Черчани у боротьбі за українську державність (продовження)

опубліковано 1 трав. 2013 р., 03:14 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 169

 

Серед тих, хто вчився у підстаршинській школі, був один з наймолодших стрільців УПА Космина Іван Олексійович, 1926 р. н. Під псевдонімом «Залізняк» він служив у сотні «Риболовці». Це був відважний і сміливий юнак. Ще змалку дбав про своє фізичне загартування, щоліта опалювався на сонці, вмивався тільки холодною водою, займався гімнастикою. Тож легше, ніж інші, переносив тяжкі повстанські будні. Воював на різних теренах Галичини, спочатку у складі підстаршинської школи, а відтак як стрілець сотні «Риболовців». Двічі брав участь у боях на Рогатинщин, Тут і загинув у 1945 р. біля села Кліщівна, де з кількома побратимами наткнувся на засідку енкаведистів. 

  

Разом з Іваном тоді загинув також черчанець Стек Григорій Степанович 1923 р. н., один з найактивніших організаторів юнацької сітки ОУН. Григорій Стек теж пройшов вишкіл підстаршинської школи «Чоса», а потім став стрільцем сотні «Риболовці».  

 

 Стрільцями славної сотні «Риболовці» було немало вихідців із Черча. З них полягли – Космина Ярослав Степанович (1920 р. н., гімназист, член ОУН, загинув у 1945 р.), Паньків Микола Степанович (1922 р. н.), Гоголь Іван Михайлович (1924 р. н, зв'язківець УПА, вбитий біля села Беньківці), Геба Андрій Григорович (1915 р н., воював над Збручем, помер у 1947 р. від штикових ран) та Шавінський Василь Федорович (1925 р н., член ОУН, псевдо «Еней»), Спочатку Василь Шавінськии служив у сотні «Буйні», разом з нею ходив у рейд на Лисоню, але в 1944 р влився в ряди сотні «Риболовці». Був дуже вимогливим як до себе, так і до товаришів. Колишній стрілець сотні «Риболовці» Роман Шавінський, який хоч і був поранений, але залишився живим, розповів про один випадок, що з ним трапився. Перебуваючи на Тернопільщині, він через дівчинку, з якою кохався, сповістив мамі про своє місце знаходження. Через тиждень мати приїхала, щоб побачити сина. За те Роман мусив зазнати кари. Півтори години муштрував його Василь Шавінський і не дав жодного спуску, дарма, що обидва були односельчанами і родичами. Останній бій Василь Шавінський відбув у селі Саджавка над Збручем. Саме там у 1947 р. ворожа куля обірвала його життя. Місце поховання невідоме. Родину Василя Шавінського вивезли в Сибір. 

 

Іванило Роман Степанович (по вуличному Санахів) теж загинув на Тернопільщині. Народився він у 1921 р., вчився у Рогатинській гімназії, у 1940 р. вступив в ОУН. В УПА з 1944 р., вишкіл проходив неподалік Підгайців, мав псевдонім «Сокіл». Помер від рани і похований в селі Бокові Бережанського району. 

 

Серед повстанців були відчайдухи, які піджмурки гралися зі смертю. До них належав Німий Василь Олексійович, 1923 р. н., член ОУН з 1941 р. В його грудях буяв якийсь нескоримий дух волі, потяг до пригод, тож не дивно, що ще за життя про нього ходили різні легенди. Бойовий шлях Василя Німого розпочався в 1943 р., коли він разом з односельчанинами Петром Іванилом, 1921 р. н., Василем Хіцяком, 1925 р. н. та Степаном Гладуном, 1923 р. н., подався в УПА. Вишкіл усі три пройшли на «Золотій Поляні», після чого Василь разом з друзями потрапив до сотні «Орли», його псевдоніми «Ярема», «Андрій». Воював на теренах Рогатинщини, ходив у рейди на Тернопільщину. Починаючи з 1945 р. переважно діяв у рідному Черчі і навколишніх селах. Був випадок, коли його в лютому 1946 р. витягли з криївки разом з Василем Хіцяком, Петром Іванилом та Степаном Гладуном. Василя Хіцяка та Петра Іванила на місці вбили осатанілі енкаведисти, а Василь Німий вирвався з ворожих рук і втік. Степана Гладуна засудили на 10 років. Після відбуття покарання повернувся додому і зараз живе там з сім'єю. Тіла Василя Хіцяка та Петра Іванила енкаведисти закопали біля гори. Згодом односельчани перезахоронили їх на сільському цвинтарі. 

 

Василь Німий ще прославився як народний месник – власноручно виконав кілька атентатів на найжорстокіших районних уповноважених, які тероризували населення району. Зокрема, знищив у вересні 1948 р. голову райспоживспілки Зембовського, жорстоку, із садистськими нахилами уповноважену Антіпову і капітана НКВД Єсіпова, прозваного за жебрацькі побори «Бідним». Повстанці повідомили, що цей атентат – відплата за смерть провідника надрайонового проводу Євгена Смика (псевдонім «Вій»), сина Жовчівського священика. А ще за рік до того разом зі своєю групою у селі Потік Василь Німий застрелив зрадника із Черча Петра Гураля, якого підпілля засудило до смертної кари. Водночас тоді було вбито Онуфрія Малецького – ще одного зрадника з Підгороддя.

