Допити проводили вночі

опубліковано 16 серп. 2012 р., 14:29 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №287

 

Голуб Микола Никанорович, народився в 1921 р. в с. Люленці Лановецького району Тернопільської області, українець, греко-католик, безпартійний, воїн УПА, селянин, заарештований 27 серпня 1945 р., звільнений 4 грудня 1954 р.

 

З 1943 р. в УПА я був четарем. Загоном нашим керував Клемишин Іван, псевдо «Крук». До 1945 року мали ще бої з німцями, поляками. В основному на Рівенщині у Вербівському районі. Наших стрільців було 180 чоловік. У 1944 р. якраз на Великдень ми мали великі бої з большевиками в Дубнівському районі на Рівенщині. Билися з ними три дні.

 

У березні 1945 р. ми перебралися на Львівщину в курінь «Морозенка», четарями там були «Дем'ян», «Гонта», «Буланий». Під кінець весни 1945 р. знову перебрались на Рівенщину, потім в округу Кременця. Там зібралось нас три курені: «Морозенка», «Сірка», «Бистрого».

 

Одного разу до нас приїхав провідник відділу УПА-Північ «Еней». Він привітав нас з успіхами у боротьбі за Україну і наказав рушати в похід. Була ніч. Проминули Острог, перебралися через ріку Горинь й увійшли в село Кургани. Надворі вже світало, як ми вийшли до сіл Милятин, Садки. Там розквартирувалися на відпочинок, розставили стійки (вартових). Глянувши в бік Рівного, я побачив якийсь рух по дорозі, що вела до нас. Про це я повідомив свого командира. Ми знали хитрість ворога. Коли люди виганяли худобу на пасовище, ховалися за череду, щоб їх не помітили і зненацька нападали на противника. Я в той час стояв з кулеметом скраю. Курінний дав команду приготуватись.

 

Бій тривав аж до вечора. На поміч нам підійшла сотня кінноти «Деркача» і сотня «Медведя». Але сили були не рівні і ми змушені були відступити за село Самостріли (це по Київській трасі). По шосе курсувала броньована машина з прожекторами.

 

Все обійшлося. Ми поверталися у Корецький район, що на Рівненщині. Підходив Великдень 1945 р. Люди поприносили нам паски, яйця, крашанки, ковбаси. Відвідав нас священик, який посвятив паску. Ми святкували. Надвечір люди з навколишніх сіл Річки, Копитів запросили до себе в гості. Але зранку знову ми ввійшли до лісу, щоб не підставляти людей на небезпеку.

 

Прийшла звістка, що закінчилася війна з німцями. Нас всіх зібрали і повідомили, що хоч війна і закінчилася, але совєти створили фальшиві підрозділи, які діють під маркою УПА, треба бути обережними.

 

Я отримав наказ зібрати чету з 4 кулеметами і без зв'язкових повертатися назад на Тернопільщину. Там я мав повідомити районні боївки про ситуацію і бути їм у помочі.

 

Був червень 1945 року. Ми повернулися. Коли ми вже були у Підволочиському районі, в селі Гнилиці нас видав москалям наш підрайоновий пропагандист (потім він став співробітником КГБ у Тернополі). Сталось це 27 серпня 1945 р. Завезли нас у село Буглів. Там під вартою, пов'язаних тримали три дні. Потім забрали в районне КПЗ на допити. Допити проводили вночі. Тривали вони два тижні. Потім пов'язали нас і повезли на станцію до поїзда. Привезли до Чорткова. Ще два місяці вели слідство. А якось серед ночі повезли на суд. Засідала так звана «тройка» Прикарпатського військового трибуналу. Судили мене по статті 54-Іа пункт II і дали 15 років каторги. Після суду кинули мене у загальну камеру до засуджених. Там зустрів я свого земляка Миколу Демчука.

 

У Чорткові в загальній камері пробув я добу. Забрали нас на загальний етап в Харків. Пов'язали нас по чотири, загнали у товарні вагони і повезли. В Харківській тюрмі пробув два місяці. 24 грудня 1945 р. нас погрузили у вагони, закрутили двері дротами і під конвоєм повезли у Воркуту. В дорогу дали сухий пайок: тюльку і сухарі. Воду давали раз на добу. Як падав сніг, то люди крізь грати виставляли ложки чи руки, щоб зібрати трошки води і попити. Але конвой не дозволяв цього робити і починав стріляти.

 

В дорозі ми були десь два місяці. Приїхали у Воркуту. Загнали нас в барак, який був ще не зовсім закінчений. Людей нагнали стільки, що неможна було повернутися. Відбули ми два тижні карантину. Приїхало начальство і почало підбирати собі робочу силу: хто був сильніший, того у шахти, а слабших – на будівництво житла, зовсім слабеньких – або в лікарню або днювальним. А в лікарні (було так заведено), хто був присмерті, то просто викидали на мороз, щоб дійшов. З нашого бараку кожен день виносили по 10-15 трупів. Тим, хто вже помер, чіпляли бірку на ноги з номером. Трупів навіть не закопували. Так і лежали вони до весни. А весною трохи мохом прикривали – от і все.

 

На роботу до шахти нас водив конвой з псами. До шахти було десь до 2 км. Працював я спочатку на шахті № 11 (штрафний табір), потім – на шахті № 3.

 

Після смерті Сталіна в'язням стало трохи легше: Можна було без обмежень писати листи рідним, зняли решітки з вікон і номери з одягу.

 

14 грудня 1954 р. мене звільнили. Перейшов я працювати вільнонайманим на третю шахту. У Воркуті зустрів галичанку. 1 травня 1955 р. ми одружилися. 21 січня 1957 року народилася у нас донька Леся. Перший раз я приїздив додому у відпустку в 1956 р.

 

Як закрили шахту № 3 перейшов на 32-гу шахту, де працював ще 11 років.

 

На пенсію вийшов у 1971 р., а працював ще до червня 1972 р. Приїхав додому до жінки в Старе Село Жидачівського району Львівської області в 1972 р. 7 років мене не прописували. Через те, що ми були не прописані, нас з жінкою два рази штрафували. Сусіди писали всякі анонімки, обзивали нас, не давали нам жити. Казали, щоб ми забирались і виїздили з села. Здається, навіть, родичі були заздрісні і злі, що ми трошки віджили і почали жити по-людськи.