Борщовичі погляд крізь віки. Частина 3. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 3 черв. 2020 р., 23:31 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 черв. 2020 р., 08:14 ]

Церква – духовний центр села

 

Християнська церква, її світоглядні основи сформувалися ще у І столітті у східних провінціях Римської імперії. В 395 році, внаслідок розподілу Римської імперії на Західну і Східну, християнство у Східній Римській імперії почало створювати свою, незалежну від Риму, організаційну структуру, давши початок зародження православ’я. у 1054 році Християнська церква, в результаті розпаду Римської імперії, остаточно розділилася на Католицьку (Рим) і Православну (Візантія) церкви. Так українці, які прийняли християнство у 988 році, стали православними.

 

Майже через 600 років після хрещення Русі, внаслідок певних суспільно-політичних процесів, в українському православному загалі виникла греко-католицька церква. Що ж спричинило до її виникнення? Переслідуючи свої загарбницькі цілі щодо України, в середині XIV століття, московськими правителями при активному сприянні, очевидно завдяки підкупу, візантійських митрополитів було ліквідовано митрополію у Києві, започаткувавши створення Московської митрополії.

 

Пізніше, незважаючи на загарбницьку політику Польщі, українською верхівкою, яка не бажала залишати своїх православних підданих під верховенством московського митрополита, в 1458 році було відновлено православну митрополію в Києві. Охоплюючи десять єпископств в Україні та Білорусії, нова митрополія розірвала церковні зв’язки з Москвою і повернулась під верховенство Константинопольського патріарха. Однак, дотримуючись тогочасної практики, великі князі, а згодом і польські королі, прибрали собі право призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. Таким чином, чимало важливих церковних питань стали вирішуватися мирськими правителями, які часто належали до іншої, все більш ворожої православ'ю католицької церкви. Це мало катастрофічні наслідки.

 

Право світської влади призначати єпископів підірвало авторитет митрополита. А те, що кожний єпископ сам встановлював власні закони, швидко розхитувало організаційну дисципліну православної церкви. Ще згубніший вплив мала корупція, породжена покровительством світської влади. Поведінка деяких представників навіть вищого духовенства стала негідною і ганебною. Беручи приклад зі своїх ієрархів, аморально стали поводити себе і парафіяльні священики. За таких умов культурний і духовний вплив православ'я став вельми обмеженим. Школи, ці найбільш привабливі установи церкви, були занедбані.

 

Завоювання турками у 1453 році Константинополя (Візантії) поглибило інтелектуальний і культурний застій, позбавило православну церкву найбільш передового й надихаючого організаційного взірця. Втративши здорові внутрішні та зовнішні стимули, православна культура скотилася в обрядовість, обмеженість та занепад. Крім цього, приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича справляв величезний асиміляторський вплив на українську знать. Внаслідок цього українські аристократи почали масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм.

 

Важко оцінити ті згубні наслідки, що мала для українців втрата власної еліти. Народ без знаті все одно, що тіло без голови. Українці втратили клас, котрий здійснював політичне керівництво, ставив і реалізовував певні політичні цілі, сприяв національній культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етнополітичної самобутності та єдності українського суспільства.

 

На цьому тлі знову відновилися спроби возз’єднання розколотої у 1054 році, на католицьку і православну конфесії, єдиної християнської церкви. Як не дивно, безпосередній заклик до об'єднання (унії) надходив від православної сторони. У 1590 році православний єпископ Львова Гедеон Балабан, роздратований безкінечними суперечками в православному середовищі, а ще більше – нетактовним втручанням константинопольського патріарха, порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів в Белзі. Його підтримали багато провідних православних єпископів, якими керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність долею церкви.

 

Вони вважали, що авторитетна і добре організована католицька церква впровадить серед православних необхідний порядок та дисципліну, в результаті чого зросте престиж єпископів серед духовенства та мирян.

 

Ставши частиною католицької церкви, православні, на думку цих єпископів, дістануть повну рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не будуть більше зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестануть ігнорувати при розподілі службових посад.

 

Слід зазначити, що впродовж XIV-XVI століть на окупованих Польщею українських землях православна церква як оплот українства зазнавала постійних утисків. У 1372 році Папа Григорій XI видає декрет, згідно з яким всіх православних єпископів Галичини усунуто з їх кафедр.

 

У 1584 році католицький архієпископ Соліковский опечатав православні церкви у Львові. У 1590-ті роки виходять укази короля про заборону обирати православних бургомістрами. Православна церква, яка уособлювала українство, ставши одним із основних чинників національно-визвольної боротьби українців, була змушена боротися за своє існування.

 

На такому суспільно-політичному і релігійному фоні у червні 1595 року чотири православні єпископи – Іпатій Потій, Кирило Терлецький, Дионисій Збируйський і Леонтій Пелчицький – погодили унію з Римом. Умовою унії було збереження традиційної православної літургії та обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків брати шлюб. Однак, це готувалося таємно і православна спільнота не була психологічно підготовленою до сприйняття унії.

 

Вибухнули обурення та протести, виник конфлікт між прибічниками та противниками унії.

  

Щоб розв'язати конфлікт, у 1596 році в місті Бресті був скликаний великий церковний собор. Однак, противники та прихильники унії не зуміли досягти конструктивного взаєморозуміння. Возз'єднання католицької і православної церков не сталося, і собор фактично остаточно підтвердив створення ще однієї української конфесії – греко-католицької.

