Борщовичі погляд крізь віки. Частина 1. (Автор: Бойцун Ярослава)

опубліковано 2 черв. 2020 р., 08:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 черв. 2020 р., 08:58 ]

Світлій пам’яті односельчан –

жителів села Борщовичі:

трудівникам, патріотам, простим

добрим людям присвячую.

 

Передмова

 

Ще кілька тисячоліть тому українська сільська община була тим середовищем, в якому зародилися та сформувались основи власне української духовної та матеріальної культури, які нині займають гідне місце у світовій цивілізації. Українське село впродовж багатовікової історії свято оберігало основи національного укладу життя, суспільної жертовності, відданості ідеалам патріотизму та християнської моралі.

 

Так, за одностайною оцінкою розвитку історичного процесу, саме українське село у всі історичні періоди було основою нації, тим стрижнем, завдяки якому наш народ завжди зберігав свою національну ідентичність, попри ідеологічні плюндрування та фізичне винищення, яких він зазнав за свою багатовікову історію. Незважаючи на військову поразку у національно-визвольних змаганнях після Першої світової війни, український народ на обох частинах України, окупованих російсько-більшовицькими та польськими загарбниками, чинив активний опір окупантам, не мирячись із становищем підневільної нації. І власне українське селянство по обидва боки Збруча, було тим живильним середовищем, з якого черпалися духовні основи нескореності національного духу та в якому виховувалися патріоти, які за своїми ідеологічними переконаннями готові були пожертвувати життям заради торжества ідеалів української нації, її державної незалежності.

 

Розуміючи, що військова поразка у національно-визвольній боротьбі це ще не є поразка української нації, бо вільнолюбивий дух українського народу рано чи пізно обов’язково скине ярмо чужоземного панування, російсько-комуністичні правителі, задумавши раз і назавжди зламати хребет української нації, завдали страшного удару, в першу чергу, по українському селянству. Власне геноцид, шляхом масового голодомору в Україні 1932-1933 років, був спрямований на фізичне винищення селянства, як найбільш масового носія генетичної основи української нації.

 

В часи бездержавності України, в період комуністичного правління, село законсервувало та зберегло основи національної суті українства. Всупереч безбожницькій комуністичній ідеології, село не дозволило остаточно сплюндрувати церкву, оберігало мову, основи християнської моралі, які були і є духовною суттю існування української нації.

 

З-поміж всієї української спільноти наше село Борщовичі не було винятком. Поки що з села не вийшли державні високопосадовці, відомі політики та спортсмени, популярні артисти. Однак, за всю свою багатовікову історію, село було і залишається тією частиною України, де народжувалися, жили, творили і боролися прості, працьовиті люди, які завжди були носіями національної суті українців та жили згідно з основами християнської моралі. Люди обробляли землю, вирощували хліб, зводили будинки, оберігали церкву та моральні засади, вчилися.

 

Наше село ніколи не було зганьблене бездуховністю і відсутністю патріотизму. У важкі роки боротьби за незалежність України село Борщовичі завжди віддавало свій цвіт, свою молодь, своїх патріотів на вівтар борні. Солдати з Борщович героїчно воювали в рядах Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії. В часи польської окупації селяни чинили опір загарбникам, свято оберігали основи своєї нації – українське слово, національні звичаї, культуру і церкву, чинили спротив полонізації села. Великий вплив і підтримку в селі мало українське національне підпілля.

 

У грізні роки Другої світової війни у смертельну, безкомпромісну, героїчну боротьбу з німецькими і російсько-комуністичними загарбниками вступила Українська Повстанська Армія (УПА). І знову кращі сини і дочки села стають до боротьби в лавах УПА, ведуть активну підпільну роботу. Гасло боротьби «Здобудеш Українську Державу, або загинеш в боротьбі за неї!» стає змістом їхнього життя.

 

У після воєнний період, у важких матеріальних умовах, жителі відбудовують село, зводять нові будинки, вирощують сади, вчаться. Незважаючи на політичний терор влади проти ідеологічних основ українства, односельчани вже на побутовому рівні чинять супротив владі, в першу чергу, проти денаціоналізації, руйнування духовних основ життя, насадження бездуховності, закриття та нищення церкви.

 

На жаль, періоди іноземної окупації, панування комуністичної ідеології не минули безслідно. Ці періоди характеризувалися ще й тим, що влада вела активну роботу з насадження своїх фальшивих ідеологічних та історичних стереотипів. В першу чергу, це робилося шляхом руйнування історичної пам’яті. Не допускалася публікація ніяких об’єктивних фактів, пов’язаних з історією країни, села. Але яка антиукраїнська влада допустить висвітлення фактів із історії села, якщо це пов’язано із боротьбою за державну незалежність, духовні основи життя та національну гідність?

