Енкаведисти привели батька впізнавати в убитому сина (автор: Дубас Михайло)

опубліковано 13 лют. 2013 р., 12:18 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 159

 

Дубас Михайло Миколайович, народився 1922 р. в с. Брехівка Буського району Львівської області, українець, греко-католик, селянин, зв’язковий УПА, заарештований 12 лютого 1953 р., звільнений в 1956 р., повернувся на Україну в 1967 р.

 

У своїх спогадах я хотів би розказати про тих героїв, які віддали за волю України в нашому селі Гологори Золочівського району Львівської області. Про всіх писати не берусь, лише про тих, кого пам'ятаю і про те, що зберегла моя пам'ять.

 

Сидорович Михайло Петрович походив із багатої і господарської родини. За німців служив в українській поліції в Олеському районі Львівської область Як член ОУН, виконував різні доручення. В 1943 р. загинув загадковою смертю. Тіло Михайла перевезли в Гологори, де з усіма почестями відбувся похорон вірного сина України. День пам'ятаю, був гарний, сонячний. Труну несли члени ОУН із нашого села. За ними йшли родичі та великий натовп людей. Весь час хор співав українських пісень. Так ішли до церкви, а з церкви – на цвинтар, до місця вічного спочинку Михайла. Перед могилою на цвинтарі виступали друзі зі сумними промовами, при опусканні тіла в могилу пролунав прощальний салют.

 

З того часу настали страшні події не тільки в нашому селі, а взагалі по всій знедоленій Україні. Ще за німців почалися сутички українців з поляками, як у Гологорах, так і в сусідніх селах. У нашому селі чоловіки встановили постійне чергування. Молодь створювала групи самооборони. Хлопці, що записалися до самооборони, проходили вишкіл і одержували зброю. Пам'ятаю, з Волині прийшов озброєний відділ, розквартирувавшись в селі Лісова, і незабаром польські боївки перестали існувати. Саме так починалася наша національно-визвольна боротьба.

 

З приходом большевицької навали боротьба загострилася. Всі хлопці, які були в загонах самооборони та боївках, пішли в ліс і влилися в ряди УПА. У відповідь енкаведисти посилили репресії, почастішали арешти людей та все ж залякати українців було неможливо. Збройна боротьба набувала все більшого розпалу.

 

Городецький Ярослав Миколайович, 1927 р. н. член ОУН (СБ). Ярослав виростав без батька, бо той помер, жив разом з матір'ю, був одинаком. Свято вірив, в ідею незалежної України. Зі своїми друзями організував за німецької окупації вистави, фестини і виховував нас, молодших, у любові до України. Як тільки прийшли большевики, всі вони пішли із зброєю в руках захищати Батьківщину.

 

Одного разу ввечері він зайшов до хати двоюрідної сестри, щоб поїсти. Раптом почали гавкати собаки, світло погасили, але гарнізонці обскочили хату і почали гримати в двері. Ярослав не розгубився: поки двері відчиняли, він уже був на стриху. Большевики ввірвалися до хати і в той час Ярослав кинув у них гранату. Граната вибухла, а він тимчасом встиг зіскочити з даху, пустив ще чергу з автомата і втік.

 

Другий випадок стався в селі Лонівка. Квартирувало їх троє: Ярослав, Дубас Михайло Андрійович (мій двоюрідний брат) і Ковлига Степан Павлович. Хтось сповістив, що село оточують. Вихід у наших підпільників був один: втікати через поле в село Лоні, що належало до Перемишлянського району Львівської області, а звідти – у ліс. Михайло зі Степаном бігли попереду і швидше добилися до села, а Ярослав поскидав усе зі себе і втікав босим та роздягнутим, з автоматом у руках. Добігши до Лоні, заскочив до чиєїсь стайні, сів на коня і втік до лісу. Так залишився живим. Після цього випадку він захворів і знаходився в криївці аж до весни, що була в ліску на присілку Білинські. Про місце знаходження Ярослава дізналися енкаведисти і на Йорданський вечір 1946 р. почалася стрілянина. Ярослав не здався. Большевики кинули в криївку гранату, від якої він загинув. Похоронений у селі Гологори на цвинтарі.

