ДЗВІН САЛІНИ. Частина IІ. (Автор: Прокопець Марія)

опубліковано 5 квіт. 2015 р., 01:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 квіт. 2015 р., 11:59 ]

Із витоків давнини

“Над рікою, а радше річкою Вирва, в гарній кітловині 336 метрів над рівнем моря, розложилося повітове місто Добромиль", – такими словами починається рукопис Мирона Кушніра короткої історії Добромиля, що, на жаль, так і не побачив світ і який зберегла до наших днів добромильчанка пані Іванна Красневич-Крук. – "На південь від нього видно дві лісисті високі вершини Підкарпаття. На першій вершині (555 м) бачимо руїни замку Гербуртів. Нижче другої вершини, біля підніжжя монастирської гори знаходиться Монастир Василіан. В східному напрямку від монастиря розлягається невеликий лісок-березняк.

 

 

Руїни замку Гербуртів

 

У давні часи тут було пасовисько, де випасали худобу. Північні вершини міста зайняли два цвинтарі і поле.

 

Околиця Добромиля була заселена з дуже давніх часів. Свідчать про це археологічні знахідки в сусідніх селах. Наприклад: у Комаровичах знайдено багато глиняного начиння, товщина якого вказує на давнє походження, кілька могил, римські та угорські монети та інші старовинні предмети. В Передільниці відкрито передісторичні огнища, де знайдено кремінні молоти, ножі, серпи, глиняні тягарці, залізні підкови та списи.

 

 

 Монастир. Малюнок учениці 6 класу Фіс Василини

 

Також багато пам'яток давніх воєн і битв, які велися в тих сторонах. У Війську зберігся оборонний вал, правдоподібно з часів українсько-угорських війн XII ст. Перші історичні відомості маємо з XIV ст. Із 1361 року є згадка про Комаровичі та Библо. З 1406 року згадуються Губичі, Передільниця, Болозів, Боневичі, Заболотці. Власниками цих осад була українська шляхта Вибельських. Про Губичі та Передільницю є згадка на підставі листів князя Лева та його попередників. Згодом натрапляємо на назви інших сіл.

 

Про якусь ближчу людську оселю на місці сьогоднішнього Добромиля праісторія не говорить. Одначе, що тут існувала якась оселя, стверджують камінні вироби, знайдені поблизу міста. Записки Добромильського костелу в'яжуть початок Добромиля з іменем вождя Виша, який імовірно жив у ХП ст., на дворі українських князів у Перемишлі, а частково перебував у тутешніх сторонах. Мешканці займалися полюванням та рільництвом. Від цього часу оселя, що не звертала на себе уваги, стала знаною на цілу околицю.

 

Із занепадом Галицько-Волинської держави в 1340 році Вишина опинилася під владою польської корони. Перекази Перемиських городських актів стверджують про існування Вишини та джерел Солянки, які там знаходилися, вони навіть подають нам один цікавий випадок, що належить до дальшої історії:

 

"В 1436 році один із мешканців – Петро Закутний із ненависті до багатого зверхника осади, який не хотів видати за нього заміж своєї дочки, іде до короля Владислава III із проханням видержавити йому Вишину за 23 гривні срібла річного чиншу. Король охоче погодився на те, та з умовою, що Закутний постарається на сеймі про спеціальний дозвіл, бо як панщизняк не мав права державити що-небудь. Отже Закутний підставив якогось шляхтича та на його прізвище почав правити селом, а дохід від Солянок забирав собі".

 

Проти такого надужиття спротивилась громада, вислала своїх довірених мужів до короля та сейму, заявляючи, що від незапам'ятних часів соляні джерела належали громаді, і зажадали анулювати привілеї Закутного. Король доручив розгляд справи Миколі Кмітю, перемиському каштеляну. Микола Кміть забрав Вишину ніби-то тимчасово в адміністрацію, а згодом заволодів нею. Такий був остаточний результат цього цікавого процесу. Декілька років пізніше (1446) власником Вишини став Микола Гербурт, львівський Ловчий.

 

Саме йому приписують дослідники переміну назви осади на Добромиль, від однієї доброї милі від Фельштина (нині Скелівка). Але це тільки здогад, що не підтверджується історичною правдою. Першу історичну звістку про Добромиль маємо вже в 1374 році.

 

У той час князь Володислав Опольський – "господар руської землі" – впроваджує в Галичині нові порядки, зв'язані переважно з приверненням Галицького князівства і запровадженням ленного права. Він надає великі посілості над Стрвяжем і Вирвою рицарському родоводу Гербуртів. Між іншим одержали вони і Добромиль. Із порівняння дат виходить, що Добромиль і Вишина – це дві окремі оселі. Одна – на лівому боці Вирви, на території сьогоднішнього міста, друга – на правому березі, на місці присілка Гучок, де ще досі знаходяться сліди давньої соліни. З п'ятнадцятого століття про Вишину вже не згадують, очевидно згаданий Микола Гербурт прилучив її до Добромиля. Подальшим своїм розвитком як міста Добромиль завдячує саме роду Гербуртів, які осіли на Галицьких землях ще з ХШ століття. Іван Щасний Гербурт в одній промові від 1609 р. так сказав перед руською шляхтою: "Вітаю то достойне воєвідство, котрому більше як 400 років мої предки служили". А в 1604 р. в одному з листів писав: "З руським народом від 400 років мій дім завсіді у згоді жив".

 

Якщо Іван Щасний Гербурт дбав про культурний розвиток міста, то з часом його послідовник Станіслав Гербурт – жупник землі руської – спричинився до подальшого розростання та збагачення оселі. Саме за його старанням видав король Зиґмунт Авґуст привілей, датований в Любліні 28 червня 1566 року, який перемінив Добромиль на місто та наділив його магдебурзьким правом, встановив тижневий ярмарок у четвер і два річні ярмарки: 3-го травня та 15-го жовтня, одночасно звільнивши від міського податку доріг і інших державних тягарів на 15 років.

 

Жупник землі руської почав спроваджувати нових ремісників, організовував цехи і укладав для них взірцеві права. Місто укріпив мурами, валами та частоколами. На Сліпій горі побудував муровану твердиню високий замок, призначений до оборони у час небезпек. Позволяв міщанам вільний вируб дерева в Тарнавських лісах і допомагав будуватись. Незабаром збільшилося число мешканців у декілька раз, розвинулося ремесло і торгівля, а вміщені капітали у склади солі з місцевої та сусідніх жуп і ярмарки почали притягувати купців аж з Угорщини та Шлеська.

 

Соліни знаходилися тоді на добромильськім передмісті, себто на території давньої Вишини, а сьогоднішнього Гучка, в Ляцку (Солянуватка), Боневичах, Тарнаві та Старій Солі. Найбагатші поклади солі були у селі Ляцко, де спочатку відкритим способом, а згодом шахтним видобували кам'яну сіль і ропу зі ставків, із яких кустарним способом варили кухонну сіль. Поселенці, крім солевого промислу, займалися дрібним землеробством, скотарством, гончарством, заготівлею дров для солеварень м. Добромиль, дрібним рибництвом, полюванням. Мешканці поселення платили Гербуртам грошовий та натуральний оброк, виконували будівельні роботи на дорозі з Добромиля, охороняли замок на Сліпій горі.

 

У 1622 році Саліна перейшла у власність магнатської сім'ї Конецпольських, які передали її з іншими селами по ріці Вирва своєму васалові Фредру, який обрав головним маєтком Арламів (тепер Польща).

 

Треба відзначити посилення Фредром гніту, звідси повстання селян та ремісників Ляцка і Саліни у січні 1651 року, про що свідчить скарга Фредра до Перемишльських судових актів та люта розправа над ними руйнівниками його маєтку в Ляцку. В 1707 р. під час Північної війни поселення зазнало втрат від шведів.

 

У 1772 році Добромильщина підпала під владу австрійської імперії. Солеварні перейшли у власність держави. В Добромилі заведено нові порядки. Угодою від 18. 06. 1775 р. Софія з Красінських, княжна Любомирська, зреклася всіх добромильських посілостей, у т. ч. двох Салін на Гучку та Ляцку і нижнього замку, загальною вартістю 2393200 ґульденів, на користь уряду.

 

 Адміністративний будинок на Саліні

 

До міста почали напливати нові колоністи. На підставі "толеранційного пакту" 1781 р. сюди прибуло кільканадцять німецьких родин, що заложили два присілки. В 1784 р. побудовано через місто битий шлях, т. зв. цісарську дорогу. Того ж року на прохання судді Артемовського уряд затвердив давні річні ярмарки, на св. Анни і св. Михайла.

 

Державна господарка ґуральнями солей на Гучку, в Ляцку, Війську та Тарнаві причинилася до кілька кратного збільшення кількості солі в Ляцку, що виварювалася за польських часів близько 2000 тон річно, а 1787 р. вже 5000 тон, у 1800 р. – понад 6700 тон.

 

Сіль вивозили до Яворова і в гірські околиці. Добромиль почав підноситися з занепаду, найбільше через те, що через зміну державних кордонів оживився рух на важнім гостинці, що провадив з Перемишля на Добромиль, Самбір та в Угорщину.

 

Кількадесят міщан працювало в ґуральні солі в Ляцку. В 1871 р. коло міста прокладено залізницю, що спричинилося до подальшого розвитку міста.

 

Із вищесказаного маємо уяву про те, що видобування солі приносило чималий прибуток як державі, так і міщанам, тож не дивно, що з кожним роком соляне поселення розросталося, збільшувалося чисельно, а згодом переросло у маленьке окреме поселення зі своїм адміністративним будинком, із вежею та озвученим годинником на ній, зі своєю церквою, з добротними цегляними будівлями для адмінперсоналу та обслуговуючих служб персоналу. У верхній частині промислу вирито аварійний шурф, який сягав глибини розробок під землею (його видно і сьогодні).

 

Аварійний шурф

 

При польській владі істотних змін на промислі не відбулося.

 

Що ж собою на цей час являла Саліна? Вичерпну інформацію про технологію виробництва солі, технічну її характеристику дав добродій, що жив по сусідстві з Саліною (на сьогодні вже покійний) – ДМИТРО КРВАВИЧ. Його розповідь записав та передав Василь Фартушок.

 

Отож, що собою являла довоєнна Саліна? Це була копальня, розташована в мальовничих горах і садах Прикарпаття, недалеко старовинного Добромиля.

 

Вона складалася з чотирьох шахт, будівництво яких почалося ще в ХVVІІ ст. Найпізніше була збудована четверта шахта. Її будівництво відноситься до кінця XIX ст., і вона носила ім'я Коритовського, тобто інженера, який споруджував її. Ця шахта розташована зліва від центральної алеї, високо на горбі, біля якої знаходилося кілька чистих озер-ставків, звідки самопливом подавалася вода до цієї та інших шахт.