 

За Василем Німим полювала ціла група досвідчених енкаведистів. Його тричі оточували щільним кільцем, двічі під цівками автоматів витягували з криївок, але він кожного разу рятувався втечею. І хоч за Василем навздогін свистіли кулі, потрапляли в одежу, дірявили сорочку, він залишився неушкодженим. Загинув відважний повстанець 11 травня 1949 р. в селі Псарах у бою з оперативним загоном НКВД. Разом з ним поклали голови Ярослав Киценюк, Степан Фуртас із Псар та Казимир Березівський із села Помоняти. Поховані в Рогатині, на могилі встановлено хрест і викарбувано їхні імена...

 

Деякий час з Василем Німим діяв Стечак Василь Федорович (псевдонім «Березюк»), 1925 р. н., який раніше воював в УПА на Волині. Але в одному з боїв із енкаведистами був поранений і повернувся додому на лікування. Вдома не застав нікого: батька, матір і молодшу сестру вивезли в Сибір. Захворівши на тиф, батько Федір Васильович і мати Ганна Іванівна в 1946 р. повмирали, а тринадцятирічна сестричка Оля, голодна та обідрана, ховаючись від міліції, коли в товарних вагонах, коли – пішки, повернулася додому. Зараз вона разом з сім'єю проживає в Черчу.

 

Василя Стечака спіткала доля багатьох інших повстанців. Під час облави він разом з Василем Німим заховався у свого сусіда Андрія Стечака. Але наскочила оперативна група і зав'язався бій. Коли запалала хата, Василь Німий і Василь Стечак через горище вибігли у сад. Василеві Німому вдалося втекти, а Василя Стечака наздогнала куля. Мертвого, роздягнутого, його в січні 1947 р., саме на Йорданські свята, на пострах людям викинули під церквою. Цілий тиждень енкаведисти не дозволяли ховати Василя Стечака. 

 

Тяжко пораненого господаря Андрія Стечака, що стікав кров'ю, енкаведисти босого по морозі привели в центр села, а звідти відправили до Рогатина. Після жорстоких катувань Андрій Стечак помер у лікарні. Похоронено його в Рогатині.

 

Слави сміливця зажив Маслій Григорій Тимкович, 1914 р. н. У селі його звали Коцюбою, підпільне псевдо мав «Зозуля». Коли прийшли німці, він вступив на службу до української поліції. Після приходу Червоної армії перейшов на нелегальне становище. Провід його зарахував до служби безпеки. Фізично міцний, присадкуватої будови, він любив носити форму офіцера-енкаведиста, через що одного разу мало не загинув від своїх. Ніколи не ховався по криївках, називав їх живими могилами. Не раз потрапляв у скрутне становище, але завше щасливо виплутувався. Був випадок, коли його і що двох підпільників оточили енкаведисти на околиці села Потік. Григорій Маслій пов'язав своїм друзям руки і під автоматом повів їх до Рогатина. Енкаведисти прийняли його за свого і пропустили... 

 

Загинув відважний повстанець у 1947 р. під час переходу з Кліщівни до сусіднього села Підгороддя. Його, пораненого, підібрали друзі, але врятувати не змогли. Похоронили у Підгородді на сільському цвинтарі.

 

У боях з енкаведистами впали також Залипка Іван Васильович, в УПА з 1944 р.; Галінович Михайло Сидорович (псевдонім «Зорян»), в УПА з 1943 р., воював у сотні «Орли», пізніше перейшов до служби безпеки; Паньків Василь Васильович, 1925 р. н., рогатинський гімназист, член ОУН (псевдонім «Яровенко»). Загинули також ще два черчанці – Дячишин Роман Дмитрович і Дмитрів Богдан Васильович. Обидва народилися в 1924 р., у 1941 р. вступили в ОУН. Роман вчився у медінституті, а Богдан після закінчення Рогатинськї гімназії повністю віддався підпільній праці. Після приходу німців їх відправили для пропагандистської праці на Велику Україну. Подальша доля Богдана невідома, а Роман Дячишин повернувся в Галичину. Певний час під псевдонімом «Крук» був упівським лікарем. На Тернопільщині потрапив в оточення. Щоб не здатися до рук енкаведистів, прийняв отруту, але в Чортківській лікарні йому врятували життя. Суд засудив Романа Дячишина до десяти років. Покарання відбував спочатку у місті Комсомольську, а потім на шахті Абизь у Комі. Там він помер у 1951 р. 