 

Чикайло Василь Михайлович, 1919 р. н. Коли в 1939 р. прийшли радянські війська Василь повірив, що то брати і вивісив на воротах синьо-жовтий прапор. «Брати» ж його за це заарештували і в 1940 р. він був замордований у львівській тюрмі. Це була перша жертва з нашого села за волю України.

 

Городецький Василь Федорович, 1912 р. н., член ОУН (СБ), одружений, мав одну дитину – дочку. Весною 1945 р. переховувався у криївці свого тестя, неподалік лісу разом з моїм двоюрідним братом Дубасом Михайлом Михайловичем. Вийшли на свіже повітря. В цей час побачили поблизу облавників, ті також їх помітили. Заховатися до криївки вже було неможливо, та й до лісу запізно втікати. Напрошувався єдиний вихід – вийти в чисте поле й бігти до села Гологір. Так і вчинили. Першим побіг, відстрілюючись, Василь. Почувши стрілянину, з села йому назустріч кинулися енкаведисти. Він попав в оточення. Всі дороги були перекриті енкаведистами. Василь зрозумів, що тут прийдеться йому скінчити своє життя. Вороги наближалися, він встиг все, що мав біля себе, знищити і прийняв нерівний бій. Відбивався до останнього патрона. Так віддав своє життя за Україну молодий сім'янин, якому б тільки радуватися щастям, молодою дружиною і донечкою. Їх обох було вивезено в Сибір, у Прокоп'євськ.

 

Ми з двоюрідним братом Дубасом Василем Андрійовичем, 1932 р. н., ходили на те місце, де загинув Василь, бачили там калюжу крові і купу гільз з набоїв. Ота страшна картина ще й зараз стоїть перед очима. Тоді ми, схиливши голови, дали собі клятву, що до останнього подиху будемо боротися з большевицькими поневолювачами.

 

Дубас Михайло Михайлович зумів тоді заховатися і завдяки тому, що вся увага москалів була звернена на Василя, залишився живим.

 

Хочу коротко розповісти про своїх двоюрідних братів, які теж загинули в УПА.

 

Батько – Дубас Андрій Михайлович, мати – Дубас Зофія Онуфріївна, їхні сини – Михайло, Володимир, Степан, Василь.

 

Жили в селі Гологори, працювали, аж поки не прийшла большевицька навала. Як раз з Німеччини повернувся Володимир, а Михайло вже був вояком УПА і невдовзі загинув в бою біля села Лонівки. Степан пішов вчитися в Городок, але за ним почали стежити енкаведисти, тому він рідко з'являвся вдома. Енкаведисти вислідили Степана в Городку і відвезли в Красне. Перед містом Степан вискочив із поїзда на ходу, хотів втекти, але зламав собі ногу. Його зловили, доставили в Красне і поклали в лікарню. Батько через знайомих викупив Степана і привіз додому. Але в 1947 році його і батька вивезли до Сибіру, в Прокопєвськ. Мати тоді дома не ночувала, а брати Володимир і Василь зуміли втекти.

 

Незабаром Степан утік із Сибіру і пішов в УПА. Тимчасом большевики зловили Володимира і вивезли в Сибір. До лісу подався найменший Василько, якому в цей час було 16 років. Він дуже гордився, що сповнилася його мрія – боротися зі зброєю в руках з ворогами. Мати змушена була й надалі переховуватися. Через якийсь час Володимир з'єднався з батьком, і вони в Сибіру проживали разом. Невдовзі батько помер, а Володимир переїхав у Прокоп'євськ, де було багато галичан.

