, релігії та економічних засад існування національних груп..." (Антонович М. М. Проблема визначення злочину геноциду в міжнародному праві та його застосування до Голодомору 1932-1933 рр. в Україні // Наукові записки НаУКМА, том 77, 2008. – 96 с.).

 

Професор Костенко О. М. пропонує доповнити визначення поняття "геноцид" такою ознакою: "повне або часткове знищення будь-якої соціальної групи, що являє собою порушення прав і свобод людини" (Костенко О. М. Про Голодомор у сучасному юридичному контексті // Наукові записки НаУКМА, том 77, 2008. – С. 60).

 

Також цікаве визначення запропоноване Ф. Чоком: "Геноцид – форма одностороннього масового вбивства, через яке держава чи інший владний орган мають намір знищити групу, так як ця група і членство в ній визначену злочином" (Антонович М. М. Проблема визначення злочину геноциду в міжнародному праві та його застосування до Голодомору 1932-1933 рр. в Україні // Наукові записки НаУКМА, том 77, 2008. – С. 62).

 

Якщо термін '"геноцид" розшифровувати, як цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення, то я вважаю, що геноцид української нації в XX столітті почався у 1929 році, коли семисот інтелектуалів (серед яких – академік Сергій Єфремов та ін.) арештували та звинуватили у приналежності до СВУ (Спілки Визволення України), фіктивної організації, вигаданої ОГПУ саме для цієї справи. Радянська влада діяла дуже розумно, вони винищували "вершки" суспільства, щоб легше було керувати звичайним населенням (Любомир Сеник. Політичні наслідки геноциду України в XX столітті. // Геноцид України в XX столітті: Україна під окупаційним режимом: історія і наслідки. – Львів. – С. 467-473).

 

Щоб паралізувати українське суспільство та зробити його неспроможним протистояти атаці режиму проти селянства, яке складало 80% населення (Рафаель Лемкін. Радянський геноцид в Україні: стаття 28 мовами, 2009. – С. 28).

 

За підрахунками в період між 1932 та 1933 роками від голоду загинуло від 7 до 10 мільйонів осіб. Таке масове знищення людей є тяжким міждержавним злочином – злочином проти людства.

 

В міжнародному праві є й інші терміни, які позначають категорії злочинів проти людяності, зокрема такий, як "винищення". Адже багато хто з противників класифікації Голодомору як геноциду ставлять запитання, чи існував заздалегідь розроблений план, який би його підтверджував. "Дослідники не знайшли ще жодної постанови Радянського уряду і ЦК партії, що наказують вбити за допомогою голоду певну кількість українських чи інших селян", – пише російський учений В. Кондрашин (Дзеркало тижня. – 2008. – 4 жовтня. / [Електронний ресурс] – режим доступу: http:// gazeta. dt. Ua /SOCIETY/golodomor_19321933_rokiv_v_ ukrayini_ pravova_ otsinka. html).

 

Проте, дуже цікавими є висловлювання тодішніх партійних керманичів. Так, Секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич у своїй промові сказав таку, досить цікаву, фразу: "Безжальна боротьба йде між селянством і нашим урядом. Боротьба не на життя, а на смерть...", а у документах ЦК КП(б)У ідеться, що голод має навчити селян "розуму" і привести їх до колгоспів.

 

Станіслав Косіор заявляв у газеті "Ізвестія" від 2 грудня 1933 року: "Український націоналізм – це для нас головна небезпека", як більшовики боролися з "небезпеками", всі чудово знають. (Рафаель Лемкін. Радянський геноцид в Україні: стаття 28 мовами, 2009. – С. 40).

 

Але ж і Конвенція ООН 1948 р. про запобігання злочину геноциду і покарання за нього не передбачає неодмінного надання документа про план злочину або намір його скоїти, а вимагає лише доведення такого наміру (Резолюція ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 11.12.1946).

 

Загалом голодомор 1932-1933рр. визнано геноцидом проти українців 24 країнами та п'ятьма церквами.

