Енкаведисти постріляють, постріляють і – щезають (Частина VI)

опубліковано 9 лют. 2013 р., 11:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 лют. 2013 р., 11:28 ]

Автор: Дарія Юріївна Кошак-Свистельницька

 

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 162

 

Не хотіла жити. Мовчала, заніміла, задерев'яніла, нічого не боліло, лиш у голові стукало – як вмерти. Боже, як добре «Ксені»...

 

Нас зв'язали і повели в село. Дуже ясно світив місяць. Внизу ще стріляли, кричали, але нікого з наших більше не наздогнали. Був дуже сильний мороз, та я нічого не відчувала. В селі завели якраз до тої хати, де був наш зв'язок (до хати Василя, брата «Артимового»), Вдома була його жінка і старенька мама. Далі товкли – хто такіє? Мене як заціпило, наче закам'яніла – і ні звуку. Не чула болю, не розуміла нічого. Зранку вивели на подвір'я, штовхнули до стайні, а там трупи наших друзів, без одягу, без чобіт, вивернутими догори руками. Їх поприв'язували за руки і так волочили кіньми в село. Знову мене били, товкли, вимагали сказати, хто є хто. Поставили під стіну і стріляли понад головою, імітуючи розстріл, лицем до стіни, вперед лицем. Били, копали – нічого не чула, нічого не боліло, не кричала... Думала тільки про смерть. Господи, як мені вмерти, допоможи, Господи!

 

– Де зв'язок? Де запасний пункт? – лютували москалі. Нічого в них не вийшло. Наступного дня поскладали на сани трупи, зверху поклали мене і «Леваду» і повезли в Жаб'є...

 

Пізніше, років через десять, коли я жила разом з батьками в Караганді на висилці, до нашої хати прийшов чоловік. «Пізнаєте мене? – питає. «Ні, – кажу, – не пригадую». «Я Василь, брат «Артима», з тої хати, в якій ви були, як ішли на зимівлю, а потім, як вас зловили». У той час його вже було заарештовано, сидів у Жаб'є. Під час передачі жінка якось примудрилася йому шепнути, що зловили отих самих хлопця і дівчину, а друга дівчина вбита. Закликали його на допит, але про нашу групу нічого не питали. І так до кінця слідства. Василь зрозумів, що ні той хлопець, ні та дівчина (себто «Левада» і я) нічого не сказали, бо нікому з його родини нічого не згадували. Тут, у Караганді, він відшукав мене і прийшов подякувати.

 

– За що дякувати, Васильку? Я сама дякую Богові за те, що дав мені сили все витримати.

 

Ми розговорились, і Василь розповів, що теж відбуває висилку.

 

Але я трохи забігла наперед. Ще не описала того, що пережила в Жаб'є. Слідство проводилося кожного дня. Я не крутила, сказала, що у повстанці пішла добровільно, виконувала різні завдання, а в основному друкувала на машинці, псевдо моє «Христя». По селах ніде не була, а отже нікого не знаю. Цілий час сиділа в лісі, мене охороняли і приносили їсти. Весь час повторювала:

–Я з Вербіжа Марійка.

– Ти з Косова!

– Ні, Косова не знаю і ніколи там не була.

 
Приїхав зі Станіслава начальник оперативного відділу Яценко. Мене знову повели розпізнати трупи, які поскладали рядочком попри дорогу, щоб люди дивилися і жахалися. Я помітила, що покійників стало більше і впізнала ще нашого «Павла». Згодом дізналася, що тоді «Павлові» вдалося втекти: по слідах він повернувся в нашу колибу, думаючи, що москалі туди уже не прийдуть. Вони повернулися і знайшли його в ямі з-під бараболі. «Павло» розірвав себе гранатою...

 

Знову питалися мене, хто були ці люди. Відповіла, що не знаю.

 

За кілька днів привезли на очну ставку мого тата. Завели мене в кабінет (тюрма була в гуцульській хаті), де я побачила тата. Він зірвався, підбіг до мене, обняв.

– Чого Ви прийшли? Я ж Вас так просила...

