До початків УПА. Лист з Волині

опубліковано 31 лип. 2012 р., 12:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 серп. 2012 р., 13:04 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №264

28 березня 1992 р.

У лавах УПА було чимало жителів Сокальщини, у тому числі Василь Макар (псевдо «Сіроманець», «Безрідний»), який народився 23 жовтня 1908 р. в селі Поториця. Він був керівником служби безпеки на північно-західних українських землях. У 1944 р. Василь Макар загинув на Поліссі в бою з відділами НКВД. Проте зберігся його лист, адресований рідному братові Володимиру Макару, який перебував у той час у збройному підпіллі в Карпатах, а нині проживає в канадському місті Торонто. Цей лист був надрукований 1947 р. у другому томі «Літопису Української Повстанської Армії» і є одним з цінних документів, що відтворюють обставини, в яких проходило становлення УПА, котрій доводилось у перші ж місяці воювати проти більшовиків, гітлерівців і польських військових формувань.

Пропонуємо читачам лист Василя Макара.

Володю! Несподівано я заскочив у рідне «зруйноване гніздо». Маючи до диспозиції кілька вільних днів, захотів я побачити, як дихає «Галіція». Побув тут два дні і сьогодні вже вертаю назад. Вертаю туди, де розмах, де революція прибрала направду грандіозних розмірів. Цих два дні зробили на мене паршиве, пригнітаюче вражіння. Бачу, що народ животіє, а не живе Що голодуючи, в поті чола працює на хліб для визволителя, що кормить для нього сало й м’ясо, а самому йому живіт присихає до хребта, все це зносить покірно лише час до часу вибухає злістю раба. Сердиться по тихо, собі під носом, щоби бува хтось не почув. А про те, що робиться на Волині, і не згадує, бо це ж ще не час, бо спалять, вистріляють і знищать всіх. Я, очевидно, з цим останнім годжуся, сам знаю, що «тут» ще не час на те, що робимо ми «там». Але щоби це говорити керуючись політичним розумом, а то керує ними звірячий страх.

Заобсервовую теж, що назріває антагонізм між «москалями» і «австріяками», і це може прибрати поважні розміри, якщо відповідною політикою не усунеться тієї загрози. Як із одної, так і з другої сторони обвинувачення і нарікання. І це віддолу, аж до гори. Прим., таке: волиняки нарікають, мовляв не то, що сидять собі тихо, нічого не роблять, але ще й говорять: «О, москалі, холера б їх забрала! Ти сі подиви, стріляють наших німців. Понабирали гандгранатів і машингверів та й б'ють наших німців». Інші говорять: «У себе, то не бійсь, не хочуть чіпати німака, а до нас то прийшли» і т. п. вислови чуєш. Останньо організаційним порядком заборонили сусідські взаємини в прикордонній полосі волинякам з галичанами. Це теж по свойому коментують.

Є багато випадків, що галічмени продають волинякам за збіжжя і сало та зброю. Це злочини, які треба карати смертю. Вони є високо деморалізуючі, бо волиняки кажуть: «Так дати зброю то нема, а за пашню і сало, то є» та і тут знов я чую, що дехто розсіває чутки, що повстання на Волині це робота і рука комуністична. Конкретно це мав говорити Степан Макар комусь. Якщо б той тхір сказав щось подібного у моїй присутності, то дістав би по лиці. Його, будь-що-будь, уважають дядьки розумнішим, бо ж він «учоний» і подібні, ним розсівані думки, легко сприймані будуть дядьками. А ті думки напевно не від Степана. Відомо, що це гештапо голосить такі ідеї Отже, треба протидіяти, щоб не загострювати антагонізмів.