 

Подальший хід історичних подій підтвердив позитивну роль Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) в умовах втрати Україною своєї незалежності. З одного боку, на окупованій Росією частині України загарбниками була знищена організаційна ієрархія української церкви. Московський патріархат, підпорядкувавши собі всі українські церковні структури, став вагомим знаряддям московських правителів у поневоленні України. З другого боку, на окупованих Польщею українських землях спроби полонізації і придушення національно-визвольного руху українців були зведені практично нанівець, завдяки консолідації УГКЦ національного суспільно-політичного загалу. Таким чином, УГКЦ була відведена історична роль духовної опори та консолідуючого чинника у національно-визвольній боротьбі українців впродовж багатьох наступних століть.

 

Церква, крім культових відправлень, слугувала головним осередком громадського спілкування та святкового дозвілля. Ставлення до церкви головним чином визначало репутацію селянина. Регулярне відвідування церкви було обов'язковою ознакою його порядності й доброчинності. Як твердиня православної чи католицької віри, церква відігравала значну роль у збереженні матеріальних пам'яток історії та мистецтва України, духовних засад її населення.

 

До церкви селяни приходили не тільки з нагоди релігійних свят, а й зі своїми сімейними потребами – народження дитини, весілля, хвороба чи смерть когось із рідні. Тут влаштовувалися загальносільські молебні, звідси починалися процесії навколо села, по ланах для забезпечення врожаю або запобігання стихійних лих. Часто біля церкви проводилися громадські сходи з різноманітних питань.

 

З давніх часів церква була тим благодатним ґрунтом, на якому у всі найтяжчі часи піднімався дух поневоленого народу.

 

Історія нашої церковної громади складає левову частку історії села. На жаль, до сьогоднішнього дня збереглося дуже мало давніх документів, щоб можна було детально простежити увесь шлях церковної громади. Храми, у своїй більшості, були дерев'яними і часто горіли, а разом з ними йшли в небуття й цінні матеріали, які тут зберігалися. А ще свою негативну роль зіграла проста людська халатність – чимало стародавніх актів знищили самі парафіяни.

 

Найдавніша письмова згадка про нашу церкву датована 1508 роком, коли селом володів Олехно Скорута.

 

Парафію очолював священик, який займався бджільництвом. За це він щороку платив податок по 130 л меду, або 13 зол. За цю суму можна було купити 6 ялівок.

 

Також відомо, що 4 квітня 1563 року король Зигмунд-Август підтвердив угоду львівського старости Петра Бажого з о. Олександром з Борщович, за якого останній замість робіт та данин мав платити 8 грн. в рік. Та ця угода не була тривалою, бо вже в акті люстрації села 1570 року зазначено, що священик з лану землі платив 2 зол. податку. Цей документ цікавий і тим, що підтверджує факт відробляння священиками панщини.

 

Церква в селі була дерев'яна. Вона згоріла восени 1648 року, коли через Борщовичі проходила кримська орда, яка разом з військом Б. Хмельницького Глинянським трактом наступала на Львів. Після ординського нашестя не один рік довелось відновлювати сплюндровану господарку. І насамперед на місці спаленого селяни звели новий храм.

 

Вивчаючи записи о. В.Ощипка за 1944 рік, вдалося віднайти список священиків, які працювали на нашій парафії.

 

У 1694 році на нашу парафію було призначено парохом о. Боршенського І., у 1759 – о. Шурмавського Ярему, а в 1759 р. – о. Партиковича Андрія.

 

1760 рік – дата народження Григорія Дольницького, місце його народження – невідоме. Документальних даних про батьків теж немає. У родинних записах нащадків о. Григорія вказано лише ім'я батька Яків.

 

1775 рік... Григорій розпочинає навчання у школі піярів у м. Золочів. Ця школа славилася дуже високим рівнем навчання та прогресивними педагогічними методиками, давала добре виховання та прищеплювала любов до науки. У школі за додаткову оплату можна було навчитися танцювати, фехтувати, малювати, а також їздити верхи..

 

Навчаючись у Золочівській школі піярів, Г. Дольницький був серед перших, здібним та старанним учнем.

 

За надану можливість вчитися завжди був вдячний батькові. Він склав подяку батькові, написавши у 1780 році «Дедикацію» («Присвяту»), яка захоплює своєю глибиною думок, юнацьким запалом, шанобливим ставленням до батька, патріотизмом почуттів до Батьківщини:

 

«До найдорожчого Батька

 

Належна й найперша після Бога Вітця Небесного подяка Тобі, найдорощий Батьку, бо вона властива для кожного сина, а це спонукає мене бути настільки вдячним, наскільки вистачить та же моїх сил.

 

Добровільно чиню її (подяку), щоби оправдати Твої, найдорощий Батьку, щорічні кошти, не даремно потрачені на моє утримання, і щоби дати (Тобі) доказ мого річного поступу в науках...

 

...У ній знайшов я достатньо (багато) способів, (необхідних) для того, щоби стати громадянином, корисним для своєї батьківщини...»

 

«Присвята» юнака Г. Дольницького стала родинною реліквією. Її свято зберігали й передавали з покоління в покоління найдостойнішому представникові родини. Вона служила нащадкам о. Г. Дольницького своєрідним еталоном духовності та моральності.

 

Нині оригінал зберігається в родинному архіві Люби з Дольницьких Онуферко.

 

19 січня 1782 р. Г. Дольницькому видано свідоцтво про закінчення Золочівської школи та характеристику, яка свідчила про природні здібності, працьовитість, старанність, високу моральність. Випускник школи вільно володів латиною, польською та німецькою мовами.

