Геноцид – природа і наслідки (автор: Митренко Осмир)

опубліковано 16 лип. 2013 р., 11:50 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лип. 2013 р., 07:41 ]

Своє дослідження природи і наслідків геноциду автор проводить на історії України в епоху комунізму. Відомий письменник, публіцист та дослідник Голодомору в Україні, як доказовий матеріал використовує різного роду ухвали, постанови та директиви уряду комуністичного режиму. І беручи до уваги статистичні дані: знищених без суду і слідства, розстріляних, ув'язнених, репресованих, виселених і переселених, (а потім у більшості випадків посмертно реабілітованих); беручи до уваги методи і способи злодіянь; їхню масштабність; кількісну статистику; у численних випадках маніакально-садистським характером знищення та руйнування – відповідно висновок, що людська цивілізація подібного геноциду не знала. Геноцид українців – був найнижчим духовно-моральним і психологічним падіння Людини від найдавніших часів.

 

Зіставляючи геноциди різних часів, автор приходить висновку, що головним підґрунтям природи будь-якого геноциду – є словоблудство та державний терор. Словоблудство може народитися з будь-якої ідеології чи релігії, як тільки в ній появиться поняття на зразок єдиноправильности чи єдинообраности. Саме такі поняття призводять до викривленого бачення і розуміння світобудови та народження у суспільстві імперських тенденцій та відповідного культивування у суспільстві нетерпимости до іншого, плекає і виховує людину як агресора, з нелюдськими рисами.

 

Геноцид

Геноцид – винищення окремих груп населення за расовими, національними, релігійними мотивами; один з найтяжчих злочинів проти людства.

 

Чи був геноцид в Україні у XX ст. чи ні, то для відповіді наведу приблизну статистику з історії України в епоху комунізму: це замордовано голодоморами близько 15 млн. осіб; це репресії, насильне виселення, переселення, концтабори – близько 1,5 млн. осіб; це 500 000 згублених українців насильно призваних «польовими військкоматами» у час німецько-радянської війни; це приблизно 20 млн. українців, що загинули та зазнали насильства в час цієї війни; це розстріли, і часом без суду та слідства; у повоєнній Галичині 150 000 осіб репресовано і виселено 500 000 осіб; це у підсумку більше 40 млн. українців згублено комуно-пролєтарською диктатурою. Переконливим доказом того, що це був саме геноцид, є справи реабілітації, які засвідчують необґрунтовані розстріли, арешти, вигадані справи та інші способи та методи репресій диктатури комуністів. Для мислячої людини цього рахунку цілком достатньо, аби розвіяти останні сумніви щодо трагедії XX ст.

 

Та найкращими доказовим матеріалом геноциду українців все ж є різного роду рішення, постанови та директиви уряду комуністичного режиму. Та попри страхітливі числа трагедії геноциду в епоху комунізму, це ще не є найстрахітливіші показники.

 

Словоблудство ідеологічних шахраїв

Аби краще зрозуміти природу, суть і наслідки геноциду, ми повинні вкотре вдумливо та цілісно заглибитися і переглянути історію XX ст. Та тільки не через призму комуно-пролєтарських мітів і тлумачень, а з огляду реальних подій, які відбувались, та їхніх наслідків. При тім, принципово важливо користуватися у першу чергу загальновідомими подіями, рішеннями, постановами, директивами та іншими документами звітности та статистики діянь диктатури комуно-пролєтарського режиму (надалі ДКПР), аби не наражатися на звинувачення у необґрунтованих висновках. Отож, кілька прикладів.

 

Так 8-16 квітня 1921 р., 10-ий з'їзд РКП(б) прийняв рішення про перехід до нової економічної політики (НЕП). Аналогічне рішення щодо України прийняла Перша Всеукраїнська нарада КП(б)У 2-4 травня 1921 р. Варто зауважити, – в Україні комуністи з пролєтаріями повторюють рішення російського з'їзду простою нарадою! Проте тій нараді нічого не завадило затвердити НЕП для України і разом з НЕПом прийняти рішення ще й про «українізацію» українців. Так ось оголошення НЕПу, ДКПР видали за благі наміри підняти економіку. Але насправді ДКПР оголосили НЕП на вимогу народу, який вимагав від комуністів виконати свої обіцянки і встановити зрозумілі економічні взаємовідносини з тепер уже владною диктатурою пролетаріату. Аби переконатися у справжніх намірах ДКПР, логічно буде простежити за наслідками даного рішення. Отож, наслідком впровадження НЕПу стало: 2-9.12.1927 р – 15 з'їзд ВКП(б) у Москві проголосив курс на колективізацію; і уже у 1929 р. перша фаза колективізації і розкуркулення; а потім друга, третя, репресії, виселення і голодомори. Тому звідси логічний висновок: проголошення НЕПу було здійснення не для підняття економіки, а для тимчасового задоволення народу, а заодно виявлення і знищення невдонолених ДКПР та вправних господарів і селян, здатних вести осібно власну справу і господарку.

 

А щодо проголошення «українізації» – то це відвертий діагноз, щоб українізацію українців проводили комуно-пролєтарська диктатура, режим циніків-інтернаціоналістів! Вони ж не визнавали націй, а тільки класи! Тож і наслідки «українізації» схожі до наслідків НЕПу: арешти діячів культури, науки, релігій. А 18-22 листопада 1933 р. виходить у світ постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації, оскільки всі українці бажаючі «українізуватися» під керівництвом ДКПР за час «українізації» виявлені і ліквідовані. І тут схожий висновок – ДКПР проголосила українізацію, аби виявити та знищити останніх провідників українського народу.

 

А ось інший, менш масштабний спосіб нищення народу, але цинічніший. Так для «благих намірів» віри православної, комуністи у січні 1930 р. скликали у Києві Надзвичайний Собор УАПЦ і на нім ліквідували автокефальну церкву в Україні. Після ліквідації УАПЦ арештовано митрополита М. Борецького і репресовано 42800 її священиків. Ось такими були справжні наміри, видані за «благі», диктатури комуністів у питанні релігії.

 

Подібним чином ще у 1920 р. в Одесі більшовики зібрали для евакуації 7.000 галичан і на товарній станції їх розстріляли. Серед зими 1934-1935 рр. комуністи запрошують у Харків на з'їзд кобзарів, і наслідок – 337 кобзарів вбито. Така ж доля спіткала у 1937 р. дослідників трипільської цивілізації – усіх розстріляли. Те ж саме трапилося з «добродушними» галицькими комуністами після 1939 р. Вищенаведені приклади знищення народу поневолі приводять до висновку: такий спосіб нищення народу не випадок – а практика ДКПР.

 

Сьогодні зрозуміло, що:

- «законом про п'ять колосків», прийнятим у серпні 1932 р., оголошено війну не куркулям (осібним селянам), яких по суті було вже знищено і виселено, а останнім селянам і колгоспникам;

- що прийняттям постанови у грудні 1932 р., про заборону ввозу і продажу промислових товарів у райони, комуністи не боролись з мітичними куркулями за здачу зерна, бо й так обдерли всіх до нитки, а прагли страшною смертю згубити українських хліборобів. Слід зауважити, що протягом десятиліть поняття закупки продуктів у селян в СРСР просто не існувало, а тільки здача та вилучення – що у дійсності називається грабунком.

- що обіцяли дітям світле майбутнє – а в 1935 р. видали «Закон про карну відповідальність з 12 років»;

- обіцяли народам братню дружбу, а отримали народи Союзу концтабори та суцільні репресії;

- обіцяли народам мир, а насправді ціле століття репресій, голодоморів, переселення народів і війни (Фінляндія, Німеччина, Чехословаччина, Угорщина, Афганістан, В'єтнам);

- обіцяли світле майбутнє, а впродовж десятиліття рабська праця на трудодні, згодом платня два рази на рік; державний терор, грабунки і ґвалтування, розстріли без слідства, ідеологічні судилища.

 

Цих кілька характерних прикладів свідчать про високу вправність ідеологічних шахраїв у маніпулюванні поняттями та свідомістю. Так, скажімо, якби комуністи проголосили війну господарям, то самі б одержали від селян по носі і аж ніяк не втрималися на владній вершині. Тому вони господаря назвали нікому не зрозумілим і не відомим словом «куркуль». А що таке куркуль? – це ворог, паразит, і вперед – «смерть куркулям», розкуркулення та виселення! Комуністи скасували поняття «служанок» чи «прислуги», а ввели поняття «домработніц», стверджували, що кріпацтво – це пережиток царизму, а замість нього ввели колгоспництво. А хтось порівнював трудову повинність кріпака та колгоспника, у скільки разів більше комуністи експлуатували колгоспників, за експлуатацію кріпаків у минулому?

 

Отож, з певністю можемо стверджувати, що сталося ідеологічне одурення, одурманення народу та провідної верстви. Обіцяли мир, а десятиліття проливали ріками кров; обіцяли свободу, а душили народи у тюрмах, концтаборах та колгоспах; обіцяли рівність, а замість царських підпанків намножили комуно-пролєтарських товаришів; обіцяли добробут і процвітання, а створили злидні, постійні державні побори та грабунки; обіцяли світле майбутнє, а породили найжахливіше і найкривавіше століття за всю історію людства.

