Борщовичі погляд крізь віки. Частина 5. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 6 черв. 2020 р., 03:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 черв. 2020 р., 03:36 ]

Товариство "Просвіта" — осередок патріотичного виховання молоді

Наукове Товариство імені Тараса Шевченка (скорочено НТШ) має значні заслуги перед українським народом і всесвітньою наукою.

 

Після того, як у другій половині XVIII століття перестала існувати збройна сила України Козаччина, Україна опинилась у дуже прикрому та важкому становищі. Її територію загарбали різні держави. Одні хотіли переробити український народ на москалів, другі – на поляків, а треті – на румунів чи угорців. Шлях до цього вів через занепад української культури й науки.

 

На східних землях України, захоплених Росією, було заборонено українською мовою видавати книжки, вчити в школах, виголошувати проповіді в церквах та прилюдні промови. В усіх цих випадках можна було вживати тільки російську мову.

 

На тій частині західних земель України, що належали до Австро-Угорської монархії, верховодили поляки, вони не дозволяли українцям розвивати власну науку й культуру.

 

На Буковині верховодили румуни і зайшлі німці, а на Закарпатті – угорці (мадяри).

 

Панування загарбників призвело до того, що український народ почав потопати в духовній темряві.

 

Але милостивий Бог послав Україні таких людей, як Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Юрій Федькович, які своїми палкими закликами будили рідний народ до нового життя.

 

Настав 1848 рік, названий в історії «весною народів», бо тоді різні народи в Європі визволялися з-під твердої руки деспотичних цісарів і королів, здобуваючи собі більше культурних і політичних прав. Австрійський уряд, заляканий заворушеннями, був змушений проголосити нову державну конституцію і скасував панщину, обіцяючи поневоленим народам більше свободи.

 

Під впливом творів Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка та інших письменників українці, які перебували під Австрією, також розпочали боротьбу за свої права.

 

У 1868 р. у Львові засновано товариство «Просвіта», яке поширювало освіту не тільки в частині Західної України – Галичині, але й на інших землях нашої Батьківщини.

 

Однак, освіта серед народу не може розвиватися без справжньої науки. Тому в 1873 р. засновано у Львові Товариство ім. Тараса Шевченка, яке незабаром змінило статут і назву на Наукове Товариство імені Тараса Шевченка. До цього товариства належали й підтримували матеріально також свідомі українці зі східних земель України, поневолених Росією. Там тоді не можна було засновувати ніяких українських товариств.

 

НТШ існувало у Львові 66 років, до початку Другої світової війни 1939 року. У вересні того року Львів захопила радянська армія. Нова влада негайно взялася громити українську науку, заарештувала й вивезла в Сибір багатьох членів НТШ, а бібліотеку, архів і музей переробила по-своєму, багато книжок, документів і предметів забрала або знищила. НТШ перестало діяти.

 

Перша письмова згадка, знайдена в архівах про заснування читальні «Просвіти» у Борщовичах, датована 23 липня 1904 року. У ній складено список засновників читальні "Просвіта":

 

 

 

Список засновників Просвіти

1. Михайло Согор

2. Олекса Стасів

3. Сильвестр Вітинський

4. Василь Сташинський

5. Ілько Стадник

6. Павло Стадник

7. Михайло Коник

8. Іван Хмільовський

9. Степан Сворень

10. Дмитро Качор

11. Іван Качор

12. Микола Максим'як

13. Василь Максим'як

14. Михайло Наконечний

15. Василь Наконечний

16. Матей Найвер

 

Перша читальня розташовувалась у хаті Степана Качора.

 

У 1909 році голова «Просвіти» Михайло Вітинський і секретар Михайло Ривак від імені просвітян села звернулися до головного відділу «Просвіти» у Львові про допомогу у купівлі землі під будівництво будинку читальні.

 

Звернення сільських просвітян до головного відділу "Просвіти" 

 

У цьому ж році до товариства записалося 32 жителі села.

 

Зі звіту про роботу читальні у Борщовичах від 22 серпня 1909 року по 28 лютого 1910 року дізнаємось, що в цей час роботою товариства «Просвіта» керували:

Михайло Вітинський – голова;

Дмитро Качор – заступник;

Михайло Ривак – писар;

Мирон Цісінський – касир;

Іван Василюк – бібліотекар;

Степан Сворень – господар.

