Борщовичі погляд крізь віки. Частина 6. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 9 черв. 2020 р., 08:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 черв. 2020 р., 08:49 ]


Жертовність і звитяга — боротьба проти окупанті

 У серпні 1914 року між двома державами Австро-Угорщиною й Росією вибухнула Перша світова війна. Почалася вона у Європі, а згодом було втягнуто 33 держави.

 

До Австрії належали тоді західні українські землі – Галичина зі Львовом, Буковина з Чернівцями та Закарпаття з Ужгородом.

 

Під владою Росії була Східна, або Наддніпрянська Україна. Росія всіляко намагалася знищити українську культуру: заборонялося засновувати українські установи і товариства, закривали українські школи, не дозволяли друкувати книжки українською мовою.

 

Дещо легше жилося українцям за австрійської влади. У вересні 1914 року війська російського царату вступили у Львів і відразу нова влада розпочала політику приниження, знищення всього українського в нашому краї. Генерал-губернатор Галичини граф Бобринський оголошує: «Галичина і Лемківщина здавна корінна часть одної Руси Великої. У тих землях корінне населення все було російське, устрій їх повинен бути оснований на російських засадах. Я буду тут уводити російську мову, закон і устрій».

 

Закономірним був виступ української спільноти проти шовіністичної політики царату. Українці в Австрії, з дозволу австрійського уряду, створили власне військо – Легіон Українських Січових Стрільців (УСС), або, як їх скорочено називали, Усуси. В Легіон УСС зголосилося 10000 добровольців, але уряд дозволив прийняти лише 2500 юнаків та дівчат (серед яких були Олена Степанівна, Ганна Дмитерко, Софія Галечко та ін.). Український Легіон боровся на австрійському боці за визволення українських земель з московської неволі та створення своєї власної держави.

 

Російське військо захопило Галичину, щоб прилучити її до Росії. Окупувавши Львів, рушило на Карпати, щоб захопити Закарпаття й дістатися в Угорщину. Але перейти Карпати російське військо не змогло. Тут стало їм на дорозі австрійське військо, а в його складі й УСС.

 

У вересні 1914 р. УСС вперше зустрілися в бою з російським військом. Важкі бої в Карпатах велися цілу зиму. Навесні 1915 року російська армія пішла у великий наступ. Розгорівся завзятий і затяжний бій на горі Маківці. Чотири дні росіяни намагалися здобути гору, але були відбиті. У бою на Маківці відзначилися четар Андрій Мельник, хорунжий Олена Степанівна та багато інших. Бій закінчився 2-го травня славною перемогою нашого Стрілецтва. УСС звільнили Галичину й у червні увійшли до княжого Львова. Багато важких і кривавих боїв провели ще УСС з загарбниками.

 

Наприкінці Першої світової війни, у 1917 року в Росії було повалено царську владу, це дало можливість поневоленим Москвою народам, створювати власні держави.

 

У Києві, весною 1917 року, українці організували Українську Центральну Раду, а 22-го січня 1918 року окремим Універсалом проголошено, що Україна стає вільною, ні від кого незалежною державою. Так Наддніпрянська Україна стала незалежною державою – Українською Народною Республікою. Того ж року, Західна Україна, що була під владою Австрії, взяла владу у свої руки.

 

Жителі нашого села не стояли осторонь таких важливих подій. Значна кількість чоловіків пішла в ряди УСС і УГА. Вдалося віднайти граматку, складену Йосипом Ковальчуком у 1933 році, де його рукою надруковані прізвища полеглих борщівчан у 1914-1920 роках, а також там є список героїв похоронених на нашому цвинтарі. Поклали вони свої голови за чужі інтереси – цісаря Австро-Угорської імперії та місцевих польських панів.

 

  

Списки полеглих борщівчан у 1914-1920 роках

 

Солдати з Борщовим воювали практично на всіх фронтах, які вели збройні сили імперії проти військ Росії, Сербії, Італії, Румунії. Багато з них залишились навічно лежати у чужих землях. Іншим Бог допоміг повернутися додому, де на них чекали великі родини (тоді у сім'ях було по 6-9 дітей). За бойові заслуги дехто дістав звання, відзнаки. Через багато років цікаво побачити, як виглядала форма вояків тих часів.

 

Зі світлини Василюка видно, що він був рядовим піхотинцем, у нього багнет від гвинтівки Манліхера.

 

 

Василюк Степан, вояк австрійської армії.

 

А з світлини Согора Ілька, а зроблена вона у 1917 році, видно, що він був старшим сержантом. Хрест на грудях вказує на те, що він воював на Балканах. На капелюсі відзнаки корпусу Гофмана і ювілейні відзнаки правління цісаря Франца-Йосифа.

 

Согор Ілько, старший сержант австрійської армії.

 

Настав день 1-го листопада 1918 року. Стрільці під проводом сотника Дмитра Вітовського збройно взяли владу у Львові від австрійців. Цього дня на львівській ратуші замайорів український прапор й утворилася Українська Галицька Армія (УГА). В ній УСС стали «Першою Бригадою» та найкращим її підрозділом.

 

1 листопада 1918 року у Львові було проголошено Західно-Українську Народну Республіку – ЗУНР.

 

Через рік 22 січня 1919 р. в Києві на площі перед храмом святої Софії проголошено Злуку всіх земель України. Залунали дзвони київської Софії, сповіщаючи землі українській і всьому Народові, що віднині є тільки один український народ, одна соборна Українська Держава.

 

Та недовго тривала воля: одвічні вороги України рушили проти молодої Української Держави: поляки зайняли Львів і Галичину, а більшовики, що взяли в Росії владу, – Наддніпрянську Україну.

 

Недовго існувала нова Українська Держава, але день 22 січня 1918 року, день 1 листопада 1918 року і день 22 січня 1919 року стали для українського народу незабутніми історичними датами.

 

Полякам допомагала Франція: зброєю, одягом, харчами, ліками. Українці ж не мали ніякої помочі. Після важких боїв УГА мусила відступити зі Львова й податися на Східну Україну, де велися бої з більшовиками. Галицькі й наддніпрянські українські війська з'єдналися і спільно виступили проти більшовиків.

 

31 серпня 1919 року Київ опинився в руках українських армій, але встояти не було сили. Крім навали ворогів – більшовиків і поляків – Україну охопила страшна пошесть – тиф. Не було ліків, харчів, одягу, зброї й набоїв. Народи й держави світу байдуже дивилися на нерівні змагання українців з московськими більшовиками, не думаючи, що згодом червона Росія стане загрозою для цілого світу. Ніхто не розумів того, що боротьба українців за свою державу – це одночасно й боротьба за вільний світ.

 

Внаслідок цього український народ після Першої світової війни опинився під кількома окупаціями: московсько-більшовицькою, польською, румунською, угорською. Навіть під окупацією, український народ далі вів боротьбу за своє національне визволення як у парламентарних, (де це було можливим), так і в підпільних, революційних формах.

 

Між двома світовими війнами на українських землях постав і діяв цілий ряд національно-визвольних організацій.

 

Під більшовицькою окупацією підпільно діяли Союз Визволення України (СВУ), Спілка Української Молоді (СУМ), Братство Українських Державників (БУД), Українська Військова Організація (УВО).

 

Під польською, румунською окупаціями підпільно діяли (Українська Військова Організація) УВО, Організація Українських Націоналістів (ОУН), кілька легальних демократичних самостійницьких партій.

 

Другу світову війну все свідоме українство розглядало як нову можливість здійснити свої національно-політичні ідеали. Коли ж події цієї війни для українського народу почали розвиватися так, що на зміну одному окупантові приходив завжди, озброєний від голови до ніг, другий окупант, що за свою головну мету ставив цілковите поневолення українського народу, його фізичне винищення, – український народ для оборони, ідучи лінією своїх національно-політичних прагнень, брався за зброю.