 

Село Борщовичі – звичайна громада багато мільйонного українського народу. Простий, на перший погляд, звичайний плин життя. Але саме в цьому і полягає ця велична, геніальна і свята простота вічного існування народу. І велич цього особливо чітко простежується з відстані десятиліть та століть минулої історії села: як трудилися і боролися його жителі, створюючи матеріальні і духовні надбання, оберігаючи свої національні основи та святині.

 

Задум написати книгу з історії рідного села виник давно. Працюючи вчителем української мови і літератури, ми з учнями проводили дослідницьку роботу з вивчення історії Борщович. Зібрали велику кількість матеріалів, потім опрацювали документи  Центрального державного архіву України у Львові, Управління Служби безпеки України у Львівській області. І, звичайно, зустрічі з односельчанами, які з радістю ділилися своїми документальними матеріалами, спогадами про давноминулі часи та події, свідками і учасниками яких були самі.

 

Велику подяку за допомогу у написанні книги жителям села: Барабашу Нестору, Вітинській (Ганущак) Марії, Вітинському Михайлові, Говді (Токарівській) Ярославі, Дейнеці (Сокіл) Марії, Допірі Роману, Жук (Качор) Ярославі, Залузцю Андрію, Качуру Андрію, Кекляк (Кісик) Марії, Кізимі (Заячківській) Станіславі, Коваль (Согор) Осипі, Ковальчук Іванні, Коцур Стефанії, Кушнірук (Стецуняк) Ярославі, Максим’як Катерині, Максим’як (Гниді) Ярославі, Максимцю Володимирові, Мормило (Коцур) Надії, Паляниці (Токарівській) Розалії, Ривакам Іванові і Ярославі, Ривакові Йосипу, Согорам Володимирові і Марії, Согор (Козярській) Ганні, Согор (Качор) Марії, Согорам Павлові і Ользі, Сворень Катерині, Тимець (Залуській) Тетяні, Чорнопиській Марії, Шелемех Ірині, Шутькові Ярославу, Ющишин (Лендел) Стефанії, а також вчителям школи. Особлива подяка Колб (Максим’як) Ларисі, вчителю географії, за дослідження і написання географічної довідки села.

 

Багатьох людей серед названих вже немає серед нас, царство небесне їм, але кожен, хто буде брати цю книгу в руки, нехай згадає їх. Це буде доброю пам’яттю про людей, які долучилися до появи цієї праці.

 

Неможливо зібрати всі факти і передати все те, що пережили наші земляки. Тому багато цікавих подій із життя нашого села залишилося поза дослідженням. Майже в кожній сім’ї зберігаються цінні родинні реліквії: це і старовинні речі, одяг, вишивки, документи, а особливо старі фотографії, на яких часом відсутні підписи, дати. Естафета досліджень родинних історій за молодим поколінням: упорядковуйте це все, адже так збережуться цікаві події і факти з життя ваших рідних. Кожна родина може створити свій родинний літопис, а це все разом складе повну історію Борщович.

Автор

 

Історія становлення та розвиток села

Сприятливі кліматичні умови та родючі землі були тим чинником, який сприяв заселенню нашого краю, і цілком зрозуміло, що люди в нашій місцевості жили невеликими компактними поселеннями ще з незапам’ятних часів. Історія села сягає в глиб епох. Відомий галицький археолог Я. Пастернак писав, що поселення людей на його території виникли ще в часи неоліту (тобто в період від 5 до 2,5 тисяч років до нашої ери). Тут траплялись знахідки крем’яних виробів з того часу: серпи, зернотерки. Ще і в наш час люди знаходять різні речі далеких наших предків.

 

Не один житель села задумувався: звідки така цікава назва нашого села? За легендою, після знищення поселень на Залузі, селяни корчували ліс, заготовляли дерево на розбудову села. Для них у величезних казанах варили смачний борщ і тому цю місцевість почали називати Борщовичі.

 

Але маємо і наукове пояснення цієї назви. На думку академіка І.П. Крип’якевича, назва походить від давньоруського власного імені Борш. Воно могло бути скороченою формою від імені Борислав. Напевно, село заселили нащадки та родичі цього Борислава. Згодом звук «ш» перейшов у «щ».

 

На окраїнах Борщович знайдено сліди поселення перших століть нашої ери, що відноситься до так званої пшеворської культури.

 

За переказами старожилів, перші поселення села були між ріками, де була болотиста місцевість. Рятуючись від набігів татар, селяни будували хати на палях в труднодоступних місцях. Після нападу татар село згоріло, а жителі, які залишилися, заснували нове село на Навозі. Була там церква, але відомо, що коли монголо-татари йшли походом на Львів, то напали на село і воно знову згоріло, а церква пішла під землю. Старожили розповідають, що ще довго після цих трагічних подій на великі свята з-під землі було чути звуки церковних дзвонів. На цьому місці стоїть хрест.

