Енкаведисти постріляють, постріляють і – щезають (Частина ІІ)

опубліковано 30 січ. 2013 р., 09:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 лют. 2013 р., 10:48 ]

Автор: Дарія Юріївна Кошак-Свистельницька

 

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 162

 

У вуйка Гапчука ми прожили до середини травня. Він показав нам заховану в пасіці бібліотеку. Розказував, як сам навчився читати, писати, вивчав нашу історію, літературу. І там, у горах, було багато таких розумних людей, які самі над собою працювали.

 

Одного дня Федусь Уршежук повів нас у присілок Волову. Там, високо вгорі, під полониною в окремій хаті, застали ми нашого майбутнього провідника «Тура», його помічника буковинця «Богдана», побачили всі канцелярські прилади, які ми забрали з Косівського комітету: друкарську машинку, цикльостиль та ін. Нам з Мариною пояснили, що ми будемо працювати в Окружному осередку пропаганди, друкувати літературу, випускати газету «Повстанець Гуцульщини». Було радіо. Ми слухали передачі і на основі зібраної інформації писали статті. Крім того, я відповідала за оформлення газети, за допомогою лінійки, олівця та голки видзьобувала на восківниці назву газети «Повстанець Гуцульщини» і слова «Орган Організації Українських Націоналістів Окружного Осередку Пропаганди Коломийщини». І число. Нижче поміщалася передова стаття, яку писав або редагував наш провідник.

 

У газеті нашій завжди було звернення до населення, до стрільців УПА, історичні нариси, оповідання, які писала наша Марина та різні новини. Газету друкували на цілу сторінку паперу, і вона завжди мала 3-4 картки. Текст передруковували на восківниці і відбивали валочком на ротаційному цикльостилі. Кожного тижня виходив один номер. Незабаром нам стала приходити пошта з терену з дописами, віршами. Наш провідник старався все це вміщувати в газету. Часто в нашу хату приходив командир «Козак» з своїм ад'ютантом (Яворський Микола, 32-33 роки, родом зі Станіслава). «Козак» очолював сотні «Скуби», «Вихора», «Недобитого», командир ТВ Коломийщини дістав звання майора. В липні чи серпні 1944 р. випадково разом з ад'ютантом натрапив на загін оперативників у лісі під Космачем. Обидва повстанці застрілилися. Похоронені на самій верхівці гори Завоялів. Могила позначена високим березовим хрестом, який видно з довколишніх верхів.

 

Приходив дуже часто серед ночі до нас провідник «Сталь». Тоді мене будили, я сідала з машинкою і друкувала під його диктовку. Пригадую, що не раз він, відкинувши голову набік, дрімав. Я сиділа тихенько, щоб не розбудити його. Юнацька сітка в терені вже була ліквідована, і «Сталь» став окружним провідником Коломийської округи. В Космачі тоді діяла старшинська школа. Викладали там командири «Лісовий», «Степовий» (східняки), капітан Гот (болгарин чи серб за національністю). Гот викладав зброєзнавство, був дуже суворий з курсантами. Пізніше його відпустили на батьківщину, за якою він тужив.

 

У Жаб'є урядували мадяри, і наш провід мав з ними договір про те, щоб вони лишили в нашому розпорядженні села Красноїлів і Голови, де містився наш провід і шпиталик, а також село Космач, де організовувалися і вишколювалися військові відділи.

 

У місяці серпні сотня «Недобитого» в районі Беркута на Листуні зійшлася в бою з німецькою погранзаставою. Здобули багато зброї, але загинули три стрільці: Антон Фокшей з Косова і ще два хлопці з Кут і Білоберізки. Цих повстанців дуже урочисто хоронили в Красноілі. Це були перші жертви в нашому терені.

 

У березні чи квітні якийсь гестапівський сильно озброєний спецвідділ, старався перейти через гори на Мадярщину. Місцеві хлопці направили гестапівців через стрімкий перевал, де на них скотилася снігова лавина і всіх засипала. Наші повстанці здобули багато зброї.

 

У Красноїлові квартирував наш провід. Дівчата і жінки, евакуйовані з Косова (бо там півроку стояв фронт на одній лінії), фарбували домашнє полотно, шили воякам УПА форми, в'язали шкарпетки, рукавиці, пекли хліб, сушили сухарі. А в с. Голови був шпиталь, декілька косівських лікарів лікували поранених повстанців. Це д-р Стефурак з жінкою, лікар Поліщук з сестричкою Надею, наш Дмитро Фокшей з дочкою Надею. Ліки і бандаж вимінювали в мадярів або привозили з косівської лікарні. Населення дарувало полотно, з чого ми робили саморобні бинти. З наших гірських сіл Косівського і Жаб'євського районів майже всі молоді хлопці і чоловіки пішли у повстанці. Так минуло літо, надходила осінь.