 

В період німецької окупації на українських землях 1942-1943 рр. зародилася Українська Повстанська Армія (УПА), в якій опинилися тисячі національно свідомих українців, переважно молодого віку.

 

Ідеї ОУН у Борщовичах підтримувалися у молоді ще за часів панування у нас Польщі. Особливо переймалися активісти «Просвіти», бо вони були свідками того, як польська влада гнобила все українське, в яку залежність була поставлена робота читальні від влади. Щоб провести будь-яке свято, та навіть просто танці, треба було мати дозвіл, перед тим сплативши певні кошти.

 

Такі дії влади підштовхували патріотично свідому молодь до спротиву та рішучих дій. А коли у 1942 році було створено УПА, всі, хто був в ОУН, прийняли нову назву і ще з більшим завзяттям взялися до боротьби.

 

З приходом Червоної Армії в липні 1944 р. каральні органи радянської влади відновили розпочату перед війною активну боротьбу проти національно свідомих українців, родичів членів УПА та підпільників. Методика цієї боротьби зводилася до ізоляції учасників боротьби шляхом їх арештів, вивозу в Сибір для нелюдських поневірянь. Основною метою цих репресій було позбавлення УПА активної підтримки місцевого населення. На той час ОУН розпочала організовану підпільну боротьбу проти окупантів.

 

В селі настали тривожні, неспокійні часи, важко змиритися з новими порядками. Патріотично налаштовані жителі села, а особливо молодь, піднімаються на захист своїх прав.

 

Серед найактивніших учасників УПА були:

Вітинський Йосип Петрович,

Вітинський Михайло Петрович,

Ждан Михайло Іванович,

Качор Володимир Михайлович,

Качор Ганна Михайлівна,

Качор Ярослав Михайлович,

Ковальчук Володимир Миколайович,

Ковальчук Іван Миколайович,

Ковальчук Марія Миколаївна,

Ковальчук Степан Миколайович,

Коцур (Мормило) Надія Андріївна,

Кузик Гнат Пилипович,

Кузик Ганна Пилипівна,

Кушнірук Ярослава Йосипівна,

Лис Степан Петрович,

Ощипко Василь Теодорович,

Пенцко Йосип Іванович,

Сворень Юлія Пилипівна,

Сворень Юліан Андрійович,

Согор Володимир Петрович,

Согор Йосип Петрович,

Согор Ярослав Ількович,

Токарівська (Паляниця) Розалія Тимофіївна,

Токарівська (Говда) Ярослава Тимофіївна,

Чорнописька Марія Іванівна,

Шабаранська (Хміль) Ганна Андріївна,

Шелемех (Кельт) Ганна Михайлівна.

 

Вони активно підтримували бандерівський рух, брали безпосередню участь у різних акціях. Але без підтримки місцевих жителів УПА не була б такою дієвою силою. Борщівчани допомагали повстанцям як могли: надавали притулок у своїх садибах, готували їжу, забезпечували зв'язок, передавали важливу інформацію.

 

Найбільш безпечними для перебування партизанів був Кінець і Великий Залуг – недалеко був ліс і сінокоси, куди в разі облави можна було відійти.

 

Вдалося вияснити, що криївки були на господарках Свореня Миколи, Степаняк Марії (тут криївку викрили, а господиню відправили в Сибір) і Дмитрух Марії.

 

Але не тільки місце відігравало важливу роль у безпеці партизанів. Основне люди, які допомагали їм. На В. Залузі це були родини Коцур Стефанії, Качур Павліни, Стадник Теклі, Шелемеха Григорія та ін.

 

Багатьох односельців брали на допити до районного центру, щоб вибити покази щодо перебування партизанів у селі. В такій ситуації серед багатьох опинилися Григорій та Ірина Шелемехи. Їх нещадно били, але ніяких зізнань не почули. І так вдалося їм уникнути тюремного покарання.

 

Страху, переживань зазнала сім'я Коцура Дмитра і Теклі. Не один раз доводилося їм переховуватися по чужих городах, щоб уникнути зустрічі з червонопагонниками. А їхню 17-річну доньку Марію таки забрали на допит енкаведисти, знайшовши у неї збірочку українських народних пісень. Тяжко побивши, відпустили додому.

 

Звичайно, що ці родини, і багато інших, дуже ризикували, бо у них були малі діти та й самі були ще молодими. А облавники вели себе у селі дуже нахабно: ходили по селі і вдень, і вночі, безцеремонно вдиралися до хат, не зважали ні на дітей, ні на стареньких. Всюди нишпорили, все ламали, нищили, шукаючи партизанів. Часто було так, що наші односельці спали одягнені, чекаючи арешту в будь-який момент.

 

«Визволителі» свою політику будували на тому, щоб винищити, залякати, зробити всіх послушними рабами, підрізати сімейні корені, залишивши молодих дружин з маленькими дітьми на самовиживання, приниження з боку властей.

 

В такій ситуації опинилася Согор (Коцур) Марія, коли заарештували її чоловіка Володимира. Вона, не довго думаючи, вирішила їхати за ним з донечкою Миросею. Багато зусиль вартувало їй добитися дозволу на виїзд, але їй це вдалося. Важко було звикати до зовсім іншого укладу життя, до чужих людей. Їхня сім'я все витерпіла, все пережила і щасливо повернулася на прабатьківську землю. Роки заслання загартували їх, зробили ще сильнішими духом, виробили міцне почуття патріотизму.

 

Таких родин, що сповідували засади УПА, в Борщовичах було немало. Серед них сім'я Ковальчука Миколи. У них було п’ятеро дітей, яких з раннього дитинства виховували у дусі патріотизму. Прикладом їм у цьому були батьки. Якщо пригадати 1930-и рік, то їх сім'я була серед тих, які постраждали від поляків під час «пацифікації» як найбільш патріотично налаштовані. І звичайно, що діти у цій сім'ї не могли жити і діяти інакше, ніж їхні батьки. Ще за польських часів всі вони були активними членами «Просвіти» у селі. Наймолодшими дітьми були двійнята Марія та Володимир, які народилися 1 лютого 1923 року. Вони були дуже дружні, бажання до знань, захоплення, погляди у них були однакові і на шлях боротьби стали разом.

 

 

 

У 1948 році підрозділ НКВД вислідив групу повстанців біля с. Ременів. Оточивши їх, вороги запропонували здатися, гарантуючи зберегти їм життя. В цьому бою був поранений Володимир, псевдо «Байда». Останні патрони хлопці залишили для себе. Тіла вбитих повстанців енкаведисти завезли до Нового Яричева, посадили їх біля стіни приміщення НКВД для залякування населення і ще для того, щоб виявити родичів загиблих і таким чином упізнати бійців, оскільки ніяких документів при них не було. Виявлених родичів арештовували та після жорстоких допитів засуджували на тривалий термін ув'язнення в концтаборах Сибіру.

 

 

 

Енкаведисти насильно зігнали в Яричів жителів навколишніх сіл, серед них була і мама Володимира, але вона зуміла свій біль, сум, страждання сховати у найглибший закуток свого серця, щоб не видати себе. Важко уявити, який жах сковував її свідомість та іншого виходу у неї не було, щоб не втратити свободу, захистити інших дітей від катівні та Сибіру. Материнське серце не змогло знести такої страшної втрати і в 1949 році вона померла.

