ДЗВІН САЛІНИ. Частина IV. (Автор: Прокопець Марія)

опубліковано 13 квіт. 2015 р., 09:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 квіт. 2015 р., 11:00 ]

СВІДЧИМО

"Я, ЄВСТАХІЙ ПИСАРИК, СТВЕРДЖУЮ..."

Той дивовижний день запам'ятався на все життя. Сповнений він був багатозначущої символіки. Але зважте самі... Ми (я, Йосип Лось, викладач факультету журналістики Львівського університету, Ігор Гулик, ведучий телепрограми "Аргументи" на Львівському телебаченні та телеоператор Володимир Бєлов) шукаємо вулицю Карла Маркса у Добромилі, де мешкає "ОТОЙ ЧОЛОВІК". Сіється дрібний дощик. Незатишно надворі. Та ще й на душі "щось дряпає": а раптом нас "засікли?", от зараз. За поворотом підійдуть та й заарештують, чи, в кращому випадку заборонять навіть наближатися до цього будинку, куди, власне, "постороннім" заборонялося заходити понад сорок років. Адже то було не сьогодні, ні, то був 1989 рік, коли окупаційна влада та її ревні слуги були ще сильні. Отже, йдемо та розмовляємо стиха.

- Не віриться, що в цьому затишному містечку, яке примостилося коло самісіньких Карпат і кордону, є вулиця з такою назвою. До чого тут Карл Маркс?

- Та, либонь, до того, що його слово започаткувало всі ГУЛАГи...

- А як нас не пустять на поріг? Бо ж звідки йому, Писарикові, знати, що ми, журналісти, прийшли до нього з відкритим серцем?

 

Побоювання справдилися частково. Коли ми постукали у вхідні двері, нам довго не відкривали, хоч чути було, що в хаті хтось є. Нарешті почувся тихий стривожений голос: "Хто там?" Кажемо, як є: "Ми до вас приїхали зі Львова, з телебачення. Будьте ласкаві, відчиніть двері, не бійтеся". І ось перед нами стоїть поважного віку жінка, напружена – це видно по очах, які пильно вдивляються в незнайомих їй гостей, – але добра, стримана, поважна.

 

"Ви питаєте про мого Стаха?". "Так, ми спеціально приїхали до нього зі Львова". "Але ж... – і очі жінки зволожилися – його немає. Він хворий, зараз лежить у лікарні".

 

Ми делікатно з'ясували, що саме її чоловік, Євстахій Писарик, є тим, хто "вибрався із пекла". А потім вже не йдемо, ні, біжимо чимдуж у лікарню. Доволі легко знаходимо палату, у якій перебуває Писарик. Кажемо, хто ми, і просимо медичну сестру викликати його в окрему кімнату для розмови і фільмування. "Майте на увазі, – попереджає молода чемна медсестра, – він практично не чує. Мусите говорити голосно, просто до слухового апарата". "Гаразд, аби тільки вдалося його розговорити".

 

Євстахій Іванович Писарик – поки що єдиний відомий нам свідок, який залишився живим під час розстрілів у Добромильській в'язниці, вчинених енкаведистами у ніч з 24 на 25 червня 1941р. Щасливий збіг обставин і сильна воля допомогли йому вибратися з самого пекла. Після цієї Варфоломіївської ночі чоловік частково втратив слух, та й роки роблять своє, але пам'ять його добре зберігає те, про що він нікому не міг розповісти за життя.

 

Нарешті Євстахій Писарик перед нами. Високий, марний, дуже сутулий. Голова втягнута в плечі – і звідси наче із-за "фортеці" реагує на навколишнє. Ми зустрілися очима. Довго не зводили їх один із одного. Нарешті з глибини змордованих, але безмежно добрих очей Писарика, очей, що, здається, увібрали досвід усього цього зашарпаного світу, благородного і спідленого водночас, – зблиснув промінчик довіри.

 

Боже милосердний, скільки літ ця Людина мусила ховати в пам'яті, в отих згорьованих очах пережите! А тепер нарешті проривається і з глибин споминів виринають картини... пекла... Ми не будемо переповідати того, про що нам повідав Євстахій Писарик. Бо хіба можна адекватно передати лють енкаведистів, смертельний жах сотень людей, яких косили автоматами, розтрощували прикладами гвинтівок і сокирами, розпорювали багнетами? Хіба зойки, ріки крові, бруд і бридотну мову "освободителя" перекажеш так, як запам'ятав, "припік" собі до усього єства чоловік, якого Господь залишив свідчити...

 

Ми знімали відеокамерою, а Писарик все говорив, говорив... То був шок для мільйонів глядачів. А особливо кадри, коли Євстахій Іванович жестами відтворював "гарячкову роботу" катів: «Били людей по голові і – чи мертвих, чи напівживих – до ями, до ями. »

 

Скільки ПРАВДИ було в словах, жестах, усій поставі цього єдиного свідка! Воістину, ніщо не минає безслідно. Господь зберіг його, щоб правда промовила переконливо, виразно, з усім болем та засторогою. Про долю Писарика згодом писали газети. Запис його життя, поневірянь, його спогадів про трагедію Саліни, що стоїть в одному ряду з трагедіями Освенціма, Биківні, Бабиного Яру, Бухенвальду, Воркути, Колими, десятками інших місць масової заглади (загибелі) людей, містить відшліфовані фрази, розмірений плин розповіді. Та за кожним словом Євстахія Івановича кожний, хто не втратив сумління й пам'яті, вичитає долю нашого народу. Подаємо цю розповідь без скорочень:

 

- Я, Писарик Євстахій Іванович, 1914 р. н., проживаю постійно в місті Добромилі Старосамбірського району, при вулиці Карла Маркса, 14. Маю жінку, два сини, дві дочки, шестеро онуків. Тепер живу разом із жінкою та дочкою.

 

Хлібом-сіллю, квітами ми зустрічали день 17 вересня 1939 року. Та ніколи не думали і не гадали, що настануть такі несправедливі та жорстокі репресії.

 

Ще перед початком Другої світової війни працював я їздовим на Добромильському сільзаводі (по-тодішньому – "на Саліні"), розміщеному на південно-західній околиці міста, серед фруктового саду, пахучих соснових, смерекових, ялинових дерев і безлічі кущів шипшини, глоду, цілющих лікарських трав та іншої корисної рослинності. Другого дня після початку війни – 23. 06.1941 року на територію сільзаводу до глибокої, коло 100 метрів, соляної шахти, розташованої у саду заводу, війська НКВД стали звозити на вантажних автомашинах безліч убитих людей і скидати їх до цієї шахти. Багато очевидців-добромильчан, у тому числі і я, бачили все це. Допомагав військам НКВД тодішній директор сільзаводу Прокопйов, який надів форму енкаведиста. Після війни він працював у м. Долина на Івано-Франківщині.