 

Трішки ближче і нижче від неї знаходиться друга шахта, імені якої, на жаль, добродій Крвавич не пам'ятав. Та саме до тієї шахти після приходу німців було накидано близько двох сотень закатованих жидів. Неподалік цієї шахти і досі стоїть котельня, в котрій працювало три мотори. Один із них піднімав ліфт із людьми і вантажами, другий помпував воду, а третій виробляв електроенергію. Навпроти котельні стоїть будинок, у якому мешкали мотористи.

 

 Будинок головного інженера

 

Перед другою шахтою на землі розташований капітально збудований холодильник, а трошки далі барак – будинок для робітників-соледобувників.

 

Ці об'єкти збудували австрійці і вони знаходяться по лівому боці від центральної алеї.

 

Йдучи до цих шахт, я помітив у двох місцях провалля глибиною до 3-ох метрів і радіусом у 4 м. На самому дні провалля тік гірський струмочок чистої води. Коли глянув ближче, то побачив, що ті потічки-струмочки, що стікали з гір, були закупорені у кам'яні льохи. Причому ці льохи були викладені гарно з каміння на бетонному розчині і мали склепіння. Тобто, доступ до води був виключений. Вона текла через ці льохи безперешкодно. Схожі потічки я бачив на східних землях Німеччини. З цього можна зробити висновок, що робота була виконана на високому технічному та екологічно чистому рівні. Встановити рік будови цих льохів було важко, але за грубими підрахунками їм не менше як 200 років.

 

Права сторона від центральної алеї – це великий сад, що росте на схилі гори. Близько від алеї стоїть адміністративний будинок, за ним у саду – будинок головного інженера. Далі розташований житловий будинок солеварів, а в глибині саду стоїть будинок, у якому мешкав власник копальні.

 

У глибині саду були ще будинки, та вони не збереглися до наших днів. (В одному з них жила сім'я інженера Мадея, який загинув при вибуху у шахті газу в 1940 р. – М. П.)

 

Недалеко від житлового будинку, також у саду, за 50 м від алеї є шахта ім. Францішка, а за три метри від неї стоять рештки костелу. У повоєнний час (з подальших розповідей дізнаємося, що в цьому костелі були позвірячому помордовані люди. – М. П.) "совєти" зробили у ньому їдальню. (Це коли вже на території сільзаводу було створено спершу туберкульозний диспансер, а згодом – туберкульозний санаторій. – М. П.)

 

Трошки вище в саду, за сто метрів від шахти № 3 є четверта шахта ім. Кароля.

 

Між четвертою і першою шахтами високо в горах стояв відстійник, куди з шахт подавалася соляна ропа. Причому цікавою є конструкція цього відстійника. Його висота була близько трьох метрів, а діаметр – 25 метрів і виготовлений лише з дубових палів, вертикально закопаних у землю. Ропа з цього відстійника ніколи не витікала.

 

Технологія виробництва солі, як на той час, була просто надзвичайно економною і з дуже малою затратою часу та енергії.

 

По-перше, оскільки озера знаходилися високо в горах, то вода у шахту йшла самопливом. По-друге, оскільки відстійник також знаходився високо в горах, то і ропа по 150 мм трубах самопливом подавалася в дві варні, які були розташовані по обох боках будинку власника шахти.

 

Варні, або дві величезні цистерни, діаметром біля двадцяти метрів і висотою більше ніж півтора метра, відокремлювали сіль від породи, і, таким чином, виходила готова біла сіль.

 

Кожна шахта була діаметром 2,5 м і глибиною не менше ніж 100 м. Шахти були сполучені підземними запасними виходами, які одночасно були вентиляторами, а на випадок небезпеки через ці ходи робітники по спеціальних отворах-колодязях виходили на поверхню.

 

Отвори-колодязі є високо в горі і досить добре збереглися донині. Недалеко від цих колодязів є могила і дубовий хрест, куди було поховано 560 трупів, котрі витягнули жиди (після приходу німців у червні 1941р. – М. П.) з четвертої шахти.

 

Третя шахта, ім. Францішка, знаходилася збоку центральної алеї, за кілька метрів від костелу. Вона досі закрита та обгороджена металевою сіткою 5x5 м.

 

Трохи вище і лівіше від згадуваного костелу в саду знаходилася шахта ім. Кароля.

 

Шахта, що стала могилою тисячам людей

Саме про цю страшну трагедію, яка сталася на оцьому маленькому клаптику багатостраждальної української землі і яка, проте, втілює у собі типове явище буття більшовизму, буде подальша розповідь у цій книзі.

 

"Саліну нам готували давно, – пише Йосип Лось, заслужений журналіст України. Нашестя банд Муравйова на нашу Україну – то лише репетиція Саліни. Щоправда, багато раніше був Батурин і сотні йому подібних. На початку минулого століття ми бачили нашестя орд, розгульну криваву завірюху большевизму, але бачили теж і опір. І пам'ятаємо, добре пам'ятаємо всю брехливо-облудну ідеологію комунізму, вислови її вождів Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна, людей, які були творцями необмеженої диктатури, яка "нигде, кажется, так блестяще не подтверждалась, как в человекоубойной промышленности" Карл Маркс. За твердженням Енгельса "братский союз всех европейских народов может быть осуществлен не с помощью пустых фраз и добрых пожеланий, а только с помощью радикальных революций и кровавой борьбы".

 

Пригадаймо і теорію Леніна, яка гласила: "Именно теперь, и только теперь, когда в голодных местностях едят людей и на дорогах валяются сотни, если не тысячи трупов, мы должны (и поэтому должны) провести изъятие церковных ценностей с самой бешенной энергией и не останавливаясь перед подавлением какого угодно сопротивления".

 

І як підсумок вищенаведених висловів "геніальних" вождів звучать слова Сталіна: "Мы должны руководствоваться формулой Ленина: "Диктатура пролетариата есть неограниченная власть, основанная на насилии".

 

Ці теорії великого обману та насильства над народом України здійснювалися цілеспрямовано, поступово, пунктуально впродовж довгих років попередніх століть, аби вбити дух нескореності, дух волелюбства нашого народу, вбити людську гідність у кожному з нас.

 

Волею Всевишнього ми одержали право БУТИ СОБОЮ, а це означає, що маємо повністю прозріти, випрямитися на повен зріст і, продовжуючи гідність нашої тисячолітньої історії, не плентатися за чужими ідеями та розрахунками, а плекати у собі почуття гідності, а отже відповідальності за все, що діється на рідній землі". (Й. Лось).

 

Ми маємо дбати, щоб на всій нашій землі запанував український дух, щоб для кожного, хто проживає на нашій території, Україна стала ВІТЧИЗНОЮ.

 

Саме тому мусимо відкривати так звані "білі плями" сторінок нашої історії, повинні знати і пам'ятати весь біль, заподіяний нашому народу, серцем відчувати нею наругу, скоєну над народом, над нацією, постійно тримати у пам'яті, щоб не допустити їх повторення.

 

А так званих "білих плям" ой як багато, бо нема жодного куточка української землі, не политої щедро кров'ю нашого народу.

 

Тому і пропоную Вам, шановні читачі, добірку матеріалів, яку підготував пан ДМИТРО ЛАПИЧАК із міста Ннжанковичі на основі книги "Злочини комуністичної Москви в Україні вліті 1941 року" (видавництво "Пролог", 1960 р.), яка була вміщена й у книжці "Саліна".

 

Червень 1941 року…

Правда про масові вбивства українських в'язнів опричниками НКВД влітку 1941 року

Відступаючи перед німецькою армією влітку 1941 року, московське НКВД виявило нечувану жорстокість супроти українського населення. Із садистською кровожерністю НКВД вимордувало у Львові, Луцьку, Дрогобичі, Рівному, Вінниці, Умані і в інших містах України тисячі українських політичних в'язнів. Повідомлення про ці масакри і зізнання очевидців, у тому числі і в'язнів, які врятувалися з цієї м'ясорубки, були надруковані вліті 1941 року в газеті "Українські щоденні вісті" у Львові та в газеті "Краківські вісті". Про вбивства НКВД писала тоді також американська газета "Нью-Йорк Поуст" від 7 липня 1941 року і "Нью-Йорк Геральд Трибюн", з того ж числа, коли одержали інформацію від кореспондентів "Ассошіейтед Прес", які в тому часі прибули до Львова. Про большевицькі злочини на українських землях влітку 1941 року писали востаннє, себто навесні 1960 року, очевидці тодішніх подій, в українських газетах, що з'являються на еміграції ("Гомін України", "Шлях перемоги" тощо). З усіх тих першоджерел ми нижче передруковуємо витяги, що виразно розкривають правду про безчинства НКВД над українським народом.

 

Цитуємо тут такі документи:

1. Частину зізнань колишнього українського політичного в'язня Б. Казанівського, що він їх склав перед дослідною комісією американської палати Репрезентантів – Іnvesigation оf Соmmunist tаkе over аnd Оссupation оf thе Nоn-Russian оf thе USSR, Wаshington, 1954.

2. Описи свідчень терору НКВД, з брошури О. Романівського п. н. "Розділ з хроніки одного галицького села", Торонто, Канада, 1960.

 

Перемишль

В одній тільки Перемишльській Єпархії НКВД зліквідувало двадцять двох українських католицьких священиків, прізвища яких подаємо нижче:

1. о. Андрейчук Петро, парох Залужа. 2. о. Боровець Володимир, парох Сарків. 3. о. Бугера Кость, парох Грозьової. 4. о. Гошка Юрій, парох Гордині. 5. о. Гриник Микола, парох Горохівців. 6. о. Гуль Петро, парох Шоломинич. 7. о. Данилків Іван, парох Стрілок. 8. о. Добрянський Микола, парох Крецева. 9. о. Дороцький Михайло, парох Потелич. 10. о. Дутко Петро, парох Княжполя. 11.о. Зрада Теодор, парох Журавців. 12. о. Кебуз Іван, парох Макової. 13. о. Коліда Софрон, парох Михнівців. 14. о. Крупський Зенон, парох Тиряви Волоської. 15. о. Миколайчик Мартин, парох Лучиць. 16. о. Макар Степан, парох Місткович. 17. о. Осідач Роман, парох Верхрати. 18. о. Плунк Олексій, парох Добрус. 19. о. Лях Павло, Перемишль. 20. о. Телеп Михайло, парох Рогізна. 21. о. Тис Прокіп, парох Торчинкович. 22. о. Пулик Олексій, парох Добрус.

«Краківські вісті», ч. 241, 1941 р.