 

 

Пізніше село почали розбудовувати під горою. Тепер ця частина села називається Кінець. Село поступово розросталося в напрямку теперішнього центру. В міру забудови утворилися назви його частин: Великий Залуг, Малий Залуг, Кінець, Скітня, Рогалі, Центр, Підгайок, Голодівка, Куцістрів, Новий Світ, Полтва, Землянки, Халупки, які збереглися до нинішнього часу і всі з задоволенням послуговуються ними, хоч є нові назви вулиць.

 

Найдавнішу письмову згадку про Борщовичі, коли воно ще називалося, Боршовичі, виявлено в архівних документах від 5 жовтня 1442 року. Це запис в актовій книзі Львівського гродського суду про те, що Пресимія Пласкурниця з Боршович встановлює перший термін розгляду судової справи проти шляхетної Катерини з Яричева.

 

Подібний запис із встановленням другого терміну повторюється під датою 12 жовтня 1442 року. Тут, однак, уже фігурує Катерина Янчовська.

 

У Львівських гродських книгах під 1448 і 1449 рр., є цілий ряд судових записів.

 

Декілька цікавих письмових згадок припадає і на XVI століття. Зокрема, у 1508 році як власник Боршович згадується Олехно Скорута. У 1515 році Скоруті в селі належало 12 ланів (1 лан дорівнював приблизно 16 гектарам), млин і корчма. У цьому ж 1515 році село було повністю спалене татарами.

 

Під час проведення люстрації (опису) королівських маєтків у 1564-1565 рр., які здавалися в оренду різним власникам, складено опис і Борщович. Тоді в селі було «20 кметів», які «сиділи» на півланках, кожний з них давав річного чиншу по 7,5 грошів, по одній курці або 1 грош, 10 яєць або 9 грошів.

 

Імена кметів: Макар, Дмитро, Козук, Ленєч, Осій, Гриць Динисів, Іван, Макар другий, Івасько, Гаврило, Ничипор, Авдик, Іван Зиньків, Борис Волосів, Рад Йоськович, Оніско, Нестор швець, Супрон, Степанович, Сенько Павлович. Сума (загального) чиншу і за іншу данину становила 6 злотих.

 

Місцевий священик, що займався бджільництвом, крім 2 зол чиншу, давав щороку по 130 літрів меду або платив замість цього по 13 зол. За цю суму можна було купити 6 ялівок. Ще один сільський пасічник Авдик мав давати півмаци меду, або заплатити за неї 36 гр. Весь річний прибуток з села становив 31 злотий 22 гроші.

 

На той час було троє корчмарів: Стасиха, Карпо, Осій, котрі давали річного чиншу по 2 гривні, по одній курці або 1 грош, по 10 яєць або 9 грошів. Разом це становило 9 зол 20 гр.

 

Слід зазначити, що корчми були тим дієвим засобом, через який шляхта витягала з селян гроші, бо нав’язувала кожному з них певну кількість напоїв, яку протягом року мусив би купити в корчмі. На горілку переганялось недоброякісне фільваркове зерно, яке не мало попиту на ринку. Поширення пияцтва підривало селянське господарство і нищило моральні та релігійні принципи селян. Це робилося в час інтенсивного наступу войовничого католицизму на українські землі, який пов’язувався також з національним гнітом. Надто важкі повинності розоряли селян і вони втікали з села. В акті люстрації села 1570 року було визначено прибуток з Борщович на 20 зол 19 гр. Там зазначено, що львівський староста повинен був на пустуючому півланку оселити селянську сім’ю і щоб з 1572 року вона платила податки.

 

У 1578 році одним ланом землі володів Андрій Борсовський, а більш ймовірно, що Боршовицький.

 

У податковому реєстрі 1603 року зазначено, що в селі було 8 ланів землі, 3 корчми, які платили по 12 гр податку. Тут також було 8 загородників (селянин, який не мав тяглової сили) та комірників. Село платило 12 зол податку. Весною цього року король Зигмунд ІІІ нагородив за ряд послуг якогось Януша з Борщович. У 1607 році селяни Борщович разом з селянами сусідніх сіл скаржились в суді на зловживання орендаря Яна Островського. Він змушував їх виконувати понаднормові повинності, забирав їхнє майно, продукти, пасіки та інше.

 

У 1617 році село давало 44 зол 13 гр прибутку. Тут було 20 кметів на півланках. Кожен з них мав платити по 4 зол 15 гр чиншу, давати каплуна (кастрований і вгодований півень), 10 яєць, півколоди вівса, бджоляну десятину, відробляти по 2 дні панщини на тиждень. Троє корчмарів також давали данину та робили по 12 днів у рік.

