Енкаведисти – сіячі смерті

опубліковано 13 трав. 2013 р., 11:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 трав. 2013 р., 10:58 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 144

 

Жителям села Грабівця, безневинно закатованим 29 серпня 1944 р. під час енкаведистської каральної акції, присвячується...

 

29 серпня 1944 р. відбулася каральна акція військ НКВД над мирними жителями села Грабівця на Богородчанщині, внаслідок якої понад 80 жителів було розстріляно, по-звірячому закатовано, а село майже дощенту спалено. Кривавій, жорстокій, садистській безпідставній акції озвірілих енкаведистів передували події, які за міжнародними нормами людської моралі навіть під час бойових дій між ворожими арміями не могли призвести до такого.

 

Пізнього зоряного вечора 28 серпня, саме на Богородицю, з села Цуцилова тогочасного Ланчинського району вийшла місцева боївка і попрямувала в село Грабовець Богородчанського району, яке знаходилося на протилежному правому боці Бистриці Надвірнянської. Перебрівши неглибоку в цих місцях Бистрицю, боївкарі дісталися крайнього обійстя, в якому проживала родина Остащук Марії Федорівни, і після запізнілої вечері заночували в стодолі. Боївкарі сподівалися енкаведистської облави й тому змінили місце свого перебування. В передсвітанковій імлі обійстя Остащук оточили облавники. Лісовики вчинили збройний опір, під час якого було вбито офіцера-енкаведиста.

 

Ще тільки сіріло, а вже енкаведисти розпочали своє катівське жниво. Про той кривавий ранок розповідають жителі катованого села.

 

Розповідає Марія Онуфріївна Гошовська, 1903 р. н.

28 серпня 1944 року (на Богородицю) після церковної відправи мій чоловік Микола Іванович Гошовський, 1901 р. народження, пішов до сусідів домовитися, щоб вони наступного дня прийшли допомогти косити. Ми навіть на гадці не мали, так само, як і ніхто в селі, що нашим батькам, братам, синам і чоловікам не доведеться вже більше жнивувати.

 

Ще тільки сіріло, як я встала й почала готувати сніданок на нашу родину, яка складалася з шести чоловік – нас і чотирьох дітей (Стефанія – 1927 р. н., Володимир – 1928, Ольга – 1932, Ярослав – 1939) та декількох сусідів, які мали прийти на толоку. Ще двоє моїх синів були на той час у Німеччині. Через якийсь час прокинувся чоловік, вийшов на двір і, швидко повернувшись, занепокоєно сказав: «У самому кінці села, під Фітьковом, чути сильну стрілянину. Мабуть, точиться бій між партизанами та поляками. Палають хати». На ті часи в нашому краї досить часто було чути ночами стрілянину, видно відблиски заграв далеких і близьких пожеж. Ми вже звикли до того, і тому я не надала великого значення словам чоловіка. Через якусь хвилину вийшов чоловік ще раз на подвір'я і, повернувшись, перестрашено сказав: «Не на добро це все. Постріли зближаються, вогнів у тому кінці села стає все більше. Чути дим».

 