 

ДОБРОМИЛЬ

І

У суботу 26 червня 1941 р. мешканці містечка Добромиль відкрили на Саліні за містом, поблизу села Ляцко, яму, повну трупів. Яма-шиб скривала в собі велику кількість трупів. Теж знайдено 51 помордованих НКВД в'язнів в двох провізоричних могилах на подвір'ї в'язниці, рештки спалених трупів в будинку дирекції лісів. Тіла страждальників були так побиті, що багатьох з них не можна було розпізнати. Пізнати вдалось: о. Кебуза з села Макова. Він мав поламані руки і відтятий язик. Далі ще знайдено Миколу Возьного з Ляцкого, якого тіло було подірявлене штиками. Як вдалось з'ясувати, екзекуція большевицьких опричників відбулася в четвер 26 червня, а її виконавцями були: голова міської ради Петровський, секретар райпарткому Бубнов і місцевий міліціянт Кремер. Стверджено теж, що відступаючі відділи совєтської армії забили в Княжполі о. Петра Дутка і п'ятьох селян.

"Українські Щоденні Вісті", 3 серпня 1960 р.

II

Село Княжпіль, Добромильського району, не відрізнялося нічим від інших місцевостей України, де шалів терор московських головорізів.

 

У селі арештовано Шефрена Антона та заслано його на Сибір за невиконання норми. Кравець Василь дорого заплатив за свій жарт про те, як курка не виконала "поставок яєць", що його він розказав між непевними осібняками. Про цих людей і досі немає ніякої вістки.

 

Останнього дня большевицького панування підступні кулі двох НКВД-истів несподівано перервали життя шістьох княжпільців разом з їхнім священиком отцем Петром Дуткою, які спокійно розмовляли між собою.

 

Кілька днів до приходу німців, місцеві мешканці затривожилися, бо большевики заборонили перехід коло Добромильської Саліни. Після появи в нашому районі німецького війська у ній відкрито багато трупів, змасакрованих до невпізнання, зі заламаними черепами. Лише одній жертві дозволила доля вирватися з московсько-большевицьких кривавих рук і заховатися серед трупів, постріляних у підземеллях добромильської тюрми. Він пролежав під трупами тринадцяти чоловіків і жінок, яких постріляли большевики, аж до того часу, поки прийшли німці і населення міста витягнуло його з поміж неживих співтоваришів неволі.

А О., "Шлях Перемоги", 20 березня 1960 р.

 

ІІІ

Я, живий свідок, бачив, як НКВДисти арештували в селі Конів коло Добромиля Миколу Антоха і Василя Сича в середу, третього дня війни з німцями, і завезли їх до тюрми в місті Добромилі, де закатували в нелюдський спосіб. Микола Антох залишив жінку і 5 дітей. Василь Сич – жінку і 6 дітей. Їхні тіла знайдено в Добромилі після втечі большевиків. Обидва мали обличчя такі змасакровані, що пізнати трупи можна було лише по одежі. Майстром мордування був москаль ЛІБОРЦОВ.

В., "Шлях Перемоги", 3 квітня 1960 р.

 

САМБІР

Німецькі літаки почали бомбардувати Самбір у неділю 22 червня 1941 року о 4-ій годині ранку. У четвер, 26 червня на вул. Мазницькій, на Бліху, Новому світі та вулиці Дрогобицькій почув я з моїми сусідами постріли машинної зброї. У п'ятницю, 27 червня, жінки з Радлович (З км від Самбора), які носили молоко до Самбора, були попереджені мешканцями вул. Дрогобицької, щоб не входили до міста, бо большевики кожного стрічного арештовують коло суду, відводять до тюрми і там розстрілюють.

 

На вулицях Мазницькій, Бліху, Новому світі, Дрогобицькій та ін. лежать постріляні люди, ніхто собі цього не вмів пояснити.

 

В суботу, 28 червня прийшов до мене знайомий і сказав, що большевики втікають від німців стрімголов, втікаючи, вистріляли в'язнів. Деякі під час розстрілювання вилазили на мур і втікали вулицями. Цих большевики стріляли на вулицях. Мій сусід додав, що люди йдуть до тюрми, щоб між розстріляними розпізнати своїх найближчих і знайомих.

 

Там, у тюрмі, багато людей пізнало між розстріляними своїх рідних, батьків, синів, дочок, жінок тощо. Не проминуло й півгодини по нашій розмові, як ми побачили на вул. Дрогобицькій шість вантажних авт з енкаведистами, що над'їхали з Радлович і прямували до міста в бік тюрми. Як пізніше ми довідалися, большевики розстріляли всіх, хто прийшов до тюрми розпізнавати трупів, після чого повернулися до Радлович, зірвавши за собою міст на Дністрі.

 

У неділю, 29 червня, прийшли до Самбора німці. Група українців, між якими і я був, пішла негайно до в'язниці. Там застали ми масу людей, що шукали між помордованими своїх рідних. По кімнатах і коридорах суду лежали постріляні чоловіки, жінки і діти, багато між ними молодих осіб. Це всі ті, що в суботу, 28 червня, пішли до тюрми розшукувати своїх рідних. Було їх там понад 80-ть у пивницях суду і в'язниці, де містилися склади, лежало повно змасакрованих осіб. Між ними багато жінок, дівчат. Кожний із цих трупів мав зв'язані за спиною колючим дротом руки, в роті повно дрібно посіченого скла або ганчірки. Всі дістали кулю у потилицю. Перед розстрілом кожний перейшов страшні тортури, як вказували на те поломані руки, ноги і ребра, повідрізувані вуха, виколені очі, а в жінок, крім того, порізані груди й здерта шкіра з голови разом з волоссям. Большевики здирали шкіру із волоссям і чоловікам, в основному молоді. Внаслідок такого страшного змасакрування трупів важко було розпізнати, а рідні пізнавали своїх по одежі. На подвір'ї в'язниці поміж корчами були присипані помордовані в'язні заледве тонкою верствою дрібного шутру. Трупи помордованих большевиками в'язнів німці дозволили перевезти на Бісківський цвинтар і зложити до братської могили. У величезному похороні взяло участь 5-6 тис. осіб.

 

З тих, що були закопані між корчами, лише частину вдалося перевезти на цвинтар до братської могили. Більшість трупів була в стані сильного розкладу і тому їх закопано глибше на тому місці, де знайдено.

 

Усіх розстріляних у самбірській тюрмі нараховано близько 720 осіб. Ще не закінчили возити трупів з взниці на цвинтар, як уже облетіла містом нова вістка, що якийсь Сташек, колишній шофер НКВД в Самборі, розповідає, як він вивозив постріляних в'язнів з тюрми на Дністер, а також помагав сам розстрілювати. Цей шофер розповів нам, як вивозили трупи розстріляних в'язнів.

 

Коли ми пішли з кількома німецькими жандармами на Дністер, Сташек показав нам місце, де були закопані трупи українців. Трупи закопано на плиткому березі з великим поспіхом, – казав Сташек, бо німці вже зайняли Турку... Коли ми почали розкопки, то здавалось, що трупів не можна буде перевезти на цвинтар, бо вони вже повністю порозкладалися, тому їх перенесено на інше місце – коло 20 метрів далі від ріки і там зложено їх до спільної могили. Усіх трупів над Дністром було 117. Багато українців, арештованих большевиками, не знайдено ані живих, ані мертвих. Їх большевики вивезли та розстріляли в інших місцях.

 

По упорядкуванні обидвох могил на цвинтарі й на Дністрі поставлено хрести, а на них напис:

 

"Тут спочиває 117 українців (на цвинтарі 720), замучених у звірячий спосіб большевицькими енкаведистами".

 

Євген Рудий, "Гомін України", 20 лютого 1960 року. Зізнання п. Є. Рудого перед комісією Палати Репрезентантів США, складені під присягою в червні 1954 року.

 

БЕРЕЖАНИ

Вже в перших днях після вибуху німецько-совєтської війни в червні 1941 р., старенький чоловік з с. Тинович повідомив, що біля лісу т. зв. Кушнірка енкаведисти вивезли і розстріляли наших людей. Я з друзями пішов туди. І справді, на краю лісу біля дороги ми побачили страшну картину: 12 осіб прострілених кулеметною чергою, вмирали в тяжких муках. Достріляні лежали там кілька днів, бо ніхто не відважився їх поховати.

 

Другого дня подібне повторилося в іншому місці, біля лісничівки в ліску т. зв. Писарка, поблизу с. Варанівка, чотири кілометри від Бережан. Туди енкаведисти вивезли вантажним автом 6 чоловік, розстріляли і там залишили. Опісля мешканці з хуторів похоронили розстріляних. Це було майже тиждень перед приходом німців.

 

Два дні до приходу німців місто пережило жахливе страхіття. По вулицях вешталися розбещені енкаведисти і міліціонери, ловили кожного підозрілого і розстрілювали десь у найближчому ліску.

 

Після приходу німців в Бережани від тюрми заносило неприємним запахом і не було помітно жодного життя всередині. Камери не були замкнені. Переглядаючи камеру за камерою, ми знаходили лише людські трупи і більш нічого.

 

Ціле подвір'я тюрми було встелене людськими групами, що їх виносили з камер. Хто мав когось арештованого з родини, той одержував дозвіл розпізнавати його між замордованими.

 

Поблизу річки Золота Липа, що пропливає попри місто, стоїть серед невеликого парку старовинний замок Пинявських. Коли розбили замуровані льохи цього замку, то в них теж знайшли людські трупи.

 

А скільки замордованих большевиками і зв'язаних по кілька разом понесла вода Золотої Липи, – можуть розповісти мешканці сіл Посухів, Потутори і Саранчуки.

М. Л., "Шлях перемоги", 10 липня 1960 р.

 

БІБРКА

Ось що розповідає В. Р., сільський хлопець:

- Приїхали в середу вранці до Романова енкаведисти і позабирали, крім мене, Богдана Довбуша, Василя Орлевича ("Вурлєвського"), Миколу Дучія, Івана Цвігуна (сина "Безносого" Сеня ) і фірою привезли нас до Бібрки. Ми зразу думали, що то нас до війська кличуть. Але нас у Бібрці замкнули в тюрмі, де за Польщі був суд. Несподівано для нас усіх у тюрму привезли й голову сільради Івана Королика. Його того дня викликали разом з Олексою Чехом. Чеха відпустили, а Королика арештували. За большевиків тюрму обвели високим парканом з дощок із трьома рядами колючого дроту зверху.

 

До камер приводили все нових арештантів з сіл Бібреччини. Енкаведисти викликали поодинці арештованих з камер і водили їх до пивниці стріляти. Був уже вечір. Ми всі принишкли до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді Королика – він дуже плакав, як його вели. Потім чути було з пивниці лиш відлуння вистрілів.