 

Способом одурення утвердилася ДКГТР та «єдиноправильна» ідеологія комунізму. Це можна називати загальнонародним психозом чи ідеологічним зомбуванням, але суть від цього не міняється. Саме утвердження у суспільстві однієї правди, однієї комуністичної ідеології та проголошення її як єдиноправильної, призвело до знищення інших ідеологій та правд, породило непримиренність, нетерпимість, що спричинило здійснення геноциду та інших найжахливіших сторінок історії людства. Тому саме словоблудство ідеологічних шахраїв і викривлене розуміння світу слід вважати головним чинником геноциду.

 

Протистояння ідеологій

Політологічна та історична науки не надають належної уваги питанню протистояння ідеологій. Але очевидним є те, що головні подій в історії людства відбувалися та й відбуваються під прапорами певних ідеологій. Чи то імперських, чи корпоративних, релігійних чи політичних – але завжди певна ідеологія є головним і визначальним чинником у творенні як регіональної, так загальнолюдської історії. Саме зіткнення двох, цілком протилежних ідеологій на українських землях у XX ст. і витворило найпотворнішу сторінку історії людської цивілізації. З одного боку під прапором комуністичної ідеології – невігластво та людиноненависницька агресія, а з другого – добродушність і довірливість до глупоти українського селянина та його велика любов до землі.

 

На сьогодні для багатьох є загадкою – чому такі віруючі, такі набожні українці, так легко піддались матеріалістам і атеїстам? Чому не послухали своїх священників, зрештою батьків, а послухали та повірили невігласам, комсомольським агітаторам та цинікам-атеїстам? Отож, відбувся радикальний ідеологічний злам – за якихось два десятки літ, практично у кожному українському селі на місці церков постали ленінські кімнати, компартійні ячейки. Практично у більшості українських хат, по волі чи неволі, щирості чи задля виживання, образи християнських святих замінили образи комуністичних верховодів. Такий кардинально-протилежний злам світобачення, свідомості, совісті та віри – є ще одним визначальним чинником геноциду українського народу.

 

Падіння людської подоби

Розглядаючи питання геноциду в ідеологічній площині, варто розглянути на тій же площині і наслідки. Сьогодні важко уявити ті часи: коли червоноармійці погоджувалися розстрілювати людей без слідства і суду, знаючи, що згодом самі будуть розстріляними як свідки; знали люди, що на них брешуть та доносять і самі брехали й доносили; важко уявити потребу відомих пролетарських поетів у садизмі, адже тоді було модно, мов до театру, водили дівиць по підвалах дивитися на розстріли «ворогів народу»; коли комуністи середніх ланок щиро вірили у світле майбутнє, а руки підписували вироки голодним селянам цілими районами, селами і колгоспами; коли батьки рідних діточок пускали по світу блукати, бо «захисники інтересів народу» останні крихти задарма відбирали; як під свист німецьких куль щирі атеїсти накладали на себе безліч хрестів і благали в Ісуса заступництва, а по війні знову поверталися до віри у Леніна і Сталіна та продовжували закривати та руйнувати церкви і гнобити віруючих.

 

Сьогодні важко уявити: як люди втрачали людську подобу і з маніакальним запалом нищили класового ворога; як люди втрачали людську подобу і здатність мислити та поїдали власних дітей. Але очевидним є те, що панування єдиноправильної комуністичної ідеології і комуно-пролєтарської правди та пропаганда усіма державними засобами хворобливо-маніакальної ненависти до будь-чого іншого, настільки одурманила та засліпила народ, що призвело до втрати людиною її духовної сутности та людяности. Ось кілька характерних прикладів на підтвердження падіння людської подоби у часи утвердження ДКПР:

- на Харківщині та Полтавщині свідчать братні могили із замордованими – тіла з відрізаними вухами, руками, носами, губами, іншими органами. І подібні приклади і практики по всій Україні та по всій території впливу ДКПР за весь час існування їхньої імперії;

- у Харкові командиру ЧК Саєнко із скальпів робили рукавички. Його помічник «Едуард» із бранцями розмовляв по-приятельському, а потім сміючись вбивав;

- у Полтаві і Кременчуку священиків і селян саджали на палю. Командир ЧК «Грішка-Простітутка» сідав перед страченими на крісло та потішався, і особливо коли їх на палях ще й палили;

- у Києві ЧК придумала спосіб допиту – «трубу». Бранцю прикладали до грудей трубу і у другий кінець впускали голодного щура, який вгризався у груди арештованому;

- свідчить також доповідь чекіста з Одеси, що чекістка Вєра Гребеннюкова шматувала свої жертви. За два місяці «утилізувала» – 700 осіб. У чекістки «Мокси» другий результат.

 

Масові репресії не вщухали ні на день, і навесні 1937 р. кремлівському керівництву довелося вирішувати, що робити з в'язнями, чий термін закінчувався, а їхнє звільнення було небажаним для режиму. Вихід знайшли в масовій «чистці» таборів та в'язниць. У ході цього «великого терору» було виконано близько 30 тисяч смертних вироків.

 

Одне з донесень свідчить, що капітан держбезпеки Матвєєв особисто, іноді за участю помічника коменданта Алафера, розстрілював щоденно від 180 до 265 в'язнів. З револьвера. В потилицю. Стріляли п'ять днів. Вбили 1111 осіб.

 

І в підвалах ВЧК вдень і вночі проводили масові розстріли. Кров лилася рікою... Доходило просто до диких речей. Так, за свідченням Зінаїди Гіппіус (до речі, ніким не спростованим досі), м'ясом розстріляних, китайці-інтернаціоналісти годували звірів у зоопарку та торгували на ринку.

 

А те, що діялось у часи Голодомору, – це повна втрата людської подоби. І що важливо як з боку поневолювачів, тих хто здійснював геноцид, так і тих, кого мали знищити. Показовим прикладом є свідчення протоколу секретаря зборів села. Там повідомляється, що селянин запропонував президії зборів селян, аби звернутися до військкоматів, аби їм дозволено було вживати у харч власних дітей.

 

18 листопада 1932 р. ЦК КП(б)У видав постанову «Про заходи по посиленню хлібозаготівель» для посилення вилучення у селян продуктів та заборону ввозу і продажу промислових товарів у райони, які занесені на «чорну дошку». Закон ніби прийняли для подолання причин недозаготівлі зерна та продуктивнішої мобілізації суспільних органів для нанесення вирішального удару по «куркулях, петлюрівцях і махновцях, які саботують зернову заготівлю».

 

А вже 23 січня 1933 р. – секретар ЦК М. Хатаєвич та голова Раднаркому В. Чубар надіслали до всіх обкомів та облвиконкомів директиву про заборону масового виїзду селян до Росії, Білорусії по хліб. ГТГУ також отримали відповідну вказівку, аби посилити діяльність «заслонних загонів» навколо сіл та на залізничних станціях.

 

9 квітня 1933 р., коли українські селяни помирали з голоду Раднарком УРСР та ЦК КП(б)У запровадили «Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах», які офіційно оформили невільницьке становище колгоспників, яке багатократно перевищувало умови кріпацтва. Кому і що після цих директив потрібно пояснювати? Тут пряма мова про знищення, і яка б не була погода, і скільки б не вилучили людського добра.

 

І ще кілька офіційних рішень режиму:

- постанова ЦК КП(б)У про заборону ввозу і продажу промислових товарів у райони;

- а ще Раднарком УРСР заборонив торгівлю м'ясом та худобою;

- 9 листопада 1932 р. Наркомюст УСРР та Генеральна прокуратура розіслала вказівки місцевим судовим органам, щоб вони забезпечили стягнення хліба;

- 24 грудня 1932 р. С. Косіор видав рішення вивозити «усі без винятку наявні колгоспні фонди, у тому числі і насіннєві, в рахунок виконання плану хлібозаготівель»;

- а 29 грудня 1932 р. вже ЦК КП(б)У вимагав від обкомів зарахувати до заготівель наявне зерно в колгоспах та насіння;

- а також рішення з активізації контор Торгсину по заготівлі золота та інших коштовностей і валюти;

- а задля виконання всього цього Політбюро ЦК КП(б)У зобов'язало органи юстиції першочергово розглядати «справи з хлібозаготівель» та скеровувати до сіл мобільні нарсуди і застосовувати суворі репресії.

 

Надзвичайно цінними для дослідників є свідчення подібного змісту. Але не менш важливими є і статистичні донесення та звіти. Так 28 грудня 1933 р. заступник наркома зовнішньої торгівлі Мойсей Фрункін інформував уповноваженого Наркомзовнішторгу УСРР М. Каттеля про те, що в Україні протягом 1931 р. заготовлено 731.000 собак та 670.000 котів, протягом 1932 р. – 726 і 697 тис, і за 11 місяців 1933 р. – 647 і 938 тис. Коли і які ще держави так пильно займалися подібною заготівлею? А коли цю звітність зіставити із вироками мобільних нарсудів, організованих у час Голодомору, де вказано про вироки до розстрілу, за крадіжку селянином з купи собачого трупа. А ще спогади і листи червоноармійців, як по селах вистрілювали птахів. Тільки у божевільних можуть виникати сумніви і запитання – чи це геноцид, чи витівки п'яного чекіста у страшну негоду.