 

На третій день після початку війни, 24. 06.1941 р., сільзавод уже не працював, бо була велика паніка, відступали совєтські війська. Того дня я був на полі, недалеко сільзаводу. Пас худобу. Всюди бігали енкаведисти і арештовували свідків. Арештували і мене, та завезли в тюрму (у міліції, що була в центрі Добромиля). Зразу вночі почалися масові розстріли арештованих, які все прибували і прибували та заповнювали камери першого та другого поверхів тюрми. Там же на сходах між першим і другим поверхами їх і розстрілювали. Потім стягали трупи у двір і скидали у заздалегідь приготовлену яму, яку потім засипали землею. Так, щоби не залишилося слідів. Камери були переповнені. Була і жіноча камера.

 

Дійшла черга і до камери на другому поверсі, в якій сидів я. Коли відчинили двері нашої камери, а була глуха ніч, темно, – люди навалилися на двері, стали розбігатися хто куди. Енкаведисти зразу відкрили по в'язнях вогонь. Багато вбитих і поранених впало в коридорі і на сходах.

 

Я попав на спід (нижня частина, дно) і зразу почув щось гаряче коло вуха, аж волосся біля вуха прилипло.

 

Стали стягати у двір побитих і поранених до ями. Я лежав нерухомо, як труп, біля вуха стало ще більше текти, шуміло в голові. Я став немов недочувати на одне вухо. Скориставшись нагодою, що нікого з катів не було близько (вони потягли чергові жертви), я виліз з-під решти трупів, що були на мені, і тихо, бо був босий, поліз сходинами на горище. Там знайшов маленьке віконце, через яке виліз на дах будинку міліції, звідси по водостічній ринві – на високу муровану стіну-мур, що йшов навкруги подвір'я міліції. Проповз по цьому мурі до прибудованої стайні сусіднього з міліцією будинку, виліз на дах стайні і стрибнув на купу хмизу, що лежав біля стайні, і втік з того пекла-побоїща. Посидів ще трохи в стайні, а як стрілянина стихла, темними вулицями і провулками дібрався додому. Переховувався аж до приходу німців, які прийшли в Добромиль на п'ятий день війни, без бою.

 

Про ці розстріли стало відомо всім, німці відразу дізналися про розстріли в тюрмі і про трупи, яких скинули в соляну шахту. Німці дозволили родичам і знайомим розкопати яму на подвір'ї в'язниці і поховати своїх близьких. Невпізнані похоронені на міському цвинтарі. Потім розпочалися арешти єврейського населення. Через кілька днів німці мобілізували чоловіків і разом з арештованими євреями пішли до соляних шахт. Євреї витягали вбитих, а власники підвод перевозили замордованих зі соляної шахти для захоронення у братській могилі, яку викопано на відстані одного кілометра на південному заході від вказаної шахти, на горі в лісі, на галявині, поблизу каплички та іншої соляної шахти. Та витягти всіх не вдалося, шахта була дуже глибока, трупи просякнули сіллю і останки розлізалися на частини. Вдалося видобути та перезахоронити кількасот загиблих. Решта, дуже багато, залишилися спочивати вічним сном у цій соляній шахті. Частина людей була вбита сокирами та іншими гострими предметами. Це, мабуть, були жертви, яких пригнали під конвоєм НКВД, бо на стінах будинку, куди їх заводили (а заводили їх і в приміщення церкви, що на території сільзаводу.–- М. П.), залишилася кров.

 

Могила у лісі, де перепоховано тіла, витягнені з шахти. Липень 1941 р.

 

На другий день після перезахоронення люди з Добромиля та навколишніх сіл поставили великий дубовий хрест із розп'яттям Христа біля цієї шахти в саду та посадили чотири черешні, помолились, а над братньою могилою насипали високий двоярусний курган, на якому також поставили дубовий хрест.

 

Третього дня тисячі народу разом зі священиками прибули до могили-шахти, де відбулася велика Служба Божа і панахида за невинно помордованих сталінськими посіпаками людей.

 

Були фотографії з цієї процесії, але я не міг їх розшукати. Можливо, що вони у когось є, або ще не виявлені, або просто люди бояться їх показати. Той перший хрест, що над соляною шахтою в саду люди поставили в кінці 1941 року, над шахтою, де скидали тисячі невинно замордованих, стоїть і зараз. Він стояв довгі роки і ніхто його не зачіпав, і не нищив. Навколо нього був парканець, посаджені біля хреста черешні виросли великі, з часом хрест підгнив та похилився. Знайшлися дбайливі люди і на початку 70-их років прив'язали його товстим дротом до черешні. Шахта-яма, де залишилися останки закатованих, поступово заросла травою, парканець завалився, але первісний хрест зберігся. Його обов'язково треба зберігати, як трагічну пам'ятку-реквієм.

 

 

 

 

На місці шахти, що стала могилою тисячам у 1941 році, поставили дубовий хрест

 

Другий хрест на могилі перезахоронених із соляної шахти в лісі – понад 250-300 чоловік, чотири рази сталінські посіпаки викидали з братської могили, а саму могилу розкидали. Останній раз у 1984 році. В липні 1989 року могила була впорядкована громадськістю Добромиля та його околиць. Зроблено до могили кращий доступ, розчищено прилеглу територію від бур'янів та непотрібного дикого чагарника. Поставлено новий великий дубовий хрест, на якому вивішено терновий вінок і багато вінків з живих квітів. З боку могили встановлено нову меморіальну дошку. Так само огороджено і першу могилу на самій шахті.

 

У липні 1989 року була організована велика процесія людей, що прибули на цю могилу, щоб провести мітинг, відправити молебень та вшанувати пам'ять жертв сталінізму. Прибули і священики, але старосамбірські власті та прикордонники, викликані тією владою, не допустили священиків, мовляв: "погранзона, в'їзд заборонений". Священики повернулися, а люди пішки по лісових стежках дійшли до могили, де провели мітинг, помолились, а хтось вивісив на сосні синьо-жовтий прапор. Хоч це місце і було оточене прикордонниками і міліцією, але народ – сила, народ непереможний, він своє зробив.

 

Мені вже пішов 76-ий рік. Почуваю себе недобре, часто хворію, цілком оглух, тому для розмови постійно користуюся слуховим апаратом. Слух у мене був порушений ще тоді, у тюрмі, в 1941 році, коли я виліз з-під трупів розстріляних. Останні 15 років я вже повністю глухий. Весь час після війни мене через поганий слух ні в армію, ні на фронт у 1944 році не брали. Я працював ковалем у артілі, а потім у колгоспі, аж до виходу па пенсію.

 

Про сталінські репресії у Добромилі я хоч і знав, але ніде і нікому не розказував, бо не хотів вдруге попасти за ґрати, а тепер я розповів все наболіле, як воно в дійсності було. Розстріли в Добромильській тюрмі та на сільзаводі відбувалися під безпосереднім керівництвом працівника Добромильського районного відділу ВС Хлєбова і при участі тодішнього директора сільзаводу Прокопйова.