 

Під час кожної облави горіли людські будинки. Енкаведисти переважно стріляли запальними кулями. Таке трапилося 7 листопада 1944 р. з обійстями двох братів-сусідів Павла і Григорія Дмитрівих. Їхній сусід Михайло Дячишин мирно молотив молотаркою збіжжя. Йому допомагали Степан Окрепкий і сімнадцятирічний син Павла Роман Дмитрів. Але облавники, мабуть, вирішили відзначити двадцять сьому річницю Жовтневої революції і вчинили напад на Черче. Їх вів згаданий уже Петро Гураль, який давно полював за Михайлом Дячишиним, бо знав його як члена ОУН. Останнім часом М. Дячишин виконував важливе доручення підпілля – очолював трійку зв'язківців. Його арешт міг серйозно зашкодити підпільній діяльності – довелося б міняти всю систему зв'язку. А це дуже складна справа, тож М. Дячишин вжив застережних заходів, доручивши Роману Дмитріву стояти на варті. Хлопець вчасно помітив облавників і подав сигнал тривоги – всі троє швидко заховалися до клуні Григорія Дмитріва. Але Гураль чи щось здогадався, чи щоб перед односельчанами продемонструвати владу, наказав обстріляти обійстя запальними кулями. У пожежі, що спалахнула згоріли стодоли і стайні братів Дмитрівих, а Роман Дмитрів і Степан Окрепкий, батько двох дітей, задушилися. Обгорілого, обпеченого Михайла Дячишина зв'язали колючим дротом, кинули на воза і повезли до Рогатина. Можна тільки уявити, які довелося йому терпіти муки. Невдовзі Михайло Дячишин помер у Станіславі.  

А обгорілі тіла Романа Дмитріва і Степана Окрепкого черчанці похоронили на цвинтарі. 

 

  

До знаних і шанованих у Черчу людей належала родина Ляльків. Семен Лялька у 1918-1920 рр. в рядах УГА боровся за українську державу, був поранений. Його справу продовжили діти – Петро, Степан, Ілько, Іван, Ганна, Ксеня, Зося, зять Григорій Кіт. Виховані в любові до рідного краю, вони були справжніми українськими патріотами. Степан та Ілько ще наприкінці 30-х р. стали членами ОУН, проводили в селі велику націоналістичну діяльність. У хаті Ляльків знаходилася конспіративна квартира ОУН, а пізніше УПА. Ганна, Ксеня, Іван, Григорій всіляко допомагали повстанцям, заготовляли продукти, медикаменти, переховували зброю, поранених стрільців УПА.

 

Степан Лялька, який ще у 1932 р. одружився до сусіднього села Підгороддя, був сміливою людиною. Він входив до складу створеної ОУН озброєної групи. У вересні 1939 р., коли почалася польсько-німецька війна, Степан Лялька разом з групою молодих хлопців отримав наказ ОУН роззброїти польських жовнірів, які втікали від гітлерівців. Зброя була потрібна місцевим загонам самооборони. Під час нападу на поляків пролилася кров, загинуло двоє українців – Степан Лялька і Любомир Пиріг із села Перенівка.

 

Зося Лялька, рідна сестра Степана, була зв'язковою УПА. Неодноразово, ризикуючи життям, вона передавала повстанцям важливу інформацію. Загинула Зося мученицькою смертю. За нею довгий час полював Петро Гураль. Він добре знав, які завдання українського підпілля виконувала Зося. Коли Зося потрапила до рук Гураля, він жорстоко її скатував, і вона невдовзі померла. 

 

  

Трагічна доля спіткала Ілька Ляльку (1921 р. н.). Його заарештували енкаведисти в 1944 р. за доносом Петра Гураля. Після катувань у Рогатинській і Станіславській тюрмах, Ілько був засуджений до десяти років ув'язнення. Покарання відбував у Хабарівському краї, де загинув при невідомих обставинах.

 

Зять Семена Ляльки Григорій Кіт (1908 р. н.) за завданням підпілля пішов служити до української поліції, передавав повстанцям зброю. У 1944 р. був вбитий під час випадкової перестрілки. Похований на черчанському цвинтарі.

 

Те, що за сталінських часів гинули люди, нікого не дивувало. Тоді злочинні акти вважалися законними. Такі випадки були і в Черчу. Безвинно було вбито Йосифа Пушкаря, який не цікавився політикою, а тихо-мирно працював фірманом у сільській лікарні. Якось надвечір він їхав з Рогатина до Черча і на нього напали п'яні-«стрибки». Вони жорстоко збили Пушкаря і той помер. Ніхто за це не поніс кари. Івана Скіру, Пушкаревого сусіда, закололи штиками за те, що той не хотів іти на фронт. Восени 1945 р. він потрапив до рук «червоної мітли» – так у селі називали облавників. Розуміючи, що І. Скіра для них не становить жодного інтересу, бо до підпілля не належав і нічого не міг розповісти, енкаведисти проявили властивий їм садизм. Кололи штиками Івана Скіру доти, поки він ще рухався. А відтак прив'язали тіло до коня і затягли в село. Від того, що трапилося, дружина Івана зійшла з розуму, залишивши без опіки малу дочку.