 

Внаслідок татарських грабежів та розорення у 1618-1620 роках в селі із 10,5 ланів освоєної землі залишилось тільки 3,5 лана, всі 3 корчми були спалені дотла. У 1626 році орда знову повністю знищила село. В акті люстрації села 1628 року зазначено, що в Борщовичах підданих, осілих на півланках, було 20, а тепер тяглих є тільки 8. Кожен від півланку платить чиншу по 7,5 гр, дає по каплунові, 10 яєць, вівса по півколоди міри львівської, подимного по 1 гр. Робити мусять по 2 дні в тиждень зранку до вечора. Священик з церкви і землі дає 2 зол. Корчмарів було троє, зараз їх татари знищили, є лише одна корчма, з якої платять 2 гривні (3 зол 6 гр). Крім того, кожен корчмар мав давати каплуна та 10 яєць, відробити на панщині 12 днів в рік.

 

Восени 1648 року Борщовичі знову стали жертвою орди, було спалено корчму та млин, а також голоду та епідемій. Цього ж року в Галичину прийшло українське військо Б. Хмельницького разом з союзниками – татарами. Під час облоги міста вони затримались довше в околицях Львова і протягом цього часу татари пустошили довколишні села. Влітку 1649 року, як свідчили селяни Федь Робак і Левко, в Борщовичах неможливо було зібрати жодного гроша податку. Таке ж становище було і наступного року, коли замість 50 зол податку (40 зол від 8 ланів землі, 4 зол від двох корчм, 2 зол 20 гр від церкви та 3 зол 6 гр від 4 загородників та 5 комірників) нічого не було зібрано.

 

В акті люстрації села 1665 року зазначено, що державцем Борщович був Адам Служевський. Тут проживало тільки 8 кметів на півланових наділах, які платили по 7 гр 9 пенязів чиншу, давали по півколоди вівса, каплуна та 10 яєць. Вони відробляли по 2 дні панщини на тиждень. Млин з корчмою давали по 200 зол прибутку в рік, а вартість всього річного прибутку з села становила 236 зол. Село перебувало в стані розорення та запустіння після воєнного лихоліття. Тут теж був вибранецький півланок землі. Вибранцями називали селян, які за користування королівською землею та звільнення від традиційних селянських повинностей, мали виконувати військову службу в час війни. Влітку 1667 року таким вибранцем був Іван Шпаківський, якого король Михайло Вишневецький звільнив від тягарів, а у 1671 році надав йому в селі півлану землі з правом виготовлення для своїх потреб горілки та пива, а також вільне користування борщовицькими лісами.

 

У 1671 році Борщовичі належали ротмістрові Адамові Служевському та його дружині Софії. Від них село хотів забрати Адам Вєжбовський і добився на це дозволу в короля, але його випередив ротмістр Микола Ходоровський і тільки 4 жовтня 1678 року Ян ІІІ дозволив трьом братам Вєжбовським (Андрієві, Олександрові та Павлові) прийняти Борщовичі від Ходоровського. Справа з передачею затяглася і була вирішена тільки на початку 1683 року. У цей період село очевидно було знову спустошене татарською ордою, яка у травні 1675 року отаборилась під Львовом. Відомо, що 14 грудня 1680 року король Ян ІІІ віддав пустуючий після смерті Івана Шпаковського вибранецький півланок зі всіма будинками у Борщовичах Францішкові-Зигмундові Рикачевському і звільнив його на 8 років від всіх податків, крім поголовного.

 

Мабуть Борщовичі після ряду татарських спустошень були переведені на німецьке право, бо відомо, що 1687 року «оберстлейтенант» королівського війська Яків Беренс передав своє право довічного володіння солтиством в Борщовичах Станіславу Гурському. Відомо, що в грудні 1703 року король Август ІІ надав солтиство в селі Якубу Коллонтаю. Мабуть, Коллонтай не мав з нього великої користі, бо наступного року під Львовом протягом місяця господарювали шведські війська, грабуючи мешканців, також в цей час панували епідемії.

 

Солтиси (або війти) мали право селити селян на, виділених їм, пустуючи землях. Вони також чинили судочинство в селі, отримували шосту частину від грошових податків селян. 22 березня 1709 року король Станіслав І віддав село Мацію Доброславському. По цих людей та їхню діяльність в селі нічого невідомо.

 

1714 рік був тривожним для села, бо того року «мор був під Львовом. Люди мерли ніби хтось підтинав». У 1719 році під Львовом знову тривала якась епідемія. У 1721 році король Август ІІ дозволив Матвію Кияхові передати село Миколі Сенявському. Цей рік запам’ятався селянам небувало низькою температурою весною. За тиждень перед святом Вознесіння Христового пішов несподіваний дощ зі снігом та вітром, аж на пасовиськах позамерзали вівці та коні. Також гинули бджоли.