 

Я пам'ятаю деякі прізвища людей, які були розстріляні в 1941 році в Добромильській тюрмі:

 

Войтович Федір, уродженець с. Губичі біля Добромиля,

Шатинський із с. Ляцко,

Гера Іван з того ж села,

Римарович Болеслав, уродженець Добромиля,

Курчак М. з Добромиля, відомий слюсар з ремонту різних машин та обладнання,

Возьний Микола Григорович, уродженець с. Ляцко (Солянуватка) біля Добромиля.

 

Інших не знав, хто вони і звідки.

 

Добромильський сільзавод, що випускав доброякісну сіль, і по цей час не працює. Всім зрозуміло, з яких причин. Як же він міг працювати, коли в соляних шахтах залишилося безліч невинно закатованих людей?

 

Після війни завод перепрофілювали на лікувальні установи, а з 1987 р. там знаходився пансіонат Львівського виробничого об'єднання "Полярон".

 

Отака розповідь... Через деякий час Євстахій Писарик відійшов від нас навіки. Його зболені, але невимовно добрі очі вже не побачать більше пречудової краси Передкарпаття, отих пагорбів, де шумлять верховіттям смереки та ялини, а пахощі дерев, цілющих трав постійно нагадують нам, що маємо берегти оцю незбагненну красу Божого світу, яка неначе промовляє до нас: "ЛЮДИ, БУДЬТЕ ЛЮДЬМИ!" Він виконав свою місію – зберіг у пам'яті кожну мить страшної трагедії, що сталася серед дивовижної природи, під благодатним літнім сонцем 1941... Він зберіг найголовніше – гідність і благородство душі, яка променіла чистотою помислів і правдою – в понівеченому тілі.

 

Один він, як представник, як речник кількох тисяч замордованих у Саліні сатанинською системою, виходить наперед і промовляє на суді народів:

 

- Саліна має тавро – серп і молот. Сатана, втілений у діяння тих, хто зрікся Бога та рідної матері. Він – кочівник, прийшов на нашу пречудову землю, щоб сплюндрувати її, щоб витіснити з неї нас, українців-працелюбів, які багато тисяч літ плекають кожний пагорб і долину. Тож навчімося, нарешті, вчасно розпізнавати сіячів отрути, людиноненависників, фарисеїв. Ми з Божою поміччю вижили як нація, зберегли своє єство, зберегли українство. Передаймо своїм дітям, своїм внукам пам'ять про нашу славну землю, про ошукану долю теж не забуваймо, як і про наші помилки, промахи, що їх постійно використовує підступний ворог. Зберігаймо людську і національну гідність, будьмо відповідальні за все, що робиться довкола.

 

Маємо затямити раз і на все: відплата за свідомо скоєне – неминуча. Правда перемагає неодмінно.

Йосип Лось

 

ТРАГЕДІЯ СІМ'Ї

Війна. 1941 рік, 22 червня, неділя. Ранок був похмурим. Високо в небі було чути гул важких літаків – бомбовозів. Люди збиралися невеликими групами, напівголосно розмовляли. Незабаром почали їхати вантажівки, з'явилися машини з пораненими, всім стало ясно – війна. Панував неспокій, якась тривога. В другій половині дня по дорозі до Нижанкович наближалася велика колона людей. Це були політв'язні Перемишльської тюрми. їх вели війська НКВД у синіх шапках, по два кроки один від одного, тримали гвинтівки до готовності, неначе огорожа. Вони були люті, кричали, били в'язнів, як хтось відставав.

 

Мене вразило таке: двоє молодих високих в'язнів вели під руки ледь живого, хворого побратима-в'язня. Я вдивилася в тих молодих двох мужчин, у яких обличчя були мужні, завзяті, й упізнала одного з них, недавно такого красивого, життєрадісного, а зараз змученого молодого чоловіка років 30-ти. Це був Крок Михайло з села Кормановичі, недалеко від Нижанкович (тепер – Польща). В'язень, котрого волочили, був горбатий, малий зростом, певно дуже хворий, висохлий, але вони, побратими долі, не покидали його. Це перешкоджало колоні рухатись вперед. Підтягнули його дві хати далі від нас, енкаведисти витягнули його з колони в рів і розстріляли, тіло кинули у вантажівку і повезли. Я крикнула: "Михайле!" Він оглянувся, безпорадно підморгнув мені і пішов вперед зі своїми приреченими.

 

Батько мій був швець, у нього вчились хлопці ремесла, один із них був Михайло Крок з села Кормановичі. Він був високого зросту, вродливий, дуже вихований культурний хлопець. Три місяці, як одружився, коли його заарештували. Нащадків його не залишилось.

 

Всю колону людей, котру вели, знищили в Добромилі. Їх били молотками, кидали в соляні шахти, наповнювали колодязями трупи. В четвер вже всі знали про колону, яку жорстоко знищили па Саліні. Вістки рознеслися довкола. Люди стали шукати своїх рідних, які сиділи у тюрмі в Перемишлі.

 

Прийшла до нас і вся родина Кроків. Прийшла старенька заплакала мати, прийшов батько, сивий Назар Крок, тільки хитав головою, прийшла жінка, котрій не було ще і двадцяти років, прийшли сестри Марійка та Катруся. Усі гірко ридали, слухаючи наші розповіді. Вони розказали, що старший син Олекса також сидів у тюрмі в Перемишлі з Михайлом, коли почалася війна. Їх зранку вивели на подвір'я, розділили. Олексу повели в колоні на Медику, а Михайла – на Добромиль. Колону, яку вели на Медику, обстріляли німці, в'язні лягли на землю, енкаведистів перестріляли. Олекса залишився живим, про що опісля розповів батькам, а Михайло загинув на Саліні.

 

Ходили на Саліну рідні не один раз, там витягали трупи, котрі вже розкладалися, впізнати Михайла не вдалось, без сумніву він загинув па Саліні з усіма.

 

Сестра Михайла Марійка живе в Пустомитах коло Львова. Батьки Михайла повмирали, батько Назар похований в Нижанковичах (їх переселили в 1946 році). Залишились нащадки: Олекси син Богдан і дочка живуть там же.

Ольга Чупіль, смт. Нижанковичі

 

ДОВГООЧІКУВАНА ЗУСТРІЧ

Пана Володимира я шукала ще з того часу, відколи почала пошукову роботу свідків страшних злодіянь на Саліні, коли, ще тоді, дехто обережно натякав: "Ще десь у Польщі є два живі свідки, але ніхто не знає, де". Та і хто вони – так і не вдалося дізнатися. Люди мовчали. Довідалась тільки, що ці хлопці, Владек і Янек, спішно виїхали в Польщу і з того часу не поверталися додому. Зрештою, один із них у 1956 році приїхав в Україну, та його наступного дня викликали в міліцію – і він відразу ж спішно виїхав. З того часу більше не з'являвся у Добромилі. Тож мрія зустріти колись тих хлопців була лише мрією, бо як у Польщі знайти їх, коли навіть прізвища невідомі?