 

І ще один визначальний ряд важливих статистичних даних. У 1932 р. контори Торгсину заготовили 21 т. золото-брухту, а в 33-ому – 44,9 т. За 9 місяців 1933 р. у селян викачали золота на суму 21 млн. вал. крб. За два роки голоду в УСРР система Торгсину вилучила 39 млн. валютних карбованців. У 1932-1933 рр. кілограм борошна коштував 25 коп. золотом, а на чорному ринку 7-9 крб. і при всіх цих поборах, система Торгсину мала заборгованість у розрахунках. Ось, насправді, яким чином підіймалася економіка ДКПР. Зрештою не є виключенням, що саме ціль збагачення стала визначальною у вчиненні геноциду. Подібним способом поповнення держказни буде згодом користуватися і Гітлер, але його способи, методи та масштаби не до порівняння.

 

І щоб у нікого не залишилось краплі сумніву у справжніх намірах та планах комуністів, то наведемо вислів члена Політбюро ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича. Восени 1933 р. він цинічно констатував: «Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну».

 

Чи це було щире зізнання, чи вихваляння члена Політбюро, не має значення. Товариш Мендель засвідчив про людиноненависницьку та злочинну політику комуно-пролєтарської блудократії проти селянства, про спланований голодомор – як спосіб впровадження колгоспництва, як знищення українського селянина. І тим самим проявив справжнє лице комуно-пролєтерської диктатури. Зрештою товариш Мендель у цьому не є винятком, а скоріше звичним тогочасним будівничим комунізму. На той час подібні вислови були нормою, проявом комуністичного «геройства» та відданости ідеям партії і Сталіну, та неабиякою втіхою особистого революційного запалу борців із селянством. І подібні захисники інтересів «рабочє-крестянского класа», які тільки щоб довести щось українському селянинові, сповнюються безжальним маніакально-садистським настроєм знищити, вбити, розірвати класового ворога селянина – це ще один характерний приклад відкритого словоблудства і безглуздя, безмежного цинізму ідеологічних шахраїв комуністичного режиму, який виразно засвідчує про їхню відверту клініку. Тому заперечувати Голодомор після подібного зізнання верховодів комуністичної імперії можуть тільки товариші їм подібні, які ще не вийшли з відповідного стану і продовжують по інерції підтримувати маніакально-садистський настрій будівників комунізму. Таке маніакальне реагування комуністів та їхнього режиму в загальному на будь-що українське і несамовите його знищення простежувалося протягом всього існування ДКПР і продовжується досі.

 

Звірство чи нелюдство

Перечислені випадки прояву комуно-пролєтарської жорстокости часто називають «звірством». Але згадані випадки назвати «звірством» і зачисляти до звіриної поведінки аж ніяк не випадає – по суті це є образою для всього тваринного світу нашої планети. Тому що не знайти на Землі такого страшного і хижого звіра, на подобу «Грішкам-Простітуткам» та «Моксам», щоб нищили собі подібних заради задоволення і втішалися з терпінь та мук нещасних. І навіть скажені тварини не здатні до подібних дій. Проте жахіття мало місце. Якщо воно далеке до тваринної природи, то й людина має право стверджувати, що подібне не є притаманним людській природі. Тому, аби не ображати ні людини, ні тварини, жахіття геноциду краще зарахувати до нелюдської природи, чи якогось особливого захворювання людини та суспільства, ще не визначеного науковцями. Бо, направду, подібні маніакально-садистські характеристики не властиві людині, в якої збережена хоч крапля Божої природи. На подібне здатна тільки людиноподібна істота, яка прагне називатися людиною і нею стати, але в міру своєї природи не може. Тому без жодних вагань можна стверджувати, що в епоху комунізму людське суспільство було настільки одурманеним та осліпленим, що людина у нім втрачала свою божественну суть і подобу та опустилася розвитком набагато нижче тваринного виду – у стан нелюда, чи людиноподібної істоти. І тільки з тієї причині, через жахливе падіння духовної суті людини – епоху комунізму потрібно вважати трагедією людської цивілізації усіх часів і народів.

 

Геноцид і державний терор

Очевидно, для багатьох подібне твердження про падіння людини чи порівняння із звіром буде неприйнятним. У сумнівах будуть стверджувати, що це поодинокі випадки хворих осіб у складні часи диктатури Сталіна. Врешті згадають також прояви нелюдської природи ще у часи Римської імперії та інших держав і особливо імперій стародавнього світу. І цілком справедливо будуть вважати геноцидом злочини: західно-европейців проти корінного населення американських материків; жахіття, породжені у середньовічній Європі «священною» інквізицією; сваволю польської шляхти та російських москаликів проти українців; турків проти вірменів і т. д. Зрештою, тих прикладів нема потреби заперечувати, адже в усіх цих випадках явно виражено ідеологічне навантаження на єдиноправильности сильнішого, їхньої зверхности та нетерпимости до слабшого. Окрім того, ці та інші приклади з минулих епох стверджують те, що всі геноциди здійснювалися силами державних силових структур. Інше питання, хто був в організаторах геноциду: чи якась корпоративна група, чи ідеологічна, чи релігійна, – але однозначно ми можемо стверджувати, що усі геноциди вчиняли певні групи осіб, твердо опираючись на державні інформаційні та силові структури. І у більшості геноциди спалахували у державах, які претендували стати імперіями. Тому цілком логічним є висновок, що невід'ємною складовою геноциду – є державно-імперський терор.

 

А вже з цього висновку стає цілком зрозумілим, що при державному терорі автоматично виключається випадковість чи винятковість проявів нелюдяности та маніакальних схильностей поодиноких осіб до садизму. Адже при державному терорі, на державному рівні ведеться культивування владними структурами нетерпимости і жорстокости до іншого та слабшого, культивування однобокого, обмеженого бачення та розуміння навколишнього світу.

 

Фанатичне культивування нелюдського ставлення до різного роду клеймованих осіб, таврування суспільних прошарків, зневага до етносів і культур – прищеплювалося народу диктатурою пролетаріату ще з пеленок і велось протягом усього існування комуністичного режиму і до сьогодні. Врешті система комуно-пролєтарського культу в цьому не є винятком. З такою ж імперською природою, в одному часі і напрочуд спорідненою комуністичному режимові був режим соціал-нацизму у Німеччині. Тому цілком безглуздо та безпідставно говорити про поодинокі випадки проявів нелюдської природи у цих велетенських ідеологічних махінах. Адже обидві імперські системи породили покоління нелюдів та вчинили найбільші, найкривавіші і найпотворніші сторінки історії людства. І різниця між ними тільки у статистиці, адже способи і методи властиві будь-яким іншим імперіям. Та не було в історії людства такої імперії, як комуністична, щоб своєю хворобливою і людиноненависницькою ідеологією вразила кожну сім'ю, стільки народів і на таких величезних просторах.

 

Геноцид в часи комуно-соціал-нацистської війни

Аби переконатися, що саме державний терор є головною складовою геноциду, можна перечислити величезну кількість прикладів хворобливо-маніакального садизму «будівників комунізму» в часи голодоморів, з практики репресій, виселень і переселень, концтаборів. Проте хочу звернути увагу на нищення народу у час «другої» світової війни. Адже досі більшість людей перебуває під впливом комуно-пролєтарської історії та їхньої правди про ту війну, яка наскрізь перекручена та підлаштована під комуно-імперську ідеологію. І не зважаючи, що війна відбулася порівняно недавно, ще живуть її свідки, – але історія про неї перекручена не менше за біографію вождів комуно-пролєтарського перевороту. Тому саме сторінки німецько-радянської війни потребують переосмислення, додаткового дослідження та викладу.

 

Особливо показовим і характерним є знаковий факт, що тільки через 8 годин війни Сталін віддав наказ по ЧА на вогонь по противнику. За ті години війська Вермахту увійшли у глиб комуністичної імперії подекуди майже на 100 км. Ми не повинні надто перейматися тим, чому Сталін так довго думав над тим наказом. Чи у Сталіна прокинулася монаршо-християнська совість і він праг підставити Гітлеру другу щоку, і, як завжди, за рахунок нашого народу, чи генсека світового пролетаріату пройняв смертельний переляк? Адже будь-який солдат на його місці без жодних роздумів і вагань віддав би потрібний наказ на вогонь у відповідь не задумуючись, з першої хвилини війни. Та нам належиться порахувати наслідки цього ганебного мовчання комуно-пролєтарського генералісимуса. Скільки за тих 8 годин потрапило червоноармійців до ворожого полону? Скільки знищено техніки? Скількох червоноармійців розстріляли НКВДисти за стрільбу у «фашистів» без наказу комуно-пролєтарського генералісимуса і т. п.?