 

Велика кількість людей опинилася в Сибіру, бо вивозили не тільки тих, хто мав якесь відношення до підпілля, а й зовсім невинних осіб. Сталінський конвеєр великого переселення народів холостих обертів не терпів. Якщо в 1940 р. з Черча вивезли лише одну родину Івана Іванківа, то після війни – цифра підскочила майже до 20. Прізвища вивезених до Сибіру: Василь Гладун, Михайло і Євдокія Гусаки, подружжя Степан і Зофія Іванилів, Іван Іванило, дружина Текля, сини Василь та Богдан, Євдокія Космина, Федір Лисий і дружина Марта, Дмитро і Агафія Маслії, Ганна Німа, Григорій Німий, дружина Настя і син Михайло, Теодозія Пізь, Розалія Заборзька і дочка Ганна, Роман Стечак, Федір Стечак, дружина Ганна, дочка Ольга, Дмитро і Наталія Стеки, Федір Шавінський, дружина Настя, дочка Парасковія, онука Марія...

 

Не всім судилося повернутись додому – Текля Іванило, Євдокія Космина, Федір Лисий, подружжя Григорій і Настя Німі, Теодозія Пізь, подружжя Федір і Ганна Стечаки, Роман Стечак, навічно залишилися лежати у мерзлій сибірській землі. А Розалія Заборзька навіть до Сибіру не доїхала, дорогою померла у холодному товарняку...

 

Багато черчан відбували ув'язнення у сталінських концтаборах. Ще в 1940 р. енкаведисти заарештували Антоніва Василя Степановича, 1902 р. н., небагатого, але доброго господаря. Причиною арешту послужило те, що він прилюдно процитував слова із пісні «Согласно співаймо і лахи ховаймо, бо прийде такий час, що полишуть голих нас», – і опинився за ґратами. Тоді ж за пісню «Нема ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні» було заарештовано Ольгу Дмитрів. Жінці поталанило. Через те, що захворіла на тиф, її не встигли вивезти з харківської тюрми в Сибір, і під час війни вона повернулася додому.

 

З 1949 по 1956 р. відбував ув'язнення Попаца Микола Григорович. За те, що разом з Романом Косминою купував у Львові друкарську машинку, суд засудив його до двадцяти п'яти років. Покарання відбував в Іркутській області. Помер у рідному селі в 1980 р. Космина Роман Дмитрович, 1914 р. н., працівник місцевого курорту, одержав покарання десять років неволі. Йому теж пощастило повернутися додому і померти на рідній землі.

 

17 листопада 1945 р. рогатинські енкаведисти заарештували Космину Богдана Михайловича, який народився в 1913 р. у Черчу, але працював у районній перукарні. Богдан був зв'язковим районного підпільного проводу. Він мав можливість збирати важливу для підпілля інформацію, бо до перукарні приходили різні люди, в тому числі й енкаведисти. Їм нерідко з язиків зривалися слова, які важливо було знати повстанцям. Богдана Космину заслали у Приморський край, а потім перевезли до Хабаровська, де він у 1951 р. помер.

 

Не повернувся з Сибіру Хіцяк Степан Григорович, 1900 р. н., колишній воїн УГА, якого було заарештовано в 1946 р. і заслано у Караганду.

 

Відбував 25-літнє ув'язнення повстанець Клим Богдан Семенович. Йому вдалося повернутися додому і згодом він помер у селі Підгородді, звідки походить його дружина. Там Богдана Клима і похоронено.

 

Крім них, тюремне покарання відбували: Мирослав Гладун (Війтів), Олекса Космина, Филимон Гусак, Ярослав Гладун, Марта Чолій, Ярослав Чолій, Ярослав Німий, Роман Німий, Ярослав Скробач, Іван Космина (всі до 25 років увязнення), Михайло Космина, Василь Кобильник, Марта Гладун, Василь Геба, Іван Гусак, Ольга Дячишин, Ольга Іванило, Ольга Климкович, Григорій Лисий, Роман Дмитрів. Їх засудили до 10 років, а Романа Дмитріва — до 5 років ув’язнення.

 

Зазнали сталінських репресій два черчанські священики – Юрій Будний та Іван Дідух. За своїми політичними поглядами обидва були противниками тодішньої системи, що й привело до їхнього арешту.

 

Ось що розповіла рідна сестра отця Юрія Будного Любомира Будна-Котович, яка мешкає зараз у Львові.

 

Будний Юрій Іванович народився в 1909 р. в місті Жовкві на Львівщині в інтелігентній родині. Його батько Іван Будний був суддею, а мати Ольга Савчук походила із старовинного священицького роду. Крім найстаршого Юрія, в подружжя Будних було ще троє дітей: син Всеволод-Богдан і дві дочки – Мирослава та Любомира. У 1937 р. Юрій Будний закінчив Львівську Духовну Академію, ректором якої був блаженної пам'яті єпископ Йосиф Сліпий, згодом кардинал і глава греко-католицької церкви. Першу парохію о.Юрій Будний посів у селі Кошляках над Збручем, відтак перенісся в село ПІели Збаразького повіту. Під час відступу німців тесть Ю. Будного отець Іванчук радив зятеві податися за кордон, але той відмовився, бо не хотів залишати Україну і свій народ. 