А тато:

– Не можу тебе відректися: ти моя дитина. Що буде людям, то буде і нам. Відвели мене назад у дижурку, і тоді я перший раз заплакала. Якійсь жабєвські жіночки, також арештантки, розвили мене з хустки, зачесали перший раз за стільки днів і нагодували з ложечки квасним молоком. У роті у мене було фалаття зі шкіри, на губах рани – всі дні я в рот нічого не брала. Відтоді мене вже записали Кошак, але Косова я далі не визнавала і твердила, що ніколи там не була. Так у всі мої документи і пішло що я з Вербіжа. Завели мене в камеру-комору, а там моя знайома з підпілля Стефа Процак «Марта», яку взяли пораненою. За кілька днів нас трьох: «Марту», Вінтоняка і мене – зв'язали і на вантажній автомашині повезли в Коломию. Дорогою, що в Жаб'є, я побачила тата, що ніс мені передачу. Піднялася на машині але сказати нічого не встигла – дістала кольбою по голові. Тато спинився та так і застиг.

 

Мій рідний, дорогий тато! Скільки горя він переніс через мене, на Сибір пішов, але ніколи не дорікнув мені навіть єдиним словом...

 

З Коломиї нас повезли до Станіслава. Посадили в одиночки. На першому ж допиті слідчий заявив, що я не арештована, а лише затримана, і мене відразу ж відпустять, якщо я підпишу заяву про те, що осуджую бандерівський рух, що співпрацювала з підпільниками не по своїй волі, а по молодості літ була одурманена націоналістичною пропагандою. Обіцяли влаштувати на навчання у вуз, у який тільки побажаю. Я відмовилася.

 

Незабаром помістили нас з «Мартою», в одну камеру. Ми обидві часто стрічалися в підпіллі, але слідчі про це не знали, інакше нас не тримали б разом. Так само я не визнавала знайомства з Романом Вінтоняком (Левадою). Я нікого не знала.

 

 

Ніхто ніколи не ставав мені на очну ставку. Судили мене лишень за свідченнями «Самбірського» (Миколи Сенюка), який признав, що мене знає, назвав справжнє їм я, і розповів ким я працювала у підпіллі. Але ставки віч-на-віч з ним не було.

Від побоїв у мене стали сильно боліти вуха, і я оглухла. Слідство на деякий час припинили. Як ішли дівчата на прогулянку, ми зі Стефою залишалися в камері. Вона лежала в гарячці від рани, яка не гоїлася. Медичної допомоги ми не мали ніякої. Кип'ятком, який нам давали в камеру, дівчата промивали Стефі рани, а мені ставили гарячі компресори на вуха.

 

Минув лютий, березень, квітень. На Великодні свята я відчула, що повертається слух. У камері ми жили дружно, весь час молилися, допомагали одна одній, через азбуку Морзе отримали попередження про камерних сексоток і відразу насторожились.

 

Я вже дістала передачі від тата – привозив до Станіслава. На слідство викликали не часто. 8 серпня повезли на суд. Судили разом з Романом Вінтоняком: йому – 25 років, мені – 10 і 5 років позбавлення у правах. У великій тюрмі стрінулася зі «Степанівною» (Ольгою Гросберг), яка пробувала застрелитися, але невдало – її взяли живою. Говорила з Генею Андрусяк, судженою на 10 років, яка дуже переживала за своїм півторарічним синочком. Його в неї видерли з рук і забрали невідомо куди, бо знали, що це – син командира «Різуна». Свого маленького Василька з допомогою добрих людей вона віднайшла аж через дванадцять років.