 

Після кількох екзекуцій трійка енкаведистів йшла на "дижурку", правдоподібно пити горілку, бо як прийшли по мене, то від них заносило горілкою. Своєї смерті я був певний, як мене викликали. Двох узяло мене під пахи, а третій з револьвером ішов позаду мене. І мене повели до пивниці. Уже за порогом, у темній пивниці, мене пустили ті два, що вели попід рамена, в тій хвилі поклав мені руку на плече задній. В тій секунді я відчув, що він підносить свою праву руку, мені здавалося, що йому навіть цокнув револьвер. Я на мить повернув голову, щоб побачити, що він хоче робити. Гримнув постріл, і нині пам'ятаю, що я впав на якісь теплі людські тіла і втратив свідомість. Як довго я лежав непритомний – не знаю. Потім серед темряви я якось прочуняв. Мені здавалося, що я на другому світі, бо пригадав собі, що мене розстрілювали. Перше враження було, що мені дуже стерпли ноги і одна рука дуже боліла, пекли щоки, в роті було повно солоної крові. На мені лежало щось дуже важке. Цей тягар я помало зсунув з себе. Це був труп розстріляного бібрецького адвоката Кульчицького, що нас під вечір переконував не втікати, бо він знає большевицькі кодекси. Я мав прострілені обидві щоки і лежав на трупах. Хтось у цій купі ще харчав. Двері до пивниці були напіввідхилені. Енкаведисти, певно, робили горілчану передишку в себе, бо жодних кроків не було чути.

 

Визволившись з-під трупів (впоперек на моїх ногах лежав ще хтось інший), я на пальцях, уважно прислухаючись, вийшов коридором аж на подвір'я. Двері тут були відчинені. Я вмить видряпався біля сусіднього стовба на паркан, не зважаючи на те, що руки подер собі до колючого дроту. Зразу перескочив на другий бік. Недалеко починалося кукурудзяне поле. Околицю я знав ще з польських часів. Я ще чув, як на подвір'ї тюрми піднявся крик "Стой! Стой!" і чути було постріли.

О. Романівський. "Розділ з хроніки".... - С. 23-25.

 

БУСЬК

Невеличке містечко Буськ коло Львова теж втратило найвидатніших своїх громадян, що впали жертвою терору НКВД. Серед закатованих 40 осіб розпізнано д-ра Миколу Ваня, молодого 38-річного лікаря, громадського діяча. Загинув, як мученик, на що вказує проломлений череп голови, виламана долішня щека, а на плечах різані рани, що їх нанесено сокирою, яку знайдено в камері. Замордовано Миколу Чучмана, відомого кооперативного діяча, тіло якого пробите коло шлунка гострим знаряддям, що знайдено в камері. Крім трупів у в'язниці знайдено ще 50 тіл помордованих, переважно сільських дівчат, в каплиці, в парку.

Українські Щоденні Вісті", 16 липня 1941 р.

 

ВІННИЦЯ

У 1937-1938 роках цей благодатний подільський край зазнав масових вбивств невинних жителів сталінськими сатрапами. У 1943 році німецька окупаційна влада провела розкопки поховань невинно розстріляних. Злочини червоних опричників були засвідчені міжнародною комісією. Було розкопано 113 страшних ям з тілами 9439 подолян, яких замордували енкаведисти. Всі вони були перепоховані. Та нерозкопаною залишилася ще 21 могила. На цьому місці большевицькі монстри спорудили парк ім. Горького, де десятиліттями влаштовували "Народні гуляння".

 

Спершу я сидів у львівській тюрмі, де НКВДисти жорстоко знущалися. Весною 1941 року мене перевели до тюрми у Вінниці. Тюрма в цьому місті теж була переповнена. Щоб трохи спочити, то на команду старшого камери одні з нас сідали на землю, інші стояли, збившись густо один біля одного. За якийсь час сідали ті, що були на ногах, а другі ставали, і так тривало протягом днів і ночей. Настрій в'язнів був пригнічений, як і в тих, з якими я сидів у Львові.

 

Коли большевики тікали перед німецькою армією, тоді НКВД почало мордувати в'язнів у пивницях і на подвір'ї. На крик розстрілюваних всі в'язні у тюрмі збунтувалися, виламали двері камер і кинулися на вбивць. Невелика кількість НКВД-истів, які були в тюрмі, мусіла відступити перед тисячними масами в'язнів, і нам здавалося, що ми вже вільні. Тисячі в'язнів вибігли на подвір'я і подалися до головної брами. Несподівано, одначе, з'явився відділ НКВД, який почав в нас стріляти. В'язні відступили до камер, ховаючись від куль і гранат. Але порятунку і пощади не було. ІІКВД-исти, немов божевільні, стріляли і кидали ручні гранати до камер, винищуючи всіх, хто ще жив. Я лежав на підлозі однієї камери і не мав сили підвестися, щоб рятуватися, аби мене не задушили самі співтовариші по неволі. Постріляні в'язні падали на мене й прикрили мене так, що я не міг ворушитися. Я чув у камері постріли, вибухи гранат, крики та стогони поранених і вмираючих. Багато в'язнів божеволіло. Кров текла по підлозі струмками й підступила так високо, що сягала моїх уст. Тоді я знепритомнів.

 

Коли я прийшов до свідомости, мені розказали люди з Вінниці, що мене витягнено з-під купи трупів майже без ознак життя. Тому мене й поклали біля мертвих, але коли мені помили обличчя, щоб розпізнати, в віджив. Мій вигляд був жахливий, як розказували мені. Неголений, худий, облитий кров'ю, я не був схожий на людину. Але Бог врятував мені життя, щоб я міг розказати правду українському народові, як на моїх очах гинули в 1941 році нещасні жертви московсько-большевицьких катів у Вінницькій тюрмі.

П. Т., "Шлях перемоги", 6 березня 1960 р.

 

У квітні 1989 року в околиці села Биківня біля Києва розкопано могили закатованих у Києві в 30-ті роки НКВД-истами. Знайдено близько 250-300 тис. трупів.

 

ОДЕСА

З 4 травня 1943 р. по 30 червня 1944 р. проводилися дослідження результатів большевицького терору неподалік летовища Одеса-Татарка і на центральному цвинтарі. З 700 ексгумованих жертв 53 були розпізнані. Вдалося підрахувати, що кількість невідкопаних трупів налічує 13 тисяч.

 

Я, як член тієї міжнародної комісії, оприлюднюю тепер цю справу. Урядові документи, ствердження дослідів і численні, мною зроблені, оригінальні світлини були вислані до Берліна і Бухареста. Большевики зловили і негайно зліквідували шість членів згаданої одеської комісії, після переходу румунів на бік росіян.

 

Я заявляю, що своєю розповіддю хотів би лише послужити історичній правді і спричинитись до вивчення большевицького режиму в Україні.

 

Коротка телеграма старшини-звітодавця була для мене початком жахливих переживань. Мурашки побігли мені по спині:

 

"На захід від Одеси румуни відкрили совєтські масові могили. Негайно вислати на місце розкопів звітодавця. Ближчі інформації він одержить від німецької амбасади в Бухаресті. Звіти і світлини вислати в характері секретної справи "до ОКВ".

 

Я вже дещо чув про Вінницю і Катинь.

 

 

2 травня 1943 р. я виїхав із Констанця до Бухареста. В Одесі заарештували агента НКВД, який, в свою оборону, показав румунам могили закатованих людей НКВД-истами в 1938-1941 роках.

 

... Ми стояли на південному краї довгастої луки, приблизно 800 м завдовжки і 400 м завширшки. На північному краї із сходу на захід тягнулися три або чотири ряди земляних насипів зі свіжої землі. Ціле поле було закидане купами сміття, заіржавленими бляшанками і колючим дротом. Пройшовши 600 метрів, ми зупинилися над ямами. Вони були 3-6 м широкі і 70-90 см глибокі. На дні виднілися людські кістки, скелети, змішані із залишками одягу.

 

На краю однієї з ям стирчала постать трупа. Руки були зв'язані на плечах і при відкопуванні вкупі з мотузком лишились на дні могили. В кістках черепа виднілась дірка від пострілу.

 

Площа, на якій були похоронені жертви, сягала 180 м завдовжки і 110 м завширшки.

 

Розстріли і поховання проводились таємно, а коли хтось випадково натрапив на слід, то мусив заплатити за це життям.

 

Розміри московсько-большевицького терору в Одеській області були величезні. В малому районі Одеси в мирний час "робітничий і селянський рай" проковтнув 13 тисяч осіб...

Макс Гартман – член міжнародної комісії, яка в 1943 р. розслідувала результати большевицького терору в Одесі.

 

ГОРОДОК

Дня 24 червня 1941 р. вдосвіта вчителька Ольга Цап бачила як до в'язниці в Городку ввійшов начальник міліції Шай і прокурор Літвішко. По якомусь часі було чути у в'язниці постріли. Дня 27 червня 1941 р., після панічної втечі большевиків з містечка, 29 в'язнів виломилось з в'язниці на волю. Бракувало між ними трьох в'язнів: Мельника Євстахія – студент права з Городка, Марутяка Михайла – кооператор з с. Мавковичі, селянина Козака Петра з с. Завидовичі. Спершу розшуки за тими особами не дали успіху і щойно на підставі зізнань колишнього міліціянта Антолнова, який подав місце закопаних трупів в шопі на в'язничному подвір'ї, відшукано розложені вже тіла жертв і при народі поховано на вічний спочинок.

"Краківські Вісті", ч. 173, 9 серпня 1941р.

 

ДРОГОБИЧ

І

По втечі большевиків з Дрогобича наприкінці червня 1941 р. зараз же наступного дня вранці побачив я, що багато людей спішать на жидівське кладовище, яке було розташоване за містом у напрямі с. Грушів. Пішов туди і я, а за деякий час туди приїхали теж декілька німецьких вояків.

 

За брамою кладовища, на віддалі біля 10 метрів, побачив я шість великих розкопаних ям, наповнених трупами жахливо змасакрованих людей. Кожна яма була біля 6 м завдовжки, 2 м завширшки і 2 м глибока. В кожній з цих ям було приблизно 50 трупів. Це були тіла українських патріотів, що їх замордували большевики перед своєю втечею з Дрогобича.

 

Жертви московського садизму були постріляні в потилицю, мали повиколювані очі, поламані руки й ноги, були пов'язані колючим дротом. Між помордованими було теж двоє німецьких летунів, що їхній літак збили большевики над Дрогобичем.

 

Таких масових могил з трупами українців, що їх замордували московські кати, було в Дрогобичі та в його околицях багато.

А. О., "Шлях перемоги" 3 липня 1960 р.