 

Наша редакція продовжувала працювати. Тим часом у долині, в районі Косова, ішли бої мадярів з русскими. У Ворохті, Делятині, Коломиї – фронт тримали німці. Москалі уже прорвалися на Чехословаччину і Мадярщину, але в Карпатах ще ішли бої. З настанням вечора часто було чути гул кукурудзників, а напроти місячного світла розсівалися чорні силуети – то москалі скидали парашутистів. Наші хлопці мерщій оточували той район і виловлювали їх. Переважно то були хлопці з Великої України, які добре володіли українською мовою. Повстанці приводили їх у табір, говорили з ними, давали читати літературу, пояснювали, хто ми і яка мета нашої боротьби. Після таких розмов майже всі полонені переходили на нашу сторону і поповнювали повстанчі ряди. Десь у вересні 1944 р. озброєний відділ східняків був переправлений додому, на Україну.

 

З кінцем вересня наша редакція перейшла в Красноїлів, у хату «Вовка» і там продовжувала свою працю. Одного дня пошта принесла пакет з літературними нарисами. Я впізнала почерк професора Когута, який у 1942 р. був директором Українського Комітету в Косові, організував молодь в освітні гуртки, а його дружина керувала хором. Професор Когут став співпрацювати з нашою редакцією, мав псевдо «Берест». У 1945 р. він загинув під час облави в Яворові, а Когутова була засуджена на 25 років, і перебувала у мордовських таборах.

 

 

У жовтні ми з Мариною заявили, що хочемо на теренову роботу. Її послали на Буковину, де вона невдовзі загинула, а мене направили в Кутський район організаційною. Там я стрінула Сальваровську Ліду, яка стала моєю провідницею, Сальваровську Зенку («Сонну»), та Марусю Джуранок, що мала псевдонім «Тополя». Ми організували по селах гуртки дівчат, вивчали з ними історію України, роз'яснювали мету нашої боротьби, консультували, як доглядати поранених. Люди привітно до нас ставилися, приймали на квартири, ділилися одежею і їжею.

 

У Бабині жила моя родина – тато, мама і два молодших брати, бо будинок наш у Косові згорів, а разом з ним і все майно. Їх прийняв один бабинський господар у зимарку під Сокільським. Тато ткав полотно, мама шила, і так заробляли на прожиток. Бідували. Станичний Ріжна Малого не раз давав мені трохи муки чи кукурудзи, кусень солонини, і тим я допомагала своїм рідним.

 

Починалися облави. Вдень налетить загін москалів з Кут чи з Косова на село, заляжуть на горбі і стріляють по всьому живому, що рухається: буває дитина вибіжить, або старий чоловік чи жінка, що не встигли сховатися. Постріляють, постріляють і поки сонечко зайде – щезають, а в селі горе, сльози, бо після кожного такого візиту залишалося кілька вбитих.

 

Люди стали обережні – встановлювали на стежках і переходах стійки з калаталами, як колись за татар. Якщо хтось помічав небезпеку, відразу подавав знак і навколишні села завмирали.

 

Так минула осінь, прийшла зима. В селі між людьми і між повстанцями кинувся тиф. Люди лежали по хатах, а повстанці у криївках. Тиф не минув майже нікого. Медичної допомоги не було ніякої, тож хворі дуже часто вмирали. Повстанці мали побудовані криївки у замінованому лісі неподалік Кут, який називався Бабою. Москалі туди боялися лізти. Там ніхто не помер. При цій хворобі головне витримати голод, пили лиш вар – компот з сушениць. Лежали покотом по два-три тижні з високою температурою, кому полегшало – доглядав важко хворих. Часом приходили родичі з села. Страшенно допікали воші. Боролися з ними як могли, але умитися, попрати не завжди була можливість. Ми, дівчата, як лиш стрінемося, ховаємося за хлів або за хату і перевіряємо одна одній голови.

 

Облави посилювалися, але в наших селах не було випадків, щоби місцеві люди когось зрадили. Нас переховували, охороняли як могли, попереджували про небезпеку і ділилися останнім куском хліба. Перед великими облавами, щоб не наражати людей і самим обминути небезпеку, ми йшли в гори. Зовні ми нічим не відрізнялися від місцевих людей, одягалися у таку саму одіж. Бувало, москалі ідуть низом, дорогою, а ми верхом, вони на один горб, а ми на другий. Зрадників чи провокаторів з місцевих людей не було, люди нам у всьому допомагали.

 