Вийшла і я надвір та так і обімліла: з тамтого краю села на нас насувався суцільний вал вогню і диму, доносилася густа стрілянина, ревіння худоби, дитячий плач, жіноче голосіння, нелюдські чоловічі крики. Прийшли сусіди і сказали, що косити не будуть нині, бо в селі розпочалося справжнє пекло. Чуємо з чоловіком вже від Забережжя, на іншому краю села, почалася стрілянина, загоготіло полум'я палаючих осель, долинули лементи і зойки. Раптом угорі запівкали запалювальні кулі, і зайнялася наша стайня. Поки чоловік виводив худобу – двох корів та коня, – загорілася стодола, у якій знаходився сільськогосподарський реманент: січкарня, млинок для провіювання збіжжя, сани, віз, борони, тощо. Кинувся чоловік рятувати реманент, без якого селянинові як без рук, то хата вже горить так сильно, що з неї не було можливості врятувати нічого. Перестрашена усім тим, я з дітьми подалася до сусіда, Бойчука Юрка Степановича, у великий сад, в якому менше допікав вогонь, і там ми отаборилися, а чоловік залишився на обійсті, щоб бодай хоч як-небудь вирятувати від вогню. Адже із заможних газдів ми ставали остатними жебраками, і навіть якийсь цвях міг стати в майбутньому у пригоді. Через якийсь час і чоловік подався за нами в сад, але, перескакуючи через пліт, наступив на кинуту кимось косу і, перетявши собі ногу майже навпіл, заревів від болю, впав і знепритомнів. Збіглися сусіди, також знайшли собі пристанок у саду, і почали допомагати хто чим міг: одні приводили його до тями, збрискуючи водою, інші хлібним м'якушем тамували кров, ще інші рвали на паси сорочки і перев'язували ногу. Тільки ми впорядкували якось чоловіка і повсідалися, як тут же до нас через пліт перескочило п'ятеро енкаведистів і, наставивши на нас зброю, закричали: «Руки вверх, бандеры!» Усі ми, скільки нас там було, попідіймали руки догори і так застигли, очікуючи смерті. Відтак команда «Встать!» і ми ні живі, ні мертві повставали. Двоє з п'яти підійшли до нас і, погрожуючи зброєю, почали обмацувати усіх чоловіків з ніг до голови, познімали з них ремені і позв’язували їм руки. Хто з чоловіків був грубий, то штани трималися на них без пасків, а хто був худий, то штани з них спадали і мусили жінки, щоб чоловіки могли якось рухатися, скручувати з соломи перевесла і підперезувати їх. Коли четверо москалів повели позв'язуваних чоловіків та молодих хлопців у бік церкви, то п'ятий, який залишився біля нас, жінок та дітей, намірився застрілити мого чоловіка, що безпорадно лежав на землі. Я кинулася до того ката і, спіймавши його за руки і за автомат затулила собою чоловіка й закричала: «„Паночку, не стріляйте в мого мужа! Хіба ж можна вбивати тата при дітях?!» Москаль мовчки опустив зброю, виламав з плота кіл і, подавши його блідому як смерть чоловікові, наказав йти за ним. Коли ж чоловік, тамуючи біль в нозі, дострибав якось з допомогою кылка поза церкву, розташовану від нашого обійстя щось за півтора кілометра, то його там... застрілили. Чи той самий москаль, що вів на страту, застрілив мого чоловіка, чи якийсь інший, я не знаю. І ніхто того в селі не знає. Коли москалі після кривавої акції, яку вони вчинили над селом та його жителями, пішли геть, то до мене перед смерком прийшов якийсь чоловік, якому вдалося уникнути смерті й полону, і сказав: «Маріє, йди і забери свого чоловіка. Він лежить вбитий на дорозі за церквою»". Така страшна звістка приголомшила мене з дітьми, і ми заголосили. Однак, я побоялася іти ввечері до вбитого чоловіка. Ту ніч наша осиротіла родина провела, як десятки й десятки інших родин, на городі. Настелили на землю бур'яну і так спали. Бур'яном і накрилися. Адже все наше майно згоріло дощенту.

 

Коли я зранку пішла до церкви, щоб забрати вбитого чоловіка, то перед моїми очима постала жахлива картина: навколо по садах, городах, подвір'ях і вуличках валялися закатовані москалями односельці – чоловіки та юнаки. Ніби через село пройшов фронт. Я пережила дві світові війни, але щоб таке пекло творилося в нашому селі під час котроїсь з воєн – не пригадую. Мало того, що наших чоловіків, синів, батьків безневинно вбивали, енкаведисти-садисти ще й страшно їх катували. Так, Михайла Васильовича Матківського, 1902 року народження, кати поранили, а відтак вкинули в копицю сіна і... підпалили. Згорів, сарака, живцем.

 

Василя Олексійовича Якубіва, 1904 року народження, наші червоні «визволителі» забрали з хати від жінки та дітей і повели з собою, не кажучи куди. Дружина та діти думали, що його заарештували помилково і він ось-ось повернеться. Але не так сталося, як гадалося. Завели москалі Якубіва на чужий город в конюшину і там, вирвали йому щелепу, залишили конати в страшних, нелюдських муках. Він конав довго і тяжко. Залишаючи за собою кривавий слід, проплазував ще три загони. Дружина випадково наткнулася на свого мертвого чоловіка десь аж на третій день; в роті та у задубілих руках закатованого було повно землі і конюшини. В ранах заплодилися черваки

 

Йосипа Миколайовича Лініцького (Юзя), 1905 р. н„ якому померла жінка, москалі забрали з поміж шістьох дітей. Найменший, півторарічний Казик, пішов разом з татом. Коли кати довели Йосипа до зарінку, то вирвали в нього з рук дитину і кинули в корчі. ніби якесь котя, а йому вистрілили в чоло і, посвистуючи, пішли геть. Свідком цієї жорстокої розправи була Марія Михайлівна Кузан.