 

Основною проблемою України щодо визнання Голодомору 1932-1933 років є відсутність правової бази. Адже Резолюція була ухвалена 11 грудня 1946 року, та, як нам всім відомо, "закон зворотної дії немає", тому покарання не можуть застосовуватися до злочинів проти людства, які були скоєні до її ухвалення. Проте ті, хто ставить під сумнів, що Голодомор 1932-1933 років в Україні був злочином геноциду на тій основі, що ці трагічні події "мали місце до набуття чинності Конвенції про геноцид 1948 р.", самі собі суперечать, вказуючи на використання цього терміну в Нюрнберзькому процесі 1945 року щодо подій в Туреччині 1915 року.

 

Зокрема застосовується такий термін, як "вірменський геноцид", хоча ці події трапилися задовго до Голодомору 1932-1933 рр., стверджує Антонович М. М. в своїй статті (Антонович М. М. Проблема визначення злочину геноциду в міжнародному праві та його застосування до Голодомору 1932-1933 рр. в Україні // Наукові записки НаУКМА, том 77, 2008 – С. 63).

 

Більш того, ще в 1968 році була прийнята Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства. Ця Конвенція дає змогу обійти будь-які національні законодавчі обмеження на переслідування, передбачаючи, що "незалежно від часу їх вчинення", "жодні строки давності не застосовуються до ... злочину геноциду, визначеного у Конвенції про геноцид, навіть, якщо ці дії не являють собою порушення внутрішнього законодавства тієї країни, в якій вони були вчинені" (Футей Богдан. Міжнародна юридична відповідальність за геноцид: справедливість у судах // Голодомор 1932-1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка: матеріали міжнародної наукової конференції, 25-26 вересня 2008 року. – Київ, 2009. – С. 425).

 

З перебігом часу Декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та інші розширили поняття "геноциду", заторкнувши тему посягання на права людини. Зокрема право на життя, право на гідність, право на свободу пересування, право на свободу думки, совісті і релігії, право на свободу переконань і на свободу їхнього висловлювання, право на достатній життєвий рівень.

 

Виходячи з цього, визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом може відбутися лише в політичній площині, тобто міжнародними структурами і парламентами держав. Але цей шлях нелегкий: проти визнання геноциду виступають держави-правонаступниці та їх союзники (Марта Онуфрів. Голодомор й інші геноциди в контексті міжнародного права, 21 грудня 2012).

 

Були спроби доведення того, що Голодомор це геноцид різними закордонними організаціями українців. Але вони, на жаль, не увінчалися успіхом. Наприклад, більшість членів Міжнародної Комісії із розслідування голоду в Україні 1932-1933 рр., заснованої Світовим Конгресом Вільних Українців (СКВУ), не змогли дійти висновку, що голод був геноцидом, однак "вважали вірогідним, що під час Голодомору в Україні були присутні складові елементи геноциду". Комісія помилково відмовилась визнавати Голодомор геноцидом на тій підставі, що голод відбувався до прийняття Конвенції про геноцид, а тому Комісія мотивувала, що він стався до того, як геноцид був визнаний злочином (Футей Богдан. Міжнародна юридична відповідальність за геноцид: справедливість у судах" // Голодомор 1932-1933 років в Україні: причини, демографічні наслідки, правова оцінка: матеріали міжнародної наукової конференції, 25-26 вересня 2008 року. – Київ, 2009. – С. 431).

 

Їхнє помилкове твердження було спростоване в 1968 році, як я вже зазначив вище.

 

Що казати, якщо в самій Україні лише 28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон "Про Голодомор 1932-1933 років в Україні". Це викликало бурю критики від наших східних сусідів та Комуністичної Партії України. Не зважаючи на те, що заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні є протиправним, на сьогодні не існує механізму, який би дієво дозволяв давати відсіч нарузі над гідністю українського народу.

 

А вже 28 березня 2007 президент України Віктор Ющенко вніс до Верховної Ради законопроект "Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України" щодо встановлення кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні як геноциду українського народу, а також щодо забезпечення належного вшанування жертв та постраждалих від Голодомору та Голокосту.