 

Це мовчання генералісимуса є ще цікавим з огляду подальших, надцинічних дій комуністичних верховодів, хоч цілком вони є відповідними їхній натурі. Як тільки диктатори комуно-пролєтарського режиму очуняли, почали видавати гасла-закони: «Той, хто потрапив у полон – зрадник!», а котрий потрапив під німецьку окупацію, повинен «спокутувати кров'ю ганьбу перебування під окупацією фашистів»! Знаючи цей факт 8-ми годинного мовчання, школярі безтямно розводять руками і в повному подиві запитують: «А як же ж мали діяти радянські солдати? Стріляти не можна, відступати не можна, здаватися в полон не можна?» Зрештою з чиєї вини неволя й окупація та врешті розв'язання цієї війни? Кінець кінцем хто думав 8 годин, і хто за це мовчання-зраду має відповісти?!

 

З першого погляду прищеплення народові ганьби за перебування під окупацією гітлерівців виглядає цілком безглуздим, адже хтось же мав піклуватися комуністичним підпіллям, забезпечувати те підпілля харчами, ночівлею і розвідданими? Адже на діяльність підпілля комуністи покладали величезну надію. Тому це звинувачення виглядає нібито цілком безглуздим. Проте насправді є цілком природним для носіїв комуно-пролєтарської ідеології. У дійсности це автоматично спрацювала злодійсько-злочинна ментальність верховодів ДКПР: «на злодієві шапка горить!». А загорілась, тоді злодій кричить – «ти сам злодій!» Аби не відповідати за свою бездарну політику, прорахунки і безсоромну втечу, вони звинуватили народ у тім, що не втік. Свою вину перекинули на плечі народу і народ опиняється під новим гріхом та страхом, а відповідно стає мовчазним та покірним – і роби з ним що хочеш. Тому питання із восьмигодинним мовчанням можна розглядати як шок, чи переляк, а можна розглядати як сплановану дію.

 

І ось, відштовхуючись від того, що народ побував в окупації, верховоди ДКПР впроваджують у час війни на землях України «польові військкомати». Поневолі напрошується паралель з часом Голодомору. Тоді, на території України були впроваджені мобільні нарсуди, а в час гітлеро-сталінської війни виключно на землях України комуністи впровадили «польові військкомати». Ці військкомати загрібали ненавчену молодь і селян у батальйони «чорнорубашників», і без облаштунків та озброєння (1 гвинтівка на 5-10 осіб), верховоди ДКПР гнали їх на німецькі ДОТи, «спокутувати кров'ю ганьбу перебування під окупацією фашистів». За такими «проривними групами» стежили загороджувальні загони НКВД-смершевці та розстрілювали тих, хто уник німецьких куль. За приблизними даними, «польові військкомати» призвали на розстріл, і аж ніяк не до боротьби з нацистським загарбником, близько 500000 українців.

 

Також не секрет, що під час війни для багатьох командирів ЧА були прийнятними практики: ногами солдат розміновувати мінні поля; солдатами виявляти вогневі точки противника; за рахунок штрафників та «чорнорубашників» розряджати німецькі ДОТи. Так відступаючи, ЧА у Києві залишила полеглими більше 600 000 солдат і стільки ж попало у полон. Показовим прикладом є переправа через Дніпро вже при наступі ЧА. Так до 26-річниці комуно-пролєтарського перевороту, командування ЧА вирішило подарувати Сталіну перемогу і прямим ударом у чоло взяти Київ. Намарно втопили у Дніпрі 400.000 «героїв» форсування Дніпра і таки довелося переправити війська вище по Дніпру. А скільки ще подібних подарунків робили красні командири своєму генералісимусу?

 

Подбали комуно-пролєтарські ідеологи і про «подарунки» для червоноармійців. Такими «подарунками» були звернення видатних совєтських людей до солдат-визволителів. Зразком подібних звернень-закликів може послужити підписаний Ілією Еренбурґом, про те, що вступаючи на територію Німеччини, все, що бачать червоноармійці, належиться їм, зокрема було сказано дослівно: «годинники, жінки і все добро». Через відповідні заклики червоноармійців готували до грабунків, ґвалтувань і вбивати всіх і все. Тому відповідним стало «визволення» перших німецьких міст в Східній Прусії Ґольдапа і Ґумбіннена, та доля їхніх мешканців.

 

А далі, щоб не відповідати за голодомори і геноциди, Сталін запропонував демократам засудити соціал-нацистів. Диктатор Сталін домовився із західними «демократами» засудили гітлерівців за злочини проти людства, тоді в Нюрнберзі за один суддівський стіл сіли представники США, Великобританії, Франції та Союзу. З совєтського боку головним обвинувачем став генерал Р. Руденко, який заробив свої погони на каральних акціях проти власного народу, а керував процесом А. Вишинський – головний обвинувач на процесах 30-х років, жертвами яких стала майже вся стара більшовицька гвардія. Вони судили соціал-нацистів зокрема за організацію концтаборів і знищення у них людей, і в той же час у Союзі на повну потужність працювали концтабори, де в десятки більше знищувалося людей, залізничний транспорт був перевантажений довезенням репресованих та депортованих. Таким чином зло ніби стало покараним, а диктатори комуно-пролєтарського режиму стають біленькими та пухнастими та продовжують ширити свою людиноненависницьку політику на весь світ.

 

Імперіалізм - першопричина геноциду

З наведених фактів, прикладів та аргументів можна з певністю стверджувати, що всі прояви геноциду здійснювалися державними структурами, починаючи від ідеологічного впливу на суспільство і до вчинення геноциду. І без різниці, чи це була диктатура древньоримська, чи соціал-нацистська, а чи комуно-пролєтарського режиму. Державні утворення, а особливо з претензіями на імперію, витворювали імперський характер, якому властива агресія для все нових завоювань. І не суттєво, чи цей характер агресії проявляється як утвердження ідеї панування одного етносу над іншими та ствердження його зверхності над всіма іншими; чи утвердженням якоїсь ідеології (релігії) над іншими як єдиноправильної; чи відбулося захоплення влади якоюсь певною політичною чи корпоративною групою осіб та встановлення ними у суспільстві свавільних законів та ідей. У будь-яких властивих імперіалізмові проявах імперіалізм виступає агресором і поневолювачем. І саме риси імперіалізму, є першопричиною геноциду.

 

Характер імперії та її агресивні прояви встановлюють ідеологічну чи релігійну єдиноправильність, а вони у свою чергу, як панівні і керуючі ідеологеми, породжують викривлене розуміння світу та розвивають найнижчі почуття. Зверхність, нетерпимість, жорстокість – сукупність різного роду низьких та агресивних почуттів породжує сліпу відданість та цілі покоління нелюдів та збоченців, які власне вчинюють геноцид. Під імперським психозом людина втрачає духовні основи і практики нагромаджені родом та людством впродовж тисячоліть; втрачає здатність до самостійного мислення; втрачає здатність мислити ширше власних бажань, почуттів та переконань; втрачає природну здатність протистояти різним видам страхів і потрапляє під цілковиту владу ідеологічних чи керівних зверхників. Зрештою, потрапляючи під впливи страхів, людина і сама стає страшною. І не так вже суттєво – чи страшною у здатності до знищення собі подібних, чи у безпорадності і повній відсутності природної властивості до самозахисту та самозбереження. По суті, людина впадає у круговерть ідеологічної маячні та державо-імперського терору і втрачає духовні основи та перетворюється у людиноподібну істоту (фаната, зомбі). Саме під тиском імперського психозу людиною оволодіває маніакально-садистська природа агресії і вона перетворюється у нелюда та вчиняє таке явище як геноцид.

 

Таврування – головна властивість імперіалізму

І якщо основою геноциду є державо-імперський терор, то одна з головних властивостей імперського чи диктаторського терору є таврування. Це головна складова ідеології одурманення та розвитку агресії, іншими словами знищення в людині духовної суті. Показовим прикладом є уже згадане вище клеймо «куркуль». Кожне клеймо існувало у міру потреби і необхідности. Так «куркуль» було потрібне для проведення колективізації, а далі воно стало не потрібним, проте згадується до сьогодні як комуно-словесна архаїка. Будь-яке тавро є тимчасовим вигаданим поняттям для очорнення когось чи чогось та задурманення народу у певний час. І сьогодні, через десятиліття, прекрасно видно те жахіття, яке несе собою комуністичне пустослів'я та словоблудство, а також їхня нищівна роль у впровадженні людиноненависницької політики та маніакального нищення людської суті.

 

Ось ще приклади комуністичного словоблудства:

Скажімо, головним ненависним ворогом комуно-пролєтарських революціонерів у Росії була царська система, і відповідно першими ворогами були царі, як головні виразники царського правління. На сьогодні комуністична ідеологія не змінилася, офіційно не міняли жодної догми чи доктрини з часів лєнінізма-сталінізма – але сьогоднішні комуністи-симоненківців царям-батюшкам і царіцам-матушкам встановлюють пам'ятники. При тім не так російські комуністи, як українські. Це відверте словоблудство (тобто лохотрон), проводиться ідеологами імперіалізму з метою тримати народ у викривленому світорозумінні, але насправді це клініка.