 

  

До Черча священик о. Ю. Будний приїхав восени 1944 р. Як згодом виявилося, це була його остання парафія. Отець Будний відразу .завоював любов і пошану черчан. Він ніколи не брав грошей ні за вінчання, ні за хрестини, ні за похорони. Виключно жив з дружиною Лідією і малим сином Іренеєм на людські пожертвування. Мав гарний голос, чудово відправляв Богослуження, і люди горнулися до церкви. Перед кожною відправою отець виходив до людей через Царські врата і голосним речитативом прославляв український народ. Енкаведисти цього йому не подарували. Проти священика було сфальсифіковано кримінальну справу. Здогадуючись, що він дома таємно вінчає юнаків і дівчат, які перебували в підпіллі, енкаведисти підсунули йому провокаторську пару, котра згодом проти нього свідчила на суді. Крім того, священикові інкримінували, що він ночами хоронить убитих повстанців. Суд оголосив свій вирок – десять років позбавлення волі. Перед відправкою в Колиму на золоті приїски, о.Юрій Будний якийсь час перебував у львівській пересильній тюрмі. Весною 1947 р. його мама дізналася, що сина ось-ось мають відправити на заслання з групою в'язнів і понесла передачу. Але її не прийняли. Вбита горем, жінка сподівалася бодай здалеку побачити сина, коли його вестимуть на вокзал. Вона довго і терпеливо стояла на тротуарі. Нараз вулицю Городоцьку заполонила довга колона в'язнів. З боків ішли озброєні енкаведисти і люті вівчарки. Як не вдивлялася мати, але сина не запримітила. Та й чи було це можливо в такому велелюдному натовпі...

 

Перший і єдиний лист від Юрія Будного родина отримала у березні 1948 р. Дуже всі тішилися, не відаючи, що його вже немає на світі. Не витримав він каторги і помер у грудні 1947 р. Про все це рідні дізналися пізніше, коли через багато років до них завітав одноногий колишній каторжанин, який разом з отцем Будним мучився на золотих приїсках. Гість розповів про такі моторошні факти із життя арештантів, що від його слів здригалося серце. Золотодобувачам доводилося працювати у жахливих умовах – весь час мусили стояти у холодній воді. Від постійної простуди у ногах звужувалися кровоносні судини, і вони відмирали. Ради на це не було, тільки єдине – ампутація ніг. Ноги в'язням відрізали без наркозу, бо бракувало необхідних лікарств. Ампутація ноги грозила і Юрію Будному, але він відмовився, вважаючи, що не може священик виходити до народу на протезі...

 

Немало лиха пережив і брат Юрія Будного Всеволод-Богдан. Він був вояком дивізії «Галичина». Пережив італійські табори полонених, а відтак виїхав до Америки. В 1979 р. видав книжку «Про першу Українську дивізію Української Національної Армії у Британському полоні в Італії».

 

Про долю священика Івана Остаповича Дідуха, 1908 р. н. своїми спогадами поділилася його дочка, вчителька за фахом, Лідія Дідух-Супик.

 

Родом отець Дідух походив із села Лісники Бережанського району на Тернопільщині. Його батько хоч і був бідним селянином, дав синові освіту. У 1928 р. Іван Дідух закінчив Бережанську гімназію, а в 1933 р. Львівську Духовну Академію. До 1947 р. священик Дідух мав парафії на Тернопільщині, поки не переїхав до Черча. Небезпечні тоді були часи. Скрізь шастали енкаведистські зграї, лунали постріли, вмирали повстанці, а їхніх родичів відправляли у Сибір. Мабуть, отець Дідух усвідомлював, яка його жде доля, тому не боявся говорити, що думав. У проповідях весь час наголошував, що українці мають дбати про Україну. Черчани особливо запам'ятали посвячення паски на Великдень у 1949 р. Отець Дідух закликав черчанців, щоб вони проявили терпіння, мужність, бо мусить Божа правда перемогти зло, яке твориться на Землі. Здавалося, що це була його остання проповідь, але карні органи не поспішали. Прийшли за ним уночі з 20 на 21 січня 1950 р. Зробили обшук, зали­шивши після себе цілковитий погром. Меблі побили, підлогу позривали, розкинули з бібліотеки книги. Спочатку отця Дідуха відправили до Рогатина, а відтак до Станіслава. Як стало відомо згодом, тодішньої ночі на Рогатинщині було заарештовано 28 священиків. 

 

  

Дружина і троє дітей отця Дідуха – чотирнадцятилітня Ліда, на три роки молодший Юрій і чотирирічна Віра, щоб уникнути висилки в Сибір, змушені були ховатися поміж людьми. Дружина довго не знала, де перебуває чоловік. Згодом до неї прийшла жінка, яку випустили із Станіславської тюрми і розповіла, що чула крик отця Дідуха. Намагаючись подати про себе чутку, він кожного разу, коли хтось проходив повз його камеру, викрикував: «Я отець Дідух! Хто зможе, повідомте про мене рідним!»