 

Після виходу в світ книжки "Саліна" до мене почали звертатися люди, в пам'яті яких були ще живі ті страшні спогади і які відважилися дати свої свідчення, бо впевнилися, що кари за пам'ять не буде, як і не буде вороття того страшного часу, коли страх змушував вуста мовчати всупереч розпачливому крику серця.

 

Одного дня я поверталася зі Львова і в автобусі зав'язалася розмова з пані Марією Митько (з роду Франківська).

- Я придбала вашу книжку "Саліна" і передала її в Польщу своєму братові. Нещодавно отримала від нього відповідь. Шкодує, що не знав про те, що збирають матеріали злодіянь комуністів на Саліні, бо міг би і він розповісти про бачене та пережите – адже і сам міг бути у тій страшній ямі, але... мав жити.

 

На мить я втратила дар мови.

- Янек чи Владек?

 

Тепер здивувалася пані Марія: "Звідки Ви знаєте?"

- Знала віддавна, що десь у Польщі є два хлопці, що можуть дати цікаві свідчення, та ніхто не сказав, що один з них – Ваш брат.

 

У душі зажевріла надія: "От якби Ви дали мені його адресу – може ми могли б з ним сконтактуватись, хоча б листовно?" – запитую обережно.

 

Пані Марія замислилась: "Я напишу йому сама".

 

Я добре розуміла її: багато хто хотів викреслити з пам'яті пережиті страхіття, багато хто ще не позбувся почуття страху. Отже, мені не залишалось нічого іншого, окрім чекання.

 

І от вже тоді, коли найменше сподівалась отримати якусь звістку – пролунав телефонний дзвінок і голос пані Марії схвильовано повідомив: "Приїхав мій брат із Польщі і хоче з вами зустрітися. Він був сьогодні на Саліні, вшанував пам'ять невинно закатованих жертв, засвітив свічку пам'яті...".

 

Не йду – лечу на цю несподівану, таку очікувану зустріч.

- Знайомтесь, це той самий Владек зі Саліни, якого Ви хотіли зустріти.

 

Якусь мить сині очі пана Володимира дивилися на мене строго, пильно вивчаючи, оцінюючи... та ось погляд його потеплішав і вже невдовзі зав'язалася невимушена щира розмова.

- Я теж міг бути там, – задумливо мовив пан Володимир. – Міг... Але Господь оберіг мене... Схиляю голову перед Вами за Вашу працю, за те, що несете людям правду про злодіяння червоної чуми. І сьогодні я, Володимир Франківський, син Михайла та Анни (з роду Островської), народжений 14 серпня 1924 року на Саліні, свідчу:

- Мій батько працював на соляному заводі. До 1936 року наша сім'я проживала на його території, та в 1936 році ми перебралися жити у власний, побудований батьками будинок на вулиці Салінарній, де ми замешкали і який зберігся по сьогодні.

 

У 1941 році мені було 17 років. Вже недалеко було чути розриви бомб, гул літаків, але це було десь... Не в нас. Тому, коли прийшов мій сусід Янек Лазорко і закликав іти купатись на Пашкову – я охоче згодився. Янек – старший за мене на 4 роки і вже працював у фінвідділі. Та вполовині дороги нас зупинив солдат, забрав Янека з собою, а мені наказав чимдуж бігти додому та нікуди не виходити. Стривожений, я прибіг додому і сказав, що Янека забрали на Саліну. Але що було робити, як туди вже нікого не впускали? Як довкруг стояли вартові? Як три дні та ночі їхали на Саліну накриті брезентом машини? Ми не знали, як допомогти Янеку, залишилося хіба молитвою просити у Господа помочі. Що ми і зробили. Певно наші молитви допомогли йому... Зараз Янек живе у Щеціні, ми з ним не раз зустрічались, але він не хоче чути навіть саме слово "Саліна". Він прагне стерти з пам'яті події того страшного дня, що переслідують його ночами все життя. Але чи зітре – того не певний. Бо того не зітре ніхто і ніщо.

 

Тут, у Добромилі лежать на вічному спочинку його батьки і вся родина, але він до них не їде, не хоче воскрешати в пам'яті весь страх, який пережив того червневого дня 1941 року.

 

Врятувало його те, що директор заводу, який був присутній при тій кривавій оргії, знав Янека добре і повірив, коли той сказав, що має вдома дубельтівку та патрони і хоче допомогти солдатам. Отож, його відпустили додому, правда, у супроводі солдата-охоронця. Та сталося непередбачене: солдат взяв від хлопця дубельтівку і сказав: Туди не можна повертатись ні тобі, ні мені. Втікай, ховайся, як можеш і куди можеш, та ніколи не повертайся сюди. Свідків не залишають. Пам'ятай. (Наскільки правдиві були слова солдата – переконуємося зі свідчень пана Муля з Тарнави, яке він оприлюднив у 2005 році на мітингу-реквіємі на Саліні. – М. П.). Подав на прощання руку і щез, наче б його і не було. А Янко в той же день втік до Польщі. Зараз йому 77 років (наша розмова з паном Володимиром відбувалась у 1997 році. – М. П.). Може і він заговорить?

 

Коли совіти втекли і прийшли німці, я пішов із двоюрідним братом – нині вже покійним – подивитись на Саліну. Дорогою зустрічали людей, що тягли мішки з мукою. Дехто ніс хліб. Поміж людьми ширилася чутка, що на Саліні помордовано багато людей.

 

Я, Володимир Франківський, свідчу:

- Шахта була доверху заповнена тілами. Я бачив дерев'яні молоти-довбні, що ними добивали людей, поруділі від крові. Я бачив, як з шахти витягали трупи.  Я бачив, як розкопали ту величезну яму під горою, яка також була повністю закидана людськими тілами. Я ще понині бачу ті ряди людських тіл, голова до голови... Я бачив, як німці змусили євреїв витягати тіла помордованих і нести на верхній шиб до викопаної могили. Я бачив багато на своєму віку: фабрики смерті в Освенцимі, Майданеку, але жорстокість та звірство Саліни страшніші за ті фабрики. Я добре пам'ятаю цифру 912 – їх стільки витягнули з ями, з шахти. Решту роз'їла сіль.

 

Пан Володимир замовк, задумливо вдивляючись, чи вслухаючись у щось далеке, болюче, що раптом повернулося до нього, змусило стривожено битись серце, сколихнуло душу, та за хвилю продовжував.