 

У 1782 році Григорій Дольницький був рукоположений у священичий сан. А в 1783 році розпочалася його важка душпастирська праця на парафіях сіл Пикуловичі та Борщовичі.

 

У 1807 р. о. Григорій перебирається до Борщович. І тут йому довелося випити гірку чашу цькувань та шовіністичного ставлення до українського греко-католицького священика поляків, що мали змогу впливати на церковну владу.

 

Крім душпастирських обов'язків, о. Григорій виконував обов'язки вчителя церковної парафіяльної школи.

 

1838 рік. Померла його дружина Анна. Тяжка втрата не пройшла безслідно для о. Григорія. Він все частіше відчував себе хворим, покидали його сили. 29 березня 1841 року о. Григорій Дольницький помер.

 

У 1821 році в селі проживало 372 греко-католики. Серед них 94 нездатних до сповіді, тобто дітей.

 

Після о. Дольницького в селі душпастирював о. Крижановський Василь який приступив до праці у 1831 р.

 

У 1836 році його замінив о. Людвіг Малецький, який помер у селі 1883 р. У цьому ж році тут розпочав свою працю о. Юрій Дорожинський.

 

У 1857 році в Борщовичах було 490 греко-католиків.

 

У 1884 році на нашу парафію прибув 42-річний Ілярій Пачовський.

 

У 1898 р. завдяки власникам поселення Левицьким-Селенським збудовано костел Введення Пресвятої Богородиці, який з контрфорсами і боковою вежею стоїть у центрі села до сьогодні та належить до пам'яток архітектури сакрального мистецтва.

 

 

Костел Введення Пресвятої Богородиці

 

У 1901 році в селі проживало 694 греко-католики.

 

У 1903 році – 740 греко-католиків.

 

У 1910 – 789 греко-католиків та 1261 римо-католиків.

 

Навесні 1912 року в центрі села спалахнула пожежа, вогонь перекинувся на церкву, якій було близько 100 років. Люди заціпеніли від страху і переживання, не знаючи що робити. Священик виніс з церкви Святі Тайни і теж стояв біля палаючої церкви не в змозі щось порадити парафіянам.

 

Коли підбіг до церкви Козярський Андрій, то зумів підняти людей на порятунок церковного майна від вогню. Але через сильний вогонь і їдкий дим вдалося винести лише ікону святої Парасковеї і, головне, – царські ворота, виготовлені приблизно у 1860 році.

 

Тут слід згадати німця Найвера, талановитого різьбяра, який жив у Борщовичах і для церкви св. Парасковеї виготовив іконостас, царські ворота і лавки, які дотепер стоять у нашому храмі. Правду кажуть у народі: людина помирає, а її добрі діла живуть у віках.

 

Селяни почали збирати кошти на будівництво нового храму та невдовзі почалася Перша світова війна, яка перешкодила будівництву. На зібрані гроші встигли звести дерев'яну каплицю. План побудови нової церкви не полишав борщівчан, але розпочати роботи заважала бідність – тривала війна.

 

22 червня 1922 року до староства Львівського повіту у Львові було направлено прохання такого змісту (мова оригіналу збережена): «В селі Борщовичах, Львівського повіту згоріла перед війною деревляна церква. Підписаний гр. кат. Уряд парафіяльний наміряє на тім самім місці поставити нову деревляну церкву з зібраних добровільних жертв та з церковного маєтку й тому предкладає отсим пляни в 2-ох примірниках з просьбою о уділення консенсу на будову».

 

 

Проектна документація церкви знаного львівського архітектора

Филемона Левицького

 

Дерево на будову почали заготовляти взимку 1921 року і продовжили цю роботу наступного року. Частину матеріалів було закуплено у Абрама Індика і Менделя Вайсера, які були власниками складу дерева у Новому Яричеві.

 

На парафії було створено комітет по організації роботи – будівничий комітет. До його складу увійшли: Михайло Коник, Ілько Согор, Степан Качор, Дмитро Вітинський, Іван Сворень, Петро Стадник, Григорій Легкий. Вони замовили проектну документацію у знаного львівського архітектора Филемона Левицького.

 

Навесні 1922 року розпочалося будівництво. Спочатку роботи проводили самі парафіяни та коли члени комітету побачили, що роботи ведуться неякісно, то звернулися до Українського Будівельного Союзу з проханням надати технічну пораду. На місце будови прибув інженер Ярослав Вінцковський. Також було запрошено знаного на той час теслю Івана Стасіва, з яким 24 липня 1922 року було укладено договір щодо завершення робіт. За цим договором п. І.Стасів зобов'язувався пов'язати куполи, піддашшя навколо церкви, вставити вікна і двері, підлогу, зробити хори і сходи до них, обшалювати церкву знадвору і над вхідними дверима зробити дашок.

 

Роботи під його керівництвом, як вказано у доповідній інженера, велися «чисто і солідно».

 

Будівництво вимагало багато сил і коштів. Зібраних грошей на закінчення робіт не вистачало. Тож було вирішено звернутися до Уряду парафіяльного з проханням надання дозволу на продаж певної частини церковної землі. Таке право було надано.

 

Хрести на церкву виготовлені у «Робітні арт. Слюсарських констр. і будівляних виробів Михайла Стефанівського» у Львові, на вул. Верстатовій, 10. За хрести було заплачено 100 000 зл.