 

У 1725 році Август ІІ віддав Борщовичі у довічне володіння Йосипові Гурському за його військові заслуги. А для села настали дуже важкі часи. У 1726 році сніг лежав до св. Юрія, а потім була суха весна і сухе літо. Наступного року затяжна зима знову повторилась. Селянам доводилось обдирати стріхи, щоб з голоду не вигинула худоба. Весною околіт соломи коштував 12 гр і то його важко було купити. Август ІІ у 1729 році забрав Борщовичі від Яна Уруського і віддав у довічне володіння подружжю Стефану та Терезі Потоцьким. У 1740 році Август ІІІ дозволив Терезі Потоцькій передати село Іванові Потоцькому.

 

З 1752 року село орендувала в держави Єва Потоцька. Згідно даних люстрації 1765 року тут проживало 64 селянській сім’ї. Село давало 2952 зол річного прибутку, від якого віднімалося 309 зол на його управління.

 

Тут були 2 гуральні, бровар, корчма при фільварку, яку здавали в оренду за 1020 зол в рік; 10 сімей займались ткацтвом. Весь річний прибуток з Борщович обчислювався на 2952 зол. Натуральні повинності селян становили 3016 тяглих та 1040 піших днів панщини, 34 каплуни, 69 півмірки вівса, 46 мотків прядива та 345 яєць. Вони платили 226 зол чиншу та 29,5 зол очкового (податку від бджіл). Як видно «свята» корчма забезпечувала понад третину прибутку з Борщович! А як це відбивалось на житті селянських родин?...

 

Після першого поділу Польщі та захоплення Галичини Австрією у 1772 році село стало державним (камеральним) маєтком і 15 серпня 1777 року було викуплене Вінцентом Потоцьким за 12600 зр. Вінцент був сином Йоахима та Єви Потоцьких і 18 лютого 1769 року отримав село у держання від матері. Восени 1780 року селом вже володів пан Пйотровський. З інвентаря 1785 року видно, що тут проживало 108 кметів та 7 халупників. Селяни мали 18 волів та 119 коней. Панщина становила 5292 дні в рік. Відробляли її селяни в основному по 1 дню в тиждень. Тяглову силу мали тільки 63 господарства. Всі селяни (крім халупників) здавали восени до двору по корцю вівса та по 1 курці. Халупники панщини не відробляли, тільки платили по 6 зр чиншу. Мельник з млина платив 50 зр. (золотий ринський).

 

У 1790-х роках села Борщовичі, Пруси та Знесіння купив пан Целецький і восени 1794 року вніс в державну скарбницю останню частину належної грошової суми.

 

Земельна метрика 1820 року нараховує в Борщовичах 127 номерів, 110 селянських господарств. Було тут два присілки Голодівка (15 хат), Хатки або Залупки (7 хат). До солтиства, яким керувала Маріанна Щукова, належало 26 хат – весь присілок Голодівка та 11 хат в селі.

 

Із всіх сільських площ (3220 моргів), майже половина (1502 морги) (1 морг дорівнює 0,56 га) належала до фільварку Юзефа Левицького. Серед селянських господарств за кількістю землі 74% належали до бідняків та середняків і мали від 5 до 19 моргів землі. У селі була гуральня та «вічна» корчма, власниками яких були пани, які нав’язували селянам виготовлену горілку. Після скасування панщини селяни продовжували пити вже добровільно, бо пани, наймаючи їх на роботу, замість грошей давали паперові квитанції, які у корчмаря селяни обмінювали на гроші. Не обходилось без горілки і часом у корчмі залишався весь тижневий заробіток селянина. Корчмарі також давали «на борг» і з часом за борги забирали у селянина землю та хату, а його самого з господаря перетворювали на наймита.

 

У корчмах за порадою орендаря по п’яному вирішувались всі справи громадського характеру, поширювалось запроданство. Там проводився підкуп виборців.

 

Зрозумів і належно оцінив нищівні наслідки пияцтва митрополит Йосиф Сембратович (1870-1882) і почав рятувати разом з священиками народ перед загибеллю. Він домагався від кожного священика заснування у парафії «Братства тверезості». Відбувалися спеціальні місії тверезості, які закінчувалися присягою цілого села не вживати горілки та встановленням символічного хреста. Деякі священики присвячували себе повністю цій благородній праці.

 

Місійний хрест тверезості

 

У «Спогадах» о. Ф. Тарнавського є показаний класичний приклад такої боротьби.

 

«Діялося це в … знаному з життя будителя Галичини о. М. Шашкевича. Вечером я і стриєчний брат Лев, син о. Юстина, їхали зі снопами з поля. Коло корчми ми побачили багато фір зі снопами і цілу громаду людей, які поверталися з роботи в полі. З цікавості й ми затримали вози та позлазили подивитися, що там діється. Перед корчмою побачив я на візку стоячого з хрестом у руках старого священика, що проповідував до народу. Я почув такі слова: «Гей, люди-християни,подивіться на мій ніс – який він червоний, аж синій; якби він вмів промовити до Вас, то сказав би вам, чому він почервонів та посинів».

