ДЗВІН САЛІНИ. Частина VIII. (Автор: Прокопець Марія)

опубліковано 21 квіт. 2015 р., 09:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 трав. 2015 р., 11:21 ]

ЦЮ ЗУСТРІЧ НЕ ЗІТРЕ З ПАМ'ЯТІ ЧАС

Був чудовий літній день. Червень... Літо розправляло свої широкі крила і заквітчало рясно луги, поля, сади – дзвіночками, конюшиною, червоними маками. В цю пору, останню неділю червня, ми, випускники ДДП 1975-го року, святкували нашу зустріч із нагоди 35-річчя закінчення вузу.

 

Організатори нашої зустрічі спланували програму так, аби вона була незабутньою, корисною, пізнавальною. І їм це вдалося. Наш маршрут проліг до святого місця на Добромильщині – до Саліни, де цього недільного дня вшановували пам'ять жертв сталінських поплічників.

 

Небо тихо плакало дощем, ніби хотіло змити бруд чорних діянь злочинців, а ми стояли, вражені почутим, і не могли повірити, до якої стадії людиноненависті могли дійти безбожні більшовицькі нелюди... Кожне почуте слово глибоко западало в серце. Мені здавалося, що ця земля і досі стогне, як і тоді стогнала, наприкінці червня 1941 року.

 

На очах – сльози, а в серці – біль та смуток, не лише в мене, а й у моїх друзів, що приїхали з Тернопільщини, Івано-Франківщини та Львівщини.

 

Мені хотілося відійти вбік, – відчуття, що тут, під землею, хтось стогне, – не покидало мене. Свята це земля, і місце святе, – незчулася, як прошептала ці слова впівголоса. І я подумала: "Яка зболена наша земля... Господи, а скільки таких салін ще є незнаних, нерозголошених? І як добре, що є на тій страдницькій землі люди, які крізь терни, страх та небезпеку зуміли по краплиночці зібрати страшну правду тих жорстоких днів, років та донести її до наших днів, до наших сердець".

 

Так, зустріч була незабутньою. І тепер ми, вчителі німецької мови, несемо правду своїм вихованцям. А братська могила височить і волає до нас: Господи, прости! Господи, спаси! Господи, збережи землю нашу. Нехай ніколи не буде місця на нашій землі таким братським могилам.

Ірина Винар-Фурдин, вчитель німецької мови ЛСЗШІ для дітей з важкими порушеннями мовлення, м. Львів.

 

*     *     *

Саліна формує і відповідне ставлення до ворогів народу, і любов та шану до борців за волю. САЛІНА – це одна з найбільш трагічних сторінок історії України, яка замовчувалася, фальсифікувалася та подавалася в перекрученому вигляді.

 

Мені, свідку подій, що відбувалися на Саліні у червні 1941 року, завжди хотілося, щоб правду про злочини комуно-більшовицького режиму, що творилися напередодні та у перші дні радянсько-німецької війни, зокрема правду про трагедію Саліни, знала наша громадськість, учнівська та студентська молодь і військовослужбовці Збройних Сил України.

 

 

Ми, члени патріотичного обласного відділення Всеукраїнського об'єднання ветеранів (ВОВ), спільно з педагогічними працівниками, представниками товариства "Просвіта" та молодіжних організацій Львова уже 5-ий рік поспіль великими делегаціями приїжджаємо на Саліну, щоб вклонитися пам'яті невинно убієнних, пізнати правду про те, хто був, є і залишається катом українського народу, формувати відповідне ставлення до ворогів української нації, плекати беззастережну любов до своєї, Богом даної, землі, материнської мови, культурних та християнських цінностей, глибоку шану до борців за волю України й славних національних героїв.

 

Кожен, хто побував на Саліні, пропустив через свою свідомість все те, що тут творили комуно-більшовицькі нелюди, назавжди залишаться патріотами України, а своїми враженнями щедро діляться із молоддю та всіма людьми доброї волі.

 

Обмінюючись думками про Саліну, у душі кожного із нас вирує щем і запитання: "Чому? За що?" Бо ці люди закатовані на Саліні, навіть ніколи не тримали зброї в руках, вони нікому не загрожували. Вони тільки вміли сіяти та вирощувати хліб,ростити патріотами своїх дітей, будувати, творити! І у кожного з нас утверджується переконання, що вони загинули тільки за те, що безмежно та палко любили Україну, мріяли про свободу та Незалежну, Соборну Українську Державу.

 

Сподіваємося, що у червні 2011 року – року 20-тої річниці Незалежності України та 70-их роковин масового знищення цвіту Української нації, заходи з достойного вшанування жертв комуно-більшовицького режиму відбудуться всенародно з участю органів влади всіх рівнів і не тільки на Саліні, а й у Дрогобичі, Самборі, Бібрці, Дем'яновому Лазі, Дубно, Умані, Биківні, Донецьку, Катині та інших місцях, де напередодні та в ході радянсько-німецької війни масово винищувалися найбільш свідомі та найактивніші українці.

 

Ця акція повинна набути широкого масштабу і пройти у всіх незалежних пострадянських країнах та державах, де проживає велика кількість української діаспори.

 

Як уже сказано вище, кожен, хто брав участь у патріотичних заходах на Саліні, не залишається байдужим та мовчазним.

 

Так член Львівської обласної організації ветеранів-патріотів України, учасниця поминальних заходів пані Любов Полум'яна (Берко) написала та неодноразово озвучувала перед членами товариства "Просвіта" і шкільною молоддю Львова патріотичний вірш, у якому висловила біль душі та закликала українців до єднання в інтересах розбудови рідної держави й ненависті до всіх поневолювачів України.