 

Будівництво церкви було завершено весною 1923 року і 16 травня цього року церковній громаді села було вручено Грамоту з Архірейським благословенням нової церкви і престолу. А посвята храму відбулася 28 травня 1923 року.

 

 

Грамота з Архірейським благословенням нової церкви і престолу

 

З 1935 року розпочався новий етап робіт у храмі: оздоблення інтер'єру. Насамперед було створено комітет, який займався організацією цієї справи та збором коштів у селі. До складу комітету увійшли: Каспришин Микола – голова, Коцур Андрій – заступник, Согор Ілько, Сворень Юлько, Легкий Григорій – провізори.

 

Займалися збором коштів по селі: Согор Іван, Сворень Дмитро, Василюк Іван, Стадник Петро – Голодівка;

 

Согор Михайло, Коцур Микола, Стадник Андрій – скарбники, Вітинський Михайло, Коник Ілько, Согор Петро – від церкви;

 

Сворень Михайло, Согор Андрій Миколайович, Согор Андрій Григорович, Согор Федько, Качор Андрій Михайлович, Наконечний Павло – до кінця села;

 

Качор Михайло Сильвестрович, Степаняк Василь, Стадник Іван, Крет Степан – Залуги;

 

Шелемех Андрій, Мормило Антон – Халупки.

 

Величезну роботу по оздобленню храму провів художник Сенюта Петро, який проживав у Львові на вул. Білогорській, 6 (бічна Янівської, нині Шевченка). До сьогоднішнього дня прикрашають іконостас образи, намальовані п. Сенютою. Це ікони апостолів, пророків, Матері Божої, Тайна Вечеря, 12 найосновніших свят. А також він відновив образ св. Парасковеї зі старої церкви. Всі образи були намальовані на золоченому тлі. За виконану роботу художнику було виплачено 1350 зл.

 

Бічні престоли виконав і оздобив художник Андрій Сабарай, який проживав у Львові на вул. Голоско, у 1933 році.

 

Дуже якісно, зі знанням своєї справи позолоту робив Кучера Йосип.

 

У церковних архівах тих часів збереглися листи Антона Манастирського, з яких довідуємося, що з великим бажанням долучився знаний художник до оздоби нашої церкви. Кожної відправи милуємося образами, які намалював п. Манастирський. Це образи Матері Божої та Ісуса Христа, Св. Миколая і Св. Йосафата.

 

Слід зауважити, що збереглися списки парафіян, які вносили гроші на виконання художніх робіт. Вартість всієї роботи становила 5100 зл.

 

У церковному архіві знайдено списки жертводавців – сільських господарів, які своїми коштами долучилися до оздоби церкви.

 

Образи, які символізують основні християнські свята, були намальовані за пожертви таких парафіян:

 

«Різдво Пресвятої Богородиці» – Качор Михайло Петрович і Теодозія.

 

«Вхід у храм Пресвятої Богородиці» – Домбик Францішик і Юлія.

 

«Благовіщення Пресвятої Богородиці» – Наконечний Михайло і Марія.

 

«Різдво Христове» – Мормило Антон і Анна.

 

«Стрітення Господнє» – Козярський Андрій і Катерина.

 

«Утеча з Ісусом Христом до Єгипту» – Раюнівка (Пикуловичі).

 

«Тайна Вечеря» – о. В.Ощипко і їмость Марія.

 

«Богоявлення Господнє» («Йордан») – Войдило Йосип і Анна.

 

«Воскресіння Господнє» – Качор Михайло Іванович і Юлія.

 

«Св. Преображення Господнє» – Токарівський Тимко і Марія.

 

«Вознесіння Господнє» – Шелемех Михайло і Марія.

 

«Успіння Пресвятої Богородиці» – Стадник Михайло і Юлія.

 

«Воздвиження Чесного Христа» – Зілінський Павло і Марія.

 

А фундаторами образів апостолів і пророків були: Ющишин Гнат, Коник Михайло і Юлія, Качор Антон, Вітинський Сильвестр, Коник Ілько, Брах Меланія, Максим'як Іван, Стадник Микола, Коцур Андрій, Коцур Кирило, Лис Петро, Сворень Микола, Габ'як Федір, Кубів Юлія, Согор Юлія, Заячківська Марія.

 

Церква Пресвятої Трійці

 

Роботи по оздобленню церкви тривали ще і в 1938-1939 рр.

 

 

З січня 1918 року на парафію був призначений о. Андрій Гаврищак, 1878 р.н., рукоположений 28 серпня 1904 року. На парафії працював 10 років. Всі роботи по будівництву церкви велися за його безпосередньої участі.

 

За даними церковного шематизму 1930 року в Борщовичах та присілку Халупки проживало 895 греко-католиків. У 1938 році тут було 1019 душ греко-католиків.

 

15 березня 1928 року на нашу парафію був призначений о. Василь О щипко, який народився 11.01.1890 р.н., у селі Серафинці біля Городенки Івано-Франківської області. Матуру здав в Коломиї 8.06.1911 року, богослов’я – у Станіславові (Івано-Франківськ) і у Львові 1911-1916 рр. Висвячений 26.06.1918 року.

 

Наша церква на той час була нова (5 років), і треба було добре попрацювати, щоб все довести до ладу. З допомогою старших братів: Тимофія Токарівського, Андрія Коцура, Миколи Свореня, Андрія Стадника отцю Василеві це вдалося.

