Енкаведисти постріляють, постріляють і – щезають (Частина І)

опубліковано 28 січ. 2013 р., 10:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 січ. 2013 р., 09:49 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 162

 

Кошак-Свистельницька Дарія Юріївна, народилася 4 липня 1926 р. у м. Косові Івано-Франківської області, українка, службовка, греко-католичка, член ОУН, воїн УПА, заарештована 18 січня 1946 р., звільнена 9 травня 1955 р.

 

 

1941 рік. Більшовики втекли з Косова, залишивши сльози і ридання в багатьох хатах. Місто втратило 30 найкращих, найсвідоміших хлопців. Забрали і нашого Миколу Кошака, 1920 року народження. Тато і вуйко Микола їздили його шукати. У Станіславській тюрмі бачили гори трупів, але нікого вже не можна було впізнати...

 

 

До 1939 року я закінчила 1 клас гімназії, за русских – восьмирічку, і пішла працювати. Нас кілька дівчат ходило в Косівську Повітову управу до Славки Гукевич учитися друкувати на машинці. Голова управи о. Могильняк залишив мене працювати у себе. У нього збиралася інтелігенція м. Косова (у місті ще не було чужого уряду – лише мадярські жандарми), приходили оба Библюки (адвокати), Небелюк, д-р Войнаровський, Стефуракова, Гардецька, запрошували колишніх січових стрільців, вуйка Миколу, мого тата – і радилися, як удержати спокій і порядок у місті, щоб запобігти грабункам. Отець Могильняк говорив: «Люди добрі, одні вороги пішли від нас – другі скоро прийдуть. Дивіться, щоби не страждав наш народ. Не нищмо одні одних, і так вороги нас нищать. Ви тут разом виросли, разом живете, робіть так, щоби не було ненависті між вами».

 

Прийшов мадярський уряд, але з місцевого населення ніхто не постраждав: не було арештів, розстрілів. Повітова управа розпалася. о. Могильняк став головою Делегатури Українського Комітету, а я в нього секретаркою-друкаркою. Я вже розуміла, що є якась сила, яка керує порядком у м. Косові. З'явилося кілька хлопців-буковинців, часто заходив Сорук Микола, високий пристійний гуцул з Гриняви (пізніше я дізналася, що він був провідником ОУН), Шкондеюк Івась (згодом – сотенний, загинув в Яворові у 1945 р.).

 

Почався 1942 рік. У Косів прийшли німці. Я не змогла піти учитися в Коломию, як інші дівчата, бо батьки не мали можливості оплатити навчання. Тато був без роботи. Килими, якими він заробляв собі на життя, тепер нікому не були потрібні. Тому я змушена була працювати, щоб допомогти татові прогодувати сім'ю. В комітеті працівників ставало дедалі більше. Почали видавати виказки – аусвайси, які оформляв Український Комітет. До мене підходила Сальваровська Ліда, яку я знала ще зі школи. Часто бувала у них вдома, бо дружила з її молодшою сестрою Зенкою, зичила книжки. Я дуже любила читати і читала все, що мені потрапило в руки. Вивчала Шевченка, Франка, Л. Українку, Н.-Левицького, дуже любила А. Чайковського, Б. Лепкого. Захоплювалась історичною літературою, особливо творами про січових стрільців, про яких багато чула від свого тата. В сім'ї Сальваровських мені часто давали добрі поради на рахунок тієї чи іншої книжки, і їхній дім я відвідувала охоче.

 

Отож Ліда приносила мені знимки, на які треба було робити виказки. Головою комітету на той час став уже професор Когут. Я, як його секретарка, мала доступ до всього і, виписуючи виказки для населення, потай робила і ті, які приносила мені Ліда. Через деякий час Ліда почала давати мені друкувати листівки. Я їх із захопленням читала і передруковувала, залишаючись після роботи. В червні місяці Ліда запропонувала мені прийти на збори в хату до Генці Каплич. Там зібрались дівчата, віком старші за мене: Ліда Сальваровська, Нуся Павлик, Генця Каплич, згодом до них приєдналася Анна Андрусяк, а ще пізніше – Наталка Коник. Збори проводив старший чоловік на прізвище Фокшей Іван. Він сказав, що визвольна боротьба українського народу продовжується, і що ми будемо працювати поки що симпатиками ОУН – жіночої сітки. Попередив, що потрібно дотримуватись строгої конспірації.

 

 

Незабаром у нас почався ідеологічний вишкіл. Його проводила старша за віком жіночка з Буковини Мотря. Через багато років (у 1965 р.) я стрінула її в Караганді, де ми обидві працювали чотири роки в поліклініці. Потім її змінила Одинець-Галицька Артемізія Георгіївна, дочка священика зі села Розтік Вижницького району. Вона була провідницею Буковини. У 1945 р. потрапила у засідку, стрілялася, але невдало. Поранену, її забрали в лікарню, де вона втратила зір. Незрячу засудили і відправили відбувати термін у Караганду, в інвалідську колонію. Поступово зір почав повертатися до жінки. Звільнившись у 1958 р. з табору, вона відбувала висилку у селищі Долінка. Там вийшла заміж за Одинця Василя Овсентійовича, інваліда, що також відбував висилку. Сам він був родом з Київщини, а проживав на еміграції в Китаї, куди дістався із Зеленого Клину, а звідти – до нас, у Західну Україну, де в 1948 р. був заарештований і засуджений на 25 років.