 

Я маю сказати ще одне: подібну жорстокість совітів повторили незадовго і німці, вони возили машиною "опель-бліц" жидів і там, біля тунелю, коло шахти Коритовського стріляли їх. Таких ходок було чотири чи п'ять. Потім змусили таки жидів кидати своїх собратів у шиб шахти.

 

СТУКАЄ КРОВ САЛІНИ У НАШІ СЕРЦЯ

Чи Вам кров Саліни не стукає в серце,

Не знаєте Ви, чи забули,

Що їх мордували московські кати? -

А може про те і не чули?...

Марія Прокопець

 

Декілька років тому одного недільного дня він прийшов до мене в післяобідню пору. Старшого віку чоловік, що, вочевидь, чимало бачив на своєму віку, він виглядав зніяковіло та стривожено.

- Я – Муль Ярослав із Тарнави, хочу з Вами поговорити, – відрекомендувався він. За філіжанкою кави розмова, що спершу ніби не клеїлась, набирала щоразу більшої зацікавленості та тривоги. Те, про що розповідав мені пан Ярослав, сколихнуло мою душу, як кажуть, по самі вінця. Пан Ярослав зніяковіло просив: "Я мусив Вам про це розповісти, бо зле чуюся і не хочу, аби ця таємниця пішла зі мною в могилу. Ви писали книжку про Саліну, може колись будете її перевидавати і доповнювати новим матеріалом, то і ця моя розповідь пригодиться. А може я сам колись зможу розказати про це людям, як трапиться така нагода. А якщо ні – то не забудьте, розкажіть її Ви, нехай знають усі дорослі і малі правду, нехай побачать у всій потворності справжнє обличчя більшовицької зарази і не вірять жодним їхнім облудним словам".

 

2005 року, в день пам'яті невинно закатованих людей на Саліні, він підійшов до мене і попросив надати йому слово.

 

Отже, я постараюся якнайповніше передати його хвилюючу розповідь.

 

"Тут, на Саліні, загинув мій батько, бо одна жінка з Губич (село, через яке вели на розстріл в'язнів із Перемишльської тюрми) впізнала його серед гурту людей в колоні і передала цю страшну звістку нам.

 

Запекло серце таким болем, що пече і понині. Але нас затисли у такі лещата страху, що про Саліну говорили хіба пошепки. І то не з усіма.

 

І от у 1945 році мене призвали до Червоної армії. Нашу частину мали відправляти на японський фронт. Поїзд із новобранцями зупинився у Воронежі, де мав формуватися ешелон на японську війну. До нашого поїзда в цей момент стали підходити різні люди, розпитували – хто, звідки, шукали знайомих. І ось до мене підходить один мужчина і запитує: "Откуда, парень?"

- З Дрогобиччини, з Добромиля.

 

Він вхопив мене за руку і майже силоміць відвів убік. Я помітив, що він був дуже збуджений, ба навіть стривожений. Він похапцем, майже пошепки, не сказав – видихнув:

- Как же я долго ждал, чтобы встретить оттуда человека! Не хотел с этой страшной тайной умирать. Слушай, парень, ты про Салину что-то слыхал?

 

Я лише мовчки кивнув головою.

- И знаєш, что там произошло?

 

Боячись якогось ворожого підступу, я лише кліпнув очима. А він продовжував:

- И ты знаешь, какая там была бойня? Знаешь, кто это устроил? Но ты не знаешь всего до конца. Обещай мне, что когда-то расскажешь людям то, о чом я сейчас расскажу тебе.

 

Я пообіцяв і він похапцем, оглядаючись на всі сторони, оповів мені те, що врізалося у мій мозок навіки. Передав мені таку страшну таємницю, яка стільки років гнітила мене, тягар її я відчував повсякчас, а страх не давав розповісти нікому. І аж нині оголошую її на весь світ.

- Тоді, у 1941 році, – оповідав незнайомець, – я служив у військах НКВД і наша частина стояла на Саліні. Того дня я був днювальним. А вже два дні та дві ночі ревіли мотори машин, працював движок електропідстанції, заглушуючи звуки пострілів та крики людських жертв. На душі було тривожно і моторошно. Фронт наближався, німці підходили до Перемишля. Відчувалося, що в будь-яку хвилину будемо відступати. І ось команда: всім на збір! І без затримки. Відходимо!

 

Солдати спішно йшли на плац. Я побіг на кухню кликати кухарів, і побачив там багато тушонок, різних консервів. Звичайна людська жадібність змусила мене призупинитися на кухні – я поспіхом запихав тушонки в кишені, за гімнастьорку, бо хто зна, як буде в дорозі? Тільки де їх заховати? Заховавши, я бігом подався на плац. Раптом вухо вловило тахкання нашого кулемета. "Стріляють? Невже німці вже тут? – промайнула думка і я, вже обережніше, ховаючись за стовбури дерев, підкрадаючись, пішов на звуки кулемета. І ця обережність врятувала мене. А може то сам Господь оберіг мене, щоб я зміг розповісти про це страшне злодіяння людям всього світу. Бо те, що побачив, паралізувало мене, позбавило руху та мови. ВОНИ СТРІЛЯЛИ В СВОЇХ! РОЗСТРІЛЮВАЛИ СВОЇХ! Тих, які виконували їхні страшні диявольські накази: вбивали перед цим невинних людей і скидали їх у соляні шахти. Замітали сліди, щоб не було свідків.

 

Я впав у траву, душа кричала диким криком на весь голос, а я тулився до землі, хотів глибоко втиснутися в неї, злитися з нею, щоб мене не побачили. Морок ночі посеред білого дня насунувся на мене і поглинув мене. Десь підсвідомо ще деякий час чув якісь слова, гул мотора, що поволі стихав, потім настала тиша... страшна тиша, яка тиснула на мене. І я, втікаючи від тієї страшної тиші, від того жахливого місця, поповз до лісу. Лише там піднявся і з усіх сил побіг у невідомому напрямку. У якомусь селі мене підібрали добрі люди і переховали від німців. А коли вже фронт повертався, я під чужим прізвищем пристав до однієї з частин...

 

Від пережитого в цей день я посивів, у мене відкрилися очі на страшну дійсність і я зрозумів: не маю права цю таємницю забирати з собою в могилу. Бог оберіг мене у воєнній завірюсі, допоміг вижити у тому страшному пеклі задля того, щоб ця правда була передана людям. Я передаю тобі її. Тепер ти маєш передати її іншим. Обіцяй, що передаси!

 

Він міцно потис мою руку.

- Обіцяю, – ледь видихнув я.

 

І він раптом щез, наче б його й не було.

- По вагонам! – пролунала команда і я, ніби несучи на своїх плечах півсвіту, поплентався до свого вагона. Ось про що вам мусив повісти нині, люди добрі", – зболено закінчив свій виступ пан Ярослав Муль.