 

II

В селі Нагуєвичі, пов. Дрогобич, НКВД арештувало в 1941 р. Корнеля Камінського (директора школи), Михайла Дрогобицького (директора школи), Миколу Хрущика, Івана Добжанського та Івана Чаплю. Всіх арештованих, за винятком Івана Чаплі, якому пощастило врятуватися, знайдено пізніше розстріляними. Тіла їх знайдено разом з 12 іншими трупами в'язнів. Всі 16 були постріляні в потилицю, а на ногах та всьому тілі були сліди багнетних поколень. Чи ті рани від багнетів були задані перед розстріленням, чи після того, не можна було ствердити.

В. Г., "Шлях перемоги", 28 лютого 1960 р.

 

ІІІ

Серед помордованих в'язнів дрогобицької тюрми зідентифіковано таких визначних українських діячів: Антін Максимович – шкільний інспектор, Сот. Бурко, – інж., Осип Левицький – кол. старшина Січових Стрільців, ігумен оо. Василіян – о. Бараник, Іван Чаповський – гім. вчитель, Іван Чмола – гім. вчитель, Осип Когут – інвалід, кооперативний діяч, родина Кобриків, Д. Огроднік – учитель з Нагуєвич, І. Німелович, М. Лісовець, Богдан Грициляк – арештований 1940 р. Жертв терору НКВД в дрогобицькому повіті нараховують дві тисячі осіб.

Краківські Вісті", ч. 169, 5 серпня 1941 р.

 

ДУБНО

Вночі з 24 на 25 червня 1941 р. НКВД у в'язниці в Дубно на Волині вистріляло або по-звірячому закатувало 527 безборонних мужчин і жінок, і позаколювало кілька немовлят, що народились у в'язниці жінками-в'язнями. Безліч жителів Дубно, зворушені до глибини, проходили кілька днів підряд з одного поверху на другий, з однієї покровавленої келії до другої, щоб між жахливо помасакрованими трупами знайти своїх найближчих.

 

Кореспондент газети, що був присутній при цих трагічних відвідинах, писав: "У безконечній черзі йдуть мужчини, жінки й діти до дому жаху, що обіймає кілька сот келій, розміщених на п'ятьох поверхах. Повітря важке, переповнене жахливим сопухом тіл, що розкладалися. Мусимо притискати хустини до носа, щоб витримати в тій атмосфері жаху. З жахом помічаємо перші трупи за виваженими дверима келії. Якийсь старець лежить зі схрещеними руками на скорченому тілі, його лице обезформлене серією куль зі скоростріла. За ним стіна подірявлена кулями. Направо в куті молода, ясноволоса людина дивиться на нас шкляними очима. Перед його ногами лежить на животі у скровавленій сорочці український селянин. Йдемо з келії до келії, всюди мертві кличуть до неба про помсту. Мертві, які не були ніякими злочинцями, тільки любили свою українську батьківщину й ненавиділи большевицький режим. На другому поверсі в'язниці лежать тіла знасилованих матерів і доньок. На землі валяються відірвані від грудей немовлята з порозпорюваними животами. Безперервно посувається ряд людей в жалобі повз жертви большевицького терору. Жінки плачуть, кидаються на тіла їхніх найближчих. Глибоко зворушені, стаємо перед дверима келії: у півсумерку світиться дві свічки при голові та ногах мужчини, що лежить зі затисненими кулаками, зі шкляними очима у калюжі крови, побіч інших 11 трупів".

 

Про звірства НКВД в Дубно оповідав колишній в'язень Антін Ланків з Дубно так: 25 червня його забрали агенти НКВД, ніби до армії. Разом з кількома українцями його завезли до в'язниці, забрали все, за винятком сорочки, і замкнули до переповненої келії. Тої самої ночі він почув постріли. Раптом отворились двері келії і ввійшло чотири мужчини, які стали стріляти зі скоростріла і револьверів. Так робили душогуби в кожній келії, вистрілюючи в'язнів, з яких залишились живими тільки нечисленні, і ті важко поранені.

"Краківські Вісті", ч. 147, 9 липня 1941 р.

 

ЖОВКВА

Я – колишній в'язень німецько-нацистських концентраційних таборів: Авшвіц, Бухенвальд, Дора і Берген-Бельзен. Коли пишу ці рядки, хочу підкреслити, що я ніколи з німцями не працював, трактуючи їх від 1941р. до 1945 р. як окупантів України. Останньо німецька преса й телевізія з Східної Німеччини пишуть та висвітлюють пропагандистські фільми, намагаються довести, що українських і польських в'язнів у Львові й інших містах України в червні 1941 року вимордували німці та українські націоналісти. Тому я хочу написати правду про те, що я власними очима бачив у Жовківській тюрмі та чув від врятованого в'язня.

 

Коли в червні 1941 р. большевицькі війська панічно втікали з міста Жовкви, населення негайно кинулося рятувати в'язнів, замкнених у міській тюрмі. Я один з перших, разом з своїми друзями, прийшов до тюрми. Вона була вже розбита, двері відкриті. На коридорі стояв гурт людей, які слухали розповіді врятованого в'язня Степана Макара. Він народився в селі Скварява Стара, був членом ОУН і його арештували большевики. Врятувався чудом із тюрми в Жовкві. Макар був 1943 року арештований німецьким Гештапом і запроторений до концентраційного табору Бухенвальд, де й загинув.

 

Степан Макар розказав, що він врятувався від смерті лише тому, що не відізвався, коли НКВД-исти приходили до камери й відчитували його прізвище. Його товариші по неволі не знали його прізвища, бо він був у камері новаком. Ніч перед утечею большевиків з Жовкви була страшна, ствердив Макар. НКВД-исти викликали в'язнів з камер і мордували їх, заглушуючи їхні крики гудінням мотора трактора на подвір'ї тюрми.

 

Мешканці Жовкви, які говорили з Макаром, почали шукати на подвір'ї тюрми й знайшли під купою дров свіжу могилу. Таких могил було кілька. Знайдені в них тіла помордованих свідчили, що в'язнів забито не в один час. НКВД-исти мордували в'язнів тупою лопатою і джаганом, які знайдено в одній могилі. Було повідомлено про відкриття большевицьких звірств німецькими військами, які якраз вступили в місто. Вояки помогли виймати з могил трупів та дали нам дезінфекційні розчини.

 

Я нарахував усіх помордованих, з жінками, 36 осіб. Між ними я пізнав: студентку Салівну – члена ОУН з Жовкви; Миколаєвича – учителя з села Крехів; робітника Онишка – члена ОУН з села Фіна; Гр. Кирика – селянина я села Мацошин; студента Малиновського – члена ОУН; купця Кочута з Жовкви, теж члена ОУН. Прізвищ інших помордованих вже не пригадую собі. Багато трупів не можна було пізнати, бо їхні обличчя були змасакровані. Між цими українцями було теж кілька польських інтелігентів.

 

Після кількох днів відбувся великий похорон жертв московсько-большевицького терору. Всіх – українців і поляків – поховано в спільній могилі в центрі міста, між гімназією і костелом. Ховали й промовляли над могилою українські й польські священики. Були вінці квітів від німецької армії.

Т. П., "Шлях перемоги", 7 лютого 1960 р.

 

II

Прізвища частини українських політичних в'язнів, закатованих НКВД в жовківській тюрмі в перших днях німецько-совєтської війни: Марія Сало, Корнило Сало, Олександр Хиляк, Петро Когут, Олександр Завадка, Тарас Галапай, Євген Світин, Степан Красіцький, Григорій Чернюк, Іван Сторожук, Григорій Кирик, Іван Грабовець, Василь Стопницький, Володимир Хомин, Григорій Гаргіль, Іван Рак, Осип Миколаєвич, Павло Цепало, Євген Градюк, Степан Завада, Михайло Онишко, Іван Бісик.

Українські Вісті", 13 липня 1941 р.

 

ЗАЛІЩИКИ

В перші дні після вибуху німецько-большевицької війни в 1941 році до м. Заліщик над Дністром приїхав ешелон з 602 вантажних вагонів, наповнених в'язнями. Звідки їх привезено, мені не відомо. Всі вагони були вщерть набиті в'язнями, що від сильного тиску просто душилися. Вагони були запломбовані та пильно стереглися енкаведистами. Проте люди знали, що там діється, бо з вагонів було чути страшні крики в'язнів. Насилу втиснено у вагон ще одну групу в'язнів, що їх пригнали енкаведисти з місцевої в'язниці. Руки їхні були пов'язані дротом.

 

Після того енкаведисти облили весь ешелон якоюсь рідиною, вагони загорілися, а крики в'язнів зчинилися ще більші. Тоді під'їхали ззаду два локомотиви і штовхнули вагони на залізничний міст на ріці Дністер, що сполучав Заліщики з Буковиною. Цей міст був підмінований і як тільки вагони в'їхали на нього, сталася страшна експльозія. За хвилину міст з вагонами звалився на дно глибокого Дністра.

 

Московські кати, виконавши свою злочинну роботу, реготалися, мов ті скажені звірі та викрикували на все горло: "Вот вам ваша самостийная Украйна. Всем вам туда дорога, с... сыны!"...

Н. К„ "Шлях перемоги", 3 липня 1960 р.

 

ЗОЛОЧІВ

В золочівській тюрмі знайдено по-звірськи закатовано 649 осіб. В ямі перед в'язницею відкопано 432 особи. Вони були залиті бензином й спалені, і тому тільки частину трупів можна було розпізнати. В другій ямі на подвір'ї відкопано 217 осіб. Це жертви тільки останніх днів перед втечею большевиків з Золочева.

 

Сліди страшних катувань можна знайти в келіях і на коридорах, де залишилось багато крові. Дивлячись на змасакровані трупи з повідрізуваними частинами тіла, повиколюваними очима, повирізуваними язиками, можна собі уявити, якою жахливою смертю згинули ці мученики. Лікарська комісія, що оглянула трупи, знайдені в другій ямі (217 осіб), ствердила, що частина жертв була живцем закопана до ями.

"Українські Щоденні вісті", 18 липня 1941 р.

 

II

"В ніч з 4-го на 5-те липня м. Золочів збомбардували німецькі літаки, а 6-го прийшли німці. Біля 11-ої години того дня під замком зібралося дуже багато людей. Ледве дібравшись до мурів замку, я став перед довгими рядами напіврозкладених трупів. Незабаром до тюрми прийшли мої батьки. Кількість трупів, яких складали рядами на траві у саді, постійно збільшувалася. Їх витягали з кількох великих могил, обчищували від землі та крові та складали в саду. Запах тіла, що розкладалося, просто звалював людей з ніг, але багато чоловіків, жінок і дітей, позакривавши уста і носи хусточками, ходили між рядами трупів, намагаючись розпізнати рідних. Ми теж шукали нашого дідуся, але надаремно.

 

Трупи чоловіків були з неголеними обличчями, деякі у подертій брудній білизні, інші напів або цілком голі. Багато мали поламані чи повикручувані руки й ноги, з сильними слідами тортур, з повириваними нігтями на пальцях, пошкодженими статевими органами. Всі знаки вказували, що їх закатовано щонайменше два-три тижні до приходу німців. Свіжих трупів я не бачив.