 

Миколу Олексійовича Якубіва москалі закололи багнетом. Встромили багнет у правий бік і там залишили, щоб жертва не одразу сконала, а довго мучилася. Розповідають люди, що катований так страшно кричав від болю, що чути було далі на все село. Допомогти нещасному чоловікові не було кому, а жінки не наважилися.

 

Голові сільради Василю Васильовичу Матківському – вітчимові Миколи Якубіва – кати-енкаведисти поперерізали на руках жили, від чого він помер. Деякі трупи закатованих односельців люди знаходили в лугах через тиждень-два, а то й через декілька місяців після енкаведистської акції. Поховати своїх близьких, безневинно закатованих біля церкви, в одній братській могилі москалі нам заборонили. Заборонили нам також відправити по них панахиду.

 

Розповідає Ганна (Петрунеля) Грабовецька, 1922 р. н.

Ми всі ще спали того страшного ранку, але раптом були підняті густими пострілами, які почули на самому краю села, неподалік нашої оселі. У хаті стало світло від вогню, як удень. Ми вийшли з татом на город (чоловік мій був на той час ястребком і знаходився в Богородчанах) і при відблисках пожежі побачили, що горить стодола Марії Остащук. Москалі в цей час оточували село і стріляли запалювальними кулями по солом'яних дахах. Запалили десятки людських осель. Мій тато, який мав на той час 73 роки (тої ж таки осені від пережитого він помер), нашвидкоруч запряг конячину, і ми почали лаштуватися до втечі в сусіднє село Горохолину до чоловікового тата, щоб перебути там лиху годину. Тут до нас підійшли енкаведисти і, перевіривши в тата кен-карту (документи були ще німецькі), сказали, щоб ми нікуди не їхали, бо по дорозі нас усіх перестріляють. Ліпше заховатися на городі у верби і там тихо сидіти. У вербах розташувалася вся наша родина – я з сестрою, мама та ціла купа сусідських дітей. Ми обсіли тата навколо й звідси спостерігали за всім тим, що відбувалося в нашому палаючому селі. А відбувалося страшне. Коло нас енкаведисти застрілили горбатого Михайла Яціва та його неповнолітнього сина Миколу, який ще навіть не підлягав до війська, а також старих чоловіків Івана Пилиповича Чумбея, Пилипа Гуцуляка, Миколу Романчука. Проходячи попри нас, кати дивилися на тата як на лютого ворога, і ми потерпали, щоб вони його не застрілили. Наша мама мала хворе серце і від тяжких переживань почала вмлівати. Взявши в руки коновчину, я пішла до криниці, щоб набрати води і привести маму до тями. Тільки опустила коновку в криницю, як підійшов якийсь азіат-енкаведист, що вів нашого сусіда Юзя Габерштока, і наставив на мене автомат. Я так і закам'яніла. Поводивши по мені декілька разів автоматом, азіат повів Габерштока далі, але через якихось 50-70 метрів їм назустріч надійшла група москалів, які й застрілили Юзя. Сидячи у вербах, ми бачили, як до нашої оселі підійшли енкаведисти і сміючись підпалили сірниками солом'яну стріху. Відтак запалили також стодолу і стайню. Усі будівлі були нові. Чоловіки металися поміж палаючими будівлями, як божевільні, а навздогін їм гриміли постріли. Багато чоловіків та юнаків того страшного дня заховалися від смерті в криницях. Під час кривавої акції енкаведисти застрілили також чоловіка моєї сестри Марини – Михайла Грабовецького. Бідолаха приїхав конем з долішнього села, щоб побачити, що твориться в горішньому, але, повертаючись додому, загинув. У другої моєї сестри – Доні москалі забрали чоловіка і позбавили його волі на 10 років нізащо. Багатьох наших чоловіків після наказу «Нє стрелять!», поданого з літака, москалі приводили на зарінок і, зв'язавши по руках і ногах, укладали на землю, як баранів на заріз, чекати своєї долі. Потім їх забрали в полон, ніби не простих селян, а ворожих вояків.

 

Розповідає Марія Миронівна Бойчук (по-чоловікові Якимчук) 1909 р. н.