 

Минав час. Володимир проживав у Сибіру, а брати Степан і Василько зі зброєю в руках боролись за Україну з московськими окупантами. Часи були важкі. В Гологорах стояв гарнізон. Днями і ночами енкаведисти ходили на облави, організовували засідки, топтали нашу землю кирзовими шлапаками. Одні за одним гинули наші вояки, яких виставляли в селі на опізнання рідних чи знайомих. Ніхто з них не здавався живим Під час зустрічі я ніколи не бачив повстанців сумними. Вони були гордими, що ведуть боротьбу зі сильним ворогом. Казали: «Ми знаємо, що загинемо, але пам'ять про нашу боротьбу залишиться в народі, і це буде його історія. Але на цьому боротьба не закінчиться. Прийде час – і вона відновиться. Народ наш сильний і ніколи не змириться з окупацією України».

 

Я гордився своїми сильними духом братами. Вони прищеплювали нам молодим, любов до України і ненависть до її ворогів, які знущалися над нашим народом. З повстанцями я мав постійний зв'язок. Коли він з якихось причин переривався, ми його відновлювали через спеціальний тайник. Згодом мене брати познайомили з окружним провідником Іваном Череваком (псевдо «Олесь»), з яким я мав часті зустрічі до 1951 року. «Олесь» був хоробрим повстанцем. Невеликого зросту, з вусиками, форма повстанська і зброя блистіла. У нього була своя охорона, яка забезпечувала всі зустрічі. Від нього я отримував літературу, листівки і з задоволенням виконував усі його доручення. «Олесь» відносився до мене з довірою за що я його любив і поважав

 

Та ворог не спав, робив свою чорну справу. Він кинув усі свої збройні сили, вдавався до підступності та підлості, щоб боротись з УПА.

 

У Гологорах було 39 хлопців, які воювали в Українській Повстанській Армії. Всі вони загинули як герої, ніхто з них не здався. Впали і мої два рідні брати.

 

Василько загинув у 1949 р. вночі з суботи на Великдень. Ми мали завдання до великодніх свят на двох могилах, в яких були захоронені члени ОУН Сидорович Михайло і Гуляй Василь, поставити березові хрести. Я ще з одним хлопцем повинні були викопати ями на могилах для встановлення тих хрестів. Ями ми підготували й чекали повстанців. Проте їх довго не було, і ми пішли додому. На Великдень досвітком біля церкви, я дізнався, що вночі гарнізонці вбили двох повстанців. Це був, як згодом виявилося, мій брат – Дубас Василько і Олексій Андрій (псевдо «Крук») з сусіднього села Майдан. А було це так. Як ми пішли з цвинтаря, повстанці привезли підводою березові хрести, закопали їх у землю, повісили тернові вінки та й поїхали собі, а Василько Дубас і «Крук» пішли до мельника Чикайла Івана, де пекли для повстанців паску. Коли підійшли до подвір'я, почули крик: «Сдавайсь!». Почалася стрілянина. У цьому бою загинули Василько і Анрій («Крук»). Василько ще встиг добігти до своєї хати, в якій родини не було, і там закінчив життя.

 

На Великдень, коли люди йшли до церкви, енкаведисти, прив’язавши до кінської упряжі тіла Василька та Андрія, волоком тягли їх до центра села Там їх поскладали під кооперативу головами на каміння і на грудях прикололи таблиці з написами: «Смерть бандитам и их пособникам».