 

Розглядаючи старі світлини, то чи не на кожній із них можна впізнати Марію, дівчину-красуню у національному строї. А це є свідченням того, що вона була активною учасницею «Просвіти», товариства «Сокіл». У неї завжди вистачало часу на навчання – закінчила дівочу семикласову приватну школу «Рідна школа» ім. Т. Шевченка у Львові, навчалася також у жіночій ремісничій школі кооперативу «Труд» (1936-1939 рр.), працювала на пошті в Борщовичах, пізніше продавцем і завмагом сільпо.

 

Найбільшим її захопленням і справою всього життя була боротьба за незалежність України. Ще зовсім юною стає членом юнацтва ОУН, а потім станичною УПА під псевдо «Висока». Марія користувалася великим авторитетом серед молоді села і, власне, це допомагало їй залучати юнаків і дівчат до боротьби.

 

Зі спогадів друзів по боротьбі, вона була тендітною, м’якою у стосунках з людьми, толерантною, дуже інтелігентною. Але, якщо справа торкалася завдання УПА, була тверда як криця. Ніщо не могло стати на перешкоді його виконання.

 

У цей час радянська влада в селі мала своїх агентів, сексотів, які стежили за учасниками руху опору і давали владі інформацію, так Марія потрапила до рук НКВД. Заарештували її 4 жовтня 1948 року і засудили на 25 років таборів. Покарання відбувала в Карагандинській області, табори Балхашу. Після перегляду справи була звільнена 14 червня 1955 р.

 

Вдалося їй повернутися до Львова. Через рік вийшла заміж, доля подарувала їй двох чудових донечок – Оленку і Іринку, які стали змістом її життя.

 

Однак не довго тривало сімейне щастя – через 14 років помер її чоловік.

 

Далі Марія працювала в художньо-виробничому комбінаті з 1969 року до останніх днів свого життя. У 1981 році відійшла у вічність і похована у Львові на Янівському цвинтарі.

 

Розмовляючи з односельцями про родину Ковальчуків, багато теплих спогадів почула про Степана. Спочатку він був директором Чорнушовицької школи, а згодом працював у нашій школі вчителем, і учні згадують про нього, як про знаючого, інтелігентного, мудрого наставника.

 

Нова влада не могла допустити, щоб активний просвітянин, людина, родина якої зв'язана з підпіллям, могла вільно жити та ще й працювати у школі. Отож, недовго перебував він на цій посаді, бо вже 14 вересня 1948 року його було заарештовано на місці праці. Після арешту винесли вирок: 25 років таборів. Покарання п. Степан відбував в Тайшетських таборах Магаданської області (табори Маунджа, Арек, Сусуман). Звільнений був 25 червня 1956 р. і повернувся у рідне село, та знайти роботу ні у рідному селі, ні у Львові не зміг.

 

Переїжджає до Червонограда, де працює на будовах, живе у гуртожитках. Через певний час одержав квартиру у Сокалі. Особисте життя у нього не склалося. З 1993 року і до кінця своїх днів проживав у Стрию з племінницею Іриною. Там і похований.

 

Серед тих, хто зложив свої голови в роки Другої світової війни на територіях чужих держав, був і Йосип, ще один син родини Ковальчуків, який народився у 1907 році. Про нього у наших односельчан збереглися найтепліші спогади. Він був серед активістів «Просвіти», товариства «Сокіл» (18 березня 1928 року був обраний до керівництва товариством), співав у церковному хорі. А ще про нього згадують як про надзвичайно справедливу і ввічливу людину. Працював палітурником і дотепер у деяких наших односельчан збереглися книжки, відновлені його руками. А ще він чудово малював. Особливо галантним був у відношенні до дівчат, завжди пригощав їх цукерками.

 

У 1944 році його з іншими односельцями забирають на фронт, незважаючи на його недугу – він хворів на епілепсію (чорну хворобу). Не довго довелося йому воювати, бо у цьому ж році він загинув у Польщі.

 

Вся родина плекала надію, що бодай одного сина Івана оминуть жахіття сталінських таборів. Але знаємо з історії, що нова влада не могла допустити, щоб не були покарані цілі сім'ї, які підтримували партизанський рух. Останнім із всієї родини Ковальчуків, 26 жовтня 1950 року, заарештовано Івана. Вирок стандартний – 25 років таборів.

 

На той час у нього була вже своя сім'я: 4 дітей, але ніхто не зважав на це. Він переживав за них, але в душі вірив, що його дружина Анастасія дасть собі раду з дітьми. Так і сталося – всі їхні діти: Роман, Юрій, Ігор, Іванна здобули хорошу освіту, стали шанованими людьми. А їхній батько в ті далекі 50-ті роки далеко від рідної домівки відбував покарання в м. Ангарськ Іркутської області.

 

Постійно виникає запитання: чому освічені люди, патріоти своєї землі не могли вільно жити, працювати, творити для свого народу, держави? І зразу ж спливає відповідь: загарбникам легше керувати сірою масою, яка піддається муштрі. Хіба п. Іван міг бути маріонеткою в руках нової влади, коли він протягом свого життя прагнув знань, здобути фах, бути корисним односельцям.

 

Після закінчення школи навчався в промисловій корпорації кравців у Львові – здобув професію кравця чоловічого одягу.

 

А так як він мав чудовий голос і співав у хорі, то захотів опанувати складним музичним інструментом – скрипкою, тож поступив на навчання до музичної школи у м. Львові. Музична освіта ставала в нагоді під час організації різних свят, концертних програм, вистав у читальні, якою він керував.

 

Щоб мати стабільний заробіток для своєї родини, закінчує Дорожні курси Львівської залізниці і до арешту працює черговим по залізничній станції Борщовичі, а потім – касиром.

 

Після перегляду справи термін ув'язнення скоротили і 18 листопада 1954 року повертається додому з підірваним здоров'ям, але сильний духом. Довго лікувався. Влаштуватися на роботу зміг тільки у колгоспі, згодом, наприкінці 60-х років, працює комірником у Полтвинському управлінні меліоративних робіт.

 

Вивчаючи життя багатьох родин у Борщовичах, відкрилися цікаві сторінки про сім'ю Стадника Миколи і Теклі. Ось одна із них.

 

У 1922 році у Стадника Миколи народилася наймолодша донечка Марія. Росла вона надзвичайно розумною, красивою. Була активісткою у «Просвіті», співала у церковному хорі.

Стадник Марія

 

Коли розпочалася боротьба проти німецьких окупантів, Маруся вже була зв'язковою в УПА. Вона вільно володіла німецькою мовою, тож одержувала від керівництва дуже важливі доручення. Довелося їй влаштуватися офіціанткою в буфеті Львівського оперного театру, де часто збиралися німецькі офіцери. З їхніх розмов вона довідувалася про переміщення німецького війська, техніки, про облави гестапо та інформувала зв'язкових.

 

Після відступу німців у 1944 році за завданням керівництва УПА влаштувалася працювати секретарем у Ново-Яричівському суді. Вивчала справи, які стосувалися повстанців, і передавала дані зв'язковим, що чекали у визначених місця в лісі.

 

Через часті застуди, захворіла на запалення легень. Про серйозне лікування в той час не могло бути мови. За доносами сексотів її часто викликали на допити в НКВД, на які вона постійно брала із собою образок Матері Божої. Кожен допит погіршував її самопочуття. Офіцер НКВД Соколов, бачачи її стан здоров'я, говорив: «Стадній, умірай, а то арестуем». На ці слова вона відповідала: «Так, я знаю, що помру. Якщо я чимось завинила перед Богом і своїм народом, то буду гнити у чужій землі, а якщо я не винна нічого, то буду спочивати у своїй».