 

Я не знав, хто це був, аж потім я довідався, що це був о. Р.Мох. Він проповідував, бо колись сам любив добре випити, але опісля перестав і був найкращим місіонером тверезості. Отець Мох мав маленького коника, візочок, єпітрахиль та хрест і об’їхав майже цілу тодішню Львівську єпархію. Проповідував не тільки в церкві, але й під корчмами. Відчіплював коника, брав хрест в руки, ставав на візку і звідтам говорив. Тим він наражався на великі неприємності й авантюри».

 

Подібних проповідників тверезості було більше, тому у багатьох селах зліквідували корчми і повідкривали читальні. Забави та музики по корчмах перевелися, а в читальнях почали відбуватись концерти та вистави. Запроданство викорінювалося, а до керівництва в громадах приходило молоде, свідоміше покоління. Стали організовуватися кооперативи, хори.

 

Через кілька років після Першої світової війни власники-жиди продавали корчми і виїжджали з села. Брак корчм відчули сільські хлопці, бо не мали де обміняти «куни». Так називали маленькі торби зерна, які хлопці фактично крали від батьків, щоб мати свої гроші. Ті гроші йшли або на горілку, або на купівлю «бамбонів» (цукерок) дівчатам.

 

Збереглася дотепер форма старого весільного «викупу», яка полягала в тому, що коли жених з іншого села одружувався з місцевою дівчиною, то хлопці робили «рогачку» і він мусив дати їм «за дівчину» пляшку горілки. На весіллі горілка була, але її вживали у обмеженій кількості.

 

1848 рік приніс селянам звільнення від адміністративної та економічної неволі з боку панського фільварку. Вони стали особисто вільними людьми. З нагоди цієї події, скасування кріпосного права, у селі було встановлено хрест.

 

 

Хрест на честь скасування кріпацтва

 

У 1856 і 1860 роках в селі творчо працював відомий львівський художник Артур Гроттгер (1837-1867). У колекції Львівської Галереї Мистецтв демонструються майстерно виконані Артуром Гроттгером три портрети жителів села – двох хлопчиків і молодої жінки. Можливо, хтось із наших односельців впізнає рідні риси обличчя на цих портретах.

 

 

Помер Гроттгер у Парижі ще зовсім молодим, а у 1868 році на кошти його коханої Ванди Монне тіло було перевезено з Франції до Львова і перепоховане на Личаківському цвинтарі.

 

Ще на початку ХХ століття, як спомин про велике кохання Артура і Ванди, у Єзуїтському саду (нині парк ім. І.Франка) у Львові, ріс так званий «дуб закоханих».

 

У 1865 році в селі помер відомий польський художник Ян Машковський. Він вчився у Віденській і Римській Академіях Мистецтв, якийсь час жив на Волині, а в 1835-1844 рр. викладав техніку малюнка в художній школі при Львівському університеті.

 

У нашому селі народився художник Едмунд Цечкевич (1872-1958) та Ян Буковскі (1873-1943), графік, художник, вітражист. Його мозаїка прикрашає Вірменський катедральний собор у Львові.

 

12 липня 1869 року через село вперше пройшов поїзд по новозбудованій залізничній колії Львів – Броди. Згодом серед залізничних службовців у Борщовичах поселився Олександр Стасів зі своєю сім’єю. 1 січня1903 року у родині народився син Остап, у майбутньому всесвітньовідомий учений.

 

 Найдавніше приміщення залізничної стації

 

Учився спочатку у народній школі, а далі – в Українській гімназії у Перемишлі, яку закінчив з відзнакою у 1921 році. Після гімназії записався на студії до Українського таємного університету у Львові, який щойно розпочав роботу завдяки зусиллям прогресивним ученим. Та невдовзі Остап був арештований польськими властями за спротив окупантам. На щастя, йому вдалося втекти з-під варти і за підробленими документами виїхати до Гданська на судноверф, де Стасів працював кілька місяців, поки Український студентський комітет домігся внесення його до списку осіб, рекомендованих на навчання за кордоном. Так у 1923 році Остап вступив до Берлінського університету. Навчався на фізичному відділенні, де слухав лекції Макса Планка, Альберта Ейнштейна, Макса фон Лауе, Петера Прінсгайма та інших корифеїв фізичної науки.

 

З 1927 року поглиблював свою спеціальну освіту в Інституті фізики Гессенського університету під керівництвом проф. Вальтера Боте (майбутнього лауреата Нобелівської премії), де в листопаді 1929 року здобув ступінь доктора філософії. Дисертація була присвячена експериментальним дослідженням повного внутрішнього відбивання світла на межі поділу двох середовищ. Праці незабаром була опублікована і отримала схвальний відгук фізиків.

 

У 1937 р. одружується з Терезою Стефен, а в 1938 р. у них народжується дочка Марія-Луїза, яка пішла слідами батька і також стала фізиком.