 

Досвідчена вчителька пані Анастасія Гумницька ознайомила громадськість з подіями на Саліні через газету Спілки політв'язнів "Нескорені" та у виступах перед вчителями-україністами Львівської області.

 

Майстер художнього слова пан Ярослав Матківський поповнив свій поетичний репертуар відповідною інформацією про події на Саліні.

 

Член Ради ветеранів пан Мар'ян Олексишин записав на диск повну програму скорботно-патріотичного віча, що відбулося на Саліні 28 червня 2010 року.

 

Відповідна інформація про трагедію Саліни, за нашими поданнями, друкувалася у "Ветеранському віснику" № 2, газетах "Україна молода", "Експрес", "Нескорені", " Шлях перемоги" та інших.

 

Я, свідок цих подій, ділився спогадами про Саліну на науково-практичній конференції, присвяченій Другій світовій війні, яка була ініційована обласним відділенням ВОВ і проведена спільно з Обласною державною адміністрацією.

 

Ми, члени патріотичного ветеранського об'єднання Львівщини, звертаємося до громадян України, молоді та всіх людей доброї волі: ПАМ'ЯТАЙМО! ДУМАЙМО! Шануймо героїчну та трагічну історію України, котра ніколи не простить злочинів, що творили окупанти всіх мастей та доморощені яничари на нашій Богом даній землі.

 

БУДЬМО ПИЛЬНИМИ! Вимагаймо суду над злочинною комуністичною ідеологією та її носіями!

 

СЛАВА УКРАЇНІ! СЛАВА ГЕРОЯМ, ЯКІ ВІДДАЛИ СВОЄ ЖИТТЯ ЗА ВОЛЮ ТА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ!"

 

Голова Львівського відділення ВОВ Ярослав Гірник, свідок злочинів комуно-більшовицького режиму напередодні та на початку радянсько-німецької війни 1941-1945 років.

 

*     *     *

А ось як пише про Саліну у книжці "Добромиль" пані Леокадія Курек-Град, виданій 2007 р. у Перемишлі (Польща) видавництвом Перемишльського Центру культури та науки "Замок":

 

"Добромильська сіль початково транспортувалася підводами до річкового порту у Турці, а далі річками Сяном, Віслою до Ґданська, а також на територію Мазовша та в Київ. Згодом її доставляли на Підляшшя та в Литву.

 

Про кількість видобувної солі з околиць Добромиля може свідчити той факт, що в 1603 році, в час повені на річці Сян, вода забрала з берегів Турки 8 тисяч бочок солі, приготовленої до сплаву річкою, а була то тільки частина запасів, згромаджених у цій місцевості.

 

Впродовж Сяну проходив так званий соляний шлях, в зв'язку з тим на його берегах було багато портів і магазинів із сіллю. Пристані солі знаходилися також у Перемишлі, Соснівці, Турці.

 

Сіль сплавлялася і Дністром на Русь. Транспорти солі доходили і на Наддніпрянщину, Волинь, у Словакію, Молдовію, Угорщину.

 

...Після розподілу Польщі зросло видобування солі на Саліні, що стала третьою за величиною копалень в Австрії, а якість солі, яку тут добували та виробляли, була на рівні якості бохенської.

 

...У той час були розбудовані варки солі, встановлено сучасні машинки для зелення солі, побудовано великі комори для її зберігання, а також приміщення для лікування дихальних шляхів. Лікуватися у Добромиль приїжджали з Польщі, Австрії, Угорщини та Словакії.

 

...Перед початком II світової війни в копальні на Саліні працювало понад 200 робітників, із них 20 працівників обслуговували тих, хто лікувався сіллю.

 

Інтенсивне добування солі на Саліні продовжувалося до початку німецько-радянської війни.

 

...У червні 1941 року добромильські соляні шахти стали місцем трагічного знищення людей різних національностей радянськими органами.

 

Вже в 1939 році на цілій окупованій території "радянськими визволителями" совєти приступили до масового вивезення родин на Сибір, а також масових арештів усієї інтелігенції, котру вважали найбільшим ворогом Радянського Союзу. Це була спеціально спланована робота зі знищення свідомих верств населення.

 

...У тюрмах і на шляху переселення загинуло кілька десятків тисяч українців, і поляків. Тюрми були переповнені вщерть. Так у Перемишльській тюрмі, розрахованій на 350 осіб, було вміщено 1600 в'язнів.

 

У час нападу німців на Радянський Союз, панічно втікаючи, совєти почали спішно винищувати людей у тюрмах, особливо політичних в'язнів.

 

...23 червня 1941 р. територія соляної копальні була повністю оточена військами НКВД, а всі в'їзні та виїзні дороги обставлені вартовими. Всі, хто проходив мимо, або хотів пройти на територію копальні, були ліквідовані.

 

...26 червня 1941 року сюди колоною привели половину в'язнів Перемишльської тюрми, а це – 800 чоловік, їх вели 16 солдатів під керівництвом сержанта Кривошеєва. З усіх усюд довозили тіла помордованих на грузових машинах, вкритих брезентом. Їх везли з Нижанкович, Хирова, Добромиля, а також з табору, що був у Передільниці.

 

...Виконавцями морду на Саліні були затуманені згубною ідеологією функціонери НКВД із Добромиля, а також конвоїри 233 полку НКВД 13-ої дивізії внутрішніх військ НКВД, руками яких у дні 23-26 червня 1941 р. в Добромильській Саліні страчено більш ніж 1600, а за іншими джерелами інформації – більше 3 600 осіб.

