Чому не реалізувався сценарій 1932-1933 років на Західній Україні (автор: Нагірняк Іван)

опубліковано 18 січ. 2012 р., 04:31 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №246. (Записано 22 січня 1991 року).

Автор: Іван Нагірняк, Сокирнянський район Чернівецької області

 

Голод у Буковинському краю в 1947 році

Своєю страшною кістлявою рукою

голод 1947-го року торкнувся і нашого придністровського краю

Машина, що перевозить сміття, під'їхала до одного з будинків, і люди потягнулися до неї з повними відрами. Високий парубок хвацько витрусив у бункер відходи, з яких на асфальт викотився великий шмат черствої хлібини. Побачене різонуло по серцю. З раннього дитинства пам'ятаю: якщо на долівку падала крихта хліба, піднімав її і цілував. Так робили і дорослі, і діти. Й не лише в нашій сім'ї, а в кожній хаті. То був не ритуал, не позерство. До хліба мої земляки ставились, як до святині. Для мене і моїх ровесників виховання поваги до нього супроводжувалося страшними розповідями про голод 1947 року, що своєю кістлявою рукою торкнувся нашого придністровського краю.

Зараз, коли на столі не переводиться хліб, важко повірити в оті лиховісні часи. Та від голоду помер мій дід. Останні крихти дітям віддавав – щоб вони вижили. Тож хотілося написати про все це. Давно виношував оте завдання серця. Ось тільки підступити до цієї теми ніяк не міг. Навіть після того, коли став свідком на весіллі в Ломачинцях у 1966 році.

До гурту людей підійшов незнайомий чоловік. «Дивіться, Максим Нажига вернувся»,—загомоніли старші. І тут йому назустріч вийшов Семен Білоткач. «Що, вернувся, негіднику? І як такого земля ще носить, – процідив крізь зуби. – Твої ровесники вмирали на фронтах, проливали кров, а ти в той час грабував, примушував голодувати наших матерів, сестер, дружин». Чоловік у пориві гніву дав волю рукам. Більше після того Максима в селі не бачили.

Звідки він взявся отой жахливий голодомор 1947 року? Нині багато написано й сказано про цю чорну сторінку з життя моїх земляків. Але знову і знову відкриваються нові факти. Особливо багато почерпнув їх з уст моїх односельчан, яким випало пережити це пекло.

Голод виник не раптово. Колективізація супроводжувалась насиллям. Уповноважені, місцеві активісти йшли від хати до хати, вимітаючи збіжжя до зернини. Навіть у горшки заглядали. Люди залишились обідраними до нитки. А тут ще й немилосердна, небувала посуха. Ще одним бичем для селян був страх. Несвоєчасно подав заяву в колгосп – ворог народу, затримався з виконанням плану хлібоздачі – саботажник, зазіхнув на кілька колосків – злочинець.

Та не відлунювало оте вселюдське горе на сторінках тодішньої сокирянської районної газети «Оновлене життя». Натомість шпальти заполонили бравурні рапорти, подибав серед них і повідомлення про жнивну кампанію у моєму селі.

З допису інструктора РК КП(б)У К. Літвінова «Комуністи в авангарді збиральної кампанії», надрукованого 27 липня 1947 року: «Комуністи села Ломачинці проявили ініціативу по організованому вивезенню хліба на пункт «Заготзерно». Вони 26 липня організували червону валку із 20 підвід, на яких привезено на пункт «Заготзерно» в рахунок державної поставки із урожаю 1947 року 11,5 тонн зерна. Ініціаторами червоної валки були – уповноважений РК КП(б)У т. Фомін, голова сільради т. Бузурний, секретар первинної парторганізації т. Жайворонок, комуністи Іван Ткач, Микола Сапожников, Борис Заболотний, який нещодавно прийнятий в члени ВКП(б)».

А ось що каже про ті часи пенсіонерка Ганна Білоткач:

– У 1947 році ми пухли з голоду. Люди марили хлібом, ходили у далекі мандри за ним. Я теж брела за сотню кілометрів пішки, аж у Садгору, щоб виміняти вишиті рушники, сорочки та іншу одежу на бодай щось із їжі. Пам'ятаю, якось принесла п'ять буряків та чотири кілограми ячменю. Яка радість була у хаті!

З розповіді пенсіонерки Ганни Попадюк:

– Тато сховали під припічком макітру жита. Зайшов голова сільради Микола Бузурний з уповноваженими. Забрали ці останні припаси. Довелося перебиватись жомом. Привозили його з Снятинщини. Пішла і я з подружкою Сяньою. Набачилася по дорозі різного. Люди мерли, як мухи, не було кому їх поховати. А що робилося біля ями з жомом! Дехто об'їдався тієї гнилі і вже не вставав. Ми переступали через мертвих... І досі страшно згадувати ті зловісні часи. Повернувшись здалеку, застала померлого з голоду тата...