 

За видатні заслуги у розвитку науки для мирних цілей 7 жовтня 1956 р. професору д-ру Остапу Стасіву було присуджено Німецьку національну премію ІІІ класу з науки і технологій.

 

Остап Стахів

 

Професор Стасів був патріотом України, щоправда, ніколи не рекламував цього. По виході на пенсію відчув особливу тугу за батьківщиною. «Дуже радо побачив би нашу Галичину, яку я перед 45-ми роками залишив. Вона, мабуть, дуже змінилася. Однак боюся, що можу бути розчарованим. Нічого, окрім Тебе і могили наших батьків, там для мене нема, – писав до сестри Ольги 14.09.1968р., – люди, яких я там можу зустріти, зовсім другі. Велике питання, чи вони мене і я їх буду розуміти».

 

«Я Тобі вже писав, що хотів би бачити землю, де родився. Який успіх будуть мати мої старання?» (26.09.68).

 

«Сьогодні дістав повідомлення про дозвіл їхати до Києва. Я там можу відвідати фізикальні інститути Академії та університету. Дозвіл дали лише на 7 днів. Відвідати Львівський університет Івана Франка дозволу не дістав. Так що моя подорож до Львова поки що ілюзія. Отже, моя дорога Ольго, ми можемо зустрітися лише в Києві».

 

Ольга приїхала до Києва разом з дочкою Лідою. Той тиждень був для них святом. Ольга й Остап не могли наговоритися: згадували дитинство, важкі воєнні та повоєнні роки…

 

Помер Остап Стасів 19 лютого 1985 року. У некролозі, уміщеному в журналі, який він колись заснував, так написано про нього: «Великий учений, щедрий учитель і людина виняткових моральних цінностей залишив учену співдружність. Усі, хто знав його особисто, із вдячністю завжди його пам’ятатимуть».

 

Нелегка доля професора Стасіва наче віддзеркалює долю української інтелігенції у ХХ столітті. Ця доля має навчити нас збагнути цінність власної демократичної державності.

 

8 жовтня 1891 року в обід спалахнула пожежа, яка при сильному вітрі знищила 6 господарств. Якби не підоспіла залізнична команда з Білки зі своєю водяною помпою, то згоріло б усе село.

 

В кінці ХІХ на початку ХХ ст. в Борщовичах відбувався активний процес полонізації населення. Сприяла цьому близькість до Львова та злиденність мешканців. Швидко полонізувались ті, хто ходили до Львова на роботу та на службу. В селі почали оселятися поляки, які були залізничними службовцями. В цей час в селі було аж 5 корчм, які займались споюванням населення (у 1900 році село налічувало 1780 осіб). Як тут не згадати, що наприкінці ХІХ ст. в Галичині середньорічно від голоду помирали 50 000 осіб, а середня тривалість життя становила 37 років для чоловіків та 38,5 року для жінок.

 

У 1910 році в селі проживало 2129 мешканців. За віросповіданням – 789 греко-католиків та 1261 римо-католиків, а за рідною мовою (національністю) було всього 424 українці та 1705 поляків, до них також зараховували 79 жидів. Були 4 жидівських крамнички, 332 коні та 563 корови.

 

До маєтку графа Семінського-Лєвіцького належало 1050 га землі, вт. ч. 512 га лісу. Всього ж село займало 2252 га землі. У 1911 році тут був заснований католицький заклад для виховання дітей. Порівняно з 1820 роком двірське землеволодіння в селі зросло на 210 га і становило 1050 га.

 

У 1913 році в селі вже було 8 крамничок – 6 жидівських, 1 польська та 1 українська. Майже 200 осіб постійно їздила на заробітки до Львова.

 

25 травня 1913 року після обіду сталась пожежа, яка за півгодини знищила 17 господарств з 50 будівлями в кінці села. За допомогою 4 груп вогневої сторожі пожежу загасили, але збитки становили біля 30 000 корон.

 

Восени 1913 року в селі панувала епідемія червоного тифу.

 

Великої шкоди заподіяла селу Перша світова війна та наступна за нею польсько-українська війна. Відомо, що у 1914 році австрійські жандарми арештували і відправили до концтабору Талергоф 16 селян, в тому числі 85-річного діда Григорія Мормила. Арештованих звинувачували у москофільських симпатіях. Жандарми тоді закололи штиками в селі А.Глинського та С.Тішинського.

 

29 грудня 1918 року Борщовичі захопили поляки.

 

Цікавим є факт, що під час бою поляків з більшовиками, а саме з армією Будьонного, за Борщовичі та Пикуловичі, 23 серпня 1920 року був підбитий, рідкісний на той час, бронеавтомобіль «Буковський» під командуванням поручника Крушинського.