 

...Небагатьом свідкам чудом вдалося уникнути смерті та дати правдиві свідчення. Пережив повар Іван, який блукав кілька тижнів по лісах, поки не пристав до однієї родини в Бірчі, пережила жителька села Кропивник, якій вдалося втекти з території заводу, пережив житель із Добромиля, який одержав удар молотом у голову, уцілів мешканець Кальварії Пацлавської, якому куля зачепила голову і який, прийшовши до пам'яті, переліз через огорожу...

 

...Щоб затерти сліди жахливої нелюдської страти, військові розстріляли також і своїх солдатів, які виконували вбивства.

 

Було зроблено все, щоб затерти сліди жахливої страти: шахта, що стала могилою тисячам людей за одну ніч, зникла з лиця землі.

 

Але не було такої сили, щоб стерти з людської свідомості ПАМ'ЯТЬ.

 

І хоча нема в радянських архівах документів, які б свідчили про масове знищення народу, – фальшивим заявам більшовиків не вдалося сховати правду. Знищення народу на території Добромильської Саліни стало історичним фактом і не може бути забутим.

 

...Пройшло кілька десятків років і на місці соляної шахти, що стала могилою тисячам замордованих в'язнів, українці поставили пам'ятник "Семи хрестів", за проектом професора Львівської академії мистецтв Дмитра Крвавича, уродженця с. Княжпіль біля Добромиля, який ще дитиною брав участь у жалобних урочистостях на Саліні.

 

...У пам'ять закатованих у добромильських солеварнях поляків представники "Товариства жертв Перемишльських" і "Товариства любителів Львова та південно-східних територій" із Перемишля 19 серпня 1992 р. взяли землю з братської могили на Саліні і 17 вересня 1992 р. провели урочистості з посвяченням урни з землею та пам'ятної таблиці на символічному гробі, що на воєнному цвинтарі у Перемишлі.

 

Сьогодні солеварні, що стали місцем вічного спочинку поляків, українців, жидів та росіян, оберігає мертва тиша, а об'єкти солеварні знищуються і перетворюються в цілковиту руїну".

Переклав з польської мови Ярослав Гасуляк, м. Добромиль.

 

*     *     *

Анна Шепетик – член екзекутиви СФУЖО, член редколегії журналу "Українка в світі" (Торонто, Канада), відвідавши Саліну, теж залишила свої враження.

 

 

"Цього року (2010 (серпень)) я була учасником Річних Нарад СФУЖО, що проходили в Перемишлі.

 

Одночасно мала нагоду і велику приємність побувати в Добромилі, де проживає моя родина.

 

Я відвідувала Монастир Св. Онуфрія ЧСВВ і урочище "Саліна", які заслуговують бути зарахованими до числа святинь всеукраїнського масштабу. З великим зворушенням і трепетом я слухала розповіді своєї родички Галини про злочини військ НКВД, які вони вчинили проти патріотично налаштованого населення, а особливо інтелігенції.

 

Я безпосередньо торкнулася такої болючої історії мого народу. Однією зі сторінок є історія колись незнаного мені Добромиля, Перемишля, Дрогобича, але про які мені колись розповідав мій батько. В молитві, у спогадах година часу – екскурсії на Саліні перейшли як хвилина. Моменти цього пережиття залишаться в моїй пам'яті назавжди.

 

САЛІНА

На Саліні ніч темніє,

Сплять в могилі вічним сном.

Тихо-тихо вітер віє

І співає свій псалом.

Сплять в могилі дерном вкриті,

Мов на матерній руці,

Сплять в могилі сіллю вкриті

Наші славні земляки.

 

Саме такі слова зринають в моїй душі кожен раз, коли приходжу сюди на місце великої жертовності й одночасно трагічної долі наших земляків, що поклали на вівтар боротьби за майбутнє України своє життя. Приходимо сюди, немов на прощу, щоб причаститися часткою цієї великої жертовності наших краян. І коли шумлять прадавні смереки на могилі, вкритій дерном, прислухаємося до цього щорічного псалма, який немов співають душі замордованих українських патріотів. У кожному подиху вітру відчуваємо в душі щем і жаль, поєднані з бажанням передати нащадкам пам'ять про тих, які своєю кров'ю так рясно скропили добромильську землю.

Степан Святлош, історик, вчитель історії Добромильської ЗСШ

 

*     *     *

Дзвін Саліни відгукнувся болем у серцях багатьох людей – як знаних поетів, так і людей різного віку та професій, які побували на Саліні – вихлюпнувся поетичними рядками, котрі пропонуємо Вам.

 

Бринить сумна мелодія Карпат,

Пахуче літо і пекучий смуток,

Довіку синім горам не забути,

Як погуляв криваво "старший брат".

Німа печаль снігами зацвіла,

Схиляє пам'ять в розпачі коліна, –

Розіп'ята, скривавлена Саліна

До Бога руки й душу підняла.

 

Ольга Яворська, член НСПУ, с. Тур'є.

 

Саліно! Нестерпна муко!

Боле пекучий без меж...

Німа стоголоса розпуко –

Знову до себе зовеш.

 

Чорним обпаленим цвітом,

Дзвоном крізь дні та роки –

Летиш понад сонячним світом

Тугою – навіки.

 

Полум'ям свічки яскраво

Пам'ять у серці горить...

Червня кривава заграво –

Сотні раз проклята мить!

 

Молитвою, гострим словом,

Сльозою, вогнем у душі,

До нас промовляєш знову:

"Пильними будьте усі!"

 

Саліно! Нестерпна муко!