 

Членами «Просвіти» було 69 осіб: чоловіків – 47; жінок – 2; парубків – 15; дівчат – 5.

 

На засідання просвітян приїжджав Теодор Козак, студент права, який читав лекції з історії Руси-України.

 

В той час бібліотека мала 127 книжок і позичало їх біля 300 осіб. Серед них були люди різного віку: і старі, і молоді.

 

До читальні надходили часописи: «Діло», «Свобода», «Громадський голос», «Народне слово», «Народний голос».

 

Багато книжок було на історичну тематику, які з задоволенням читала молодь села.

 

У 1927 році читальня містилась у хаті Миколи Коцура. В її бібліотеці було 120 книг. При читальні діяв аматорський гурток.

 

Аматорський гурток при читальні 1921 рік. Зліва направо. Лежать Ковальчук І., Качор І. 1 ряд: Ковальчук Й., Коцур (Стадник) С., Сворень І., Качор М., Токарівський А., Пугач М. 2 ряд: Качор А., Легкий В., Качор (Степаняк) Магдалина, Коцур М., інші на фото невпізнані

 

 

Восени 1929 року завершили будівництво дерев'яного будинку для читальні вартістю 3500 зол. Молодь вже мала можливість збиратися разом, організовувати виступи хору, проводити різні свята.

 

8 вересня 1929 року в селі відбулось сокольське свято. 29 вересня тут була «анкета», у якій взяло участь до 200 осіб, в основному молодь. Потім аматорський гурток поставив п'єсу про УСС «Софія Галечко». У листопаді та грудні місцеві аматори виступали з виставами у Пикуловичах та в Задвір'ї.

 

Восени 1934 року при читальні постав самоосвітній гурток, яким керував Іван Кінаш.

 

14 липня вихователька дитячого садка Осипа Кубів організувала в селі свято Матері. Перед початком концерту малюків селянка Марія Коцур прочитала лекцію «Мати та її праця над вихованням дітей».

 

15 березня 1936 року відбулося Шевченківське свято. Найбільшого успіху досягнув хлопець Йосип Стадник, який декламував поему «Гамалія».

 

У 1938 році в селі «Просвітою» керував М. Качор, «Рідною школою» – Іван Качор, кооперативною крамницею – Ілько Согор, позиковою касою – Іван Согор, «Сільським господарем» – Тимко Токарівський, жіночою секцією – Стефанія Коцур.

 

25 вересня читальня організувала і провела в селі свято 70-річчя «Просвіти», на якому було відтворено старовинне українське весілля. Фотографію його учасників надруковано в газеті «Наш прапор».

 

 

Обжинки 1938 року

 

1938 рік. Хор при читальні. Зліва направо. 1 ряд: Козярська (Согор) Ганна, Наконечна Філомена, Василюк Микола, Согор (Коваль) Осипа, Сташинський Петро, Шелемех (Кельт) Ганна, Наконечний Йосип, Сташинська Ірина, Токарівська (Паляниця) Розалія. 2 ряд: Шабаранська (Хміль) Ганна, Стадник Марія, Наконечна Іванна, Норийська Софія, Ковальчук Марія, Сворень (Калівод) Ольга, Коцур (Мормило) Надія, Токарівська (Шелемех) Ірина, Согор (Зелізко) Ольга. 3 ряд: Шелемех Петро, Наконечний Микола, Стадник Іван, Легкий Йосип, Качур Павло, Ковальчук Іван, Вітинський Михайло, Токарівський Степан, Сворень Михайло, Наконечний Петро. 4 ряд: Сворень Павло, Согор Павло, Барабаш Нестор, Шелемех Григорій, Согор Іван, Мазепа Степан

 

Перед тим в цій газеті була поміщена групова фотографія понад сотні учасників свята обжинок.

 

У цьому ж 1938 році керівництво читальнею перейшло до Ковальчука Івана, допомагали йому Легкий Йосип і Сташинський Петро, який чудово грав на бандурі.

 

Найактивнішими учасниками «Просвіти» в цей час були: Барабаш Нестор, Качор Іван, Качор Павліна, Ковальчук Іван, Ковальчук Йосип, Ковальчук Марія, Коцур Надія, Коцур Стефанія, Согор Єлизавета, Согор Павло, Стадник Євген, Стадник Марія, Стадник Філомена, Ступінська Ярослава, Сташинська Юлія, Шелемех Ірина.