 

У жовтні місяці вивезли мою родину. А в лютому етап чекав уже на мене. 300 чоловік, переважно дівчата з Волині (дорогою долучили литовок, латишок), вантажним ешелоном повезли у Комі АРСР, на станцію Сейду. Багато наших жіночок і дівчат померли в Сейді, що над рікою Уссою, від тифу. Я вже другий раз тифом не хворіла Два роки була у Воркуті, цілий час на «общих работах» – кайло, лопата, тачка В мене у вироку так і було написано: «...Использовать только на общих работах» Не можна було стати навіть бригадиром. Та ніхто із наших дівчат не хотів ним бути, бо то ж треба було стояти над душею такої, як ти сама. Кожній було тяжко, понад силу виконували норму, мерзли на скажених вітрах і морозах Умови праці були дуже тяжкі. Годували погано. Взимку ми чистили рельси від снігу. Чим більші заметілі і бурани, тим частіше виводили нас на очистку залізничної колії і станції. Боже мороз 40-50 градусів, сльози на очах леденіють, а ми мусимо йти на роботу. Одягали нас у лахміття: старі куфайки, бушлати, замість взуття на ногах рукави від куфайок, підв'язані знизу гумою від автомашин. На голови натягали рвані смердячі шапки і рідко хто мав хустку. Лице закривали шматками з дрантя, лише очі лишали, бо страшно пік мороз і вітер. На руки шили собі зі старої куфайки щось схоже на рукавиці. Літом ремонтували дороги, носили на плечах шпали, рейки. Розчищали дороги від пливуна (це така північна земля, зимою колеться, як лід, а літом робиться в’язка, тяжка, що лопату в неї не впхаєш). Раз у три місяці проводилися лікарські комісовки, які визначали категорію придатності в'язнів до праці. Але все це було дуже умовно, насправді ж на стан здоров'я в'язнів ніхто не звертав уваги. Мене дуже боліло серце, а на ногах з'явилася екзема. Два рази лежала в лікарні з дистрофією. Інші дівчата теж дуже хворіли.

 

У травні 1950 р. нас повезли етапом у Красноярськ, у спецтабір. Через два місяці наш ешелон прибув у Дудінку, на Таймирський півострів. З Дудінки пішки пригнали у Норильськ, завели в зону, розподілили по бараках. Здивуванню не було меж. У бараках чистота, підлоги і столи жовтенькі, нари застелені простинями, подушечки є, і дівчата всі свої, всі політичні. А там, у Комі, ми жили разом із битовичками, які над нами знущалися, обкрадали, не кажучи вже про жахливу антисанітарію. А тут, хоч режим був набагато суворішим, хоч носили тільки темну одіж з великими номерами на одежах і на коліні, хоч запирали нас на ніч у бараках на ключ, зате було чисто. Жили всі дружно, допомагали одна одній чим тільки могли. Якщо хтось діставав від рідних пакунок, то завжди ділився з іншими. Після роботи помиємося, повилазимо на нари і співаємо, згадуємо минуле, розказуємо про рідних. Мене дівчата все просили розповідати про підпілля, про те, як було у лісі. Я розповідала, бо дуже мило було мені згадувати про друзів і подруг.

 

Працювали дуже тяжко. У вічній мерзлоті довбали шести-восьмиметрові котловани під сваї на будинки, колектори під каналізацію. Норма на пайок хліба була велика. Вихідних не давали по два-три місяці. Кожний день працювали по 12 годин. Бригадирами були переважно росіянки, які служили у німецьких концтаборах наглядачами і були засуджені «за измену Родине» по 58 ст. Ото вони вже зганяли злість на наших дівчатах. 

 