 

Взагалі злочину геноциду належить стаття 442 КК України, яка складається з двох частин, в ній встановлено, що геноцид карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі. А заклик до геноциду арештом на шість місяців або позбавленням волі на строк до п'яти років (Кримінальний кодекс України 05.04.2001 (останні поправки 16.01.2014) / [Електронний ресурс] – режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/2341-14).

 

Варто також зазначити, що геноцид української нації радянською владою був спрямований не лише на економічне, а й політичне підкорення українського народу.

 

У 1930 році, у січневій постанові ЦК щодо темпів колективізації Україні відводилося лише два роки (до 1932 р.), щоб перейти до колективної форми господарювання. Тому був конче необхідний план дій із загострення класової боротьби на селі, адже заможні селяни були проти колективізації. І цей план був швидко придуманий, під прикриттям розкуркулення, тобто політики соціально-економічного винищення заможного селянства, яке було сильною опорою противників політики більшовиків. Реалізація цих заходів викликала процес повільної денаціоналізації українського суспільства.

 

Так, під прикриттям соціалістичних ідей відбувалась радянізація суспільства, відголоски якої ми до цієї пори відчуваємо в сучасні незалежній Україні. Ця тенденція яскраво виднілася на прикладі української еліти. Таким чином, українська еліта поступово втратила жагу і сенс до державницької свідомості, що так активно відроджувалась протягом усього XIX – поч. XX ст. [9, с. 67].

 

На папері СРСР це була договірна федерація, але насправді не було жодної можливості вийти з цієї "федерації". Згідно з статтею 13 Конституції УРСР 1937 року, УРСР "добровільно об'єдналася з іншими рівноправними Радянськими Соціалістичними Республіками", також там вказувалось, що "Українська РСР зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціалістичних Республік".

 

Розроблення цієї Конституції розпочалося в 1935 році, через декілька років після голоду 1932-1933-х років, коли українське суспільство не мало своєї української еліти та було виснажене фізично та морально. І знадобилося багато десятків років, щоб національно налаштована українська еліта відродилася.

 

Проте, тенденція русифікації української нації проглядається і зараз, яка є прямим нащадком геноциду в Україні. В наше сьогодення геноцид нашої нації здійснюється "гуманнішими" шляхами.

 

До наслідків геноциду можна віднести багато аспектів буття сучасної України. Перш за все, це втрата на багато років рушійної сили всіх націй – інтелігенції. Як подає журнал "Ukrainian Quarterly" за осінь 1948 року, тільки в 1931 році на Сибір було заслано 51713 інтелектуалів (Рафаель Лемкін. Радянський геноцид в Україні: стаття 28 мовами, 2009. – С. 38).

 

Також це непоправні демографічні втрати України. Багато людей були змушені тікати, радянізуватися, ще більше загинуло. Це колосальні жертви, життя яких могло піти на користь нашої нації. Наведу суху статистику: згідно перепису населення 1926 р. на території України переживало 35,8 мільйонів українців, а на території Росії 79,7 мільйонів.

 

Згідно перепису 1989 року кількість українців на території України була лише 38 мільйонів чоловік, при тому, що фіксувалося 38 відсотковий приріст населення за 63 роки. Натомість населення Росії, згідно перепису 1989 року було 140 мільйонів осіб". (Панченко Володимир. Нас могло бути більше...: геноцид українців мовою цифр, День. – 2003. – 16 жовтня. – С. 4).

 

Чітко простежується різниця демографічної ситуації в Україні. Тобто це безсумнівний факт, що за 63 роки населення України виросло близько на 3 мільйони, а Росії близько на 60. Що могло настільки зупинити демографічний ріст здорової нації? Звичайно, революція, війни беруться до уваги, але після закінчення Другої світової війни пройшло 44 роки, а ситуація кардинально так і не змінилася. Колективізація і Голодомор спричинили деформацію моральних норм українського селянина. Порядність, честь та гідність осуджувалися, доноси і наклепи ж вважалися виявом патріотизму, а людяність, доброзичливість, милосердя і пошану до старших замінила "классовая бдительность" (Олеся Стасюк. Геноцид українців: деформація народної культури // Стилос 2008. – С. 220).