 

Те саме питання щодо непримиренної боротьби з релігією, «опіумом для народу». Впродовж століття комуністи руйнували храми і нищили їх служителів, а сьогодні комуністи перші захисники московського православія.

 

Та ж сама суть і у столітній, нищівній боротьбі комуністів з імперіалістами та капіталістами. А сьогодні комуністи разом з капіталістами спільно святкують день солідарності та разом ділять держбюджет – народні кошти. Боролися проти імперіалізму і самі породили найбільшу та найкривавішу імперію всіх часів і нардів. І знову запитання для визначення: або вони перебуваючи у глибокій клініці і справді не здатні до розумової діяльності, або вони роблять вигляд, що від часів Леніна нічого не змінилося, аби ввести у клініку весь народ.

 

Приклади комуністичного словоблудства цілком можна вважати за клініку кожного комуніста, та ще й дуже важкої форми. Тож чи варто запитувати у них, проти кого і для чого, впродовж століття, велись ті потворні та кроваві війни? Очевидно, що й не варто сподіватись на край їхньому словоблудству, бо як тільки стало зрозуміло про крах боротьби із капіталістами, комуністи швидко і непомітно перехрестили капіталістів на олігархів і маєте нову війну – проти олігархії.

 

Так само можуть завтра поновити нищівну боротьбу із фермерством. Як бачимо, з плином часу і в міру потреби система імперіалізму створює нові таврування та застосовує їх як до захисників національних чи етнічних інтересів, так і до культурних діячів, науковців та селян. Одним словом, до «неугодних». Про багатство комуно-пролєтарського словника різного роду таврувань, нам засвідчить будь-яка газета тих часів, словники, а особливо матеріали комуністичних з'їздів і, зокрема, програмні виступи їхніх верховодів.

 

Говорячи про систему таврування, необхідно зазначити і про її тяглість. Згадати хоча б мазепинство, тавро у найвищій формі – з анафемою. А потім воно змінювалось і продовжувалося у ярликах: махновцях, петлюрівцях, націоналістах-бандерівцях, рухівцях та інші. І варто зазначити: що за кожним тавром – страчені, замордовані, понівечені долі; за кожним клеймом – обмежене світосприйняття і нелюдська природа; за кожним тавром – тяга до найнижчих, найгірших рис людської природи; кожне тавро – це обмежене світосприйняття, короткозорість.

 

Комунізм - ідеологія словоблудства

Здавалось би, епоха комунізму минула, рани жахіть геноцидів і голодоморів, катувань і розстрілів, виселень та переселень затягуються. Здавалося б, навіщо тривожити важкі рани. Та якщо уважніше приглянутись до сьогоднішнього ідеологічного стану в Україні та світі, то сміливо можна стверджувати про критичний стан імунітету людства до різного роду одурманення та відсутність природного інстинкту самозбереження. Адже сьогодні далеко не рідкість побачити: як сотні «побожного християнського люду» падають на коліна перед атеїстами-комуністами, ніби ангелами святими; як сотні люду зі слізьми на очах слухають палкі промови комуністів та соціалістів різного роду про справедливість та рівність (а у багатьох «борців за інтереси народу» один годинник у вартість бюджету районного містечка); як циніки із значками народного депутата отримують найвищі блага та привілеї державників України найвищого рівня і водночас не визнають державних символів та будівничих української державности. А як багато тих, хто з маніакальною злорадістю реагує на будь-що українське.

 

Що це таке? – коли віруючий молиться на атеїстів-богоборців, бо він розумний і вчений, а комуніст проповідує любов до Ісуса московськой цєркві? Очевидно, що у даних випадках комуністи так вірять у комунізм, як ті християни в Ісуса, коли падають навколішки перед атеїстами. Ця цілковита сліпота є чітким свідоцтвом глибокої і серйозної проблеми із здатністю людей мислити та орієнтуватися. Адже якщо людина заблукала між трьох сосен, то ніхто не сумнівається, що в неї проблема із здоров'ям. Тоді чому досі не визнано комуністичну ідеологію – як систему словоблудства, як епідемію ідеологічного одурманення та руйнування свідомості і совісті людської?

 

А раз не визнано, то це означає що значна частина населення й досі перебуває під впливом комуністичної ідеології. Якщо не поставлено діагнозу і не осуджено блукаючих між трьох сосен, то ми повинні визнати, що й на сьогодні епідемія словоблудства достатньо дієва та успішно руйнує свідомість людей. І якщо ідеологія комунізму так живуча, то це означає, що вона одна з найдовершеніших систем словоблудства та цинічних методик зомбування людини і перетворення її у нелюда. А при такій низькій опірності народу до різного роду словоблудства, зокрема надто явного комуністичного, при цілковитій нездатності значної частини населення розпізнавати зерно від полови –то цілком можливе повторення подій 1917-го чи 1933-го років.

 

Тому звідси цілком логічний висновок: що комунізм, як ідеологія одурення та знищення в людині її духовної суті, як інструмент перетворення людини у нелюда і на сьогодні залишається дієвим інструментом психологічного впливу на свідомість та підсвідомість населення, незважаючи на граничну близькість з клінікою.

 

Комуно-пролєтарський імперіалізм

На сьогодні є достатньо багато науковців, які схиляють суспільство до думки, що комунізм, як ідеологія, до трагічного XX ст. причетності не має, а винен у всьому сталінізм, який вже «осуджений» і давно минув. Крім того, вони пропонують розділити теорію комунізму від практики, мовляв практика – це одне, а теорія друге. І тим самим підживлюють комунізм для подальшого існування та руйнування людської свідомости. І це по суті те саме словоблудство, яким титуловані вчені підживлюють збанкрутілу блудократію. Навіщо тоді така політична течія в якої практика не підтверджує ідеології? Навіщо суспільству прививати подвійні стандарти, а якщо бути точнішим, то словоблудити? Тут безліч запитань, але здоровомислячим людям немає сенсу питатися у хворого про здоров'я. Українці пережили століття комунізму вивчаючи ідеологію і відчуваючи його практику на собі, своїх сім'ях та родинах. Адже тільки безглузді можуть встановлювати правду злочину, виводять свої висновки суто із міркувань та зізнань злочинця. Зрештою, сталінізм – це система, породжена комуністичним словоблудством. Бо сталінізм – як поняття диктату особи вмерло разом із своїм носієм Сталіним. Як зрештою вмер гітлерівський соціал-нацизм і муссолінський фашизм. Але поза тим, ідея диктату живе і буде жити в окремих головах завжди, адже така людська природа. Проте ідея диктату зможе втілитися у практиці тільки при народженні самого диктатора та відповідних умов у суспільстві. А вже при народженні диктатора інструментом ідеологічного впливу може стати будь-яка ідеологія чи релігія, а то навіть любов до самого диктатора. І саме ця сліпа любов є основою диктатури. Адже любов значної кількости комуністів до Сталіна була в основі сталінізму, точно як любов соціал-нацистів до Гітлера. Це важко заперечити бо всім відомий шоковий стан значної частини радянського народу по смерті Сталіна. І можна бути певним, що похорон Гітлера був би не менш масштабним та трагічним для значної кількості народів Европи. З подібною відданістю та ревністю комуністи ставляться і до самої ідеології комунізму і готові захищати ідею до останнього свого подиху. Власне тому комуністичну систему можна назвати розплідником диктаторства, починаючи від найдрібнішого колгоспу і до загальної, планетарної системи комуністичного впливу. Адже скрізь по планеті комунізм шириться головним чином через авторитет осіб або диктатуру особи. Тому як ніхто інший, українець знає ціну комуністичному словоблудству; як ніхто інший свідомий того, чим воно було, є і продовжує бути; та свідомий яку загрозу воно складає для людини. Тому ми повинні розуміти, що навіть саме заперечення академіками всіх академій і проффесорами причетності комуністичної ідеології до лихоліття 20-ого століття, сприяє подальшому перебуванню свідомості народу під впливом словоблудства комуністичної блудократії та його поширенню.

 

Одним з найважливіших чинників живучості комуністичної ідеології є визнання і збереження історії, складеної під ідеологію ДКПР. Саме тому сьогодні відбувається запекла боротьба комуністичних блудократів за збереження комуністичної історії. Бо це означає збереження викривленого через шкельцята комуністичного світобачення, перекрученої історичної дійсности та у загальному продовження словоблудства ДКПР, їхньої маніакально-хворобливої утверджености в єдиноправильности, яке прямо впливає на свідомість та підсвідомість сьогоднішніх поколінь, руйнує свідомість та нівелює совість. Тому надзвичайно важливим сьогодні є розуміння паралельного існування історії та комуністичної історії та розпізнання і розуміння між ними різниці. Тому необхідно згадати ще кілька суттєвих та характерних прикладів, які засвідчать про ту суттєву різницю між правдою і комуністичною правдою, історією та комуністичною історією.