 

І так, як декілька років тому, коли пан Ярослав оповідав мені цю страшну історію і я тоді немов оніміла, не знаходила сили перевести дух, – так і в цю жалобну неділю 26 червня 2005 року на Саліні, коли він, хвилюючись і збиваючись, перед мікрофоном переповідав людям, що зібралися на скорботне віче біля пам'ятника жертвам Саліни, таємницю тих кривавих злодіянь енкаведистів, присутні, затамувавши подих, вжахнулися, сколихнулися і завмерли.

 

То таки справді Божа воля була, щоб світ ще раз переконався: підступність та жорстокість не має меж. Все таємне стає явним. Сьогодні і щоденно кров Саліни стукає в наші серця:

ЖИВІ! СЛУХАЙТЕ, СЛУХАЙТЕ!

ХАЙ СТУКАЄ КРОВ САЛІНИ У ВАШІ СЕРЦЯ!

ХАЙ ВІДЛУНЮЄТЬСЯ ТРИВОЖНИМ ДЗВОНОМ

У ВАШИХ ДУШАХ, БОЛЕМ ТА ГНІВОМ!

 

Стукає, стукає кров Саліни у наші серця, промовляє і промовлятиме крізь роки до нас, до наших нащадків, до людей всього світу: ЖИВІ! СЛУХАЙТЕ!

 

Певно, кожному лячно зустрітися віч-на-віч зі смертю, тим паче з такою жорстокою та страшною...

 

Мить – і ти летиш у глибінь шахти, звідки немає вороття.

Стогін... молитви... крик... прокльони і постріли, і глухі удари сокирою чи молотом...

 

І пекуча думка: "Чи вирветься хтось живим із цього пекла? Чи дізнаються люди про цей страхітливий злочин? Скільки ж злочинів вчинено цими нелюдами на цьому світі? Скільки? І які страхіття вони ще видумають?

 

Та віра в те, що правда про нашу муку, нашу кривду не піде разом з нами в безвість глибокої шахти і ЇЇ не роз'їсть сіль Саліни, додає сили.

 

Правда воскресне, як воскрес Христос, і її пізнають всі.

 

Тоді наші серця оживуть у Ваших. Тоді наша жага та любов передадуться Вам. Тоді наша ненависть до ворога спалахне у Вашому серці подвійною силою!

 

Ми воскреснемо в той день, коли ви, переборовши страх, що стискатиме Ваші душі впродовж довгих років, прийдете сюди, засвітите свічку, вголос промовите спільну молитву і заспіваєте ПІСНЮ ВОЛІ. Тоді ми піднімемося з глибини шахти, вийдемо з мороку і вустами живих, мертвих та ненароджених нащадків наших розкажемо правду.

 

Знайте: брати-визволителі з яскравими червоними зірками і чорною сатанинською душею стріляли в нас, беззахисних людей, вбивали і чорне провалля шахти поглинало нас... А коли не стало патронів – били молотками, сокирами...

 

Удар... стогін... – і сатанинський регіт, і злісний усміх на лиці ката.

 

Удар... зойк... – і гучна лайка...

 

Удар... ще... ще... живі та мертві провалюються у морок... у соляну ропу. Тільки глухо стогнав вітер, та стікала по стовбурах смола – то плакали дерева. Німі свідки. І здригалися надра землі від зойків ще живих людей, що падали вглибінь шахти.

ЖИВІ! ПАМ'ЯТАЙТЕ!

 

"Я пам'ятаю, добре пам'ятаю ту першу могилу на горі над Саліною і пам'ятаю, як її нищили. Але не знищили, як і людську пам'ять".

Іванна Крук-Красневич, 1923 р. н., проживає у Добромилі

 

Жиди витягали людські останки з шахти, складали рядами, а люди приходили та приїжджали звідусіль пізнавати своїх рідних.

 

На горі викопали глибоку яму і туди переносили тих нещасних замордованих. Протягом двох тижнів витягали їх із шахти.

 

Коли яма була заповнена тілами, тоді з усіх околиць з'їхалися молоді хлопці та дівчата, мужчини і возили тачками землю, насипаючи високу могилу.

 

 Молодь працює на спорудженні могили. Липень 1941

 

До нас на подвір'я привезли четину і ми, молоді дівчата, плели вінки. Вплітали в них живі квіти, скроплюючи їх гіркими сльозами. Інші вирізали маленькі прапорці для дітей. Сум витав у наших серцях, здавалося, що і птахи перестали співати, і сонце, котре до того часу так нестерпно пекло, не хотіло більше дивитися на оте страшне видовище, – заховалося за хмари і не зігрівало грішну землю. Сум витав всюди.

 

Могилу насипали високу, обклали дерном, поставили хрест і таблицю з написом.

 

У неділю, а от котрого числа, не пам'ятаю, з'їхалося багато священиків, зійшлося з цілої округи безліч народу і після Святої Літургії, яка відправилася у Добромильській церкві, та величезна похоронна процесія вирушила на Саліну. Разом з усіма йшов ляйдкомісар Добромиля і також ніс вінок. Церковний хор під керівництвом Ярослава Шатинського співав побожні та жалобні пісні.

 

Перша процесія йде на Саліну. Липень 1941 р.

 

Процесія підійшла до могили і там отці відправили панахиду. Я добре запам'ятала виступ отця Мариновича

 

Він стояв на могилі, щоб було видно його кожному присутньому, і до кожного серця запали проникливі слова отця-патріота.

 

Вразив і виступ колишнього Січового Стрільця – Григорія Турка.

 

Промова о. Мариновича на могилі

 

Тоді я вперше почула вислів "ЖЕРТВИ КОМУНІСТИЧНОГО ТЕРОРУ"... І навіть не подумала, що стільки людей на нашій поневоленій Україні стане жертвами того жорстокого комуністичного терору, що практично тут, на Галичині, не буде майже жодної сім'ї, котрої не здавив би той терор мертвою рукою.

 

...Плакала земля, голосили люди, скорботно схиливши голови.

 

Після закінчення війни та приходу на нашу землю росіян-большевиків було зруйновано могилу. Хрест викопали та викинули. Такі нечувані блюзнірства страшно вразили людей.

- Нелюди, гірше фашистів, – з ненавистю шепотіли люди.

 

І ночами потай збиралися, підправляли зруйновану могилу, знову поставили хрест. Невдовзі і той хрест було викопано. Почалися облави, арешти, розправи, вивози на Сибір. Людям було не до могили і поступово вона заросла чагарниками, кущами.

 

Я працювала учителькою і кожного року ми ходили з дітьми на екскурсії, ознайомлюючись із околицями рідного міста. Пильно вдивлялася я в гущавину лісу, аби віднайти стежку до тої забутої могили, та марно. Зарослі лісу заховали від людей свідка страхітливого розбою надійно та надовго.

 

Зросло молоде покоління, яке майже нічого не знало про ті далекі страшні роки. Але то тільки здавалося, що молодь нічого не знала. Вона знала і пам'ятала, бо ще живі були люди, котрі свято берегли архів людської пам'яті та передавали його молодому поколінню.