 

Особливу увагу приділяв отець дітям: багатьох залучено до церковного хору. Можна собі уявити з якою гордістю і відповідальністю співали вони, стоячи на хорах поруч зі своїми батьками.

 

Отець вів уроки релігії у школі (а школа була біля церкви, дерев'яна, багато хто з нас її пам'ятає).

 

На той час в нашому селі проводилась велика просвітницька робота. Серед організаторів був і о. Василь – надзвичайно розумний і ерудований чоловік, великий пошановувач народних традицій.

 

У 1938 році він передплачував 5 періодичних видань, а у своїй бібліотеці мав 420 книг (парафіяльна бібліотека цього року мала 80 книг). У читальні з допомогою о. Василя було організовано показове свято «Святий вечір у сільській сім'ї».

 

А з яким піднесенням проводили обжинки! Ціле село брало у ньому участь. Був розроблений сценарій (і знову ж не без допомоги о. Василя) цього свята. Ведучими були: господар – поміщик Кінц, а господиня – пані їмость.

 

Всіма сімейними і господарськими справами займалася пані їмость, бо отець був повністю відданий роботі на парафії. На той час вона була дуже освіченою людиною, добре володіла німецькою мовою. В сім'ї Ощипків було 4 дітей: Ліда, Платон, Теодозія, Нестор.

 

Настав 1939 рік. У наш край прийшла радянська влада: почалися терор, переслідування. Торкнулося це все і нашого села. Особливо відчули на собі хвилю перемін люди заможніші. Не обминули вони і плебанії. Все конфіскували: збіжжя, худобу.

 

Склалися обставини так, що пані їмость з двома меншими дітьми виїжджає в Польщу. А отець Василь залишається на парафії: – Не можу залишити парафіян в такий час. І настають для нього важкі післявоєнні часи. Після сумнозвісного Львівського псевдо-собору 1946 року о. Василь не перейшов на православ'я, за що й почалися погрози, переслідування.

 

В той час зароджується національно-визвольний рух. Інтелігенція була в числі українських патріотів. Отець Василь був серед них також, підтримував упівців, допомагав їм, переховував, за що, звичайно, поплатився. В січні 1949 року, якраз після того, як о. Василь перейшов селом зі свяченою водою, був заарештований НКВД.

 

Роки заслання. Знущання фізичне і моральне. Скільки випало на долю цієї людини? Але він вийшов з усіх цих негараздів як герой, з гордо піднятою головою, як лицар української національної ідеї.

 

У 1955 році отець Василь повернувся у наше село, але ми знаємо, що люди, які пережили тюрми, табори не мали ніяких прав: ні на прописку, ні на роботу за покликанням... Немає йому місця на рідній землі.

 

Під час, так званої «хрущовської відлиги» йому вдається виїхати до Польщі (1956 р.). З родиною проживає у Кракові, працює священиком у м. Остре Бардо з 1957 р. по 1970 р. У нашому селі його часто згадують старожили, які добре пам'ятають «свого отця Василія».

 

Але за радянських часів важко було роздобути якусь інформацію про таких людей. І тільки, коли Україна стала незалежною, налагодився зв'язок з родиною Ощипків. Із глибоким сумом сприйняли звістку наші односельчани, що отця Василя вже немає серед живих. Похований він у Кракові, у чужій землі.

 

Як посланця від самого отця зустрічають наші односельчани його сина і внуків.

 

На стіні церкви встановлено пам'ятну дошку, яка постійно нагадує всім, що в нас працювала Велика Людина.

 

Біля пам'ятної дошки о. В. Ощипка парафіяни, які його знали. Зліва направо. Паляниця Розалія, Ривак Ганна, Согор Ганна, Говда Ярослава, п. Нестор – син отця Василя, Шелемех Ірина, Соловій Осипа, Коваль Осипа, Качор Ганна, Коцур Надія, о. Іван.

 

Десь у 1950 році прийшов на нашу парафію о. О. Лащенко. Хоч не довго працював він у нас, але добрим словом його згадують хористи тих років. Він багато часу приділяв хорові, розучуючи з ними партії Святої Літургії.

 

В той час наш хор був найкращим в цілій окрузі, і дуже часто його запрошували до сусідніх парафій на святочні відправи.

 

Наступають 60-ті роки XX ст. – часи, коли священикам треба було бути особливо обачними: робити свою справу і зважати при ньому на вимоги атеїстичної влади.

 

Наприклад, у цей час в Галичині проходила кампанія ліквідації релігійної символіки при дорогах. Тоді знищувались придорожні хрести, каплички...

 

Це ж відбувалося і в Борщовичах. Був вирваний з землі чорний хрест (межовий хрест кінця села) і кинутий десь у багно. Але згодом люди віднайшли його і поставили на попереднє місце. Було забрано білий місійний хрест тверезості із місця, де тепер стоїть копія цього хреста, на церковне подвір'я.

 

 

Межовий хрест

 

І, власне, в такий нелегкий час, а саме у 1955 році на нашій парафії починає працювати о. П. Фуртак – високоосвічений пастор, який навчався у Празі, знав вісім мов. Коли він прибув у село, то якось непомітно разом зі своєю сім'єю влився в життя сільської громади. Його діти ходили у сільську школу, дружили зі своїми однолітками. А пані їмость Наталія була надзвичайно розумною, поважною, інтелігентною жінкою.