У 1954 р. після смерті Сталіна, по таборах виникли забастовки. У Норильську був лише один жіночий табір, який нараховував 5 тисяч жінок, в тому числі до тисячі каторжанок, які жили у відгороджених бараках. А чоловіків було дуже багато: 5 зона – 10 тисяч, 4 зона – 12 тисяч, Каеркан, Медвежка – по 10-12 тисяч і внизу каторжанська зона – 15 тисяч, де було багато військовополонених. За ініціативою українських каторжан було організовано страйк. До нього приєднались інші табори. Ми застрайкували також. Страйк тривав два тижні: не приймали їжу і не виходили на роботу. В зоні дівчата дуже ослабли, багато захворіло. Нас вмовляли вийти на роботу, але ми підтримували вимоги чоловіків. Нарешті до нас прийшли представники уряду. Ми висловили свої вимоги, і нам дозволили зняти номери, зняти грати з бараків і замки з дверей, дозволили писати більше листів, обіцяли, що будемо мати кожний тиждень по вихідному, і стали платити за роботу, хоч і дуже малі суми. Попрацювали два місяці і знову забастовка. На цей раз бастували на підтримку каторжан, які не визнали тої комісії, а вимагали представників з Москви. Почалися розправи. Мужчин виганяли з зони на роботу автоматами, у каторжанській зоні в'язнів душили танками, розстрілювали із кулеметів. Нас, дівчат, поливали водою з пожежних шлангів, били дубинками, колами, багатьох покалічили. Але каторгу зняли, перемішали зону з зоною, а через рік стали виходити укази про звільнення. Спочатку позвільняли малоліток, а потім тих, хто відбув 2/3 строку. По такому указу 9 травня 1955 р. звільнили і мене. Під конвоєм відправили у Караганду до батьків. У Караганді я вийшла заміж за Михайла Свистельницького (політвиховника із сотні «Бея» з Калущини), який також відсидів 10 років у Норильську. Повернулися ми на Україну, в Косів, аж в травні 1971 р. з двома синами. У квітні 1991 р. поховали тата.

 
У Косові дізналася про подальшу долю друзів, з якими перебувала в підпіллі. Моя подруга «Леся» (Іринка Лепкалюк), з якою ми розлучилися у Березівці в 1946 році, загинула через рік біля села Вербіж Нижній – попала на засідку і застрелилася. Від колишнього підпільника Петра Підлетейчука дізналася, що в 1950 р. загинули провідники «Борис» і «Сталь» у Береговах.

 

 

Тіла їхні москалі вивезли кудись літаком. Після смерті окружного провідника Коломийщини «Бориса» на його місце було призначено поручника «Сірого», який керував Коломийською округою. У 1951 р. «Сірий» загинув у бою з енкаведистами в Малому Ключеві. Після нього окружним провідником Коломийщини став «Кіров» (Роман Тучак), який згодом змінив псевдо на «Клим», уроженець Городенки. Як виявилося незабаром, він уже був завербований НКВД. З його ініціативи у травні 1952 р. в селі Шешори відбулася конференція всіх уцілілих підпільників Коломийської округи. З Буковини прийшов командир «Недобитий» (Матвіїв), який став провідником замість«Сталя», зі своєю дружиною – машиністкою «Орисею» (Ганною Паєвською) і 16-літнім сином Юрком («Жуком»). Присутніми були також «Тиміш» (повітовий Косівського СБ), чотовий хорунжий «Скоба» (Дмитро Балагурак з Косова), «Хмара» (Білінчук Дмитро з Жаб'я) і всі, хто ще продовжував боротьбу. Петро Підлетейчук («Спартак») тоді належав до боївки окружного проводу. «Кіров» підійшов до них усміхнений, зняв кріса з Юрка («Жука») і тут же наложив йому на руки наручники. В цей момент з кущів вискочили енкаведисти, схопили «Недобитого», «Орисю», вбили двох стрільців і повели їх вниз на дорогу, де вже чекала машина.

 

 

Багато повстанців, щоб не потрапити до рук ворогів, застрелилися. Тих, кого взяли живими, відвезли до Станіслава, а через два місяці відправили до Києва. Всіх засудили на розстріл, лише Юркові Паєвському і Петрові Підлетейчуку, а також Володимиру Яким'юку («Аскольду»), з огляду на їхню молодість замінили кару смерті на 25 років неволі. Роман Тучак їм усім свідчив віч-на-віч на суді. Ціною підлої зради йому вдалося залишитися серед живих. Є відомості, що і досі десь мешкає у Київській області.

 

Ось такі сумні вісті розповіли мені колишні підпільники.

 

...Тисячами, десятками і сотнями тисяч могил вкрилася українська земля, в яких спочили борці за волю України. Тисячі, десятки і сотні тисяч українських патріотів загинули в тюрмах та таборах большевицької імперії і ніхто не знає, де їхні могили. Але недаремно український народ поніс страшні жертви. Ворогові не вдалося знищити сили його духу, позбавити волі та потягу до боротьби за вільну, незалежну Українську державу.