 

Ввечері 17 січня 1947 була велика облава на бійців УПА в селі Нижня Білка. Маруся дивилася через вікно на вогонь, що палав на тому місці, де була криївка, думаючи про хлопців, які, напевно, там загинули. Це була остання година її життя. Але і в цю мить всі її думки, помисли, переживання були з тими героями, які віддали своє життя за Батьківщину. Останні слова, з якими героїня перейшла у вічність, були: «Ой, наші хлопці...»

 

А вже вранці 18 січня група енкаведистів оточила хату. Вже згадуваний Соколов, зайшовши на подвір'я, сказав до родички: «Што, старая, плачеш?» На що вона йому відповіла: «Ідіть і беріть».

 

Коли він зайшов до хати, то остовпів – Маруся лежала на майстаті. Отямившись, він сказав: «Действительно умерла».

 

На похороні були лише старші люди, діти та представники НКВД. В річницю її смерті партизани вбили в селі зрадника, що видавав людей.

 

За її бажанням, рідні на могилі посадили берізку, яка добре прийнялася і росла стрункою, гарною, нагадуючи мамі її доню. Але хтось зрізав ту берізку, завдавши великого болю її рідним. Цим жорстоким вчинком недругам не вдалося знищити пам'ять про істинну українку, патріотку, борця за незалежність своєї України.

 

Особливої шани заслуговує сім'я Качора Михайла, у якій троє дітей стало на шлях боротьби проти окупантів: Володимир, Анна і Ярослав. Всі вони відчули гіркий смак баланди у таборах, нелюдські приниження і знущання: кожному із них було винесено вирок: 25 років таборів.

 

Одним з найактивніших учасників повстанського руху був Ярослав, який 17-літнім юнаком пішов у підпілля, діставши псевдо «Богдан». Спочатку був у бойовій групі районного провідника «Кармелюка» – Івана Лаби із с. Пикуловичі, а кущовим провідником був «Славко» – Михайло Зарічний.

 

 Сибір, Услово, 1956 рік. Качор Ганна (друга зліва)

 

Молодий партизан був надзвичайно хоробрим – завжди першим: чи то, коли йшли у розвідку, чи коли вели, як правило, нерівний бій.

 

Весь тягар підпілля переносив з гідністю патріота, ніколи у його спогадах про ті буремні роки не було чути ні одного слова жалю чи розчарування. Гаслом всього його життя були слова: «Якщо потрібно буде Україні – я віддам їй все своє майно та й життя не пошкодую».

 

Воркута, 1955 рік. Качор Ярослав (зліва)

 

Всім побратимам було нелегко жити в умовах підпілля. Не один раз прощалися з життям, коли на їхній слід натрапляли червонопагонники.

 

Згадував п. Ярослав випадок, коли вже, помолившись, прощалися з життям. Відбувалося це у с. Яславичі. Група партизанів розмістилася у криївці, яку викопали самі, вивозячи глину вночі. Ця криївка була у стайні, під місцем, де стояла корова. Енкаведисти зі страшною люттю, криками, лайкою нишпорили по обійстю Михайла Берка, шукаючи упівців. Нарешті зайшли до стайні. Дротами били по стінах, долівці, попадаючи в люк. Партизани були вже готові прийняти останній бій, але Бог помилував.

 

Інта.1955 рік. Качор Володимир (зліва) з побратимом

 

11 червня 1951 року «Богдан» був переведений на терени Стронятина, Ситихова Куликівського району, а згодом, у села Брюховицького району.

 

У цій бойовій групі також був Михайло Стахура – «Стефко», який здійснив атентат над Я. Галаном, якого ще у 1948 році попереджали не паплюжити у своїх публікаціях ОУН і Церкву. Та він продовжував працювати спочатку на польську, а потім і московську розвідки, ганьбив українських політичних діячів (Петлюру, Коновальця, Мельника, Бандеру), видавав на муки і катування НКВД своїх краян. Проводом УПА було винесено рішення: знищити зрадника.

 

Щоб якось завершити «справу Галана», треба було схопити й самого Михайла Стахуру. Через деякий час, внаслідок зради, були схоплені:

 

«Стефко» – Михайло Стахура,

«Богдан» – Ярослав Качор,

«Нестор» – Ярослав Нюнька.

 

Взяли їх 8 липня 1951 року в лісі біля села Печихвости Куликівського району. Зв'язкова принесла їм їжу: вареники з чорницями та компот. Перед їдою хлопці запропонували дівчині з'їсти кілька вареників і тільки після цього приступили до обіду. Під кінець зв'язкова пригостила їх компотом, у якому було снодійне. Хлопці заснули і пробудились лише в тюрмі на Лонського.

 

«Протерши очі, – згадував «Богдан», – ніяк не міг второпати, що це – сон чи якесь марево. Але коли роздивився, то знову ж не міг повірити, що це не сон».

 

Він лежав на бетонній долівці роздягнутий, в одній сорочці. На руках, шиї та інших частинах тіла були рани та синяки (мабуть, зв'язували дротом). І лише тоді, коли побачив біля себе чотирьох озброєних червонопагонників, а в руках одного з них впізнав свій мішечок із запасними набоями до автомата, зрозумів, де знаходиться. Дуже хотілось пити, йому подали воду, але в горнятку була біла піна. «Богдан» жбурнув його в металеві двері. Після цього зайшли в білих халатах медики і зробили йому укол, він знову заснув, коли прокинувся, повели його на допит. Разом із слідчим було ще чотири чоловіки та охорона. З нього почали насміхатись та ставити цинічно-єхидні запитання:

 

«Что, воевал-воевал и довоевался так, что без штанов остался? У кого скрывался? Кто кушать давал? Сколько советов убил

 

I все в тому дусі. Він мовчав, і його почали бити, коли впав, продовжували копати ногами. Відливали водою і мучили далі, запихали пальці між двері, в трьох пальцях переламали кістки. Тортури тривали протягом трьох місяців, вночі допитував один слідчий, вдень – другий і не було видно цьому кінця. Наставали такі моменти, що ставав абсолютно байдужим і переставав реагувати на побої. Після завершення слідства присудили 25 років тюрми. Відправили в табір Інти, що під Воркутою.

 

Коли настала так звана «хрущовська відлига», у 1957 році «Богдана» звільнили. Повернувся він у своє рідне село Борщовичі з репресованою Галиною, яка стала його дружиною. Виховали вони двох дітей: сина Андрія та дочку Марію, дочекалися трьох онуків, якими дідусь дуже гордився та розповідав їм про боротьбу нашої славної УПА.

 

З особливим хвилюванням розповідаю про людину, патріота, який відбув найбільші терміни ув'язнення (1952-1956 і 1961-1976) за свої погляди, за надзвичайну любов до України – Кузика Гната Пилиповича, 1933 р.н.

 

 Четвертий зліва – Кузик Гнат

 

На превеликий жаль, у селі про нього дуже мало знали, бо заарештований він був чи не одним з останніх, всі побратими в той час вже відбували покарання у таборах. Завіса невідомості про нього відкрилася в архівах КГБ.

 

Заарештували Кузика Гната Пилиповича 19 березня 1952 року вночі о 2 год. 10 хв. у власній хаті органи НКВД Ново-Яричівського району за зв'язок з членами УПА. Хата їхньої родини, фактично, була явочним пунктом для партизанів. У ній переховувалися не тільки бандерівці – наші односельчани, але й невідомі хлопці. Звідси вони забирали харчі, діставали потрібну інформацію про стан справ у селі. Часто у них зупинялися Качор Ярослав, Качор Ганна, «Кармелюк». А Вітинський Йосип, зв'язковий «Кармелюка», був тут заарештований вночі 10 січня 1951 року.