 

Скажімо, на сьогодні комуністи звинувачують у співпраці з соціал-нацистами (фашистами за комуністичним поняттям) усіх своїх ідеологічних супротивників, при тім твердо замовчують тісну співпрацю ДКПР із соціал-нацистською Німеччиною.

 

Мовчать, що 11 листопада 1938 р., о 15 годин 40 хв., у Москві, комуно-соціал-нацистську близькість і дружбу письмово закріпили своїми підписами комісар держбезпеки 1-го рангу Лаврентій Берія і начальник четвертого управління (Гестапо) Генріх Мюллер. Ними була підписана Генеральна угода між Головним управлінням державної безпеки НКВД СРСР та Гестапо, Головним управлінням безпеки Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Згідно з цією угодою сторони домовлялися про співпрацю та взаємодопомогу. До літа 1941 р. радянські органи передали у Німеччину близько 4 тисяч осіб, і серед них – членів сімей розстріляних німецьких комуністів, «арештованих в СРСР, а також німецьких робітників, які у роки економічної кризи на Заході перебралися до «страни совєтов». Більшість з них гестапо підправило до концтаборів. У свою чергу, нацисти депортували в СРСР осіб, яких розшукував НКВД. Це співробітництво відбувалося під гаслом, як казали тоді в СРСР, «дружбы народов, сцементированной кровью».

 

Очевидно, що співпраця Гестапо і НКВД продовжувалася й під час війни. Бо миттєво, у перші ж тижні, гестапо викривало практично усі засекречені запаси продуктів та військове спорядження, залишене совєцькою владою для диверсійних груп і партизан, виявляли та арештовували підпільні комітети красних партизан. Отож дружба гестапо і НКВД була куди тіснішою за дружбу комуністів та пролетаріату Союзу і Німеччини, а інтереси владних груп цілком протилежними тисячам простих комуністів і робітників як Союзу, так і Німеччини.

 

Так, 23 серпня 1939 р. комуно-пролєтарський та соціал-нацистський режими підписують таємну угоду між Ріббентропом і Молотовим про ненапад і розподіл впливів. Сталін п'є за здоров'я Гітлера, червоноармійці з солдатами Вермахту проводять спільні паради. З нагоди славної перемоги та поділу між собою Европи, в Бресті відбувся грандіозний військовий парад. Під хвилюючі звуки Бранденбурзького маршу чіткими рядами пройшли радянські та німецькі вояки. Приймаючи парад, на трибуні поруч стояли генерал Гейне Гудеріан, випускник радянської танкової школи в Казані, та комбриг Семен Кривошеїн.

 

Протягом сімнадцяти місяців після підписання радянсько-німецького пакту Німеччина одержала з Радянського Союзу 865 тисяч тонн нафти, 140 тисяч тонн марганцевої руди, 14 тисяч тонн міді, 3 тисячі тонн нікелю, 101 тисячу тонн бавовни-сирцю, більше 1 мільйона тонн лісоматеріалів, 11 тисяч тонн льону, фосфатів, платини й майже півтора мільйона тонн зерна. Через радянську територію проходив транзит стратегічної сировини й продовольства із країн Тихоокеанського басейну. СРСР фактично перетворився в позавоюючого союзника Гітлера. «Сталін став інтендантом Гітлера» (Л. Троцький). Додамо: інтендантом у форсованій підготовці війни проти Радянського Союзу. Ще 22 червня 1941 р. через кордон СРСР радянські прикордонники пропускають вагони із допомогою соціал-нацистам, коли у зворотньому напрямку кордон пересікали величезні зграї німецьких бомбардувальників.

 

До самісінького 22 червня 1941 р. у ленінських кімнатах, на політзаняттях, червоноармійці вчили праці Гітлера і Генріха Мюллера.

 

Варто також знати, що у 1933 р., коли мільйони селян і колгоспників в Україні помирало від голоду, німецькі селяни дешевим українським цукром вигодовували своїх коней. Сталінський уряд також робив масові поставки саме тих дефіцитних матеріалів, без яких неможливим було виробництво літаків, танків, підводних човнів. Безперебійні надходження з СРСР хліба й м'яса, масла і яєць дозволили Німеччині, де діяла карткова система, створити необхідні продовольчі запаси на випадок війни. Досить сказати, що поставки Радянського Союзу Німеччині в 1939-1941 рр. становили більше 40 % радянського експорту й значно послаблювали ефект англійської блокади.

 

У той же час, голодуючи, українські селяни змушені були годувати комуністів та ще їхніх «кровних братів», офіцерів Вермахту, які навчалися у Союзі і згодом очолили генштаб Гітлера. У ті часи в комуністичному Союзі кувалась кадрова і технічна міць соціал-нацистської імперії Гітлера.

 

І ще висловлювання Сталіна, який визначав на чиєму боці мав бути Радянський Союз, 30 грудня 1939 р. в газеті «Правда». Генералісимус пролетаріату чітко і недвозначно заявив: «Как бы не врали господа из французского информационного агентства «Гавас», они не могут отрицать того, что не Германия напала на Англию и Францию, а Франция и Англия напали на Германию, взяв на себя ответственность за нынешнюю войну».

 

Наступним яскравим прикладом словоблудства комуністів є їхнє запевнення, що вони захищають інтереси народу. Проте статистика їхньої історії – більше 40 млн. українців згублено комуно-кремлівською диктатурою. А додати представників інших народів? Тільки хворий може питатися у комуністів, інтереси якого народу вони захищають? Для мислячої людини цілком зрозуміло, що захищали і захищають комуністи далеко не інтереси народу, а тільки інтереси певного комуно-пролєтарського прошарку осіб, які ховаються за комуно-радянською блудократією.

 

Комуністи запевняють, що свято шанують пам'ять переможців над соціал-нацизмом (фашизмом)! Більше пів століття вони проголошують «Ніхто не забутий, ніщо не забуто», а спитати у комуністів, – яке число переможців над гітлеризмом за штампом «невідомий солдат» і скільки славних імен солдат та офіцерів відшукали комуністи за повоєнні десятиліття?

 

Засуджені світом німці знають і вшановують практично кожне ім'я солдата Вермахту, чи есесівця і його могилу. І не залежить де та могилка – чи то в Африці, чи у Сибіру. А комуністи сховали імена героїчно полеглих переможців за загальним клеймом «невідомих солдат» і паразитують на святій пам'яті та економлять кошти на біді їхніх родин. Усе їхнє пошанування зводиться до офіційного покладання квітів та проливання стандартних красномовних потоків словоблудства, аби не дізнався народ про правду і ціну тієї перемоги? Скільки мільйонів за тим клеймом «невідомий солдат» і як згинули? Такої ганьби до своїх героїв і переможців не знав і не знає жоден народ на земній кулі у всі часи!

 

Так тільки за Наказом № 227 «Ні кроку назад» – понад 1 000 червоноармійців розстріляно, понад 10 000 засуджено до штрафбатів.

 

Комуністичний режим дозволив собі судити неповнолітніх, – це саме тих, кого доля вберегла від голодної смерти; тих дітей, які вижили всупереч всім надзусиллям і намаганням пролетарського режиму їх знищити; це свідки Голодомору, котрі загартувалися нетрями вулиць і в режимній державі пізнали Волю. Вдумайтеся, діти стали загрозою найбільшій і найжорстокішій імперії світу всіх народів і часів! Наскільки чутливим був комуно- пролєтарський режим до почуття волі, і як маніакально вони боялися його і нищили!

 

Отож, завдяки комуністичній ідеології, а точніше її окремим положенням, певній групі осіб чи певному клану вдалося одурити певну кількість простолюду, вчинити у Російській імперії жовтневий переворот, захопити владу і створити диктатуру комуно-пролєтаріату. А далі комуно-пролєтарське словоблудство перетворювало людину у зомбі та виховувало цілі покоління нелюдів. І саме комуно-пролетарська система виплекала Сталіна та сприяла утвердженню Гітлера. І одним з найголовніших гасел комуно-пролєтарської системи та ідеології була боротьба з капіталізмом та імперіалізмом. І такою ця боротьба з «класовим ворогом» була безжальною та запеклою, що ДКПР сама стала найбільшою імперією, найбільшим гнобителем робітників і селян. Це підтвердить будь-які статистичні порівняння з іншими імперіями і капіталістичними країнами. І найкращим порівнянням будуть свідчення Геральда Пельхау – в'язничного священика, який у 1963 р. випустив книгу «Порядки в середовищі переслідуваних», де автори подають таку статистику виконаних у Німеччині смертних вироків: «У 1933 р. були страчені 53 чол., у 1934-му – 97, у 1935-му – 81, у 1936-му – 85, у 1937-му – 99, у 1938-му – 215». За даними міністерства юстиції» наведеними на тій же сторінці, кількість страчених виглядає так: «...у 1937-му р. були страчені 86 чол., у 1938-му – 99, у 1939-му – 123». Це статистика кровожерливого соціал-нацизму у Німеччині, яка засуджена світом. А ось статистика повоєнної ДКПР : протягом 1947-1952 рр. в одній Західній Україні репресовано близько 500 000 українців. І те, що це був геноцид, підтверджують справи реабілітації репресованих, у більшості випадків посмертно.