 

Після ідеологічного ми пройшли санітарний вишкіл. Кожний раз збиралися в іншому місці, на Старому Косові, на Вербівці. Додому приходила пізно, коли в хаті уже всі спали. Двері відкривав тато і сварився, питав, де була. Викручувалась як уміла. Роботи ставало чимраз більше. Цілий день на службі, ввечері курси, друкувати мусила ночами. Я взяла машинку, яку ми мали в гуртку, додому. Вночі у своєму покоїку закривала коцами вікна, залазила в ліжко, клала машинку на ковдру, щоби менше стукала, і так друкувала. Одного разу вночі зайшов тато, оглянув усе і каже: «Тут більше не друкуй, бо на дорогу чути. Іди вниз, у великий покій, а я буду сторожити». І так тато, мій дорогий, милий тато, мені допомагав.

 

1 листопада 1943 р. ми складали присягу на вірність організації ОУН. Це відбувалось у хаті Наталки Коник, присягали дуже урочисто на пістолет, при свічці. Як поверталася звідти, помітила на дорозі наші пости – Гринюка Петра, Вінтоняка Романа, ще далі стояли хлопці з української поліції і стерегли нас.

 

Дні минали за днями. Головою комітету став директор школи Наняк Михайло, який відправив мене на навчання у Львів. Звідти через Український Комітет мене перевели в Бучач, в учительську семінарію. Але провчилась я там всього два тижні, одержала наказ вертатися в Косів, бо в сітці було багато роботи. Я вернулася додому і знову пішла на роботу в комітет. В кінці грудня в Косові, на віллі «Ядвіга», організувався від Українського Комітету юнацький табір. Я тоді вела юнацький гурток дівчаток і мене направили у той табір на вишкіл. Пішла зі мною Ірка Юсипчук і кілька косівських хлопців. А взагалі там були юнаки і дівчата з цілої області. Керували табором інструктори з Львівського Центрального Комітету. Там я подружилася з Зонею Німою з Галицького району.

 

 

Так пройшли Різдвяні свята, Йордан. І тут прийшов наказ усім роз'їжджатися, бо наближається фронт. Я повернулася в комітет, а там тривога – директор Наняк наказав підготувати всі документи до спалювання. Кілька днів ми в печах спалювали папери, а надворі вже ночами було чути канонаду. Німці щезали з міста. На зборах повітовий провідник Курява, пояснюючи обстановку, сказав, що скоро прийдеться іти в підпілля, оскільки фронт стрімко наближається, і незабаром русскі знову займуть Західну Україну. Вдома я про все розповіла татові, але він і так уже все розумів. Сказав, що на сей раз нам Сибіру не минути. Ми вже були за перших москалів у списках, але тоді нас не встигли вивезти. Вуйко Микола і ще багато людей змушені були виїхати на захід.

 

25 березня, вночі, до мене прийшли зв'язкові і передали записку від провідника Куряви. В ній було сказано забрати всі канцелярські прилади, друкарську машинку, ротаційний цикльостиль і все, що можна перевезти, повантажити на фіру і – в гори. З хлопцями, що приїхали, я пішла до директора, показала йому записку. Він не заперечував, лише попросив, щоби і його з жінкою взяли також у гори. Вдома я сказала, що піду на кілька днів і незабаром повернуся. Поїхали. Переночували в Яворові, а на ранок отримали вістку – в Косів в'їхали русскі танки. Нас повезли далі, аж у Жаб'є.

 

В Жаб'є було багато кутських дівчат і хлопців. До вечора нас всіх розмістили по квартирах. Мене і дівчину з Рожнова Наталку Пилип'юк завели в Красник до Гапчука Дмитра. Наталка (псевдо «Марина») була родом з Миколаївської області, 1923 року народження, мала закінчену десятирічку, розумна, начитана, дуже життєрадісна дівчина. Її тато був у січових стрільцях, залишився на Великій Україні і там одружився. Сім'я часто міняла місце проживання. У 1943 р. Наталка приїхала до родини тата в Рожнів і звідти пішла в підпілля. Загинула навесні 1945 р. на Буковині.

 

До нашого господаря часто приходив Білінчук Дмитро, який з групою легінів з 1940 р. опришкував у горах. Часто з ним на розмову приходив повітовий провідник Курява, місцевий активіст Федусь Уршежук (в кінці 1944 р. арештований, суджений на 10 років таборів, загинув на шахті у Воркуті), учасники повітового проводу, які приносили йому літературу, роз'яснювали мету нашої боротьби, пропонували перейти у відділи повстанців. Білінчук згодився. Зібрав сотню з місцевих хлопців і став сотенним «Хмарою». Його сотня брала участь у кількох боях з німцями в пограничних полонинах, слідкувала за мадярськими частинами, щоб ті не грабували населення, мала сутички з ковпаківцями, які весною 1944 р. переходили з Буковини на Делятин та Надвірну. У 1945 р. під час облав «червоної рубахи» сотня розпалася. Білінчук продовжував працювати надрайонним провідником СБ в сітці, виконуючи важливі доручення підпілля. У 1952 р. прийшов на конференцію ОУН в Шешори. Наприкінці роботи конференції оперативний відділ НКВД обскочив підпільників. Багато з них загинуло. «Хмара» попав живим у руки ворогів. В 1952 р. в Києві він був засуджений до розстрілу...