На Різдвяні свята 1945 р. почувалася якоюсь млявою. Моя подруга помітила у мене на чолі і на грудях великі сині плями. Ми пішли до хати, де збиралися знайомі хлопці і наші дівчата колядувати. І раптом у вікно постукали – на сусідньому версі показався чорний шнурок москалів. Ідуть у нашу сторону. Ми вибігли надвір і подалися в протилежний бік – з Ріжна Великого на Яворів. Місцеві хлопці і дівчата розбіглися, а нас, кілька підпільників: «Хмара» (наша провідниця), Зенка «Сонна», «Залізняк», «Чабан» і я – спустилися вниз. Сніги уже лежали глибокі, і згори в долину ми з'їжджали, притримуючи під колінами свої запаски. Так ми з'їхали з одного горба, перебралися на другий, з'їхали з нього, і я впала непритомна. Мене затягли у найближчу хату, відтрясли, напоїли водою і сказали господарям, що мене лишають, бо іти далі я не можу, а ззаду женуться москалі. Господиня висадила мене на піч, покропила в хаті якимсь смердючим розчином, а тут уже чути тупіт чоботиськів попід хату. Господар з дочкою полягали на лави і стали стогнати. Ввалилися в хату москалиська. І господиня замахала на них руками: «Тиф-тиф!» Вони назад з хати. Полізли на стрих, у стайню, в комору, обнишпорили все і пішли далі. В тій хаті я пролежала в тифі більше двох тижнів. Розказувала мені пізніше господиня, що я не стогнала і навіть не рухалася, і вони мусили дослухатися, чи я ще дихаю. «Ой, добре, дівонько, що ти вже ожила, – казала господиня, – а то ми вже журилися, кому давати знати, як умреш». Почали мене потрохи піднімати, поїти варом, молоком. А за кілька днів прийшли мої дівчата. Вони не запримітили добре хату, в якій мене лишили, тому ледве її віднайшли. Висадили мене на якогось старого коня, я подякувала господарям, і ми поїхали на наш терен. Там я потрохи поправлялася. Стала якась дуже висока, худюща і горбата. Весь час кашляла. Надворі були ще сильні морози, а ми мусили переходити з одного села в друге, бо облави продовжувалися. Одного зимового вечора зайшли ми з Зенкою до якоїсь хати в Яворові, попросилися переночувати. В хаті була одна господиня, старша жінка. Подивилась вона пильно на мене і каже: «Ану, ходи, дівчино, сюди і розбирайся до сорочки». А сама принесла з комори вузлик зерна, висипала в піч і наказала мені лізти грітися Потім обтулила мене коцом, поставила поруч велике горня гуслянки з водою і так залишила до ранку. Спочатку було мені добре, тепло, а далі так стало прогрівати кожну кісточку, що я почала проситися, аби вуйна випустила мене звідти. Але вона пояснила, що треба лежати, заки піч не вистигне. Діжка поту з мене викапала, кожну кісточку чула, але витримала до рання, бо господиня мене пильнувала. Рано господиня нас нагодувала, і ми пішли далі. З того часу кашляла я вже менше і стала розгинатися. Ще в одній хаті напоїли мене гарячим молоком з часником, і я вилікувалася зовсім. Ні одна лікарня мені б, напевно, так не помогла, як ті добрі, зичливі жіночки, яких я ані доти, ані пізніше більше не виділа, але яких згадую і дякую їм усе своє життя.

 

Часто бувало так, що ми, підпільниці, зайдемо змучені, змерзлі чи змоклі в хату, де повно дітей. Все одно тебе з хати не випустять, щоби не нагодувати і не обігріти. Дуже гостинні і зичливі люди в горах. Там хліб не родився, хіба де клаптик бараболі чи ячменю, бо кругом одні пасовиська. Гуцули на долах міняли худобу на зерно, але в ці роки гори прогодували тисячі повстанців. Хлопці з Волині, Тернопільщини, Львівщини говорили, що таких гостинних людей ніде не стрічали. В гуцула найбільша образа, якщо гість не сяде за стіл.

 

Так минала зима 1944-1945 років. У лютому 1945 р. большевики кинули на Карпати кілька дивізій. Лавиною покотилися сильні облави, так звані «чорні рубахи» або «червоні мітли». Починаючи від Коломиї, ішли в розстрільну селами, полями, лісами і всіх перевіряли. Наші відділи відступали в гори, приймали бої, маневрували як могли, виминали застави, гарнізони. Дуже нам шкодили сніги, морози. Облави присунулися і до наших сіл. Хлопці з нашої сітки ховалися на замінованій горі Бабі, що неподалік Кут. Але знайшовся зрадник, який провів ворогів розмінованою стежкою. Почалася стрілянина. Кілька хлопців впало, решта не могли оборонятися, бо були хворі. Забрали тоді тяжко поранену Ліду («Хмару»), Оксану Лаврук з простріленою ногою, кількох хлопців. Оксану судили, Ліда у Вижниці в шпиталику померла. Кілька наших дівчат врятувалися по хатах межи людьми. Я ту облаву перебула в Бабині біля своїх рідних. Ніхто нас не видав. Батьки мої перебули там до весни 1946 р. Весною з нашого проводу татові сказали вертатися в Косів і зголоситися на НКВД. Тата забрали, допитували, били, але він говорив, що заробляв на прожиток межи людьми, бо хата згоріла і вертатися не було куди. Про мене в НКВД тоді ще не знали, і тата випустили. Жили вони в старенькій бабиній хаті до жовтня 1947 р. – до вивозу на Сибір.

 

Загинув підрайонний тереновий «Чемний» (Кулешір Володимир), підірвався на міні. Районний тереновий «Острий» (Кіящук Дмитро), родом з Косова, став провокатором, водив по Яворові москалів. У вересні 1945 р. привів совітів у Бабин на облаву. Хлопці з боївки оточили їх і під час бою захопили «Острого». Революційним повстанським судом засудили його на кару смерті.