 

Старий клуб

 

Особливо плідною була робота драматичного гуртка. З нетерпінням чекали односельчани, коли буде прем'єра нової вистави. А нові п'єси розучували часто. Серед них були: «Трьох до вибору», «Сватання на Гончарівці», «Лимерівна», «Хмари» та ін.

 

 

Сцена із вистави Т. Шевченка «Назар Стодоля». Ролі виконували: зліва направо Стадник А., Рисак С., Дзюбінський М., Пашковська О., Резнік А., Пилипів Н., Нестерович Р., Максимець О.

 

Восени 1939 року, коли на наші землі прийшли «перші совєти», влада припинила діяльність всіх «буржуазно-націоналістичних» організацій та партій. Серед них була і «Просвіта». В першу чергу були здійснені ревізії бібліотечних фондів Народних домів: вилучено та знищено багато книжок, в яких запідозрили хоч якусь критику соціалізму, також були вилучені всі підшивки періодичних видань.

 

Читальня у селі працювала аж до звільнення села від німців. Останнім керівником читальні на той час був Ковальчук Іван, а бібліотекарем – Ступінська (Ривак) Ярослава.

 

В післявоєнний час влада перетворила читальню в клуб. На початку роботи закладу культури, а розташовувався він у «польському домі», було призначено керівником Мальчива, після нього працював наш односельчанин Городецький Йосип, а бібліотекарем була Кулачко Катерина, родина якої приїхала у село ще у 1939 році з Воронежа (Росія).

 

З 1950 по 1960 рр. завклубом працювала Заячківська (Кізима) Станіслава. У цей час плідно діяв драматичний гурток. Старші односельчани пам'ятають чудово поставлені аматорським колективом спектаклі: «Назар Стодоля», «Доки сонце зійде – роса очі виїсть», «Дай серцю волю – заведе в неволю», «Щира любов», «Лимерівна», «Невісточка» та ін.

 

Сцена із вистави І. Котляревського «Наталка Полтавка». Ролі виконували: зліва направо Васьків І., Фрис Л., Рисак С., Тарас М., Ривак Я., Качур В.

 

Глядачі буквально захоплювалися чудовою грою аматорів сцени: Стадника Андрія, Куціра Михайла, Коцура Богдана, Мельника Володимира, Сворень (Максим'як) Ірини, Согор (Качор) Марії, Дейнеки Степана, Качора Йосипа, Боднара Євгена та ін.

 

Разом з драматичним гуртком успішно працював і хор, який своїм співом славився на всю округу. У ньому співали найкращі голоси села: Степанюк (Ривак) Євгенія, Булига (Максимець) Неоніла, Вітинська (Франчук) Ярослава, Махуляк (Лис) Станіслава, Качор (Жук) Ярослава, Мормило (Бабик) Надія, а керував хором Качор Степан.

 

Потім роботу в клубі очолила Бабик (Мормило) Надія, яка підтримувала традиції, започатковані до неї.

 

У 1957 році на роботу до нашого клубу призначили Степанюк Людмилу, уродженку Житомирщини, яка надзвичайно гарно співала і мала неабиякий талант залучати до виступів молодь села.

 

При клубі діяв хор, вокальний ансамбль, танцювальний гурток, агітбригада. Жодне свято в селі не обходилося без виступів народних аматорів. Акомпаніатором був Согор Іван, самородок, талант від Бога, який не мислив свого життя без сцени, без виступів.

 

Зі своїми концертними програмами борщовицькі артисти об’їздили всі навколишні села, а також виступали на сценах сіл сусідніх районів.

 

Потім роботу клубу очолила Ждан Марія. При клубі продовжують працювати всі можливі гуртки художньої самодіяльності, артисти яких були бажаними гостями у районі, сусідніх селах і, звичайно, дуже тепло зустрічали їх глядачі у рідному селі.

 

Клуб організував роботу «червоного кутка» на тваринницьких фермах, аматори сцени виступали перед працівниками колгоспу на полях. Приїжджали на вантажній автомашині і з неї виступали як зі сцени.

 

У 1960-х роках люди масово ходили переглядати індійські фільми, які демонстрували в СРСР. Ці фільми тоді привозив кіномеханік Войтович Юрій, пишучи на афішах «скоріше Львова». Фільми демонстрували кожного вечора для дорослих, а для дітей були денні сеанси.