 

Довідавшись про це, я вже не пішов до церкви, а побіг у село. Коли прибіг, глянув – серце мені стиснулося і покотилися сльози: Василькові і в цей час було тільки 17 років. Він лежав бліденький і схудлий. Нога перебита і відвернута вбік. В Андрія продірявлена спина. Стояти я не міг. Глянув, розвернувся і пішов на цвинтар. На цвинтарі побачив на могилах два березові хрести з терновими вінками і китицями червоної калини. Пішов між могилами, виплакався, зібрався з силами і знову повернувся до кооперативи, де на Великодні свята лежали дві жертви московсько-большевицького режиму. Постояв, попрощався і пішов на те місце, де були вбиті Василько і Андрій. Там побачив калюжу крові... І пригадалась мені картина, коли разом з братом оглядали місце загибелі Городецького Василя. Ми тоді зі сльозами на очах клялись, що будем боротись з большевицькими зайдами. Василько виконав свою клятву, загинув як вірний син і борець за волю України. Я залишився живим, так розпорядилася доля, але перейшов через московську тюрму на Бутирках, львівські Бригідки і сталінські табори.

 

Той сумний Великдень 1949 р. залишився в моїй пам'яті на все життя.

 

Коли я повернувся з церкви додому, мої батьки вже знали про загибель Василька, але не здогадувались, що і я міг разом з ним загинути. Я їм ніколи про це не розповідав. Василева мати в цей час була на хуторі Дубаси, і я тільки міг собі уявити, який страшний біль вона перенесла на цей Великдень. Як серце материнське витримало таку розпуку! Син загинув і не можна попрощатись з тілом своєї дитини! Вірю в те, що люди її не пустили, щоб не накликати ще біди. Хоча незабаром енкаведисти таки заарештували її, посадили у Ляцке, в табір, а відтак відправили в Прокоп'євськ до сина Володимира. Коли вона була в таборі у Ляцкому, загинув її третій син – Степан. Він воював в УПА до 1951 р. Степан з двома повстанцями потрапив увечері в засідку, влаштованому енкаведистами. Почався бій. Степан наказав друзям відступати, а сам залишився їх прикривати. Вони врятувались, а Степан поліг геройською смертю. Вічна слава йому!

 

З братом Степаном ми зустрічалися до осені 1951 р. Під час останньої зустрічі він попросив зробити накривку до криївки, навіть повідомив, де її покласти. Я це виконав. Відтоді я більше його не бачив, бо в скорому часі брат загинув.

 

Незабаром мене забрали в армію. Перед відходом я мав зустріч із «Олесем», від якого отримав інструкцію, щодо своєї поведінки після призову. Попав я в Смоленськ у зенітну артилерію. Рік навчався в полковій школі на «командира отделения». 12 лютого 1953 р. мене заарештували і доставили в Москву до Бутирської тюрми. Там почалося слідство. Звинуватили мене за зв'язок з УПА. Причиною арешту було те, що один із повстанців на псевдо «Чайка» став зрадником. Дехто з хлопців, як рівно ж і я, були заарештовані та ув'язнені. Для мене це не було новиною, бо я вже знав, що таке може статися. Пройшов я московську Бутирку, львівські тюрми, переніс немало знущань і залишився з чистою душею та совістю. Судили мене у Львові разом з моїм другом Гомцем Степаном. Йому дали 25, а мені 10 років таборів із позбавленням прав і поселенням на 5 років. У Львові нашим слідчим, тобто моїм, Гамця і ще Дубаса Григорія Миколайовича, його родича, був майор Сідорчук.

 

Перше тюремне «хрещення» я отримав у московській Бутирській тюрмі. Десь біля місяця після арешту я був доведений до того, що перед очима крутились чорні плями. В цей час я заздрив своєму братові Василеві, який загинув у 1949 р. на Великдень. Я жалів за тим, чому не загинув разом з ним.

 

У камері зі мною сиділо двоє чоловіків: один росіянин – льотчик капітан, і другий – старий жид. Капітан уже спав, бо була пізня ніч, а старий жид дуже зацікавився мною. Він хотів про все вивідати у мене, хоч прикидався порадником, шептав, що маю казати під час слідства, щоб дістати менший термін. Але я мовчав. Вранці його викликали на «допрос», а я залишився з капітаном. Той попередив мене, щоб я остерігався старого, бо він – камерний агент.