 

Хоч рідна тітка п. Гната Кузик Ганна Пилипівна, 1904 р.н., була ув'язнена швидше, у 1951 р., його це не злякало і він продовжував свою підпільну діяльність.

 

Разом з ним по одній статті «антирадянська пропаганда» проходив його сусід Ждан Михайло Іванович, 1935 р.н., який теж вів антирадянську підпільну діяльність. Ці хлопці, незважаючи на свій ще зовсім юний вік, вирізнялися своєю відвагою, незламністю духу. Ждан Михайло у клубі с. Ямпіль під час демонстрації кінофільму приклеїв листівку-звернення до української молоді на портрет Микити Хрущова, і цей вчинок йому пригадали при оголошенні міри покарання.

 

Суд їм обом виніс вирок: 10 років ув'язнення і 3 роки позбавлення прав. Кузик Гнат відбував покарання у м. Омськ (Росія), а Ждан Михайло – у м. Дрогобич. У 1953 році їм зменшили термін покарання. На волю обидва вийшли у 1956 році, Кузик Гнат – 20 квітня, Ждан Михайло – 25 квітня.

 

Про підпільну боротьбу з ворогами, про перебування в неволі охоче поділилися своїми спогадами деякі учасники тих страшних, а водночас і звитяжних подій.

 

Вітинський Михайло Петрович, 1929 р.н.

«У 1942 році я пішов вчитися до Львова і там вперше познайомився з хлопцями, які були патріотично налаштовані. Розмови з ними виховували у мені націоналіста.

 

На вихідні я приїздив додому і, звичайно, зустрічався зі своїми друзями. Знайшов серед них своїх однодумців. Найбільш відданим цій справі був Согор Ярослав Ількович.

 

У рідному селі познайомився з повстанцями, які вже мали досвід роботи з населенням, не допускали закріплення більшовицької влади. Познайомився з Лабою Іваном, на псевдо «Кармелюк». Він часто бував у нашому селі.

 

Основним нашим завданням було розповсюдження листівок. Добре пам'ятаю зміст однієї. У ній були заклики не коритися більшовикам, не вступати в колгосп, робити все для відновлення самостійності. А ще була карикатура: Сталін своїми довжелезними вусами обнімав земну кулю. Повстанці поширювали серед населення патріотичну літературу. Ми з Согором Ярославом виконували різні доручення. Пам'ятаю, що у Львові купували енкаведистські шапки і привозили у село для повстанців. А ще у селі продавали «бефони» (облігації) різної вартості. В такий спосіб борщівчани мали змогу матеріально допомогти упівцям.

 

У 1946 році закінчив навчання у зубо-технічній школі, почав працювати. Але не довго, 20 березня 1950 року мене заарештували на станції Підзамче, коли підходив до поїзда, щоб їхати додому. Зразу мене відвезли на вулицю Судову, де була залізнична міліція, а потім перевезли на вулицю Перчинського, в майбутньому Дзержинського, де було місцеве НКВД. Почалися допити, добу відсидів на кріслі, але ні в чому не признавався. Потім перевезли на Лонського, де відсидів 6,5 місяців, аж до винесення вироку. Разом зі мною судили Согора Я. і Митарчука Б., він був медиком і лікував повстанців, Шелемех Г., Лабу С., Свореня Ю. Нам присудили по 25 років і плюс 5 років позбавлення прав. Опинився в Казахстані, працював в шахті м. Джезказган, потім перевели у каменоломню, яка була оточена колючим дротом і охоронялася собаками. Після звільнення переїхав до батьків, яких вивезли у Красноярський край, а в 1960 році ми всі повернулися додому».

 

 Шелемех (Кельт) Ганна, 2 ряд – перша справа. Роки заслання, з подругами під час праці на лісоповалах

 

Говда (Токарівська) Ярослава Тимківна, 1929 р.н.

«У 1947 році навчалася у педагогічному училищі. Здала останній екзамен, з гарним настроєм вийшла в коридор. Тут до мене підійшов незнайомий молодий чоловік. Він перепитав моє прізвище і силоміць заставив йти з ним. Завів мене у якесь приміщення біля Головної пошти. Фактично, я ще не була впевнена за що мене взяли. Але коли назвали прізвище моєї однокурсниці Стефанії Сулими, то зрозуміла, що це арешт і надовго.

 

Змусили роздягнутися, кинули на підлогу і почали сильно бити, копати ногами. Було страшно. На всі їхні запитання я мовчала. А це ще більше їх лютило. Побої продовжувалися. Все моє тіло було чорним.

 

Після цього перевезли мене до першої внутрішньої тюрми військ НКВД, що на Лонського. Кинули в камеру, в якій було 12 чоловік. Цілими днями всі змушені були тільки сидіти, не можна було навіть розмовляти. Там я просиділа від червня до 26 вересня. В цей день мене судили. Вирок: 8 років ув'язнення і 5 позбавлення прав. Після суду відправили відбувати карантин у Золочівський замок, який перетворили на тюрму. Там була 21 день.

 

Зі Золочева мене перевезли знову до Львова на пересильний пункт, який містився в колишній лікарні для інвалідів війни (вул. 700-річчя Львова). Потім погнали нас на вокзал, де стояли товарні вагони. Їхали ми 12 днів. Страшна була ця дорога: кожного дня два рази переганяли всіх з однієї сторони вагона в інший, заставляючи швидко говорити всі свої дані. Сказав – переходиш в протилежний бік, а ні – повторюєш ще. Їсти давали якусь баланду 2 рази на день. Опинилися ми в Челябінську. Відчепили 5 вагонів, серед них і той, в якому їхала і я. Вийшли з вагонів, а там сніг, сорокаградусний мороз. Арештанти були в тому, в чому їх забрали: хто в босоніжках, хто в туфлях, рідко хто мав зимове взуття. Ноги обмотували ганчірками, ділилися один з одним хто чим міг.

 

Тоді вишикували нас в колону по 5 чоловік і погнали по страшних снігах, а супроводжувала нас охорона з собаками. 20 кілометрів йшли пішки. Розмістили нас у землянках, яких навіть не було видно з-під снігу. І з того часу почалася важка, непосильна праця. Зразу мене взяли в пральню, де за зміну вручну треба було випрати 300-500 комплектів одежі. Страшно боліли руки, розпухали.

 

Челябінськ, 1954 рік. Третя зліва Говда (Токарівська) Ярослава

 

Після трьох років перевели на роботу біля бетону. Звичайно, що норму молоді дівчата виконати не могли і нас перевели на карцерний пайок: на добу давали 200 грам хліба, 2 рази баланди, на сніданок трошки тюльки і кип'яток.

 

Але попереду були ще страшніші випробування. Довелося рити тунель. Без доступу повітря ми, всі молоді, ослаблені поганим харчуванням, втрачали свідомість. Приводили нас до пам'яті за допомогою кисневих подушок. А ще діставали з дна річки камінь, пірнаючи під воду. Одну годину працювали, а 20 хвилин відпочивали. Ще працювала у кам'яному кар'єрі, на будівництві дамби біля електростанції на річці М'яс, була на будівництві мартенівської печі.

 

Після звільнення у 1954 році (як малолітню) відправили мене у Кемеровську область на поселення, де знаходилися в засланні мої батьки і сестра Марія Пістола зі своєю сім'єю. У 1956 році повернулися додому".

 

Коцур (Мормило) Надія Андріївна, 1923 р.н.

«Колеса поїзда вистукують сумну мелодію, а в голові рояться такі ж сумні думки. Невже це правда, що я витримала всі знущання енкаведистів, а тепер везуть мене невідомо куди? А що чекає мене там? Дорога далека і є час пригадати, обдумати, осмислити все.