 

І коли десь наприкінці сімдесятих років молоді люди, котрі відпочивали в санаторії на Саліні, розчистили територію перед могилою та поставили хрест – я з радості плакала.

 

Ні, не заросли чагарями черствості душі та серця наших людей.

 

Живе пам'ять народу мого, будить із забуття, вириває із кайданів страху та покори. І так повинно бути.

 

ВІД ДАЛЕКОГО 41-ГО ДО НАШИХ ДНІВ

- Пам'ятаю жалобну панахиду при посвяченні могил закатованих енкаведистами на Саліні. То був 1941 рік. Прийшло багато священиків, мешканців навколишніх сіл, Добромиля, Нижанкович.

 

Були прапори українські та німецькі, були провідники ОУН, військовики.

 

Промови, жалобна музика і такий же жалобний спів... Із близьких шкіл прийшли діти з учителями, цілими класами.

Ніби сьогодні чую тужливу мелодію і слова: "... Катюги-судді вирішували, а ми на смерть волочили кайдани..."

 

 Виступає з прощальним словом Січовий Стрілець Григорій Турко. В почесній варті стоїть Ляйдкомісар Добромиля. Липень 1941 р.

 

Люди були приголомшені нечуваним звірством. Говорили між собою. Бачили, як їх вели великою дорогою з Перемишля через наше село. Конвоїв було небагато. На них в'язні могли напасти і роззброїти. Можливо, дехто б загинув, решта ж – врятувалися б. Але хто міг таке подумати, що їх ведуть усіх на смерть, живими в соляні ями... Думали, що ведуть в іншу тюрму, тому не боролися, йшли.

 

Таке нормальним розумом збагнути важко. Це хіба сам сатана...

 

Серця людей були переповнені болем, смутком і безсилою злістю.

 

Все, що є в світі найогиднішого: грабіж, катування, вбивство – все називалося одним ненависним словом – большевики. І ніхто тоді не думав, що ця "чума" ще повернеться на нашу землю і знову тяжкі біди впадуть на наші голови.

 

Але, слава Богу, квітами їх ніхто вже не зустрічав, – вони мали іншу зустріч. Був опір. П'ятдесят років мусіли мовчати про Саліну, навіть своїм дітям говорили про це пошепки. Та хтось на могилі поставив хрест із табличкою, яка сповіщала, що тут захоронені жертви німецько-фашистських загарбників.

 

Могила сумувала. Здавалося, що цій окупації не буде кінця. Але Бог змилосердився над Україною. Прийшла довгождана вистраждана воля.

 

І знову з'їхалися люди на могилу. Колишні діти привели своїх онуків, прийшли поклонитися праху тих, хто віддав життя у боротьбі за волю. Діти мусять знати, що Україна ніколи не перестане боротися, що були великі жертви, були великі герої і про це треба пам'ятати.

М. Урбанович, с. Соляноватка

 

ПРОБЛИСК ВОЛІ

Саліно, наш пекучий боле, наша скорбото! Упродовж майже п'ятдесяти років тільки тужно шумів вітер поміж дерев, та задушливими літніми ночами вибиралися з глибини соляних шахт душі мучеників. Блукали поміж кущів мерехтливими світлячками, щось шукаючи, чогось чекаючи, на щось сподіваючись.

 

То не вітер жалібно виє, то вони, нещасні, тужливо стогнуть, просять, благають лише одного: молитви. Тихі їхні сльози опадають чистими росами на зелені трави. А на світанку, коли сонце виціловує ті криваві сльози, – з глухим зойком повертаються в глибінь шахти.

 

Журно хитають віттям дерева, – німі свідки, тихо шепочуться між собою листочки: "Ніхто не йде... Ніхто не світить свічку... Не лине молитва з землі до Бога. Коли, коли відчують серцем біль Саліни? Якої сили треба, щоб розбудити в серцях пісню волі? Боже! На Тебе одного надія, допоможи, Господи!

 

Хай прийде той благословенний день, коли щира молитва людей злине від землі до Всевишнього і принесе спокій тим нещасним. Бо несила слухати стогони, несила відчувати біль і сум блукаючих душ.

 

І от весна 1989 року, що принесла подих ВОЛІ! Ще несміливий, ледь відчутний, але п'янкий та жаданий.

 

...Очі – дзеркало людської душі світилися тихою надією, вірою, добротою.

 

Серце тріпотіло в передчутті незвіданого щастя волі, такої бажаної, такої очікуваної.

 

Страх... Той жорстокий та гидкий страх, що сковував людей стільки літ, мрякою заповзаючи в кожний закуток душі, паралізуючи її, поволі розсіювався, щезав.

 

Люди ожили і ожила пам'ять. Вона пульсувала, тривожила душу, нагадувала та кликала.

 

Хто, хто перший вголос сказав: "Підемо на Саліну!"? Не знайдеш тепер того, а може така думка зародилася не в однієї людини, а в двох, трьох, десятьох відразу? В усіх тих, хто червневого дня 1989 року прийшов на Саліну?

- Чуєте, збираються люди іти на Саліну, підете? – ще в півголоса перепитували один одного.

 

І різні відповіді:

- Аякже, піду, бо час спокутувати провину перед пам'яттю загиблих, бо стільки років не згадували про них...

- Ой, сиділи б ви тихо, а то викличете вовка з лісу...

- Досить з нас того "тихо". Підемо.

 

І, як звичайно, про все довідалися відповідні органи влади.

 

Небагато відважних пішло того дня на могилу, не було з нами ні священиків, ні представників влади. Та були пости міліції, котрі перекрили дорогу і не пускали людей. Але для нас були польові стежки і на кожну з них не вистачило міліціонерів.

 

Самі відправили молебень до Пречистої Діви Марії.

 

Хтось несміливо заспівав:

 

                      О, Україно, о, люба ненько,

                      Тобі вірненько присягнем...

 

Хтось злякано відсахнувся:

- Подуріли...?! Краще піду від гріха подалі...

 

Нараз хтось вражено промовив:

- Прапор! Дивіться, прапор!

 

Підняли ми вгору голови і оніміли: на вершечку найвищої сосни вітер тріпотів синьо-жовтим знаменом!

 

Господи! Хай святиться ім'я твоє, Господи, що дочекалися ми тієї щасливої миті!

 

Прапор! Наш рідний, такий безмежно дорогий для кожного зболілого серця, що так стужилося по волі!

 

І з самої його глибини вихлюпнулася пісня:

 

                                        "Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля..."

 

Ми стояли, співали, ковтаючи сльози, сльози радості, що за стільки літ прорвалися на волю. Ніхто їх не втирав. Хай течуть, змиваючи рабську покору з наших душ, очищаючи їх від намулу зневіри та страху. І хай утверджується відчуття, що ти – ЛЮДИНА!