Кілька днів мене не викликали на допит, і я не знав чому. Аж пізніше, в Харкові довідався, що в той день, коли мене мали відправити до Львова, помер кат Сталін. Тож були для енкавидестів траурні дні.

 

До Львова мене переправляли через харківську і київську пересильні тюрми. Там я зустрічався з хлопцями, які після вироків від'їжджали в далекі табори. Вони мені багато розповіли повчального.

 

У Львів мене привезли ввечері. Опинився я в тюрмі на Лонцького (в тій часи називалась вулицею Сталіна). В камері зі мною знаходилось двоє чоловіків: один був із села Луки Золочівського району, другий – не пам'ятаю звідки.

 

Коли мене завели в камеру, я побачив на столику попільничку, зроблену з хліба. Я був настільки голодний і виснажений, що був би цей хліб разом з попелом з'їв. Але мене відразу повели на допит. Допитували цілу ніч. Вранці мене притягнули в камеру, але я вже нічого не хотів їсти – настільки мене скатували.

 

Цілу ніч мене мордувало троє катів: майор Сідорчук, капітан, якого Сідорчук представив як слідчого відділу, та лейтенант. Усі москалі. Таких ночей довелося пережити не одну. Під час слідства майор Сідорчук показував мені багато фотографій повстанців, живих і мертвих. Серед них була і фотографія, на якій я впізнав свого брата Степана. Він був убитий. Довго не показував фото «Олеся», мого командира Івана Черевака, стверджуючи, що той заарештований і незабаром матиму з ним очну ставку. Але згодом усе-таки показав мені знимку вбитого «Олеся» та Стефи Вірик, яка загинула разом з ним у Лічинському лісі. В той вечір Сідорчук був п'яний і розповідав, як знайшли криївку в лісі. Спочатку запропонували всім, хто переховувався в криївці, здатися, але вони відмовилися, відстрілювалися до останнього патрона. Іван Черевак і Стефа Вірик загинули в 1953 р.

 

У сім'ї Віриків було семеро дітей. Брати Петро та Володимир Вірики загинули в сусідньому селі Гологірки в криївці. Обидва застрелилися.

 

Йосафат Вірик пішов пропагандистом на східні області України, його схопили німці й розстріляли в Києві біля пам'ятника Богданові Хмельницькому. Степанія Вірик вступила в УПА і загинула разом з Іваном Череваком у Лічинському лісі. Решту родини – дві сестри, брата, батька і матір вивезли в Сибір, у Кемеровську область, м. Прокоп'євськ. Мати, батько і один син померли з голоду, дві сестри вижили і повернулися на Україну, тепер живуть у м. Червонограді. Ось така трагічна доля родини Віриків.

 

Трагічна доля спіткала і мого командира Івана Черевака («Олеся»), який з'єднав свою долю з Стефою Вірик. Їхнє подружнє життя було тернистим шляхом боротьби за волю України.

 

Після суду мене відправили в Іркутську область. По дорозі до нас долучили київський етап і разом привезли на Лєнські золоті приїски, де ми працювали в копальнях по видобутку золота. За важку виснажливу працю одержували мізерний пайок. Хлопці хворіли на цингу. Їм опухали ноги, з ясен йшла кров. Мороз досягав 60 градусів, обморожувались ноги, бо не було теплого взуття. Кінця й краю не було цим мукам, жили як худоба – день відпрацював, ніч переночував, і так минало життя.

 

Проходили дні за днями, місяці за місяцями, роки за роками. Але одного разу прийшов наказ вивезти усіх в'язнів в інші табори. Я попав на Тайшетську трасу, посьолок Чуна, в табір ДОК. Працював у столярному цеху. Незабаром у цеху загорівся дах, згоріла частина штабелів, продуктовий склад та кілька цехів. Після пожежі через кілька днів в'язні застрайкували. Пам'ятаю, це було в неділю, як наш табір обставили репродукторами на вишках і до трьох разів попереджували вийти на роботу. Відтак загнали в зону автоматників – і прийшлось підкоритись, щоб не було жертв.