 

Судовий вирок – десять років позбавлення волі. Покарання священик відбував у Воркуті, звідки повернувся в 1956 році. Здавалося, що після смерті Сталіна можна легше дихнути і віддатися повністю служінню Богові та церкві. Та й парафію отець Дідух одержав у Ворохті. Але за правдиву оцінку угорських подій 1956 р. його заарештували вдруге і відправили у Мордовію. Повернувся через три роки – хворий, виснажений. Не давали спокою сердечні приступи. Один рік парохував у селі Підкамінь, що неподалік Черча, а потім переїхав у село Марківці Тисменицького району. Шостого серпня 1961 р., рівно через три тижні після приїзду, отець Іван Дідух помер. У Марківцях знайшов свій вічний спочинок.

 

Зазнали репресій ще три священики, які народилися в Черчу і мали парафії в інших селах: Степан Васильович Баслядинський, Василь Іванович Німий і Василь Степанович Космина.

 

Отець С. Баслядинський, 1907 р. н„ після закінчення Духовної семінари парохував у багатьох селах Львівської та Станіславської областей. За відмову прийняти православ'я його в 1947 р. було заслано у Караганду. Додому повернувся через десять років. З того часу і продовжив свою пастирську службу. Але мусив діяти нелегально – вдень працював на фермі, пас корів, а вечорами хрестив дітей, давав шлюби і відправляв парастаси за померлих. Перед смертю залишив заповіт, щоб його похоронив тільки греко-католицький священик, а рідні сплели йому терновий вінок. Помер у 1978 р. і похоронений на Черчанському цвинтарі.

 

Отець В.Німий народився в 1891 р. і двадцять два роки обіймав парафію в селі Старі Скоморохи Галицького району. Був свідомим українським патріотом, через що зазнав переслідування спочатку з боку польської поліції, а відтак органів НКВД. У такому ж дусі виховав своїх восьмеро дітей, всі вони стали активними борцями за волю України. Шестеро з них – Богдан, Ярослав, Ліда, Марія, Зеня та Роман – загинули. У 1948 р. о. В.Німого вивезли до Сибіру, де він помер у 1954 р.

 

Отець В.Космина народився у 1907 р. і майже чотири десятиліття прослужив святій церкві. Парафії мав у Рогатинському районі та на Львівщині. У 1948 р. його арештували і засудили на двадцять п'ять років. Заслання відбував у Сибіру. У 1956 р. повернувся додому. Помер у січні 1976 р. і свій вічний спочинок знайшов на цвинтарі у с. Черчу.     .

 

В'язнями московських таборів були учні Рогатинської середньої школи Дмитрів Роман Петрович, 1931 р. н., та його одноліток Космина Іван Романович. Їх засудили за приналежність до підпільної молодіжної організації, до якої входили учні педагогічного училища і середніх шкіл району. Керував організацією учень педучилища уродженець села Лучинці Дмитро Михайлович Маслій. Справа набула великого розголосу. Брат Дмитра Богдан Маслій, 1934 р. н. разом з кількома членами організації здійснили атентат на секретаря Бурштинського райкому партії Войткова. В селі Обельниця його застрелили. Відбувся суд. Керівника організації Дмитра Маслія засуджено до вищої міри покарання, а його брат уникнув смертної кари тільки тому, що був неповнолітній. Активні члени організації, студенти педучилища Пізь, Раб, Пархуць були засуджені до 25 років увязнення. Усім трьом, як і Богданові Маслію, .пощастило повернутись із заслання. Іван Космина отримав двадцять п'ять років, а Роман Дмитрів – п'ять років неволі. Повернулися хлопці додому після смерті Сталіна.

 

З кожним роком ріділи ряди повстанців, одні гинули в неволі, інші в нерівних боях. Але українського народу зламати не вдалося. Підпілля існувало, хоч від прямої збройної боротьби довелося відмовитись. Та все ж час від часу ще лунали постріли, відбувалися збройні сутички з енкаведистами. Такий останній бій у Черчу відбувся восени 1953 р. Це трапилося місячної ночі в саду сільської лікарні. Колись тут проживав поважний господар Іван Лібер, але за участь його сина Мирослава і внука Филимона Гусака в підпільному русі, все його майно було конфісковане, згодом у будинку відкрили лікарню. Сам господар разом з дружиною аж до смерті змушений був поневірятися поміж людьми.

 

Крім шестикімнатного будинку, в якому розмістилися палати для хворих, у саду Іван Лібер збудував ще один невеликий літнього типу котеджик. У ньому поселився головний лікар Володимир Франків (прізвище собі перемінив на «Франко»). Що трапилось тоді в лікарняному саду, ще досі залишається таємницею. Про цей останній бій існує кілька версій. Одна з них, що головний лікар Володимир Франко ще зі студентської лави (закінчив Станіславський медінститут) був агентом НКВД. Щоб ввійти у довір'я до підпільників, іноді їм допомагав, передавав до лісу медикаменти. І у відповідний момент зрадив повстанців.

 

Про подробиці останнього бою відважних вояків УПА з енкаведистами дещо відомо... Пізно ввечері до хати Володимира Франка зайшло четверо упівців. П'ятий стояв на варті. Частуючи гостей вечерею, Франко насипав їм снотворного. Коли вони почали дрімати, лікар зробив спробу вискочити через вікно. Це мало, мабуть, послужити енкаведистам сигналом до початку їхнього нападу на хату. Але те помітив повстанець, який стояв на варті. Він підбіг до дверей, та вони виявилися зачиненими. Тоді відкрив вогонь.