 

Скільки-то пісень переспівали ми тоді!

 

Хто ти, відважний друже, що в той червневий день не побоявся підняти рідний прапор? Ти і понині не хочеш, щоб про тебе знали. Та хто б ти не був і де б ти не був – прийми низький уклін за подвиг твій. Прийми нашу подяку за ту повноту щастя, що сколихнуло наші душі і впевнило, що живий ще дух нашого народу.

 

Ніяк не хотілося покидати те місце. Ще і ще поверталися голови до рідного знамена, що так легко та велично тріпотіло вгорі.

 

А вітер стрімко рвався увись, несучи на крилах своїх, вперше за стільки років, не тугу, а радісну пісню волі.

 

Певно, отой червневий день 1989 року і був отим поштовхом, що зрушив із мертвої точки байдужості душі людей, що примусив не одного проаналізувати довколишність і – вжахнутися.

 

Невже нас так могли обплутати підлою брехнею, що ми, нащадки нескорених предків, котрі воліли вмерти, аніж жити в покорі, повірили облудним словам поневолювачів?

 

Невже ми змогли забути ту кров, що просякла нашу землю до глибин, забути ті катування, що заподіяли батькам нашим вороги?

 

Невже замість болю та ненависті ми могли так догідливо схилятися перед нашим ворогом?

 

Ми, нащадки волелюбного народу, впали так низько, стали покірними рабами? Чому? І за що?

 

Господи, як же ти допустив той духовний занепад? Але коли допустив Ти, Боже, це мерзенне становище рабів, то й розбудив нас пам'яттю Саліни. Німим кличем замордованих душ.

 

І за все дякуємо Тобі, Господи, бо воістину незбагненні діла твої: Ти показуєш, як низько може впасти людина, коли забуде, відречеться свого минулого, коли збайдужіє, – і яке то важке прозріння!

 

Ми його пережили та відчули на нашій Саліні. Ми мусили пережити його саме на своїй околиці, хоч нема на нашій стражденній землі закутка, найменшого куточка, який би не взивав до серця:

"ПАМ'ЯТАЙТЕ! БЕРЕЖІТЬСЯ! ДУМАЙТЕ! БОРІТЬСЯ!"

 

... І знову червень. 1990 рік.

Розкошує зеленню трав літо. В чистому небі – ні травинки. Лише десь високо шугають птахи, споглядаючи красу літнього дня. Розімлілі від спеки дерева дрімають і нічого не порушує їхнього спокою. Тихо-тихо хиляться, туляться до землі квіти, ховаючись поміж буйних трав від гарячого сонячного проміння. А поміж травами – то тут, то там червоніють ягідки суниць, наче застиглі краплини крові. Їх багато-багато, ніхто їх не зриває.

 

Тільки терновому вінку на хресті не заважає пекуче сонце. Йому однаково: сонце чи вітер, спека чи дощ, сніг чи хурделиця – він давно висох і зчорнів.

 

Нараз вітер розбудив сонні дерева і вони спершу стиха зашелестіли листочками, а потім закивали гіллям, а тоді вражено зашуміли. А вітер, задоволений, що розвіяв сонне царство, вже ніс на крилах пісню. Спершу ледь чутну, а потім – щораз то виразнішу та голоснішу. Дерева шелестіли гіллям, що стрімко летіли вперед, аби побачити, хто порушив їхній спокій.

 

Лісовою дорогою йшли колони людей. Діти несли квіти, вінки. Попереду йшли всечесні отці. Люди несли хрест, хоругви, свічки.

 

 

Йшли до могили, в задумі стали, приклякнули у молитві на коліна. Зі сльозами на очах слали до Господа ту спільну молитву.

 

 

І покропили могилу свяченою водою та засвітили свічку пам'яті.

 

Пекучий біль переповнював серця і спливав на землю сльозами.

 

Та перша Свята Літургія на могилі невинних жертв комуністичного терору в Україні торкнулася глибоко серця кожного присутнього.

 

МЕРТВІ РОЗБУДИЛИ ЖИВИХ, ПРИМУСИЛИ ОГЛЯНУТИСЯ НА ПРОЙДЕНІ РОКИ ЖИТТЯ І – ВЖАХНУТИСЯ.

 

То був початок кінця рабського страху. То був початок прозріння. З того дня про Саліну заговорили не тільки в нашій околиці, а й у цілій окрузі.

 

Дзвін Саліни залунав на повен голос і відлунився в людських душах болем.

 

... Журно пливе ніжний голос юної Наталки Яцик і в ньому безмежний біль:

 

                             Шумлять сосни, шепчуть трави

                              І вітер шепоче:

                      Тут замучених кидали

                              В шахту серед ночі...

 

Той біль відлунює тугою в серці кожної присутньої людини і спливає сльозами з віч.

 

А голос лине... лине... Він усюди: в чистому небі, в густому повітрі гарячого літа, в кожному листочку буйно зеленого саду, в серцях людей. І вже не знаєш, чи то співає Наталка, чи то тужить земля голосом тих, чия пісня захлинулася соляною ропою в глибокій шахті і звідтіля, із надр землі, вибирається на волю, до сонця, до неба, до людської пам'яті, до вічності.

 

Затих ліс, не шелесне... боїться необережним порухом листя сполохати пісню-біль. Тільки ледь чутно стогін, який час від часу виривається з глибини чиєїсь душі, що нині плаче. Плаче, не маючи сили вгамувати той біль, той стогін, той розпач.

 

Замовкла пісня, та десь у вишині чистого неба ще бринить якусь мить дівочий голос і скорботна тиша, глибока, гнітюча, зависає над Саліною.

 

Чому, чому так тривожно зависла цього червневого дня ця тиша у повітрі? В передчутті чого? Що віщувала вона? Того ніхто не знав, як і не знав, що зла та лукава доля вже вкотре насміється над нашим народом – посіявши розбрат. Бо з цього червневого дня на довгі роки поділяться українці навпіл, поділять і Саліну.

 

Біль... гіркий біль у серці... Допоки так буде? І знову стогнуть-завивають вітри, і знову бунтується небо і обмиває землю сльозами. А люди, сповнені якоїсь бунтівної агресивної злої сили, вперто не хочуть розуміти одного: це – наш спільний біль, це – наше спільне горе, горе нашої України – знову і знову кожна громада зокрема іде: одна на місце страти, до колишньої шахти, інша – на верхню могилу, де були перепоховані останки мучеників, витягнених із глибини шахти в далекому сорок першому році.

"Саліно, не плач, не плач, а молись, щоб у єдності був наш народ, як колись..."

 

СУМНИМ, ПРИТИШЕНИМ З БОЛЮ ГОЛОСОМ ЛУНАЄ ДЗВІН САЛІНИ... АЛЕ НЕ ЗМОВКАЄ.