Тієї ночі моєму чоловікові не спалося, відчував, мабуть, щось лихе. Коли вчинилася стрілянина і запалахкотіло небо, він сказав мені (спали ми в хатині на околоті): «Подивися, Маріє, що там робиться». Двері чогось були закручені знадвору дротом, то довелося нам вибиратися з хати через вікно. Прийшли ми до сусіда Василя Якимовича Грабовецького, а він каже нам: «Хата ваша ціла, то можете сидіти у своїй власній». Пішла я з дітьми до Івана Гошовського, а чоловік подався викидати з хати збіжжя. Відтак пішов пасти корову. Так я більше не бачила свого чоловіка живого. Вбили його енкаведисти біля молочарні, там, де тепер Стефка Боденка побудована. Того ж кривавого ранку вбили кати й трьох моїх рідних братів – Василя, Гната і Михайла Бойчуків. Моя племінниця Ганна Гнатівна Бойчук, 1926 р. н., силуючись захистити батька від розправи, була вбита одною з ним кулею. Куля, випущена впритул у брата Гната, вилетіла з нього і вразила Ганусю наповал. А вона тільки нещодавно повернулася з німецької каторги (збереглося фото, вислане Ганною Бойчук з Німеччини своїй теті).

 

Сама я поховала свого чоловіка і братів з іншими одинадцятьма закатованими односельцями, в одній братській могилі без труни. Не було кому зробити труну, не було й з чого зробити. Підстелила я закатованим листя та соломи, прикрила сяк-так гілочками і присипала землею. Плакати за рідними почала аж після того, як минуло щось зо три тижні. А до того не плакала. Мені здавалося, що то сон. І залишилася я вдовою з трьома малими – найстаршій дитині було дев'ять років, середущій – чотири, а найменшій – восьмий місяць. У брежневські часи поруйнували всі пам’ятники в нашому селі, споруджені на честь родичів, вбитих під час кривавої акції, то я на світлу пам'ять своїх чоловіка, братів і племінниці насадила невеличкий гайок за вулицею навпроти хати. З-під віконної стіни моєї хатини декілька років тому виросла липа, яка затуляє мені світло, але я її не можу зрубати – мені здається, що то мій чоловік щойно вийшов на подвір'я (де тепер вікно, колись були двері) і має повернутись.

 

Розповідає Іван Миколайович Григорук, 1929 р. н.

Коли мій тато Микола Григорук побачив, що до обійстя прямують солдати-енкаведисти і ховатися вже нема можливості, то він взяв кіш і пішов на город по конюшину. На городі до тата підбіг один з катів і вдарив його в груди, а коли той впав, то дав по ньому чергу з автомата. Відтак перевернув тата долілиць, забрав з кишені запальничку й тютюн і пішов геть.

 

Розповідає Антон Семенович Григорів, 1930 р. н.

Коли в селі розпочалася акція, наша мама заходилася виносити з хати подушки, перини та інше лахміття та складати під пліт. Відтак пішли ми з мамою до сусідки Ганни Гошовської і звідти дивилися, чи не горить наша хата та оборіг. Тут набіг москаль, вхопив нас трьох (мене, Луку Антоновича Григорука 1927 р. н. та Богдана-Зіновія Костянтиновича Петера 1930 р. н. – батько останнього був східняк, колишній петлюрівець (Батько Костянтин Петер, сотник армії УНР, сотник УПА («Сокіл») загинув у 1954 р., Богдан-Зіновій Петер («Тиміш»), воював у батьківській сотні, загинув у 1948 р. неподалік від Надвірної.)  і повів до купи гною розстрілювати. Та бабуся почала хапати москаля за руки та автомат і кричати: «Що робиш? Адже це діти!» Зі словами: «Идите в дом, и не шляйтесь, а то перебьем всех, как собак!» москаль пішов геть. Натерпілися ми тоді страху. А оборіг наш таки згорів разом з плотом та шматтям.

 

Можна ще б багато розповідати про енкаведистську каральну акцію над невинними людьми. Від кожної з таких розповідей кров холоне в жилах, а в голову закрадається думка: чи були в тих енкаведистів, які брали участь у кривавій, нелюдській акції, матері? Чи була мати в людини (якщо цього нелюда можна назвати людиною), яка дала наказ на проведення кривавої акції над мирними людьми?

 

«Рани». Вісник обласної організації історико-просвітницького товариства «Меморіал» № 5. Спецвипуск газ. «Галичина» (Івано-Франківськ), 1992, 14 серпня.