 

 Бронеавтомобіль «Буковський»

 

Влітку 1927 року відбулись вибори членів громадської ради. Хоч половина мешканців були українцями, поляки жодного не хотіли допустити до громадської ради. Українці були змушені бойкотувати вибори у 4 турі.

 

За даними місцевого «Сокола» в Борщовичах 1928 року було 400 господарств та 2400 мешканців. У 1930 році село налічувало 2000 мешканців, 420 хат та 8 крамничок.

 

У 1930 році Галичину потрясла і обурила «пацифікація» (дослівно «утихомирення»), що проводилася польською владою… Під час якої поліція в Борщовичах заарештувала багато людей, чинили побої, руйнували будинки національно свідомих людей, знищила бібліотеку в читальні. Після жорстокого побиття незабаром помер Сташинський.

 

Найбільше дошкуляв місцевим українцям залізничний урядник Райнлендер та колоніст з Познанщини Марціняк.

 

Польські поліціянти вдирались до хат національно свідомих українців, все нищили, били, ламали. Продукти і одяг скидали на одну купу, поливаючи нафтою. У родини Костів все понищили, а коли порізали кожухи, то господиня тільки сказала: «Господи, прости їм, бо не знають що чинять». А коли Ангеліну Согор спитали, хто вона, то за відповідь «українка» була побита жорнівкою.

 

У Коцура Миколи крім того, що понівечили майно, то вкінці ще й розбили пічку.

 

Серед жителів, які найбільше постраждали були сім’ї: Качора Дмитра, Качора Михайла, Ковальчука Миколи, Легкого Григорія, Стадника Павла, Сташинського Миколи, Сташинського Павла, Согора Григорія, Токарівського Тимофія та ін. В той час комендант села п. Герман був у Новому Яричеві, а коли повернувся, то був вражений свавіллям поліції. Його слова: «То поліція, чи банда?» скоро знали всі.

 

У 1935 році на виборах до громадської ради, українці які становили половину мешканців села, зуміли вибрати лише 7 радних із 30 (23 радних були поляки). Це була перша перемога за 14 років, коли раніше всі радні були поляки. Ці українські радні домоглися, щоб солтисом був призначений українець Микола Стадник.

 

Останнім власником маєтку у Борщовичах був Артур Кінц – німець за походженням. У наше село він переїхав із Рави-Руської.

 

 Останній власник маєтку в Борщовичах п. Кінц із синами Ріхардом і Зигмундом

 

Він був добрим господарем, дбайливо відносився до людей, особливо до українців. Поміщик добре платив людям за роботу, багато допомагав бідним, не вимагаючи відробітку.

 

Пан Кінц брав активну участь у роботі «Просвіти», сам часто виступав із селянами. Відомо, що він виконував роль господаря під час обжинок у 1938 році. У читальні, з його ініціативи, було створено чоловічу групу хору у вересні 1935 року. Тоді цей колектив називали «Музичний хор при читальні «Просвіти» у Борщовичах».

 

 Музичний хор при читальні. (12.09.1935). Зліва направо 1 ряд: Качор Андрій, Кінаш Іван, Кінаш Ігор, Токарівський Тимко, Сташинський Петро, Сташинський Микола, Гінда Михайло, Коцур Михайло. 2 ряд: Качур Павло, Ковальчук Йосип, Барабаш Нестор, Наконечний Йосип, Качор Михайло

 

Коли у 1939 році на наші землі прийшли більшовики, то намагалися вислати п. Кінца у Сибір, але селяни не дали їм це зробити.

 

У 1944 році, коли німці відступали, то він виїхав з ними. З того часу його подальша доля невідома.

 

1 вересня 1939 року нападом на Польщу розпочалася Друга світова війна. Польська армія виявилася нездатною протистояти німецькій. Буквально через два тижні польські частини почали відступ. Влада перейшла до українців.

 

17 вересня 1939 року, вірний своїм союзницьким зобов’язанням перед Німеччиною, Радянський Союз завдав удару Польщі зі сходу. Практично, не зустрічаючи опору польських військ, Червона Армія швидко зайняла Східну Галичину аж до Перемишля. У Борщовичі 19-20 вересня 1939 р. прийшли «визволителі» і було тут встановлено радянську владу, яка почала активно утверджуватися в селі.

 

В приміщенні будинку «Просвіти» розмістили сільську раду. Швидко змінювалися голови сільської ради: Токарівський Августин, Пугач Михайло, Кінаш Іван, Согор Іван, Василюк Михайло. Секретарями сільської ради тоді працювали Качор П.М., 1891 р.н., і Ющишин Г.С., 1893 р.н. з 1939 до 1941 року.

 

Радянська влада намагалася організувати колгосп, але це їй не вдалося. Борщовицькі господарі, як і у всій Західній Україні, були добре інформовані про те, що приніс колгоспний лад селянам у Східній Україні. Агітація за вступ до колгоспу не сприймалася селянами, примусові дії влади зустріли активний опір.