З розповіді Ганни Ткач, товарознавця Сокирянського районного споживчого товариства, колишньої жительки Ломачинців:

– І досі перед очима стоїть страшна картина. Уповноважені (були це, як правило, наші земляки) ходили по хатах, вимітали усе з них, що знаходили. Моя мама, аби врятувати нас дітей від голодної смерті, заховала в маленьке дерев'яне корито кукурудзяне борошно. Та колгоспні активісти виявили ті ночви. На той час моїй сестричці було сім років, мені – десять. Щоб вижити, їли все, що потрапляло під руки: жом, серцевину з соняшника, кукурудзи, бруньки липи, лободу, кропиву... Від того «харчу» люди пухли, вмирали. Поряд з нами вимерла вся сім'я. Ховали без труни, копали одну яму на двох-трьох чоловік. Інколи були серед них ще живі.

Якщо вдавалось, вони вибирались з могил, порвавши на собі одяг, волосся. Пригадую, як мама йшла на ярмарок, а ми з сестрою сиділи на призьбі і плакали. «Їсти хочемо, дуже хочемо їсти»... Цей плач почула сусідка Дарина Каплун. Вона зварила нам кропиву зі жменькою кукурудзяного борошна. Що то була за смачна страва. Й досі відчуваю її смак.

Розповідає пенсіонер Іван Попадюк:

– У 1947 році моя сестра Докія разом з сусідкою позбирали, що можна було з одежі та й подалися у Коломию міняти на хліб. Вдома у неї зосталися голодний чоловік з трирічним сином. Виміняла вона тоді півпуда жита. То вже був порятунок. Але, – зітхає оповідач, тягнеться за цигаркою, – поїзд доїжджав до станції Іванівці. Додому було недалеко. Вона сиділа на колодах. Була ніч. «Вранці, може, й буду вже біля свого синочка», – подумала Докія. І враз сусідка вирвала з рук мішок з хлібом і штовхнула її вниз. Біль обпік тіло. Коли останній вагон прогуркотів над головою, зрозуміла – ноги відрізані. Крик вирвався з грудей. У відповідь загавкали пси. «Значить десь близько люди», – майнула думка. «Вихід один – кричати. Може хтось і почує. З ніг цебеніла кров. Докія скинула фуфайку і позапихала обрізані ноги в рукави, аби хоч трохи зупинити кровотечу. За цим і застав її колійний обхідник. Він забрав нещасну жінку до себе, а звідти вона була доставлена в обласну лікарню.

Про це ми пізніше довідалися. Сусідка твердила нам, що загубилася Докія по дорозі. Ось до чого доводив людей голод.

У той час, коли голодна смерть косила моїх земляків, районна газета вмістила мажорне повідомлення про занесення ломачинського колгоспу ім. 28 червня на районну Дошку пошани за дострокове виконання плану хлібоздачі. У цій «перемозі» вирішальний був «вклад» голови сільради Миколи Бузурного. Разом з агентом Мінзагу К. Калагоцом, активістом Максимом Нажигою та іншими прихвоснями він шастав по всіх закутках, горищах, беручи не лише зерно, а й домашні речі. І ніхто йому не перечив, бо за одне слово можна було потрапити за грати.

Хто ж він Микола Бузурний? Звичайний сільський бідняк. Колись «влип» у неприємну історію – попався на крадіжці чужого меду. Почепили йому вулика на шию і водили селом – на сміх людям.

Коли прийшла Радянська влада, він згадав своїх кривдників. Багато з них опинилися у колимських таборах. Злість усе дужче засліплювала йому очі. Він люто розкуркулював заможних селян. Коли ж хтось наважувався перечити йому – запроторював бунтаря до в'язниці. Про таке бузувірство повідомила 7 вересня 1947 року районна газета: «Громадянка села Ломачинці Бузурна К. С. з плану хлібопоставки 558 кілограмів здала лише 58,1. Замість того, щоб чесно виконати встановлений державою план по хлібопоставці, вона, з метою злісного невиконання плану, заховала 339 кілограмів хліба. За цей злочин 27 серпня народним судом засуджена за статтею 58 Карного кодексу на 8 років позбавлення волі із конфіскацією всього майна».

Не міг спокійно читати звернення колгоспників артілі імені 28 червня до всіх колгоспників, колгоспниць, робітників МТС Сокирянського району, надрукованого в «Оновленому житті» 2 жовтня 1947 року: «Ми, колгоспники колгоспу імені 28 червня, натхненні патріотичним рухом у країні за дострокове виконання і перевиконання хлібопоставки державі з урожаю 1947 року і, виконуючи вказівки великого вождя радянського народу товариша Сталіна, включились у виконання завдань авансом в рахунок натуроплати за роботи МТС, у 1948 році.