 

З 1968 року почав працювати завідуючим клубом Саєвич Богдан, дуже здібний музикант, майстер своєї справи, художнім керівником – Коваль (Слобода) Віра, а після неї – Басюк Сергій. При клубі було створено вокально-інструментальний ансамбль, без якого не обходився ні один вечір відпочинку молоді, ні один концерт, діяв прекрасний хор, продовжував працювати драматичний гурток, найактивнішими учасниками якого були: Гінда Надія, Ждан Марія, Пилипів (Коцур) Надія, Пашковська Олександра, Ривак Ярослав та ін.

 

15 вересня 1985 року відбулося відкриття культурно-спортивного комплексу, в тому числі і Будинку культури. Його директором став Богдан Саєвич.

 

Традиції, які були закладені ще у клубі, продовжують розвиватися. Працюють різні гуртки: хоровий, вокальний, драматичний, танцювальний, художньої декламації, танцювальний, музичний. Художнім керівником стає Володимир Завада, а драматичним гуртком продовжує керувати Кізима Станіслава, яка працювала ще й завідуючою бібліотекою.

 

Як бачимо, у нашому селі навіть за часів радянських, наскільки це було можливо, жив дух минулих часів: працювали гуртки художньої самодіяльності при клубі і сільській бібліотеці, кожного року урочисто відзначали Шевченківські дні.

 

Зовсім інші часи наступають у другій половині 1980-х років. У державі почалася, так звана, перебудова. Наші односельчани відразу відчули подих змін. У селі почалися розмови про незалежну Україну, про свої символи.

 

Відчувався тісний зв'язок з подіями, які відбувалися у Львові (у місті працювали односельці чи не з кожної сім'ї, у вузах, технікумах, ПТУ навчалася молодь). Багато з них відвідували мітинги, «клумбу» – місце, де збиралися патріотично налаштовані львів'яни, які вели розмови, дискусії політичного характеру.

 

Ідеями вільнодумства, перейнялися звичайно, і борщівчани. Як виклик тодішній владі, ще зовсім юні хлопці Ждан Андрій, Качор Зеновій, Матківський Роман, Саєвич Ігор, Согор Юрій, Соловій Петро у 1988 році самотужки пошили синьо-жовті прапори і закріпили у центрі села – один на вершечку високої тополі, а другий на флагштоку біля футбольного поля. На другий день раненько наїхало повно міліції з Пустомит. Хтось із них зняв прапор з тополі, а флагшток довелося їм зрізати автогеном, бо ніхто із міліцейських не зміг вилізти на нього.

 

А вже у 1989 році ті самі хлопці повторили все знову. Та коли злазили з тополі, то обрубували за собою гілки. І прапор висів довго, а наші односельчани, піднімаючи очі до прапора, думали: чи скоро настануть ті часи, коли вільно можна буде вивішувати свій прапор.

 

У цьому ж 1989 році у селі було відновлено роботу товариства «Просвіта». Біля витоків цього відновлення були Бойцун Я., Васьків І., Коцур Б., о. Федорів., Чорнописька М.

 

З відновленням «Просвіти» у селі створюється молодіжне товариство «Відродження». Організатором і натхненником його став Сергій Залуцький. Він зібрав навколо себе хлопців і дівчат, щоб відродити просвітницький дух, який панував колись у їхніх бабусь і дідусів.

 

Збиралися майже щовечора у приміщенні колишнього магазину «Горілчані вироби», проводили репетиції, майстрували декорації. Хлопці з дівчатами навели в цьому занедбаному приміщенні лад, побілили. Найактивнішими членами «Відродження» були: Андрій і Надя Губичі, Оксана і Зоряна Сокіл, Світлана Мірошниченко, Ігор Коваль, Любомир Боднар, Роман і Богдан Столярчуки, Роман і Володимир Сухарини, Павло Максимець, Орест Гвоздь, Зеник та Ігор Палюхи, Олексій Киселик, Ігор Романовський та ін.

 

Першим їхнім виступом була інсценізація поеми Т.Шевченка «Сотник» та сценка «Козаки пишуть лист до турецького султана».

 

Вони виготовили чудові декорації, а козацьку гармату так майстерно витесали з дерева і розмалювали, що виникала думка, ніби її позичили десь у музеї. Готували цікаві програми до найбільших релігійних, історичних та національних свят нашого народу.