 

Наступного дня винесено в сад трупи з в'язничних камер, де їх живцем замурували НКВД-исти. Вигляд цих трупів був ще страшніший. Усіх трупів нараховано 752. З цього числа розпізнано тільки 21. Їх поховано окремо, а всіх інших разом на кладовищі у спільній могилі, на якій поставлено великий дерев'яний хрест. На похоронах було дуже багато людей.

 

Після похорону ми знову пішли до тюрми та оглянули забудування, де були сліди катувань. Ми ввійшли брамою з заходу, де були канцелярії, приміщення для вартових, зали переслухань тощо. На лівому боці брами була простора заля, схожа на велику різню. Долівка і стіни її були забризкані кров'ю, на стінах виднілися сліди від куль, повбивані гаки, серед кімнати були закривавлені столи і – т.д. В кутку виднілася діра, крізь яку кидали закатованих людей просто до могил, що знаходилися за мурами в саді. Як ми завважили раніше, кожний в'язень мав прострілену потилицю, частина з них мала зв'язані позаду руки. Всі вони мусіли пройти цю залю, де НКВД-исти мучили їх тортурами й опісля вбивали".

І. Рубіжний, "Шлях перемоги", 29 травня 1960 р.

 

КАЛУШ

Я, нижчепідписаний, з села Піло, повіту Калуш, свідчу про те, що я бачив сам у тюрмі в Калуші, як московські кати помордували багато в'язнів перед втечею від німців.

 

В камерах тюрми були трупи в'язнів, змасакрованих, зі спаленим на голові волоссям. На тілах лежав попіл із спалених газет. Стіни тюрми були забризкані кров'ю, а тіла жертв уже розкладалися так, що стало ясно: злочину доконали москалі, а не німецькі війська, які прийшли до нас три дні пізніше, як утекли большевики.

 

Крім того, я був присутній при тому, як большевики арештували Миколу Шинкаря та вивезли його з родиною та з трьома дітьми на Сибір. Перед відступом з мого села НКВД-исти застрілили на полі ні в чому невинного 30-літнього Павла Стасюка.

Н. С., "Шлях перемоги", 3 квітня 1960 р.

 

КОМАРНО

Большевицькі бандити з НКВД не поминули малого містечка Комарно, справляючи і там криваву купіль українським політичним в'язням. Замучено і по-варварськи закатовано: Миколу Здерка – вчителя середньої школи в Комарно, Дмитра Радовича – абсольвента середньої школи, Андрія Сороківського – шевця, Михайла Ленеця, Гринька Ленеця, Михайла Губича.

 

КРЕМ'ЯНЕЦЬ

Окрім масакри в Луцьку та Дубно, большевики не поминули й Крем'янця. Вимордували там червоні кати 1500 українців. Серед помордованих було 8 священиків та владика Симон. Один із замучених священиків – це о. Олексій Дубицький. Згідно з оповіданнями очевидців найстрашнішу смерть мав владика Симон. Провівши його голого, під ударами крісових прикладів, через вулиці Кременця до тюрми, змасакровано його в цій тюрмі в жорстокий спосіб. Звироднілі енкаведисти обсмалили єпископу бороду, відрізали п'яти, ніс, язик й викололи очі. Триденні розшуки, після приходу німців до Кременця, тіла владики не мали успіху.

"Краківські Вісті", ч. 171, 7 липня 1941 р.

 

ЛОПАТИН

В тюрмі Лопатина замордували большевики 12 молодих хлопців, яких спершу забрали до Червоної армії з міста Сокаля. З війська їх перевезено до Лопатина, підозріваючи, що вони належать до ОУН. Не зважаючи на страшні знущання московських душегубів, хлопці не призналися ні у чому і їх постріляли в потилицю у льоху тюрми. Я був у тюрмі після втечі большевиків і власними очима бачив трупи помордованих, бо ми виносили їх на подвір'я.

В. Л., "Шлях перемоги", 3 квітня 1960 р.

 

МИКОЛАЇВ над Дністром

Серед численних жертв червоних варварів, звірськи замордованих за містом у ліску біля с. Демня українців, люди розпізнали: д-ра Володимира Здевського, адвоката й організатора Миколаївщини; д-ра Гриня Гонтарського, нотаря; Володимира Сподаря, управителя школи в Розвадові; Степана Заневича, кол. старшину УГА; Степана Саварина, телефоніста; Івана Гольдербавма з Дрогобича; Івана Харчишина, кооператора з Роздолу; Данила Фика, кооператора з Пісочної.

 

НАДВІРНА

В гайку при залізничному шляху міста Надвірна на Західній Україні знайдено в пам'ятні дні червня 1941 року 82 тіла замордованих московсько-большевицькими людоморами українських людей, в'язнів з Надвірнянської тюрми. Могилу знайшов випадково один селянин, який вийшов косити траву. Сильний запах трупів викликав у нього підозріння якогось нещастя і він зайшов на поляну приблизно 12 метрів, де побачив непоросле травою місце. З землі стирчав вказівний палець людини, яка ніби з гробу кликала небо за свідка страшного московського злочину.

 

До ексгумації покликано спеціальну судово-лікарську комісію, але похованих не можна було розпізнати. Тоді комісія казала випрати рештки одежі жертв.

 

На підставі одежі можна було ствердити, що помордовані походили з сіл Заболотівщини, Снятинщини та Коломийщини. Були це самі селяни, члени українських кооперативів, читалень "Просвіти" та спортивних товариств "Сокіл" і "Луг".

 

82 жертви московського садизму Сталіна і Хрущова поховано у спільній могилі при вході на кладовище в Надвірній. Ховали їх 25 священиків, які плакали разом з тисячами людей, що з'їхалися на похорон.

о. М. К., "Шлях перемоги", 3 квітня 1960 р.

 

ПІДБУЖ

Втікаючи з Підбужжя, енкаведисти не встигли вимордувати всіх заарештованих. Підбужжя збіглося в той момент, коли енкаведисти багнетами підганяли ув'язнених сісти до спеціального авта. Большевицькі кати розігнали людей пострілами й від'їхали в напрямі Дрогобича. Вранці 26 червня під селом Нагуєвичі люди знайшли жертви їхньої звірської розправи. Нижче моста, над потічком, лежало 14 скривавлених трупів, а трохи далі, в житі, ще один. Поміж трупами розпізнано тіла таких осіб: Камінський – директор школи в Нагуєвичах, Юринець – директор школи з Підбужжя, Дрогобицький – учитель школи в с. Нагуєвичі, Смоляк Антін з Кропивника Нижнього, брати Онацькі з Підбужжя, Цуцуряк Іван – селянин-бідняк, голова сільради в Кропивнику,Чапля – громадянин с. Нагуєвичі.

"Краківські Вісті", ч. 163; 318, 1941 р.

 

СТАНІСЛАВІВ

Про тисячі жертв помордованих НКВД в'язнів свідчить величезна стирта закривавлених сорочок і штанів під стіною будинку, де розміщувалось НКВД в Станіславові. З побіжного начислення виходить, що НКВД розстріляло понад 1500 осіб. В Станіславській тюрмі НКВД мало спеціальну залю тортур. Комісія, що в коротці після втечі большевиків з міста оглянула цю залю, ствердила: вицементована, з відпливом посередині, цілком закривавлена. Кров заціпеніла, почорніла. По стінах сліди струмків крови. У залі безліч різнородного "приладдя" тортур: щипці, кліщі, молотки, корсети з набитими цвяхами, що їх вдягали тортурованим на груди, "сорочку безпеки", що вложена на в'язня не дозволяла йому ворушитися, електричне крісло з різними дротами, електричні лампи, що поражували очі і голову тортурованого.

 

Годі тепер точно сказати, скільки наших мучеників загинуло в станіславській тюрмі. Число 2500 осіб ледве чи буде близьке до правди. Коли ж додати відомі факти катувань і розстрілів НКВД в Отині (повні три пивниці трупів), в Пасічній (близько 300 осіб), тоді число закатованих на Станиславщині дійде до жахливого числа п'ять тисяч осіб.

Українські Вісті", 16 липня 1960 р.

 

Р. S. 22.11.1989 року відбулося перезахоронення жертв сталінських репресій з Дем'янового Лазу в Івано-Франківську, знайдено 532 особи.

Д.Л.

 

УМАНЬ

Наприкінці ц. р. знайдено в підземеллях тюрми м. Умані довгий і широкий підвал, вхід до якого був завалений різними речами: дровами, бочками, сміттям та землею. В цьому підвалі лежало понад 800 змасакрованих трупів, у тому числі близько 30 жіночих... Нижче подаємо список тих закатованих в Умані в'язнів, при яких знайдено якийсь документ (акт обвинувачення, присуд, військова книжечка). Таких трупів було 83. При всіх інших трупах не було ніякого документу, або якщо і був, то його годі було прочитати (трупи вже розкладалися). Ось список розпізнаних в'язнів із чортківської тюрми, закатованих в Умані: інж. Петро Турула, ур. в Теребовлі 1907 р., Микола Квасиця – абсольвент Богословської Академії у Львові, ур. 1913 р. в Джурині, пов. Чортків, Микола Сисак – абітурієнт, ур. в Джурині, Зеновій Федьків з Кривенького, Омелян Бережницький з Кривенького, Стефанія Брухаль з Гадиньковець, Віктор Білинський з Товстенького, Роман Сороківський з Товстенького, Микола Величенко, Іван Мастій, Михайло Гончар, Антін Очеретний, Володимир Солтис з Улашковець, М. Глембіцький, Осип Бала з Коцюбинець, Савицький, Микола Гончар, ур. 1921 р., Антін Угрин, Михайло Маслів, Степан Каратник, Іван Колода, Михайлюк з Гадинькович, Антін Маслів, Ярослав Ковальський, коваль Миколаєвич з Пробіжної, Дмитро Гайда, Степан Цилинський, М. А. Шевчук, Й. А. Осадца, П. М. Кучорський, Е. А. Дяк, І. Д. Боднар, В. М. Баран, ур. 1921 р., Д. П. Литвинюк, І. Г. Глух, Д. Ю. Іванців, Хаба, Й. С. Яремко, Сороцький, Грабець, Домилишин, Яницький, Федорців, Гаврилишин, Е. С. Гуцал, Д. або О. І. Головінський, П. С. Олійник, П. Я. Голодівський, М. С. Мельник, І. П. Провальний, В. Я. Третяк, В. К. Голубович, І. К. Любінецький, Л. Я. Малицький, М. Н. Медвідь, Л. або Р., С. Проців, Е. С. Гребенюк, П. Скоропада, Богдан Казановський, (Л.)А. Волохатюк, Галяс, Г. І. Ковяк, Марук, П. А. Манько, М. М. Цимбалюк, Загородний, П. Е. Царук, П. Грегоращук, Саган (Соган), Євген Юркевич, Павло Ільїч Обнявка, Ілько Диць або Гець з Золотого Потока, А. П. Запорожець з Василькова, Царук з Чорткова, Федорович (польський документ), Іван Дан. Телепко з Чорткова, Михайлюк, Шургот, Атаманюк, Джолк, Козловський, Коротник, Козак.