 

При виході на роботу нас, 129 чоловік, ізолювали і відправили в штрафний табір під Братськ, на 307-ий кілометр в селище Айзьоба. Там були в основному непокірні хлопці, тож панував козацький дух. Ніхто не ходив на роботу, займався чим хотів, хто футболом, хто читав, хто писав, інші попросту спали. Часто лунали пісні.

 

Через якийсь час я захворів на дизентерію і мало не вмер, врятувало мене те, що друзі одразу відправили в лікарню. Не пам'ятаю, скільки я лежав, але як піднявся, то вчився заново ходити, яка мала дитина. В зоні мене ніхто не впізнавав. Та все пройшло, а після того, як зміцнили охорону, всіх нас вивезли за зону. Там розподілили по групах, постригли, одягли в табірне і запускали в зону. Декого з керівників забрали в ізолятор, але довго не тримали. Пізніше нас усіх вивезли в новий табір спецстрогового режиму. Поштовий ящик табору залишився той самий – № 307.

 

Великодні і Різдвяні свята святкували майже, як на волі. Ми мали двох священиків, один з Тернопільщини, другий з Івано-Франківщини. На Різдво ставили ялинки на ялинках – тризуби, і цілу ніч до ранку лунали колядки, вертеп. До вечері сідали цілою секцією. Застелили стіл, і що хто мав з посилок, готували на стіл і так всі святкували. Українці свої свята, прибалти свої, всі інші національності по-своєму. В основному ми дружили з хлопцями із Прибалтики.

 

Табір був розділений на три частини: один барак займали хлопці з Прибалтики, два інші – українці, один барак – всі інші національності. Його називали «Індією». В кожному бараці було своє керівництво. Всі загальні табірні справи вирішували спільно. Бували випадки, що табірна адміністрація накладала штрафний пайок, забороняла листи, посилки, тоді збиралося наше керівництво і вирішувало, як протидіяти цьому Зимою 1955 р. зона оголосила голодівку. Ми виставили свої вимоги: зняти штрафний пайок, видати листи і посилки, відправляти нас у робочі табори. З нашої сторони цими справами керував Михайло Новосад. Голодували 7 днів, аж на восьмий прийняли їжу. Після голодівки почалося переслідування. П’ять чоловік судили, дали закриту тюрму. Всі інші відбулися ізолятором на 20 діб. Умови в ізоляторі були жахливі. Страшний холод, штрафний пайок, барак не опалювався. Вночі заснути було неможливо, бо стінами просочувався мороз.

 

Після ізолятора знову нас розсортували, декого вивезли в робочі зони, а декого без суду в закриту тюрму. Попав туди і мій родич Григорій Дубас, який перебував разом зі мною в таборі «Ленские прииски». Все це, однак, не зламало нашого духу. Ми й далі не виходили на роботу.

 

Пізніше почали привозити до нас хлопців з інших таборів, які від праці не відмовлялися. Наші хлопці трималися до кінця. У 1956 р. табір вивезли у посьолок Віхорєвка на комісію, що приїхала з Москви і мала вирішити долю кожного на місці. На комісію викликали групами, по 20 чоловік. За день пропускали дві групи. Першу нашу групу викликали в неділю. Майже усіх звільнили крім тих, у кого було вбивство. Звільненим видавали на місцях паспорти – і додому.

 

Звільнився і я. На Україну ми повертались групами. Аж дивно було, що нас так скоренько позвільняли. Ми навіть жартували, що, напевно, ця трійка, яка нас звільняла, була американською розвідкою. Нарешті в 1956 р. я повернувся додому.