 

У бою загинуло кілька енкаведистів, а лікар Володимир Франко був поранений у ногу. Із повстанців поліг Василь Гоголь («Соловій») із Заланова. Тяжко поранений він добіг аж до лісу Ведмеже, що біля Залип'я. Знесилений від втрати крові там помер. Тіло люди знайшли весною і поховали на Заланівському цвинтарі. Імена інших повстанців залишилися невідомими...

 

Національна боротьба, яка велась проти більшовицької окупації, була всенародною. У ній брали участь не тільки ті, що служили в УПА чи перебували на нелегальному становищі, але й весь народ.

 

Вагомий вклад у побудову української держави внесли черчанські жінки та дівчата, які виконували роль зв'язкових, розвідниць – Антонів Євдокія Ільківна, 1918 р. н., Гладун Марта Дмитрівна, Дячишин Ольга Григорівна, Чолій Марта Іванівна, Маслій Ольга Григорівна, Іванило Ганна Григорівна, Климкович Ольга Іванівна, (всі народилися в 1925 році), Лялька Зося Семенівна, Космина Пелагія Олексіївна (обидві з 1924 р. н.), Кулинич Ліда Іванівна (народилася в 1926 р.), молодші – Іванило Ліда Несторівна, Курець Ганна Михайлівна, Пушкар Ольга Романівна. Їм не раз приходилося ризикувати своїм життям, щоб вчасно передати зверхникам підпілля важливі донесення. Підлий задум супроти Ольги Дячишин замислило вчинити енкаведе, намагаючись дискредитувати її в очах підпілля. Коли ж не вдалося, знищили її, приписавши цей злочин повстанській службі безпеки.

 

В Євдокії Антонів у грудні 1945 р. у пивниці під хатою партизани збудували криївку, в якій переховувався Михайло Іванило («Мирон») і ще один повстанець Іван («Бойко») з Тернопільщини. До них на зустріч приходив Василь Німий («Андрій») у супроводі двох юнаків, які були родом з інших сіл. Кілька разів навідувався Михайло Галінович («Зорян»), а також партизан із Липівки, який назвався «Шуваром». У березні 1946 р. енкаведисти знайшли криївку, саме в той час в ній ховалися «Мирон » і «Бойко». Їм обидвом вчасно вдалося вискочити наверх. Відстрілюючись, підпільники втекли. Михайла Іванила було поранено, він забіг до Іванило Ліди, яка перев'язала йому рану. Петро Лялька поклав його на воза, закидав соломою і гноєм, а потім вивіз його до лісу. Врятувався також і «Бойко». Пересидівши до ночі в хаті Ксені Гелети, він вирвався із села.

 

Євдокія Антонів з малою дочкою Ганею змушена була покинути хату, щоб її не вивезли у Сибір. Переховувалася серед людей, певний час перебувала на інших селах, зокрема у Залип'ї та Кліщівні. Господарство Євдокії Антонів облавники повністю розграбували.

 

Велику допомогу повстанцям надали Степан Чолій, Михайло Лібер, Роман Стек, Іван Король, Василь Сташків, Григорій Лисий, Михайло Маслій, Ярослав Німий, Ярослав Чолій, Роман Німий. Одні безпосередньо виконували певні завдання, інші заготовляли продукти й одяг, перевозили зброю, переховували та лікували поранених повстанців. Майже усім їм довелося відбувати покарання у тюрмах і колоніях. 

 

 

У 1991 р. в Черчу висипано символічну могилу на честь односельчан, які віддали життя за волю України під час та після Другої світової війни. На пам'ятному знакові, що стоїть обабіч хреста, вирізьблено сорок вісім імен. Але цей список далеко не повний...

 

Серед живих колишніх вояків УПА в Черчу залишилося тільки семеро: Бурачок Роман Михайлович (псевдонім «Хмара»), Космина Михайло Григорович («Соловейко»), Стечак Григорій Дмитрович («Грізний»), Шавінський Роман Григорович («Неситий») – усі з 1925 р. і на кілька років старші Лоха Степан Іванович («Ворон»), Гладун Степан Михайлович («Жук») і Григорій Лисий. У Черчу живе ще один вояк УПА, виходець із сусіднього села Залип'я Конопада Василь Іванович. 

 

  

Усі п'ятеро – Роман Бурачок, Михайло Космина, Степан Лоха, Григорій Стечак і Роман Шавінський, як і деякі інші черчанці, свою службу в УПА розпочали 8 серпня 1944 р. у підстаршинській школі, що діяла в Стратинських та Добринівських лісах. З черчанців було створено спеціальну чоту, якою дуже гордився командир школи Василь Гладун. Після вишколу майже всі черчанці влилися у сотню «Риболовці», якою командував сотенний «Меч». Сотня постійно змушена була вести бої і змінювати своє місце дислокації. Не раз виходила з оточення, відривалася від переслідувачів, але невдовзі наштовхувалася на свіже військове з'єднання енкаведистів. Були перемоги, але траплялися також невдачі.