Народу тернистий шлях... –

Вкраіни кровава розпуко –-

Житимеш вічно в серцях!

 

25.03.2006 р. Марія Прокопець, член Всеукраїнського об'єднання письменників Бойківщини

 

САЛІНО МОЯ

Саліно моя, мати смутку й знемоги,

Чого лиш не бачила ти на віку...

До тебе проводять кроваві дороги,

Що сумно впадають в солону ріку.

 

Ти бачила біль і безвихіддя люду,

Який заганяли у пастку, до шахт,

І стогін, і кри", зойк й велику наругу,

Що й досі ще сниться тобі по ночах.

 

Саліно моя, ти іще не забула

Червневі події, початок війни –

Дороженька кров'ю облитая була –

До тебе ішли українські сини.

 

Ще довго, Саліно, тобі пам'ятати

Той образ жахливий, гнітючий, страшний,

Як в шахти соляні почали кидати

Весь світ український, ясний, молодий.

 

Ще довго, Саліно, ти чутимеш крики,

Що в муці долинуть до нас крізь роки...

А серце стискатиме смуток великий,

Бо тут спочивають сини і батьки.

 

Бо тут катували жінок з діточками,

Півмертвих кидали в розчинену сіль...

Невинні загинули в ній тисячами –

Лишивши нащадкам на пам'ятку біль.

 

Саліно моя, тих страхіть не забудем

Й стоятимуть в серці вони нам ножем.

Нащадкам про них ми розказувать будем

І пам'ять навіки про це збережем.

 

О братія і сестри, ровесники й друзі!

Скорботну молитву відмовмо за них.

Сьогодні чоло своє схилимо в тузі –

Героїв згадаємо мертвих й живих.

 

Тетяна Шпайхер, с. Солянуватка, 15.06.2001 р., уч. 10 класу, м. Добромиль.

 

НАД САЛІНОЮ ДЕНЬ ПРИГАСА...

Над Саліною день пригаса...

Разом з ним гаснуть в серці надії.

Лише жайвір поніс в небеса

Недоспівані пісні і мрії.

В страху вітер притих у кущах

І сховалося сонце за хмари,

Лиш дерева німотно той жах

Споглядаючи, сумно стояли,

Навіть лист не шелесне – застиг,

Лиш сльоза запеклася смолою...

І не знайде ніхто серед них

З того дня вже ніколи спокою,

Бо у ночі глухі навкруги

Буде чути розпачливі крики,

Через довгії роки вони

Проклинатимуть день цей навіки.

І напоєна кров'ю земля

Лиш здригалася в плачі німому…

Ні, вона не зуміє простить

Тої кривди страшної нікому.

Над Саліною клич журавля

Несе світу людський біль і горе,

Через гори високі й моря –

Час не зітре його і не зборе.

Марія Прокопець червень 1993 р

 

НАБАТ ПАМ'ЯТІ

Б' є в набат людська пам'ять

І загиблих всіх тіні.

Україні не даймо

Знову стать на коліна!

 

Кров злочинна понині

На руках, на одежі.

Тисячі на Саліні,

В шахтах тіл – цілі вежі.

 

Важкий спомин, тортури,

Плач дітей, голосіння.

Немов зламані мури...

Люд зазнав тут терпіння.

 

Навіть зранена птаха

На цей шурф не сідає.

Лиш мелодії. Баха

У повітрі витають.

- Пам'ятайте! – Лунає

Голос віщий повсюди.

Ми тут всі присягаєм:

- Більш такого не буде!

 

Б'є в набат людська пам'ять

І Саліна ридає.

Віск із свічок на камінь

Монумента стікає.

 

Ольга Віцик, член Всеукраїнського об'єднання письменників Бойківщини

 

БОЛЮЧА ДОРОГА

Народе мій! Українці мої! Чому Ваша життєва дорога була завжди вкрита нестерпно-колючим терням? Чому ті, що понад усе любили свій край, рідну Батьківщину, змушені були віддавати своє життя, щоб вкотре довести, що вони справжні сини українського народу? Скільки їх, тих тернистих доріг? Безліч. Та для мене найболючіша – дорога на Саліну... Скажіть відверто: "Чи доводилось Вам коли-небудь ступати по землі, по якій три з половиною тисячі наших земляків йшли на страшну пекельну смерть, самі не знаючи і не усвідомлюючи того?"

 

Часто приїжджаючи в місто Добромиль, щоб відвідати бабусю, ми неодноразово ходили туди, на Саліну. Пригадую день пам'яті в шістдесяті роковини від дня загибелі цвіту української нації, її еліти в соляних шахтах. Важко усвідомити той факт, що ті, котрі впродовж багатьох років сиділи в тюремних застінках за те, що

боролися за волю України, любили її, сьупали по дорозі смерті, прямували до ешафоту, з якого скидали в соляну ропу розстріляними, або живими…

 

"Гірко стогнала Саліна, плакала і ридала, коли в своє лоно солоне дочок і синів приймала" – пише у своїм вірші "Солоне лоно" моя бабуся з Добромиля – Ольга Віцик.

 

Ридала, бо ще довго, за свідченнями очевидців, двигтіла та рухалась маса людських тіл...

 

Щорічно все прогресивне українство, та і представники інших національностей, збираються для вшанування пам'яті жертв Саліни. Споруджено величний монумент, як символ пам'яті про закатованих. Сюди ніколи не заростає стежка. І свічка пам'яті нагадує усім про тих, які увійшли в безсмертя як національно свідомі громадяни, справжні патріоти.