 

 

Мордовія. 1950 рік. Коцур (Мормило) Надія

 

Перше завдання. Треба піти на цвинтар і провести упівців у назначене місце. Ніч. Страшно. Але я це зробила! А далі вже немає ніякого страху – одне бажання: боротьба.

 

Була зв'язковою із селами Підліски, Старий Яричів, Цеперів, Кукезів, Пикуловичі, Ямпіль, Верхня Білка, Нижня Білка. Треба було вчасно віднести листівки, потрібну інформацію, провести партизанів у назначене місце...

 

Енкаведисти вже слідкують. Три рази хапали мене. Але найстрашніше було перший раз, коли брали на провокацію. Наше подвір'я оточила велика кількість енкаведистів зі зброєю. Кілька вдерлося до хати. Хустиною обв'язали голову, в рот – кляп. Страшні побої і починають витягати з хати.

 

Але найстрашніше те, що все це проходить на очах тата, мами і 8-річної донечки. В хаті плач, крик, лемент, нікого не випускають. Мамі якось вдалося вирватися через вікно надвір, де вона криком почала просити про допомогу. Почули сусіди, позбігалися. І в такий спосіб знущання припинилися. Але один день таки протримали в сільській раді. Це було у 1947 році перед Йорданськими святами.

 

Другий раз мене взяли після Різдвяних свят у 1948 році.

 

А третій раз 22 грудня 1949 року мене вже забрали надовго. Спочатку завезли до Яричева. Там пробула два тижні. Перший тиждень у камері-одиночці: камера не опалюється, страшні щурі, які не дають розслабитися ні на мить. Але ніяких зізнань від мене не добилися. Тоді вже переводять в загальну камеру, де умови вже більш-менш стерпні.

 

І вже через тиждень воронком, набитим в'язнями, перевозять на Лонського у Львів. Кидають у камеру, де вже є біля 20 в'язнів різного віку. Добре запам'яталася п. їмость, якій було 82 роки, а їй ще присудили 25 років ув'язнення.

 

Почалися допити, побої. Немає спокою ні вдень, ні вночі. Не один раз прощалася там з життям, коли ставили на табуретку, цілилися в мене і стріляли. Так тривало три місяці. Але не добившись від мене зізнань, у квітні перевозять у Золочівську в'язницю. А в серпні оголошують вирок: 10 років ув'язнення. Після цього перевозять на пересильний пункт і у вересні товарняком везуть у Мордовію. Вагони з нарами у два поверхи, набиті людьми, поволі рухаються на схід. Серед нас хворі – ніякої допомоги.

 

Привезли нас у баракове поселення, бараків було вісім, у кожному проживало до тисячі людей. Гріло душу те, що зустріла там знайомих дівчат з Пикулович, Сорік, Красного. Звичайно, легше було переносити роки ув'язнення з близькими людьми. Мене направили на роботу в швейний цех, де шили бушлати. Але крім цієї основної роботи, посилали нас на лісоповал, на сільськогосподарські роботи.

 

За життя Сталіна була дуже строга дисципліна. Можна було одержувати тільки два листи в рік, ніяких посилок. А вже після його смерті стало легше. Навіть мама з моєю донечкою Іриною приїжджали до мене. Я подала документи на апеляцію, термін мені скоротили: відбула покарання 6 років і 7 місяців. У 1956 році повернулася додому. Але ще і в ці роки жила під пильним оком енкаведистів. На різних роботах працювала, але основна робота була в колгоспі. А тепер тішуся своїми внуками і правнуками. І основне – Україна незалежна

 

Кушнірук (Стецуняк) Ярослава Йосипівна, 1925 р.н.

«24 січня 1945 року мене заарештували у власному домі. Напевно, хтось здав мене, бо в селі не приховаєш своїх справ. Я проходила вишкіл на вміння надавати першу медичну допомогу, робила збірку, була зв'язковою.

 

 

Кушнірук (Стецуняк) Ярослава Йосипівна

 

Після арешту мене відвезли до Нового Яричева, там протягом двох діб проводили допити. Потім відвезли на Лонського і кинули в камеру, де вже було три дівчини. Відразу почалися допити. Сильно били, відчуття страшного болю переслідує мене ще й тепер. Там пробула півроку, поки не оголосили вирок: 25 років.

 

З Лонського колоною, оточеною автоматниками і псами, погнали на залізничний вокзал. Вантажним поїздом завезли у Красноярський край, місто Дудінка (біля Норильська). Жили в бараках, а працювала в будівельній бригаді. Там ще брали на допити. Справу переглянули. Відбула я 10 років страшної каторги.

 

Батьки мої були вивезені в 1947 році в Кемеровську область, місто Кисельовськ. Після звільнення я поїхала до них. Працювала у шахті №5, а потім знову у будівельній бригаді. У 1957 році повернулася додому».

 

Паляниця (Токарівська) Розалія Тимківна, 1923 р.н.

«Заарештували мене у 1947 році у Львові. Вирок: 10 років ув'язнення і 5 років позбавлення прав. Відбувала покарання на Уралі 2 роки, у Воркуті – 8 років під конвоєм з собаками.

 

 Воркута. 1954 рік. Токарівська (Паляниця) Розалія під час роботи на будівництві (другий ряд, друга справа)

 

Я працювала у Львові і винаймала квартиру на вулиці Городоцькій. По сусідству з нами жили два хлопці, які і залучили мене до співпраці з упівцями. Вони давали мені різні доручення. Одного з них заарештували. Він під страшними тортурами назвав моє ім'я. Я ніколи не тримала на нього зла, бо бачила його після побиття. Напевно, ні одна людина не змогла б знести таких побоїв. В нього було суцільне синє тіло, з ґулями на голові. Але я трималася і нікого не видала, так що у справі йшла одна. Потім відправили мене у Золочівську тюрму, а звідти на пересильний пункт, він знаходився на вулиці 700-річчя Львова, де пізніше була розташована лікарня для ветеранів. А потім погнали колоною по п'ять чоловік на залізничний вокзал.

 

 

Воркута. 1954 рік. Навіть у важких табірних умовах наші дівчата намагалися власноруч шити собі одяг, щоб виглядати гарно, привабливо. 1 ряд. Друга зліва – Паляниия Розалія

 

Потім – довга дорога на Урал. Там нас вивантажили з вагонів і розмістили у бараках. Роздали нам одяг, взуття, а це були солдатські шинелі, привезені ще з фронту. На деяких з них були плями від крові. А взуття – валянки, переважно розпаровані, і, як правило, не за розмірами. Ми були молоді і навіть в таких страшних умовах нам хотілося виглядати гарно. Через певний час нам міняли одяг, то ми вже самі змінювали його: то хлястик пришиємо, то ремінець, то шапку перешиємо.

 

В нас була дуже важка і виснажлива праця – мурували цегельний завод. Найважче було носити відрами розчин на другий і третій поверхи. Там і навчилася штукатурити. Потім працювала 6 років кранівницею.

 

Після звільнення чотири рази приїжджала додому, щоб поселитися тут. Але постійно виганяли мою сім'ю, бо не можна було мені проживати ближче як за 100 кілометрів від Львова. І вже аж у 1969 році ми приїхали знову, купили собі хату і почали жити в рідному селі».

 

Чорнописька (Шкурга) Марія Іванівна

«Я народилася в сім'ї, в якій усі готові були пожертвувати всім заради України. І коли зароджувався рух проти окупантів, в мене навіть не стояло питання вибору: на яких позиціях я маю бути. Все було ясно, як Божий день, я допомагаю своїм.