 

 

Церковний хор 1950-1960-х років. Зліва направо. 1 ряд: Сташинська Ірина, Согор (Козярська) Ганна, Коцур Марія. Наконечна Ольга, Качор (Жук) Ярослава, Ступінська (Хмільовська) Марія, Кшисько Юлія, Кшисько Ольга. 2 ряд: Боднар Володимира, Согор (Качор) Марія, Качор Андрій, Барабаш Нестор – дяк, Боднар Іван, Ступінський Ярослав, Зелізко Іван, Качор Степан

 

Отець Павло працював у нашій парафії 28 років, до останніх днів свого життя. За роки праці він дуже уважно, мудро направляв свою паству до життя за Божими законами.

 

Завдяки сім'ї Фуртаків борщівчани розуміли, що людина ціниться своїми знаннями, вихованістю, інтелігентністю. Дотепер люди згадують його добрим словом і з великою повагою.

 

 о. П. Фуртак зі старшими братами. Зліва направо: Мормило Григорій, Ярема Федір, Оверко Михайло, Согор Микола, Лис Петро, Коцур Микола, Барабаш Нестор – дяк

 

Ця безбожна влада воювала не тільки зі священиками, парафіянами, але й знищувала у церквах ікони святих греко-католицької церкви. Така ж доля спіткала і образ святого Йосафата – роботи знаного художника А. Манастирського. Та о. Павло не виконав розпорядження влади. Він знайшов доброго художника, який поверх зображення св. Йосафата намалював Йову Почаївського (його пошановують християни Московського Патріархату). Більш як 50 років цей перемальований образ висів у церкві. Тільки тепер, вивчаючи історію нашої церкви, вдалося розкрити історію цієї ікони.

 

 

Етапи реставрації образу святого Йосафата

 

Зусиллями прекрасного реставратора п. Мокрія Володимира та коштом нашої родини цей образ відновлено. І тепер він радує наших парафіян своєю величністю та нагадує про тернистий шлях нашої церкви.

 

Відреставрований образ св. Йосафата

 

У березні 1983 року у нашу парафію було призначено о. М. Федоріва, який до цього працював у с. Честині Кам'янко-Бузького району. Пропрацював отець у нашому селі до 1992 року.

 

Народився майбутній мітрофорний протопресвітер у 1947 році у м. Ходорові, де йому довелося своїм дитячим сердечком відчути жорстокість переслідувань з боку "совєцьких визволителів" до своєї родини. Коли йому було 6 років, енкаведисти заарештували його тата і як «ворога народу» засудили на 25 років із засланням до Іркутської області. Але глибока віра у Бога допомогла родині пережити ті важкі часи.

 

Ще змалечку все єство Михайлика було проникнуте вірою у Боже милосердя і, як наслідок, будучи ще у дитячому садочку, пророче сказав, що буде «єгомостем». Так і сталося. Він вибрав важкий і тернистий шлях служіння рідному знедоленому народові та його церкві.

 

У нашу парафію о. Михайло прийшов в той час, коли вже по швах тріщала "совєцька імперія", коли люди вже серйозно почали задумуватися над питаннями: хто ми, чиї ми діти, чи не час нам жити господарями у власній хаті? Отець Михайло завжди допомагав всім, хто хотів знайти відповіді на ці та інші питання.

 

Не один раз о. Михайло перебував на допитах у КГБ за свої переконання, за тверду позицію щодо греко-католицької церкви, за любов до України, її історії, українського слова, традицій.

 

Однією з перших у єпархії вийшла з підпілля наша греко-католицька церква після сумнозвісного Львівського собору 1946 року.

 

О. Михайло поступив дуже мудро: порадившись із поважними за віком парафіянами, спокійно, без розбрату, без поділу на конфесії зумів своїм переконливим словом достукатися до всіх парафіян нашого села щодо статусу нашої церкви і не допустив розколу конфесійної єдності.

 

Вся громада зібралася біля церкви. Дівчата, одягнені в українські строї, взяли хоругви, а всі решта зі співами духовних пісень вирушили додому о. Михайла запросити його до храму на Службу Божу у греко-католицькому обряді. Все пройшло дуже урочисто, виважено, переконливо. Цей день, 31 грудня 1989 року, запам'ятався всім надовго.

 

 о. М. Федорів вітає єпископа греко-католицької церкви А.Сапеляка

 

Великих зусиль доклав о. Михайло до відновлення нашого храму. Знайшов чудових художників, які зі знанням справи взялися за роботу. Невдовзі церква засяяла новою позолотою, вишуканою оздобою.

 

о. Михайло, напевно, першим в області почав викладати у школі «Основи християнської моралі». Він був у вирі всіх подій, які відбувалися у селі.

 

Одне із незабутніх свят – Свято Миколая. Грудень 1989 року, у центрі села зібралися чи не всі жителі: від малого до старого, очікуючи приїзду св. Миколая. І ось вдалині почувся малиновий спів дзвіночків: на санях під'їжджає до громади св. Миколай (цю роль виконував завуч по виховній роботі нашої школи Плахтій В.В.). З яким піднесенням, з якою відданістю і серйозністю зустрів його о. Михайло! Всі повірили, що це дійсно з небес зійшов сам святий Миколай.

 

 Перше велелюдне святкування «Миколая» в центрі села

 

Особлива подяка о. Михайлу за те, що він був для нас тим вогником, який яскраво горів і випромінював любов до ближніх: дорослих, а особливо до дітей; він навчав їх Божих заповідей, християнської моралі, народних традицій.

 

У грудні 1993 року на нашу парафію приходить о. Б.Чурило, який до цього працював у с. Пеняки Бродівського району.