 

У моїй пам'яті закарбувалася постать старенької бабусі, одягненої в український стрій, яка в свої 82 роки вистояла п'ятигодинний мітинг-реквієм із державним прапором у руках, з яким і приїхала на Саліну. Їй багаторазово пропонували стілець, щоб присіла відпочити, просили допомогти тримати національну святиню – проте вона не погодилась.

 

Пізніше ми довідались, що це була жінка з села Лібухова, що біля села Стар'ява, колишня зв'язкова УПА, борчиня за Незалежність України Настя Олексин.

 

Я звертаюся до своїх однолітків, до юнаків та дівчат, до всіх українців: "Назавжди збережіть пам'ять про тих, хто ціною власного життя здобував свободу. Нехай на скрижалях історії прийдешніх поколінь залишиться безсмертний подвиг українського народу, а муки, котрі він переніс, не допустять байдужість у нашу свідомість".

 

Маріанна Віцик, учениця 7-го класу

 

СОЛОНЕ ЛОНО

Гірко стогнала Саліна,

Плакала і ридала,

Коли в своє лоно навічно

Рідних синів приймала.

 

Босими йшли, по етапу...

Для чого? Куди? – Не знали,

Лише закривавлені ноги

В росах холодних ступали.

 

Цвіт нації на ешафоті

В'язали, стріляли, кидали –

Затрясся аж хрест на кивоті

Від злочинів тих вандалів.

Яким же словом назвати

Істот, що безчинство творили?

О, Боже, Пречиста Мати, –

Розкрий перед нами могили.

Хай хоч на старість побачать

Тих, що їх так мордували...

Не знаю, чи нарід пробачить

Підступи тих вандалів.

 

Довго ропа двигтіла,

Рухалась і шуміла

Від тих жертв убієнних,

Від маси людського тіла.

Ще декілька літ після цього

Знаходили тут людські речі...

І, вийшовши, там, на дорогу

Та добре розправивши плечі,

Я дала собі присягу

Навіки, надовго, назавше,

Набравшись завзяття й відваги,

Писати про тих упавших,

Що в тюрмах за правду сиділи,

Що волю для нас здобували

І що у соляних могилах

Насильно їх тут поховали.

 

Сьогодні ми клич засилаєм

До краю, до свого народу:

Навіки Вас запам'ятаєм,

Сини Українського роду.

За Вас всіх ми молимось нині,

Й завжди пам'ятатимем вічно

У нашій Вкраїнській родині

Тих, хто поліг тут трагічно.

 

Гірко стогнала Саліна,

Тужила, кричала, ридала,

Коли в своє лоно солоне

Дочок і синів приймала.

 

Ольга Віцик, вчителька Новоміської школи, м. Добромиль

 

НА САЛІНІ

На Саліні ніч темніє,

Сплять могили вічним сном...

Тихо, тихо вітер віє

І співає свій псалом.

 

Сплять могили, дерном вкриті,

Мов на маминій руці...

Сплять в могилі, сіллю вмиті,

Невідомі нам борці.

 

До цих слів народної пісні я дописав такі рядки:

 

Вже не встануть з шипу солі

До святої боротьби...

Але встали в гордій славі

Закатованих батьки.

 

Україна не забуде,

Пам'ятатиме завжди,

Як злочинно поступила

Рать Московської Орди.

 

Вудьте прокляті, катюги,

Що непрошені прийшли –

Сталіністи-кагебісти,

Згиньте, згиньте назавжди.

 

Мар'ян Чура, с. Нижанковичі

 

ПОЛИНОВИЙ БІЛЬ

(пісня)

Наші українські люди

Боролись за волю України –

їх убивали повсюди,

Кидали у шахти Саліни.

 

Приспів:

Саліно, Саліно – полиновий біль,

Саліно, Саліно – гірка твоя сіль,

Саліно, Саліно, полиновий біль.

 

Хмари закрили небо –

Плаче гірко Саліна,

Тут так молитися треба,

Щоб чула вся Україна!

 

Саліно, Саліно – полиновий біль,

Саліно, Саліно –гірка твоя сіль.

Саліно, Саліно, – полиновий біль!

 

Андрійко Бурлака, 8 років, м, Винники

 

ДУМА ПРО САЛІНУ

Поважний пан розповідав мені,

Що кожен рік приходить на Саліну,

Бо тут, в землі, у шахті соляній,

У сорок першому його татусь загинув.

 

Той пан тоді хлопчиною ще був,

Та добре пам'ятає оті днини,

 Коли багато земляків з округ

Колонами все гнали до Саліни.

 

Неправдою манили їх туди:

Одним казали, що буде зарплата,

А інших – мов на зібрання вели –

Фантазія була велика в ката.

 

Не знали і не відали вони,

Що отой шлях у їх житті – останній,

Що завтра сонце не зійде для них

І вже не буде радості світання.

 

І наступила ця остання мить.

По шестеро в шеренгу кат збирає,

А щоби швидше їм до шахт іти,

Багнетом людей в спину підганяє.

 

І аж тоді отямилися всі –

Чого ж то на Саліну їх зігнали –

Та було пізно відступати їм,

Назад вони дороги вже не мали.

 

Строчив, аж захлинався кулемет

І кров людська лилася безневинна

Цією кров’ю упивався кат –

Кричали люди, плакала Саліна.

 

О, Боже, милий, Матінко свята,

Таке не можна навіть уявити,

Щоби безвинні вигубить літа,

А після цього ще й на світі жити!

 

- Стогнала й ворушилася земля,

Ще кілька днів вчувались тихі звуки…

А потім їх поглинула вона,

Скатованих, приречених на муки…

 

Якраз в ті дні початок був війни.