 

Гладун Степан Михайлович подався в УПА ще в 1943 р. разом з Василем Німим, Петром Іванилом і Василем Хіцяком. Вишкіл пройшов на «Золотій Поляні», після чого його зачислили до сотні «Полтавці», що входила до складу куреня «Романа». Брав участь у багатьох боях. З кінця 1945 р. виконував у Черчу обов'язки станичного провідника. В лютому 1946 р. криївку, в якій переховувалися Степан Гладун ще з трьома повстанцями, знайшли енкаведисти. Існує припущення, що без зради не обійшлося. Двох – Василя Хіцяка і Петра Іванила було застрелено на місці, Василеві Німому вдалося втекти, а Степана Гладуна засудили до десяти років позбавлення волі. Відбувши покарання, повернувся додому. 

 

  

...Розповідь про підпільну національно-визвольну боротьбу була б неповною, якби обійти мовчанкою допущені помилки і прорахунки. Їх, на жаль, було немало, нерідко і трагічних. Як наслідок – гинули невинно люди. До цього спонукали як фашисти, так і енкаведисти. Репресії, які вони чинили, не могли не викликати відповідної реакції. Починаючи з 1941 р., протягом десятиліття в Черчу було знищено понад двадцять осіб, яких нібито було запідозрено у зраді чи стали жертвою помсти за дії своїх рідних. Це дуже болюча тема і неможливо когось звинувачувати, що так сталося. Тим паче, що тепер уже знаємо – більшість цих убивств, якщо не були виконані безпосередньо руками енкаведистів, то спровоковані ними. Енкаведисти діяли підступно і хитро – вбивали людей і свої акції списували на так звані «бандерівські звірства». Це був дуже ефективний метод – разом з винищенням українського народу вони намагалися дискредитувати ОУН та УПА. Крім того, більшовики мали своїх агентів у підпіллі і насамперед серед служби безпеки, які готові були будь-якої хвилини скоїти чорну справу... Можна сповідатися, що з відкриттям архівів державної служби безпеки проллється світло на багато таємниць. 

 

  

Черчани, які загинули у боротьбі за українську державність або були репресовані:

Антонів Василь (Шевчиків), о. Баслядинський Степан, о. Будний Юрій, Галінович Михайло, Геба Андрій, Геба Василь, Геба Дмитро, Гладун Богдан, Гладун Роман, Гладун Мирослав (Закаміння), Гладун Василь (Закаміння), Гладун Мирослав (Війтів), Гладун Василь (Війтів), Гоголь Іван, Гладун Григорій, Гусак Василь, Гусак Іван, сини Василя, Гусак Євдокія, Гусак Іван, Гусак Михайло, Гусак Степан, сини Івана, о. Дідух Іван, Дмитрів Роман, Дмитрів Богдан, Дячишин Ольга, Дячишин Михайло, Залипка Іван (Гринів), Заборзька Розалія, Залипка Іван (Хлистого), Іванило Степан, Іванило Зофія, Іванило Роман, син Степана, Іванило Іван, Іванило Текля, Іванило Михайло, син Івана, Іванило Ольга, дочка Івана, Іванило Петро, Кобильник Василь, Клим Богдан, Король Данило, Король Маланка, Космина Іван, Космина Роман, Космина Богдан, о. Космина Василь, Космина Василь (Горобців), Космина Ярослав, Космина Євдокія, Космина Олекса, Лисий Федір, Лялька Степан, Лялька Зофія, Лялька Ілько, Маслій Дмитро, Маслій Агафія, Маслій Григорій, Микитка Микола, о. Німий Василь, Ольга Німа, Німий Василь, Німий Григорій, Німа Анастасія, Німий Михайло, Німий Ярослав, Окрепкий Степан, Паньків Григорій, Паньків Василь, Паньків Микола, Паньків Роман, Пізь Теодозія, Попаца Микола, Попадинець Василь, Пушкар Йосиф, Рекшинський Степан, Скіра Іван, Сеньків Іван, Стек Степан, Стек Ганна, Стек Мирослав, Стек Григорій, Стек Василь, Стек Дмитро, Стечак Федір, Стечак Ганна, Стечак Василь, Стечак Андрій, Стечак Роман, Тіцький Роман, Хіцяк Василь, Чолій Василь, Чолій Степан, Шавінський Федір, Шавінська Анастасія, Шавінський Василь. 

 

  

Сорок п'ять черчан впало на фронтах Другої світової війни, троє померло у німецькому концтаборі, а ще три фронтовики після війни опинилися в Сибірі і там померли...

 

...Проминули роки, народилося нове покоління, якому судилося жити і творити у незалежній суверенній Україні. Але в їхній пам'яті ніколи не повинні померкнути імена тих, хто боровся і віддав життя за встановлення держави.

 

Список загиблих черчан склали Іван Дмитрів, Іван Хіцяк, Галина Лібер, Роман Німий і Богдан Дмитрів.

 

 

Спогади та розповіді односельчан записав Роман Коротко.