 

Народився він у с. Ристичі Дрогобицького району. 1981-1985 – роки навчання у Ленінградській духовній семінарії. Висвячений був у храмі святого Юра 2 лютого 1986 року.

 

О. Б.Чурило з дітьми, які прийняли перше Причастя

 

З появою сім'ї Чурилів у Борщовичах парафіяни відразу потягнулися до них, прийняли з прихильністю, бо надзвичайно щире, доброзичливе було відношення їх до людей. Отець Богдан був дуже відповідальним у своїй праці, дбав про храм, громаду. Завдяки його таланту вмінню працювати з людьми й особистій участі у цій праці, в селі за короткий час збудовано велику двоповерхову плебанію.

 

Пані їмость Ангеліна теж брала активну участь у житті парафії: опікувалася дітьми, проводячи уроки «Християнської етики» у школі, підтримувала роботу церковного хору, будучи його учасницею.

 

У 1997 році на нашу парафію прийшов о. М.Колтун, але дуже мало він пропрацював у нашій церкві.

 

З 5 липня настоятелем нашої церкви було призначено о. І.Духнича, який народився 27 серпня 1963 року у с. Бунів Яворівського р-ну. До приходу на нашу парафію працював у м. Ходорів.

 

 о. І.Духнич серед парафіян

 

О. Іван надзвичайно інтелігентний, толерантний пастор. Вміє своїм словом допомогти і підтримати кожного у скрутну хвилину. Ніколи не рахується зі своїм часом – завжди готовий вислухати, дати пораду.

 

Які б у селі не проводилися торжества, церковна громада на чолі з о. Іваном завжди там перша. І все проходить урочисто, з піднесенням. Особливий настрій огортає всіх, коли треба віддати шану нашим героям, а відправу проводить о. Іван.

 

А ще отець за сумісництвом працював у дочірній церкві с. Сухоріччя, де також проявив себе добрим пастирем.

 

О. Іван дбає про духовний розвиток своїх парафіян. Не одноразово наші односельчани їздили на прощу у монастирі Крехова, Унева, Почаєва.

 

Особливо багато уваги приділяє шкільній молоді. Разом з їмостею п. Ольгою ведуть у школі уроки «Християнської етики». Дуже добру традицію започаткував о. Іван: кожного року діти, які вперше приступають до Святого Причастя, зі своїми рідними вирушають на прощу до Крехова.

 

Велику роль в формуванні релігійної свідомості людей зіграли священики, вони були і залишаються прикладом вірного служіння Богові та Церкві.

 

Урочистості, святковості надає спів хору під час Святої Літургії. А наш церковний хор завжди складався з чудових співаків, які були і є великими ентузіастами своєї справи. Мінялися покоління, але хор від цього не втрачав своєї милозвучності і, направду, завжди був окрасою всіх відправ.

 

 

 

Сучасний церковний хор. Зліва направо. 1 ряд: Салук Ірина, Щирба Євгенія, Куцір Люба, Жук Ярослава, Кізима Станіслава, Максим’як Марія, Максимець Неоніла. 2 ряд: Бойцун Ярослава, Сворень Надія, Максимець Галина, Залузець Марія, Ривак Ірина, Сидорчук (Сидельник) Світлана, Букова Марта, Малетич Ганна, Малетич Марія, Плахтій Тетяна. 3 ряд: Качор Михайло, Лущик Йосип, о. Іван Духнич, Мазепа Петро, Кушнір Дмитро – дяк. Сидить молода зміна. Зліва направо. Качор Уляна, Онищак Ірина, Сас Христина, Цвик Христина, Сворень Оксана

 

Найбільше свого часу присвятили співу у хорі: Токарівська Меланія, Ступінська Павліна, Коцур Софія, Коцур Стефанія, Хмільовська Юлія, Сташинський Микола, Гінда Михайло, Качор Петро, Качор Андрій, Ковальчук Йосип, Ковальчук Іван, Согор (Козярська) Ганна, Коцур (Мормило) Надія, Кварцянна Марта, Якимович Марія, Ривак Ярослава, Шемечко Ірина, Шелемех Ірина, Качор Марія, Легкий Йосип, Наконечна Ольга, яка свою донечку Мартусю, ще зовсім маленькою, привела до хору, і та співає у ньому дотепер.

 

До керування хором запрошувалися диригенти, які професійно працювали з хористами. Одним з них був уродженець нашого села Шандала І.М., який закінчив Львівську консерваторію і співав у капелі «Трембіта». П. Іван завжди переживав за стан справ у рідному селі і взявся за роботу з хором. Його професійний підхід, чудове знання своєї справи дали результат – у доробку хору кілька варіантів виконання Святої Літургії. На жаль передчасно відійшла ця людина від нас, бо великі надії покладали на нього парафіяни і, звичайно, хористи. Світла пам’ять про «нашого Івася» завжди буде серед хористів, парафіян.

 

Серед всіх хористів особливої уваги заслуговує Жук (Качор) Ярослава. Ще у далекому 1950 році у багатоголоссі церковного співу виділявся її чудовий голос. На спів 13-річної дівчинки звернув увагу о. О.Лащенко, і її відразу взяли до церковного хору. З того часу вона постійно співає у ньому. Не один раз керувала хором, коли не було регента у час Святочних Літургій. І їй це вдається, бо вона талант від Бога. І вже в наші дні, незважаючи на стан здоров'я, намагається бути чи не на кожній відправі. Хористи постійно відчувають її підтримку, почуваються впевненіше, коли вона поруч, а вона не мислить свого життя без церкви, без участі у хорі.