Вбивали німці пострілом у груди,

Та не знущалися із жертв своїх вони,

Як кадебістські вивчені катюги.

 

Три тисячі п'ятсот людських життів

І стільки ж недоспіваного щастя...

Жива лиш пам'ять і народний гнів

І знищити цього вже їм не вдасться.

 

Щороку в червні сюди їдуть, йдуть

Пошанувати братську цю могилу.

Невинно убієнних пом'януть,

Принести квіти і молитву щиру.

 

І лине про них пісня в небеса,

Слова віршів отут про них лунають,

Й гірка сльоза бринить в людських очах,

І свічки пам'яті ніколи не згасають.

 

Вони живі, завдячуючи нам,

Про них і рідні, й друзі пам'ятають,

Лиш завдяки достойним землякам,

Щоліта до них гості приїжджають

 

Вклонитися могилам цим святим

І тим, хто не дає про них забути,

Й про звірства перших страшних днів війни,

Хто вміє добрим, мудрим, чесним бути.

 

Любов Полум'яна, м. Львів

 

НЕХАЙ ЗНАЮТЬ

Приходіть з усіх усюд в цю червневу днину

Й діточок своїх ведіть сюди, на Саліну.

Нехай знають наші діти про страшні події, -

Ті, що згинули, теж мали мрії та надії.

 

Не судилось їм здійснитись, бо ворог проклятий

Не дозволив повернутись до рідної хати.

Тож приходьте на Саліну, клякніть на коліна,

Щоб не було більш трагедій таких, як Саліна.

 

Людмила Волошин, червень 2010 р., с. Тернава. Мати сімох дітей, з якими щорічно приходить вклонитися пам'яті закатованих

 

ПРОСТИ

Тут стогін чути з надр землі,

А, може, дзвін тривожний неба?

О, ті, страшні червневі дні,

Забути вас повік не треба

 

Не змиє дощик цього бруду,

Із рук катів, що тут були.

Земля тремтить від болю люду,

Що ворог в землю схоронив.

 

Здається, дивляться в цю мить

З усіх сторін скорботні очі,

Що вірять: небо не змовчить

За душі, знищені впівночі.

 

Нема вам прощення, катюги,

Бо тут сини, мами, батьки...

Саліна стогне від наруги,

Як в ті жахливії роки.

 

Ми споглядаємо хрести,

Що піднялися в небо сіре...

І просим: "Господи, прости...

Прости за тих, що тут спочили.

 

Ірина Лапицька, село Міжинець, червень 2010 р.

 

ГЕРОЯМ САЛІНИ

Згадаймо минуле твоє, Україно,

Й сучасне побачимо в образі тім –

Ще й досі твої безіменні герої

Живуть повсякчасно у серці моїм.

 

Хто може забути солоні озерця,

Красу пречудову у ріднім краю?

А як заглушити ці болі у серці?

Безвинні герої, Вам честь віддаю.

 

Не зайде ще сонце твоє, Україно,

Бо нові герої в тім краю ростуть.

Дивися і слухай: нові покоління

У лави борців твоїх гордо ідуть.

 

Саліно, ти часточка болю Вкраїни,

Ти – рана пекуча на серці її –

Не сміймо забути розруху, руїни

І лоно кроваве святої землі.

 

Люба Венцик, село Поляна

 

*     *     *

Життя продовжується, але яким воно буде – залежить від нас самих.

 

Саліна, як і всі святі місця, що так щедро политі кров’ю народу нашого, чекають на Тебе, друже. Чекають, аби передати Тобі любов до правди, любов до справедливості. Іди до них, як на найважливішу у житті прощу, мовчки постій, вслухаючись у биття серця, і якщо ним, серцем, почуєш дзвін болю Саліни, зрештою біль всієї України, – зможеш повністю усвідомити, що сьогодні стараються нам не лише тіло – душу вбити, прагнучи, аби стали ми безродними каліками, без мови, без святої пам'яті, без віри, без гордості за свою волелюбну націю.

 

Вдумаймося! Чому за час, відколи Україна іде шляхом Незалежності, незважаючи на те, що повністю викрито страшні злодіяння більшовицької влади проти українського народу, чому народ дозволяє їй і надалі диктувати свої вимоги та, створюючи провокаційні ситуації, сіяти розбрат, ненависть? Чому? Невже ми ще не звільнилися від рабської покори та оков страху? Чи не маємо сили вдихнути на повні груди і голосно сказати:

 

"НІ – КОМУНІСТИЧНІЙ ПАРТІЇ!"?

Невже хочемо, щоб і наші нащадки пережили роки голодоморів, масового терору, гинули у тюрмах та в концтаборах? Захлиналися у соляних шахтах?

 

Невже допустимо, щоб український народ був стертий з лиця землі, згинув як нація?

 

"Не допустіть того – наказують могили мучеників. – Найвищий час, аби партія, котра так жорстоко розправлялася з народами, відповіла за всі свої злодіяння".

 

Цього вимагають душі мільйонів закатованих. Цього повинні вимагати і ми з Вами.

 

КПСС – НА СУД НАРОДІВ!

Протягом 70-ти років російська большевицька система експериментувала над людиною, суспільством, багатьма народами, що були насильно включені в кордони імперії.

 

Насилуючи природу людини, намагаючись убити в ній Богоданість-свобідну волю, КПСС прагнула перетворити людину в раба, механічного робота, який послушно виконував би її волю.

 

Маніпулюючи законами суспільного буття, КПСС намагалась змінити і саме суспільство, прищепивши йому уніфіковане мислення та стадні форми існування в умовах жорстокої диктатури.