 

Отож хто себе поважає і хоч трохи має здатність мислити, у кого хоч на крапельку присутнє поняття справедливости, гідности і присутнє почуття совісти – тому і цих фактів із школярського підручника достатньо і зрозуміло без «Нюрнберга-2», що таке комунізм і хто такі комуністи та яка їхня правда і влада, як у минулому столітті, так і сьогодні. Для більшості людей цілком зрозуміло: комунізм і світле майбутнє – то цілковито протилежні і несумісні речі, а куркуль і господар – це те саме; кріпацтво, колгоспи і лігеншафти – це по суті те саме; сталінізм і гітлеризм – це по суті те саме; російський комуно-пролєтаріат і німецький соціал-нацист – це те саме; а 100.000 добровольців, українських повстанців – це не банда, а народний спротив, – це здорова реакція імунної системи народу, без якої не існуватимуть як українці, так і будь-який інший народ, і все людство загалом.

 

Україна і світ в часи геноциду

Дослідження геноциду в Україні буде не повним, якщо не розглянути цю трагедію людства у площині – Україна і світ. І в цій площині у першу чергу слід зазначити, що комунізм, як ідеологія і явище, не є витвором українського народу, а привнесені зовні насильницьким способом та за сприяння певних іноземних державних та корпоративних структур. Наступний знаковий факт – це визнання СРСР Сполученими Штатами Америки у 1933 р. – у рік найжахливішого і найбільшого штучного Голодомору в історії людської цивілізації.

 

Можна наводити ще приклади незрозумілої поведінки «демократичної» світової спільноти, але хочу зупинитися на паралелях із сьогоднішніми реаліями. Так у ведучих країнах, основоположницях сучасної «високорозвиненої» демократії та гуманізації, піднімаються високі дискусійні хвилі про підтримку українцями нацистського терору. Дійшло до абсурду – ізраїльські суди після десятилітніх розслідуваннях не зуміли засудити Івана Дем'янюка, американські теж не визнали вини, то ж тепер німецький суд буде судити українця за те, що він у минулому виконував накази німців.

 

Так, слід погодитися, що деякі українці, як і всі європейці, (підкреслюю – всі європейці без жодних виключень), воювали на боці соціал-нацистів і то в основному на початку гітлеро-сталінської війни. Зокрема у складі однієї дивізії «Галичини» та двох батальйонів – «Нахтігаль» і «Роланд» загалом налічувалося не більше 30.000 вояків. Натомість цілі держави, такі як Італія, Японія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Хорватія та інші, були союзниками гітлерівської Німеччини.

 

Кількість поляків, євреїв, французів, бельгійців та інших окупованих народів Европи, що воювали у формуваннях SS, Вермахту, охоронних, поліцейських та інших формуваннях Рейху, була у кожної окремої європейської нації набагато більшою, за згадані 30.000 українців. Зокрема тільки євреїв у Вермахті перебувало 150.000 осіб. А на літо 1942 року, приблизно 500.000 росіян вже служили у німецькій армії. А на кінець того ж року їх кількість у лавах Вермахту, SS, та інших військово-поліцейських і допоміжних формувань була від 800.000 до 1 млн. росіян. Французький історик К. К. Жура стверджує, що їхня кількість 1.5 млн. осіб. Росіянин став вагомою постаттю після німця, що під нацистськими штандартами погодився вести безкомпромісну збройну боротьбу проти сталінської держави та Червоної армії.

 

З цього короткого огляду можна стверджувати, що серед окупованих народів Европи найменша кількість осіб, яка добровільно чи примусово стала під прапори і багнети Адольфа Гітлера, це українці! При тім, Україна зазнала найбільшого руйнування, грабунку та винищення мирного населення.

 

Звичайно, українцеві хочеться, аби європейські політики пам'ятали, хто зупинив навалу Монголів, турецької Османії, гітлерівський соціал-нацизм, кремлівський комуно-більшовизм та з великою і щирою вдячністю відзивалися про них. Проте з історичного досвіду очікувати якраз потрібно цілком протилежне.

 

Так ще за часів Данила Галицького європейці підбурювали стати проти монголів, але замість допомоги наслали своїх хрестоносців.

 

Так само європейці чинили і за часів Великого Сагайдачного. Римський папа Климент і цісар Рудольф вкотре відновлюють плани європейської коаліції проти турків і заохочують козаків приєднатися до антитурецької «Ліги християнської міліції». Але поки європейська ліга заохочувалася, козаки кілька раз побили турків. І за це вірнопіддані римського Папи, у той час головною опорою Ватикану була Річ Посполита, через варшавський сойм раз по раз проголошувала козаків ворогами держави і насилала на них війська, аби знищити запорожців під корінь.

 

А чого тільки не обіцяли європейські амбасадори українцям для боротьби проти більшовизму? У 1923 р. Рада Амбасадорів гарантувала Галичині автономію – а якою та автономія і гарантія стала ми знаємо.

 

Точнісінько так Україні і сьогодні гарантують безпеку. Европейські політики засудили гітлеризм і сталінізм, але загадкою для мислячих людей стало їхнє осудження Бандери, Щухевича та в цілому УПА.

 

Яка логіка і мораль стоїть за осудженням борців проти гітлеризму і сталінізму? Чи не тому, що європейці породили комуно-сталінізм і гітлеризм тому так страшно бояться українського духу, що став у горлі двом імперіям? Це саме стосується і визнання геноциду.

 

Вони визнали геноцид вірменів, яких було знищено 1.500.000.

 

Хочуть визнати геноцид у колишній Югославії – з кільки тисячними жертвами.

 

А над українцями, де більше 40.000.000 жертв - не визнають. Але так чи інакше, невизнання та осудження європейськими політиками українських повстанців – це в першу чергу свідчення продовження аморальної політики європейських політиків.

 

І відповідно другий бік – це повна відсутність українських політиків або теж цілковита відсутність моралі у тих політиків, хто представляв Україну.

 

Отож, висновок щодо реакції «демократичного» Заходу на геноцид українців сміливо можна виводити тільки з того чіткого і найвиразнішого факту, проявленого на Нюрнберзькому процесі – де за один стіл сіли сталінські канібали та представники демократичного Заходу. Знаючи про голодомори, знаючи про страшні факти репресій та винищення народів у СРСР до Нюрнберзького процесу і під час його проведення, те суддівство встановлювало «правосуддя» та справедливість, закривши на геноцид очі. Коли десятеро осіб вбивають одного в оточенні сотні, то частка вини у смерті одинака і на тій сотні спостерігачів. Тому-то аж ніяк ті спостерігачі не можуть виступати суддями.

 

Ми не можемо осуджувати німецьку селянку, яка у 1933 р. дешевим українським цукром годувала своїх коней. Але не можемо погодитися із тими мовчазними спостерігачами, які прагнуть встановлювати правосуддя і справедливість. А звідси і вислід: участь демократичного Заходу в ролі спостерігачів геноциду українців, ще раз підтверджує думку, що трагедія України в епоху комунізму, не є суто українською. Це втрата моралі практично всіх представників урядових кіл на планетарному рівні, це по суті трагедія падіння всього людства, людських цінностей, людської подоби, людської суті. Тому в українців не повинно бути ілюзій щодо «справедливості» та «гуманізму» західних владних кіл.

 

Плата за слабкість

Звідси напрошується наступне питання природи геноциду українців. Досліджуючи цю природу, справедливим і надзвичайно важливим є визнання і особливого дослідження ще однієї грані геноциду, про яку мовчать дослідники і науковці. Визнаючи у скоєнні геноциду нелюдську агресію сильнішої сторони, логічно визнавати і слабкість другої, потерпілої. Адже саме слабкість певного організму приваблює і спокушає різного роду хвороби, паразитів, хижаків та агресорів. І наочним прикладом може послужити Фінляндія, яка у 1939 р., із населенням 3 млн., та 35-и тисячним військом зуміла відстояти незалежність проти могутньої комуно-пролєтарської імперії. Адже навіть не до порівняння – могутність СРСР у 1939 р. і при народженні у 1917-1919 рр.; а також не до порівняння зіставлення населення Фінляндії і України у тих же роках.

 

Отож, фіни зуміли захистити свою незалежність, маючи у десятеро менше населення, і при тім у десятки разів переважаючі сили агресора. А українці дозволили вчинити над собою найстрашніший в історії людства геноцид, впасти у голодомори на найродючіших ґрунтах планети. Тому цілком логічно і справедливо визнати у геноциді й долю вини української сторони. Адже подібне винищення можливе тільки при повній втраті імунітету, цілковитій втраті інстинкту самозбереження, врешті хоч якоїсь орієнтації у просторі і часі та здатносте до самоорганізації.