 

Головною особою в церкві, звичайно, є священик. Але будь-яка відправа немислима без участі дяка. Можна сказати, що у нас всі дяки дуже добре справлялися зі своєю роботою. У нашій церкві дяками працювали:

 

Ромашевський Іван – дяк і учитель, 1860-1875 pp.

Гузар Іван – дяк і учитель, 1875 pp.

Олексюк Василь – 1887 pp.

Якимович Прокіп – 1895 pp.

Біль (точнішої інформації немає)

 

Барабаш Іван 1897 р.н., старожили згадують про нього як про дуже порядну, віддану своїй справі людину. Він ділився своїми знаннями з молоддю, залучав її до співу в хорі. Сім'я дяка жила у побудованій для нього хаті – дяківці, бо родом він був із с. Пикуловичі. За свою службу Барабаш І. засівав 2 морги церковного поля. А помер він у 1943 році, вийшовши з церкви після вечірні.

 

Зразу ж його службу перейняв син Нестор. Але недовго довелося йому прослужити, бо німці забрали у Німеччину. Поки його не було, хористи самі співали, а допомагав їм Качор Петро. У 1945 році п. Нестор повернувся і знову зайняв посаду дяка.

 

Після нього в церкві почав дякувати п. Вовк Іван, житель с. Миклашів. Пригадують хористи тих часів, що він був надзвичайно відповідальним, прекрасно відносився до них, дуже радів, коли хор гарно співав.

 

З 1992 року на посаду дяка було призначено Ривака І.Й., 1921 р.н. У нашій церкві він пропрацював до 2001 року. Незважаючи на свій стан здоров'я, не було такого випадку, щоб він без поважної причини не прийшов на відправу.

 

А вже з лютого 2001 року у нашій церкві дяком працює Кушнір Д.М., 1947 р.н., уродженець с. Куреличі Перемишлянського р-ну. Він дуже відповідально відноситься до своїх обов'язків, завжди вчасно розпочинає всі відправи: чи то Утреня чи Вечірня... Пан Дмитро дуже пунктуальний, точний у всьому. А ще він дуже людяний, вміє кожного підтримати у скрутну хвилину, дати слушну пораду і надати допомогу.

 

Церква не може добре працювати, коли за неї добре не дбають парафіяни. Тож, щоб все було гаразд у цій царині, періодично обирається парафіяльний уряд, який очолює його голова. Це односельці, яким довіряє громада. Члени церковного уряду організовують і виконують всю необхідну господарську роботу, дбають про належний стан всіх будівель, цвинтарів. За довгу історію нашої церкви багато урядів помінялося, серед голів, які очолювали їх, своєю відданою працею виділялися Коцур Дмитро, Максим'як Роман. Слід згадати Шелемеха Ярослава, який довгі роки очолював церковний комітет. Немає такої справи, де б він не проявив своїх організаторських здібностей. За яку б справу він не брався, у нього виходило все якнайкраще. Завдяки йому зроблено ремонт фасаду церкви, впорядковано і обгороджено цвинтар, роботи на плебанії теж організовувались ним.

 

Окреме слово про Свореня М.М., який 25 років служив у церкві паламарем. Він був справжнім господарем: відчиняв церкву і зачиняв, готував все необхідне до відправ, завжди щиро зустрічав кожного, давав слушні поради.

 

Запам'яталися слова о. Івана, коли вручав паламареві медаль імені Йосипа Сліпого за багаторічну працю: «Невеликого росту цей чоловік, але яке велике серце має він для служіння Богові і людям». Краще й не скажеш.

 

Багато наших парафіян вклали свою працю та кошти в ремонт, відновлення, збагачення нашого храму.

 

Особлива подяка Ковальчуку І.І., його стараннями було повністю відновлено фасад нашої церкви, відремонтовано бані та хрест на них, огорожу. За його матеріальної допомоги провели відновлювальні роботи на цвинтарі та плебанії. Багато пожертв він зробив для наповнення нашої церкви сакральними речами: іконами, патерицями та ін.

 

Талант від Бога, вміння дарує церкві Кінаш Олексій. Своїми руками він створює чудові мистецькі речі: фелони, корогви, стихарі, тощо. Рідко яка церковна громада може похвалитися таким умільцем.

 

Серед багатьох жертводавців – Сворень Я.М., який постійно робить пожертви, його коштом заасфальтовану дорогу до церкви.

 

Також постійні пожертви для церкви роблять Грабович Олексій та Оксана.

 

Родини Мірки С.Б., Залуцького Р.І., Каплиша М.Р., Максим'яка B.C. придбали новий дзвін.

 

Онищак (Ковальчук) Анастасія разом зі своїми дітьми офірувала Голгофу.

 

Кожного року на Великодні свята викладають плащаницю. Підходячи до неї, рідко хто задумується: а хто ж придбав її для храму? Це зробив Франчук Андрій зі своїми дітьми.

 

Варті доброї згадки за велику, наполегливу працю у церкві Стадник А., Попівняк Г., Антонюк Б., Сташко М., Ковальчук В., Коновський М., Сворень М., Антонюк М., Винницька Р. та інші.

 

Люблячи нашу церкву та народ, Бог завжди дарував нам таких провідників, які всіма силами свого розуму і серця рятували українські душі, запалювали у кожному серці вогонь Любові до ближнього.