 

Винищуючи цілі нації та їхню культуру, проводячи масові депортації людей і народів, змішуючи у котлі імперських територій, КПСС хотіла створити єдиний сов'єтський народ. І все це заради маніакальної "русской идеи" – панування над світом. І все це на очах одного покоління, як Вавилонська вежа, розвалилося, зазнало краху.

 

Провал комуністичного режиму – це політичний, економічний та ідеологічний крах теорії і практики російської еліти, "русской идеи", що прагнула встановити новий світовий порядок, розширюючи по земній кулі границі імперії. Ледь не половина людства пройшла через сатанинську модель російського пекла. Мільярди людей втягнуто в орбіту злочинної системи, а десятки й десятки мільйонів закатовано, аби продовжити її існування. І все ж система була приречена, а крах неминучий.

 

З політичної точки зору, з погляду теорії і практики зазнала невдачі спроба створити суспільний устрій – альтернативу національноо-християнським вартостям. Режим, який по ідеї мав виражати інтереси трудящих, виродився в монопольну владу комуністичної партії. Суспільний порядок, що його встановили комуністи, був задушливим і тоталітарним. В обмін на гарантії повного соціального забезпечення і зайнятості держава взяла на себе всю повноту влади в суспільстві, звільнивши від відповідальності навіть чисельну когорту дрібних чиновників-кар'єристів.

 

З економічного погляду зазнала краху система, яка, вийшовши з російського феодалізму, по суті продовжувала з однієї сторони той же феодальний устрій, особливо в сільському господарстві, і разом з тим сформувала ознаки державного капіталізму, не включивши в систему таких визначальних для капіталізму елементів, як ринок, приватна власність, фінансово-кредитна система, конкуренція. В результаті система виявилася нежиттєздатною, економіка – примусово-адміністративною, нерентабельною, а продуктивність праці настільки низькою, що один працюючий не міг утримати сім’ю. Тому функції влади полягали ще й в розподілі дефіцитного виробничого продукту. Виходило так, що виробник не міг скористатись плодами своєї праці – їх розподіляв партійний функціонер, влада якого ставала необмеженою, внаслідок чого загострювався соціальний антагонізм і, отже, загнивала ціла система.

 

З ідеологічного погляду вона зазнала краху як система безпрецедентної демагогії. На словах декларувалась соціальна рівність, на ділі існувала прірва між низами і верхами, проголошувалась рівність між націями, право на їх самовизначення – насправді панувало жахливе колоніальне ярмо, ідеологи оперували термінами "гуманізм", "права людини", на практиці застосовувався найлютіший терор, а по відношенню до поневолених народів – жорстока політика геноциду. Особисті свободи не передбачалися навіть у теоретичних догмах. З лексикону політичних цінностей було викреслено саме слово "правопорядок" . У зв'язку з цим хочеться навести слова видатного німецького філософа Карла Ясперса, сказані ним ще 1964 року: "Злочинною державою є така, яка в принципі не створює і не визнає правопорядок. Те, що називається правом, і що ця держава породжує в потоці законів, є для неї засобом для упокорювання народу, а не чимсь таким, що вона сама поважає і чого дотримується. Вона хоче за допомогою сили змінити людей і підкорити собі все людство". Вважаємо, що якраз в цьому намаганні "за допомогою сили змінити людей і підкорити собі все людство" і полягає злочинна, людиноненависницька суть комунізму і його "ордену меченосців" – комуністичної партії".

 

Ми глибоко переконані, що суд народів над комунізмом неодмінно відбудеться. Зло мусить бути покаране. Кожен конкретний народ, який постраждав від комунізму, вправі висунути йому свої звинувачення. І серед головних звинувачувачів комуністичного режиму та його опори – комуністичної партії буде, без сумніву, український народ.

 

На совісті КПСС-КПУ особливо страшні злочини проти українського народу. Це насамперед організація підступної війни проти незалежної Української держави в 1918-1920 рр., коли большевицькі головорізи потопили в крові Українську Народну Республіку. Не сміємо забувати, що активним помічником у цій кривавій вакханалії, яку організували в Україні московські большевики, були доморощені "українські" комуністи.

 

Величезним злочином КПСС-КПУ була ліквідація демократичних свобод і заборона діяльності політичних партій, закриття опозиційних газет і видавництв, заборона вільної думки, свободи слова, демонстрацій і страйків. Далі в переліку злочинів комуністичної партії слід назвати:

 

- організацію масового терору проти інтелігенції, духовенства, учасників голодних бунтів, повстань на селі тощо, який не вгасав в Україні впродовж 20-х рр.;

 

- створення репресивних органів – ОГПУ-НКВД- КҐБ, які знищили десятки мільйонів громадян України;

 

- організацію тисяч величезних концтаборів (Соловки, Воркута, Колима), які за кількістю спецпоселенців перевищували кількість усього населення багатьох європейських країн. Тільки з України туди було виселено понад 10 мільйонів осіб;

 

- геноцид проти українського народу шляхом організації штучних голодоморів 1921-1922 рр., 1932-1933 рр., 1947 р. Особливо нечуваним у світовій історії був голодомор, організований комуністами 1932-1933 рр. Цей голодомор був свідомим, планомірним етапом геноциду, викорінення української нації, яке віками здійснював московський імперіалізм. Але його специфіка полягала в тому, що практичне здійснення винищення українського селянства було довірене саме комуністам, і саме на їх совісті мученицька, голодна смерть 10 мільйонів українських селян.

