Годували «ворогів народу» гнилою рибою

опубліковано 21 січ. 2013 р., 13:10 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 січ. 2013 р., 12:29 ]

Розповідь Засідковича Андрія, 1962 р. н., жителя села Черниці Миколаївського району Львівської області

 

Мою маму, Стефанію Засідкович (Палій), 1923 р. н., заарештували та вивезли на примусове поселення у м. Воркуту восени 1947 року – за те , що вона була станичною та зв’язковою партизан УПА в селі Черниці. У цей час представники НКВД викликали підозрілих у Миколаїв, залякували їх та побиттям вибивали свідчення про діяльність підпілля. Одна з таких дівчат дала свідчення на мою маму. На основі цього її заарештували, декілька днів проводили допити, але вона ні в чому не зізналася. Все одно їй дали 10 років заслання і ще 5 років без права переписки та зв’язків з рідними. Її разом з такими ж арештантами вивезли у Сибір.

 
 
 
Поїздка у вагоні товарняка до Воркути тривала майже місяць. По дорозі надивилася, як знущаються над арештантами. Вагон був обладнаний нарами. В одному кутку була дірка в підлозі, де можна було справити свої природні потреби. Посередині вагону стояла бочка з водою, яку час від часу на стоянках доливали свіжою водою. Деколи взагалі не вистачало води. Їсти давали один раз на день, і то так, щоб не померли з голоду. Особливо пригадувала, як кормили соленою рибою, яка в більшості випадків була гнилою та пересоленою. Від такого харчування багато людей по дорозі помирали. Багатьом шкодила спрага, бо після неї багато хотілося пити.

 

Усіх пасажирів з ешелону вигрузили біля міста Воркути і пішком під конвоєм повели у глибину лісу більше як на 10 кілометрів. Зупинилися, де було декілька землянок. Людям дали ручні пили та сокири для того, щоби будували собі бараки. Попередили, що через місяць будуть морози і сніг. «Если успеете построить, то выживете, если нет, то замерзнете в снегу». Усі поселенці цих бараків були призначені для робіт у вугільних шахтах. Сама шахта знаходилася у трьох кілометрах від поселення. На роботу ходили туди і назад стежкою, протоптаною у глибокому снігу. Деколи, коли її сильно закурювало снігом, заставляли нас розчищати вручну. Роботами у шахті керували вільно наймані бригадири. Вони розподіляли, хто і що повинен виконувати, встановлювали норми для кожного. Підземні води деколи потрапляли у шахту і доводилося працювати по коліна у воді. Взимку, коли надворі був тріскучий мороз, людей трохи зігрівала шахта під землею, де була плюсова температура. У бараках було ледь тепло, бо «буржуйки» не встигали зігрівати усе приміщення.

 

Звільнили маму на вільне поселення у 1956 році, без права виїзду, ще на два роки. Після цього вона працювала у шахті за малу платню.

 

 

Там мати і познайомилась з моїм батьком, Федором Засідковичем, колишнім партизаном УПА. Батько у цей час працював у забої шахти. Його арештували у 1947 році і присудили 20 років + 5 років без права листування та зв’язків з рідними. Батько служив у партизанській сотні УПА «Сіроманці». Ця бойова сотня постійно проводила рейдові бойові переходи з Волині до Карпат та назад. Тримала постійні зв’язки при переходах з місцевими загонами УПА та зв’язковими. Часто вступала у бій із загонами НКВД, де в більшості випадків виходила переможцем з мінімальними втратами. В одному із таких боїв у 1947 році батько був поранений. Його доставили у рідне село Тростянець, де підпільно надавали медичну допомогу, переховуючи у криївці. Рани погано заживали, тому його вирішили відправити до лікарні у Львів. Щоб нічого не запідозрили, він рахувався під чужими документами – Семена Кушнірички, який у цей час був головою сільської ради села Луб’яного. Для безпеки навіть мав зі собою під подушкою пістолет. Хтось доніс на Федора і його арештували в лікарні та вивезли у Воркуту, в лаґер на роботи у вугільній шахті.

 

У 1953 році, після смерті Йосипа Сталіна, дали амністію рецидивістам та блатним, а політичним не захотіли дати, бо уся робота в шахтах трималася на їхніх руках. Тоді усі політичні поселенці Воркути в один день застрайкували, не вийшли на роботу і шахти зупинилися. Перша їх головна вимога – дати вільне поселення та восьмигодинний робочий день. Керівництво шахти та верховне командування не погоджувалося з їхніми вимогами. Тоді ввели на територію лаґеру воєнних зі зброєю, навколо території стояли танки.

 

Спочатку хотіли силою людей загнати в шахти, але поселенці не погоджувалися. Тоді до керівників страйкому та підозрілих застосували зброю. В цих сутичках загинуло багато людей, але решта своїх вимог таки добилася.

 

Мої батьки одружилися на Воркуті у 1955 році. У 1956 році з’явився перший син Ярослав. Оскільки моїм батькам заборонено було повертатися в Україну, в 1958 році вони поїхали до сестри Марії у місто Новокузнецьк. Мамина сестра, Марія Палій, теж була депортована за зв’язки з партизанами УПА і відбувала там покарання. У Новокузнецьку наша сім’я поповнилась ще двома синами, це – я, Андрій, та мій брат Ігор.

 

В Україну нам дозволили повернутися аж у 1980 році. Оскільки нам заборонено було проживати у шістьох областях Західної України, батько з мамою офіційно прописалися у м. Коростені Житомирської області, у батькової сестри. Але все одно нас тягнуло на рідну землю. Нелегально батьки купили собі у селі Черниці старий будинок, записали на ім’я сина Ігоря і переїхали сюди жити. Батьківський будинок, де проживала раніше моя мати, радянська влада зруйнувала, а на його місці побудували сільський магазин. Так як вони були пенсіонери, змушені були кожен місяць їхати у Коростень отримувати пенсію. У Пісочнянській сільській раді щомісяця відмічалися як гості у свого сина. Така процедура тривала аж до 1989 року. З розвалом Радянського Союзу та здобуттям Україною незалежності вона припинилася. Пенсію перевели у наше село, а батьків приписали у Черниці на постійно.

 

Коли у 1989 році у селі Пісочній відкривали відновлений пам’ятник УСС, на ньому замайорів жовто-синій прапор. Уперше за ці довгі роки батьки побачили цей прапор і від радості не могли довго стримувати сліз. Прожив батько у незалежній Україні лише три роки. У 1994 році він помер. На його похоронах пролунала гучна триразова салютна стрільба з рушниць, яку влаштували місцеві мисливці.

 
Записав Іван Кахнич   08.11.2010 року.