 

Галина Володимирівна Журбелюк до наслідків цих жахливих подій відносить також і сучасне ставлення нації до самої себе: "...з яким неприкритим полегшенням сприйняли на Заході та Сході інформацію про можливість зміни постійного місця проживання і виїзду за межі України до сусідніх держав..." (Журбелюк Г. В. "Голодомор 1932-1933 рр. у контексті політичної і правової свідомості українства" // Наукові записки НаУКМА, том 77, 2008. – С. 68).

 

На мою думку, це означає те, що багато українців не відчувають себе дітьми цієї землі. Вони байдуже ставляться до подій, які відбуваються в Україні, а це все і є прямим наслідком геноциду українства в XX столітті, політики залякування та постійних репресій радянської влади.

 

Як казала моя прабабуся, для якої цей період був найстрашнішим в її житті: "В часи радянського терору виживали лише ті, хто не виділявся з сірої маси людей". Ця тенденція спостерігається і зараз. Ми ще дуже довгий час будемо відчувати наслідки "ламання хребта" українству в минулому столітті (Богдан Костюк. Скільки саме українців загинуло від Голодомору 1932-1933 років?).

 

Радянська влада так довго "ламала" нашу націю, що ті події настільки сильно відкарбувалися в нашій свідомості, що стали частиною нашого менталітету. Поглянути лише на сьогодення – Україна поділена на дві частини по Дніпру. Оскільки "вимерлі" українські села на сході і півдні заселяли російські чи краще навіть сказати – радянські люди, нащадки яких зараз є російсько-налаштовані. Тому я, з впевненістю можу сказати, що ті події і зараз відіграють свою роль в міжнародній політиці як України, так і політичних партнерів України...

 

Восени 1943 року у Москві відбулася конференція міністрів закордонних справ СРСР, Великої Британії й США, що прийняли 30 жовтня Декларацію чотирьох держав з питань про загальну безпеку, підписану також Китаєм. У цьому документі вказувалося про "необхідність створення в якомога коротший термін загальної міжнародної організації для підтримки миру й безпеки". На конференції у Сан-Франциско були погодженні всі положення Статуту ООН, і 26 червня 1945 року цей документ був урочисто підписаний представниками 50 держав (Постійне представництво України при ООН «Діяльність України в рамках ООН»).

 

Те, що Україна стала однією з держав, співзасновниць ООН, було визнанням внеску українського народу у перемогу над фашизмом та зміцненням миру у всьому світі.

 

Звичайно, вважаю, що не варто нагадувати, чиї інтереси захищала делегація УРСР. Проте слід зазначити, що фактом підняття української нації є підписання угоди про заснування ООН. Адже ця організація з моменту свого заснування почала боротися за збереження природних прав людини по всьому світу, що можна з впевненістю сказати захистило світову та, зокрема, українську спільноту від подальших можливих репресій, у тому числі й застосування такого дієвого методу, як голодомор. (Щоправда, членство України в ООН з 1945 р. не перешкодило режиму в 1947 р. здійснити ще один голодомор).

 

Визнання на міжнародному рівні того факту, що Голодомор української нації 1932-1933 років був геноцидом дуже важливий, в аспекті розвитку міжнародного гуманітарного права та запобігання геноциду в майбутньому.

 

Геноцид української нації відіграв дуже важливу роль у прийнятті Конвенції про застосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства (1968 р.), що усуває будь-які законодавчі обмеження щодо переслідування осіб, звинувачених у вчиненні актів геноциду.

 

Також жахливі події, які сталися в Україні в XX ст., показали всьому світу недоліки позитивістської концепцій права, де держава визнається єдиним правотворцем, законодавцем та правозахисником.

 

Двадцяте століття загалом показало світовій спільноті, що мають бути створені важелі впливу на різні держави, задля збереження людських життів та дотримання прав людини. Такими документами стали: Конвенція Організації Об'єднаних Націй про заборону катування та іншого жорсткого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання; Загальна декларація прав людини; Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод та багато інших.

 

Куреза Василь студент, Національний університет "Києво-Могилянська академія"