 

Під безпосереднім керівництвом компартії і руками комуністів здійснювалися:

 

- насильницька колективізація, так зване розкуркулювання, знищення господаря землі, перетворення селянина на комуністичного кріпака, що призвело до тотального знищення сільського господарства;

 

- масові репресії і розстріли української інтелігенції в 30-х роках, знищення інтелектуального потенціалу народу: розгром Всеукраїнської Академії Наук (так звана справа СВУ), розстріли понад півтисячі письменників, сотень тисяч вчених, науковців, учителів, лікарів, діячів культури;

 

- ліквідація на початку 30-х років УАПЦ у Східній Україні, знищення християнських устроїв суспільства, руйнація 90 відсотків храмів, репресії і вбивства тисяч священиків;

 

- пограбування і вивезення з України художніх цінностей з маєтків української аристократії, музеїв і храмів; свідоме знищення найбільших святинь українського народу – Успенського собору Києво-Печерської Лаври та Михайлівського Золотоверхого собору;

 

- організація нечуваного терору на західноукраїнських землях в до- і повоєнні роки: нагла мобілізація майже мільйона чоловіків до лав Червоної армії; масова депортація (понад 600 тисяч осіб) населення західних областей у Сибір і Казахстан;

 

- звірячі убивства тисяч і тисяч українців заради самих убивств панічно відступаючим окупантом у червні 1941 р. у Самборі, Дрогобичі, Бібрці, Золочеві, Комарно й особливо у Львові та Саліні свідчили про люту ненависть до українців, а рівно ж про те, що окупант вже не збирався повертатися в Україну;

 

- насильна ліквідація УГКЦ, арешт і депортація в Сибір тисяч греко-католицьких священиків, ченців і монахинь; фізичне винищення єпископату УГКЦ; передача всього майна розстріляної Церкви большевицькій православній церкві;

 

- планомірний вивіз із України молодої робочої сили на так звані "стройки коммунизма", на казахстанську цілину, на газопромисли і лісорозробки Сибіру;

 

- організація етноциду українського народу шляхом свідомого, планового змішування населення різних республік СССР; завезення в межі України мільйонів росіян та представників інших тюрко-фінських племен;

 

- нищення української національної культури шляхом насадження єдиного ідеологічного кліше, так званого "соціалістичного реалізму" в літературу, театр, образотворче мистецтво; перманентне вивезення в імперські центри особливо талановитих представників української технічної та творчої інтелігенції;

 

- господарське пограбування України, перетворення її економіки в колоніальний придаток промислово-аграрного комплексу імперії, мільйони доларів, відібраних у нашого народу для фінансування розкішного життя компартійної еліти в країнах Азії, Європи, Африки й Латинської Америки; доведення України до екологічної катастрофи; знищення тисяч сіл, залиття чорноземів штучними морями; злочинна хімізація і меліорація;

 

- будівництво явно недосконалих атомних електростанцій у життєво важливих місцевостях України; допущення страхітливої катастрофи на Чорнобильській АЕС і приховування її смертельних наслідків від народу, жертви Чорнобиля – це жертви злочинної діяльності комуністів; першотравнева демонстрація 1986 року в радіоактивному Києві – вершина людиноненависницького здичавіння верхівки КПУ;

 

-висилка в Афганістан тисяч синів українського народу, які полягли за чужі інтереси московської імперії.

 

І, нарешті, намагання комуністичних недобитків на чолі з симоненками та іже з ними знищити незалежну Українську Державу і знову кинути український народ у смертельні обійми московського імперіалізму.

 

Ми пунктирно зупинилися тут лише на основних злодіяннях комуністичної партії щодо українського народу. Мартирологія України в XX ст. повністю лягає на совість большевицьких вождів. Можна тільки здогадуватися, що чекало б на Україну, якби привидові комунізму знову вдалося стати реальністю на нашій замученій і обкраденій большевиками Батьківщині. Досвід зі знищення цілих класів і народів у комуністів величезний. Комуніст при владі – кінець Українській Державі; комуніст при владі – загибель української нації. Тому кожен, кому дорога честь, свобода і незалежність українського народу, повинен рішуче протистояти намаганням реанімації комуністичної ідеї, спробам реставрувати КПСС. Ми повинні добиватися того, щоб комуністична ідея і її практика дістали справедливу оцінку свого україножерства на черговому Нюрнберзькому процесі, щоб більше ніколи на нашій українській землі не запанувало людиноненависницьке, антихристиянське зло, ім'я якому – комунізм.

 

І ще одне. Ми маємо, окрім констатації фактів, винести із цих злодіянь проти нашого народу ще декілька уроків:

 

- недавні вибори в Росії засвідчили, що ментальність росіянина залишилась імперсько-шовіністичною, агресивною, і більшість із них готова знову пролити море крові задля своїх імперських амбіцій.

 

Комуно-імперська Росія скоїла проти людства, й особливо проти українців тяжкі злочини.

 

Сьогодні Росія є спадкоємницею цих злочинів, проте ні в російській державі в особі президента, ні в російської інтелігенції, ні в російському суспільстві в цілому не витворилось почуття провини, як це мало місце в Німеччині після Другої світової війни, коли німецький народ на очах всього світу вибачився за злочини проти євреїв, поляків, українців та інших народів. Єльцин не став на коліна в Києві з виявом провини, каяття і вибачення, як це зробив у Варшаві Віллі Брандт.

 

Вони приїжджали в Україну або як господарі, або з метою нових імперських зазіхань, готові коїти нові злочини проти нас.

 

УКРАЇНЦІ – БУДЬТЕ ПИЛЬНІ!

 

Іван Гель