 

З перечислених тут 83 жертв большевицького звірства тільки тлінні останки першого в списку, а саме інж. Петра Турули, найближча рідня (жінка і брат), що шукали за ними по всій звільненій Україні, перенесли в рідну Теребовельщину і поховали в селі Деренівці. Всі інші лежать у спільній могилі в Умані...

"Краківські Вісті", ч. 242; 394 за 1941 рік

 

СТРИЙ

Восени 1940 року всім у Стрию та його околиці було відомо, що большевики винищують в'язнів, яких звозили до тюрми кожного дня. Ще влітку НКВД наказало поширити каналізацію біля судових і тюремних будинків, і після того почало кидати трупи помордованих до каналу на тюремному подвір'ї. Сильний тиск води повинен був зносити трупи до річки Стрий. Але "стахановська" праця НКВД була швидша ніж течія води і трупи, за деякий час, загатили канал. Сморід розложених тіл поширився на все місто. Щоб позбутися смороду в місті, енкаведисти ночами прочищали канали, а біля річки, де спливала вода з каналів, стояла весь час варта НКВД. Так повторювалося до травня 1941 року.

 

В травні мордування в тюрмі певно дійшло до найвищої точки, бо вже здалека можна було чути страшні крики людей. НКВД-исти задротували головну вулицю перед судом та бічні вулички, виганяючи з них населення. На подвір'ї тюрми ставили вантажні авта з працюючими двигунами, які глушили людські крики. 27 червня залишили місто.

 

Після виходу московських банд, натовп людей кинувся до тюрми, розбив браму та вдерся на подвір'я. Перед першими, що вбігли на подвір'я тюрми, постала жахлива картина. На подвір'ї лежало дві сотні трупів порозстрілюваних людей з повідрізуваними вухами, носами, пальцями, повиколюваними очима. Біля стіни стояли чотири котли, в яких варили для в'язнів страву. Я з жахом побачив, що в котлі є зварені людські тіла. В кожному з них було по 2-3 трупи.

 

Хтось з людей відкрив головний отвір каналу на подвір'ї тюрми і ми побачили, що канал забитий трупами. На подвір'ї під стіною тюрми стояла теж залізна кабіна з двома переділками. Висока на 2 метри і широка на 1,5 метра, вгорі мала 3-4 гаки, а на долівці залізна решітка, під якою горів газ. В одній переділці висів труп в'язня головою вниз, а в другій лежало на долівці спечене тіло...

 

Біля газової шибениці була камера, в котрій вбивали, покрита верствою густої крови, в куті камери гора одежі.

 

Під камерою, в якій НКВД мордувало людей, знайдено замуровану пивницю. В ній було повно в'язнів – чоловіків і жінок. Двері були забиті дошками, а опісля замуровані. Коли цю пивницю відкрили, то ще кілька осіб у ній жило. Між ними була одна жінка, яку відвезли до шпиталя. Інші, що ще жили, скоро тільки дихнули свіжим повітрям, повмирали. Все це бачив я на власні очі.

І. Стрийський, "Шлях перемоги", 24 січня 1960 р.

 

ТЕРНОПІЛЬ

Кілька годин по втечі большевиків з Тернополя міщани відкрили браму й двері в'язничних камер. Трупи помордованих були жахливо змасакровані. Московські катюги вживали до свого кривавого ремесла сокири, щоб завдати своїм жертвам якнайбільших мук. У жінок, які я бачив по камерах, були повідрізувані груди і повикручувані руки й ноги та порозбивані голови. В кожній камері було по 60 і більше трупів, а камер було в тернопільській тюрмі, яку збудували ще поляки, дуже багато. В одній камері я побачив трупи двох молодих дівчат, пов'язаних разом колючим дротом. В одної був розпорений живіт, і в нього вложено кота, а в другої була здерта з рук шкіра від долоні по ліктів, на рани насипано ячмінних осьтюків і знову засунено шкіру. В камері на першому поверсі я побачив на стіні, прибитий цвяхами, труп молодого – може 30-літнього мужчини.

 

Між помордованими були також чотири трупи німецьких летунів з поламаними руками і ногами та пов'язаними колючим дротом.

 

Опісля знайдено ще масові могили в льохах в'язниці, де трупи були замуровані бетоном. Лікарі ствердили, що цих людей повбивано кілька місяців тому. Трупи були посипані вапном і ще якоюсь речовиною. Видобування трупів і поховання їх тривало цілий тиждень, бо в Тернопільській тюрмі знайдено три тисячі московських жертв.

Є. Л., "Шлях перемоги", 13 березня 1960 р.

 

ЧОРТКІВ

Коли втекли з міста большевики, місцеве населення пішло до тюрми і побачило тут жахливу картину: на подвір'ї тюрми валялись десятки трупів, свіжа могила, де знайдено дальші жертви НКВД-истського терору. При викопанні виявилось, що в ямі лежало три верстви трупів. Знайдено теж замуровані цементом камери з трупами. Всіх трупів у чортківській тюрмі нараховано близько 800. Але розпізнати можна було дуже мало жертв. Вони вже розкладалися, були так помасакровані перед смертю, що їх годі було розпізнати.

"Українські Щоденні Вісті", 30 липня 1941 р.

 

В'язнів великої тюрми в Чорткові вигнали большевицькі посіпаки 2 липня (це був уже другий транспорт) і погнали в напрямі на Скалу, Кам'янець Подільський, Вінницю й Умань, де їм і зробили страшний кінець. З цього величезного транспорту нещасних в'язнів, що нараховано 1000 осіб, врятувалися чудом тільки одиниці. До Умані дійшли 19 липня.

 

ЛЬВІВ

У тюрмі на вул. Сапіги і Лонцького знайдено в камерах кількасот постріляних і змасакрованих мужчин, жінок і дітей. Частину помордованих пізнали їхні родини й поховали, незідентифікованих поховано в спільній братській могилі. Ці жертви львів'яни оглядали вже в суботу 28 і в неділю 29 червня, тобто ще до приходу німецького війська. Теж знайдено на подвір'ї тюрми на вул. Сапіги і Лонцького закопані трупи. Число їх, поки що, не з'ясовано.

 

Нижче подаємо прізвища розстріляних НКВД у Львові, що їх родини впізнали і про смерть яких з'явились на мурах міста Львова жалібні повідомлення: Юрій Шухевич – відомий співак-тенор, брат сл. п. Романа Шухевича-Чупринки, командира УПА, загинув 27 червня 1941 р., Василь Бень, 55 літ, підполковник армії УНР, директор школи ім. Шашкевича у Львові, арештований 26 червня 1941 р. і того ж дня розстріляний, Григорій Кухар – магістер прав, 29 літ, кол. ревізор Ревізійного Союзу Українських Кооперативів, головний бухгалтер Медінституту, Євстахій Струк, 32 р., – директор Медінституту, Михайло Пузинець, 43 р., – старшина УГА, бухгалтер Медінституту, інж. Василь Геник-Березовський – науковий працівник Етнографічного Інституту, Данило Кастецький, 35 літ, – магістер права, Орест Фільварків – член ОУН, Іван Савка – студент медицини, 25 літ, Ольга Бачицька, 26 літ, – урядничка, Теодор Мацько – студент медицини, Степан Масний – студент медицини, 19 літ, о. д-р Микола Конрад – проф. Богословської Академії у Львові, Володимир Прийма – дяк, Михайло Козлянюк, Василь Климчук – господарі з Подзимира, пов. Сокаль, Іван Мивальчук – учитель з Мервич, пов. Львів, Юрій Брей – селянин з села Вороцова, пов. Львів, Гнатович – сторож банку, уродженець села Парипси, 20 літ, Михайло Верхола, 27 літ, Степан Маркусь, Іван Маркусь, д-р Михайло Звір, Ярослав Галапац, Зиновій Сачітк, Мирон Пеленський, Юрій Малиновський, Іван Кушнір – секретар профспілки міста Львова, діяч Української Соціал-Демократичної Партії, д-р Богдан Чайковський – адвокат в Сокалі, співробітник етнографічного музею Академії Наук УРСР, Лонгин Сторожук, нар. 1912 р., студент Богословія, урядовець, Іван Свірський – інженер.

"Українські Щоденні Вісті", 5 і 10 липня 1941 р.

 

II

Тюрма при вул. Яховича у Львові мала за большевиків назву "тюрма ч. 4" і в ній було напередодні війни близько 1000в'язнів. Були це в'язні, засуджені переважно за прогули і "політичні злочини", від кількох місяців до десять років. Було багато ще незасуджених, яких слідство вже було закінчилось і вони мали бути відправлені на заслання.

 

В понеділок вранці, вже після втечі большевиків з міста, члени родин арештованих увійшли до в'язниці, з якої ще в неділю ввечері втекло близько 80 в'язнів. Увійшовши, люди побачили таку картину: тут же біля входу від вул. Яховича на загородженому місці подвір'я була свіжа присипана могила 5 на 6 метрів. З могили стирчав лікоть у синій сорочці, розносився тяжкий сопух людських тіл. У в'язничному корпусі знайдено всі камери відкритими й закидані одежею та всякими речами. По цих горах білизни, штанів, плащів, коців ходили жінки й чоловіки, голосно ридаючи над кожним розпізнаним предметом своїх близьких. Зідентифіковано такі жертви: Яків Цвірінькало, Степан Хомин, Дмитро Бедрій, Ізидор Ціцяла, Осип Шинаровський, Петро Мельник, Семен Футь, Микола Гарапа, Мирослав Вендиш, Степан Пельц, Володимир Кебела, Юрій Кіт, Павло Кобрин, Стефанія Дулеба, 18 літ, Марія Ярема, 19 літ, Текля Бідула, 20 літ, (останні три жертви – дівчата з с. Ланшин, пов. Бережани).

"Українські Щоденні Вісті", 12 липня 1941 р.

"Краківські Вісті", ч. 171, 7 серпня 1941 р.

 

III

У місяці-червні 1941 року ми приїхали з села до Львова на похорон тих тисяч жертв, яких помордували по-звірячому московські людомори. Я ходив по тюрмах міста й бачив власними очима понівечені тіла нещасних людей. На подвір'ї тюрми була ціла гора трупів, в яких були повідрізувані язики, виколені очі, в головах позабивані цвяхи. Деякі мали стягнену з ніг і рук шкіру. Відрізані в жінок груди були поприбивані цвяхами до тіла чоловіків, вагітним жінкам вийнято плід і вкладено його до розпореного живота чоловіків. Я побачив трупи двох моїх односельчан, яких зварили в котлі живцем.