 

Переступив поріг рідної хати. Мене зустріла старенька мама, яка вважала, що я вже пропав, бо довго не було від мене жодної звістки. Скільки сліз вона пролила. Коли я служив в армії, мама дала телеграму, що батько при смерті, але мене додому не відпустили навіть на похорон. Потім мене заарештували і зв’язок з матір’ю був втрачений. Скільки мама не добивалася , ніхто не давав відповіді, де я подівся. З військової частини, де я служив, повідомляли, що я поїхав у відпустку (формально так було). Перед арештом мене викликав командир частини і повідомив, що можу їхати у відпустку. Проінструктував, як я повинен під час відпустки поводитися і нагадав аби вчасно повернувся у частину. В кабінеті командира частини знаходився невідомий майор, який пізніше виявився моїм слідчим у Бутирській тюрмі. Він нібито мав їхати зі мною у Білорусію, в табір, де розташувалась наша частина на заняттях Там він повинен був залишитись, а я, як планувалося – додому. Але, як пізніше виявилось, все це було наперед добре продумано, все підроблено, аби у військовій частині не дізналися про мій арешт. На залізничній станції мене відразу забрали, і вже вранці я опинився в Москві, в Бутирській тюрмі...

 

Після повернення додому, мене не залишили в спокою. Через кілька днів викликав мене дільничий НКВД Осаул, поговорив зі мною і велів з’явитися в Красне, в райвідділ, що я зробив. Там мене тримали півдня, пропонували стати сексотом, але даремно. На цю пропозицію я не погодився, вони пригрозили, що мені тут місця не буде, і я ще сам прийду до них проситися. Незабаром мене викликав дільничний міліціонер і сказав вибиратися зі села. Я не вибрався, а поступив у селі Ляцке Золочівського району в школу механізаторів. Через місяць мене викликав директор школи і заявив, що прийшла з мого району вказівка, щоби мене зі школи виключити. Прийшлося кидати школу та їхати в Прокоп'євськ Кемеровської області, де жив мій двоюрідний брат Дубас Володимир Андрійович. Там я зустрівся з людьми, які були виселені в Сибір у 1947 р. Розповідали, яке горе прийшлося їм пережити. Поселили їх у землянках, не було що їсти, холод і голод виснажував людей, багато стариків і малих дітей повмирало. Місцевому населенню казали, що привезли бандитів із Західної України. Людей наших ненавиділи, в землянках вибивали віконця.

 

Приїхав я в Прокоп'євськ у 1957 р., поселився у брата, якийсь час жив у бараку. Особливу увагу до мене виявляла братова мати, вона мене зустріла як рідного сина, бо у неї загинуло троє синів в УПА: Михайло, Степан і Василько. Влаштувався на шахту. Помаленьку почав собі дещо купувати з одягу і взуття, бо приїхав я туди майже голий, босий. Вдома не було змоги щось придбати. Мати і сестра працювали в колгоспі і самі були жебраками.

 

В Прокоп'євськ приїздили хлопці, що звільнялися з таборів, а також ті, яких виганяли із Західної України. В селищі ми помалу почали згуртовуватися в громаду. Вечорами збиралися біля бараків, співали українських пісень, влаштовували танці та всякі забави. Тим ми піднімали дух наших людей, вселяли в них віру й надію, що негаразди швидко минуться.

 

В 1958 р. я оженився, взяв за жінку дівчину з Краснянського району, брат і сестра якої загинули від рук НКВД. Народився у нас син. Однак, я рвався на Україну.

 

В 1959 р. сповнилася моя мрія. Рік не прописували, а без прописки не приймали на роботу. Жили ми в селі Гологори у моєї матері. В цей час вже була заміжня моя сестра. Двом сім'ям в одній хаті жити було важко. Треба було шукати роботу, щоб отримати помешкання. Через рік мене прописали в Гологорах, і я мав змогу влаштуватися на будівництво цукрового заводу в Золочеві. Проробивши якийсь час, я зрозумів, що помешкання не отримаю, поїхав у Червоноград на шахту. Але в Червонограді також без прописки не приймали на роботу. Тривалий час я ходив без роботи, а відтак мене прописали на три місяці до вияснення, що я за один. Після трьох місяців викликали в паспортний стіл і заявили, щоб я негайно вибрався з Червонограда. З Прокоп'євська приїхав у відпустку брат Володимир і я повернувся з ним знову у Прокоп'євськ. В цей час я мав уже трьох синів. Там я поселився у родичів дружини, якийсь час жив у брата Володимира, потім отримав помешкання.