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 29 березня, який прирівняв самовіддану працю хлібороба до військового подвигу, запалив нас, колгоспників на героїчну боротьбу за високий урожай. Ця боротьба увінчалася успіхом. Зусилля наші не пройшли марно. На наших полях уродили чудові хліба. Ми з радістю заявляємо, що жоден рік після війни ми не збирали такого врожаю, як цього року.

Включившись у масовий рух трудящих нашої країни за достойну зустріч 30-ї роковини Жовтневої революції, ми наслідуємо приклад Полтавської і Київської областей і здамо державі хліб у рахунок натуроплати за роботи МТС у 1948 році 200 пудів хліба.

Закликаємо всіх колгоспників та селян – одноосібників наслідувати нашому прикладу, здавати хліб державі понад план».

Коли готувався до друку цей лист, голодна смерть звела в могилу Марію Твердохліб і її трьох дітей, Марію Боднарюк, Парасківу Бузурну, Андрія Нажигу і його маму Ганну, Єремія Гандзюка, Єремія Попадюка.

Сотнями могил вкрилася моя придністровська сторона того лиховісного сорок сьомого року. Під ними лежать люди, які були надією і опорою, цвітом рідної землі. Найкращим спомином про них було б створення обласної Книги пам’яті жертв голодомору. Думаю, що в недалекому майбутньому вона неодмінно з’явиться. Але з цим треба поспішати, бо все менше залишається поряд з нами свідків тих трагічних подій.

*                 *                 *

Шановний читачу, задумайся, чому в 1947 році у Чернівецькій області був голод, а в Тернопільській, Івано-Франківській чи Львівській – ні. Російські шовіністи хотіли упокорити людей по всій території Західної України. Тому і ходили від хати до хати «з агентом Мінзагу К. Калагоцом, активісти Микола Бузурний, Максим Нажига та інші прихвосні, вимітаючи збіжжя до зернини. Шастали по всіх закутках, горищах, беручи не лише зерно, а й домашні речі Навіть у горшки заглядали. Люди залишились обідраними до нитки». У Чернівецькій області «прихвосні» могли ходити і відбирати все, що їм заманеться. У Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях вони цього не могли зробити. Чому?

Документ №132

Совершенно секретно

Начальнику УНКВД Дрогобычской области генерал-майору тов. Сабурову

Февраль 1945 г.

СПЕЦСООБЩЕНИЕ О НАЛЕТЕ БАНДЬІ УПА НА С. КОРЧИН И УБИЙСТВЕ 7 ЧЕЛОВЕК СОВЕТСКИХ ГРАЖДАН

В ночь под 31/1 1945 г. группа банды УПА, численностью до 50 человек, совершила налет на с. Корчин, в результате бандой было убито 7 человек:

1. Моринец Настасия Дмитриевна, 1905 г. рождения, уроженка и жительница с. Корчин Сколевского района, украинка, б/п, м/грамотная по соц. положению беднячка, единоличница, член Корчинского сельского совета.

2-3. Матюшкин Василь Евдокимович, 1916 г. рождения, из Курской области, м/грамотный, крестьянин, единоличник и его жена, Матюшкина Мария Николаевна, 1920 г. рождения, уроженка и жительница с. Корчин, до которой Матюшкин пристал в приймы в 1942., будучи эвакуирован немцами, к физическому труду не способен – инвалид.

4-5. Лисишин Григорий Иванович, 1894 г. рождения, и его жена Лисишина Мария Кириловна, 1898 г. рождения, уроженцы и жители с. Корчин Сколевского р-на, украинцы, б/партийные, единоличники-крестьяне, эти лица убиты и повешены в их доме.

6. Корчинский Иван Антонович, 1884 г. рождения, уроженец и житель с. Корчин Сколевского р-на, единоличник-крестьянин.

7. Безушко Мария Федоровна, 1920 года рождения, уроженка и жительница с. Корчин Сколевского р-на, украинка, б/п, девушка.

Все эти лица лояльно относились к Советской власти. В 1944 г. в сентябре в момент стоянки фронта неоднократно вызывались в контрразведку «Смерш» и давали ценные показания. По материалам Корчинского Ивана Антоновича заведена агентурная разработка по с. Корчин…

Начальник Сколевского РОНКВД

капитан госбезопасности Белоусов

Примітка. 12 червня 1947 року підпільником Василем Шимківим (1928 – 1947) в місті Сколе був убитий, вже майор МГБ, Бєлоусов.

Треба завжди пам’ятати, що найменше жертв має той народ, який бореться. Цього навчає історія усіх часів і народів. Цього не бачать ті, хто думає, що тихим животінням збереже собі життя і рука окупанта його не зачепить. Голодомор організований російськими шовіністами у 1932-1933 і 1947-1948 роках, винищення українців німецькими окупантами 1941-1944 роках та вбивства поляками українців на Лемківщині, Надсянню, Ярославщині і Холмщині в 1944-1947 роках показали, що окупант не мав і не має милосердя до українців.