 

Чорнописька (Шкурга) Марія (перша зліва) з Гусяк Дарією і дітьми та онуками дисидента-правозахисника Зеновія Красівського

 

Хоч була ще юною, всього п'ятнадцять років, а вже виконувала різні доручення, інакше і не могло бути. Старшу сестру заарештували і посадили в Чортківську в'язницю, брат Михайло, псевдо «Козак», був зв'язаний з підпіллям, і я, відставати від своїх старших не мала права. Доводилося мені передавати повідомлення, відносити харчі, перев'язочні матеріали...

 

Одного разу, а саме на свято Трійці, здавала екзамен, мені повідомили, що є поранені хлопці і треба віднести їм перев'язочний матеріал. Коли здала той екзамен, відразу пішла на завдання. 13 км йшла пішки, щоб допомогти партизанам. Страху не було зовсім, було єдине бажання – якнайскоріше добратися до них...

 

Після закінчення восьмого класу поступила в середню школу районного центру Боданів. І вже тоді підтримувала зв'язок з трьома селами. Після закінчення школи поступила на навчання у Львівський торгово-економічний інститут. Там вже навчався мій брат. Коли була ще вдома, брат приїжджав з хлопцями, то я вже багатьох знала. По приїзді до Львова вони мене зразу залучили до роботи. Треба було возити додому літературу, папір, кальку, мундири, шапки, пагони. Довелося везти і друкарську машинку. Ризик був великий, бо їздили ми поїздом, а там були постійні перевірки.

 

Восени 1949 року поїхала додому, щоб виробити паспорт і тут мене перший раз взяли, але вдалося втекти. Невдовзі взяли брата. Ми жили на квартирі, то щоб виявити наші зв'язки, мене 18-19 квітня не випускали з хати. Тут же був приставлений енкаведист, і всіх, хто приходив до мене, затримували. Забирають мене на Лонського. Починаються допити: і вдень, і вночі. Протримали до 28 серпня, оголосили вирок: 25 років тюрми і 5 років позбавлення прав. Після цього перевезли мене у Золочівську тюрму.

 

Там 28 лютого повантажили нас в ешелон і до 31 березня везли в Іркутську область, Тайшетський район. Розмістили нас у 029 колонію, у якій перебувало до 1000 осіб: перестарілих, інвалідів, навіть були такі, що не могли підніматися з ношей. А молодих було всього 40 осіб. Відразу кожному присвоїли номер, який робили з білої матерії і пришивали на плечах одягу і рукаві. Мій номер був АЕ-301. Нас відразу кинули до праці: заготовляли в лісі колоди діаметром 22 см і будували бараки. Серед всіх ув'язнених було 70% українців, а ще були фіни, чехи, німці, австрійці...

 

Після відбуття покарання приїхала до Львова. Прописатися було неможливо. Але з допомогою добрих людей вдалося навчатися на курсах медсестер. Знову проблема – треба шукати роботу. Про Львів не може бути і мови, у Кам'янко-Бузькій не беруть, у Золочеві – ні. І знову приходить допомога – я опинилася у Ново-Яричівському районі. Там дали скерування у Борщовичі. І з 1958 року я живу і працюю тут».

 

Вивчаючи архівні матеріали, згадуючи всі зустрічі, пишучи спогади цих нескорених односельчан, бачу перед собою їхні обличчя, очі, повні смутку і болю за полеглими побратимами, переконуюсь: їх ніщо не зламало – ні страшні табори, ні знівечені роки. Історію не можна переписати. Кожен її епізод повинен знаходити своє гідне місце у підвалинах невмирущої пам'яті нащадків.

 

Членів визвольних змагань називають нескореними і, справді, це так, бо впродовж дванадцяти років, від 1942 до 1954, УПА воювала та протистояла найпотужнішим військовим монстрам світу – спочатку гітлерівській Німеччині, а потім більшовицькому Союзу. Останній судовий процес над учасниками підпілля відбувся 9-16 лютого 1956 року.

 

На наш погляд, найвищу оцінку боротьбі УПА дав командир антигітлерівської військової організації «Воююча Франція» генерал Шарль де Голль, в майбутньому Президент Французької Республіки: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі».

 

Упродовж цих років московській владі не вдалося перемогти народний спротив. І тоді вона вдається до найганебнішого злочину: розробляє план вбивства керівників руху спротиву за кордоном.

 

Запрацювала сатанинська машина, вербуючи цілу армію агентів, щоб проникнути всюди і підкопати весь світ.

 

В лапи тієї машини потрапив і житель нашого села Сташинський Богдан Миколайович. Він народився 4 листопада 1931 року в родині, яка ще з часів панування Польщі на наших землях вирізнялася своїм патріотизмом. Про їхні переконання, діяльність вже згадується у попередніх розділах. Богдана, єдиного із сім ї, батьки відправили вчитися. Він вступив до Львівського педінституту. Часто приїжджав додому по харчі і, як це роблять студенти, намагався дістатися «зайцем». Саме цей випадок став нагодою КГБ завербувати його. Про це він розповів під присягою під час судового процесу над ним у м. Карльсруге 8-15 жовтня 1962 року.

 

Під час затримання його завели до вартового приміщення і записали персональні дані. Тут відбулася перша його зустріч із Ситніковським, який в майбутньому підтримував зі Сташинським зв'язок, даючи йому різні доручення.

 

Подаємо фрагмент запису судового засідання.

Президент. Чого вимагав від вас Ситніковський?

Підсудний. Насамперед він поставив мене перед фактом, що він майже все знає. Ситніковський знав про співпрацю моєї сестри з підпіллям і орієнтувався у відносинах у нашому селі. Він запропонував мені вибирати: або я сам викручуся з цього положення і допоможу своїм батькам, або мене заарештують і засудять на 25 років в'язниці, а моїх батьків зашлють на Сибір. Він це напевно сказав.

 

Президент. Пане Сташинський, як ви зрозуміли пропозицію Ситніковського «виплутатися з цього положення?»

Підсудний. «Виплутання» мало полягати в тому, що я повинен був висловити готовність працювати на Службу Державної Безпеки.

 

Президент. Якою мірою?

Підсудний. Він хотів щось довідатися від мене, хотів одержати інформації про село і підпільний рух. Про це я повинен був у майбутньому давати відомості і звітувати. Хоч він мене вербував, він не запитав мене безпосередньо, але робив це обережно. Щоб я у власних очах не виглядав як зрадник. Він сказав, що майже все знає, але не має достатніх доказів. Мені було в цей час 19 років.

 

Президент. Як ви поставилися до пропозиції доносити?

Підсудний. Я знав, що коли прийму цю пропозицію, то розсварюся з моїми батьками, але я опинився в таких обставинах, що для мене було ясно, що мені краще буде прийняти його пропозицію. Я вірив, що таким чином мені вдасться оберегти моїх батьків від Сибіру, а моїх сестер від тюрми.

 

Так почалася співпраця Сташинського з органами КГБ. Він виконував всі завдання, влившись у підпільну групу завдяки сестрі, яка була зв'язковою командира тієї групи. З того часу в селі почалися арешти, багатьох людей вивезли у Сибір. У цій групі Сташинський перебував 3-3,5 місяця, до середини червня 1951 року. Потім його забирають до Києва, де він пройшов солідний вишкіл для майбутньої роботи за границею.

 

1954 року Сташинського відправили до Німецької Демократичної Республіки, де готували до особливого (він ще не знав, якого саме) завдання.

 

12 жовтня 1957 року Богдан убив редактора газети «Український самостійник», одного із лідерів ОУН за кордоном Лева Ребета.

 

А через два роки, 15 жовтня 1959 року, він скоїть іще одне вбивство, за яке його нагородять орденом Бойового червоного прапора: у Мюнхені, з другої спроби, знищить Степана Бандеру...