 

Про правду кожного українця

З огляду на вищесказане, доречно згадати слова Шевченка: «Бо де нема святої волі, не буде там добра ніколи». Тому першочерговим для українців є повернення до своєї історичної пам'яті та української свідомості. І перш за все ми повинні виплекати українську правду, виплекати її, як свою рідну дитину. Як молитву, нам потрібно затямити: коли комуніст говорить про правду, то це є правда комуністів і не більше, ні менше. Ми маємо усвідомити, що кожна сутність на землі ходить із своєю правдою. І природно, що якут буде стверджувати, що Сонце більше світить як гріє, а нігерієць стверджуватиме навпаки – Сонце світить, але надто воно пече. І якут правду каже, і нігерієць не бреше, що в Африці направду дуже спекотно. Тож природно, що скільки на світі людей, стільки правд; скільки народів, рівно стільки ж і їхніх правд. І як тільки чиясь правда проголошується правдивішою, порушується гармонія співіснування і починається жахіття. Тому аби у людському суспільстві утримувати гармонію і рівновагу, українець повинен плекати «у своїй хаті свою правду, і силу, і волю».

 

А щоб була своя правда і сила, і воля, українець повинен знати, що Голодомори і геноцид українського народу відбувалися за мовчазного потурання світового співтовариства; що у часи Голодомору і геноциду багато держав торгували з СРСР, знаючи про Голодомор та геноцид; що московський комуно-пролєтаризм – це ідеологія певного прошарку, які себе вважають нащадками розумних і працьовитих мавп; що «світле» майбутнє по-комуністичному – це коли всі стануть мавпоподібними, втративши здатність мислити та людську духовну сутність; що класова боротьба – це програма на самознищення людини. Сьогодні школярам відомо, що у великій бджолиній сім'ї є одна матка а знищивши її, пропадає вся велика сім'я; або є кілька трутнів, але і їх знищивши – сім'я прирікає себе до виродження. Світ створений досконало, і суспільство людей теж, і знищивши якийсь прошарок, чи верству, це суспільство приречене на виродження. І коли якась спільнота втрачає свою правду, порушується рівновага і та спільнота підпадає під пилив чужої правди. Тоді на землі тієї спільноти настає дисгармонія.

 

У тій чи іншій формі, видимій і невидимій, у великім чи малім масштабі, але явище геноциду було, воно є сьогодні й, очевидно, можливе завтра. Допоки у світі буде ідеологічне чи релігійне стремління до єдиноправильности чи обраности і опиратиметься воно на державні структури, то у певний час те стремління може вилитися у народження нової імперії і черговий геноцид. На сьогодні форми геноциду надзвичайно різноманітні та вишукані. Починаючи від: ідеологічних, релігійних та інших форм прямого впливу на людську свідомість і підсвідомість, формування через ЗМІ викривлених понять їй перевернутого вверх ногами світобачення і світорозуміння; через викривлення та замовчування історії; від медицини, яка все робить, аби лікувати, але тільки не вилікувати; і врешті у кредитуванні, харчуванні та різного роду залежностей. Тобто ціла система духовного і тілесного нищення людини.

 

Тому-то досліджуючи тему природи геноциду в Україні і його наслідків, ми в першу чергу повинні вивести висновки, які б застерігали сучасників і майбутні покоління від подібного лихоліття. А першим і найважливішим чинником природи геноциду, було і є – словоблудство, викривлення світогляду і його розуміння. Отож цілком зрозуміло, що допоки будуть існувати у

людських головах ідеологічні віруси, які забирають у людини дар здорового мислення і перетворюють людину у сліповідданих бузувірів, доти буде небезпека нового геноциду. Тому надзвичайно важливо зосередити нашу увагу на виявленні ідеологічного словоблудства та його розвінчанні. Іншими словами очистити людську свідомість від хворобливих вірусів та очистити від засмічення різними надуманими поняттями та тавруванням минулих режимів. І тільки через глибоке переосмислення та усвідомлення тих викривлень та перекручень, ми звільнимося від світоглядних хвороб і станемо незалежними та достойними людьми та повернемося до духовного змісту життя та зростання.

 

Тому-то українець повинен свято пам'ятати тих 40 мільйонів потерпілих, страчених і замордованих за часів ДКПР. Кожен українець повинен бути свідомими того, що висновки експертних комісій потрібні суто для протоколу. А щоб людина зрозуміла, що то був за час і що за диктатура, то достатньо кількох загальновідомих та беззаперечних фактів: організація «чорних дощок» та директиви про заборону виїзду селян із своїх сіл та посилення пильності «заслонних загонів»; постанова ЦК КП\б\У про заборону ввозу і продажу промислових товарів у райони визначені для знищення, а також вимогу ЦК КП(б)У від Торгсину мобілізувати збір валюти та золота. Це без жодних сумнівів відкритий грабунок та знищення. І беручи до уваги методи і способи злодіянь у боротьбі з «класовими ворогами», релігією та іншим маренням хворобливої уяви комуністів, яку вони проявляли впродовж всього «будівництва комунізму»; за своєю масштабністю, кількісною характеристикою, маніакально-садистським характером, методиками і способами знищення та руйнування – людська цивілізація подібного не знала. Без жодних сумнівів ми можемо стверджувати, що це було найнижчим духовно-моральним і психологічним падінням людини від найдавніших часів.

 

І врешті кожен українець повинен затямити – якщо у нього відсутня своя правда, то він не поважає перш за все себе, як особистість. Тому і ніхто його не буде поважати як особу. Правда кожної особи – це шлях до суспільної гармонії, правда кожної нації – це шлях до планетарної гармонії. Усвідомлення цих положень – це перший крок до духовного відродження Людини і її розвитку.

 

Тому-то Людина, яка проживає на українській землі, аби бути щасливою, повинна відчути українську природу і визнати її правду. У протилежному випадку вона стає дисгармонійним чинником в українському організмі, збудником хвороб та різного роду агресій. Людина повинна усвідомити, яким би орел не був сильним володарем неба, але у воді він стане просто мокрою куркою. І яким би щупак не був сильним володарем водойми, коли підніметься у небо, то стане безпорадною в'яленою рибою. Таке життя земне – у кожної сутності – свій життєвий простір.

 

І на закінчення вважаю за необхідне хоч трішки окреслити життєвий простір українця, визначити деякі положення української правди.

 

Голодомор і геноцид українського народу у XX ст. – це спланована каральна акція ДКПР проти українського народу і запереченню не підлягає.

 

Будь-які розмови та обговорення теми Голодомору і геноциду можуть проводитися у рамках вивчення та дослідження теми, але не як доказ, а тим паче заперечення. Будь-яке заперечення Голодомору і геноциду слід розглядати як проникнення збудника ідеологічного захворювання.

 

Голодомор і геноцид українського народу – це трагедія людської цивілізації, яка сталася в наслідок агресії ДКПР, а також внаслідок слабкости українського народу.

 

Очевидним є той факт, що здоровий організм завжди спроможний нейтралізувати або успішно протистояти зовнішній агресії. Відповідно, що на слабкий організм завжди знайдеться хвороба, яка призводить до занепаду, або цілковитого знищення організму. Тому потрібно бути свідомим, що у будь-якій трагедії завжди присутні два чинники – зовнішній і внутрішній. Саме з цих міркувань потрібно визнати, що значна вина трагедії українського народу саме на совісті українського народу.

 

Голодомор і геноцид українського народу за кількісною статистикою та масштабом, за способом і методами вчинення та причетности до трагедії інших іноземних держав і структур – слід вважати трагедією людської цивілізації.

 

Історія людства пережила багато трагедій у різних куточках планети, природних і людських, але трагедія українського народу – це трагедія трагедій. І в першу чергу з тієї причини, що в часи трагедії сталося падіння Людини, величезне число людей було введено у нелюдський стан. Це стан, який по своєю страшною і спотвореною природою, не властивий жодній істоті планети Земля. Це стосується як потерпілої сторони, яка втратила будь-яку вдатність до виживання, так і агресора. Більшість агресорів перебували у незбагненно страшному стані ненависти, нелюдської люті, і вчиняли нелюдські злочини знаючи, що з часом самі стануть жертвою і будуть знищені як свідки. Також до падіння Людини слід причисляти тих представників іноземних кіл та держав, які знали про голодомори і репресії в Україні, але замовчували про жахливі події.

 

В епоху комунізму над Україною зібралася вся нелюдська наука словоблудства, злодійства, шовінізму, садизму та інших, найнижчих та найогидніших якостей нелюдської природи.

 

Необхідною умовою виходу української нації із стану одурманення – є створення власної історичної школи, вироблення української правди та створення якісно нових світоглядних засад України

 

Терміново необхідно виробити методику і систему для розвінчання минулих стереотипів та стандартів, які за своєю суттю є нелюдськими і є підґрунтям для вчинення нових геноцидів.

 

І на останок хочу підкреслити, що дослідження геноциду українців у XX ст., в першу чергу повинно проводитися не так для засудження агресора, як для попередження та розвінчання існуючої сьогодні нелюдської природи, розвінчання викривлених тоталітарних стереотипів та задля уникнення подібних трагедій у майбутньому, задля повернення Людини до своєї духовної суті. .

 

Осмир Митренко, письменник (Львів)