 

У селі завирувало культурно-просвітницьке життя.

 

На перше найчисельніше «Свято рідної мови» було запрошено Косіва М.В., який на той час був народним депутатом Верховної Ради першого демократичного скликання, та Іваницьку Г.С. – одного із керівників обласного керівництва «Просвітою».

 

Це свято зібрало дуже багато людей, які могли потішитися виступами дітей, молоді. Організаторами цього свята були члени «Просвіти»: Васьків І.М., Бойцун Я.П., Ривак Є.С., Чорнописька М.І.

 

Варто згадати «Свято зимового фольклору», у якому було задіяно чи не всіх учнів школи. І тут знову першу скрипку відігравала «Просвіта». Це свято підняло дух усіх односельчан, бо вперше зі сцени відкрито прозвучали колядки, щедрівки, вертеп, урочисто, з піднесенням. А це був лише 1989 рік, і треба було мати відвагу, щоб привселюдно зі сцени славити Бога. Це свято було всіх, бо довелося двічі його повторювати на прохання односельчан.

 

Відбулася дуже значна подія у відновленні історичної пам'яті – посвята могили Січових стрільців і встановлення на ній пам'ятника (фактично це є могила вояків УГА).

 

До цього часу ця могила була зрівняна з землею, і тільки зі свідчень старожилів села Барабаша Нестора, Коцура Дмитра, вдалося віднайти місце захоронення наших героїв.

 

Пам'ятник виготовлено у с. Різдвяне Теребовлянського району Тернопільської області. Неодноразово туди їздив Бойцун С.А., щоб домовитись, прослідкувати за ходом роботи над пам'ятником.

 

Отець М.Федорів надзвичайно перейнявся відновленням цієї могили. З його ініціативи ще додатково було виготовлено і долучено фігуру Матінки Божої. І все це стало єдиним цілим, склало прекрасний ансамбль.

 

 

Посвята пам'ятника на могилі Січовий Стрільців. Роль матері виконувала Кінаш (Хміль) Любов

 

Посвята могили і пам'ятника, яка відбулася 22 вересня 1991 року, вилилася у велелюдне віче. З'їхалися люди з усієї округи. Незабутні враження залишилися у пам'яті всіх учасників цього свята, люди відчули гордість і вдячність до тих героїв, які віддали своє життя за вільну Україну.

 

 

Памятник січовим стрільцям

 

Культурно-просвітницькі традиції, які існували впродовж багатьох десятиліть, продовжують розвиватися і збагачуватися. При Народному домі працюють різні гуртки: хоровий, вокальний, художньої декламації, танцювальний, музичний, драматичний, роботою якого продовжує керувати Кізима Станіслава. У гуртку відбувається зміна поколінь, але «корифеї» сцени також не залишаються осторонь. До гуртка приходять Васьків І., Качур В., Максимець О., Тарас М., Фрис Л. та ін.

 

З хорошими здобутками працює вокальний ансамбль «Мрія», створений у 1980 році, першим керівником якого був Согор Іван. Колектив об'єднав навколо себе творчу інтелігенцію села. Першими його учасниками були: Бойцун Я., Васьків І., Возняк Л, Возняк Т., Возняк Ю., Жидик О., Ривак Є., Сворень Л., Федорчук О. З 1985 року керівником ансамблю стає Завада Володимир.

 

Жодне свято у селі чи концерт у районному Народному домі не проходив без участі цього ансамблю. Неодноразово він захищав честь Пустомитівщини на різних конкурсах, фестивалях. Учасники цього ансамблю також виступали у Києві, своїми піснями будили національну свідомість жителів Херсона.

 

Почесне звання «народний» колективу присвоєно у 1991 році. Репертуар ансамблю поповнився стрілецькими та повстанськими піснями і став ще більш різноманітнішим, багатшим. Зі своїми концертними програмами співаки виступають на сценах багатьох міст і сіл Пустомитівщини, Львова.

 

Колектив ансамблю оновлюється. У його складі співають: Башак Людмила, Залузець Марія, Ілюк Лейла, Коваль Надія, Лісневич Марія, Максим'як Любов, Малетич Марія, Плахтій Тетяна, Ривак Ірина, Салук Ірина, Тимовчак Ірина, Федорчук Ольга, Чечель Любов.