 

Опісля я пішов до так зв. Бригідок, тюрми, в якій були замуровапі пивниці з трупами. Трупи були так розложені, що важко було пізнати кого-небудь з обличчя, пізнавали по одежі й інших речах. Повітря було таке тяжке від трупного запаху, що німецькі вояки закладали на обличчя протигазові маски.

 

Зі Львова я поїхав до містечка Щирця, розташованого на півдні, і тут побачив двісті помордованих людей.

 

В'язнів зігнали НКВД-исти й місцеві жиди на подвір'я і до стодоли та стайні польського священика, і тут їх повбивали нелюдським способом. Довкола стодоли був викопаний глибокий рів, в який скидали трупів. У стодолі я бачив трупи з повідрубуваними руками й ногами, здертою шкірою, повідрізуваними носами, язиками й вухами, деяким вирізано на плечах хрести, або здерто шкіру з голови разом з волоссям. Інші мали позабивані в п'яти довгі цвяхи, якими прибивають крокви. Стіни, дах і долівка стодоли були зляті й забризкані кров'ю. На долівці кров застигла на висоті десять сантиметрів.

 

На стовпах у стайні, де слуги священика вішали кінську збрую, були прибиті поперечки й на них розіп'яті, поприбивані цвяхами тіла людей. Одні з них мали на голові ніби корону з колючого дроту, одного бачив я у ямі з гашеним вапном, де він загинув від його жари.

 

Врятувався в Щирці один чоловік, який розказав нам знаками, як большевики замордували його батька й чотирьох братів. Він сам був зв'язаний колючим дротом і чекав на свою чергу, але московські кати вже не встигли його замучити, бо над'їхала німецька сторожа. Біля стодоли стояли трактори і вони своїм гудінням заглушували крики мучених.

П. С„ "Шлях перемоги", 20 березня 1960 р.

 

IV

В травні 1941 р. мене перевезли до іншої тюрми в цьому самому місті. Ця тюрма називається Бригідки, і в ній було ув'язнено коло 13 тисяч людей. В неділю 22 червня 1941 р. ми почули постріли протилетунської артилерії. Спочатку ми думали, що це протилетунські вправи, але кілька годин згодом почали падати бомби на місто і ми знали, що це війна. Замість дотеперішнього одного вартового в коридорах розставлено п'ятьох. В обід цього ж самого дня сторожа почала викликати з келій, в'язнів заводили до пивниць і ми почули постріли знак, що відбувається масовий розстріл. Ми могли дуже точно слідкувати за тим, що діється в пивницях, бо вікна моєї келії були тут же коло входу до пивниці.

 

Десь всередині критичного тижня я був свідком такої сцени. У в'язниці перебувала родина, що складалася з батька, матері і двох дітей. Коли їх викликали на розстріл, мати просила, щоб принаймні змилувалися над дітьми, але ціла родина була розстріляна.

 

Коли не стало місця в пивниці для переховування трупів, на подвір'ї в'язниці викопали яму і скидали туди.

 

В'язнів ставили над берегом ями, розстрілювали, а їх тіла падали до ями.

 

Під час згаданого тижня ми не діставали ніякої їжі і немало людей збожеволіло. В суботу вранці, коли вже чути було німецьку артилерію поблизу, НКВД покинуло тюрму. За якої пів години до в'язниці прийшли групи озброєних в коротку зброю людей, як ми згодом довідались – члени української націоналістичної організації, які визволили нас з тюрми. Покидаючи тюрму, я побачив позабивані вікна пивниць і хотів туди заглянути. Але озброєний український партизан, що стояв на сторожі, сказав мені: "Не дивись, нема на це часу. Там повно трупів". На подвір'ї була засипана яма, 10 метрів завширшки і 15 завдовжки. Йдучи по свіжому насипі, можна було чути, що під тонкою верствою землі є людські тіла. Стіни навколо подвір'я були забризкані кров'ю.

 

Зізнання Б. Казанівського перед дослідною комісією Палати Репрезентантів США. (Іпvestigation of communist take over and occupation of the Non-Russian nation of the U.S.S.R., Washington, 1954)

 

V

Львів, окупована німцями Польща. 7 липня (АП).

Вчора Львів був містом похоронів внаслідок масових вбивств, що супроводжували відступ росіян з тієї частини, яку Червоyа армія окупувала півтора року. Ціла ця потрясна сцена являє собою ситуацію, яку досвідчений кореспондент розглядає з найбільшим підозрінням. Це є кошмарний епізод, що його може використати пропаганда з тої і цієї сторони. Але тут маємо брутальні факти, які не підлягають сумніву. Сотні, правдоподібно кілька тисяч осіб були помордовані в цій і сусідніх околицях поки ще вступила німецька армія. Я бачив гори трупів. Військові лікарі-патологи ствердили, що в більшості випадків екзекуції відбувались через постріл в потилицю. В цьому місті найбільше трупів знайдено, поскиданих до пивниць трьох в'язниць. Німецька влада повідомила, що подібну криваву "купіль" стверджено в інших місцевостях цієї країни.

 

Хто ж є ці жертви? Звичайна відповідь, яку дістаємо на це питання, що це – українці, яких або підозрівали, або які були діячами українського визвольного руху.

 

Виїмки статті А. Штайнкопфа, кореспондента агентства "Асошіейтед Прес", надрукованої в американській газеті "НЬЮ-ЙОРК ПОУСТ" від 7 липня 1941 року.

 

САЛІНА теж одна з тих незгоєних ран на тілі України, що ятрить ось уже сімдесят років і не загоїться ніколи. Та чи тільки Саліна? Таких ран глибоких, кривавих має Україна без ліку. Вони взивають до нас з потойбіччя:

ПАМ'ЯТАЙТЕ! БЕРЕЖІТЬСЯ! БУДЬТЕ ПИЛЬНІ!

 

Саліно, Саліно, впаду на коліна,

Впаду на коліна, Саліно моя.

Сльозами обмита і кров'ю залита

Ти рана у серці, Саліно моя.

Засмучені очі крізь темряву ночі

Заглядують в серце і в душу мені,

Неначе питають, немов промовляють:

Чи спогад про нас живе в серці твоїм?

А сосни шуміли – вітрам розповіли,

Як в шахти кидали людей ще живих,

Як плакали зорі над тим людським горем

Й лунав в тихім лісі розпачливий крик:

"За що нас вбивали, за що мордували

Катюги московські? усім розкажіть...

Живі! Не забудьте ви нас пом'янути,

За душі невинні молитву змоліть".

Той голос ще й досі у лісі лунає

Й здригається серце, Саліно моя!

Сльозами обмита і кров'ю залита

Незгоєна рана, Вкраїно, твоя.

 

Ця пісня, слова та музика автора книжки, стала немов гімн Саліни, бо всі роки в останню неділю червня, коли проходить реквієм пам'яті жертв, закатованих не тільки на Саліні, а й по всій Україні, вона звучить, проникаючи болем у людські серця та обмиваючи їхні душі пекучою сльозою. Всі роки, коли вона звучала чи то у виконанні сивочолого пана Миколи Токара, чи співав її юний Славчик Леончик, або солістка народного ансамблю "Росинка" пані Надія Яворська, так і тепер, коли її вже кільканадцять років поспіль виконує добромильчанин пан Андрій Кукура, – сліз не стримує ніхто. І здається всім, що з лона землі б'є тривожний дзвін Саліни, б'є, проникаючи в душу кожного, відлунюючись у ній глибоким болем.

 

ОСТАННЯ ДОРОГА

02.00 вночі 22. 06.1941 року німці відкрили вогонь з артилерії по Перемишлю, почалася війна між фашистською та большевицькою імперіями.

 

Поміж людей поширилися чутки, що, відступаючи, большевики ловлять невинний місцевий люд і розстрілюють. Люди боялися виходити з домівок, місто і села наче вимерли. І не даремно. Адже ті, кого напередодні викликали начебто будувати укріплення, або возити фірами фураж чи щось інше, так і не повернулися додому і ніхто з рідних не знав, яка їх спіткала доля. А повістки отримували тільки заможніші селяни, члени "Просвіти", кооперативи, одним словом всі національно-свідоміші верстви населення.

 

І ніхто не думав, що вже в ті дні в тюрмах, що були вщент переповнені "ворогами народу" по всій Галичині і не тільки, почалася масова звіряча розправа.

 

23 червня 1941року в Нижанковичах забрали 29-річного Михайла Лапичака, Василя Васюнця та Миколу Кукуру, а 25 червня цих ні в чому не винних українців знайшли в рові біля села Трушевичі розтріляних, із зав'язаними телефонним дротом руками. На руках в Лапичака було видно, що цей дріт у передсмертних муках вп'явся в тіло аж до крові.

 

Мешканці села Трушевичі поховали невинні жертви на цьому ж місці і дбайливо доглядають могилу по цей час.

 

 Місце де були розстріляні В. Васюнець, М. Кукура, М. Лапичак і двоє невідомих (знайшли в бульбі). Квіти кладуть Ярослав Коваль і Ярослав Гірник

 

Тоді ж забрали голову Нижанковицької селищної Ради п. Біля Дмитра і повезли у напрямі Добромиля, (очевидно і він спочиває в четвертій шахті Саліни). Днем раніше НКВД-исти вивезли біля обіду на цвинтар в Нижанковичах Гроздіцького, Демковича і там розстріляли.

 

25.06 біля моста в Підмостичах було також знайдено два трупи невідомих осіб із підперемишльських сіл.

 

19.06.1941р. отримали повістку з'явитися в комендатуру разом з кіньми та фірами мешканці села Ляцко (Солянуватка) Гера Іван, Возьний Микола, Гера Степан та жителі інших довколишніх сіл і не повернулися додому.

 

20.06.1941року такий самий наказ отримали Сич Василь та Антох Микола з села Конів.

 

Такий наказ отримали... отримали... отримали... Скільки чоловік? Того сьогодні не можна сказати. Безліч.

 

Кожен з них ішов своєю останньою дорогою. Тільки в одних вона закінчувалася десь у рові чи при дорозі, в інших у тюрмі, ще в інших у соляній шахті на Саліні.

 

Остання дорога, якою йшли на Саліну в'язні Перемишльської тюрми

 

Залишилися живими їхні близькі, рідні, знайомі, залишилися, щоб дати свідчення про страшні злодіяння того часу, щоб донести до


майбутніх поколінь правду "про большевицький рай", щоб застерегти їх від необдуманих вчинків та від зради.