 

І тільки через два роки, 6 листопада 1961 року, світова громадськість дізналася правду про те, хто здійснив це вбивство, а в жовтні 1962 року – хто був його замовником.

 

Хтозна, як би склалося життя Сташинського далі, якби не його дружина. У Німеччині він закохався у просту перукарку Інге Поль, всупереч забороні московського начальства, у квітні 1960 року одружився з нею, взяв церковний і цивільний шлюб. Разом вони поїхали до Москви.

 

Востаннє Богдан Сташинський побував у рідному селі в січні 1961 року на Різдвяні свята. Його вагітна дружина саме гостювала в родичів у Німеччині. Подружжю з кожним днем жилося все важче під пильним оком КГБ, і коли стало зовсім сутужно, вирішили тікати. Першою поїхала Інге. Потім поїхав Богдан. Щоправда, нагода для цього була надто трагічна – помер їхній маленький син Петро. Навіть не поховавши дитини, пара 12 серпня 1961 року наважилася тікати до Західного Берліна, де здалася поліції.

 

Про те, що Бандеру вбив Сташинський, у Борщовичах дізналися з передач радіо «Свобода».

 

Родина Сташинських дуже важко переносила скоєне їхнім сином. Марійка, його сестра, сказала, що зрікається брата. Мовляв, краще б їх вивезли в Сибір, ніж мали б вони носити на душі такий страшний гріх, вчинений ним. Усі переслідування, страждання виявилися для сім'ї нічим порівняно з осудом односельчан. За злочин Богдана його батьки та сестри заплатили високу ціну. Його батьки скоро повмирали, сестра Марія хворіла ціле життя. Ірина теж довго не прожила – захворіла на рак шлунка і померла. Крім біди, переживань, людської зневаги вони нічого не знали.

 

Вчинок Сташинського – суперечливий. Серед свідомих українців немає єдиної думки щодо нього і його дій: одні засуджують його, а інші, до певної міри, виправдовують. Насправді, ці дві точки зору мають право на існування. На мій погляд, йому виправдання нема, але пом'якшення вини можна зробити хоча б тому, що він сам здався і розкрив до дрібниць здійснення цього злочину.

 

Вивчаючи матеріали судового засідання, з великим подивом читала свідчення дружини Л. Ребета. (Мова оригіналу збережена).

 

« – Насамперед, я маю сказати, що мені дуже важко бути в ролі співобвинувача в цьому процесі. Бо природним порядком для мене виникає питання: кого я обвинувачую? І якщо я маю відповісти на це запитання точно і правдиво, то відповідь звучатиме так: обвинувачення стосується наказовців російсько-большевицького режиму, совєтської системи, в яку людину вбудовано безоглядно і майже фаталістично і в якій вона стає механічним складником. Все те, що тими днями тут виявлено, я сприймаю як глибоку і жорстоку трагедію. Я не маю супроти обвинуваченого почуття злоби і ненависти. Це я можу сказати і твердити також від імени мого майже дорослого сина, точніше – обох моїх дітей. З чисто людського становища обвинуваченого можна жалувати, і я не кладу жадної ваги на те, щоб він був гостро покараний. Справу Сташинського я бачу саме як справу, як явище, що є рівночасно віддзеркаленням трагічної долі нашого народу».

 

Б. Сташинського засудили на 8 років в'язниці. Цей вирок можна оцінити як дивний, або, щонайменше, незвичайний. Незаперечна правда, що Сташинський вбив двох провідників української еміграції не з власного рішення. Він їх не знав, ні не відчував до них найменшої ненависті і їхня смерть не принесла йому жодної користі. Він просто виконав наказ, використовуючи двоцівковий пістолет, що викидає синильну кислоту в формі пари, яка впродовж кількох хвилин спричиняє смерть через параліч серця і яка не залишає по собі ніякого сліду.

 

Він діяв не як вільна людина, повністю відповідальна за свої вчинки, але як досконало пристосована машина, пасивна і слухняна.

 

Друга половина 1950-х років. У країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Чехословаччині) прокотилася хвиля антикомуністичних виступів, спричинена прийняттям Декларації прав людини (1948 р.). Відгомін тих подій докотився і до Радянського Союзу, де було запроваджено монопольну владу партійно-радянської бюрократичної верхівки, яка проводила політику утисків та обмежень національного, культурно-духовного життя, русифікацію, особливо щодо України.

 

На жаль, не оминули наше село військово-політичні авантюри, які постійно влаштовували правителі Радянського Союзу, реалізуючи, з метою світового панування, свою облудливу фарисейську ідею інтернаціоналізму, яка насправді виливалася в агресію проти волелюбних народів.

 

У конфлікті в Чехословаччині у 1968 році брав участь Сворень Петро Михайлович.

 

У кінці 1970-х років у В'єтнамі воював Ривак Сергій Йосипович.

 

В Афганській кампанії 1979-1990-х років брали участь Василюк Степан Йосипович, Гриценко Сергій Ілліч, Тухай Тарас Петрович. На щастя, доля була милосердною до солдатів з Борщович і вони всі повернулися додому.

 

Кінець 1950-х років розпочався русифікацією освіти. Шкільна реформа 1959 року затвердила положення про факультативне вивчення української мови в школі. За наказом Міністерства освіти УРСР російська мова стала обов'язковою для вивчення, а українську можна було вивчати за бажанням.

 

Зменшилася кількість українських шкіл (у 1959-1965 рр. на 2 тисячі).

 

Українська інтелігенція розпочала виступи на захист прав свого народу, боротьбу за відродження рідної мови, піднесення національної самосвідомості й людської гідності.

 

Так у Львові, юристами Л. Лук'яненком і І. Кандибою у 1958 році було засновано Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). У проекті програми цієї партії гострій критиці піддавалася політика Комуністичної партії.

 

Влада переслідувала дисидентські організації. Починаючи з травня 1961 року розпочалися арешти, закриті судові процеси.

 

Інший вітер – то дух часу, провісник нової епохи, яка вимагала піонерів-першопрохідців.

 

Серед них були і жителі нашого села Коваль Іван Федорович, 1930 р.н. та Кузик Гнат Пилипович, 1933 р.н., які вже до того відбували покарання за участь у бандерівському русі. Стають вони активними членами організації «Український Національний Комітет». Програма їхньої організації базувалася на поширенні серед людей ідей українства, правдивої історії України.

 

Коваль Іван із сусідкою Наконечною Софією

 

Заарештували їх у липні 1961 року. По цій справі проходило двадцять чоловік. Кузика Гната засудили на 15 років, і весь цей термін відбув повністю, як казали: від дзвінка до дзвінка.

 

Коли забрали Коваля Івана, у нього була молода дружина Людмила і троє синочків, найменшенькому було всього три рочки. Його сім'я: ні дружина, ні батьки нічого не знали про справи Івана. Він ніколи і словом не обмовився про свої антирадянські настрої, зв'язки. Заарештували його вранці на роботі, і зразу кагебісти прийшли додому з обшуком. Але нічого підозрілого не знайшли.

 

Слідчий, і серед них були співчуваючі, добився дозволу на побачення. Можна було носити передачі. А одного разу навіть дозволили побачення з дітьми. Це була остання зустріч-прощання. Відбувся закритий суд, вирок – кара смерті. Йому пропонували покаятися, але його останні слова були такі: «Не прошу пом'якшення вироку. Що за мої справи передбачає закон, нехай так і буде». Ще був один лист від нього, і все...

 

Рідні писали листи-запити в Москву, але правди про нього так і не вдалося дізнатися.

 

Дружина самотужки піднімала своїх дітей на ноги, і виросли вони чудовими людьми. Батько, світла пам'ять йому, гордився б своїми синами.