 

Особливих успіхів ансамбль досяг у різних конкурсах духовної пісні. У виконання цих пісень співаки вкладають весь свій талант, душу. Зворушливими є духовні пісні, автор яких – Залузець Марія.

 

Ансамбль разом із незмінним керівником Завадою В. традиційно проводять Свято Злуки, під час якого молодь села запалює велику, святкову ватру. Біля вогню до пізньої ночі не змовкають пісні, музика.

 

Кінець 1980-х років. Ансамбль «Мрія» під час виступу у Києві. Зліва направо. 1 ряд: Ривак Є., Жидик О., Слобода О., Возняк В., Сворень Л. 2 ряд: Возняк Ю., Возняк Л., Возняк Т., четвертою Бойцун Я., Федорчук О. 3 ряд: Саєвич Б., Кізима С., Завада В., Васьків І.

 

Світлина сучасного ансамблю «Мрія». Зліва направо: Ілюк Л., Кінаш М., Салук І., Башак Л., Ривак І., Залузець М., Малетич М., Федорчук О.

 

Неповторно відбуваються святкування Дня Незалежності України, Свято Матері, Шевченківські дні та ін.

 

Урочисто і цікаво в селі проходить свято Незалежності нашої держави. Майже кожен житель стає учасником цього святкування. Воно проводиться спільно з громадськими організаціями села, депутатським корпусом, школою, Народним домом, церквою.

 

Святкування розпочинається в храмі урочистою Літургією. Потім все дійство переноситься до центральної частини села. І тут кожен може знайти собі розвагу до душі: чи переглянути святковий концерт, чи взяти участь у козацьких забавах, різних конкурсах, іграх. Кульмінацією свята є ласування козацьким кулішем. А на завершення – молодіжна дискотека.

 

Ще одне свято – 23 серпня – День Державного Прапора, теж збирає велику кількість односельчан. Всі вони з великим хвилюванням і трепетом здіймають очі вгору, коли на флагштоку розвивається синьо-жовте знамено.

 

 

Свято Державного прапора

 

У тісному контакті з Народним домом працює сільська бібліотека, яка після побудови культурно-спортивного комплексу була перенесена у його приміщення. Вона займає дві кімнати на другому поверсі. До послуг 500 читачів 3,5 тисячі одиниць книжкового фонду. З 1993 року завідувачем філією працює Оксана Ковалишин, яка своєю працею зберігає за бібліотекою звання однієї із кращих у районі. Вона плідно працює з читачами бібліотеки, кожен з яких знає, що може тут знайти собі потрібну літературу. Пані Оксана поповнює книжковий фонд бібліотеки, проводить з читачами цікаві масові заходи.

 

Козацькі забави

 

Від 2001 року роботою Народного дому керує Ірина Салук (Тарабанська).

 

Як бачимо, у нашому селі не тільки зберігається культура минулих поколінь, а й збагачується, оберігається як великий національний скарб.

 

Медицина продовжує життя людини

Якою б людина не була здоровою, але бодай раз в житті на неї чекає зустріч з лікарем. Наші предки також потребували медичної допомоги. Але про стан медицини в давні часи у нашому селі, практично, нічого не відомо. Напевно, зверталися за допомогою до різних знахарів, цілителів. Та належної медичної допомоги не було, і через те середній вік життя людей був дуже коротким.

 

Про кваліфіковану медичну допомогу нашим односельчанам відомо з кінця XIX – початку XX ст. Щоб полікуватися, проконсультуватися, треба було звертатися до приватних лікарів у м. Львів, с. Новий Яричів, с. Підліски. Там були лікарі, які охоче надавали допомогу всім: п.п. Момут, Паплавський, Мельник (зять о. В. Ощипка).

 

Допомагав людям і поміщик Кінц (він теж був добрим лікарем), як розказують старожили, він надзвичайно добре ставився до наших односельчан, особливо до українців.

 

Особливої уваги заслуговує Токарівська Меланія Павлівна, 1894 р.н., уродженка нашого села, вона була дипломованою акушеркою.

 

 

Токарівська Меланія

 

Зі спогадів її доньки Ірини, відомо такий факт: за час своєї праці вона допомогла з'явитися на світ 500 діточкам. Меланія Павлівна була надзвичайно поважною і шанованою в селі людиною.

