Через рік мене розлучили з сином

опубліковано 31 жовт. 2012 р., 06:39 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №313

 

Коханець Ганна Юріївна, народилася 27 листопада 1928 р. у с. Тернава Нижня Турківського району Львівської області, українка, греко-католичка, безпартійна, селянка, медсестра УПА, засуджена у 1946 р., звільнена у 1954 р.

 

У 1946 р. мене, 17-річну дівчину, заарештували. Засудили на 10 років позбавлення волі по сумнозвісній 54 статті. Під час слідства сиділа у тюрмах в Турці, Добромилі, Самборі. 10 жовтня з пересильного пункту у Львові мене відправили у Сибір.

 

Під час слідства я заявила, що неграмотна і нічого не знаю. Насправді, була медсестрою у сотні «Веселого», навчала дівчат військової справи, постачала продукти повстанцям. Моє псевдо – «Ярослава».

 

Якось у нашу хату прийшов зв'язковий, який мені видався підозрілою особою. Псевдо в нього чи прізвище було, здається, Швайка. Я повідомила про нього у відділ СБ «Беркута», та він, видно, зумів вислизнути. Втік, а через півроку привів солдат з прикордонної застави. Вони мене забрали з батьківської хати й передали енкаведистам.

 

  

Покарання відбувала у Саянському районі Красноярського краю. Працювала на лісоповалі. У 1949 р. народила дитину. Дуже хотілося додому, але під амністію не потрапила. Через рік мене розлучили з сином. Перевели у Караганду на роботу в кар'єр, де видобували камінь. Вантажила його на автомашини. Про дитину нічого не знала. Виявляється, на цей час сина вивезли в дитячий будинок в Омську область.

 

24 липня 1954 р. потрапила під амністію, як засуджена неповнолітньою. Повернулася до батьків у село Андріянів Городоцького району на Львівщині, куди їх переселили. Тут і живу. Довго шукала сина, знайшла його вже п’ятнадцятирічним.

 

Доля до мене виявилася суворою, молодість провела в тюрмах і таборах, втратила здоров'я. Пізніше також жилося нелегко: тяжко працювала у колгоспі, ставилися до мене з пересторогою як до «ворога народу».

 

Маю велику сім'ю: виховала шестеро дітей. Радію, що дожила до тої пори, коли нам, українцям, усміхнулася нарешті доля.