Що писати тобі про саму акцію? – Повстанчу акцію на північнозахідних і частинно східних теренах ми мусіли почати, і це не було зарано, як дехто каже але вже запізно. Мусіли ми це робити з двох причин. Перша: терен виривався нам з рук. З одної сторони – почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони – червона партизанка почала заливати терен. Отже, коли б ми не були почали повстанчої акції, то не мали б що робити. Друге: ще тоді, коли ми не починали повстанчої акції, німота почала масово винищувати села. Хотіли приневолити населення до здавання контингентів (продналоги) і контингентів робочої сили в Німеччину. Отже, в тій цілі вибирали одно село в окрузі чи районі, яке нищили до щенту. Всіх людей вистрілювали, а забудови палили. У зв’язку з тим маса людей почала втікати в ліси і блукати самопас. Почались грабіжі, інші пішли в комуністичну партизанку до Бульби і т. п. Отже, ми мусіли організаційно охоплювати тих людей в лісі. – Оце дві засадничі причини нашої повстанчої акції. Є ще і третя, морального характеру. Почулись голоси: «Де ж той провід? Чому не дає зарядження бити німців» і т. п. Тепер ми тим балакунам заткали роти, а революцію усуспільнили. Тягар боротьби розложили на плечі усього суспільства, хоче воно того, чи ні, мусить нести його. Значить – тотальна революція.

Втрати матеріальні є у нас вже поважні, але здобуток моральний їх покриває. Білянсу жертв подати не можу, бо і тяжко це все зісумувати Так загально – до двох сотень сіл спалено і до тисяча людей упавших, не вчисляючи тих, що їх розстріляли ще перед повстанчою акцією. Прим., довкруги Луцька випалили села на 20 км – самі згарища і руїни. Це саме довкруги Костополя. Тепер зачинають довкруги Ковля. Всюди зустрічають затяжні опори наших повстанських загонів і відділів самооборони. В людях і автах німаки мають поважні втрати. С. Д. уживає до своєї нищівної акції ляхів. У відповідь ми нищимо їх безпощадно.

На Волині і Поліссі позносили ми всі штатсгути (так називають фільварки), ляхів і німаків вибили, реманент живий і мертвий забрали, а забудування попалили. В боях з німаками гартуються вояки і ростуть командири. Це так загально. Тобі образ нашої дійсности. Ще на маргінесі. У нашій УПА – не лише самі українці. Маємо різні національності, як: вірмени, узбеки, грузини, казахи, татари, а навіть і москалі. І всі чортові сини прекрасно б'ються. УПА росте морально і фізично. Б'ється на два фронти: з червоними партизанами, які мов зайці утікають перед нашими повстанськими загонами, но і з німотою.

Сам я не військовиком і в УПА я не є. Мою спеціяльність, думаю, знаєш («Ч. К.»), але доводиться не раз бути разом з повстанцями в опалах. Багато разі вже був в небезпеці. Багато разів свистали над головою кулі. Два рази був навіть під обстрілом літаків (бо німота уживає до протиповстанських акцій літаків). Багато моїх супутників вже упало, а я все якось виходжу живим. До якого часу, не знаю. Все співаю слова пісні: «Я казав, що напевно вернуся, хоч і ворог на нашій путі»... Одначе твердо сказати тих слів не можу. Небезпека на кожному кроці, але ми співаємо: «Ми у вічі сміємося смерти, а умерти прийдеться лиш раз». І дійсно сміємося. Хлопці зі сміхом ідуть до бою і зі сміхом умирають.

Що ж більше писати? Говорити то мали б ми дуже багато. Є справи, про які не хочу писати. Довго вже я від Тебе нічого не мав. Думав, що може щось сталось, але Лесь каже, що все в порядку. Я недавно писав до Тебе, своїм орг. зв'язком. Написав кілька слів, і тих ТИ, мабуть, не одержав. Відписуй!

Здоровлю і міцно тисну Твою правицю!

Слава Україні!

2. VIII. 1943                                                                            Василь

Р. S. Припадково маю в кишені деякі летючки німців і УНАКОР-у: посилаю їх Тобі. З цікавістю прочитаєш.