 

Згадаю ще про долю мого двоюрідного брата – Дубаса Володимира та його матір. Помер він у Прокоп'євську від важкої серцевої хвороби у 1967 р. Мати важко перенесла втрату ще одного сина – її паралізувало. Згодом разом з невісткою та онукам вона повернулась на Україну, у село Жовтанці Золочівського району. Там незабаром вона померла. Тіло її родина перевезла в Гологори, в її рідне село, і поховали на сільському цвинтарі.

 

У 1967 р. я знову вирішив повернутись на Україну, бо найбільше хотілось, щоб мої діти виросли на рідній українській землі. В цей час у мене підростало четверо синів. Подався знову в Червоноград. Всіма правдами-неправдами приписався, влаштувався на роботу в шахту № 7, отримав помешкання. В шахтах пропрацював 30 років. Зараз я – пенсіонер та інвалід третьої групи у зв'язку із силікозом. Сини мої вже одружені, маю шестеро внуків. Я щасливий, що живу, що Бог поміг мені подолати всі нещастя, радий, що діти і онуки мої виростають українцями.

 

Коли в Червонограді було створене Товариство української мови ім. Т. Шевченка, я відразу вступив до нього, пізніше в НРУ, в Меморіал, а зараз – у Братстві Ветеранів ОУН-УПА. Хочеться чимось допомогти нашій знедоленій Україні. Нас тут з Гологір живе чотири сім'ї, які були репресовані: Гопець Степан Михайлович, Городецький Йосип Дмитрович, Дубас Григорій Миколайович і я, Дубас Михайло Миколайович.

 

Разом зі своїми односельцями у 1989 р. ми організували перезахоронення січових стрільців з усіма почестями. Моє село Гологори дало УГА 21 вояка, а в 1990 р. перезахоронили двох бійців Української Повстанської Армії, наших земляків, які загинули від рук НКВД. Село наше дуже змінилося, спустошіло. Багато людей із села вивезли, багато сиділо в тюрмах, загинуло в УПА.

 

Ніколи не забуду випадок, який стався в 1946 р. Я в цей час ходив до школи. Шкільну дітвору стривожило те, що недалеко надворі лежить убитий повстанець. Після уроків ми побігли на це місце і побачили вбитого молодого хлопця. Ми впізнали у ньому Ярослава Лоняка. Він лежав голий, все тіло було знівечене кулеметними чергами, на скронях – також сліди від куль. У той час енкаведисти привели під дулами автоматів його батька Лоняка Дмитра впізнавати в убитому сина. Він не зронив жодного слова, лише рясні сльози капали йому з очей. Москалі забрали його з собою, і більше в Гологорах його ніхто не бачив.

 

Таких випадків було чимало. Лилась невинно кров кращих синів України, лились сльози наших батьків, матерів, сестер і братів. Большевицькі тирани не знали меж у своїх знущаннях і бузувірствах. Кожен день, кожна ніч приносили нове горе. У нас, молодих, зароджувалась люта ненависть до окупантів. Ми знали, який тернистий шлях у нас попереду. Усі злигодні тюремного і табірного життя – це лише часта нашої боротьби за волю України.

 

Нині я щасливий тим, що дочекався проголошення Незалежної України. Попереду ще багато труднощів, але я вірю в те, що ми все переживемо і дочекаємося кращого життя на нашій знедоленій Україні. Вірю в те, що мої діти і онуки ніколи не зазнають тих страждань, що їх зазнали ми.

 

Вічна слава героям, що віддали своє життя за волю України!