 

На той час робота акушерів добре оплачувалась. Були, так звані «Каси хворих» для службовців, сучасною мовою – страхова медицина, і з цих кас велася оплата за медичну допомогу. За одні пологи платили 25 золотих. На той час це були великі гроші. Після війни, коли велася підпільна боротьба проти більшовицької влади, п. Меланія змушена була покинути свою працю. Її звинувачували у зв'язках з упівцями.

 

Також акушеркою в селі працювала Сташинська Катерина Миколаївна, 1873 р.н., яка зі знанням справи надавала допомогу сільським породіллям.

 

Десь на початку 1930-х років Хом'як Варвара Паньківна, 1902 р.н., закінчила медичні курси акушерок. Була скерована на роботу у с. Дідилів, а в 1944 повернулася в Борщовичі – своє рідне село, де почала працювати акушеркою. Через певний час закінчила курси медичних сестер і працювала медсестрою до кінця свого життя. Померла вона у 1975 році.

 

У 1946 році поляки виїжджають у Польщу, звільняються хати і в одній із таких хат, Коник Химки (її чоловік був секретарем у гміні) було створено лікарню.

 

Звичайно, що всіх медичних працівників привозять зі Східної України. В такий спосіб у нас з 1946 починає працювати лікарем Мойсеєнко Іван Макарович 1888 р.н., але у нас він пропрацював недовго, всього 8 місяців. Помер і похований в Борщовичах. Старожили згадують про нього з надзвичайною теплотою.

 

На початку 1950-х років головним лікарем призначено Семашка В.Й. Штат лікарів і медсестер збільшився. Відомо, що у цей час добрим лікарем була Рябченко В.М. Лікарня почала повноцінно функціонувати, і жителі села мають можливість отримати кваліфіковану медичну допомогу.

 

Після Семашка В.Й. головним лікарем призначили Радіонова О.І., але він недовго у нас був.

 

 Сучасний вигляд лікарні

 

Дуже багато років пропрацював у нашій лікарні п. Зам'ятін Є.І. Запам'ятався він тим, що постійно ходив на виклики у село, ніяка негода не була йому перешкодою.

 

А ще довгі роки у нас працював хороший професіонал, лікар-педіатр – Боднар З.П. Два покоління дітей виросло під його опікою. За станом здоров’я він вже не працює, та дотепер багато молодих мам їздять до нього у Львів на консультації.

 

На початку 1970-х років лікарню очолив Міняйлюк Б.С. 1949 р.н. За час його праці лікарню розбудували, обновили обладнання, меблі. Все це сприяло кращому медичному обслуговуванню жителів Борщович і навколишніх сіл.

 

З 1980 по 1982 рік головним лікарем працював Согор Є.П., 1941 р.н. Він був прекрасним хірургом, добрим діагностом. Він започаткував у лікарні проведення різних оздоровчих процедур, дбав про покращення матеріального стану лікарні. Багатьом людям Євген Павлович врятував життя, багатьох скерував на лікування за путівками. А ще великий був плюс у тому, що він постійно проживав у селі. Люди мали змогу у будь-який момент звернутися до нього. Дотепер згадують його добрим словом: як нам бракує нашого лікаря! А він дійсно був свій, бо народився у Борщовичах, знав кожну сім'ю, знав всі їхні хвороби і в будь-який час готовий був прийти на допомогу. Навіть коли він вже не працював у нашій лікарні (був хірургом-травматологом у І Львівській міській поліклініці) до нього постійно продовжували звертатися за допомогою наші односельці і жителі навколишніх сіл.

 

Потім знову головним лікарем працює Міняйлюк Б.С., після нього п. Ватуляк.

 

У 2007 році в Борщовичах відкрили філію відділення швидкої медичної допомоги, яка окрім місцевого населення, обслуговує Ямпільську, Мурованську та Лисиничівську зони.

 

В даний час колектив медиків очолює Бубен О.М., яка дбає про матеріальне забезпечення лікарні, разом з усім медичним персоналом надає всю необхідну допомогу.

 

Люди з вірою і надією йдуть до лікарів, а вони роблять все можливе, щоб вилікувати, зменшити їхні страждання.

 

І, напевно, ниточка зв'язку поколінь медиків у нашому селі не перерветься ніколи. Наша молодь цікавиться медициною, захоплюється нею. За моїми підрахунками маємо десь з 15 лікарів і до 50 медичних сестер. Порятуватися є у кого!